Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3

За пеленою часу

Після двадцяти двох років нічних жахіть рятуюся лиш відчайдушною переконаністю у фантастичній природі моїх спогадів, тож не готовий поручитися за істинність того, з чим зустрівся у Західній Австралії в ніч із 17 на 18 липня 1935 року. У мене все ще жевріє надія, що все побачене або принаймні його частина — галюцинації, і на те є чимало причин. Утім, правдоподібність була настільки вражаючою, що не випадає сумніватися в його реальності. Якщо все це правда, людині слід бути готовою сприйняти поняття космосу і своє місце у несамовитому вирі часу, навіть тінь згадки про який змушує ціпеніти. Треба приготуватися протистояти дотепер невідомій загрозі, яка хоча й не здатна зашкодити усій нашій расі, може спричинити жахливі та непередбачувані наслідки для найсміливіших і найзавзятіших її представників. Саме ця обставина і змушує мене зробити усе можливе і переконати відмовитися від розкопок у загадкових стародавніх руїнах — об’єкта досліджень моєї експедиції.

Якщо тої ночі я був при тверезому розумі і здоровому глузді, те, що мені випало пережити, не довелося бачити ще нікому. Все, що я намагався спростувати як легенду і вимисел, навпаки, дістало жахливе підтвердження, проте доказів, на щастя, не лишилося — у паніці я втратив, не зумів винести з пекельної безодні дивовижну знахідку; якби вона виявилася справжньою, було б марно щось заперечувати. Я один пройшов крізь цей жах — і дотепер нікому нічого не розповідав. Я не міг перешкодити іншим продовжити розпочаті мною розкопки, але, на щастя, невпинні буревії та рух пісків поки що вберегли їх від знахідок. Тепер я маю висловитися цілком однозначно — не стільки для власного душевного спокою, скільки бажаючи застерегти інших, хто сприйме написане мною всерйоз.

Ці сторінки, в частині котрих уважний читач преси загального та наукового характеру попервах не знайде для себе нічого нового, я пишу, повертаючись додому, в каюті судна, і передам їх синові — Вінґейту Пізлі, професору Міскатонікського університету, єдиному з родини, хто не покинув мене після моєї незвичайної амнезії багато років тому. Він краще за будь-кого знає найпотаємніші обставини мого життя і буде останнім, хто стане глузувати над розповіддю про події тієї фатальної ночі. Я не відкрився йому до відплиття, вважаючи, що таке одкровення краще викласти на папері, читаючи і перечитуючи написане, — тоді він отримає переконливішу картину, ніж дала б моя сплутана розповідь. Цим звітом він може скористатися так, як вважатиме за потрібне — він владен передати мою сповідь із власними коментарями до будь-якої установи на свій розсуд. Що ж до тих читачів, які можуть не знати про обставини, що передували моєму відкриттю, то саме заради них я зроблю доволі розлогу вступну частину.

Отже, я — Натаніель Вінґейт Пізлі; ті, хто пригадає заголовки газет двадцятирічної давнини або, можливо, листи і дописи у журналах з психології, опубліковані шість-сім років тому, мають мене знати. Тоді широко обговорювали подробиці дивної амнезії, в якій я перебував з 1908 до 1913 року; поширенню різноманітних чуток значною мірою посприяли перекази і легенди про відьмацтво, божевілля та різноманітні жахіття, якими славиться невеличке старовинне містечко у штаті Массачусетс, де я жив тоді і мешкаю нині. Одразу хочу зауважити, що ні спадковість, ні ранні роки мого життя не дають приводу говорити про божевілля або якісь відхилення, і це важливо з огляду на тінь не від світу сього, що так неждано мене накрила. Може статися так, що століття похмурих роздумів наділили ветхий, сповнений тихих шепотів Аркгем особливою вразливістю до таких тіней — хоча, враховуючи мої дослідження, це видається доволі сумнівним. Однак найважливішим є те, що ні моє походження, ні біографія не виходять за рамки звичайного. Те, що прийшло, прийшло не звідси, і я дотепер не можу пояснити звичайними словами, звідки саме.

Я — син Джонатана і Ханни (Вінґейт) Пізлі, вихідців із давніх гейврільських родів. Народився і виріс я теж у Гейврілі, у старовинній садибі на Бордмен-стріт поблизу Голден-Гілл, і не бував у Аркгемі, аж поки у вісімнадцять років не вступив до Міскатонікського університету — 1889 року. Після його закінчення вивчав економіку в Гарварді, а до Міскатонікського університету повернувся у 1895 році як викладач політекономії, і відтоді ще впродовж тринадцяти років моє життя було спокійним та щасливим. У 1896 році я одружився з Алісою Кізар — теж родом із Гейвріла, і троє моїх дітей — Роберт, Вінґейт і Ханна з’явилися на світ відповідно у 1898, 1900 і 1903 роках. У 1898 році я став доцентом, а в 1902 — професором. Упродовж усього цього часу я не виявляв ані найменшої цікавості до окультизму чи психопатології.

Аж раптом — то був четвер 14 травня 1908 року — стався той самий дивний напад амнезії. Усе трапилося цілком несподівано, хоча згодом я дійшов висновку, що першими симптомами цілком могли бути спалахи коротких видінь за кілька годин до нападу — дуже хаотичних, які стривожили мене головним чином своєю незвичайністю. Голова тріщала від болю, і виникало таке враження — зовсім нове для мене, — наче хтось намагається заволодіти моїми думками.

Власне, напад почався близько десятої години двадцять хвилин ранку, я саме читав лекцію з політичної економії «Історія і сучасні напрями розвитку економічних учень» для слухачів молодшого курсу і кількох присутніх другокурсників. Перед очима попливли дивні видіння, здалося, наче замість аудиторії я опинився в якомусь химерному приміщенні. Лекція вилетіла з голови, і студенти помітили, що зі мною коїться щось недобре. А потім я знепритомнів, заціпенівши у кріслі, і ніхто не міг привести мене до тями. Я повернувся до нормального стану і знову побачив білий світ лишень за п’ять років, чотири місяці й тринадцять днів.

Певна річ, про те, що зі мною коїлося, я дізнався від інших, бо лишався непритомним упродовж шістнадцяти з половиною годин, хоча на ту пору мене уже привезли додому, на Крейн-стріт, 27, і передали у руки найліпших лікарів. О третій годині ранку 15 травня я розплющив очі й почав говорити, однак дуже швидко страшенно налякав лікарів та рідних тим, як і що саме говорив. Було зрозуміло, що я не пам’ятаю ні себе, ні свого минулого, хоча, схоже, з якихось причин і намагаюся це приховати. Я з подивом витріщався на присутніх, а скорочення м’язів обличчя нічим не нагадували моєї звичайної міміки.

Навіть мова моя здавалась утрудненою і чужою. Мені було важко керувати своїми органами мовлення, а манера висловлюватися була неприродно пишномовною, як буває з людьми, що тривалий час ґрунтовно вивчали англійську за книжками. Вимова — по-варварському чужорідна, а мову збагачували незвичайні архаїзми або взагалі геть незрозумілі конструкції. Серед останніх і вислів, який двадцять років потому із сильним почуттям — навіть страхом — згадав наймолодший із лікарів. Надалі ці слова звучали у багатьох місцях — спершу в Англії, а потім і в Сполучених Штатах, і попри усю складність і безумовну новизну фрази, вона до найменших дрібниць відтворювала загадкові слова дивного аркгемського хворого з 1908 року.

Фізичної форми я практично не втратив, хоча мені знадобилося ще чимало часу, аби знову навчитися володіти руками, ногами і тілом загалом. З цієї та низки інших причин, пов’язаних із втратою пам’яті, я ще тривалий час перебував під суворим наглядом лікарів. Коли я нарешті усвідомив, що всі мої спроби приховати провали у пам’яті марні, відверто визнав цей факт і почав з гідною подиву пожадливістю накопичувати інформацію. Невдовзі лікарям почало здаватися, що я втратив цікавість до своєї істинної особистості, щойно пересвідчився, що мою амнезію сприймають як цілком природну річ. Вони помітили, що я зосередився на вивченні окремих питань історії, природничих наук, мистецтва, мови й фольклору — при тому, що деякі з них були надзвичайно складними для розуміння. Інші ж були елементарні, відомі ледь не кожній дитині, і попри це, якимось дивним чином стерлися з моєї пам’яті.

Водночас, як вони зауважили, я мав великі знання у неприступних для сучасної науки сферах, знання, які радше намагався приховати, ніж виявити. Якось я мимохіть послався на певні історичні події значно давнішого періоду, аніж відомо історичній науці, — й одразу звернув усе на жарт, помітивши на обличчях співрозмовників подив. Крім того, я мав доволі дивну звичку вести мову про майбутні події як про такі, що вже відбулися, чим двічі або тричі викликав непідробний переляк. З часом такі незвичайні прояви траплялися дедалі рідше, а згодом припинилися зовсім, хоча дехто був схильний приписувати їх зникнення радше вжитим мною заходам перестороги, а не втраті самих цих неприродних знань. І справді, я виявляв гідну подиву жадібність до вивчення мов, звичаїв і перспектив сучасного світу і цим був схожий на допитливого мандрівника із далеких чужих країв.

Отримавши відповідний дозвіл, я цілі дні проводив у бібліотеці коледжу, а ще за якийсь час почав влаштовувати незвичайні експедиції, прослуховувати курси лекцій в американських і європейських університетах, що впродовж кількох наступних років викликало чимало пересудів. У той період унікальне захворювання принесло мені певну славу серед світил психології — славу, якою я користувався як міг для розширення контактів у наукових колах. Мене демонстрували на лекціях як типовий приклад формування другої особистості — при цьому я спантеличував викладачів дивними симптомами і ретельно замаскованими насмішками.

Мені вкрай рідко доводилося зустрічати по-справжньому дружній прийом. Щось у моєму вигляді та мові відлякувало людей, викликало антипатію, буцімто я був істотою безкінечно далекою від усього, що, на їхню гадку, було здоровим і нормальним. Поступово думка про зв’язок чорного потаємного жаху і нездоланної відчуженості, прірви межи мною та їхнім світом, переросла у стійке і майже однозначне переконання, і моя власна родина не була винятком. Від миті мого дивного пробудження дружина сприймала мене з неприхованим жахом і неприязню і твердила, що бачить якогось чужинця у тілі свого чоловіка. У 1910 році вона отримала офіційне розлучення і навіть пізніше, після мого повернення до нормального стану 1913 року, категорично відмовлялася від зустрічі зі мною. Такі ж почуття мали до мене мій старший син і донька, найменша у родині. Відтоді я їх не бачив.

І лише мій другий син Вінґейт знайшов у собі сили здолати страх і відразу, спричинені змінами у мені. Він також відчував у своєму батькові чужинця, однак, маючи тоді лише вісім років, зберігав надію, що коли-небудь моє справжнє «я» повернеться. Коли це таки сталося, він мене розшукав, і суд довірив мені опіку над ним. Усі наступні роки він як міг допомагав у моїх дослідженнях, і сьогодні, у тридцять п’ять років, він — професор психології Міскатонікського університету. Але я жодним чином не дивуюся, що став причиною такого страху у довколишніх — адже розум, голос і вираз обличчя істоти, яка прокинулась 15 травня 1908 року, насправді не мали з Натаніелем Вінґейтом Пізлі нічого спільного.

Я не намагатимусь розповісти в усіх подробицях про своє життя з 1908 по 1913 рік — охочі можуть про все дізнатися із підшивок старих газет і наукових журналів, як це зробив і я сам. Я отримав змогу користуватися грішми на власний розсуд і витрачав їх доволі ощадно та помірковано — переважно на подорожі та навчання. Однак мої мандри жодним чином не можна було вважати звичайними, адже я на тривалий час зникав у найвіддаленіших і найпустельніших куточках планети. У 1909 році я провів місяць у Гімалаях, а 1911 року привернув до себе увагу подорожжю на верблюді у глиб недосліджених пустель Аравійського півострова. Я так і не зміг з’ясувати, що відбувалося під час цих експедицій. Влітку 1912-го я зафрахтував судно, на якому здійснив плавання до арктичних широт північніше Шпіцберґена — невдале, судячи з очевидного розчарування. Наприкінці того ж року я провів кілька тижнів сам у величезному комплексі вапнякових печер Західної Вірджинії, перевершивши за тривалістю перебування в експедиції як своїх попередників, так і всіх пізніших дослідників. Система цих лабіринтів така заплутана, що годі й думати простежити мій маршрут.

Моє перебування в університетах запам’яталося надзвичайною швидкістю засвоєння інформації, наче інтелектуальні можливості моєї другої особистості значно перевершували мої. Ще я виявив, що у мене були просто феноменальні швидкість читання і працездатність. Я міг запам’ятовувати книжку з усіма подробицями зі швидкістю перегортання сторінок, а моя здатність миттєво тлумачити складні теорії справді вражала. Час від часу в газетах з’являлися вельми скандальні статті про те, що буцімто я своєю волею можу впливати на думки та дії інших людей, хоча я й намагався, як міг, не показувати цього хисту.

Інші повідомлення такого роду стосувалися моїх тісних зв’язків із провідниками окультних груп, а також дослідниками, яких підозрювали у контактах з безіменними послідовниками доісторичних культів з непристойними обрядами. Усі ці чутки, хоча й не отримали реального підтвердження, значною мірою були спровоковані моєю пристрастю до читання праць вельми сумнівного характеру, адже не могли не помітити моєї цікавості до рідкісних старовинних книжок. Є ґрунтовні докази, підкріплені заувагами на полях книжок, того, що я ретельно студіював Cultes des Goules[165] графа д’Ерлета, De Vermis Mysteriis[166] Людвіґа Пріна, Unaussprechlichen Kulten фон Юнтца, вцілілі фрагменти загадкової Книги Ейбона, а також страхітливий Некрономікон божевільного Абдула Альхазреда. А ще ні для кого не було таємницею нечуване пожвавлення різношерстих магічних і сатанинських культів саме під час моєї дивної переміни.

Улітку 1913 року у мене з’явилися ознаки збайдужіння і послаблення інтересу до цієї теми, я неодноразово натякав своїм помічникам на ймовірне наближення змін у моєму стані. Говорив, що прокидаються спогади про ранній період мого життя; щоправда, більшість співрозмовників вважала мене нещирим, адже всі мої одкровення базувались на фактах, які можна було запозичити зі старих приватних паперів. У середині серпня я повернувся до Аркгема й оселився у своєму раніше покинутому домі на Крейн-стріт. Там я встановив надзвичайно цікавий апарат, зібраний по частинах різними виробниками наукового приладдя з Європи та Америки, і ретельно беріг його від будь-кого, хто міг би спробувати у ньому розібратися. Ті, хто його бачив — робітник, служниця і нова економка, — твердили, що він був чудернацькою сумішшю важелів, коліс і дзеркал, не більше двох футів заввишки, фута завширшки і фута завтовшки; опукле центральне дзеркало апарата мало ідеально круглу форму. Виробники, яких пізніше вдалося віднайти, підтвердили ці дані.

У п’ятницю ввечері 26 вересня я відпустив економку й служницю до обіду наступного дня. Допізна в домі горіло світло, і я був там не один — до будинку автомобілем підкотив худорлявий темноволосий чоловік, на вигляд іноземець. Востаннє світло у вікнах бачили близько першої ночі. О другій п’ятнадцять полісмен світла в домі вже не бачив, але автомобіль незнайомця усе ще стояв на узбіччі. Близько четвертої ранку автомобіля на місці вже не було. О шостій ранку в будинку доктора Вілсона задзвонив телефон і нерішучий голос з іноземним акцентом попрохав доктора заїхати до мене додому і привести мене до тями. Як з’ясувалося пізніше, цей дзвінок був міжміським, його зробили із телефонної будки на Північному вокзалі Бостона; що стосується худого іноземця, то за ним уже й слід простиг.

Мене лікар застав непритомним, я напівлежав у м’якому кріслі, до нього майже впритул був присунутий стіл. На полірованій стільниці лишилися подряпини; судячи з них, тут стояв якийсь важкий предмет. Незвичайного пристрою в будинку не виявилось, і жодних відомостей про нього відтоді не надходило. Поза сумнівом, його забрав із собою худий смаглявий іноземець. У каміні бібліотечної кімнати знайшли цілу купу попелу — те, що лишилося після спалення всіх, до найменшого клаптика, паперів, на яких я робив нотатки від першого дня амнезії. За словами доктора Вілсона, моє дихання було уривчастим, але після підшкірної ін’єкції стало рівнішим.

Об одинадцятій п’ятнадцять ранку 27 вересня я енергійно заворушився, а замість застиглої маски проявилося щось подібне до виразу обличчя живої людини. Доктор Вілсон зауважив, що цей вираз нагадував не так мою вторинну подобу, як справжнього «мене». Об одинадцятій тридцять я видав кілька дивних нерозбірливих звуків, що мало скидалися на людську мову. Здавалось, я веду боротьбу з кимось усередині. Нарешті, одразу після полудня — на той час уже повернулись економка та служниця — я забелькотів англійською:

«…серед ортодоксальних економістів того часу Джевонс уособлює типового представника переважаючої тенденції у напрямі наукової кореляції. Його спробу пов’язати між собою комерційний цикл процвітання і депресії з фізичним циклом появи плям на Сонці можна, напевно, вважати наріжним каменем…»

Натаніел Вінґейт Пізлі повернувся — душа, за розкладом якої все ще був травневий ранок 1908 року і студенти-економісти витріщалися на обшарпану лекторську кафедру.

Моє повернення до нормального життя виявилось болісним і важким процесом. Втрата п’яти років створює набагато більше ускладнень, ніж можна собі уявити, а у моєму випадку виникло ще й чимало додаткових труднощів. Усе, що я дізнався про свої дії починаючи з 1908 року, здивувало мене і засмутило, однак я намагався дивитися на ці речі по-філософському. Оселившись зі своїм другим сином Вінґейтом у будинку на Крейн-стріт, я зважився відновити викладацьку діяльність — керівництво коледжу люб’язно запропонувало мені професорську посаду.

Я повернувся до роботи в лютому 1914 року і протримався лише рік. На той час я уже переконався, що на мені вкрай негативно позначився мій попередній досвід. Хоча мої розумові здібності — принаймні, я на це сподівався — не постраждали і моя особистість відновилась в усій її повноті, мені бракувало колишньої наснаги. Не давали спокою тривожні сни, а в голові народжувалися дуже дивні ідеї. Коли вибухнула світова війна, мої думки навернулися до вивчення історії, і я несподівано виявив, що розглядаю події минулого під напрочуд дивним кутом. Моє розуміння часу — а саме моя здатність розрізняти послідовність і одночасність — здається, частково розладналося: іноді у мене виникали химерні думки щодо можливості жити в одному часовому проміжку і одночасно мандрувати свідомістю у вічності, дошукуючись знань минулих і майбутніх епох.

Війна спричинила появу дивного враження, буцімто я можу пригадати деякі з її пізніших наслідків — наче уже знав, чим вона закінчилася, і міг її розглядати ретроспективно, одночасно володіючи інформацією про майбутнє. Усі ці уявні спогади супроводжувалися нападами сильного болю і відчуттям штучного психологічного бар’єру, що відокремлює їх від решти моєї пам’яті. Коли я у розмовах з іншими спробував обережно натякнути на ці враження, реакція була дуже різною. Дехто дивився на мене з жалем, а викладачі факультету математики розповіли про нові відкриття у теорії відносності — тоді їх обговорювали у вузькому колі науковців, — які пізніше стали широковідомими. Як вони казали, доктор Альберт Ейнштейн трактує час лише як один із вимірів.

А тим часом, я і надалі перебував у полоні чудернацьких сновидінь та розбурханої уяви, через що у 1915 році мусив відмовитися від постійної роботи. Деякі враження помалу ставали дедалі нав’язливішими — все частіше у мене виникала думка, що амнезія була не чим іншим, як жахливим обміном, що моє друге «я» насправді — це зовнішня сила з далеких і невідомих нам сфер, і що власна моя особистість зазнала переміщення. Відтак я перейшов до туманних і небезпечних розмірковувань над тим, де саме перебувала моя справжня особистість у ті роки, коли фізична оболонка належала комусь іншому. Незвичайні знання і дивна поведінка тимчасового володаря мого тіла турбували мене більше і більше щоразу, як я вичитував нові подробиці в газетах і журналах або дізнавався про них від інших. Деякі несусвітні речі, приголомшуючи інших, здається, якимось жахливим чином гармоніювали з темними знаннями, накопиченими у глибинах моєї підсвідомості. Я почав гарячкові пошуки щонайменших крихт інформації про дослідження та подорожі двійника впродовж темних років мого буття.

Але не всі мої негаразди сприймалися як напівабстрактні. Ще були сни, які поступово ставали все яскравішими і конкретнішими. Розуміючи, як їх сприйматимуть сторонні, я уникав говорити на цю тему із будь-ким, крім сина і кількох психологів, яким довіряв, однак пізніше вирішив якомога ґрунтовніше дослідити випадки подібних захворювань, аби з’ясувати, наскільки типовими або нетиповими були такі видіння серед тих, хто став жертвою амнезії. Мене одразу ж радше стривожили, ніж заспокоїли результати дослідження, підтримані авторитетом досвідчених психологів, істориків, антропологів і психіатрів, а також свідчення про відомі випадки роздвоєння особистості — починаючи з легенд про біснуватих і закінчуючи сучасними науково обґрунтованими фактами.

Незабаром я з’ясував, що мої сни не мали аналогів серед величезної кількості описаних у різні часи випадків амнезії, проте вдалося віднайти кілька письмових свідчень, які приголомшували — вражаючою подібністю до мого випадку. Частина з них стосувалася давнього фольклору, решта — це історії хвороби з медичних архівів, і два чи три історичні казуси вдалося виловити у загальному плині подій. Таким чином, моє захворювання виявилось надзвичайно рідкісним, хоча щось подібне і можна було знайти від початку історії людства. На деякі сторіччя припадало по одному, два або й три такі випадки, на інші — жодного, принаймні, жодного документально підтвердженого.

Сутність кожного з цих випадків завжди була однакова: людина з гострим розумом раптом починає вести геть інше життя, що триває більш-менш довгий проміжок часу, абсолютно невластиве для неї. Попервах воно характеризується певною втратою навичок мовлення і руху, а надалі — напрочуд швидким засвоєнням знань з різних галузей науки, історії, мистецтва й антропології. Ця бурхлива активність поєднується з якоюсь надлюдською здатністю засвоювати величезний обсяг інформації. Після цього відбувається таке ж раптове повернення свідомості попередньої особи, яку відтоді й до скону періодично мордують невиразні потойбічні сни з уривками незвичайних страшних спогадів, ретельно кимось видалених з її пам’яті. Подібність цих кошмарів з моїми власними — до найменших другорядних деталей — не дозволяла сумніватися у їх безумовній типовості. В одному або двох випадках у мене виникало неясне відчуття впізнавання, наче я вже знав про цих людей раніше — через якісь космічні канали, природа яких настільки похмура й страшна, що відбиває бажання навіть думати про це. У трьох випадках зустрічалися згадки про незнайомий пристрій на кшталт того, який привезли до мого будинку напередодні другого перетворення.

Ще одна загадка діймала мене під час розслідування — помітно більша кількість характерних жаских сновидінь у людей, що не перебували у стані амнезії. Вони переважно мали дуже посередні розумові здібності, а деякі були на такому примітивному щаблі розвитку, що видавалося просто неможливим уявити їх у ролі хай навіть елементарного тілесного провідника для чужого розуму з невситимою жагою пізнання. На якусь мить ці люди відчували пекучу хвилю чужої присутності, а потім та хвиля спадала, залишаючи по собі лиш слабкий спомин про нелюдські страхіття.

За останні півстоліття було зареєстровано щонайменше три такі випадки, останній — якихось п’ятнадцять років тому. Чи не шукає хтось у часі наосліп, нишпорячи у неосяжних просторах Природи? Чи не були ці випадки жахливими експериментами, джерело і сенс яких лежали поза межами людського розуміння? Над такими питаннями я сушив голову у хвилини слабкості, коли мої фантазії підігрівали зроблені мною під час досліджень припущення. Однак я не міг заперечувати можливості зв’язку між легендами сивої давнини і порівняно нещодавніми проявами дивної амнезії, жертви якої, так само, як і лікарі, не маючи ані найменшого уявлення про інші випадки, скрізь описували однакові симптоми, що до дрібниць збігалися з моїми.

Що ж до природи моїх снів і фантазій, які з часом ставали дедалі нав’язливішими, то я й досі остерігаюся про них згадувати. В них усе частіше почали проступати лиховісні ознаки безумства, і мені здавалося, що я от‑от збожеволію. Може, то була якась мара, притаманна кожному, хто пережив провали у пам’яті? Або ж, першопричиною були несвідомі спроби заповнити раптову порожнечу вигаданими споминами — це і зумовило вибрики підсвідомості. Такого погляду (хоча на сьогодні альтернативна — фольклорна — теорія видається мені більш вірогідною) дотримувалися численні психіатри, які допомагали мені у пошуках подібних клінічних випадків і поділяли мій подив через їх подібність до мого захворювання. Вони не вважали цей стан божевіллям у чистому вигляді, а класифікували радше як одну з форм нервового розладу. Такі дії лікарі розцінювали як цілком нормальні та правильні з огляду на принципи психології, цілком схвалюючи мою схильність вивчати й аналізувати це явище замість намагатися його забути або приховати. Я особливо цінував поради тих лікарів, що обстежували мене у період, коли моєю фізичною оболонкою володіла інша особистість.

Перші ознаки мого розладу не мали характеру візуальних образів, вони більше стосувалися абстрактних відчуттів, про які я вже згадував. А ще у мене розвинувся непереборний і несвідомий страх перед самим собою. Я намагався не дивитися на своє тіло, наче боявся побачити щось геть чуже і невимовно огидне. Коли я все ж наважувався кинути погляд і бачив своє тіло, вбране в одяг спокійного сірого або блакитного кольору, то відчував величезну полегкість, хоча задля цього відчуття щоразу доводилося долати безмежний страх. Я уникав дивитися на себе у дзеркало і завжди голився тільки у цирульника.

Далеко не одразу я пов’язав ці відчуття із швидкоплинними зоровими галюцинаціями, що саме почали мене переслідувати. Вперше я це усвідомив, коли відчув, як невідома зовнішня сила намагається накласти штучні обмеження на мою пам’ять. Я розумів, що короткі спалахи галюцинацій безумовно мали зі мною якийсь глибокий і страшний зв’язок, однак чиєсь стороннє втручання не залишало мені шансів зрозуміти його значення і розгадати сутність цього зв’язку. А потім виникло і дивне відчуття часу, що спричинило відчайдушні спроби розташувати уривки сновидінь у хронологічній і просторовій послідовності.

Спершу ці образи були радше просто незвичними і не викликали страху. Мені здавалося, що я перебуваю всередині неосяжного приміщення, величне кам’яне склепіння якого ледь вгадувалося десь у височині. Хоч би в який час і в якому місці на мене сходило це видіння, досконалість і частота використання аркових конструкцій щоразу нагадували мені про Римську імперію. Я бачив колосальні круглі вікна, високі аркади, п’єдестали чи то столи заввишки майже як звичайна кімната. Стіни оперізували довжелезні полиці з темного дерева, що були заставлені інкунабулами з ієрогліфічними символами на корінцях. Усі видимі частини кам’яних стін були помережені вигадливо різьбленими, математично точними кривими і символами — такими самими, як на книжках. Темні мегаліти гранітної кладки мали опуклу верхню грань, яка була бездоганно припасована до увігнутої поверхні наступного ряду. У приміщенні не було стільців, на широких п’єдесталах лежали у безладі книжки, аркуші паперу і щось на зразок письмового приладдя — дивної форми глеки з пурпурового металу і стрижні з цятками на кінцях. П’єдестали були доволі високими, проте я на них дивився наче згори. На деяких стояли великі осяйні кристалічні кулі, що слугували замість ламп, і незрозумілі пристрої з прозорих труб і довгих металевих шпичаків. Вікна засклені і заґратовані товстими прутами. Я не зважився наблизитись до них і визирнути назовні, однак і зі свого місця бачив верхівки подібних до папороті рослин. Підлога була вимощена масивними восьмикутними плитами, а килимів чи портьєр не було взагалі.

Пізніше мені привиділося, буцімто я повільно пересуваюся циклопічними кам’яними переходами, спускаюсь і підіймаюся гігантськими галереями з таким самими дивовижним муруванням. Ніде не було сходів, як не було і коридорів, вужчих за тридцять футів. Я рухався вперед, і деякі споруди, здавалося, підносилися в небо на тисячі футів. Мені траплялися багаторівневі чорні підземелля і ляди, запечатані металевими смугами — вони ніколи не піднімались і, схоже, захищали від якоїсь особливої небезпеки. Я був тут наче в’язень, і безмежний жах, здавалося, тяжів над усім, що потрапляло мені на очі. А ще я відчував, що повідомлення, заховане у знущально-насмішкуватих хвилястих ієрогліфах на стінах, спопелить мою душу, і вберегти мене спроможне лише рятівне невідання.

Згодом у моїх снах з’явилися краєвиди за великими круглими вікнами та бачені з величезного плаского даху із дивовижними садами і високим зубчастим парапетом, на який вів один із верхніх пандусів. Я бачив безкінечні ряди монументальних будівель в оточенні садів, вони стояли уздовж мощених вулиць, кожна футів із двісті завширшки. Будівлі значно відрізнялися одна від одної зовнішнім виглядом, одначе ледь не всі вони були п’ятиста футів завширшки і тисячі футів заввишки. Багато споруд виглядали просто неосяжними, і тяглися уздовж вулиць на кілька тисяч футів, а деякі торкалися вершинами сірих похмурих небес. Здавалось, усі ці споруди — кам’яні або бетонні — мають ту саму хитромудру вигнуту кладку, яку я помітив ще у першому будинку. Дахи були пласкими, часом із невеликими садами і майже завжди із зубчастими парапетами. Інколи я бачив тераси, підвищені ділянки землі й широкі галявини посеред садів. На дорогах часом помічав ознаки руху, однак у своїх ранніх снах я ще не міг розібратися в таких деталях.

Подекуди, перевершуючи будь-яку іншу споруду, височіли грандіозні темні вежі циліндричної форми. Вони різко виділялися на загальному тлі і справляли враження значно стародавніших і ветхіших. Вежі були викладені з прямокутних базальтових брил і злегка звужувались від землі до заокруглених верхівок. У жодній з них не було вікон або інших отворів, крім величезних дверей унизу. Я помітив і кілька менших будівель, що також несли на собі відбиток часу і за типом архітектури були подібні до циліндричних веж. Довкола цих похмурих споруд наче зосереджувалась незбагненна аура страху й примарної загрози, як і від запечатаних люків.

Розкидані скрізь сади теж виглядали доволі лиховісно і вельми дивно, вітер ворушив гілля незвичної і химерної рослинності над широкими проходами з різьбленими монолітами обабіч. Серед рослин переважали велетенські папороті — деякі зелені, а деякі огидно бліді, немов отруйні гриби. Над ними височіли різнобарвні, схожі на тростини пальми з тонкими, як у бамбука, стовбурами, що сягали кронами захмарних висот. Траплялися різновиди неймовірного саговника, зарості темно-зелених кущів і дерева, здалеку схожі на хвойні. Квіти були дрібні, безбарвні, геть мені невідомі, і росли вони посеред іншої зелені на клумбах геометрично правильної форми. На окремих терасах і в садах на даху можна було побачити більші і яскравіші квіти майже непристойних форм, скоріш за все, виведені штучно. Гриби неймовірного розміру і забарвлення росли за певною схемою, що свідчило про високорозвинене садівництва. В більших парках унизу ще можна було зустріти спроби зберегти стихійність Природи, але на дахах панував чіткий відбір і були помітні сліди роботи садівника.

Небеса майже постійно закривали хмари, і час від часу я ставав свідком дивовижних грозових злив. Зрідка визирало сонце — воно здавалося неймовірно великим — або місяць із невловимо відмінним малюнком поверхні. А коли в дуже рідкісних випадках розвиднювалося, я мав нагоду побачити сузір’я, однак жодного не зумів упізнати. Навіть ті, що здавалися знайомими, помітно відрізнялися від звичних; судячи з кількох напівзнайомих скупчень зірок, я перебував десь у південній півкулі, поблизу тропіка Козерога. Далекий овид оповивала імла, крізь яку за містом я нагледів справжні джунглі гігантських папоротей, пальм, лепідодендронів[167] і сигілярій[168], чиї фантастичні крони, стовбури і гілки примарно мерехтіли у потоках випарів. У повітрі над містом часом відчувався рух якихось тіл, однак я ще не міг роздивитися їх як слід.

З осені 1914 року мене зрідка почали навідувати сни, в яких я начебто повільно ширяв над містом і його околицями. Я бачив широкі дороги, що вели через праліс до розташованих неподалік інших міст з такою ж чудернацькою і похмурою архітектурою. Перед моїми очима на галявинах і розчищених ділянках лісу поставали химерні споруди з чорного або переливчастого каменю і довгі гаті над болотами такими темними, що я майже нічого не можу сказати про їхню рослинність. Одного разу піді мною на багато миль пролягла рівнина, поцяткована руїнами базальтових споруд, схожих за стилем на заокруглені вежі без вікон, які привернули мою увагу ще у першому місті. А ще якось я побачив море — безмежний, оповитий туманом простір за кам’яними хвилерізами величезного міста куполів та арок. Над ним рухалося щось схоже на велику безформну тінь, і де‑не-де на морські гладіні з’являлися дивні водоверті.

Як я вже казав, ці видіння далеко не одразу виявили свою жахливу природу. Звісно, багато хто бачить ще химерніші сни, доповнені недоладними уривками денних вражень, картин і прочитаних книжок, примхливо викривлених снами. Якийсь час я намагався сприймати свої видіння як щось природне, попри те, що ніколи раніше не був до них схильний. Значна частина цих, здавалося б, аномальних явищ, як я себе переконував, насправді могла випливати із простих і буденних джерел, відстежити і розкрити які мені не щастило з якихось суто суб’єктивних причин; інші ж могли відображати запозичену з книжок інформацію про рослинний світ та інші деталі життя планети в доісторичну епоху якихось півтораста мільйонів років тому — у пермську чи тріасову добу. Втім, за кілька місяців почуття страху поступово почало брати гору над усіма іншими — це сталося, коли сни почали незмінно набувати вигляду особистих спогадів. Я подумки став їх пов’язувати із незрозумілими розладами — якимись обмеженнями, що блокували мою пам’ять, порушенням сприйняття часу, відчуттям неприємної взаємозалежності між мною і моєю другою особистістю в період 1908–1913 років і, значно пізніше, незбагненною відразою до самого себе.

Коли ж у снах почали з’являтися подробиці, мій страх зріс у тисячу разів, аж поки у жовтні 1915 року я відчув, що маю щось із цим робити. Саме з того часу я почав інтенсивно вивчати відомі випадки амнезії і видінь, відчуваючи потребу віднайти переконливе пояснення для усього, що зі мною коїться, позбутися його емоційного полону. Однак, як про це вже було сказано, спершу результат виявився цілком протилежним. Мене дуже непокоїло те, що мої сни майже точно повторюють сни інших людей, особливо якщо взяти до уваги, що деякі з них описано задовго до того, як люди досягли сучасного рівня геологічних знань і могли б завдяки цьому змалювати доісторичні ландшафти. Більше того, у багатьох звітах наводилися жахливі деталі та пояснення у зв’язку із видіннями великих будівель, джунглів, садів і вже знайомих мені зі снів речей. І самі по собі видіння та неприємні враження від них були вельми кепськими, однак те, на що натякали або про що твердили інші сновидці, межувало з відвертим божевіллям або ж із неприхованим блюзнірством. Гірше того, мої власні псевдоспогади наче стали ще несамовитішими, а сни повнилися натяками на майбутні одкровення, проте більшість лікарів вважали за доцільне продовжувати мої пошуки.

Я ґрунтовно вивчав психологію, що спонукало мого сина Вінґейта взяти з мене приклад, і саме ці заняття поклали початок його науковій діяльності і принесли згодом професорську посаду. В 1917 і 1918 роках я прослухав спеціальний курс лекцій в Міскатонікському університеті. Мій інтерес до медицини, історії, антропології не послаблювався. Я навідувався до найвіддаленіших бібліотек, і, врешті-решт, до моїх рук потрапили маловідомі заборонені праці з містики і чорної магії, які свого часу так зацікавили мого двійника. Я переглянув кілька книжок, які гортав ще у зміненому стані, і мене вразили деякі зауваги на полях і поправки, внесені до жахних текстів таким почерком і з такими зворотами, які навряд чи можуть належати людині.

Зауваги робилися тими ж мовами, якими було написано книжки, кожну з яких автор приміток знав однаково добре, хоча його знання, вочевидь, були академічними. Проте одна з приміток на сторінках Unaussprechlichen Kulten фон Юнтца різко відрізнялась від усіх інших. Її було зроблено тим самим чорнилом, що й примітки німецькою мовою, але складалась вона із чудернацьких хвилястих ієрогліфів, що не мали нічого спільного з будь-яким зразком людського письма. Ці ієрогліфи повною мірою відповідали знакам у написах із моїх снів, чий зміст із часом я підсвідомо почав схоплювати, і мені здавалось, що я вже знаю, що вони означають, або підійшов до тієї межі, коли от‑от пригадаю. Остаточно мене збили з пантелику бібліотекарі; на підставі попередніх переглядів книжок і записів у картці їх видачі вони твердили, що всі ці примітки зробив я сам під час перебування у зміненому стані. Тут варто зазначити, що я не володів жодною із трьох використаних мов.

Зібравши докупи всі доступні матеріали — стародавні й сучасні, медичні й антропологічні, я виявив доволі тісне переплетіння міфів і галюцинацій, масштабність і безладність яких мене просто приголомшили. Втішало одне — той факт, що міфи сягали коріннями у сиву давнину. Незрозуміло, як цілком правдоподібні описи пейзажів палеозойської або мезозойської ери могли увійти до сюжетів, складених у ту пору, коли не було жодної можливості отримати точні наукові дані. Факти суперечили здоровому глузду і водночас підказували першопричину виникнення таких схожих між собою галюцинацій. Безсумнівно, повторюючись, випадки амнезії поступово створили певну загальну міфологічну модель, яка водночас зі своїм поширенням почала впливати у зворотному напрямку на людей, які стали жертвами цього захворювання, повертаючись до них у вигляді одних і тих самих уявних спогадів. Я сам у період свого безпам’ятства прочитав і вивчив усі ці давні казки — моє розслідування пізніше це підтвердило. Чому ж тоді не припустити, що мої сни та емоційні переживання лиш відобразили знання, яких я набув через посередництво свого другого «я»? Деякі зі згаданих вище міфів мали тісний зв’язок з іншими відомими легендами про Землю до появи людини — передовсім з давньоіндійськими, де йдеться про незмірні та приголомшливі безодні часу; вони пізніше стали складовою частиною сучасної теософії.

Давні міфи та галюцинації були подібні в головному — вони недвозначно натякали, що людство стало лишень однією з багатьох розвинених цивілізацій, які в різні часи населяли нашу планету. Якщо вірити переказам, задовго до того, як перший земноводний попередник людини виповз на сушу з теплого океану триста мільйонів років тому, невимовно дивні на вигляд істоти спорудили вежі до неба і розгадали всі таємниці Природи. Одні прилетіли сюди з далеких зірок, деякі були прадавніми, як сам космос; інші народжувалися на Землі, випередивши появу перших бактерій нинішнього життєвого циклу такою ж мірою, якою самі ці бактерії випереджали появу власне людини. Говорилося про сотні мільйонів років, зв’язок з іншими галактиками та всесвітами. Певна річ, тут не йшлося про час у його людському розумінні.

Однак більшість легенд і снів була пов’язана з однією порівняно пізньою расою, представники якої сильно відрізнялися від усіх відомих нашій науці форм життя і населяли Землю за сто п’ятдесят мільйонів років до появи людини. Ця раса, як свідчили легенди, була найвидатнішою серед усіх і єдина володіла таємницею часу. Вона змогла пізнати все, що колись було відоме, і все, що тільки буде відоме решті цивілізацій цієї планети за довгий час її існування, навчившись проникати свідомістю у минуле й майбутнє, навіть перекидати місток через віддалі у мільйони років і вивчати спадщину тих чи тих епох. Звершення цієї раси лягли в основу всіх легенд про ясновидців, включно з тими, що стали частиною міфології людства.

У їхніх величезних бібліотеках було зібрано тексти й картини, що зберігали увесь обсяг знань землян — починаючи від історії розвитку і фізіології кожної розумної раси і закінчуючи повним описом досягнень у мистецтві, опануванні мов і особливостей психології. Серед цього величезного масиву інформації Велика Раса обрала і запозичила ті ідеї, витвори мистецтва й технічні новації, які були придатними для умов її існування. При цьому добувати відомості з минулого, захищеного від проникнення свідомості, виявилось набагато важче, ніж із майбуття.

В останньому випадку усе відбувалося легше і матеріальніше. За допомогою спеціальних технічних засобів свідомість спрямовували у прийдешнє; надчуттєвим чином вона досягала потрібної епохи, а там після кількох попередніх спроб обирала найбільш розвиненого представника розумної раси, панівної у поточний історичний період. Утвердившись в його мозку і випромінюючи власні вібрації, свідомість відправляла заміщену особистість зворотним маршрутом і змушувала останню перебувати у своїй тілесній оболонці аж до завершення програми і повернення кожного з них на своє місце. Вселяючись у фізичне тіло представника майбутньої раси, спрямована свідомість зазвичай надалі виступала як звичайний член цієї спільноти, зовнішньої подоби якої вона набувала, і намагалася якнайшвидше зібрати усю можливу інформацію про передові на той час технології.

Тим часом витіснена свідомість, опинившись у чужому часі й чужому тілі, потрапляла під пильну охорону. Особливо стежили за тим, аби вона не завдала шкоди тілу, в якому тимчасово перебувала, і в той же час досвідчені розпитувачі витискали з неї все, що могло бодай трохи зацікавити дослідників. Нерідко допит провадили рідною мовою полоненого, якщо під час попередніх подорожей уже встигали здобути відповідну інформацію. Коли істоти Великої Раси фізично не могли відтворити мови носія заміщеної свідомості, створювалися розумні машини, здатні відтворити чужу мову як на музичному інструменті. Самі представники Великої Раси зовні виглядали як велетенські складчасті конуси до десяти футів заввишки, голова та деякі інші органи розташовувалися на кінцях товстих еластичних відростків, що відгалужувались від конусів. Вони розмовляли за допомогою клацання і шереху величезних лап чи то клешень, якими завершувалися дві з чотирьох кінцівок, а пересувалися, розширюючи і стискаючи майже десятифутову нижню клейку частину конуса.

Коли обурення і подив полоненої особистості спадали, коли (враховуючи, що вона покинула тіло, яке значно відрізнялося від тіла представника Великої Раси) вона дещо звикала, пристосовувалася до своєї тимчасової подоби, їй дозволяли задовольнити жагу пізнання, познайомитися з дивами та мудрістю навколишнього світу, як це робила і друга особистість. З відповідними заходами перестороги і в обмін на певні послуги їй дозволяли подорожувати по всіх населених районах планети у гігантських повітряних кораблях або дорогами у подібних до суден апаратах з атомними двигунами; полоненого також допускали до бібліотек, де зберігалися всі відомості про минуле й сучасність планети. Таке ставлення примиряло багатьох бранців з їхньою долею; маючи гострий і гнучкий розум, вони швидко опановували всі приховані таємниці Землі, закриті сторінки недосяжного минулого і кидались у запаморочливий вир часу, жадібно поглинали будь-яку інформацію про майбутнє тих рас і епох, з яких походили.

Іноді окремим бранцям дозволяли зустрітися з іншими полоненими із майбутнього, поділитися думками зі свідомостями, з якими їх розділяють сотні, тисячі або мільйони років. Кожен мусив скласти рідною мовою детальний звіт про себе і той історичний період, в якому він жив; надалі ці документи надходили до центрального архіву.

До сказаного можна додати, що серед захоплених сутностей була особлива група, яка порівняно з іншими мала значно більше привілеїв. То були приречені померти довічні полонені у ветхих тілах представників Великої Раси, які, відчуваючи наближення смерті, прагнули врятувати свій розум від згасання. Було цих бідолах менше, ніж можна було б очікувати, позаяк довголіття представників Великої Раси послабило у них любов до життя — особливо серед найвидатніших, здатних до перенесення. Саме таке перенесення старіших розумів і спричинило випадки несподіваних і незворотних змін особистості — в історії людства можна знайти подібні приклади.

Що ж до звичайних дослідницьких експедицій, то дізнавшись про все, що його цікавило в майбутньому, прибулець створював такий самий проекційний апарат, як і той, що переправив його свідомість, і здійснював зворотну проекцію. В результаті він потрапляв до власного тіла у свою епоху, а захоплена ним свідомість поверталася до свого тіла і до свого часу. Це перенесення було неможливим у єдиному випадку — коли під час обміну помирало котресь із двох тіл. У цьому разі свідомість дослідника — подібно до тих старих, що намагались уникнути смерті, — залишалася доживати віку в чужому тілі у майбутньому, а у протилежному випадку його партнер-бранець перетворювався на постійного полоненого і був приречений до кінця свого життя залишатися у тілесній оболонці і часі представника Великої Раси.

Така доля здавалася менш жахливою, коли і сам бранець належав до Великої Раси, що траплялось не дуже й рідко, адже ця раса переймалася своїм майбутнім в усі періоди часу. Кількість вмираючих постійних переміщених представників Великої Раси була мізерною — переважно через сувору заборону проектувати старих і помираючих осіб на своїх одноплемінників з майбутнього. За допомогою проектування порушників суворо карали у новій подобі, а інколи застосовували примусовий зворотний обмін. Складні випадки вторгнення в досліджувані або вже полонені свідомості у різних регіонах минулого були відомі, їх ретельно виправляли. У кожний конкретний період з моменту винайдення проекції свідомості в суспільстві існувала вельми невелика, але легко впізнавана і контрольована група тимчасових переселенців з давніх епох Великої Раси.

Перед поверненням у свій час кожну полонену свідомість чужинського походження піддавали операції вибіркового гіпнозу, блокуючи ті ділянки пам’яті, де містилась інформація про Велику Расу: це робилося задля уникнення можливих небажаних наслідків неконтрольованого перенесення в часі великих обсягів інформації. Декілька випадків зворотного переміщення без попереднього стирання пам’яті вже викликали і викликатимуть у майбутньому серйозні катастрофи. Саме два такі випадки (як про це оповідають давні міфи) і стали причиною того, що людство дізналося про існування Великої Раси. Серед усіх її матеріальних пам’ятників, що фізично і безпосередньо збереглися як свідки того прадавнього світу, лишилися хіба кам’яні руїни у важкодоступних районах планети і під водою, а ще окремі фрагменти так званих Пнакотикських рукописів.

Отже, повернувшись у свій час, свідомість зберігала хіба уривки спогадів про все, що відбувалося з нею після нападу хвороби. Все, що можна було стерти, стирали, у більшості випадків час амнезії залишався у пам’яті як суцільна біла пляма, лиш інколи скаламучена неясними тінями сновидінь. Декотрі могли пригадати більше за інших, і тоді випадкове поєднання вцілілих спогадів могло відкрити події прихованого минулого. Мабуть, історія не знала такого періоду, коли різні гуртки або секти не прагнули надати цим спогадам культового значення. Некрономікон згадує про існування такого культу — його прибічники неодноразово надавали допомогу людям, чия свідомість поверталася з доби Великої Раси.

А тим часом сама Велика Раса стала заледве не всезнаючою і поставила собі за мету налагодити обмін свідомостями з іншими планетами і дослідити їхнє минуле та майбутнє. Вона також спробувала заглибитись у давні таємниці тієї безкінечно далекої, уже давно мертвої планети, звідки бере початок їх власний розум, значно старший за тілесну форму. Володіючи мудрістю і таємницями Всесвіту, істоти того вмираючого світу почали пошуки нової планети і нових істот, переселившись у тіла яких вони могли б продовжити своє життя; вони перенесли свої свідомості у найбільш придатну для того расу — це і були конусоподібні істоти, що населяли нашу Землю мільярд років тому. Так постала Велика Раса, а міріади свідомостей вирушили у зворотному напрямку помирати у незнайомих тілах. Настане час, і Раса знову виродиться, але житиме далі — після масового переселення її найкращих розумів до тіл іншої раси, що має перспективу тривалого фізичного існування.

Таке плетиво зіткалося з моїх видінь і давніх легенд. Коли ж 1920 року я серйозно узявся за їх порівняльний аналіз, напруженість, яка попервах тільки зростала, почала слабнути. Зрештою, попри химерності, спричинені впливом сліпих емоцій, хіба не можна було раціонально пояснити мій випадок? Та під час амнезії будь-яка випадковість могла спонукати мене до вивчення темних сил, до того ж я прочитав заборонені легенди і зустрічався з послідовниками давніх культів із дуже лихою славою. Усе це, зрештою, і стало причиною моїх видінь та розладу почуттів, які не давали мені спокою після повернення пам’яті. Що ж до зауваг на полях книжок, зроблених чудернацькими ієрогліфами і мовами, якими я не володію, і які бібліотекарі вперто мені приписують, то в час безпам’яття я цілком міг розширити свої лінгвістичні знання, а ієрогліфи просто вигадати, спираючись на описи з давніх легенд, що пізніше перейшли до моїх снів. Я спробував було перевірити свої припущення, переговоривши з провідниками кількох сект, одначе так і не знайшов з ними порозуміння.

Як і раніше, мене продовжували непокоїти паралелі між багатьма клінічними випадками, іноді розділеними століттями, але з іншого боку, я виявив, що загадковий фольклор у минулому був значно поширеніший. Імовірно, інші жертви такої амнезії значно краще за мене розумілися на тонкощах легенд, з якими я познайомився, лише втративши себе. Коли жертви позбувалися пам’яті, вони асоціювали себе з істотами із добре знайомих міфів — казковими завойовниками, здатними переносити свідомість в інше тіло, і тому розпочали пошук знань, які, на їхню думку, можна було використати в уявному минулому, світі не-людей. Пізніше, коли пам’ять поверталася, починався зворотний асоціативний процес, вони вважали, що повернулись до своїх тіл замість колишніх загарбників. Звідси брали початок сновидіння і псевдоспогади, що доповнювали звичайну міфологічну модель.

Попри, здавалось би, усю неоковирність таких пояснень, вони, кінець кінцем, витіснили з моєї свідомості решту — переважно через непереконливість будь-якої іншої теорії. Окрім того, чимало провідних психологів та антропологів визнали слушність такого підходу. Що більше я розмірковував на цю тему, то переконливішими здавались мені мої ж таки аргументи, аж поки я не виробив стійкий імунітет проти снів і видінь, що мене переслідували. Припустімо, я таки бачив ночами дивні сни, але вони лиш відображали те, про що я чув і читав. А ще припустімо, що мене мордують передчуття і вигадані спогади, але і вони також — лише відлуння міфів, засвоєних у моєму іншобутті. Жодні мої сни, жодні відчуття не можуть мати реального значення.

Узявши на озброєння таку філософію, я спромігся відновити душевну рівновагу, хоча видіння (а не абстрактні враження) виникали дедалі частіше і щоразу доповнювались новими тривожними подробицями. У 1922 році я відчув себе спроможним повернутися до роботи в університеті, де знайшов практичне застосування набутим знанням, узявшись читати курс лекцій з психології. На той час посаду професора політекономії обіймала інша людина, до того ж, відколи я пережив напад хвороби, сама методика викладання політекономії зазнала суттєвих змін. Мій син тоді готувався стати аспірантом, а надалі — і претендувати на професорську посаду, тож ми багато і плідно працювали разом.

Тим часом, я не припиняв ретельно занотовувати все, що бачив у снах — дуже яскравих і насичених подіями. Я розглядав ці звіти як по-справжньому важливі психологічні документи. Сни були неймовірно схожі на спогади, хоча я доволі успішно намагався позбутися цього враження. У своїх записах я змальовував фантасмагорії як щось уже бачене, в інших же випадках відкидав їх, як поволоку нічних міражів. Ніколи я не згадував про них у приватних розмовах, однак чутки про мої щоденникові записи таки стали надбанням місцевої громади, і дехто навіть почав пліткувати про стан мого душевного здоров’я. Цікаво, що ці думки поширювали цілковиті дилетанти, їх не підтримав жоден професійний лікар чи психолог.

З-поміж сновидінь, які я бачив після 1914 року, згадаю лиш деякі, а детальніші звіти й записи може взяти в університетській бібліотеці й самостійно вивчати будь-який допитливий студент. Цілком очевидно, що з плином часу тиск на мою свідомість дещо послабився, масштаби видінь суттєво зросли, але і в цьому випадку залишалися розрізненими окремими фрагментами без чіткої мотивації. Схоже, що у своїх снах я щоразу мав більшу свободу пересування: мандрував серед велетенських кам’яних споруд, переходив від однієї до іншої по широких підземних коридорах — загальновживаних шляхів сполучення. Часом на нижчих рівнях я помічав ті самі гігантські опломбовані люки, які оточувала атмосфера страху й заборон. Я бачив грандіозні басейни, обкладені мозаїчною плиткою, і кімнати, наповнені безліччю дивних і незбагненних речей. Ще там були колосальні підземні цехи зі складними машинами та пристроями, про призначення яких можна було хіба що здогадуватися, а їхні звуки проникли у мої сни лише за багато років. Тут я можу зауважити, що зір і слух — єдині з моїх чуттів, якими я користувався у фантастичному світі.

Справжній жах почався у травні 1915 року, коли я вперше побачив живих істот. Це сталося ще до того, як я ознайомився з давніми міфами і описами подібних випадків у медичній літературі, а тому не знав, чого чекати. Мірою того, як у моїй свідомості послабилися ментальні бар’єри, всередині приміщень і на вулицях я став помічати великі скупчення прозорого туману. Поступово туман ставав густішим і окресленішим, аж поки я не побачив жахливих обрисів неймовірно чітко. Перед моїми очима постали величезні, переливчасті конусоподібні тіла близько десяти футів заввишки і стільки ж завширшки у нижній частині, зі складчастою шкірою, вкритою лускою, здається, досить пружною. З верхньої частини конуса виступало чотири гнучкі відростки, кожен з фут завтовшки і з такими ж складками. Ці відростки могли скорочуватися до мінімального розміру, а могли і витягтися на добрих десять футів. Два мали на кінцях щось подібне до величезних клешень, третій закінчувався чотирма червоними і схожими на труби придатками. На кінці четвертого була жовтава, неправильної форми куля діаметром приблизно два фути, на «екваторі» котрої розташувалися три великі темні ока. На самій маківці голови примостилися чотири тонкі сірі стебла з квіткоподібними пуп’янками, а з нижньої її частини звисало вісім блідо-зелених чи то вусиків, чи то мацаків. Нижню частину конуса облямовував сірий пружний матеріал, який то скорочувався, то розтягувався, і у такий спосіб це неповоротке створіння пересувалося.

Дії цих істот, хоча й не загрозливі, налякали мене навіть більше, ніж їхня зовнішність — було моторошно бачити, як химерні істоти роблять речі, які здатна робити тільки людина. Вони неквапливо пересувалися по великих залах, брали з полиць книжки і підходили з ними до великих столів або навпаки, ставили книжки на місця і робили якісь записи особливими стрижнями, які стискали блідо-зеленими мацаками голови. Дебелими кінцівками-клешнями вони переставляли книжки і вели бесіди — їхня мова складалася з клацання і шарудіння. Одягу в істот не було, зате вони носили на верхній частині конуса своєрідні торби або ранці. Голови зазвичай тримали на рівні вершини конуса, хоча нерідко їх піднімали або опускали. Три інші відростки, коли в них не було потреби, звисали уздовж тіла, скоротившись до п’яти футів. З огляду на швидкість їх читання, письма і роботи з машинами (ті, що стояли на столах, якось були пов’язані з розумовою діяльністю), я зрозумів, що їхній інтелект значно перевершує людський.

Пізніше я бачив їх усюди — вони купчилися у великих залах і коридорах, обслуговували машини й механізми у склепінчастих підземних цехах і мчали по широких дорогах у велетенських, схожих на човни автомашинах. Я більше їх не боявся і усвідомив, що вони доволі непогано вписуються у довкілля. Стали помітнішими індивідуальні особливості, а ще я зауважив, що декотрі з них трималися якось скуто. Ці останні фізично нічим не відрізнялися від одноплемінників, проте відмінності у жестикуляції та поведінці вирізняли їх не лише серед більшості, але й одне від одного. Вони багато писали — крізь пелену сну я розгледів, що сторінки їхніх книжок списані найрізноманітнішими літерами, — і в жодному разі це не були звичні тут хвилясті ієрогліфи, якими послуговувався загал. Як мені здалося, дехто з них навіть використовував нашу абетку, і майже всі вони працювали значно повільніше за більшість.

Увесь цей час моя особиста участь у снах обмежувалась роллю безтілесного спостерігача; я безперешкодно пересувався, втім, не звертаючи із второваних стежин і дотримуючись належної швидкості. Лише у серпні 1915 року мене почали турбувати перші натяки на мою тілесну форму. Я кажу турбувати, адже на початковій стадії виникли суто абстрактні, хоча й неймовірно жахливі асоціації, які пов’язували мої сни з огидою до власного тіла. Якийсь час уві сні я уникав на себе дивитися і, пригадую, радів з того, що у дивних тутешніх приміщеннях немає дзеркал. Дуже непокоїло, що я міг дивитись на великі столи — кожен принаймні десяти футів заввишки — щонайменше з рівня стільниці.

Дедалі сильнішим ставало хворобливе бажання побачити своє тіло, і однієї ночі я вже не зміг йому опиратися. Спершу я, глянувши під ноги, нічого не побачив. Трохи згодом я зрозумів причину — моя голова трималась на гнучкій і неймовірно довгій шиї. Втягнувши шию в плечі і кинувши обережний погляд униз, я побачив переливчастий лускатий конус тіла десяти футів заввишки і десяти завширшки у нижній частині. Це сталося тієї ночі, коли я, виборсуючись із жахливого, божевільного сну, своїм криком розбудив половину Аркгема.

І тільки після кількох тижнів повторних кошмарів я дещо примирився зі своєю потворною подобою. У снах я рухався серед безлічі невідомих істот, читав жахливі книжки, взяті з нескінченно довгих полиць, годинами писав за величезними столами, тримаючи перо у зелених мацаках, що звисали з моєї голови. Деякі уривки з прочитаного і написаного я запам’ятав: то були описи інших світів і всесвітів, а також зародків нематеріального життя за їх межами. Були там і повідомлення про дивні види істот, що населяли наш світ у минулі часи, а ще страшні хроніки про сутності з химерними тілами, які населятимуть Землю за мільйони років після зникнення останнього представника роду людського. Я прочитав ті розділи історії людства, про існування яких навіть не здогадується жоден із сучасних учених. Більша частина цих творів була написана ієрогліфами — я їх досить швидко опанував за допомогою дзизкучих машин — аглютинативною мовою[169], коренева система котрої не мала жодних людських аналогів. Решту книжок було написано іншими мовами, їх я вивчив у той самий незвичайний спосіб; дуже невелика кількість томів була написана мовами, якими я володів. У моїх заняттях дуже допомагали продумані ілюстрації — як включені до текстів, так і в окремих збірках. І мені весь час здавалося, що я роблю англійською мовою опис свого життя та доби. Прокинувшись, я зміг пригадати лиш невеликі й несуттєві уривки з незнайомих мов, які так легко опанував уві сні, проте моя пам’ять зберегла доволі цілісну картину історії.

Задовго до того, як вивчити аналогічні випадки амнезії та давні міфи, від яких усі мої сни опосередковано брали початок, я дізнався, що істоти навколо мене були представниками найвизначнішої в історії раси, яка підкорила собі час і розсилала дослідників по всіх епохах. Я також довідався, що мій розум було принесено сюди з моєї епохи, поки інший розум послуговувався моїм тілом, і що кілька інших дивних істот так само утримували захоплені свідомості. Начебто я навіть говорив, клацаючи клешнями, з іншими бранцями із різних куточків Сонячної системи.

Серед нас був розум з планети, відомої нам усім як Венера, він житиме у прийдешніх віках, інший — з одного із супутників Юпітера, який жив шість мільйонів років тому. З-поміж земних жителів мені зустрівся один представник крилатої зіркоголової напіврослинної раси палеогенової Антарктики; один — людина-рептилія казкової Валузії, троє укритих густим хутром попередників людини з Гіперборейської країни, які поклонялися божеству Тсатоґґуа; один — із геть неймовірної раси Чо-Чо[170]; двоє — з павукоподібної цивілізації, що населятимуть Землю в останній період її існування; п’ятеро — твердокрилі істоти, що прийдуть на зміну людству, в яких Велика Раса у визначений час, коли постане загроза страшної загибелі, масово переноситиме свою свідомість; було ще кілька представників різних гілок роду людського.

Я спілкувався зі свідомістю Йіанґ-Лі, філософа з жорстокої імперії Цзянь-Чань, що правитиме у п’ятитисячному році нової ери; з воєначальником великоголового темношкірого народу, який підкорив Південну Африку за п’ятдесят тисяч років до Різдва Христового; із флорентійським ченцем дванадцятого сторіччя, Бартоломео Корсі; з королем Ломару, який правив своєю жахливою полярною країною за сто тисяч років до того, як із заходу прийшли завойовники — жовті інути; з Нуґ-Сотом, чарівником раси чорних воїнів шістнадцятого тисячоліття нової ери; з римлянином Тітом Семпронієм Блезом, квестором часів імператора Сулли; з Хефнесом, єгиптянином доби чотирнадцятої династії, який розповів мені про страшну таємницю Ньярлатотепа; зі священиком доби Середнього царства Атлантиди; з Джеймсом Вудвілом, джентльменом із Саффолку часів правління Кромвеля; з придворним астрономом доінківського Перу; з австралійським фізиком Невілом Кінґстон-Брауном, який помре 2518 року; з великим магом країни Йє, яку поглинула безодня Тихого океану; з Теодотидом, греко-бактрійським урядником, який жив за двісті літ до Христової ери; з літнім французом П’єром-Луї Монманьї, сучасником Людовіка XIII; із Кром-Йя, кімерійським вождем, що жив за п’ятнадцять тисяч років до нашої ери; з багатьма іншими, чиї розповіді про вражаючі таємниці і приголомшливі дива моя пам’ять не зуміла зберегти.

Щоранку я прокидався у холодному поту, часом прагнучи або цілком спростувати, або підтвердити реальність отриманої інформації з позицій сучасних знань людства. Звичні факти і погляди було піддано сумніву, і я чудувався, як сон, фантазія могли таким несподіваним чином вплинути на сприйняття історії та наукових теорій. Я здригався від однієї лиш думки про таємниці, які приховувало від нас минуле, про небезпеки, які чатували на нас у майбутньому. Багато речей, про які я довідався від істот, що прийдуть нам на зміну, справили на мене таке враження, що я просто не зважуся викласти їх письмово. Після зникнення людей на планеті пануватиме могутня цивілізація жуків, у тіла яких переселяться кращі представники Великої Раси, коли їхній давній світ постане перед страшною катастрофою. Пізніше, коли цикл життя Землі добіжить кінця, вони знову перемістяться у часі й просторі — до наступної зупинки, де на них чекають тіла бульбашкоподібних рослинних істот на Меркурії. Але й після них будуть інші раси, які відчайдушно чіплятимуться за вже холодну планету і намагатимуться сховатися у найглибших глибинах Землі. Охоплені жахом, вони чекатимуть невідворотного її кінця.

Тим часом у снах я продовжував писати історію своєї доби — частково з власної волі, частково через обіцянки розширити доступ до бібліотеки і збільшити свободу пересування, використовуючи архіви Великої Раси. Архіви розташовувались у велетенських розмірів підземному сховищі у середмісті, його на ту пору я вже добре знав, бо часто навідував, шукаючи поради і допомоги. Ця грандіозна споруда мала витримати будь-які природні катаклізми, тому значно переважала усе, створене Великою Расою, а її конструкції масивністю та міцністю не поступалася горам.

Усі записи на великих аркушах цупкого і дуже міцного матеріалу, зробленого з волокон целюлози, перепліталися у книжки, і кожна поміщалася в окремий футляр з легкого нержавіючого металу сіруватого кольору; його прикрашали математичні символи і викарбувана назва — хвилясті ієрогліфи Великої Раси. Ці контейнери зберігали у прямокутних нішах, подібних до книжкових шаф, зроблених з того ж самого металу, і з дверцятами та замком. Замикалися вони хитромудрою системою ручок та засувів. Моїй історії виділили місце у ніші серед найнижчих, або хребетних, — секція призначалася для людської раси, а ще для волохатих і рептилоїдних рас, що були господарями планети безпосередньо перед нами.

Проте жоден зі снів не дав мені цілісної картини повсякденного життя. Видіння були невиразними, не пов’язаними один з одним фрагментами, і природно, фрагменти ці спливали без жодної хронологічної послідовності. Приміром, я дуже неясно уявляв, як влаштовано мій побут у примарному світі, хоча, здається, мав там чималу власну кам’яну кімнату. Поступово усі накладені на мене, як на полоненого, обмеження зникли; у деяких снах я подорожував дорогами крізь густі джунглі, оглядав дивні міста і навіть обстежував руїни похмурих споруд без вікон, перед якими Велика Раса відчувала якийсь незрозумілий острах. А ще були тривалі плавання на великих багатопалубних і неймовірно швидких суднах, повітряні подорожі над дикими районами у закритих літальних апаратах, що злітають і рухаються завдяки силі електромагнітного відштовхування. За далекими берегами широкого теплого океану теж лежали міста Великої Раси, а на одному з далеких континентів я побачив примітивні помешкання крилатих створінь з чорними писками, яким випаде домінувати на планеті, коли Велика Раса перенесеться у майбутнє, аби врятуватися від неминучої жахливої катастрофи. У місцевому ландшафті переважали рівнини і пишна рослинність, а гори були низькими, зустрічалися нечасто і зазвичай мали ознаки вулканічної активності.

Я міг би написати цілі томи про тамтешніх тварин. Усі вони були виключно дикі, адже технологічна культура Великої Раси уже давно дозволила відмовитись від утримання домашньої худоби і харчуватися рослинною або синтетичною їжею. Незграбні могутні рептилії важко пересувалися заболоченими нетрями, літали у густому повітрі або плескались у морях та озерах, і серед них я упізнав менші, архаїчні прототипи багатьох видів — динозаврів, птеродактилів, іхтіозаврів, лабіринтодонтів[171], плезіозаврів та їм подібних, яких я знав завдяки студіюванню палеонтології. Птахів чи ссавців не бачив узагалі.

На поверхні землі й боліт роїлися змії, ящірки і крокодили, у непрохідних хащах безупинно дзижчали комахи. Далеко в морі невідомі й небачені чудовиська викидали у туманне небо височенні пінисті фонтани. Одного разу мені випала нагода зануритися в океанську безодню у гігантській субмарині з прожекторами і спостерігати за ведетенськими і страхітливими мешканцями глибин. Я також бачив залишки неймовірних затонулих міст і силу-силенну найрізноманітніших форм підводного життя: морських лілей, брахіоподів[172], коралів і рибоподібних.

Що ж до фізіології, психології, побуту, а ще детальної історії Великої Раси, тут мої сни на диво бідні на інформацію, і багато зі згаданих розрізнених фактів були запозичені мною радше з давніх легенд і опису інших випадків амнезії, аніж з моїх сновидінь. Річ у тім, що мої дослідження спершу наздогнали, а потім і випередили сни, а тому нерідко фрагменти сну ще до своєї появи були мені знайомі з досліджених матеріалів. Це остаточно мене переконало, що псевдоспогади завдячують появою як читанню і дослідницькій роботі, так і аналогічному пошуку, проведеному набагато раніше моєю другою особистістю.

Період, який охоплювали мої сни, сягав у минуле на 150 мільйонів років, коли на зміну палеозойській ері прийшла мезозойська[173]. Істоти, чиї тіла захопила Велика Раса, не залишили по собі жодного — принаймні відомого науці — сліду в еволюції життя на Землі. То був окремішній, доволі однорідний за складом вид, що мав ознаки і рослинного, і тваринного світу. Унікальний обмін речовин у їхніх клітинах майже виключав втому і дозволяв цілковито відмовитися від сну. Їжа надходила до організмів через червоні розтруби на кінці одного з чотирьох великих відростків завжди у напіврідкому стані і багато в чому разюче відрізнялася від їжі інших відомих нам тварин. Істоти мали тільки два відомі нам чуття — зір і слух; за вуха їм правили «квіткові пуп’янки» сірих ніжок на головах. Окрім того, вони сприймали світ багатьма іншими, непідвладними нам чуттями (полонені свідомості, перебуваючи у їхніх тілах, не могли ними вповні скористатися). Розташування трьох очей значно збільшувало поле огляду порівняно з нашим. Кров на вигляд нагадувала темно-зелений густий гній. Між ними не було різниці за статевою ознакою; вони розмножувались через насіння або спори, що висіли гронами в нижній частині тулуба і розвивалися тільки під водою; для вирощування молодняка використовували неглибокі баки. З огляду на велику тривалість життя, а це зазвичай чотири-п’ять тисяч років, розмноження відбувалось у вельми обмеженій кількості.

Особин із очевидними відхиленнями у розвитку непомітно усували одразу після виявлення дефектів. Через відсутність почуття дотику і фізичного болю захворювання або наближення смерті розпізнавали виключно за візуальними симптомами. Мертвих спалювали урочисто і з пошануванням. Як я уже згадував, час від часу видатний розум міг уникнути смерті, пославши себе у майбутнє, однак такі випадки були рідкістю, а коли вже траплялися, до розуму-вигнанця з майбутнього ставились якомога доброзичливіше аж до самої смерті його тілесної оболонки.

Схоже, Велика Раса була єдиною нацією, чи то пак вільним об’єднанням, союзом із спільними керівними органами; втім, існував внутрішній поділ на чотири сектори. Політична та економічна система кожного з них була чимось на кшталт соціал-фашизму[174] з раціональним розподілом основних ресурсів і делегуванням повноважень керівному органу. Його обирали голосами тих, хто проходив психологічну перевірку і тестування на відповідність рівня освіти. Родинних зв’язків не переоцінювали, хоча стосунки між особами однакового соціального статусу визнавали, а батьки, як правило, самі виховували своїх дітей.

Подібність до людських інституцій і відносин була найбільш помітна у галузях, де справа, з одного боку, стосувалася речей суто абстрактних, а з другого — матеріальних, притаманних усім формам органічного життя. Ще одним джерелом подібностей було свідоме запозичення, позаяк Велика Раса, досліджуючи майбутнє, копіювала геть усе, що вважала корисним і придатним для свого буття. Автоматизована промисловість не вимагала від громадян особливої уваги, залишаючи їм удосталь часу для різноманітних інтелектуальних і естетичних занять. Наука у них досягла небувало високого рівня розвитку, а мистецтво стало невід’ємною частиною повноцінного життя, хоча у період моїх сновидінь і проминуло пік свого розквіту. Технічний прогрес стимулювався постійною боротьбою за виживання і необхідністю підтримувати життя мегаполісів за умов підвищеної геологічної активності тієї доісторичної пори.

Злочинність була рідкісним явищем, і не останню роль у цьому відігравала надзвичайно ефективна правоохоронна система. Види покарань варіювалися від обмеження прав і тюремного ув’язнення до смертної кари або придушення емоцій і ніколи не застосовувались без ретельного попереднього дослідження мотивів злочину. Війни, які впродовж останніх кількох мільйонів років були переважно громадянськими, інколи вели і проти загарбників — рептилій, агресивних восьминогих прибульців або крилатих зіркоголових Древніх, які мешкали в Антарктиці. Ці війни ставалися нечасто, проте були надзвичайно руйнівними. Величезна армія, озброєна потужними електронними випромінювачами, перебувала у стані постійної бойової готовності; про це не згадували, але очевидною причиною був страх перед рештками темних споруд без жодного вікна і перед запечатаними люками найглибших підземних горизонтів.

Про цей страх перед базальтовими руїнами і люками не говорили вголос — хіба що потай, ледь не пошепки. Із книжок загального користування вилучили будь-які конкретні згадки про них. Схоже, для Великої Раси це була єдина заборонена тема, безпосередньо пов’язана з жорстокою боротьбою у минулому і жахливою трагедією, яка очікувала на Велику Расу у майбутньому, що свого часу змусить її послати найсвітліші уми на мільйони років уперед. Дотичні до цього питання знання, розпливчасті та фрагментарні, як і всі відомості з моїх снів та легенд, були ще туманнішими. У давніх міфах цю тему оминали — не виключено, що всі відповідні посилання з якихось міркувань знищили, а в моїх снах, як і в сновидіннях інших, зустрічалися лиш рідкісні натяки. Самі представники Великої Раси ніколи не торкалися цієї теми, а тому єдиним джерелом інформації були найбільш спостережливі з-поміж полонених.

Судячи з уривків добутої інформації, причиною страхів була давня раса цілковито чужих істот, подібних до поліпів, які через космічний простір прибули з неймовірно далеких світів і домінували на Землі та трьох інших планетах Сонячної системи близько шестисот мільйонів років тому. Вони лише частково були матеріальними — у нашому розумінні матерії, а їхня свідомість та канали сприйняття світу цілком відрізнялися від будь-яких земних. Наприклад, у них не було зору, а картину світу в їхній свідомості відтворювала химерна, зовсім не візуальна система образів. Утім, вони були достатньо матеріальними, щоб користуватися матерією, коли навколишній простір давав таку можливість; крім того, вони потребували житла, хай навіть і доволі своєрідного. Їхні чуття могли долати будь-які матеріальні перешкоди, проте сама субстанція не була на це спроможна, і окремі види електричної енергії здатні були їх знищити. Вони могли вільно літати в повітрі, попри відсутність крил або інших видимих засобів левітації, і особлива структура свідомості не давала Великій Раси можливості спроектувати на них свій інтелект.

Прийшовши на Землю, ці істоти побудували великі міста з базальтових веж без вікон і безжально винищували усе живе. Так було тоді, коли свідомості Великої Раси перенеслися сюди крізь порожнечу, що відділяла Землю від похмурого світу по той бік галактики; світ цей під назвою Йіт згадано у моторошних і суперечливих Елтдаунських фрагментах[175]. Новоприбулі створили потужну зброю і доволі легко здолали небезпечних суперників, спромігшись загнати їх до обжитих тими печер у глибині Землі, а потім замурували входи і залишили напризволяще, а самі заволоділи величезними містами своїх попередників. При цьому вони зберегли деякі давні споруди — радше через забобони, ніж через байдужість або науковий чи історичний інтерес.

Але з плином віків знову почали з’являтися невиразні, проте лиховісні ознаки того, що Давні Істоти у глибинах Землі набирають сили, їх стає все більше. Час від часу відбувалися несподівані, вкрай жорстокі вторгнення у маленькі й віддалені поселення Великої Раси або у покинуті міста — там, де виходи з-під землі не були надійно замуровані або не охоронялись. Після цього було вжито додаткових заходів, багато виходів перекрили назавжди — втім, декотрі люки запечатали і зберегли зі стратегічною метою, для боротьби з Давніми Істотами, якщо вони спробують прорватися там, де на них не чекають. Такі рукотворні геологічні зміни спричинили появу розколин у земній корі, руйнування шляхів, повільне знищення споруд зовнішнього світу і залишків будівель переможених попередників.

Напади Давніх Істот мали значно серйозніші наслідки, ніж можна було очікувати, і завдали невигойної рани психології Великої Раси. Відчуття постійного жаху було настільки сильним, що ніхто не смів згадати навіть про зовнішній вигляд тих істот, тож я так і не зміг до пуття з’ясувати, на що вони були схожі. Поширювалися непевні чутки про їхню дивовижну пластичність, про здатність на час втрачати видимість, а дехто пошепки розповідав про їхню спроможність контролювати і використовувати потужні вітровії як зброю. Здається, їм також приписували дивні свисти і колосальні відбитки ніг з п’ятьма круглими пальцями.

Було очевидним, що жахлива катастрофа, якої так боялася Велика Раса і яка могла спіткати її цивілізацію у майбутньому, — катастрофа, що змусить мільйони кращих умів шукати порятунку за прірвою часу в незвичних, чужих тілесних формах у безпечнішому майбутньому, — буде безпосередньо пов’язана з останнім і невідпорним нападом Давніх Істот. Проекція розуму крізь час дозволила передбачити невідворотну трагедію, і Велика Раса ухвалила рішення — ніхто не повинен стати жертвою, якщо є бодай найменша надія уникнути трагедії. З досліджень пізнішого періоду історії вони знали, що напад буде не так спробою заволодіти матеріальним світом, як помстою — адже проекції показали, що поява і зникнення рас не призводили до зіткнення із жахливими істотами з підземного світу. Можливо, ці істоти вирішили зберегти вірність бездонним земним надрам, а не мінливій і підвладній шаленим буревіям поверхні, тим більше, що вони не потребували світла. Також можливо, що їхні сили з плином часу поступово зменшувалися. Ще було достеменно відомо, що підземні мешканці вимруть задовго до появи постлюдської раси жуків, яка стане об’єктом масованого вторгнення з минулого. А тим часом Велика Раса зберігала пильність, тримаючи потужну зброю напоготові та уникаючи зачіпати страшну тему у повсякденних розмовах і записах. І постійно тінь безіменного жаху лежала на запечатаних люках і похмурих давніх вежах без вікон.

Таким здавався мені цей світ, який щоночі поставав у моїх неспокійних снах. Не візьмуся точно описати, які саме у мене виникали тривожні відчуття, позаяк були вони невловимі і залежали переважно від точності моєї псевдопам’яті. Як я вже згадував, дослідження допомогли мені знайти захист від таких відчуттів у формі раціональних психологічних пояснень, і цей імунітет з плином часу зміцнився завдяки непомітному звиканню. Втім, попри все, незрозумілий жах заповзав у мою душу несподівано і підступно, проте не охоплював мене цілком, як то бувало раніше, і після 1922 року я жив нормальним життям, поринувши у роботу і не забуваючи про відпочинок.

Кілька років по тому я дійшов висновку, що мій досвід — включно з подібними історіями хвороби і відповідними деталями фольклору — слід узагальнити і опублікувати задля допитливих студентів, а тому підготував низку статей, у яких стисло виклав суть справи і додав начерки деяких живих істот, пейзажів, декоративних мотивів та ієрогліфів, їх я зробив по пам’яті, пригадуючи бачене у снах. Ці статті вийшли друком протягом 1928–1929 років у Журналі Американського психологічного товариства, однак не привернули особливої уваги. Я ж тим часом продовжував якнайретельніше записувати свої сни, хоча стосик цих нотаток став уже надто високим.

Десятого липня 1934 року мені переслали лист з Товариства психологів, який поклав початок кульмінаційній і найжахливішій частині цієї божевільної історії. На конверті стояв штемпель «Пілбара, Західна Австралія», а самого листа підписав, як я пізніше дізнався, гірничий інженер, доволі відомий у професійних колах, а ще у конверті було кілька доволі цікавих світлин. Лист я наведу повністю, аби читач міг усвідомити, яке він на мене справив приголомшливе враження, а також світлини у ньому.

Попервах я був спантеличений і переповнений сумнівами, адже припускаючи, що в основі давніх легенд і моїх видінь можуть лежати реальні факти, я, проте, не готовий був сприйняти свідчення про існування загубленого світу — далекого настільки, що навіть важко уявити. А найбільше мене вразили світлини неспростовною силою факту і на тлі пісків я побачив якісь напівзруйновані під дією вітрів, води і сонця кам’яні брили з характерним вигином у горішній частині і відповідною западиною внизу. Коли я роздивився їх через збільшувальне скло, то цілком чітко розгледів серед безлічі розколин і вибоїн сліди малюнків та ієрогліфів із таким страшним для мене значенням. Але ось, власне, лист, що промовляє сам за себе:

49, Демп’є-стріт,

Пілбара,

Зах. Австралія,

18 травня 1934 року

Для проф. Н. В. Пізлі

Амер. Товариство психологів

30, Іст 41-стріт,

Нью-Йорк Сіті, США

Шановний сер!

Нещодавня розмова у Перті з доктором І. М. Бойлом і декілька журналів з Вашими статтями, які я щойно від нього отримав, наштовхнули мене на думку повідомити Вам про деякі речі, які я бачив у Великій піщаній пустелі [176]на схід од наших золотоносних родовищ. Беручи до уваги незвичайні легенди про давні міста, де стіни кам’яних будівель прикрашали особливі візерунки та ієрогліфи, про які Ви згадуєте у своїх дописах, мені здається, що я натрапив на щось надзвичайно важливе.

Тутешні аборигени здавна розповідають про «великі камені з малюнками», яких вони дуже бояться. Вони пов’язують це каміння із традиційними міфами своєї раси про Буддаі, старого велетня, який багато століть спить під землею, поклавши голову на руку, але колись неодмінно прокинеться і проковтне цей світ. Мені також доводилося чути давні, напівзабуті історії про величезні підземні кам’яні будинки, в яких коридори завжди ведуть униз, і відбуваються там страшні речі. Аборигени кажуть, що колись давно кілька воїнів, рятуючись від ворогів, забігли до одного з таких будинків, але назад ніхто не повернувся. Невдовзі після цього над місцем, де вони зникли, повіяли шалені вітри. Втім, не варто шукати у цих побрехеньках якогось сенсу.

Однак зараз я веду мову про інше. Два роки тому, проводячи дослідження за п’ятсот миль на схід у глибині пустелі, я натрапив на залишки якоїсь обтесаної брили завбільшки десь 3×2×2 фути, вищербленої і побитої часом. Спершу я не помітив на ній малюнків, про які згадували аборигени, та придивившись уважніше, зміг, попри всі зусилля часу і негоди, розгледіти кілька глибоких ліній. Ці лінії були дуже незвичайні, саме такі, про які нам намагалися розповісти аборигени. Я налічив там щось із тридцять чи сорок засипаних піском каменюк, всі у межах кола близько чверті милі в діаметрі.

Побачивши перші брили, я почав пильніше видивлятися інші, а потім визначив їх точне розташування, маючи для того належні інструменти. Я також сфотографував десять-дванадцять найтиповіших каменів, додаю ці світлини до листа. Я повідомив про свою знахідку владі у Перті, але це не викликало у них зацікавлення. Пізніше я познайомився з доктором Бойлом, який читав Ваші статті у Журналі Американського психологічного товариства, і тоді ж під час розмови з ним згадав про дивні камені. Його це надзвичайно зацікавило, він побачив зроблені мною світлини і страшенно розхвилювався. Він сказав, що камені та візерунки на них вельми нагадують описи Ваших снів і наведені Вами уривки з видінь, і що вони відповідають давнім легендам. Доктор збирався Вам написати, проте щось у нього не склалося, а тим часом він переслав мені більшість журналів із Вашими статтями, і я одразу ж зрозумів, що знайдені мною камені — саме такі, які Ви зображуєте і описуєте. Ви можете самі переконатись у цьому, варто лиш переглянути світлини. Подальшу інформацію Ви отримаєте безпосередньо від доктора Бойла.

Тепер я усвідомлюю, наскільки усе це для Вас важливо. Поза сумнівом, ми маємо справу з невідомою цивілізацією, давнішою, аніж усі дотепер відомі, що стала прообразом прадавніх легенд, які Ви досліджуєте. Як гірничий інженер я маю певні знання з геології і можу стверджувати, що ці камені давні настільки, що аж подумати страшно. Вони витесані переважно з граніту або з піщанику, хоча один із них майже напевно виготовлений з якогось дивного різновиду цементу або бетону. На них є сліди впливу води, наче ця частина світу була затоплена, а за багато віків знову піднялася — і це сталося вже після того, як брили виготовили і використали для будівництва. Мова може йти про сотні мільйонів років, а може, навіть набагато більше — про це знають тільки небеса, а я і думати про таке не наважуюсь.

Враховуючи Вашу попередню ґрунтовну роботу з дослідження давніх легенд і всього, що з ними пов’язано, я не маю жодного сумніву — у Вас виникне бажання особисто очолити експедицію до пустелі для проведення археологічних розкопок. Ми з доктором Бойлом готові взяти участь у цій експедиції, якщо Ви — або якась відома Вам організація — забезпечить її фінансування. Я можу знайти з десяток гірників для важких земляних робіт — аборигени тут не допоможуть, адже, як я уже переконався, вони відчувають якийсь маніакальний страх перед цими місцями. Ми з Бойлом нікому нічого не розповідали про цю справу, оскільки вважаємо, що першість і честь можливого відкриття має належати саме Вам.

Дістатися туди з Пілбари можна за чотири дні моторним тягачем — він потім іще знадобиться. Ця місцевість лежить на південний захід від шляху, прокладеного Вобертоном 1873 року[177], і за сотню миль на південний схід від Джоанна-Спрінґ. Ми могли б відправити речі і частину шляху здолати пароплавом, що курсує річкою Де-Ґрей, замість починати подорож із Пілбари, однак про усе це можна поговорити пізніше. За моїми розрахунками, кам’яні брили розташовані у місці з координатами 22 градуси 3 мінути 14 секунд південної широти, 125 градусів 0 мінут 39 секунд східної довготи. Клімат там тропічний, а пустеля — неабияке випробування. В експедицію було б краще вирушати в зимовий сезон — тобто у червні, липні, серпні. Буду радий продовжити листування з цього питання і готовий сприяти втіленню будь-якого запропонованого Вами плану дій. Ознайомившись із Вашими статтями, я повною мірою усвідомлюю виняткову важливість цієї справи. Доктор Бойл напише Вам пізніше. Якщо виникне потреба в оперативнішому обміні інформацією, можна буде телеграфувати до Перта.

З найщирішою до Вас повагою,

Ваш Роберт Б. Ф. Мак-Кензі.

Про безпосередні наслідки цього листа легко дізнатися з газет. Мені пощастило заручитися підтримкою Міскатонікського університету, а містер Мак-Кензі і доктор Бойл надали неоціненну допомогу в підготовці експедиції з австралійського боку. Ми не надто детально повідомляли громадськість про мету експедиції, адже розуміли, що бульварна преса може надати їй сенсаційного або комічного забарвлення. Внаслідок цих зусиль інформація у пресі була доволі нейтральною; писали тільки про намір знайти руїни в австралійській пустелі та про хід підготовки до експедиції.

Мене супроводжували професори Вільям Даєр з геологічного факультету (керівник Міскатонікської антарктичної експедиції 1930–1931 років), Фердинанд С. Ешлі з факультету давньої історії, Тайлер М. Фріборн з факультету антропології, а також мій син Вінґейт. Роберт Мак-Кензі приїхав до Аркгема на початку 1935 року і взяв участь у підготовчих роботах. Йому було близько п’ятдесяти років, він виявився надзвичайно ерудованим і приємним чоловіком, дуже начитаним і обізнаним з найменшими деталями подібних подорожей. У Пілбарі на нас уже чекало кілька машин, і ми зафрахтували пароплав з невеликою осадкою, щоб дістатися потрібного місця річкою. Ми були готові до розкопок за всіма правилами науки: просіяти кожну піщинку і не потривожити нічого зайвого.

Двадцять восьмого березня 1935 року експедиція відпливла з Бостона на борту старої посудини з назвою Лексингтон, неквапом перетнула Атлантику, Середземне море, далі пройшла через Суецький канал і Червоне море в Індійський океан. Годі й казати, як мене пригнічував вигляд низьких піщаних берегів Західної Австралії, з якою відразою я споглядав обшарпане шахтарське селище і безрадісні золотоносні родовища, де на тягачі завантажили останню частину наших припасів. Доктор Бойл — він зустрічав нас — виявився уже немолодою людиною з гарними манерами і гострим розумом: я і мій син під час численних і тривалих дискусій з ним мали нагоду переконатися, наскільки добре він знається на психології.

У сумнівах та сподіваннях наша група з вісімнадцяти чоловік просувався далі й далі вглиб пустелі. У п’ятницю тридцять першого травня ми убрід перетнули притоку річки Де-Ґрей і опинились у цілковито безлюдній місцевості. Весь цей час я марно намагався подолати в собі страх, що наростав з наближенням до мети нашої подорожі — прадавнього світу із забутих легенд. Страх цей підсилювався тривожними снами і примарними спогадами, що продовжували мене терзати з неослабною силою.

У понеділок третього червня ми вперше побачили одну із засипаних піском кам’яних брил. Я не можу передати відчуття, з яким я доторкнувся — у реальній дійсності — до уламка циклопічної кладки, кам’яної брили, в усіх деталях схожої на фрагменти стін із моїх сновидінь. На камені чітко проступали сліди різьблення — мої руки тремтіли, торкаючись тих ліній, в яких я непомильно впізнавав візерунки, що після років нічних страхіть і важких досліджень перетворили моє життя на пекло.

Протягом місяця розкопок ми виявили загалом 1250 блоків на різних стадіях руйнації. Більшість були мегалітами з характерним вигином верхніх і нижніх поверхонь, рідше траплялись невеликі пласкі плити, квадратні або восьмикутні, на кшталт тих, що укривали підлогу та бруковані вулиці з моїх снів, або інші, дуже масивні, дугоподібні викривлення яких дозволяли вважати їх деталями арок і склепінь або круглих віконних рам. Що глибше і далі на північ та схід ми просувалися з розкопками, то більше блоків знаходили, хоча і не змогли виявити в їх розташуванні якоїсь системи. Професор Даєр був вражений неймовірним віком уламків, а Фріборн знайшов ознаки якоїсь символіки, що віддалено нагадувала мотиви найдавніших папуаських і полінезійських легенд. Стан брил та їх розкиданість без слів промовляли про запаморочливу прірву часу і тектонічні катаклізми.

У нас був аероплан, і мій син Вінгейт нерідко облітав пустелю на різній висоті, шукаючи на каменистій поверхні якісь обриси — характерний перепад рельєфу або розкидані брили. Але його дослідження виявилися марними; іноді йому наче і вдавалося помітити щось важливе, але уже під час наступного польоту уся картина змінювалась — позначалося невпинне переміщення пісків під натиском вітру. Одне чи два із цих його примарних відкриттів справили на мене дивне і неприємне враження. Його опис нібито побаченого якимось жахливим чином накладався на бачене мною уві сні або на щось із прочитаного, але мені ніяк не вдавалося пригадати, на що саме. Пробивалося відчуття чогось майже знайомого — і це змушувало мене час від часу нишком кидати стривожені погляди у північно-східному напрямку, до обрію безмежної і безплідної рівнини.

Під кінець першого тижня липня мене переповнювали безліч мінливих емоцій, загалом пов’язаних із північно-східним напрямком. Насамперед це був страх, але була й цікавість — ба більше, мені не давала спокою нав’язлива ілюзія пам’яті. Я вдавався до всіх відомих мені психологічних прийомів і засобів, аби позбутися цього невідступного почуття, однак не досяг ані найменшого успіху. Мені почало дошкуляти безсоння, однак я заледве не радів, адже воно майже не лишало часу для сновидінь. У мене виробилася звичка до тривалих нічних прогулянок пустелею, на самоті — зазвичай у північному або північно-східному напрямку, куди мене, здавалося, вабила якась нова таємнича сила.

Іноді під час цих прогулянок я натрапляв на ледь помітні над землею фрагменти давньої кладки. І хоча тут кам’яних брил було видимо менше, ніж на місці початку розкопок, я був переконаний, що під землею ми їх знайдемо значно більше. Поверхня землі була не такою рівною, як біля самого табору, і постійні буревії намітали фантастичні за формою піщані пагорби, оголюючи сліди одних давніх кам’яних споруд і приховуючи інші. Сам не усвідомлюючи причин, я прагнув поширити розкопки на цю територію, одночасно потай відчуваючи страх перед тим, що тут можна знайти. Вочевидь, мій стан погіршувався, а найстрашніше було те, що я ніяк не міг цьому зарадити.

Ознакою прикрого стану моїх нервів стала дивна реакція на одну із знахідок під час нічної прогулянки. Це сталося одинадцятого липня, коли щербатий місяць блідим маревом залив таємничі пагорби. Я забрів трохи далі від того місця, де зазвичай прогулювався, і натрапив на великий камінь, який помітно відрізнявся від усіх, знайдених нами раніше. Він був майже цілком засипаний піском, та я нахилився, відгорнув руками пісок і ретельно оглянув знахідку, додавши до місячного сяйва світло електричного ліхтарика. На відміну від інших блоків, цей мав чітку квадратну форму, без впадин і опуклостей. Був він, схоже, із темного базальту, що відрізняло його від уже знайомих уламків, де переважали граніт, піщаник і почасти бетон.

Несподівано я підхопився, розвернувся і щодуху помчав до табору. Це була геть бездумна, несвідома втеча, і тільки добігши до свого намету, я зрозумів її причину. Цей незвичайний темний камінь я бачив у сновидіннях, читав про нього і пов’язував із найжахливішими давніми легендами. Цей блок свого часу був частиною базальтової стіни однієї зі споруд, що тримали у невимовному страху Велику Расу, високих веж без вікон, залишених напівматеріальними чужинцями, які мешкали у найглибших надрах землі. Саме через ці невидимі, як вітер, сили, запечатували люки і ставили на чати невсипущих вартових.

Я не спав усю ніч, а під ранок зрозумів, наскільки нерозважливо було дозволити тіні давнього міфу так себе налякати. Замість жахатися, мені варто було б сповнитись ентузіазмом дослідника. Наступного ранку я розповів колегам про знахідку, після чого Даєр, Фріборн, Бойл, мій син і я пішли оглянути незвичайний камінь, однак нам не пощастило. Я не дуже точно пам’ятав місце, ще й нічний вітер повністю змінив обриси піщаних пагорбів.

Зараз я наблизився до найважчої частини розповіді — найважчої ще й тому, що я не можу бути цілком упевненим в її реальності. Інколи я відчуваю неприємну впевненість, що все це мені не привиділося, і саме ця обставина — враховуючи, що це все означатиме, якщо виявиться правдою, — спонукає мене писати цей звіт. Мій син — професійний психолог, який детально обізнаний з усіма обставинами справи і розуміє мій випадок, — стане першим суддею того, про що я збираюся розповісти.

Передовсім я хочу змалювати зовнішні обставини, як їх знали у таборі. У ніч із сімнадцятого на вісімнадцяте липня, стомившись після вітряного дня, я ліг спати раніше, ніж звичайно. Однак заснути не міг і вставши близько одинадцятої години, охоплений, як і раніше, дивним потягом до місцевості у північно-східному напрямку, я, як завжди, вирушив на нічну прогулянку. Дорогою я зустрів і привітав лише одну людину, австралійського гірника Таппера. Місяць у чистому небі тільки почав спадати і заливав піски мертвотно-білим світлом, яке здалося мені лиховісним. Вітер стих — за останніх п’ять годин не було жодного його подуву, що підтвердили і Таппер, і всі, хто не спав тієї ночі. Австралієць останнім бачив, як я прямував у північно-східному напрямку через білі піщані пагорби з усіма їхніми таємницями.

О пів на четверту ранку на табір налетів шалений вітер, він розбудив людей і повалив три намети. Небо було безхмарним, а місяць, як і раніше, заливав пустелю прозорим сяйвом. Коли члени експедиції намагалися знову поставити намети, виявили мою відсутність, але ніхто не стривожився, знаючи про мою звичку гуляти ночами. Однак троє з наших людей — усі австралійці — відчули у повітрі щось дивне і лихе. Мак-Кензі пояснив професорові Фріборну, що вони набралися цього страху, наслухавшись місцевих легенд, де йшлося про злі вітри, які в ясну погоду віяли над цими районами пустелі. Перешіптувалися, що такі вітри вихоплювалися з величезних кам’яних споруд під землею, де творилися усілякі жахіття. Втім, це відчувалось лише зовсім поруч із такими спорудами, біля великих різьблених каменів. Близько четвертої години буревій стих так само несподівано, як і почався, лишивши після себе змінений до невпізнання піщаний краєвид.

Одразу по п’ятій, коли потьмянілий місяць почав хилитися до заходу, я нарешті причвалав до табору — без капелюха, у лахмітті, обідраний і закривавлений, та ще й без електричного ліхтаря. Майже всі на той час уже повкладалися спати, один лиш професор Даєр вийшов із намету викурити люльку. Побачивши мене у такому жалюгідному стані і мало не з божевільним виразом обличчя, він покликав доктора Бойла, і вони удвох вклали мене в ліжко. Невдовзі до них приєднався мій син, якого збудила метушня, і вони разом намагалися змусити мене лежати спокійно та спробувати заснути.

Але я не міг заснути. Мій психологічний стан був незвичайним — нічого подібного я раніше не відчував. За якийсь час я почав наполягати, аби мене вислухали, і почав плутано й суперечливо переказувати свої пригоди. Я розповів, як під час прогулянки стомився і ліг на пісок відпочити, закуняв, і мені приснився сон — ще страшніший, аніж зазвичай. А коли мене розбудив подув шаленого вітру, перенапружені нерви не витримали. Я в паніці побіг, часто падаючи, зашпортуючись за присипані піском каменюки, чому і завдячую своїм обідраним і брудним виглядом. Мабуть, я довго спав — цим і пояснюється моя тривала відсутність.

Я жодним словом не прохопився, про побачене мною — насправді чи у сні, виявивши надзвичайну стриманість. Однак я заговорив про потребу змінити план подальших робіт експедиції і наполягав на припиненні розкопок у північно-східному напрямку. Моя аргументація була очевидно слабкою: я посилався на зменшення кількості брил, на небажання дратувати забобонних гірників, на можливе зменшення фінансування, а також на інші недоладні або зовсім сторонні обставини. Цілком очікувано, ніхто не надав моїм словам жодного значення — навіть мій син, якого вкрай стурбував стан мого здоров’я.

Увесь наступний день я провів у таборі або поруч нього, проте у розкопках участі не брав. Розуміючи, що від мене немає ніякої користі, я вирішив якнайскоріше повернутися додому, аби поберегти нерви, і змусив Вінґейта пообіцяти доправити мене літаком у Перт — за тисячу миль звідси у південно-західному напрямку, — щойно він закінчить повітряну розвідку того місця, яке я так прагнув покинути. Міркував я так: якщо річ, яку я бачив уночі, нікуди не зникла, я спробую усіх застерегти щодо подальших розкопок, нехай мене навіть засміють. Скоріш за все, мене мали підтримати знайомі з місцевим фольклором гірники. Тривожачись за мене, того ж дня по обіді мій син здійснив обліт і дослідив місцевість, якою я міг блукати вночі. Втім, він не помітив нічого з того, що бачив я. Знову повторилася та сама історія із базальтовим блоком — сипучий пісок сховав геть усі сліди. На якусь мить я навіть пошкодував, що з переляку загубив свою страшну здобич — хоча зараз і знаю напевне, що ця втрата була на краще. Завдяки цьому я й досі можу сподіватися, що всі нічні події — лиш ілюзія, особливо якщо тієї диявольської безодні ніколи не знайдуть. Щиро на це сподіваюся.

Двадцятого липня Вінгейт доправив мене у Перт, водночас відмовившись покинути експедицію і повернутися додому. Він залишався зі мною до двадцять п’ятого, коли я відплив пароплавом до Ліверпуля. Зараз, у каюті «Імператриці», я знову і знову обмірковую цю справу і доходжу висновку, що мій син таки повинен усе знати. Тепер від нього залежатиме, чи надати справі більшого розголосу. Про всяк випадок, я підготував короткий звіт про ті події — деяким людям уже відомі окремі епізоди, — а зараз по можливості стисло поінформую про все, що сталося тої страшної ночі під час моєї відсутності в таборі.

Перебуваючи на межі нервового зриву, я прямував у північно-східному напрямку, наче мене вабила якась невблаганна і незбагненна сила й торувала мені шлях у світлі лиховісно-яскравого місяця. Де-не-де з-під піску проступали первісні циклопічні блоки — свідки незліченних минулих епох. Уже сам вигляд цих загадкових уламків, як ніколи раніше, діяв на мене гнітюче, і я не міг не думати про свої божевільні сновидіння та страшні легенди, які стали їх першоосновою, про невідчепний жах, який пустеля і різьблене каміння викликали в аборигенів та гірників.

І все одно я брів пустелею, попри відчуття, що попереду на мене чекала зустріч із чимось страшним, мене невідступно переслідували дикі фантазії, неясні спонуки та оманливі спогади. Я міркував про кам’яні лінії, які, схоже, бачив з повітря мій син, і дивувався, чому вони здавалися лиховісними і водночас такими знайомими. Щось ніби намагалося прочинити дверцята моїх спогадів, тоді як інша невідома сила докладала усіх зусиль, аби цьому перешкодити.

Ніч була тиха й безвітряна, мертвотно-бліді піщані гори плавно здіймалися та спадали, наче застиглі морські хвилі. Я йшов уперед без жодної мети, проте упевнено, ніби мене вела доля. А тим часом привиддя моїх снів сповнювали, пробуджували цей світ, і кожен мегаліт у піску здавався частиною нескінченної галереї кімнат і переходів якихось доісторичних будівель; до мене промовляли різьблені символи та ієрогліфи, з якими я був добре знайомий ще з часів перебування моєї свідомості у полоні Великої Раси. Інколи мені здавалося, що я бачу, як величезні, конічної форми фігури прямують у своїх звичних справах, і не наважувався опустити очі долу — боявся побачити себе у такому ж тілі. Одночасно я бачив і безмежну рівнину з присипаними піском монолітами, анфіладу кімнат і коридорів; недобре сяйво яскравого місяця зливалося зі світлом круглих кристалічних ламп, а понад пустелею колихалося віття велетенських папоротей і саговників. У моїй уяві так тісно переплелися сон і реальність, що їх годі було розділити.

Не знаю, як довго я брів, як далеко відійшов од табору і в якому напрямку, коли вперше помітив купу масивних блоків, відкритих удень потужним вітром. Це було найбільше скупчення монолітів з усіх бачених дотепер — воно вразило мене настільки, що казкові видіння зі снів одразу розвіялися. Я знову стояв серед нічної пустелі, під світлом лиховісного місяця і споглядав румовище загадкового минулого. Я ступив кілька кроків, зупинився і посвітив електричним ліхтариком на подібне до кола скупчення більших і менших кам’яних уламків; знахідка була близько сорока футів у діаметрі і від двох до восьми заввишки.

Одразу стало зрозуміло — у цих каменях є щось особливе. І річ була не лише в їх небаченій кількості — мою увагу привернули стерті піском візерунки на їхній поверхні, добре помітні під місячними променями і у світлі ліхтаря. Жоден із них нічим суттєво не відрізнявся від знайдених раніше, відмінність полягала у чомусь невловимому. Коли я оглядав окремий камінь, такого відчуття не виникало, воно з’явилося лише після того, як у поле зору потрапило кілька каменів одночасно, і тоді я, нарешті, збагнув: хвилясті візерунки на монолітах були тісно пов’язані між собою і становили частину одного великого задуму. Вперше серед цієї одвічної пустки я натрапив на кладку — зруйновану і фрагментарну, але попри те, цілком реальну.

Підшукавши зручне місце, я видерся на купу каміння: час від часу я змітав пальцями пісок і намагався осягнути зміст накреслених фігур, що відрізнялися за формою, розміром і стилем виконання. У мене виникали підсвідомі здогадки стосовно природи предковічної споруди, а також візерунків, якими рясно змережили давні стіни. Цілковита тотожність цих монолітів і каменів у моїх сновидіннях жахала і позбавляла самовладання. Колись тут був циклопічний коридор заввишки тридцять футів із вимощеною восьмикутними плитами підлогою і надійним склепінням над головою. З правого боку коридору були кімнати, а в дальньому його кінці одна з похилих галерей, очевидно, вела кудись вглиб.

Я навіть здригнувся від усвідомлення цієї картини, адже вона виходила далеко за межі того, що могли розповісти самі камені. Як я міг дізнатися, що цей коридор мав іти десь глибоко під землею? Як міг знати, що галерея позад мене має вести нагору? Звідки могло бути відомо, що довгий підземний перехід до «Площі колон» починається ліворуч у проході наді мною? Яким чином я здобув уявлення, що зала з машинами і тунель праворуч, який вів до центрального архіву, розташовані на два рівні нижче? Звідки я дізнався про страшні, оббиті металевими смугами люки, внизу, на найнижчому четвертому рівні? Таке грубе вторгнення світу моїх снів у реальну дійсність змусило мене тремтіти і спливати холодним потом.

Наступної миті я відчув слабкий подув прохолодного вітру, що підіймався нагору з невеликої заглибини в центральній частині руїн. Мої видіння знову розвіялися, і я лишився наодинці з пустелею, лиховісним світлом місяця і муруванням часів палеогену. Тепер я зіткнувся з чимось цілком реальним і відчутним, хай і вкритим серпанком моторошної таємниці, адже потік повітря міг означати лиш одне — внизу, під безладно розкиданим камінням, була велика порожнина.

Перше, що мені спало на думку, це жаскі легенди тубільців про великі будинки глибоко під землею, де народжуються потужні вітри і панує жах. Згодом мене заполонили видіння моїх колишніх снів, а неясні оманливі спогади не давали зосередитися. Що було піді мною? На порозі відкриття якого доісторичного, незбагненного першоджерела давніх міфів та нічних страхіть я стою? Лиш мить я вагався, адже не тільки цікавість і науковий запал, але й щось інше штовхало мене вперед, змушувало не піддаватися дедалі сильнішому страху.

Здавалось, я рухався майже автоматично, наче скерований якоюсь нездоланною волею. Запхавши ліхтар у кишеню, я з силою, якої в собі навіть не підозрював, підняв і відсунув убік величезну брилу, потім ще одну, аж поки мені в обличчя не повіяло вогким повітрям, таким відмінним від сухої атмосфери пустелі. Переді мною відкрилося чорне провалля, а трохи згодом, коли я відсунув останні невеликі уламки, хворобливе місячне світло впало у розколину — доволі широку, щоб я міг у неї пролізти.

Я дістав ліхтар і спрямував яскравий промінь вниз: піді мною були залишки розваленої кладки; під кутом приблизно 45 градусів вона вела вниз на північ — імовірно, колись, у далекому минулому, тут стався обвал. Між нею і рівнем землі відкрилася чорна порожнина, обмежена згори гігантським склепінням. Як видавалося, піски пустелі лежали просто над стелею велетенської прадавньої споруди — я не знав тоді, як вона вціліла після цілих епох геологічних потрясінь, не візьмуся гадати і зараз.

Пригадуючи ті події, я не можу назвати свій вчинок інакше як цілковитим божевіллям, адже сама думка спуститися у незвідану безодню, та ще й коли про це не знає жодна жива душа, — справжнісіньке безумство. Так і є, але я без особливих вагань зважився на спуск, і знову вкотре здавалося, що мене кудись тягне і спрямовує невидима рука долі. Я поперемінно вмикав і вимикав ліхтар, щоб зберегти заряд батареї, і так повільно просувався униз, часом обличчям уперед, коли щастило знайти для рук і ніг надійну опору, а часом — спиною, коли спуск потребував більшої обережності. Ліворуч і праворуч у променях ліхтаря я бачив віддалік муровані й укриті візерунками стіни, попереду ж на мене чекав непроглядний морок.

Не можу сказати, скільки тривав спуск. У мозку роїлись образи і здогадки, повністю витіснивши навколишню реальність. Органи чуття дали збій, а звичний страх безпорадно позирав на мене примарною фантастичною горгулею. Нарешті я дістався підлоги, всіяної безформними уламками, кам’яними брилами і піском. По обидва боки — на віддалі приблизно тридцяти футів одна від одної — височіли і сходилися далеко над головою масивні стіни. Я чітко бачив різьблення на них, проте не міг осягнути їхнього змісту. Найбільше ж мене вразила склепінчаста стеля. Промінь ліхтаря не міг як слід її освітити, але я спромігся добре розгледіти нижню частину склепіння, і побачене настільки ошелешило мене повною тотожністю тому, що я бачив у снах про давній світ, що я затремтів від хвилювання.

Позаду і далеко вгорі пляма слабкого світла нагадувала про існування земного світу, і якесь неясне відчуття підказувало мені не втрачати цієї плями з поля зору, щоб не заблукати на зворотному шляху. Я рушив до лівої стіни, де сліди різьблення були чіткішими. Іти захаращеним уламками коридором було не легше, ніж перед тим спускатися, проте я не відступався. В одному місці я відкотив кілька брил, розгорнув ногою дрібніші уламки, щоб подивитися на покриття підлоги, і аж здригнувся — великі восьмикутні плити, щільно підігнані одна до одної, виглядали неймовірно знайомим.

При світлі ліхтаря я уважно оглянув помережану візерунками поверхню стіни. Піщаник вочевидь зазнав тривалого впливу води, а загадкові нашарування я не зумів розпізнати. В окремих місцях кладка була пошкоджена і розбита. Я мимохіть замислився, скільки ще епох та природних катаклізмів переживе ця доісторична споруда.

Найбільше мене схвилювали ієрогліфи. Попри руйнівну роботу часу, їх можна було доволі непогано роздивитися зблизька; вражало, що вони до найменших деталей були подібні до тих, інших, з моїх снів. Решта збігів у деталях архітектури хоч і були вартими подиву, проте не виходили за межі ймовірного. Ці руїни справили сильне враження на творців найдавніших міфів, стали невід’ємною частиною таємних знань і якимось чином під час амнезії дійшли й до мене, породивши у підсвідомості яскраві образи. Але як пояснити цілковиту схожість кожної лінії та спіралі цих дивних накреслень з образами, що переслідували мене уже стільки років у снах? Яка загадкова і втрачена іконографія могла відтворити усі малопомітні напівтони й нюанси, які щоночі так невідступно, явно і послідовно не давали спокою моїй уяві?

Не могло бути й мови про якусь приблизну схожість; поза сумнівом, я стояв у засипаному вже мільйони років коридорі, тому самому, що приходив у мої сни багато ночей поспіль, і знав його не гірше за свій власний дім на Крейн-стріт в Аркгемі. Щоправда, у моїх снах це місце поставало не розваленим, мало первісний вигляд, проте через це подібність не ставала меншою. Я чудово розумів, що тут і до чого. Цей закуток я теж добре знав, і знав його розташування у цьому страшному давньому місті з моїх снів. Я раптом з несвідомою впевненістю подумав, що здатний непомильно віднайти будь-яке потрібне мені місце в цій споруді або місті, які вціліли після змін і руйнацій незліченних віків. Та що ж, Боже мій, усе це могло означати? Як я міг усе це знати? Яка страшна правда могла чаїтися за фасадом давніх легенд про істот із цього доісторичного лабіринту?

Лиш найменшу частку сум’яття і збентеження, що наче хробак точили мою душу, здатні передати слова. Я знав це місце. Я знав, що лежить попереду і що було на горішніх поверхах величезної вежі, перш ніж вона розвалилася, засіявши камінням та уламками землю, яка згодом стане пустелею. Не без внутрішнього тремтіння я зрозумів, що тепер немає потреби озиратися на бліду пляму місячного світла. Я розривався між бажанням тікати і лихоманкою пізнання у поєднанні з дивною приреченістю, які штовхали мене вперед. Що сталося із цим мегаполісом за мільйони років, які відділяють реальність від моїх видінь? Чи вціліла мережа підземних переходів між гігантськими вежами? Що іще збереглося після небачених тектонічних потрясінь?

Може, я натрапив на похований, страхітливо давній світ? Чи зможу я знайти той будинок, де колись навчався писати, або ту вежу, на стінах якої С-ґґ-ха, полонений розум з числа зіркоголових рослин — хижих мешканців Антарктики, вирізьбив свої картини? Чи не завалилася похила галерея, яка була на два рівні нижче, чи можна ще нею пройти до зали полонених свідомостей? У цій залі полонений розум небувалої істоти — напівпластикового мешканця внутрішніх порожнин невідомої нам планети за Плутоном, якій випаде жити на 18 мільйонів років пізніше, — зберігав виліплену з глини якусь свою дивовижу.

Я заплющив очі і обхопив голову руками, марно силкуючись прогнати з неї образи із божевільних снів. Тільки тепер я по-справжньому відчув потік вогкого і холодного повітря і, здригнувшись, усвідомив, що позад мене і піді мною могли лежати величезні чорні безодні. Пригадав кімнати, переходи і галереї, якими вони являлися мені у снах. Цікаво, чи вільний шлях до центрального архіву? Щойно я пригадав страшні рукописи із контейнерів у нержавіючих металевих нішах, мене знову охопило відчуття приреченості.

Там, якщо вірити снам і легендам, зберігалась уся історія минулого і майбутнього космічного простору-часу, записана полоненими розумами з усіх планет і часів нашої Сонячної системи. Чистісіньке божевілля — але хіба я і весь навколишній світ не були такими ж божевільними? Згадалися замкнені металеві шафи та дивовижні ручки, за допомогою яких вони відчинялись, згадав я і розташування моєї власної ніші. Як часто мені доводилося повторювати складну процедуру обертання й натискання ручки у ніші на нижньому рівні секції земних хребетних! Кожна деталь була свіжою та знайомою. Якби переді мною постала тепер та ніша зі снів, я б легко її відчинив. І тої ж миті мене охопив шал, а ще за мить я біг, зашпортуючись і перестрибуючи через уламки брил у напрямку добре знайомого мені проходу в глибини Землі.

З цієї секунди не варто покладатися на достовірність моїх спогадів — я і сам волів би вважати їх частиною якогось божевільного сну або хворобливою маячнею. Мій мозок, здавалося, перебував у полоні лихоманки, я сприймав усе немов крізь хвилі туману. Промінь ліхтаря ледь розсіював морок, раз по раз вихоплюючи понівечені невблаганним часом стіни з ієрогліфами. В одному місці обвалилася частина склепіння, тож мені довелося перелазити через величезну купу каміння, що ледь не сягала стелі із важкими гронами сталактитів. Кошмар досяг кульмінації, а наплив оманливих спогадів робив його просто нестерпним. Лиш одне було незвичним — мій зріст порівняно з розмірами циклопічної кладки. Мене гнітило мимовільне відчуття нікчемності, наче ці величні стіни з погляду звичайної людини виходили за будь-які межі нормального. Знову і знову я знервовано оглядав своє тіло, почуваючись незатишно через свою людську подобу.

Я просувався чорною безоднею далі, то через щось перестрибуючи, то перечіпаючись — нерідко падав і набивав синці, одного разу мало не розбив ліхтар. Я знав кожен камінь, кожен закуток цього демонічного провалля і часто зупинявся — спрямувати промінь ліхтаря на захаращені і розвалені, але такі знайомі склепінчасті галереї. Деякі кімнати були повністю зруйновані, інші збереглися, але стояли порожні або завалені уламками. Інколи я потрапляв до кімнат із металічними конструкціями: частина майже цілі, частина — пошкоджені, а деякі — покручені або розтрощені, і впізнав у них величезні чи то п’єдестали, чи то столи зі своїх видінь. Я навіть не здогадувався, чим вони були насправді.

Віднайшовши прохід униз, я почав спускатися, та невдовзі був змушений зупинитися перед розколиною не менше чотирьох футів від краю до краю. Кладка в цьому місці обвалилася і, пробивши наскрізь підлогу, відкрила під ногами чорну безодню. Я знав, що піді мною було іще два підвальні рівні цієї неосяжної структури, і здригнувся від нападу паніки, бо згадав важкі, оббиті металевими смугами люки на найнижчому рівні. Тепер поруч із люками не могло бути охоронців, адже ті, внизу, вже давно зробили свою чорну справу і поступово занепали. Вони мають остаточно вимерти до початку наступної після людської раси епохи жуків. І все одно я знову затремтів, пригадавши легенди аборигенів.

Мені коштувало чималих зусиль перестрибнути через провалля — купа каміння заважала розбігтися, та нестяма гнала мене вперед. Я обрав місце ближче до лівої стіни, де розколина була найвужчою, а місце для приземлення — вільне від небезпечних уламків, і за одну жахну мить безпечно приземлився на протилежному боці. Спустившись на нижній рівень, я проминув залу з неймовірно понівеченими машинами, що лежали під уламками обваленого склепіння. Все було мені знайомим, тому я впевнено переліз через брили, що загородили вхід до великого поперечного коридору. Я пам’ятав, що цією галереєю можна було під містом пройти до центрального архіву.

Здавалося, минула ціла вічність, поки я ішов, стрибав і повз у заваленому уламками коридорі. Подекуди я зустрічав різьблені візерунки на віковічних стінах — деякі здавалися знайомими, решта ж, імовірно, з’явилась у пізніші часи, вже після моїх сновидінь. Оскільки цей підземний перехід мав сполучати між собою будинки, в ньому не було бічних аркових порталів, окрім тих, які вели до нижніх рівнів горішніх споруд. На деяких перехрестях я досить надовго відхилявся від головного шляху і звертав у бічні проходи, де бачив добре знайомі коридори і кімнати, і тільки двічі помітив суттєві відмінності від того, про що розповідали сни: в одному з цих випадків знайомий мені хід було замуровано.

Я стрепенувся, відганяючи напад несподіваної слабкості, і продовжив шлях через підземелля однієї із зруйнованих базальтових веж без вікон, всередині якої саме каміння, здавалося, волає про лиховісну чужинську силу. Ця вежа була круглою, близько двохсот футів у діаметрі, на її темних стінах я не помітив жодних різьблених візерунків. На підлозі не було нічого, крім піску й пилюки, та ще великого отвору; такий же отвір був у стелі. Сходів і пандусів тут не було — справді, у моїх видіннях Велика Раса лишила ці вежі цілком незайманими, а ті, що звели їх, не мали потреби у сходах і галереях. У моїх сновидіннях нижній отвір залишався щільно закритим і запечатаним та перебував під постійною охороною. Зараз він був відкритий — з його чорної зяючої пащі лився неспинний потік прохолодного вологого повітря. Я заборонив собі навіть замислюватись, що могло чаїтися у тих похмурих безоднях.

І далі прокладаючи шлях через завали у коридорі, я невдовзі дістався місця, де під обваленим склепінням горою лежали уламки. Я здерся на самий вершечок: у темряві промінь ліхтаря не сягав ані стін, ані склепінчастої стелі, розсіюючись у порожнечі. Це, як мені здавалося, мав бути підвал дому постачальника металу, він виходив фасадом на третю площу недалечко від архіву. Я не уявляв, що тут могло статися.

Одразу за купою уламків прохід вів далі, але вже наступний завал ледь не повністю перекрив дорогу — провалене склепіння загороджувало шлях, майже торкаючись захаращеної підлоги. І досі не можу зрозуміти, як зумів розхитати важезні брили і відсунути їх убік, звільнивши прохід, як я взагалі наважився потривожити нагромадження розбитих брил, коли будь-який необережний рух міг зруйнувати рівновагу, зрушити усю цю багатотонну масу каміння і стерти мене на порох. Мене під’юджувало й вело чисте божевілля — якщо тільки уся моя пригода під землею, як я сподіваюсь, не була проклятим видінням або маячнею. Але я таки зробив — чи мені це наснилося — лаз, через який спромігся прослизнути. Переповзаючи через купу уламків із увімкненим ліхтариком у зубах, я відчував спиною гострі зуби сталактитів.

Тепер я був зовсім поруч із підземним комплексом центрального архіву — метою моєї подорожі. Пробиваючись через заключну ділянку коридору при мерехтливому світлі ліхтаря, я нарешті підійшов до низької, відкритої з усіх боків круглої крипти з арками, яка на диво добре збереглася. Стіни крипти, принаймні в тих місцях, які я освітив ліхтарем, були геть усі вкриті ієрогліфами та характерними хвилястими символами — декотрі з’явилися вже після мене.

Я зрозумів — саме сюди і вела мене доля, і повернув ліворуч, у знайомий арковий портал, майже не сумніваючись, що проходи і галереї до всіх вцілілих рівнів будуть вільні. Ця велична підземна споруда, яка зберігала літописи всіх цивілізацій Сонячної системи, була побудована з такою неперевершеною майстерністю і здавалась такою міцною, що могла простояти стільки, скільки існуватиме сама система. Велетенські гранітні блоки, урівноважені з математичною точністю і скріплені надтривким цементом, не поступалися міцністю незнищенному скелястому ядру Землі. Після незліченних епох ці стіни та склепіння зберегли свою первісну форму, а підлога лиш де‑не-де була всіяна дрібними уламками та кам’яною пилюкою.

Майнула думка, що надалі подорож буде відносно легкою. Моє гарячкове прагнення просуватися вперед дотепер стримували перешкоди, зараз же я буквально мчав приземкуватими і моторошно знайомими коридорами. Обабіч тяглися ряди позначених ієрогліфами металевих книжкових шаф — деякі розчахнуті, інші зачинені, зім’яті або потрощені після тектонічних потрясінь, втім, недостатньо потужних, аби пошкодити непохитні мури. Подекуди попід порожніми шафами я натрапляв на купи укритих пилом футлярів, скинутих з полиць коливанням земної кори. Великі знаки і літери на колонах повідомляли про класи та підкласи книг.

Одного разу я затримався біля глибокої відкритої ніші з кількома такими металевими шафами серед піску й пилу. Я простягнув руку, не без зусиль підняв найтонший контейнер і поклав на підлозі, аби краще роздивитися. Заголовок було написано знайомими ієрогліфами, проте щось у їх розташуванні здалося мені незвичайним. Хитромудрий механізм гачкуватого замка був мені знайомий, і я відімкнув зовсім не заіржавілу, цілком справну накривку й витяг з футляра книжку. Як я й очікував, вона була завбільшки двадцять на п’ятнадцять дюймів, двох дюймів завтовшки і мала тонку металеву оправу. Цупкі целюлозні аркуші майже не зазнали руйнівного впливу часу, і я роздивлявся виведені пензлем літери дивної барви — символи геть не схожі на звичайні ієрогліфи або на якийсь інший відомий людям алфавіт. Мені спало на думку, що це могла бути мова однієї з полонених свідомостей, знайомих мені зі снів, свідомості з великого астероїда, де значною мірою збереглися форми давнього життя первісної планети, частиною якої він був. Водночас я згадав, що цей рівень архіву призначався саме для книжок про позаземні цивілізації.

Відірвавшись від споглядання унікального фоліанта, я зауважив, що світло ліхтаря почало слабшати, тому зарядив його новою батареєю, яку завжди мав при собі. Після цього, озброївшись потужнішим джерелом світла, я продовжив невпинний рух заплутаними коридорами, де‑не-де впізнаючи знайомі полиці і дратуючись через акустику підземелля, що вкрай недоречно підсилювала відлуння моїх кроків у цих одвічних святилищах тиші та смерті. Навіть відбитки моїх черевиків на тисячолітній пилюці підлоги змушували мене здригатися — якщо вірити снам, людська нога ще ніколи тут не ступала. Що ж до мети моїх божевільних перегонів, то про неї я й гадки не мав: одначе якась зловісна потуга притлумила мою волю і придушила спогади, але я здогадувався, що біжу не навмання.

А тим часом, я наблизився до спуску і пішов униз. Підземні поверхи проминув дуже швидко, не затримуючись для їх дослідження. В мозку запульсував дивний ритм, примушуючи мою правицю посмикуватись у такт. Я немов намагався щось відімкнути, відчував, що знаю усі необхідні для цього хитромудрі оберти і натискання. Це мало бути щось на зразок сучасного сейфа з кодовим замком. Я не міг збагнути, яким чином сон — уже не кажучи про уривки мимохіть почутої легенди — міг виробити настільки тонкий і складний м’язовий рефлекс? Це виявилося поза межами мого розуміння. Чи не було все те — моторошне впізнавання незнайомих руїн, жахаюча подібність усього баченого до того, що могло бути лиш частиною моїх сновидінь або давніх міфів, — неймовірним, немислимим кошмаром? Можливо, тоді — як і зараз, у мить повернення здорового глузду — я був глибоко переконаний, що все навколо мене — мара, і поховане місто — лиш частина гарячкової маячні.

Зрештою я дістався найнижчого рівня і звернув праворуч. З якоїсь незрозумілої причини я намагався іти, скрадаючись, хоча і без того вже рухався досить повільно. Я боявся наближатися до якогось місця попереду, і коли таки підійшов, згадав, що саме спричиняло мій острах — очікування побачити один із перекритих металевими плитами люків, який колись пильно охороняли. Зараз поруч не було вартових, люк чомусь виявився широко відчиненим, і я, тремтячи від страху, пройшов повз нього навшпиньки. Я відчув подув прохолодного і вологого повітря, і пошкодував, що вирушив у цьому напрямку. Ніяк не збагну, чому я подався саме сюди.

Попереду знову починався коридор з книжковими полицями, і я звернув увагу на кілька шаф, які, судячи з тонкого шару пилу на купі розсипаних книжок, упали порівняно недавно. Тої ж миті без видимої причини на мене знову накотилася хвиля паніки. Перекинуті шафи й полиці не були чимось незвичайним, враховуючи, що впродовж своєї довгої історії ці похмурі лабіринти пережили чимало потрясінь, їх оглушливе відлуння не раз прокочувалося цим підземеллям. І лише майже проминувши те місце, я зрозумів, що саме мене наполохало.

Мене вразила не сама купа книжок, а радше якась неправильність запорошеної підлоги біля неї. При світлі ліхтаря здалося, що пилюка лежала не таким рівним шаром, як це мало бути — подекуди шар пороху виглядав тоншим, наче його потривожили якихось кілька місяців тому. Але я не був цього певний, адже пилюки скрізь вистачало; менше з тим, мене стривожило і спантеличило те, що в цій примарній нерівномірності проглядалася якась система. Я присвітив ліхтарем в одному з таких місць, і побачене мені не сподобалося — враження про певну систему стало сильнішим. Здавалося, що я бачу контури химерних слідів: вони ішли групами по три, кожен займав площу трохи більше квадратного фута і складався з п’яти майже круглих відбитків діаметром у три дюйми, один трохи виступав уперед.

Ці сліди — якщо їх можна так назвати — вели у двох напрямках, наче щось пішло спершу в один бік, а потім повернулося назад. Звісно ж, відбитки були ледь помітними і цілком могли мені привидітись, але напрямок, у якому вони ішли, викликав підсвідомий і незбагненний страх, адже доходили вони до великої купи шаф, які обвалилися зовсім нещодавно, а закінчувалися там, де і починалися: перед зловісним отвором люка, який ніхто більше не вартував, звідки тягло холодом та вогкістю і чорне провалля якого вело у таку безодню, яка не вкладалась у моїй голові.

Сила чужої волі була настільки приголомшливою і всеосяжною, що переборола мій страх — жодні раціональні мотиви не змусили б мене іти після тих лячних слідів, після всього, що я побачив і пригадав. Але навіть тієї миті, коли мене тіпало від страху, правиця не припиняла ритмічних рухів, намагаючись відчинити невидимий замок. Ще не прийшовши цілком до тями, я проминув купу завалених полиць і навшпиньки побіг коридорами з незайманою пилюкою у бік до болю знайомого місця, а в голові тим часом виникали питання, про суть яких я міг тільки здогадуватись. Чи зможу я потрапити до книгосховища? Чи зможе рука людини впоратися із хитромудрою системою запорів? Чи буде замок неушкоджений і в робочому стані? І що я робитиму — що наважуся робити — (лиш тепер починаю це усвідомлювати) з тією річчю, яку сподівався і водночас боявся знайти? Чи виявиться вона вирішальним підтвердженням, останньою крапкою в цій божевільній історії, чи стане лиш доказом того, що я перебував у полоні сновидінь?

Раптово я збагнув, що біг скінчився і я стою перед рядом полиць із до болю знайомими ієрогліфами. Вони чудово збереглися, і лише троє дверцят у нішах були прочинені. Важко описати, які емоції охопили мене біля тих полиць — таким сильним і неймовірним було відчуття впізнавання. Я дивився вгору на ряд попід самою стелею, який розташовувався надто високо для мене, і розмірковував, як би туди дістатися. До певної міри могли допомогти прочинені дверцята у четвертому ряді знизу, точками опори слугуватимуть ручки на кришках контейнерів. Ліхтар під час підйому можна було тримати у зубах — я так уже неодноразово робив в інших місцях, коли обидві руки були зайняті. Складніше буде спускатися — через додатковий вантаж. Я міг би нести цю річ на спині, як ранець, відімкнувши замок контейнера і зачепивши гачком за комір куртки. Аби лише замок був неушкодженим, а повторити кожен необхідний для того відмикання рух я міг із заплющеними очима. Я сподівався, що зможу зробити це без надмірного шуму — і що мої руки зможуть дати усьому раду.

Розмірковуючи над цими питаннями, я взяв ліхтар у зуби і поліз. Замки контейнерів були ненадійною опорою, але, як я і розраховував, дуже допомогли відчинені дверцята ніші четвертого ряду. Спершу скориставшись краєм отвору, а потім і самими дверцятами, я зумів утриматись на їхній верхній частині й уникнути гучного рипіння. Балансуючи на цій хиткій опорі й відхиляючись якомога далі праворуч, я дотягнувся до потрібного замка. Попервах мої затерплі через перенапруження пальці рухалися дуже незграбно, але вони змогли впоратися з ручкою, і в них була м’язова пам’ять. З неймовірних глибин часу до мого мозку надходили точні до найменших деталей вказівки що і як робити, і не минуло й п’яти хвилин, як почулося клацання, таке знайоме і водночас геть несподіване, адже щодо нього я не мав жодних підсвідомих передчуттів. Наступної миті металеві дверцята, лишень слабко рипнувши, повільно і майже безшумно прочинилися.

Я кинув погляд на край сірої металевої ніші і відчув приплив невимовних емоцій. На віддалі простягнутої руки стояв помережаний хвилястими ієрогліфами футляр, сам вигляд якого примусив мене здригнутися від почуття значно сильнішого за страх. Усе ще тремтячи, я, здійнявши хмару пилу, витяг контейнер із ніші і обережно стис його в руках. Я намагався робити все якомога тихіше. Як і скринька, з якою мені довелося мати справу раніше, ця була розміром щось із двадцять на п’ятнадцять дюймів, на її пласкій кришці я помітив різьблені математичні символи. Завтовшки вона була понад три дюйми. Притиснувши контейнер до стіни, я вільною рукою доволі довго вовтузився із замком, а коли нарешті вивільнив гачок, підняв кришку і пересунув важкий предмет собі за спину, зачепивши за комір куртки. Тепер мої обидві руки були вільні, і я незграбно сповз на запорошену підлогу, весь час думаючи про свою здобич.

Спустившись додолу, я став навколішки, дістав з-за спини контейнер і поклав його перед собою. Руки дрижали — я боявся дістати книгу майже так само сильно, як і жадав цього, але розумів, що мушу це зробити. Я вже здогадався, що саме там знайду, і майже заціпенів від цього розуміння. Якщо ця річ — у контейнері, якщо я не марю, для людського розуму виявиться непосильною ноша такого знання. Найбільше я терзався через неспроможність переконатися, чи все це не сон. Відчуття реальності було жахливим — як і зараз, коли я все це згадую.

Врешті-решт я з трепетом видобув книгу із контейнера і зачаровано розглядав знайомі ієрогліфи на її обкладинці. Вона була у чудовому стані, і хвилястий візерунок заголовка просто загіпнотизував мене: здавалося, наче я можу його прочитати. Не заприсягнуся, що й справді не прочитав у якомусь скороминущому жаскому спалаху глибинної асоціативної пам’яті. Не знаю, скільки минуло часу, перш ніж я зважився підняти тонку металеву оправу — все зволікав і шукав собі виправдання. Я згадав про затиснутий зубами ліхтар, узяв його в руки і вимкнув, щоб поберегти батарею. Опинившись у темряві, я набрався сміливості і розгорнув книгу. А потім, клацнувши вимикачем, спрямував промінь світла на відкриту сторінку, заздалегідь приготувавшись погамувати емоції на випадок будь-якої несподіванки.

На якусь хвилю я закляк, а потім мало не зомлів. Стиснувши зуби, я стримався і не заволав, у непроглядній пітьмі опустився на підлогу і обхопив голову руками. Те, чого я найбільше боявся, таки сталося. Або я марив, або час і простір не мали жодного значення. Я, мабуть, сплю, але дійду до кінця — заберу цю річ із собою нагору і покажу синові. Я похитнувся, хоча й нічого не зрушив з місця у непроникній темряві. Мене переповнювали, затуманюючи відчуття, найжахливіші думки і видіння, які відкрила єдина мить одкровення.

Я подумав про дивні сліди на запорошеній підлозі і здригнувся від звуків власного дихання. Знов увімкнув ліхтар і подивився на сторінку, як міг би дивитися приречений у холодні зміїні очі. Потім, уже в темряві, я закрив книгу, поклав до контейнера і замкнув його гачкуватою защіпкою. Тепер лишалося винести книгу нагору, у зовнішній світ, якщо такий і справді існував — якщо насправді існувала ця підземна безодня — і якщо насправді існував я сам та світ навколо мене.

Не можу з певністю сказати, коли саме звівся на ноги і пішов назад. Я настільки відгородився від нормального світу, що протягом усього часу, проведеного під землею, жодного разу не глянув на годинник. З ліхтарем у руці та скринькою під пахвою я навшпиньки проскочив повз чорну безодню з її протягами, а за нею і коридор із страшнуватими незрозумілими відбитками, які мене так настрахали. Потім, коли я ішов нагору нескінченними переходами, тепер уже не вдаючись до надмірних заходів перестороги, мені не давало спокою лихе передчуття — дорогою вниз нічого подібного не було.

Мені було лячно знову пройти повз чорну базальтову крипту, давнішу за саме місто, і відчути на собі холодні потоки повітря з розверстої безодні. Я думав про істот, яких так боялася Велика Раса і які — хай навіть вони ослабли і вимирали — продовжували жити у своєму підземному царстві. Я думав про круглі п’ятипалі відбитки і про те, що мені про них розповідали сни, а ще про дивні вітри і свист, пов’язані з тими істотами. І згадував оповідки місцевих дикунів з обов’язковими страхітливими вітрами і безіменними підземними руїнами.

Вирізьблений на стіні символ допоміг знайти потрібний мені рівень і, проминувши розгорнуту на підлозі книгу, яку я розглядав раніше, нарешті потрапив до круглої зали, де сходилися склепінчасті коридори. Праворуч одразу ж помітив прохід під аркою, яким я сюди заходив, і без зволікань звернув туди, розуміючи, що за межами архіву через величезну кількість уламків іти буде значно важче. Вага моєї ноші почала даватися взнаки: ставало дедалі важче тихо пробиратися через купи уламків.

Я зупинився перед купою каміння майже до самої стелі і згадав, що минулого разу лізти через неї довелося рачки. Робити це знову було страшно до нестями. Тоді не вдалося проповзти зовсім безшумно, зараз же — після побачених на підлозі відбитків — понад усе я боявся здійняти гучний шум. Скринька тільки додавала клопоту, адже доведеться лізти крізь дуже вузьку щілину, однак я видерся на купу уламків і поповз уперед, штовхаючи її перед себе. Як і першого разу, я повз із ліхтарем у зубах, обдираючи спину об гострі сталактити. Коли вкотре спробував перехопити контейнер, він несподівано вислизнув із пальців і з деренчанням посунувся схилом униз, розганяючи відлуння і кинувши мене у холодний піт. Зрештою, я таки встиг його зловити, і бряжчання припинилося, але тої ж миті ненадійне каміння під моїми ногами зрушило з місця і спричинило несподіваний, але доволі гучний обвал.

Цей гуркіт був для мене рівнозначний смерті. Я почув — чи мені лише здалося, що почув, — нібито звідкілясь із плутанини переходів за моєю спиною лунає новий звук — дуже далекий і слабкий. Це був різкий вібруючий свист, не схожий на жодний інший звук, який я будь-коли чув чи міг би описати словами. Можливо, це був витвір моєї уяви, і якщо так, то всі наступні події позначені знущальною іронією, адже якби не паніка, нічого б такого могло б і не статися.

Геть втративши від жаху самовладання, схопивши ліхтар і скриньку, я несамовито кинувся вперед. Одна лише думка билася в моїй голові — якомога скоріше вибратися з цих страхітливих руїн у такий далекий горішній світ, туди, де спокійне місячне сяйво заливає безкраї пустельні простори. Не пригадаю, як дістався купи уламків, що підпирала вершиною порожнечу, і подерся нагору, набиваючи синці і ранячи тіло гострими краями каменюк. Тут і сталося лихо: коли я майже наосліп подолав вершину, неочікуючи крутого спуску попереду, я втратив рівновагу і покотився вниз разом із кам’яною лавиною, спричинивши оглушливий гуркіт, який кількома потужними ударами струсонув повітря підземного міста.

Я зараз не скажу, як видерся з того хаосу; в моїй свідомості закарбувався лиш один епізод, коли я, падаючи і підіймаючись, повзу коридором серед гуркоту й металевого брязкоту, контейнер і ліхтар все ще зі мною. Коли ж я дістався давньої базальтової вежі, якої так боявся, почалося цілковите божевілля: відлуння обвалу вже стихло віддалік, але мій слух почав уловлювати свист — страхітливо чужий, схожий на той, попередній. Цього разу не було жодного сумніву, і, що найгірше, — звуки долітали не з пройдених коридорів, а звідкілясь попереду.

Можливо, я тоді скрикнув. Неясно пам’ятаю, як мчу повз стіни базальтової вежі Давніх Істот і чую якийсь лиховісний звук, що просотується крізь відкритий і незахищений вхід до безмежної пекельної безодні. Пам’ятаю ще вітер — не просто потік холодного вологого повітря, а шалений, несамовитий порив лютого, морозного буревію, який лине з тієї самої безодні, що й моторошний свист.

Пам’ятаю, як щодуху біг, долаючи перешкоди, підштовхуваний щохвилини сильнішими поривами шаленого вітру: він кружляв довкола мене, арканом налітав і спереду, і ззаду, і скоріше заважав, ніж допомагав моїй втечі. Вже не зважаючи на шум, я видерся на гору каміння і, скотившись униз, знову опинився у приміщенні, звідки було вже недалеко до виходу. Пригадую, як глянув на прохід до машинної зали, і мало не скрикнув від страху, помітивши ту частину проходу, яка спускалася вглиб до відкритих люків на два рівні нижче. Та замість кричати, я почав вголос себе переконувати, що все це лише сон, і я от‑от прокинуся, що я зараз десь у таборі або у своєму будинку в Аркгемі. Ці навіювання відновили мою душевну рівновагу, і я рушив до наступного рівня.

Певна річ, я знав, що доведеться іще здолати чотирифутову розколину, однак вистачало й інших страхів, тож я цим не переймався, аж поки не наблизився до самого краю провалля. Під час спуску я перескочив його доволі легко, однак зараз треба було стрибати знизу вгору, та ще ж і я був украй стомлений, мав додатковий вантаж, а в обличчя дув клятий вітер. Саме про це я встиг подумати останньої миті, та ще пригадав безіменних істот, що могли зачаїтися на самому дні цієї безодні.

Світло мого ліхтаря слабшало, і біля самого краю провалля я зупинився, скоряючись якомусь внутрішньому голосу. Пориви холодного вітру й огидний посвист діяли на мене, мов милосердний дурман, притупляючи гострий жах від зяяння безодні. А потім я відчув нові пориви вітру і свист попереду — вони хвилями накочувалися із прірви, з небачених і немислимих глибин.

Так я опинився у самій круговерті кошмару. Тяма відлетіла геть і, забувши про все, крім тваринного прагнення втекти, я переступив через каміння на краю провалля і стрибнув вперед та вгору, наче й не було ніякої безодні. Побачив край розколини і кинувся вперед, віддаючи сили до останньої краплини, й одразу ж усе закружляло у вихорі божевільних звуків і густої, матеріальної, відчутної на дотик темряви.

На цьому мої спогади добігають кінця, і я навряд чи пригадаю щось іще — а решту можна сміливо назвати маячнею. Сновидіння, божевілля і спогади дивним чином переплелися і утворили цілу низку фантастичних галюцинацій, які не мають нічого спільного з реальністю. Здавалося, я безкінечно довго падаю у чорну в’язку безодню і чую звуки — безмежно чужі, які суперечили усьому, що ми знаємо про земне життя та про Землю. В мені ожили якісь приховані, рудиментарні чуття, за допомогою яких я міг відчувати світ безодень, наповнених жахами, скелями та океанами, величними містами з базальтовими вежами без вікон, над якими ніколи не світило сонце.

Таємниці первісної планети у невимірному часі я пізнавав без допомоги слуху чи зору, і мені відкривалися речі, яких я не зустрічав у найфантастичніших своїх снах. Я постійно відчував, як тугі потоки прохолодного вогкого повітря стискають мене і крутять, наче велетенські пальці, чув пронизливий вібруючий свист — поза лементом і тишею у віхолі навколишнього мороку.

Пізніше прийшли видіння циклопічного міста з моїх снів — не зруйнованого, а такого, яким воно мені наснилося. Я знову був у конусоподібному нелюдському тілі і плинув у натовпі Великої Раси та полонених свідомостей, які переносили книжки під високими склепіннями коридорів і широких пандусів. Потім на ці картини накладались інші, уже не візуальні, але цілком виразні відчуття — відчайдушна боротьба, спроби звільнитися з міцних обіймів вітру, божевільний переліт крізь густе чорне повітря, намагання сховатися від буревію і нестямне прагнення вибратися з кам’яних завалів.

Одного разу десь високо вгорі було з’явилося слабеньке світіння блакиті. І знову видіння — я деруся нагору крутим кам’янистим схилом, виборсуюся з обіймів шаленого вітру, пролізаю крізь вузький отвір назустріч блідому сяйву місяця, стрибаю через купи уламків, що за якусь мить осідають позад мене, але лише на мить, бо наступної секунди їх підхоплює і крутить у шаленому вихорі страшенний буревій… Перші проблиски недоброго, понурого місячного світла сповістили мені про повернення до справжнього, живого світу.

До мене поверталось відчуття реальності — я лежав простертий посеред австралійської пустелі, а наді мною ревів і шаленів такий буревій, якого ще не бачила ця планета. Мій одяг перетворився на дрантя, а тіло суціль укривали синці та рани. Я дуже повільно приходив до тями, і минуло ще чимало часу, перш ніж я зміг провести чітку межу між сном і реальністю. Здається, була купа величезних брил, під ними чорна безодня, неймовірні одкровення з минулого і жахливе повернення — однак що з усього цього було справжнім? Мій ліхтар зник, як і металевий контейнер з книгою, який я — можливо — знайшов унизу. Чи був такий контейнер насправді? І чи було провалля? Схил? Я підвів голову і роззирнувся, але не побачив нічого, крім одноманітних піщаних дюн пустелі.

Диявольський вітер ущух, а щербатий лик місяця тонув у червоній імлі на заході. Я звівся на ноги і попрямував на південний-захід, у бік табору. Що ж насправді зі мною сталося? Може, я просто заснув у пустелі, а потім піщаний буревій кілька миль волочив моє непритомне тіло серед пісків і кам’яних уламків? Якщо ні, то як жити далі? Ці сумніви перекреслювали мою віру у міфічну природу і нереальність моїх снів, яка знову розчинилася у забутих було сумнівах. Якщо провалля існувало насправді, отже, і Велика Раса теж реально існувала, і її неприродна влада над космічною безоднею часу була не вигадкою, а жахливою, потворною дійсністю.

Невже і справді мою вражену амнезією свідомість було перекинуто на сто п’ятдесят мільйонів років назад у минуле, у світ, де ще не було людей? Чи стало моє власне тіло притулком для чужої свідомості, що потрапила до нас із далекої епохи палеогену? Невже я й справді, як полонена свідомість, ходив вулицями цього проклятого доісторичного міста, блукав його коридорами в огидній подобі того, хто мене полонив? Чи були ті видіння, що мордували мене понад двадцять років, нічим не прикрашеним відголоском страшних спогадів? Чи справді я розмовляв із полоненими сутностями з неосяжних глибин часу й простору, вивчав минулі й прийдешні таємниці Всесвіту і складав літопис своєї цивілізації, який пізніше мав стати надбанням центрального архіву? І чи були Давні Істоти — жахливе поріддя світу скажених вітрів і диявольського свисту — загрозою, що чаїлася у чорній безодні і поступово занепадала, поки інші форми життя тисячоліттями змінювали одна одну на мінливій поверхні планети?

Я не знаю. Не хочу вірити, що реальними є і сама безодня, і все, що вона приховує. Людство існує за глузливою і немислимою пеленою часу. На щастя, я не маю жодних доказів того, що усе це — не черговий виплід моїх навіяних легендами видінь. Я не приніс металевого контейнера з книгою, що могли б послужити доказом, а підземних коридорів досі не знайшли. І якщо Всесвіт побудовано на законах милосердя, їх ніколи й не знайдуть. Але синові я мушу розповісти все, що бачив — або думаю, що бачив, — нехай він як психолог оцінить реальність моїх пригод і донесе висновки до усіх інших.

Я вже казав, що страшна істина, яка приховується за роками моїх хворобливих сновидінь, цілком залежить від того, якою мірою реальним було все побачене серед циклопічних підземних руїн. Мені справді дуже важко відкривати цю таємницю, хоча уважний читач цих нотаток міг уже давно про все здогадатися. Звісно, річ у книзі, яку я знайшов у металевому футлярі — контейнері із забутого сховку, запорошеного пилом мільйонів років. Жодна рука не торкалася сторінок цієї книги від часу появи людини на планеті, вона ніколи не потрапляла на очі жодному представнику людства. І все ж тоді, у надрах мегалітичної безодні на якусь хвильку спрямувавши на книгу промінь ліхтаря, я побачив на потемнілих від часу ламких целюлозних аркушах дивно забарвлені літери — і аж ніяк не давні ієрогліфи. Це були літери знайомої мені англійської абетки, які складались у слова, написані моїм власним почерком.