Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3

Сни у відьминому домі

Волтер Джилмен не знав, чи це лихоманка спричинила сни чи сни — лихоманку. За всім чаїлося щось прикре і лиховісне, давнє місто навіювало якийсь гнітючий жах, а найбільше — ветхі стіни мансарди проклятого будинку, де він писав і навчався, скнів над цифрами та формулами, коли не борсався вві сні на убогому залізному ліжку. Його слух став надміру гострим і чутливим, тому Волтер давно вже зупинив дешевий годинник на каміні — той гримів, наче артилерійська канонада. Ночами ледве чутний шепіт сонного чорного міста, моторошне шамотіння пацюків за поточеними шашелем стінами і рипіння сухих балок у старому будинку перетворювали його життя на пекло. Темрява завжди повнилася незрозумілими звуками, і все одно він здригався від страху, коли уявляв, що звичний уже гуркіт може стихнути, і тоді з-під остогидлого шуму проступить інший, зазвичай не чутний.

Джилмен мешкав у застиглому в часі, оповитому легендами Аркгемі, де серед скупчення мансард і гострих дахів місцеві відьми колись переховувалися від королівської варти. Однак у місті не було закутка, сповненого макабричними спогадами більше за мансарду, що стала його прихистком; саме цей будинок і саме ця кімната дали притулок старій Кезаї Мейсон, загадкову втечу якої із Салемської в’язниці так і не зуміли пояснити. Це сталося 1692 року — тюремний наглядач збожеволів і постійно бурмотів щось про маленьку кудлату істоту з білими іклами, яка начебто вискочила з камери Кезаї, і навіть сам Коттон Матер[146] не спромігся розтлумачити, звідки на сірих кам’яних стінах камери з’явилися овали і багатокутники, намальовані липкою червоною рідиною.

Можливо, Джилмену не варто було так тяжко працювати. Студіювання неевклідової геометрії і квантової фізики може виснажити мозок будь-якої людини, а якщо ці науки поєднати з дослідженням фольклору і пошуком ознак незвичайної багатовимірної реальності у моторошних готичних легендах і в теревенях біля каміна — важко сподіватися на щось інше. Джилмен був родом із Гейвріла[147], але лише після вступу до Аркгемського коледжу він почав вбачати зв’язок між математикою і фантастичними легендами про давню магію. Сама атмосфера стародавнього міста дивовижним чином впливала на його уяву, і викладачі Міскатонікського університету наполягали, щоб юнак бодай трохи погамував свій запал, і навіть скоротили для нього години викладання деяких дисциплін. Більше того, Джилмену заборонили читати сумнівні книжки про таємні знання із закритих фондів університетської бібліотеки, проте усі ці запобіжні заходи виявилися запізнілими, адже на ту пору молодий студент устиг набратися одкровень із жахливого Некрономікона Абдула Альхазреда, уривків Книги Ейбона [148]і забороненого твору фон Юнтца Безіменні культи[149]. Цього виявилось достатньо для зіставлення абстрактних формул із властивостями космосу і виявлення зв’язку між відомими і невідомими вимірами.

Джилмен знав, що живе у колишньому відьминому домі, і, власне, саме через це й винаймав там кімнату. В архівах округу Ессекс збереглося чимало документів про судовий процес над Кезаєю Мейсон, і Джилмена понад усяку міру захопило те, в чому її змусили зізнатися перед спеціальним судом. Жінка розповіла судді Готорну[150], що прямі й криві лінії можуть вказати шлях крізь стіни з одного місця до іншого, а ще підсудна засвідчила, що такі візерунки часто використовуються під час нічних збіговищ у похмурій долині з білим камінням потойбіч пагорба Медоу-Гілл і на безлюдному острові серед річки. Крім того, підсудна Мейсон дала свідчення про Чорного чоловіка, про дану нею обітницю, про своє нове таємне ймення Нагаб[151]. А потім намалювала описані нею фігури на стінах камери і зникла.

Джилмен вірив небилицям про Кезаю Мейсон і відчув дивний трепет, дізнавшись, що її дім і досі стоїть, хоча відтоді й минуло вже двісті тридцять п’ять років. Коли ж до нього дійшов поголос, що її час від часу бачать у домі та на вузьких довколишніх вуличках, що мешканці цього та сусідніх будинків помічали у себе на тілі нерівні сліди від укусів, що у переддень травня і Дня усіх святих мешканці Аркгема чули здушені дитячі крики, що одразу після цих свят, які викликали у городян непідробний страх, з горища будинку старої відьми йшов страшенний сморід, і що в темні передсвітанкові години у ветхому відьминому домі з’являється маленька і гострозуба кудлата істота і з цікавістю обнюхує людей, Джилмен вирішив будь-що там оселитися. Зробити це виявилось неважко, адже через лиху славу будинку ніхто не зголосився його орендувати, тож дім поділили на дешеві умебльовані кімнати. Джилмен не зміг би пояснити, що сподівався знайти у цьому помешканні, однак знав, що неодмінно хоче жити там, де за якихось обставин звичайну літню жінку з сімнадцятого сторіччя наділили, доволі несподівано для неї самої, здатністю прозирати у такі глибини математики, які, мабуть, недосяжні й для таких геніїв сучасності, як Планк, Гейзенберґ, Ейнштейн і де Сіттер[152].

Джилмен уважно обстежив дерев’яні і тиньковані стіни, шукаючи під шпалерами бодай якісь сліди таємних знаків; уже за тиждень йому пощастило дістати ту саму кімнату в мансарді з південного боку будинку, де, як вважалось, Кезая займалась магією. Це помешкання ніхто не винаймав — не було бажаючих надовго залишатися в ньому, одначе власник будинку, поляк, здавав його з видимою неохотою. Щоправда, і тут з Джилменом нічого не відбувалось — аж до появи перших ознак його хвороби. У похмурих переходах і кімнатах будинку не витав привид Кезаї, волохата звірина не приповзала крадькома обнюхувати Джилмена у його вбогому помешканні, жодних магічних формул, попри наполегливі пошуки, так і не пощастило віднайти. Час від часу Волтер вирушав у довгі прогулянки присмерковими пропахлими пліснявою немощеними провулками; там ветхі й несусвітньо старі будинки схилялися до нього побурілими стінами і глузливо поглядали вузькими віконцями. Тут, думав Джилмен, свого часу відбувалися страшні події, і йому не давала спокою непевна підозра, що жахлива минувшина — принаймні та, що зачаїлась у найтемніших, вузьких і звивистих завулках, — ще не зовсім померла. Він двічі діставався човном сумнозвісного острова серед річки і зробив замальовки незвичайних фігур, утворених рядами порослого мохом сірого каміння, яке невідомо звідки з’явилося ще у прадавні часи.

Кімната Джилмена була чималою, проте дивної неправильної форми: північна стіна помітно скошена досередини, у тому ж напрямку похилилась і низька стеля. За винятком свіжої пацючої нори і кількох уже зашпарованих, Джилмен не знайшов ніякого проходу — і навіть ознак його існування в минулому — до приміщення між похилою переділкою кімнати і рівною зовнішньою стіною будинку, хоча з вулиці лишилися сліди давно замурованого вікна. До горища над кімнатою Джилмена, імовірно, теж із нахиленою підлогою, доступу не було. Коли Джилмен видерся драбиною на затягнуту густим павутинням частину горища з рівною підлогою, у стіні над входом до своєї кімнати він знайшов сумлінно забиту пройму, старі дошки трималися на товстих дерев’яних тиблях, широко вживаних ще у колоніальну пору. Втім, ніякі умовляння хлопця не переконали флегматичного господаря будинку дозволити йому обстежити бодай одне з двох приміщень, суміжних з його кімнатою.

З часом цікавість Джилмена до таємниць, що ховалися за скошеною стіною і стелею кімнати, тільки зростала — в куті нахилу йому почав ввижатися певний математичний сенс і ключ до розгадки призначення цих кімнат. Він міркував собі, що стара Кезая могла не випадково жити в помешканні з такими дивними кутами, адже хіба вона не твердила, що саме за допомогою певних кутів можна вийти за межі відомого нам простору? Однак поступово його цікавість до замкнутих порожнин за похилими стінами майже зникла, позаяк виявилося, що призначення цих поверхонь стосується не того, що міститься потойбіч, а місця, де перебуває він сам.

Перші ознаки запалення мозку і хворобливі сновидіння з’явилися на початку лютого. Вочевидь, упродовж певного часу його кімната з нерівними кутами чинила на нього якийсь незвичайний, мало не гіпнотичний вплив, і тої холодної похмурої зими він помітив за собою звичку пильно вдивлятися у місце, де сходяться нахилена стіна і скошена стеля. Приблизно в ту ж пору його почала дуже турбувати неспроможність зосередитися на навчанні, і він з великим хвилюванням очікував початку проміжної екзаменаційної сесії. Однак не меншою мірою юнака турбувало надзвичайне загострення слуху. Його життя перетворилося на невідчепну і нестерпну какофонію, за якою чаїлися нові, інші звуки, яких він раніше не чув, — вони долинали звідкілясь з-поза нашого виміру і вловлювалися на самій межі сприйняття. Що ж до буденних звуків, то найгіршим було шарудіння пацюків за ветхими дерев’яними стінами; часом навіть здавалося, що вони роблять це навмисне. Коли звуки лунали з-за нахиленої північної стіни, до них примішувалось якесь сухе гримотіння, а коли йшли з частини горища над стелею кімнати Джилмена, він завжди ціпенів, мовби очікуючи приходу жаху, що лише вижидає нагоди цілком ним заволодіти.

Сновидіння Джилмена вийшли далеко за межі нормальних, і він здогадувався, що це стало наслідком одночасного і надто глибокого захоплення математикою і фольклором. Він багато роздумував над можливістю існування незвіданих світів, які, згідно з його розрахунками, мали лежати за межами відомого нам тривимірного простору, а ще міркував, чи могла стара Кезая Мейсон — під проводом сил, які можна лишень уявляти, — знайти спосіб потрапити до цих таємних вимірів. Пожовклі від часу сторінки з її свідченнями і заявами обвинувачення містять диявольські припущення щодо існування явищ за межами людського досвіду, а також описи меткої кошлатої істоти — супутника Кезаї, напрочуд реалістичні попри неправдоподібні подробиці.

Ця істота, не більша за великого пацюка, була відома городянам як Бурий Дженкін і, схоже, своїм існуванням завдячувала небувалій масовій галюцинації; так, 1692 року не менше одинадцяти душ засвідчили, що бачили її на власні очі. Були й пізніші чутки, що приголомшували подібністю багатьох деталей. Самовидці твердили, що укрита довгим хутром тваринка, зовні дуже схожа на пацюка, однак мордочка з гострими зубами і борідкою нагадує недобре людське обличчя, а лапи — крихітні ручки. Це створіння буцімто виконує обов’язки посередника між старою Кезаєю і дияволом; відьма його вигодувала власною кров’ю — воно смоктало її, як те роблять вампіри. Голос істоти нагадував неприємний писк, але при цьому вона могла говорити всіма відомими мовами. Жодна з потвор, що приходили до Джилмена у сновидіння зі сторінок стародавніх хронік і розповідей сучасників, не була настільки осоружна, не викликала й дещиці тієї паніки, як сновигання в його розбурханій уяві цієї бридкої звірини.

У снах Джилмену здебільшого ввижалося, що він занурюється в якусь незмірну безодню, наповнену дивними присмерковими барвами і напрочуд безладними звуками. Джилмен не міг осягнути матеріальних і гравітаційних властивостей тої безодні та її впливу на його свідомість. Він не ішов, не видирався нагору, не летів, не плив і не повз, утім, завжди відчував уві сні, що якимось чином рухається — частково з власної волі, частково несамохіть. Джилмен не здатний був напевне сказати, що з ним відбувалося, бо через спотворення перспективи не міг бачити рук, ніг або тіла, але при цьому відчував, що відбуваються певні фізичні трансформації, наче пропорції його тіла спотворені, як у кривому дзеркалі, хоча він і зберігав карикатурну подібність до справжнього себе.

Безодні уві сні не були порожніми, їх сповнювали маси якоїсь речовини незвичайної форми і неприродного забарвлення; деякі з них були органічної природи, інші — неорганічної. Декілька таких органічних об’єктів викликали неясні спогади — Джилмен дратувався, але що саме вони нагадують, не міг з упевненістю сказати. У пізніших снах він почав поділяти органічні об’єкти на категорії, вони відрізнялися реакціями та схемою поведінки. Серед цих категорій одна, як йому здалося, вирізнялася більш усвідомленими і логічними рухами, ніж представники інших видів.

Усі категорії — органічні та неорганічні — жодним чином неможливо було описати чи зрозуміти. Джилмен часом порівнював неорганічні маси з призмами, лабіринтами, нагромадженнями кубів і площин, а також із циклопічними спорудами; що ж до органічних об’єктів, то вони вражали його подібністю до скупчення бульбашок, восьминогів, мокриць, оживлених індуських ідолів і дивних, по-зміїному рухливих арабесок. У всьому, що він бачив, чаїлася неясна загроза і жах, і щойно з рухів котрогось із органічних об’єктів ставало зрозуміло, що Джилмена помітили, як той негайно прокидався від нападу панічного страху. Про рухи органічних тіл Джилмен міг сказати не більше, ніж про свої. З часом він спостеріг ще одну загадку — здатність деяких об’єктів несподівано з’являтися нізвідки і так само несподівано зникати. Безодню наповнювала мішанина звуків — вищання і ревіння, висота, тембр і ритм яких не піддавалися жодному аналізу, однак здавалося, що вони якось узгоджуються в часі з малопомітними візуальними змінами, яких зазнають як органічні, так і неорганічні об’єкти. Джилмен з неослабним страхом очікував, що постійна какофонія у своїх безперервних модуляціях сягне такого рівня інтенсивності, що її неможливо буде витримати.

Але Бурого Дженкіна Волтер зустрів не в тому невимовно чужому шумовинні. Місце для цього непоказного жахіття знайшлося у простіших і зрозуміліших снах, які приходили перед зануренням у безодню глибшого забуття. Лежачи у темряві і змагаючись зі сном, Джилмен спостерігав, як його вбогу кімнату заливає слабке переливчасте світло, у фіолетовому серпанку проступає куток, де сходяться дві площини, які останнім часом так підступно оволодівають його увагою. Жах видибàв із пацючої нори в кутку і чапав до нього по широких вичовганих дошках підлоги, наближаючи до хлопця крихітну, злостиву, сповнену очікування мордочку, таку подібну до бородатого людського обличчя. На щастя, цей сон милосердо обривався до того, як потвора встигала підійти достатньо близько і почати обнюхувати Волтера — у тварини були страхітливо довгі й гострі ікла. Що не день, Джилмен забивав пацючі нори, однак щоночі справжні господарі дому долали перепони, хоч якими міцними вони були. Одного разу Джилмен попросив власника будинку забити отвір бляхою, та вже наступної ночі пацюки прогризли нову діру, а разом із тим чи то випхнули, чи то втягли до кімнати дуже дивний на вигляд шматочок кістки.

Джилмен не казав лікарю про свою недугу, бо знав, що не складе сесії, якщо потрапить до лазарету коледжу саме тоді, коли кожна хвилина потрібна, щоб гризти граніт науки — він уже провалив іспити з диференціального числення і загальної психології, хоча й мав надію до кінця семестру виправити становище. На початку березня у неглибоких снах Джилмена, які передували міцному сну, почала з’являтися розмита пляма, що супроводжувала видіння з Бурим Дженкіном і щораз більше нагадувала силует згорбленої старої жінки. Таке доповнення стривожило Волтера значно більше, ніж він того очікував; зрештою юнак вирішив, що пляма і справді схожа на дуже стару жінку, яку він двічі зустрічав у темних закутках звивистих вуличок біля покинутих доків. У такі миті злостивий, уїдливий і водночас байдужий погляд старої змушував його тремтіти, особливо під час першої зустрічі — тоді саме великий пацюк прожогом кинувся бігти сусіднім провулком, і Джилмену чомусь пригадався Бурий Дженкін. Тепер же, розмірковував Джилмен, пережите тоді нервове потрясіння відбилося на його хаотичних сновидіннях.

Волтер не міг заперечувати згубного впливу старого будинку, проте залишки хворобливої зацікавленості не дозволяли йому переїхати звідти. Він переконував себе, що причиною нічних видінь була гарячка, і щойно вона минеться, зникнуть і кошмари. Втім, вони були напрочуд яскраві й переконливі, юнак щоразу прокидався з неясним відчуттям того, що пережити йому довелося більше, ніж вдалося запам’ятати. Попри огиду, Джилмен був переконаний, що у забутих снах він розмовляв і з Бурим Дженкіном, і зі старою, що ті настійливо умовляли піти з ними і зустрітися з третьою істотою, значно могутнішою за них.

Під кінець березня Джилмен почав надолужувати згаяне в математиці, остаточно збайдужівши до інших дисциплін. У нього розвинулась особлива, інтуїтивна здатність розв’язувати рівняння Рімана, він бентежив професора Апгема глибоким розумінням проблеми четвертого виміру та інших питань, які заганяли у глухий кут решту студентів. Одного дня спалахнула дискусія щодо можливого існування нерегулярних викривлень простору і теоретичної можливості зближення або навіть контакту нашої частини космосу з іншими районами, далекими, як найвіддаленіші зірки, за міжгалактичними безоднями або навіть за межами ейнштейнівського просторово-часового континууму. Обізнаність Джилмена в цих питаннях викликала загальний захват, навіть попри те, що декотрі з його прикладів спричинили хвилю чуток про його неврівноваженість і ексцентричну відлюдькуватість. Слухаючи Джилмена, студенти лише хитали головами, коли він послідовно розвивав теорію про те, що людина — якби володіла математичними знаннями, більшими, аніж це доступно звичайному людському розуму, — могла б вийти за межі Землі й переміститися на будь-яке інше небесне тіло, розташоване в одній з безкінечно далеких точок неосяжного Всесвіту.

Як твердив Джилмен, для цього достатньо зробити два кроки: перший — вийти за межі відомого нам тривимірного простору, другий — повернутися до тривимірного простору в іншій точці, можливо, безкінечно далекій. У багатьох випадках було цілком реальним здійснювати такі переходи без загрози для життя. Імовірно, будь-яка істота з будь-якої частини тривимірного простору могла б вижити у четвертому вимірі; що ж до другого кроку, то все залежатиме від того, яку саме частину тривимірного простору буде обрано для повернення. Мешканці одних планет можуть виявитися цілком спроможними жити на інших — навіть на планетах інших галактик або подібних просторових фаз іншого простору-часу, хоча, звісно, має існувати чимало взаємно несумісних небесних тіл або космічних зон, хай навіть і розташованих з математичного погляду зовсім поруч.

Не виключено також, що мешканці котрогось виміру здатні виживати у багатьох невідомих і незбагненних областях додаткових або безкінечно помножених вимірів — всередині або поза даним континуумом, і зворотне так само можливе. Це питання доволі дискусійне, хоча можна з цілковитою упевненістю стверджувати, що під час переходу з одного простору до наступного, наділеного більшою кількістю вимірів, зміни у живому організмі не спричинять руйнації біологічної цілісності організму, як ми її розуміємо. Джилмен не міг достатньо чітко обґрунтувати таке припущення, однак певна невизначеність у цьому питанні сповна компенсувалася повним розумінням інших складних проблем. Професорові Апгему особливо сподобалось те, як Джилмен продемонстрував спорідненість вищої математики та деяких постулатів давньої магії, які дійшли до нас крізь безодню часу з доісторичних епох, а можливо, і з часів до появи людини, коли про космос і закони Всесвіту знали набагато більше за нас.

На початку першого квітня Джилмен не на жарт стривожився — лихоманка не відпускала; не меншою мірою його турбували розповіді мешканців будинку про появу у нього симптомів сомнамбулізму. Скидалося, що він підводився вночі з ліжка — сусіда знизу у нічну пору чув над собою рипіння дощок. Той-таки сусіда казав також, що чув серед ночі, як хтось ходить по горішній кімнаті у взутті, однак Джилмен був переконаний, що тут чоловік помиляється, адже своє взуття і одяг він щоранку завжди знаходив там, де залишав перед сном. І справді, в цьому жахливому старому будинку могли з’явитися найрізноманітніші слухові галюцинації — адже хіба сам Джилмен не був переконаний, що навіть серед білого дня чує з чорних порожнин за похиленою стіною і скісною стелею якісь звуки, окрім шарудіння пацюків? Його хворобливо чутливі вуха почали вловлювати ледь чутні відголоски чиїхось кроків у вже давно замурованій частині горища над кімнатою, і часом такі ілюзії здавалися Джилмену напрочуд реальними.

Утім, Джилмен і сам розумів, що став сновидою, бо нічної пори його кімнату двічі знаходили порожньою, хоча увесь одяг і лишався на місці. В цьому його запевнив Френк Елвуд, студент, змушений через бідність мешкати в тому ж таки убогому і непопулярному серед городян будинку. Якось Елвуд працював до пізньої ночі і вирішив попрохати Джилмена допомогти розв’язати диференціальне рівняння, однак виявив, що того немає в кімнаті на горішньому поверсі. З боку Елвуда було неввічливо відчиняти незамкнені двері чужої кімнати, коли після стуку його не запросили увійти, але він конче потребував допомоги і подумав, що господар не образиться, якщо його обережно розбуркати. Не було його вдома й наступного разу, і, дізнавшись про це, Джилмен просто не міг збагнути, де міг вештатись посеред ночі босий і в самій лиш піжамі. Він вирішив в усьому розібратися, якщо нічні ходіння не припиняться, і навіть збирався посипати підлогу в коридорі борошном, аби побачити, куди приведуть його сліди. Вийти він міг тільки через двері, адже зовні під вікном не було жодної опори для ніг.

Десь у середині квітня хворобливо загострений слух Джилмена став потерпати ще й через плаксиві молитви забобонного ремонтника з ткацької фабрики — Джо Мазуревича із кімнати на першому поверсі. Мазуревич розповідав довгі недоладні історії про привид старої Кезаї і маленьку нишпорку з гострими іклами; а ще казав, що ті двоє його переслідували, і лише срібне розп’яття — саме для цього видане отцем Іваніцьким з костьолу святого Станіслава — могло полегшити його страждання. Тепер Джо молився через наближення відьомського шабашу. Ніч напередодні травня має назву Вальпургієвої; саме тої ночі найлихіші сили пекла вештаються по землі, а слуги сатани збираються разом задля виконання нечуваних діянь та обрядів. Цей час завше був найтяжчим для Аркгема, хоча поважні люди з Міскатонік-авеню, Гай-стріт і Солтонстол-стріт і вдавали, що нічого про це не знають. Станеться чимало лиха, і не одна дитина зникне. В таку пору варто просити в Бога милості і читати молитви — Джо знався на тому, бо ще його бабуся на колишній батьківщині чула подібні історії від своєї бабці. Вже три місяці як Кезаї і Бурого Дженкіна не видно ні біля кімнати Джо, ні коло помешкання Пола Чойнського, ні деінде, і це недобре; раз вони нікому не показуються на очі, то либонь, щось уже задумали.

Шістнадцятого числа того ж місяця Джилмен прийшов на прийом до лікаря і був здивований, дізнавшись, що температура не така висока, як він боявся. Лікар прискіпливо його порозпитував і порадив звернутися до спеціаліста з нервових захворювань. Після певних вагань Джилмен навіть зрадів, що не пішов на прийом до ще допитливішого лікаря з коледжу, бо старий Волдрон, який і раніше приписував йому зменшити навантаження, зараз наполягав би, щоб Джилмен зробив перерву — річ геть неможлива тепер, коли він так просунувся із рівняннями. Поза сумнівом, він уже впритул наблизився до омріяної межі між відомим всесвітом і четвертим виміром, і хто знає, як далеко йому вдасться пройти в цьому напрямку?

Але навіть коли ці думки прийшли до нього, він не міг не замислюватися, з якого джерела черпає таку впевненість. Чи може так бути, що гнітюче відчуття невідворотної загрози бере початок у математичних формулах, якими він щоденно списував аркуші паперу? На закритому горищі вчувалися м’які, скрадливі кроки, і це страшенно дратувало, а тепер з’явилося ще й нове відчуття: буцімто хтось постійно переконує його зробити щось жахливе, чого він ніяк зробити не може. А як же його сомнамбулізм Де він тинявся посеред ночі? І що то був за слабкий відзвук, що подеколи лунав крізь мішанину уже знайомих шумів навіть серед білого дня, коли він не відчував жодної сонливості? Ритміка цього звуку не мала аналогів на землі, за винятком хіба що ритмів заборонених наспівів шабашу, а інколи Джилмен зі страхом думав, що цей ритм має дещо спільне із завиванням та ревінням, що сповнювали чорні провалля його снів.

А сни поволі ставали все жаскішими. У менш глибокій їх частині стара потороча приходила у диявольській подобі, і Джилмен усвідомив, що саме вона добряче перелякала його під час зустрічі у припортових нетрях. Він не міг помилитися — згорблена постать, гачкуватий ніс, зморщене лице з гострим підборіддям, впізнав і її бурий бахматий одяг. На обличчі старої застиг вираз неприхованої злості і збудження, а прокинувшись вранці, він пригадав ще й деренчливий голос — она його у чомусь переконувала і чимось погрожувала. Він мав піти до Чорної Людини і разом із ними усіма вирушити до трону Азатота в осерді цілковитого Хаосу, — ось що казала йому стара. Тепер, коли він так глибоко проник у таємні знання, мусив власною кров’ю розписатися в книзі Азатота і прийняти нове таємне ім’я. Від наміру вирушити разом зі старою, Бурим Дженкіном і тим третім до трону Хаосу, де пронизливо вищать божевільні флейти, Волтера стримало лише те, що ім’я «Азатот» він зустрічав у Некрономіконі і знав, що за ним стоїть первородне зло, надто страшне, щоб про нього говорити.

Стара завжди з’являлась наче нізвідки біля кута, де навскісна стеля впирається у похилену стіну. Складалося враження, що вона виникала десь ближче до стелі, ніж до підлоги, і щоночі наближалася до Джилмена, він бачив її дедалі виразніше — а потім сон уривався. Бурий Дженкін теж помалу наближався, і його жовтаво-білі ікла лиховісно зблискували у неприродно фіолетовому мареві. Пронизливе хихотіння потвори щораз чіткіше закарбовувалося в пам’яті юнака, і вранці він пригадував, як та гидка істота вимовляла імена «Азатот» і «Ньярлатотеп».

У глибших снах образи так само ставали чіткішими, і Джилмен почав відчувати, що присмеркові провалля навколо нього належать саме до четвертого виміру. Органічні тіла, рухи яких здавалися більш доладними і вмотивованими, вірогідно, були проекціями форм життя, що населяли нашу планету, між них і людей. Джилмен не наважувався й подумати, чим є інші тіла у їх вимірі чи вимірах. Дві істоти серед тих, які рухалися менш хаотично — одна виглядала як скупчення переливчастих кулястих бульбашок, а друга скидалася на невеликий багатогранник незрозумілого кольору з мінливими кутами, — здавалось, помічали Джилмена і пересувались поруч із ним або дещо попереду, коли він переміщався в оточенні велетенських призм, лабіринтів, нагромаджень кубів, площин і якихось псевдо-споруд. І впродовж усього сну дедалі гучніше звучало якесь скреготіння і ревіння, наче хтось намагався досягти нестерпної для слуху людини сили звуку.

У ніч з дев’ятнадцятого на двадцяте квітня у снах Джилмена сталася нова подія. Майже проти своєї волі він блукав у присмерковій безодні, попереду летіла маса переливчастих бульбашок і маленький багатогранник, і тут Волтер побачив, що грані суміжних велетенських призм утворюють напрочуд правильні кути. Наступної миті він опинився за межами безодні, намагаючись зберегти рівновагу на скелястому пагорбі, залитому яскравим, розсіяним зеленим світлом. Він був босий і в нічній піжамі, але коли спробував іти, виявив, що не здатен відірвати ніг від землі. Усе навкруги, окрім невеликої частини схилу безпосередньо перед ним, затягло пасмами густих випарів, і Джилмен здригнувся, коли подумав, які звуки можуть ринути з цього туману.

А потім він помітив дві фігури, що важко, над силу підповзали до нього, — то були стара жінка і маленька кошлата істота. Стара звелася на коліна, якось дивно схрестивши руки, а Бурий Дженкін показував на щось своєю — дивовижно подібною до людської — передньою лапкою, і далося це йому нелегко. Скоряючись якомусь незрозумілому імпульсу, Джилмен почав важко рухатись у напрямку, визначеному кутом між схрещеними руками старої і лапою маленького монстра, і не встиг зробити й кількох кроків, як знову опинився у звичній присмерковій безодні. Навколо нього літали якісь геометричні фігури, а він стрімко летів у прірву, і тому падінню не було кінця. Врешті-решт він прокинувся у своєму ліжку, у мансарді старого будинку з дивним кутом між стіною і стелею.

Того ранку Волтер почувався геть виснаженим і на лекції не пішов. Він відчував, що якась дивна сила спрямовує його погляд у нікуди, бо не міг відірвати очей від порожнього місця на голій підлозі. Протягом дня Джилмен двічі переводив невидющий погляд і тільки опівдні зміг подолати непереборне бажання витріщатись у порожнечу. Близько другої години він вирушив до міста обідати і, простуючи вузькими провулками, раптом зауважив, що завжди звертає у південно-східному напрямку. Не без внутрішньої боротьби хлопець змусив себе зупинитися і зайти до кафе на Черч-стріт, однак по обіді незбагненний потяг став лише сильнішим.

Таки доведеться звернутися до невропатолога; можливо, все це якось пов’язано з його сновидністю, а поки що варто бодай спробувати здолати недугу. Немає сумніву, він здатний протистояти незбагненному потягу, тож, сповнений рішучості боротися з цією халепою, Джилмен почвалав у північному напрямку вздовж Гаррісон-стріт. Діставшись мосту через Міскатонік, Волтер уже спливав холодним потом; ухопившись за металеві поручні, він кинув погляд на непривітний острів у верхній течії — залиті яскравими променями післяобіднього сонця, його прадавні кам’яні брили стояли рівними рядами у похмурій задумі.

А потім він кинувся тікати, помітивши на пустельному острові якусь постать і з першого погляду впізнавши у ній дивну стару, чий моторошний образ мордував його у снах. Біля ніг старої ворушилася висока трава, наче в ній копошилася іще якась жива істота. Коли стара почала повертатися в його бік, Джилмен прожогом збіг з моста, шукаючи прихистку в заплутаному лабіринті провулків на березі річки. Хоч як далеко був острів, юнак усе одно відчував потік непереборної злоби, що плинув із ядучим поглядом згорбленої старої у брунатному вбранні.

Джилмена і далі тягло на південний схід, і він ледве-ледве зміг доплентатися до старого будинку та зійти хиткими сходами до свого помешкання. Впродовж кількох годин Волтер сидів мовчки, бездумно, очі стежили за чимось невидимим, поступово звертаючи на захід. Близько шостої вечора його гострий слух уловив тоскні молитви Джо Мазуревича, що мешкав двома поверхами нижче. Охоплений відчаєм, Джилмен схопив капелюха і вийшов на залиту вечірнім золотим сяйвом вулицю, дозволивши дивному потягу з півдня вести його хоч світ за очі. За годину темрява заскочила його у чистому полі за струмком Повішеника; у небі яскраво горіли весняні зорі. Потяг іти вперед поступово змінився незборимим бажанням майнути до зірок, і тут Джилмен збагнув, де розташоване джерело того дивного притягання.

Його тягло у небо. Якась точка небесної сфери серед безлічі зірок вабила і кликала Джилмена до себе. Вочевидь, вона була розташована десь поміж Гідрою і Кораблем Арго[153], і тепер хлопець знав, що незнайома зірка манила його до себе з тої самої миті, як він прокинувся на світанку. Вранці зоря була внизу, під ногами, опівдні — на південному сході, а тепер перемістилася на південь і повільно котилася на захід. Що це могло означати? Може, він божеволіє? Скільки це триватиме? Знову опанувавши себе, Джилмен повернув назад і почвалав до жахного старого будинку.

Біля дверей на нього чекав Мазуревич, в якому, схоже, незримо змагалися бажання і нехіть обговорити якісь нові надприродні дурниці. Йшлося про відьомське світло. Попередньої ночі Джо святкував — у Массачусетсі відзначали День патріота[154] — і додому повернувся уже після півночі. Перш ніж увійти до будинку, він окинув його поглядом і не помітив у вікні Джилмена ніякого світла, але трохи згодом зауважив, що з кімнати ллється якесь фіолетове сяйво. Джо хотів би застерегти джентльмена щодо цього, адже в Аркгемі всі знали — то є світло старої відьми, воно з’являється поруч із Бурим Дженкіном і привидом Кезаї. Раніше він не казав про це, однак тепер мусить, адже це означає, що Кезая та її приятель із довгими іклами полюють на молодого джентльмена. Часом Джо, і Полу Чойнському, і господарю Домбровському здавалося, що світло пробивається крізь щілини із закритого горища над кімнатою юного джентльмена, але всі троє домовилися нікому про це не розповідати. Втім, молодому джентльменові варто підшукати собі іншу кімнату і придбати розп’яття у хорошого священика, хоч би і в отця Іваніцького.

Слухаючи базікання сусіди, Джилмен відчував, як незнаний досі страх перехоплює йому подих. Він здогадувався, що після вчорашнього святкування Джо повертався добряче напідпитку, проте згадка про фіолетове світло у вікні горища справила на нього приголомшливе враження. Саме таке променисте сяйво завжди оточувало стару і її маленького супутника у легких та ясних сновидіннях, які передували зануренню у невідомі безодні, і сама думка, що хтось сторонній міг побачити світло зі сну Джилмена, межувала із божевіллям. І все ж таки, звідки цей чолов’яга міг дізнатися про таку дивину? Може, Джилмен сам і розповів, сновидою вештаючись у будинку? Ні, Джо казав, що ні, але треба перевірити. Може, Френк Елвуд щось сказав би, але не хотілося його розпитувати.

Лихоманка, дивні сновидіння, сомнамбулізм, слухові галюцинації, притягання до чогось у небі, а тепер іще й підозра, що він розмовляє уві сні, наче божевільний! Слід усе кинути, піти до лікаря і опанувати себе. Коли Джилмен піднявся на другий поверх, він зупинився біля дверей Елвуда, але побачив, що того немає вдома. Волтер неохоче попростував до своєї мансарди і сів, не вмикаючи світла. Його погляд був спрямований на південний захід, а ще він спіймав себе на тому, що уважно прислухається до якогось звуку, що начебто долинав із зачиненого горища, і уявляв, як лиховісні фіолетові промені ллються крізь вузьку шпарину у низькій навскісній стелі.

Тої ночі фіолетове світло заливало Джилмена уві сні сильніше, ніж зазвичай, а стара відьма і кошлата істота підступили ще ближче і глузували з нього нелюдськими голосами, робили якісь диявольські жести. І він був радий поринути у ревіння темної безодні, хоча і там переслідування переливчастих бульбашок і калейдоскопічно-мінливого маленького багатогранника викликало роздратування і гостре відчуття загрози. А потім і згори, і знизу з’явилися площини, вони сходились в одній точці і здавалися слизькими — це видіння скінчилося вибухом галюцинацій і появою різкого загрозливого світла, шаленої суміші охри, карміну та індиґо.

Він напівлежав на високій терасі з балюстрадою фантастичної форми над безкрайньою рівниною, поцяткованою неймовірними гострими піками, гранями, куполами, мінаретами, горизонтальними дисками на тонких шпилях і безліччю неймовірніших конструкцій: декотрі — кам’яні, інші — металеві; усі вони мінилися чудовими барвами у сліпучому різнокольоровому небі. Підвівши очі догори, Джилмен побачив три величезні вогненні диски, кожен — свого відтінку, всі розташовані на різній висоті над безмежно далекою лінією низьких гір. А позад них, скільки сягав погляд, аж до неба здіймались яруси вищих терас. Місто внизу розкинулося так далеко, що було не охопити оком, і Джилмен сподівався не почути звідтіль жодного звуку.

Тераса, з якої він легко підвівся, була викладена шліфованим камінням із прожилками невідомої породи, окремі плитки вражали чудернацькою формою, не так асиметричною, як заснованою на якійсь неземній симетрії, чиїх законів він не розумів. Напрочуд майстерно зроблена балюстрада сягала Джилменових грудей; уздовж поруччя на невеликій відстані одна від одної стояли вельми вишукані фігурки чудернацької форми, зроблені, як і вся балюстрада, з якогось невідомого металу, чий колір у цьому сліпучому хаосі неможливо було визначити, а про природу цих фігур можна було лише здогадуватись. Вони були чимось на кшталт поставлених вертикально циліндрів і звужувалися на кінцях, з тонкими спицями від центру до краю, як від маточини колеса. З обох кінців — вгорі і внизу — кожен циліндр мав кульку з п’ятьма пласкими променями трикутної форми, як у морських зірок. Ці промені лежали майже горизонтально, лишень трохи відхиляючись від центрального циліндра. Нижніми кульками фігурки кріпилися до суцільного довгого поруччя, проте настільки ненадійно, що кількох із них бракувало — можливо, хтось відірвав. Висота фігурок становила близько чотирьох з половиною футів, а максимальний діаметр разом із загостреними променями — приблизно два з половиною дюйми.

Підвівшись, Джилмен відчув під босими ногами жар плит. Він був сам і перше, що зробив, це підійшов до балюстради і подивився вниз, де на запаморочливій глибині — майже дві тисячі футів — розкинулося величезне, неозоре місто. З вузьких провулків унизу долинала ритмічна суміш мелодійних свистів різної тональності, і Джилмен пошкодував, що не може роздивитися мешканців міста. За мить у нього запаморочилося в голові, і, щоб не впасти, він мимоволі ухопився рукою за лискучу балюстраду. Правою рукою юнак вчепився за одну з фігурок, цього вистачило, щоб утриматися на ногах, щоправда, і цього було забагато для витонченої конструкції — фігурка зі спицями не витримала ваги його тіла і відламалася. Все ще відчуваючи запаморочення і тримаючи фігурку в одній руці, іншою Джилмен вчепився у відполіроване до блиску поруччя.

І тої ж миті його загострений слух вловив якийсь звук позаду; Волтер рвучко розвернувся — безшумно, але не намагаючись ховатися, до нього наближалися п’ять постатей. Дві з них — моторошна стара жінка і кошлата ікласта звірина, а щодо трьох інших, то одного лиш погляду на них вистачило, аби Джилмен знепритомнів, — це були живі істоти заввишки вісім футів, достеменно такі, як фігурки на балюстраді, вони по-павучому пересувалися на звивистих нижніх «променях морської зірки».

Джилмен отямився у своєму ліжку весь мокрий від холодного поту; обличчя, долоні й ступні боліли як обпечені. Скочивши з ліжка, він умився й поспіхом одягнувся, ніби йому конче необхідно було негайно піти з дому. Він не знав, куди збирається, але зрозумів, що і цього разу доведеться знехтувати заняттями. Дивне притягання точки між Гідрою і Кораблем Арго зникло, але на зміну йому прийшло інше, ще потужніше. Тепер він відчув, що має рухатись на північ і тільки на північ. Джилмен боявся іти через міст, з якого відкривався вид на пустельний острів посеред Міскатоніка, тож він перейшов на другий берег мостом біля Пібоді-авеню. Він часто перечіплявся, адже його зір і слух були прикуті до якоїсь точки дуже високо у порожньому блакитному небі.

Приблизно за годину Джилмен трохи отямився і побачив, що забрів уже далеко від міста. Навколо лежали вицвілі солончаки, а дорога вела до Інсмута — давнього, майже безлюдного містечка, якого мешканці Аркгема з якихось причин уникали. Хоча притягання з півночі й не послабилось, Джилмен протистояв йому, як опирався попередньому, що поновилося з південного сходу, і врешті-решт зумів майже урівноважити одне іншим. Юнак поплентав назад і випив філіжанку кави у невеличкій кав’ярні, а потім змусив себе зайти до бібліотеки, де почав без жодної мети гортати розважальні журнали. Потому зустрів на вулиці кількох приятелів, які зауважили, що він якось незвичайно засмаг, але не став розповідати про свою прогулянку. О третій пополудні Волтер пообідав у ресторані, і під час обіду зауважив, що тяжіння чи то послабилося, чи то розділилось. Після обіду він гаяв час у дешевому синематографі, де знову і знову переглядав безглузду картину, навіть не намагаючись уловити її зміст.

Близько дев’ятої вечора Джилмен вирушив додому і ледь доплентався до старого будинку. Нерозбірливо скімлив Джо Мазуревич, і Джилмен похапцем піднявся нагору до мансарди, навіть не перевіривши, чи вдома Елвуд. І щойно увімкнувши тьмяну електричну лампу, закляк, вражений побаченим. Він одразу ж помітив на столі річ, якої тут раніше не було, а коли придивився уважніше, позбувся останніх сумнівів. На столі лежала — стояти вона просто не могла — статуетка, та сама фігурка, яку він відірвав від балюстради у своєму химерному сні. Все збігалося до останньої деталі: ребристий циліндр-сердечник, від нього розходяться тонкі спиці, кульки згори і внизу, пласкі, трохи вигнуті назовні пелюстки морської зірки, які виходили з тих кульок, — усе на місці. Під електричним світлом статуетка здавалась іскристо-сірою із зеленими прожилками; попри страх і збентеження, на одній із кульок Джилмен помітив щербину — там, де вона кріпилася до поруччя балюстради з його сну.

Неможливо було витримати це поєднання сну і реальності, і Джилмен не заволав тільки тому, що перебував у цілковитому заціпенінні. Приголомшений, він схопив шпичасту фігурку і, зашпортуючись, рушив униз, до квартири господаря будинку. Сумні молитви богомільного майстра і далі відлунювали від ветхих стін, але Джилмен більше не звертав на них уваги. Домбровський був у себе і зустрів Джилмена дуже приязно. Ні, він не бачив цієї штуковини раніше, нічого про неї не знає, а ось дружина казала, що опівдні під час прибирання кімнат в ліжку одного з мешканців знайшла якусь чудернацьку залізяку. Можливо, це вона і була. Домбровскі покликав дружину, і та перевальцем увійшла до кімнати. Так, це та сама штука. Вона знайшла її у ліжку молодого джентльмена — лежала біля самої стінки і здалася їй дуже дивною, але ж у помешканні молодого джентльмена чимало дивних речей: книжки, усілякі дрібнички, малюнки і списані аркуші. Звісно, вона нічого не знає про цю річ.

Отож Джилмен повертався нагору вкрай збентежений і переконаний, що він або продовжує спати, або його сновидність дійшла до крайнього ступеня і змусила ночами блукати хтозна-де. І звідки у нього та дивна річ? Він не пригадував, щоб бачив її в котромусь із музеїв Аркгема, але ж десь вона таки мала бути раніше? І, вочевидь, її вигляд так його вразив, що спричинив появу уві сні тераси з балюстрадою. Наступного дня доведеться обережно порозпитувати і, можливо, таки піти до лікаря.

А тим часом треба розібратися із сомнамбулізмом. На сходах і в мансарді він посипав підлогу борошном — позичив у власника дому, навіть не приховуючи, навіщо воно потрібне. Прямуючи до себе, Джилмен зупинився біля дверей помешкання Елвуда, але у того в кімнаті було темно. Увійшовши до себе, юнак поклав шпичасту фігурку на стіл і, не роздягаючись, ліг, відчуваючи цілковите розумове й фізичне виснаження. У замкненій частині горища над похилою стелею він почув, як йому здалося, ледь чутне шарудіння і тихі скрадливі кроки, проте Джилмен почувався надто знесиленим, аби звертати на це увагу. І знову незрозуміле притягання з півночі посилилося, хоча цього разу і йшло з нижчої точки на небосхилі.

У сліпучому фіолетовому світлі, яке осявало сновидіння, знову прийшла стара жінка, супроводжувана, як і завжди, зубатим і волохатим створінням, і цього разу обидві постаті вимальовувалися чіткіше, ніж будь-коли, вони підійшли до нього впритул, і Волтер відчув, як стара відьма вчепилася в нього сухими пальцями. Джилмена витягли з ліжка, і він опинився в якійсь порожнечі, де знову почув ритмічне ревіння і побачив мерехтіння тьмяного світла у вирі довколишньої безодні. Однак тривало це зовсім недовго, бо за хвилю він опинився в тісному приміщенні без вікон, де нетесані балки і дошки стін сягали самої стелі. Підлога мала якийсь дивний нахил і мало не вся була заставлена рівними рядами низьких шафок з книжками — новішими і старовинними, деякі з них ледь не розсипалися. Посеред приміщення стояли стіл і лава, вочевидь, прибиті до підлоги. Зверху на шафах — невеликі предмети дивної форми і незрозумілого походження; у яскравому фіолетовому світлі Джилмену здалося, що він розгледів точну копію статуетки зі шпичаками, яка так його спантеличила. Ліворуч підлога різко уривалася, відкриваючи трикутне чорне провалля, звідки спочатку почулося якесь торохтіння, а за мить вигулькнула відразлива кошлата тварина з довгими жовтими іклами і бородатою людською пикою.

Стара карга злостиво вишкірялася і міцно тримала його кістлявими пальцями, а по той бік столу стояла істота, якої він ніколи раніше не бачив, — високий худорлявий чоловік, геть чорний, проте без будь-якої прикмети негроїдної раси; на голові й обличчі в нього не було жодної волосини; єдиною його одежиною був мішкуватий балахон з грубої темної тканини. Ніг чужинця не було видно за столом і лавою, але він напевно був у щось взутий, бо кожен його рух супроводжувався стуком об підлогу. Чоловік мовчав, тонкі правильні риси його обличчя не виказували ніяких почуттів, він лишень мовчки показав рукою на величезну розгорнуту книгу на столі, а відьма встромила у правицю Джилмена сіре гусяче перо, теж величезне. Над усім цим зависла, відбираючи тяму, атмосфера невимовного страху; це відчуття досягло найвищої точки, коли кудлата істота, чіпляючись за одяг, видерлась Джилмену на плечі, а потім спустилася на ліву руку і боляче вкусила юнака за руку нижче манжети. Коли з рани заюшила кров, Джилмен знепритомнів.

Він прокинувся вранці двадцять другого квітня від гострого болю у зап’ястку і побачив, що манжета його піжами стала бурою від засохлої крові. Його спогади про події минулої ночі були дуже плутані, хіба що у пам’яті чітко закарбувалася і стояла перед очима сцена з чорним чоловіком у незнайомому приміщенні. Можливо, уві сні його покусали пацюки, що і стало причиною нічного привиддя. Відчинивши двері, Джилмен помітив, що розсипане в коридорі на підлозі борошно лишилося незайманим, якщо не рахувати величезних слідів неотесаного чолов’яги, що також мешкав у мансарді, тільки в іншій кімнаті. Отже, цього разу він не ходив уві сні, але з пацюками треба щось робити; необхідно переговорити з хазяїном. Джилмен знову спробував зашпарувати дірку в похилій стіні, запхавши всередину свічку, що, здавалося, була потрібного розміру. У нього нестерпно дзвеніло у вухах, наче він і досі чув відлуння страшенного шуму зі сну.

Приймаючи ванну і переодягаючись, Джилмен намагався пригадати, що бачив уві сні після подій у залитому фіолетовим світлом приміщенні, однак пам’ять не могла відтворити нічого конкретного. Сама сцена, мабуть, виникла під впливом роздумів про закриту частину горища над кімнатою, які останнім часом не давали йому спокою, однак подальші спогади були нечіткі й туманні. Здається, йому знову почало ввижатися тьмяне світло темної безодні, за яким з’являлися безодні ще глибші й темніші, де видіння були позбавлені будь-якої форми. Джилмена привели туди скупчення бульбашок і маленький багатогранник — його постійні переслідувачі, але і вони самі, як і Джилмен, перетворилися на щось подібне до клаптиків молочно-білого прозорого туману у безмежній порожнечі цілковитої темряви. Попереду щось рухалося — дивна пелена, час від часу набуваючи якоїсь форми, але неможливо було чітко сказати, що то таке, і, як подумалося Джилмену, це щось пересувалося не прямолінійно, а радше описувало якісь неймовірні криві та спіралі у вихорі етеру, непідвладному законам фізики і математики звичного для нас космосу. Згодом з’явилися ледь помітні великі стрибаючі тіні, якесь жахливе, напівчутне пульсування і тонке монотонне звучання невидимої флейти — на цьому спогади обривалися. Джилмен вирішив, що останню сцену його сон запозичив із Некрономікона, де йшлося про безжальну істоту на ймення Азатот, що керує часом і простором і сидить на дивовижному чорному троні у самісінькому центрі Хаосу.

Змиваючи кров із зап’ястя, Джилмен переконався, що рана була неглибока, але його спантеличили дві крихітні дірочки на шкірі, та ще й на простирадлі не знайшлося бодай краплі крові, що виглядало дивним з огляду на закривавлену руку і манжет. Отже, уночі він ходив по кімнаті, і пацюк його вкусив, коли Джилмен сів на стілець або десь зупинився у менш зручному положенні? Джилмен уважно оглянув усі закутки кімнати в пошуках плям або, принаймні, висхлих крапель крові, але нічого не знайшов. Було б посипати борошном у кімнаті й за дверима, подумав Джилмен, втім, і без того вистачало доказів сновидності. Він знав, що ходить вночі, і тепер треба здолати цю хворобу, а для початку — звернутися по допомогу до Френка Елвуда. Схоже, цього ранку дивне притягання з космосу дещо ослабло, проте з’явилось інше відчуття, ще незрозуміліше. Джилмен відчував неясне, проте невідступне бажання втекти якнайдалі, але не міг збагнути, куди саме. Коли Волтер узяв зі столу свою незвичайну шпичасту знахідку, йому здалося, що притягання до півночі посилилось, але навіть якщо й так, новий потяг був набагато сильнішим.

Ідучи до Елвуда, він прихопив статуетку і постарався не звертати уваги на бурмотіння Мазуревича, що долинало з першого поверху. Дякувати Богові, Елвуд був на місці, однак, здається, чимось заклопотаний. Ще залишалося трохи часу, перш ніж Елвуд піде снідати і потім — до коледжу, тож Джилмен поспіхом виклав усе, що стосувалось його нещодавніх снів і страхів. Елвуд співчутливо вислухав його і погодився — треба щось робити. Він був вражений виснаженим та змарнілим обличчям гостя і звернув увагу на незвичайну смаглявість Джилмена, яку протягом останнього тижня помічали геть усі. Втім, він не міг нічого сказати з цього приводу, бо не зауважував, щоб Джилмен блукав уві сні, і не мав жодного уявлення про дивну статуетку. Однак якось випадково Елвуд підслухав розмову Мазуревича з молодим франко-канадцем, що мешкає у кімнаті під Джилменом. Ті двоє ділилися побоюваннями щодо близької Вальпургієвої ночі — лишилося усього кілька днів, а ще обидва висловлювали жаль з приводу сумної долі бідолашного приреченого молодого джентльмена. Дероше, той самий хлопець, що живе під Джилменом, казав, що чує серед ночі кроки взутих і босих ніг, а ще якось бачив фіолетове світло в кімнаті Джилмена, коли серед ночі з острахом наблизився до його дверей і хотів глянути крізь замкову шпарину. Дероше зізнався Мазуревичу, що, побачивши те світло крізь щілину у потрісканих дверях, просто не насмілився підглядати. Ще сказав, що чув у кімнаті тихі голоси, але коли почав переповідати подробиці, його голосу вже майже не було чути.

Елвуд не здогадувався, що змусило цих легковірів пліткувати, однак припустив, що з одного боку, їхню уяву могло розбурхати те, що Джилмен до пізньої ночі не лягав спати і ходив уві сні, а з другого — близька передтравнева ніч, якої у народі традиційно побоювалися. Джилмен уночі розмовляє, це зрозуміло, і саме так Дероше дізнався про фіолетове світло, яке приходить до Джилмена уві сні: підслухав через шпарину. Цим простакуватим людям достатньо почути щось незвичайне, і вони будуть свято переконані, буцімто бачили це на власні очі. Що ж до плану дій, то Джилмену варто перебратися до кімнати Елвуда і не лишатися уночі самому. Елвуд, якщо тільки не проспить, будитиме Джилмена, щойно той почне розмовляти або вставати серед ночі з ліжка. Ще Джилмену треба якнайскоріше піти до лікаря, а тим часом статуетку зі спицями покажуть фахівцям у музеях і декому з викладачів — може, хтось із них знає, що воно таке, але доведеться сказати, що знайшли її у ящику для сміття. Ну, а Домбровському таки доведеться потруїти пацюків.

Підбадьорений співчутливим ставленням Елвуда, того дня Джилмен пішов на заняття. Він і далі відчував дивне тяжіння з боку невідомих небесних тіл, однак тепер доволі успішно йому опирався. Під час перерви він показав свою загадкову знахідку кільком професорам, які всі без винятку виявили велике зацікавлення, проте ніхто з них не зумів пролити світла на її природу або походження. Тої ночі Джилмен спав на кушетці, яку Елвуд попросив Домбровського поставити у своїй кімнаті на другому поверсі, і вперше за останні тижні не мав ніяких тривожних сновидінь. Однак його не відпускала лихоманка і так само дратували примовляння Мазуревича.

Протягом кількох наступних днів Джилмен був щасливий — майже всі прояви хвороби зникли. За словами Елвуда, він не розмовляв і не намагався вставати уві сні з ліжка; домовласник тим часом посипав отрутою всі закутки в домі. Викликали занепокоєння лише постійні балачки забобонних переселенців, у яких не на жарт розпалилася уява. Мазуревич постійно намагався всучити йому розп’яття і зрештою таки домігся свого, повідомивши, що воно освячене високоповажним отцем Іваніцьким. Дероше теж мав що сказати — він стверджував, що перші дві ночі після переїзду Джилмена до Елвуда в його тепер порожній кімнаті нагорі було чутно чиїсь тихі кроки. Полу Чойнському здавалось, що уночі він чув якісь звуки у коридорі та на сходах, а ще божився, що двері його кімнати намагалися тихенько відчинити. Своєю чергою, мадам Домбровська заприсяглася, що вперше після Дня усіх святих бачила Бурого Дженкіна. Було смішно всерйоз сприймати подібні небилиці, а тому Джилмен лишив дешеве металеве розп’яття висіти на ручці комода.

За три дні Елвуд із Джилменом обійшли всі музеї міста, намагаючись бодай щось дізнатися про дивний предмет зі спицями, однак без найменшого успіху. Втім, усі виявляли велику зацікавленість — незвичайний вигляд фігурки був неабияким викликом для допитливих учених. Одну з рук-променів статуетки відламали — для хімічного аналізу, результат якого і досі обговорюють наукові кола коледжу. Професор Еллері виявив присутність у незвичайному сплаві платини, заліза, телуру і ще принаймні трьох інших елементів з високою атомною вагою, яких не змогла ідентифікувати сучасна хімічна наука. Ці елементи не просто не були котримись із відомих елементів — вони не вписувались у порожні клітини періодичної таблиці, для них там не було місця. Ця таємниця до сьогодні залишається нерозгаданою, а сам незвичайний предмет представлено в експозиції музею Міскатонікського університету.

Уранці двадцять сьомого квітня у стіні помешкання, де гостював Джилмен, з’явилася нова пацюча діра, але Домбровський того ж дня забив її шматком бляхи. Отрута не дала сподіваного результату, бо шамотіння і метушня за стінами не послабились. Того вечора Елвуд десь затримався допізна, і Джилмен чекав на його повернення, він не хотів засинати на самоті у порожній кімнаті, особливо після того, як у вечірньому присмерку йому знову привиділася потворна стара, чий моторошний образ так неймовірно перекочував до його нічних видінь. Він не міг збагнути, що то за стара, що за істота гримотіла бляшанкою в купі сміття біля входу в занедбаний двір. Стара карга, схоже, помітила його і навіть нагородила злостивим поглядом — хоча, можливо, то лише так здалося.

Наступного дня обидва юнаки страшенно потомились і сподівалися, що з приходом ночі заснуть мертвим сном. Увечері вони мляво обговорювали заняття з математики, які цілковито і, на жаль, так небезпечно захопили Джилмена, просторікували про зв’язок між цією дисципліною і стародавньою магією та фольклором — і зв’язок цей здавався лиховісно вірогідним. Поговорили про стару Кезаю Мейсон, і Елвуд погодився, що у Джилмена були цілком обґрунтовані з наукового погляду підстави вважати, що ця жінка могла натрапити на досі невідому, однак дуже важливу інформацію. Потаємні культи, до яких належали відьми, нерідко оберігають і передають з покоління у покоління дивні таємниці забутих епох, а отже, жодним чином не можна відкидати можливість того, що Кезая володіла мистецтвом проходити крізь просторові портали. У традиційних легендах наголошується, що відьмі не можуть завадити матеріальні перепони, і хто скаже, що лежить в основі давніх історій про нічні польоти відьом на помелі?

Чи можна було сьогодні отримати такі ж можливості, спираючись на математичні дослідження? Це питання потребувало вивчення. Успіх у цій справі, додав Джилмен, може призвести до небезпечних і неочікуваних наслідків, адже хто здатний передбачити, що коїться у вимірах, які межують з нашим, проте зазвичай недосяжні? А з другого боку, перед нами відкриються величезні можливості. В окремих сферах Всесвіту часу може не існувати, і якщо комусь пощастить потрапити у таку сферу й залишитися в ній, він зможе жити безкінечно довго, не старіючи; організм у таких випадках не знатиме процесів метаболізму і розпаду, крім випадків, коли виникне потреба повернутися до рідного або якогось подібного простору. Або, скажімо, хтось міг би потрапити у позачасовий вимір і повернутися в якийсь віддалений період часу в історії Землі таким самим молодим, як і раніше.

Не можна сказати з достатньою певністю, чи хтось коли-небудь міг таке робити. Давні легенди з цього приводу туманні й двозначні, а в історичні часи усі спроби перейти заборонені межі ускладнювались необхідністю укладати неприродні й страшні союзи зі створіннями і посланцями інших світів. Тут виникає постать представника або посланця прадавніх таємних і страшних сил — «Чорного чоловіка» в культі відьмаків, Ньярлатотепа в Некрономіконі. А ще є непросте питання зі слабшими посланцями чи посередниками — псевдотваринами і дивними гібридами, яких легенди називають помічниками відьом. Коли Джилмен і Елвуд, яким уже давно хотілося спати, а не базікати, нарешті повкладалися, вони чули крізь сон, як Джо Мазуревич, що прийшов додому здорово хильнувши, відновив свої моторошні й несамовиті молитви.

Наступної ночі Волтер знову бачив уві сні фіолетове світло, а ще чув шарудіння і такі звуки, наче хтось точив зубами дерево. Потім йому здалося, що хтось незграбно торсає засувку у дверях, тоді він побачив, як, ступаючи по килиму, до нього підходить стара жінка із маленькою кудлатою звіриною. Обличчя старої розпашілося від нелюдського збудження, а маленька тваринка з жовтими іклами знущально посміювалась, вказуючи лапкою на обважніле і нерухоме тіло Елвуда на кушетці в протилежному кутку кімнати. Джилмена паралізував такий страх, що він навіть не спромігся закричати. Як уже бувало раніше, страхітлива стара баба вхопила юнака за плечі й, висмикнувши з ліжка, кинула у порожнечу. І знову перед ним коротким спалахом промайнули зяючі темні провалля, але вже наступної миті йому примарилося, що він опинився у темному, страшенно брудному і смердючому незнайомому провулку між рядами старих занедбаних будинків обабіч.

Перед ним стояв Чорний чоловік у мішкуватому балахоні — його він бачив у іншому сні, а трохи ближче стара жінка щось владно вимагала від Джилмена і робила страшні гримаси. Бурий Дженкін з грайливою відданістю терся об заляпані грязюкою ноги Чорного чоловіка. Праворуч од Джилмена темнів отвір прочинених дверей, туди Чорний мовчки показував рукою і туди карга потягла Джилмена за рукав піжами. За дверима з’явилися смердючі сходи, що жалібно зарипіли під ногами, і Джилмену на якусь мить здалося, що стара випромінює слабке фіолетове світло. Нарешті вони підійшли до дверей за сходами. Стара відьма поторсала засувку, прочинила двері, потім жестом наказала Джилмену чекати і зникла у чорній проймі.

Загострений слух юнака вловив якийсь здушений крик, а за мить стара повернулася, тримаючи в руках маленький безформний предмет, і кинула Джилмену, наче велівши його нести. Чари зруйнувала маленька дитина в руках і вираз її обличчя. Приголомшений так, що не міг навіть кричати, Джилмен стрімголов кинувся бігти рипучими сходами вниз і вискочив на брудну вулицю; тут на нього чекав Чорний чоловік, який схопив його і почав душити. Втрачаючи свідомість, Джилмен почув слабке пронизливе хихотіння схожого на пацюка ікластого гидомир’я.

Прокинувшись ранком двадцять дев’ятого квітня, Джилмен відчув, що тоне у безодні жаху. Щойно він розплющив очі, як зрозумів — сталося лихо, бо знову опинився у своїй старій кімнаті, де під дивним кутом сходилися похила стіна і стеля, і лежав на застеленому ліжку. Не знати чому в нього боліло горло; важко сівши на ліжку, він з наростаючим страхом побачив, що його ноги і вилоги піжамних штанів укриті засохлою грязюкою. Якийсь час він ніяк не міг пригадати, що сталося вночі, в одному сумніву не було: він знову ходив уві сні, а Елвуд занадто міцно спав, аби почути його кроки і спробувати зупинити. На підлозі лишилися численні брудні сліди, дивно лише, що вони не доходили до дверей. Що довше Джилмен дивився, то дивнішими вони видавалися, адже окрім тих, які він розпізнав як свої, на підлозі лишилися майже круглі відбитки меншого розміру — можна було б сказати, ніжок крісла або столу, якби не той факт, що більша їх частина була поділена на дві половинки. Окрім того, на підлозі було кілька дивних брудних пацючих слідів — од свіжої дірки до кімнати і назад. Джилмена охопили неймовірне збентеження і страх від думки про божевілля, коли він дочвалав до дверей і, відчинивши їх, побачив, що за ними немає жодного сліду. Що більше подробиць свого сну пригадував юнак, то дужчий страх його огортав, а тужливі молитви з першого поверху лиш додавали відчаю.

Спустившись до кімнати Елвуда, Джилмен з величезними труднощами розбудив його і почав переповідати свої пригоди, однак той не міг знайти жодного пояснення тому, що сталося. Де був Джилмен цієї ночі, як він дістався свого ліжка, не залишивши слідів у коридорі, і як у його помешканні в мансарді з’явилися брудні «відбитки ніжок» — усі ці питання лишалися без відповіді. А ще ж були темно-бузкові сліди у нього на шиї, наче Волтер намагався себе задушити. Він приклав руки до шиї, однак синці не відповідали розмірам його пальців. Поки друзі розмовляли, до них у кімнату зазирнув Дероше і повідомив, що перед світанком чув над головою якийсь страшенний грюкіт. Ні, одразу після полуночі на сходах нікого не було, проте близько того часу він, здається, чув легкі кроки у мансарді, а ще скрадливий поступ на сходах, і це йому дуже не сподобалося. Дероше додав, що для Аркгема настала дуже погана пора, а тому молодому джентльменові було б краще вдягти хрестик, що його дав Джо Мазуревич. Навіть удень може бути небезпечно, бо на світанку в домі лунали дивні звуки — дуже схожі на дитячий плач, який урвався, наче хто силоміць змусив дитину замовкнути.

Джилмен увесь ранок просидів на лекціях, одначе ніяк не міг зосередитися на навчанні. Юнака охопило передчуття чогось недоброго — здавалося, його підстерігає якийсь нищівний удар. Опівдні Волтер пообідав в університетській їдальні; очікуючи на десерт, узяв із сусіднього столика залишену кимось газету. Джилмен так і не скуштував десерту, бо допис на першій шпальті газети змусив його скам’яніти і відчути слабкість, він спромігся лише розплатитися і почвалати до кімнати Елвуда.

Газета повідомляла, що минулої ночі в районі Орнової пристані зник дворічний син місцевої пралі Анастасії Волейкової. Як з’ясувалося, мати дитини якраз чогось подібного і боялася, однак пояснювала свої страхи так химерно, що ніхто не сприймав їх усерйоз. За її словами, з початку березня вона у тих місцях подеколи бачила Бурого Дженкіна, з гримас і хихотіння якого вона зрозуміла, що її маленького Ладісласа обрали за жертву для страшного шабашу Вальпургієвої ночі. Вона попросила свою сусідку Мері Чанекову залишитися ночувати в її кімнаті, аби захистити дитину, але та побоялася. Не було сенсу звертатися до поліції, адже полісмени не вірять у такі речі. Скільки вона пам’ятає, тут щороку викрадають дітей. Її приятель Піт Стовацький теж не захотів допомогти: дитина, мовляв, йому тільки заважала.

Але що змусило Джилмена обливатися холодним потом, то це повідомлення про двох гультяїв, що проходили повз пристань саме після полуночі. Ті двоє визнали, що були напідпитку, однак божилися, що бачили, як троє дуже дивно вбраних людей крадькома завернули у темний провулок. За їхніми свідченнями, ті троє були: величезний негр у балахоні, дрібненька бабця в якомусь дранті і білий молодик у піжамі. Стара тягла за собою молодика, а під ногами у негра крутився забрьоханий ручний пацюк.

Увесь день Джилмен просидів заціпенівши, у такому стані його і застав Елвуд, який повернувся додому, уже знаючи з газет про цю подію і зробивши невтішні висновки. Тепер жоден з приятелів не мав сумніву, що вони опинились у вирі дуже серйозних і страшних подій. Між нічними жахіттями й об’єктивною реальністю виникали якісь страшні й немислимі зв’язки, і лиш постійна пильність могла відвернути ще більший жах. Рано чи пізно Джилмену доведеться звернутись до лікаря, але краще не зараз, коли всі газети пишуть про викрадення дитини.

Залишалося цілком незрозумілим, що сталося насправді, і Джилмен з Елвудом пошепки обмінювались найнеймовірнішими припущеннями з цього приводу. Чи могло бути так, що Джилмен несвідомо досяг більшого у вивченні простору і його вимірів? Чи міг він переходити з нашої планети до інших світів, про які ніхто не мав жодного уявлення? Де він міг бути — якщо взагалі десь перебував — у ті ночі диявольських підступів? Ревіння темної безодні — зелений схил пагорба — тераса виграє барвами веселки — потяг до незнаних зірок — нестримний чорний вихор — Чорний чоловік — брудний завулок і сходи — стара відьма і маленьке кошлате страхіття — скупчення бульбашок і маленький багатогранник — дивна засмага — рана на зап’ястку — незрозуміла статуетка — брудні ноги — сліди від пальців на горлі — страхи й вигадки забобонних іммігрантів — що усе це могло означати? Як це взагалі може укластися в уявлення здорової людини?

Уночі ніхто з них не зумів заснути, але наступного ранку обоє пропустили заняття і подрімали. Настало тридцяте квітня, після заходу сонця мав початися безбожний Шабаш, якого так боялися місцеві старожили і забобонні чужинці. Мазуревич прийшов додому о шостій і розповів, як люди з фабрики шепотілися, що Вальпургієва оргія має відбутися в темному байраку за пагорбом Медоу-Гілл, де серед пролисини стоїть стародавній білий камінь. Дехто навіть радив поліції шукати дитину Волейкової саме там, однак ніхто не вірив, що полісмени дослухаються до таких підказок. Джо наполіг, аби «бідолашний молодий джентльмен» повісив на шию розп’яття на металевому ланцюжку, і Джилмен, аби заспокоїти чоловіка, начепив хрестик та сховав його під сорочкою.

Пізнього вечора, приспані ритмічними молитвами Мазуревича, обидва студенти куняли у кріслах. Джилмен майже заснув, але, схоже, його навдивовижу гострий слух вловив якісь ледь чутні моторошні відголоски за звичними звуками старого будинку. Його пройняли якісь нездорові спогади про вичитане в Некрономіконі та Чорній книзі Азатота, і він спіймав себе на тому, що розгойдується і відбиває такт під блюзнірські ритми найнечестивіших ритуалів шабашу, ритми, що беруть початок з-за меж того, що ми називаємо часом і простором.

Раптом він зрозумів, до чого дослухається — до сатанинських наспівів зі свята у далекій чорній долині. Звідки він міг так добре знати, що буде у них далі? Звідки було йому знати, в яку саме мить Нагаб з її вірним помічником мають внести слідом за чорним півнем і чорним козлом наповнену по самі вінця кров’ю чашу? Джилмен помітив, що Елвуд заснув, і спробував окриком його розбудити, однак щось наче заціпило йому рота, він більше не володів собою. Невже він все-таки розписався у книзі Чорного чоловіка?

А потім його гарячковий, неможливо гострий для звичайної людини слух вловив якісь нові слабкі звуки, принесені вітром. Звуки пролетіли не одну милю через поля й гори, та він все одно їх упізнав. Певно, уже розкладали вогнища, і танцюристи готувались до танцю, то як він міг не піти? Що за дивна сила володіла ним? Математика — фольклор — ветхий будинок — стара Кезая — Бурий Дженкін… І тут він помітив, що неподалік його кушетки у стіні пацюки прогризли нову діру. Інший звук перекривав далекі наспіви і молитви Джо Мазуревича поблизу — хтось обережно, але наполегливо шкрябав за дерев’яною стіною; Джилмен тільки сподівався, що світло не погасне. І тут з пацючої нори вигулькнула ікласта бородата мордочка, як нарешті зрозумів Джилмен, то була страхітлива і водночас карикатурна подоба обличчя старої Кезаї, і тої ж миті він почув, як хтось тихенько вовтузиться під дверима.

Простір перед Джилменом вибухнув криком нескінченного мороку безодні, він почувався безпорадним у потоці безформної маси веселкових пухирців. Попереду мчав маленький мінливий багатогранник, а збурену порожнечу пронизували звуки, які наздоганяли один одного і лунали дедалі гучніше: здавалося, їх звуковий малюнок провіщав якусь невимовну і нестерпну кульмінацію. Схоже, Джилмен знав, що має бути далі — дивовижний вибух ритму Вальпургієвої ночі, у космічному тембрі якої звучать первісні витоки простору-часу, заховані у глибинах матерії; часом він проривається назовні ритмічним відлунням, яке непомітно проникає до кожного шару буття і робить страхітливо значущими моторошні періоди існування світів.

За мить усе зникло. Джилмен знов опинився у залитій фіолетовим світлом тісній кімнатці зі склепінчастою стелею, похилою підлогою, низькими шафками зі стародавніми книжками, лавою і столом, з чудернацькими предметами і трикутним провалом під стіною. На столі лежало крихітне біле тільце — роздягнений непритомний малюк, а з протилежного боку стояла потворна карга і тримала у правій руці блискучий ніж з незвичайним руків’ям, а в лівій — оздоблену химерним орнаментом дивної форми чашу з білого металу із вигадливими ручками. Відьма хрипко промовляла незрозумілою мовою якесь заклинання — щось подібне Джилмен наче зустрічав у Некрономіконі.

Коли Джилмен нарешті зміг усе чітко бачити, стара відьма нахилилася вперед і простягла через стіл порожню чашу. Тіло не корилося юнакові, тож він схилився над столом і узяв чашу обома руками, зауваживши подумки, що вона досить легка. Тої ж миті з чорного трикутника нагору видерся потворний Дженкін. Відьма жестом показала Джилмену, як тримати чашу, а сама підняла незвичайний великий ніж над безпорадною маленькою жертвою так високо, як лиш могла сягнути правою рукою. Кошлатий звір підхопив слова ритуалу верескливим голосом, і відьма щось прохрипіла у відповідь. Джилмен відчув, як гостра відраза пробивається крізь товщу душевного й емоційного заціпеніння, і легка металева чаша у його руках затремтіла. Ще за мить рух ножа, що опускався донизу, розвіяв закляття, чаша брязнула на підлогу, а руки Джилмена простягнулися вперед — зупинити страшне діяння.

За мить, він обігнув стіл, вирвав ніж з пазурів старої відьми і пожбурив його у вузьку трикутну щілину. Втім, майже одразу становище різко змінилося: страхітливі кігті старої уп’ялися в його шию, а посічене зморшками обличчя спотворила гримаса люті. Джилмен відчув як ланцюжок дешевого розп’яття врізався у шию, і у відчаї подумав, чи не вплине хоч якось вигляд хрестика на потвору. Стара мала нелюдську силу, але Джилмен таки зумів занімілими руками розірвати ланцюжок і витягти з-під сорочки металеве розп’яття.

Побачивши хрестик, перестрашена відьма запанікувала, її руки настільки ослабли, що Джилмен спромігся їх відкинути. Волтер вивільнився від її хватки і майже встиг підтягти каргу до краю трикутного отвору, але до старої повернулися сили, і вона знову вчепилася в його шию, та не встигла збагнути, що збирається робити юнак, як той обкрутив навколо відьминої шиї ланцюжок розп’яття і здушив так, що жінка не могла дихати. Коли стара сіпалася в останніх конвульсіях, Джилмен відчув, як хтось кусає його за ногу — на допомогу старій прийшов Бурий Дженкін. З усієї сили копнувши ногою, хлопець скинув тварюку в отвір і десь далеко внизу почув її вереск.

Джилмен не знав напевне, чи убив стару відьму — вона лишилася лежати там, де впала. Він повернувся до столу і мало не збожеволів — Бурий Дженкін, маючи сильні і спритні лапи, не марнував часу, поки відьма намагалася задушити Джилмена. Зусилля Волтера були марними — те, що не зробив гострий ніж, зробили жовті ікла, прокусивши маленьку руку, і чаша з підлоги повернулася на стіл, тепер вона була наповнена кров’ю і стояла біля непорушного крихітного тільця.

У своєму видінні безмежно далеко Джилмен чув диявольські ритми літургії Шабашу і знав, що десь там має бути Чорний чоловік. Плутані спогади змішалися з математичними формулами, і Джилмен сподівався, що з його підсвідомості не стерлися потрібні кути і він повернеться до нормального світу — вперше самостійно, без сторонньої допомоги; Волтер точно знав, що перебуває у забитій частині горища над своєю кімнатою, але не був певен, що зуміє пробитися через підлогу або давно закладені двері. До того ж, чи не перейде він просто з примарної кімнатки до примарного ж будинку — викривленої подоби справжнього, до котрого він прагне повернутись? Після усього пережитого навряд чи Джилмен був спроможний відрізнити видіння від реальності.

Було страшно долати темні безодні, що вібрували від диких ритмів Вальпургієвої ночі, де йому доведеться почути те колись притишене пульсування космосу, якого він так боявся. Навіть тепер Джилмен відчував жахливу низьку вібрацію, ритм якої знав надто добре. Під час шабашу ритм завжди посилюється і сягає інших світів, аби прикликати утаємничених на загадкові ритуали. Чи не половина наспівів шабашу заснована на цих випадково почутих пульсаціях, чия безмежна космічна повнота непідвладна людському вуху. А ще Джилмен не знав, чи може він довірити інстинкту переміщення у потрібне місце. Як він може знати, що не опиниться на схилі залитого зеленим світлом пагорба, на далекій планеті, на мозаїчній терасі над містом монстрів з мацаками десь поза межами галактики, або у чорних спіральних вихорах на краю порожнечі Хаосу, де панує безжальний султан демонів Азатот?

Саме тоді, коли Джилмен наважився зробити стрибок у простір, фіолетове світло згасло, і він опинився у цілковитій темряві. Для відьми — старої Кезаї — Нагаб — це мало означати смерть. І тут йому здалося, що до віддаленого співу шабашу і вищання Бурого Дженкіна у темряві внизу додалося нове, ще несамовитіше завивання. Джо Мазуревич — його молитви проти Повзучого Хаосу перетворилися на нестямний переможний вереск — насмішкувата реальність влилася у вир хворобливого сну — Йя! Шуб-Ніґґурат! Козел з Тисячею Молодих…

Джилмена знайшли задовго до сходу сонця на підлозі горішньої кімнати з незвичайними кутами: нелюдський зойк підняв на ноги Дероше, Чойнського, Домбровського і Мазуревича, розбудив навіть Елвуда, що спав мертвим сном у себе в кріслі. Джилмен був живий і лежав на підлозі непритомний із широко розплющеними очима. У нього на шиї були сліди чиїхось безжальних пальців, а на лівій гомілці — слід глибокого укусу щура, одяг геть розхристаний, розп’яття Джо зникло. Елвуд тремтів і боявся навіть думати, у що вилилася сновидність його друга цього разу. Мазуревич був приголомшений «знаменням», яке, за його словами, побачив у відповідь на свої молитви, і почав ревно хреститися, коли почув метушню і писк пацюків за похилою стіною.

Коли Джилмена уклали на кушетку в кімнаті Елвуда, то викликали доктора Малковського, місцевого лікаря, який не плескатиме язиком, коли не слід. Він зробив Волтеру два уколи, той притих і наче задрімав. Протягом дня юнак подеколи приходив до тями і плутано нашіптував Елвуду свої останні сни. Процес одужання проходив тяжко, і з самого початку стала очевидною нова біда.

Джилмен, чий слух ще донедавна був надзвичайно гострим, тепер геть оглух. Спішно викликаний вдруге доктор Малковський пояснив Елвуду, що обидві барабанні перетинки Джилмена лопнули, наче під впливом звуку такої інтенсивності, яку годі уявити, а тим паче — витримати. Як подібний звук міг лунати впродовж кількох останніх годин і не підняти на ноги всю долину Міскатоніка, не міг сказати навіть такий добрий фахівець, як лікар Малковський.

Хоча Елвуд спілкувався з Джилменом тільки записками, їм вдалося порозумітися. Обидва не знали, як поставитись до цієї сумнівної справи, і вирішили, що буде краще не думати про неї взагалі; втім, обоє погодилися, що варто якомога швидше покинути цей проклятий будинок. Вечірні газети вийшли з розповідями про те, як удосвіта поліція розігнала загадкове збіговисько у долині Медоу-Гілл; згадали також, що білий камінь у тій місцевості є об’єктом багатовікових забобонів. Нікого не заарештували, однак серед розбишак бачили велетенського негра. В іншому дописі зазначалося, що жодних слідів зниклого Ладісласа Волейка не виявлено.

Найгірше сталося наступної ночі, і Елвуд ніколи цього не забуде — через нервове потрясіння йому довелося навіть до кінця семестру припинити навчання у коледжі. Тоді йому здалося, що весь вечір за стіною метушилися щури, однак він не надто на те зважав. А потім, коли юнак уже бачив десятий сон, пролунали нелюдські крики. Елвуд скочив з ліжка, увімкнув світло і прожогом кинувся до Джилмена. Той нестямно волав, наче його діймали пекельні муки, і звивався всім тілом; на ковдрі з’явилася і почала збільшуватися кривава пляма.

Елвуд не наважився торкнутися свого друга, і поступово зойки та конвульсії припинилися. На той час Домбровський, Чойнський, Дероше, Мазуревич і пожилець з горішнього поверху товпилися у дверях кімнати, а дружину домовласник відрядив видзвонити доктора Малковського. Всі присутні зойкнули, коли раптом з просякнутої кров’ю постелі вискочило щось схоже на пацюка і стрімголов кинулося до свіжої діри поруч із кушеткою. Коли лікар приїхав і стягнув закривавлену білизну з тіла хворого, виявилося, що Волтер Джилмен мертвий.

Було б просто не по-людському вигадувати, що могло вбити Джилмена. У тілі прогризли справжню нору — хтось виїв хлопцеве серце. Домбровський був у відчаї через неможливість здихатися пацюків, тому відмовився від надії здати будинок в оренду і за тиждень разом із усіма давніми постояльцями перебрався до не менш убогого, але не такого старого будинку на Волнат-стріт. Нескоро вдалося заспокоїти Джо Мазуревича, бо пригнічений майстер не просихав, постійно щось скімлив і белькотів про привидів та інші страхіття.

Тої останньої страшної ночі Джо довго роздивлявся криваві пацючі сліди від кушетки Джилмена до діри у стіні. На килимі їх майже не було видно, однак між краєм килима і плінтусом залишався невеликий шматок голої підлоги. Там Мазуревич знайшов щось жахливе — або думав, що знайшов, — адже ніхто з ним не погоджувався, хоча сліди були щонайменше незвичайні. Сліди на підлозі справді відрізнялися від звичайних пацючих, але навіть Чойнський та Дероше не погоджувалися, що вони схожі на відбитки чотирьох крихітних людських ручок.

Будинок цей більше ніколи не винаймали. Щойно виїхали постояльці, він почав занепадати: його уникали і через давню лиху славу, і через страшенний сморід. Можливо, отрута Домбровського нарешті подіяла, бо невдовзі після його від’їзду будинок перетворився на справжній головний біль для сусідів. Представники санітарної інспекції встановили, що сморід іде від забитих порожніх приміщень над стелею і поруч зі східною частиною мансарди, і припустили, що там повно дохлих пацюків. Утім, на думку інспекторів, не варто було марнувати часу і розбирати перестінки для дезінфекції забитих приміщень, позаяк сморід найближчим часом має минути сам по собі, та й місцина була не із тих, де надто переймаються санітарними нормами. І справді, місцеві нерідко розповідали, що з початком травня та після Дня всіх святих відчували страшенний сморід з горища відьминого дому. Сусіди звикли нарікати на таку незручність, і вона стала ще одним доказом лихої слави цього місця. Врешті-решт міська влада оголосила будівлю непридатною для проживання.

Сновидінь Джилмена і всього, що з них випливало, так і не зуміли пояснити. Елвуд, чиї думки про описані події близькі до божевілля, восени повернувся до коледжу, а в червні наступного року закінчив навчання. Він спостеріг, що у місті майже припинилися балачки про привидів і що після смерті Джилмена не було ніяких чуток про появу старої Кезаї або Бурого Дженкіна. Щоправда, подейкували про дивні звуки у покинутому будинку, але про це говорили стільки, скільки стоїть сам дім, а коли подальші події дали поштовх новим розмовам про старі жахи, Елвуда, на щастя, у місті не було. Звісно, він пізніше про все дізнався і невимовно мучився від здогадів і чорних думок, однак це було не так погано, як перебувати тієї миті поруч чи побачити все на власні очі.

У березні 1931 року потужний буревій зірвав дах і зруйнував димар порожнього дому, і купа битої цегли, почорнілої і вкритої мохом дранки, гнилих дощок і балок обвалилася на горище, а далі — всередину будинку. Увесь горішній поверх був завалений уламками, але ніхто і не думав прибирати сміття, допоки не настане час зносити ветху споруду. Ця мить настала наприкінці грудня, коли кімнату Джилмена розчищали кілька неохочих і настраханих робітників, отоді й поповзли різні чутки.

Серед купи сміття, що обвалилося крізь похилену стелю, робітники знайшли кілька предметів і негайно викликали поліцію. Полісмени, своєю чергою, мусили викликати слідчого і вчених з університету. Знайшли кістки — роздроблені й потрощені, однак, поза сумнівом, людські і вочевидь нещодавнього походження. Це відверто суперечило тому факту, що з’явитися вони могли лише з низенької комірчини із похиленою підлогою на горищі, до якої впродовж багатьох років не заходила жодна людина. Коронер зробив висновок, що частина кісток належала дитині, а решта — знайдена разом із напівзогнилими клаптиками тканини бурого кольору — невисокій на зріст згорбленій літній жінці. Ретельні пошуки серед уламків дозволили знайти багато крихітних кісток щурів, яких зачавило під час обвалу, а також і давніші пацючі кістки, потрощені чиїмись іклами так дивно, що це не могло не стати предметом палких суперечок і припущень.

Серед іншого знайшли фрагменти багатьох книжок і паперів упереміш із жовтуватим порохом, на який перетворились іще давніші папери та книжки. Усі ті фрагменти стосувалися чорної магії у її найстрашніших і найбільш незвичайних проявах, і очевидно нещодавнє походження декотрих знахідок дотепер є не меншою загадкою, аніж знайдені там людські кістки. Ще більша загадка — нерозбірливий архаїчний почерк на більшості паперів, один і той самий, хоча, судячи з водяних знаків та стану, їх писали протягом щонайменше 150–200 років. Утім, для багатьох найзагадковішими є знайдені серед уламків дивні предмети незрозумілого походження, чию форму, матеріал, спосіб виготовлення і призначення не вдалося розпізнати — якісь понівечені більше, якісь менше. Один з таких предметів викликав глибоке зацікавлення у викладачів університету — дуже пошкоджена дивовижа, цілком подібна до іншої, переданої Джилменом до музею коледжу. Відрізнялась вона тим, що була більшого розміру, виготовлена з якогось незвичайного блакитного каменю, а не з металу, і мала п’єдестал з ієрогліфами, які поки що не вдалося розшифрувати.

Археологи з антропологами і далі намагаються витлумачити дивні накреслення, вирізьблені на розбитій чаші з легкого металу, на внутрішній поверхні якої виявили зловісні руді патьоки. Іммігранти і довірливі бабусі просторікують про знайдене серед уламків нікелеве розп’яття сучасної роботи на розірваному ланцюжку. Вражений Джо Мазуревич впізнав у ньому те, яке він кілька років тому дав бідолашному Джилмену. Дехто вважає, що хрестик притягли на закрите горище пацюки, інші припускають, що він увесь цей час лежав на підлозі в якомусь кутку кімнати, де колись жив юнак. Але дехто, серед них і сам Джо, висуває настільки дикі й фантастичні теорії, що й не варто говорити.

Коли зруйнували похилу переділку в кімнаті Джилмена, у закритому трикутному приміщенні між кімнатою і північною стіною будинку виявилося значно менше уламків, ніж можна було сподіватися, навіть якщо брати до уваги невеликі розміри цього закапелку, але те, що товстим шаром устилало підлогу, сповнило робітників непідробним жахом. Коротше кажучи, підлога приміщення була справжнім склепом, устеленим кістками маленьких дітей — деякі доволі свіжі, але чимало було неймовірно давніх, майже цілком зотлілих. На товстому шарі кісток лежав притрушений сміттям величезний ніж старовинної роботи, декорований чудернацьким вишуканим орнаментом.

Знахідка, виявлена серед уламків і затиснута між дошкою і уламком зруйнованого димаря, викликала в Аркгемі більше подиву, прихованого страху і відверто забобонних балачок, аніж будь-що у цьому проклятому будинку з привидами. Знахідкою був частково зотлілий кістяк величезного пацюка, незвичайна будова якого продовжує викликати палкі суперечки і стримані коментарі викладачів кафедри порівняльної анатомії Міскатонікського університету. Широкому загалу майже нічого не було відомо про цей скелет, але робітники, які його знайшли, пошепки переповідали про клапті довгого бурого хутра, яке вціліло на кістках.

За чутками, крихітні лапки були пристосовані для хапання, що більше притаманне мавпі, аніж пацюку, а невеличкий череп зі страшними жовтими іклами — геть нестандартної форми і під певним кутом нагадує радше пародію на череп людини. Натрапивши на це блюзнірське диво, робітники зі страхом перехрестилися, а пізніше поставили свічки у костьолі святого Станіслава — дякуючи за те, що ніколи більше не почують гострого лиховісного хихотіння з відьминого дому.