Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3

Той, Хто Чаїться у Темряві

Обачливі слідчі не зважаться піддати сумніву загальновизнану думку про те, що Роберта Блейка убила блискавка або сильне нервове потрясіння, спричинене електричним розрядом. Це правда, що вікно, біля якого він стояв, не було розбите, однак Природа щораз демонструє нам схильність до незвичайних феноменів. Вираз же його обличчя цілком міг бути проявом рефлекторного скороченням м’язів, ніяк не пов’язаним із побаченим, а записи у щоденнику, поза сумнівом, стали наслідком фантастичних видінь, породжених деякими місцевими забобонами і якимись віднайденими ним старожитностями. Що стосується незвичайних явищ у покинутій церкві на Федерал-Гілл, то прониклива людина без вагань припише їх шарлатанству, свідомому або несвідомому, до якого Блейк так чи інакше був причетний.

Та зрештою, жертвою був письменник і художник, який цілком присвятив себе царині міфів, сновидінь, жахів і забобонів — до того ж жадібний до незвичайних і сумнівних видовищ. Його попереднє перебування у цьому місті — він навідувався до дивного старого, що усією душею прикипів до окультних і заборонених знань такою ж мірою, як він сам, — запам’яталося вогнем і смертю, і, либонь, він знову прибув сюди з рідного Мілуокі, скоряючись темному інстинкту. Мабуть, він знав якісь із давніх переказів, хоч і заперечує це у щоденнику, і тоді його загибель вбила у зародку якусь грандіозну містифікацію, що мала із часом лягти на папір.

Однак серед тих, хто досліджував і зіставляв усі ці події, ще залишаються особи, схильні до менш раціональних і банальних теорій. Вони ладні сприймати більшу частину написаного у щоденнику Блейка буквально і багатозначно вказують на деякі факти, як‑от безсумнівну автентичність давніх церковних книг, достовірне існування сумнозвісної єретичної секти Зоряної Мудрості ще до 1877 року, а ще задокументоване зникнення 1893 року надміру допитливого репортера Едвіна М. Ліллібриджа, і — понад усе — вираз невимовного жаху на обличчі молодого письменника у мить загибелі. Саме один із таких легковірів, схильний до фанатичних крайнощів, викинув у води затоки незвичайно огранений камінь разом із дивно прикрашеною металевою скринькою, знайденою у шпилі давньої церкві — чорному шпилі без вікон, а не у башті, де, як записано у щоденнику Блейка, споконвіку зберігалися ці речі. Попри одностайний осуд офіційних кіл і неофіційного загалу, цей чоловік — відомий лікар і знаний поціновувач незвичайного фольклору — запевняв, що врятував землю від чогось надто небезпечного, щоб можна було ним нехтувати.

Нехай читач сам обирає якусь із цих думок. Газети наводили реальні подробиці з позицій скептиків, залишаючи іншим змальовувати картину такою, якою її бачив Роберт Блейк — чи йому здавалося, чи він удавав, що бачив. Тепер же, ретельно вивчивши записи в щоденнику неупереджено і без поспіху, спробуймо відновити ланцюжок сумних подій з погляду їх головного героя.

Молодий Блейк повернувся до Провіденса взимку 1934–1935 року і оселився на горішньому поверсі старовинної садиби, що стояла на зеленому моріжку, неподалік Колледж-стріт, на вершині великого пагорба у східній частині міста біля Браунівського університету, за мармуровою спорудою бібліотеки Джона Гея. Це була чудова затишна місцина посеред саду — невеликої, майже сільської старожитньої оази, де сонячної днини, вигідно влаштувавшись на даху комори, вигрівалися велетенські приязні коти. Квадрат георгіанського будинку мав дах із ліхтарем, класичний орнаментований під’їзд, вікна із маленькими шибами та всі належні прикмети архітектурного стилю початку дев’ятнадцятого сторіччя. Всередині будинку — шестипанельні двері, широкі дошки підлоги у кімнатах, закручені колоніальні сходи, білі адамівські[179] каміни та ще низка задніх приміщень, розташованих на три сходинки нижче основного рівня.

Кабінет Блейка — простора кімната у південно-західній частині будинку — південними вікнами виходила у сад перед будинком, а західними, під одним з яких стояв письмовий стіл, — на схил, за яким відкривалася велична панорама розкиданих унизу міських дахів і таємничої заграви призахідного сонця. При далекому обрії мріли пурпурові узгір’я. На цьому тлі, десь за дві милі, здіймалося примарне громаддя Федерал-Гілл, їжачилося гостроверхими дахами і шпилями, їхні далекі обриси загадково мерехтіли, огорталися пасмами диму, і прибирали фантастичних форм. У Блейка виникало дивне відчуття, буцімто він спостерігає щось незвідане, неземний світ, який може розтанути — хоч може й ні, — мов сон, щойно спробуєш його знайти і ступити бодай на поріг.

Виписавши з дому більшу частину своїх книжок, Блейк купив деякі меблі — старовинні, щоб пасували до помешкання — і взявся до письма та малювання, мешкаючи самотньо і виконуючи нехитрі домашні обов’язки без сторонньої допомоги. Майстерню він облаштував на горищі у північному крилі, де скляні панелі даху забезпечували чудове освітлення. Першої зими у новому помешканні він написав п’ять своїх найвідоміших оповідань — «Землерий», «Сходи у крипті», «Шаґґай», «У долині Пнат», «Зоряний гульвіса» і намалював сім полотен із жахними безіменними потворами та геть потойбічними неземними пейзажами.

Коли заходило сонце, він, бувало, сидів за столом і замріяно споглядав далечінь на заході: темні вежі Меморіал-Холу внизу, дзвіницю георгіанської будівлі міського суду, височенні фіали центральної частини міста і мерехтіння коронованого високими шпилями пагорба вдалині, загадкові вулички і гребені дахів якого так розбурхували його уяву. Від своїх нечисленних місцевих знайомих він дізнався, що той віддалений пагорб був чималеньким італійським кварталом, хоча більшість тамтешніх будинків збереглася ще із часів перших поселенців — янкі та ірландців. Час від часу він спрямовував бінокль на той примарний і недосяжний світ за пеленою диму, розглядаючи окремі дахи, димарі та шпилі і розмірковуючи над дивними й цікавими таємницями, які вони можуть оберігати. Навіть через оптику Федерал-Гілл виглядала напівказковою, потойбічною, дотичною до нереальних, невловимих чудес, яких було вдосталь в оповідках і картинах самого Блейка. І це враження не залишало його, навіть коли пагорб розчинявся у фіалковому мареві вуличних ліхтарів, а сяйво світильників на міському суді та червоний маяк Індустріального Фонду перетворювали ніч на химерну дивовижу.

З-поміж усіх далеких будівель на Федерал-Гілл найбільше заворожував Блейка велетенський темний храм. У певні години дня цю Божу обитель було видно напрочуд ясно, а при заході сонця її конічний шпиль чорним силуетом вимальовувався на тлі заграви. Складалося враження, що церква розташована вище за інші споруди, бо закіптюжений фасад і ледь помітне північне крило з похилим дахом і вершечками великих стрілчастих вікон велично здіймалися понад лабіринтом дахів і димарів сусідніх будинків. В її обрисах було щось особливо похмуре і суворе, вона, здавалося, зведена із кам’яних брил, вивітрених буревіями і потемнілих від кіптяви багатьох століть. Наскільки дозволяв побачити бінокль, за своїм стилем це був зразок ранньої експериментальної неоготики, що передувала періоду величних творінь Апджона[180] і запозичила деякі лінії та пропорції від георгіанської епохи. Імовірно, цю будівлю звели десь між 1810 і 1815 роками.

Спливали місяці, а цікавість Блейка до недосяжної далекої споруди тільки зростала. Оскільки її великі вікна ніколи не світилися, він зробив висновок, що будівля порожня. Що більше він вдивлявся, то більше розбурхувалась його уява, поки він, нарешті, не почав вигадувати найдивовижніші речі. Йому здавалось, що над церквою зависла аура печалі та запустіння, а тому навіть голуби і ластівки не вили гнізд під її вкритими кіптявою карнизами. Навколо інших башт і дзвіниць Блейк помічав у бінокль чималі зграйки птахів, однак на ту церкву вони ніколи не сідали — принаймні, так йому здавалося, так він і записав у щоденнику. Роберт порозпитував друзів, але жоден із них не бував на Федерал-Гілл і не мав ані найменшого уявлення про ту церкву.

Навесні Блейка охопив неспокій. Він почав писати давно задуманий роман про відродження відьмацького культу в штаті Мен, однак, на диво, робота не йшла. Він годинами сидів за письмовим столом перед західним вікном, вдивляючись у далекий пагорб і чорну похмуру дзвіницю, на яку не сідали птахи. Коли ж на деревах у саду з’явилися перші тендітні листочки і світ заполонила новонароджена краса, занепокоєння Блейка лише зросло. Саме тоді його опосіла думка пройти через місто і, видершись на пагорб, увійти до оповитого димами світу своїх фантазій.

Наприкінці квітня, саме перед прадавньою Вальпургієвою порою, Блейк здійснив першу подорож у незвідане. Він довго блукав нескінченними вулицями, проминув занедбані площі і нарешті дістався узвозу; вздовж його стертих роками сходів купчилися будинки з похиленими доричними портиками і закіптюженими скляними куполами. Ця вулиця, як йому здавалося, мала привести його у невідомий, недосяжний, укритий пеленою туману омріяний світ. Біло-блакитні вуличні вказівники нічим йому не могли зарадити, серед натовпу він зауважив незвичні смагляві обличчя та вивіски іноземними мовами над вітринами крамниць у потемнілих, пошарпаних часом будинках. Однак ніде він не міг знайти того, що бачив здаля, тож укотре Блейк уявив собі, що Федерал-Гілл, якою він бачив її крізь вікно свого будинку, — лиш світ мрій, куди ніколи не ступить нога смертного.

Де-не-де йому на шляху траплялися облуплені фасади церков або напівзруйновані дзвіниці, але він так і не побачив жаданого чорного громаддя. Коли Блейк запитав у крамаря про величезний кам’яний храм, той лиш посміхнувся і похитав головою, хоча й вільно говорив англійською. Що вище Блейк підіймався схилом, то дивнішою йому здавалася місцевість, а моторошний лабіринт похмурих вуличок, що тяглися на південь, здавався нескінченним. Він перетнув два чи три широкі бульвари, одного разу йому навіть здалося, що попереду вигулькнула знайома башта. Блейк знову запитав у іншого вуличного торговця про кам’яний храм і цього разу міг би заприсягтися — той лиш удавав, буцімто нічого не знає про нього. Блейк помітив тінь прихованого страху на засмаглому обличчі, а ще як той чоловік зробив якийсь незрозумілий знак правою рукою.

Раптом ліворуч на тлі неба, високо над брунатними черепичними дахами будинків обабіч плетива алей Блейк побачив чорний огром храму. Він з першого погляду упізнав будівлю і поспіхом кинувся до неї немощеними бічними вуличками. Двічі він збивався з дороги, та попри це не наважувався розпитувати про шлях ані місцевих патріархів, ані жінок, що сиділи на ґанках своїх будинків, ані хлопчаків, які верещали і гралися у похмурих завулках посеред баюр.

Нарешті він побачив на південному заході чорну дзвіницю — темне кам’яне громаддя височіло у кінці вулиці. Невдовзі він уже стояв посеред відкритого, прометеного вітрами майдану, хитромудро мощеного бруком, із високою опорною стіною по той бік площі. Його пошуки завершилися: на широкому, огородженому залізним парканом і порослому бур’яном, підпертому стіною узвишші, що підносилося на шість футів над сусідніми вуличками, вивищувався маленький окремий світ з похмурим велетом, якого Блейк, попри іншу перспективу, одразу і безпомильно впізнав.

Покинута церква розпадалася на очах. Частина високих кам’яних контрфорсів обвалилися, а витончені флерони лежали у забутті серед пожовклої трави і кущів. Закурені готичні вікна переважно вціліли, хоча більшості кам’яних переділок не було. Блейк подивувався, як взагалі, зважаючи на загальновідомі звички хлопчаків усього світу, могли так добре зберегтися химерно розмальовані вітражі. Масивні двері були цілі та щільно зачинені. По верхньому краю стіни, що оббігала прилеглу до храму територію, тяглася іржава залізна огорожа; на воротах у горішній частині сходів з боку площі висів замок. Стежка від воріт до будівлі геть поросла травою, усе навколо поглинули запустіння і тлін, і, дивлячись на мовчазні, без пташиного щебету карнизи та голі стіни, не повиті плющем, Блейк відчув подих чогось незрозумілого і лиховісного.

Людей на площі майже не було, проте Блейк помітив у північній її частині полісмена і підійшов до нього з наміром розпитати про церкву. Було дивно бачити, як у відповідь дебелий ірландець лишень перехрестився і пробурмотів, що люди ніколи про це не говорять. Коли ж Блейк став наполягати, полісмен ухильно зауважив, що священики-італійці заборонили місцевим згадувати про цей храм, бо колись тут мешкало страхітливе зло і залишило по собі сліди. Він сам чув, як про це перешіптуються, а ще про це йому казав батько, пригадуючи чутки ще зі свого дитинства.

Колись давно у церкві облаштувалася якась лиха секта — заборонена громада, члени якої прикликали злих духів із незбагненної нічної пітьми. Вигнати тих злих духів спромігся добрий священик, хоча були й такі, хто стверджував, що це могло зробити і просто світло. Якби отець О’Меллі був живий, він міг би чимало усього розповісти, але зараз краще триматися від храму подалі. Тепер від нього немає ніякої шкоди, а ті, кому він належав, пощезли або вимерли. Вони повтікали, мов пацюки, у 1877 році, коли місцеві замислилися, куди зникають люди із сусідніх будинків. Одного дня туди увійде хтось із представників міської влади і через відсутність спадкоємців конфіскує усе майно, але самому туди краще не заходити — добром це не скінчиться. Тож нехай церква стоїть собі, поки не завалиться, і не варто турбувати те, чому місце у чорній безодні.

Коли полісмен пішов, Блейк ще довго стояв і дивився на похмуре громаддя церкви. Роберта схвилювало, що не йому одному ця споруда видається лиховісною, і він гадав, скільки правди у розповіді полісмена. Можливо, це тільки легенди, навіяні лихим виглядом храму, але навіть і в цьому разі вони наче зійшли зі сторінок одного з його оповідань.

Полуденне сонце визирнуло з-за розірваних хмар, але не змогло осяяти закіптявілих стін старовинного храму на узвишші. Здавалося дивним, що весняна зелень не торкнулася брунатної висхлої порості церковного двору за парканом. У темному святилищі було щось нестерпно звабливе, і Блейк, підійшовши ближче, почав видивлятися бодай якийсь прохід у насипу, стіні чи іржавій огорожі. Біля сходів у паркані не було жодної щілини, однак з північного боку бракувало кількох прутів — він міг би піднятися сходами і вузькою стежиною уздовж огорожі дістатися потрібного місця. Якщо місцеві так бояться храму, йому ніхто не перешкоджатиме.

Блейк уже видерся нагору і збирався пролізти в отвір, коли раптом його помітили. Глянувши вниз, він зауважив, як люди на площі кинулися врозтіч, роблячи правою рукою той самий знак, що й торговець на вулиці. Вікна у сусідніх будинках позачинялися, а якась огрядна жінка вискочила на вулицю і потягла дітей в облуплений і перекошений будинок. Протиснутися крізь отвір виявилося нехитрою справою, і невдовзі Блейк уже топтав густу вицвілу траву пустельного двору. Судячи зі щербатих надгробків, колись тут був цвинтар, проте, як йому стало зрозуміло, дуже давно. Зблизька велетенський храм пригнічував своєю масивністю, та юнак опанував себе і, наблизившись до нього впритул, перевірив кожні з трьох величезних фронтальних дверей. Двері були міцно зачинені, тож він намірився обійти довкола циклопічної споруди, сподіваючись знайти бодай невеличкий прохід усередину. Але навіть тоді він ще не був упевнений, що хотів би потрапити до похмурого святилища запустіння й мороку, та водночас його з непоборною силою вабила ця надзвичайно химерна споруда.

Роззявлене провалля віконця підвалу в затиллі храму виявилося саме тим, що він і шукав. Зазирнувши туди, Блейк побачив заплетений павутинням і запилений підвал, тьмяно освітлений слабкими променями призахідного сонця. На очі потрапляв усілякий мотлох, старі діжки, понівечені коробки і різноманітні меблі; усе всередині вкривав товстий шар пилу, пом’якшуючи обриси речей. Іржаві рештки опалювального котла свідчили, що спорудою користувалися і підтримували її у належному стані принаймні до середини вікторіанської доби.

Блейк діяв майже не думаючи — проліз у віконце і зіскочив на бетонну підлогу, встелену килимом пилюки і якимись уламками. Склепінчаста зала виявилася доволі просторою, внутрішніх переділок не мала, а в дальньому кутку праворуч, де купчилися темні тіні, Роберт розгледів вузький чорний прохід під аркою, що цілком міг вести до сходів нагору. Щось гнітило його всередині цієї велетенської примарної будівлі, однак він переборов острах і почав обережно роззиратися. У запиленій купі ветхого непотребу він знайшов іще цілу діжку і підкотив ближче до вікна, забезпечивши собі шлях до відступу. Потім, набравшись сміливості, перетнув засноване павутинням просторе приміщення і наблизився до арки. Задихаючись від пилу і відчуваючи на обличчі бридкий дотик павутини, почав підніматися щербатими кам’яними східцями нагору, де на нього чекала пітьма. Ліхтаря Блейк не мав і йшов, намацуючи дорогу руками. Коли сходи різко повернули, Блейк наткнувся на зачинені двері і, понишпоривши пальцями, натрапив на давню клямку. Двері прочинилися всередину, за ними він побачив тьмяно освітлений коридор, обшитий поточеними шашелем панелями.

Піднявшись на перший поверх, Блейк швиденько його оглянув. Усі внутрішні двері не були замкнені, тож він вільно переходив з однієї зали до іншої. Колосальний неф справляв ледь не жахне враження через вікову пилюку, що густим шаром укрила лави для вірян, вівтар, кафедру, орган, а ще через велетенські тенета павутини, які оповили стрілчасті арки галереї і ряди готичних колон. І на усьому цьому німотному запустінні, пробиваючись крізь потемнілі вітражі величезних вікон апсиди, вигравали таємничі й жаскі промені вечірнього сонця.

Кіптява таким товстим шаром вкривала вітражі, що Блейк насилу розбирав, що на них зображено, проте побачене йому вкрай не сподобалося. Зображення були цілком традиційними, і Робертові знання прихованих символів змогли чимало розповісти про сенс деяких сюжетів. Вираз облич у святих був зовсім далеким від канонічного, а на одному вікні, схоже, зобразили темну безодню, помережену спіралями дивного світла. Відвернувшись від вітражів, Блейк помітив, що затканий павутинням хрест над вівтарем був не зовсім звичайним і нагадував давній анкх[181] — crux ansata легендарного Давнього Єгипту.

У ризниці[182], поруч з апсидою[183], Блейк зауважив потрухлий письмовий стіл і високі, під саму стелю, полиці з поточеними шашелем, спорохнявілими книгами. Тут його вперше охопив справжній жах, бо назви книг красномовно промовляли самі за себе. То були заборонені, темні праці, про які більшість людей при здоровому глузді навіть і не чула, а якщо й чула, то лишень у вигляді уривчастих, вимовлених пошепки фраз; страхітливі зібрання давніх таємниць і формул, які плин часу доніс із доби юності людства, і з тих прадавніх билинних днів, коли на землі ще не було людини. Блейк і сам читав такі твори: латинський виклад жахливого Некрономікона, лиховісну Liber Ivonis[184], одіозні Культи вампірів графа д’Ерлета, Невимовні культи фон Юнтца і диявольські De Vermis Mysteriis старого Людвіґа Пріна. Але були і книги, про які він знав лише з чиїхось слів або взагалі не чув — Пнакотикські рукописи, Книга Дзяна[185], а також напівзотлілий фоліант, списаний геть незрозумілими знаками, хоча траплялися у ньому і символи та діаграми, які міг би з трепетом упізнати будь-який адепт окультних наук. Тепер Блейк переконався, що місцеві перекази і чутки не обманювали. Це місце колись було обителлю зла — давнішого за рід людський і безмежнішого за відомий Всесвіт.

У допотопному столі знайшовся записник у шкіряній палітурці, заповнений дивними шифрованими записами. Рукописний текст був набором традиційних символів, якими нині послуговуються в астрономії, а в давнину використовували в алхімії, астрології та інших сумнівних науках: знаки сонця, місяця, планет, конфігурацій та зодіакальних сузір’їв, що щільними рядами стояли на кожній сторінці. Весь цей загадковий текст був поділений на параграфи та розділи, а це могло означати, що кожен символ відповідає певній літері алфавіту.

Сподіваючись розгадати криптограму пізніше, Блейк поклав записник у кишеню. Багато які з книг на полицях манили його, він відчув спокусу трохи згодом позичити деякі з них і дивувався, як вони могли так довго простояти недоторканими. Невже він став першим, кому пощастило пересилити всеосяжний гнітючий страх, що добрих шістдесят років віднаджував непроханих гостей?

Ретельно обстеживши перший поверх, ступаючи по товстому шару пилу на підлозі моторошного нефу, Блейк проклав собі дорогу до вестибюля, в якому раніше помітив двері та сходи, що мали вести до чорної вежі та дзвіниці, знайомих йому давно, хоча й оддалік. Зійти нагору було непростою справою — він задихався через пилюку, що укривала все пухкою ковдрою, та й павуки зробили все можливе, щоб заткати цей і без того вузький прохід. Високі дерев’яні сходинки закручувалися спіраллю, і Блейк раз у раз проходив повз запорошене вікно із запаморочливим міським краєвидом далеко внизу. Хоча з першого поверху він і не помітив ніяких мотузок, а все ж сподівався побачити дзвін або й кілька дзвонів на вершині башти, чиї вузькі, захищені стулками стрілчасті вікна так часто вивчав у бінокль, але тут на нього чекало розчарування, бо діставшись горішньої сходинки, він опинився у залі, де не було жодного натяку на дзвони, а сама башта, цілком очевидно, мала зовсім інше призначення.

Квадратне приміщення зі стороною п’ятнадцять футів тьмяно освітлювали чотири стрілчасті вікна — по одному на кожній стіні, засклені і прикриті щільними дерев’яними стулками. Віконниці доповнювали цупкі темні ширми, добряче вже зотлілі. Посеред запорошеної підлоги стояв чудернацький кам’яний постамент близько чотирьох футів заввишки і двох у діаметрі, зусібіч покритий химерними грубо вирізьбленими та геть незнайомими ієрогліфами. На постаменті лежала металева скринька дивної асиметричної форми. Її кришка на завісах була відкинута, а всередині щось лежало — під багаторічним шаром пилу воно здавалося чи то якимось яйцем, чи то сферичним предметом неправильної форми чотирьох дюймів у діаметрі. Навколо постаменту нерівним колом розташувалися сім готичних крісел із високими прямими спинками, яких майже не зачепив час, а позад них уздовж обшитих темними дошками стін височіло сім величезних постатей з пофарбованого чорним і добряче вже облупленого гіпсу, які найбільше нагадували загадкових кам’яних бовванів з таємничого острова Пасхи. В одному з кутів затягнутої павутинням зали до стіни було прикріплено драбину, що вела до закритої ляди і далі — у шпиль без єдиного вікна.

Коли очі Блейка звикли до тьмяного світла, він помітив на дивній скриньці з жовтавого металу чудернацькі барельєфи. Наблизившись, він заходився змітати пил руками і носовичком і тільки після цього розгледів на стінках різьблення у вигляді якихось невідомих почвар; вони хоч і видавалися певною мірою схожих на живих тварюк, але не мали собі подібних серед відомих форм земного життя. Чотиридюймовий сфероїд у скриньці виявився майже чорним, із червоними прожилками, багатогранником з безліччю неправильної форми граней — це був або незвичайний кристал, або штучний об’єкт, виточений із ретельно відшліфованого мінералу. Камінь не торкався дна, його оперізувала металева стрічка, за яку до нього кріпилося сім незвичайних на вигляд горизонтальних розтяжок — від каменя до верхнього краю внутрішньої стінки. Зблизька цей камінь просто зачарував Блейка. Він не міг відвести від нього очей і, дивлячись на його сяючі грані, немов бачив крізь них серпанок напівсформованих чудесних світів. Перед його очима попливли краєвиди небесних тіл із величними кам’яними баштами, інших планет з могутніми горами без жодних ознак життя і ще більш віддалених просторів Всесвіту, де про присутність свідомості й волі свідчили лиш слабкі відголоски у похмурій пітьмі.

Одвівши погляд, Блейк помітив купку пороху в дальньому кутку, прямо біля драбини, що вела до ляди. Він не розумів, що саме привернуло його увагу, але щось у її обрисах наче подавало підсвідомості якийсь потаємний сигнал. Він рушив уперед, розводячи руками пасма павутиння, і йому дедалі яснішою ставала моторошна правда. Змахнувши носовичком пил, Блейк нарешті відкрив таємницю і задихнувся від неймовірного вибуху почуттів. То був людський скелет, і пролежав він тут доволі довго. Одяг на ньому зотлів, але з вигляду ґудзиків і залишків тканини можна було зробити висновок, що колись це був сірий чоловічий костюм. Були й інші предмети одягу: взуття, металеві застібки, великі запонки, старомодна шпилька для краватки, репортерське посвідчення з назвою старої «Провіденс Телеграм» і напівзотлілий шкіряний записник. Блейк уважно його оглянув і виявив кілька банкнот старого зразка, целулоїдний рекламний календарик на 1893 рік, кілька візитівок на ім’я Едвіна М. Ліллібриджа, та ще змережений олівцем аркуш паперу.

Записи були вкрай загадковими, тож він дуже уважно їх прочитав при тьмяному світлі, що проникало з вікна у західній частині приміщення. Безладний текст складався з таких речень:

«Проф. Енох Бовен повернувся з Єгипту у травні 1844 — купив стару церкву Вільної Волі в липні — його археологічні твори і дослідження у галузі окультизму добре відомі».

«Д-р Драун з 4-ї Баптистської у проповіді 29 груд. 1844 застерігає щодо Зоряної Мудрості».

«Громада 97 на кінець ’45».

«1846 — троє зникли — перша згадка про Осяйний Дельтоедр[186]».

«Семеро зникли 1848 — почалися розмови про жертвоприношення з кров’ю».

«Розслідування 1853 року ні до чого не привело — розповіді про звуки».

«Отець О’Меллі розповів про поклоніння дияволу за допомогою скриньки, знайденої у великих єгипетських руїнах, — каже, можна прикликати щось таке, чого не може існувати при денному світлі. Від слабкого світла ховається, при яскравому світлі тікає геть. Потім доводиться прикликати знову. Ймовірно, дізнався про це з передсмертної сповіді Френсіса Кс. Фіні, який долучився до Зоряної Мудрості у 49-му. Ці люди кажуть, що Осяйний Дельтоедр показував їм небо та інші світи і що Той, Хто Чаїться у Темряві якось розкриває їм таємниці».

«Історія Орріна Б. Едді 1857. Вони прикликають, дивлячись у кристал, і спілкуються своєю таємною мовою».

«200 або більше у парафії 1863, за винятком чоловіків на фронті».

«Натовп ірландців учинив погром у церкві 1869 року після зникнення Патріка Ріґана».

«Натяки у статті у Дж. від 14 березня 72-го, але про це не говорять».

«Шестеро зникли 1876-го — таємний комітет звернувся до мера Дойла».

«На лют. 1877-го заплановано акцію — церкву закрили у квітні».

«Банда — «Хлопці з Федерал-Гілл» — у травні погрожує Д-ру і членам парафіяльного правління».

«181 людина покинула місто до кінця 77-го — імен не названо».

«Близько 1880 заговорили про привидів — спробувати перевірити, чи правда, що з 1877 ніхто не заходив до церкви».

«Попросити у Леніґена світлини церкви, зроблені 1851…»

Вклавши аркуш у записник і сховавши його у кишеню піджака, Блейк придивився до скелета серед пороху. Зміст записів він цілком зрозумів, у нього вже не лишалося сумнівів, що цей чоловік сорок два роки тому прийшов до покинутої церкви у гонитві за сенсацією для своєї газети, на що ніхто, крім нього, не зважився б. Можливо, про його плани нікому не було відомо — хто зна? Але ж він не повернувся до редакції. Може, він здолав притлумлений страх, але той раптово повернувся, і чоловік помер від раптового серцевого нападу? Блейк нахилився над білими кістками і помітив, що вони дуже дивні на вигляд. Деякі були потрощені, а деякі на кінцях незрозумілим чином витончилися. Решта була якогось дивного жовтавого кольору з невиразними ознаками обвуглення. Обвугленими були і рештки одягу. Череп виглядав особливо дивно — весь у жовтавих плямах з випаленим отвором на тімені, наче якась сильнодіюча кислота проїла у товстій кістці отвір. Що сталося зі скелетом за чотири минулі десятиліття, Блейк не міг навіть уявити.

Мимохіть Роберт перевів погляд на камінь, і під його незбагненним впливом у його голові постало туманне видіння. Він побачив у сутанах із каптурами постаті, які навіть не були схожі на людські, і неоглядну пустелю, поцятковану високими, аж до небес, різьбленими кам’яними монолітами. Бачив вежі та стіни у чорних безоднях морських глибин і коловерті просторів, де клапті чорного туману клубочились на тлі холодного пурпурового сяйва. А позад усього цього він побачив провалля пітьми, в якій тверді й напівтверді форми можна було відрізнити лише за брижами на поверхні, а невидимі потужні сили, здавалось, упорядковували цей безмежний хаос і берегли розгадку усіх парадоксів і таємниць відомих нам світів.

Несподівано чари розвіяла хвиля незрозумілого панічного страху. У Блейка перехопило подих, і, вловивши пильний погляд якогось безтілесного прибульця, він відвернувся від каменя. Блейк відчув себе у полоні якоїсь сутності, чогось незрозумілого — не того, що зачаїлося в камені, але того, що пронизувало його поглядом крізь камінь, якоїсь істоти, здатної невідступно його переслідувати, не маючи потреби навіть дивитися. Відверто кажучи, самé це місце починало недобре впливати на його нерви, чого цілком можна було сподіватися після настільки лиховісної знахідки. До того ж денне світло почало згасати і, позаяк Блейк не мав при собі ніякого джерела освітлення, було зрозуміло, що йому от‑от доведеться піти звідси.

І ось тоді, у густому присмерку, Блейк наче помітив слабкий проблиск сяйва з химерного гранчастого каменя. Він спробував відвести очі, але якась невидима потужна сила знову притягувала його погляд. Може, то слабке радіоактивне фосфоресціювання? І що там було сказано у записах померлого про Осяйний Дельтоедр? І що ж це, врешті-решт, за таке покинуте лігво всесвітнього зла? Що тут коїлося і що може дотепер чаїтися у тінях, відлякуючи навіть птахів? Тепер йому здавалося, що звідкілясь дуже зблизька тягне смородом, звідки саме — незрозуміло. Блейк ухопився за кришку скриньки, яка так довго лишалася відкритою, і різко опустив. Вона легко повернулася на хитромудрих завісах і щільно закрилася над тепер уже чітко видимим сяйвом каменя.

Від гучного металічного клацання угорі наче щось заворушилося, і з-поза опущеної ляди, з вічного мороку шпиля долинуло тихе шарудіння. Без жодного сумніву, то були пацюки, єдині живі створіння, які виявляли свою присутність у цьому проклятому місці, відколи Блейк переступив поріг церкви. Хай там як, а той шерех неабияк його настрахав, і тепер він, не тямлячи себе, кинувся вниз гвинтовими сходами, швидко проминув страшний неф, склепінчастий підвал, вибіг у вечірній присмерк порожньої площі і мчав уздовж моторошних провулків і бульварів Федерал-Гілл, аж поки опинився на людних вулицях центральної частини міста і знайомих брукованих хідниках університетського містечка.

Наступними днями Блейк нікому нічого не розповідав про свою експедицію. Натомість він читав книжки, вивчав підшивки газет за багато років і гарячково намагався розгадати криптограму зі шкіряного записника, знайденого ним серед павутиння ризниці. Як одразу зрозумів Блейк, шифр був не з простих, і після тривалих досліджень він переконався, що записи було зроблено не англійською, латиною, грецькою, французькою, іспанською, італійською і не німецькою мовами. Вочевидь, знадобиться уся його неабияка ерудиція.

Щовечора його охоплювало давнішнє бажання дивитися на захід, де серед наїжачених дахів далекого і майже примарного світу височів давній чорний шпиль, але тепер звичне видовище викликало у Блейка страх. Він знав, який диявольський спадок, які підступи воно приховує, і це знання породжувало в його уяві нові химерні видіння. Поверталися перелітні птахи, і, спостерігаючи за їх ширянням у вечірньому небі, він уявляв, як вони намагаються облітати похмуру самотню вежу. Варто пташиній зграї підлетіти ближче, думав Блейк, як птахи у паніці кидаються врозтіч і сполохано кричать — нечутно звідси через завелику відстань.

У червні в щоденнику Блейка з’явився запис про перемогу над криптограмою. Як він виявив, текст було написано темною мовою акло[187] — нею послуговувалися деякі лихі стародавні культи, відомі йому з давніх досліджень. Дивно, але у щоденнику не було жодного слова про зміст розшифрованого Блейком тексту, хоча й видно — результат його неабияк стривожив і налякав. Там є згадка про якогось Того, Хто Чаїться у Темряві, який пробудився під час споглядання Осяйного Дельтоедра, і божевільні домисли про темні безодні хаосу, з яких він прибув. Про цю істоту мовиться як про таку, що володіє усіма знаннями світу і прагне страшних жертв. Деякі записи Блейка свідчать про його побоювання, щоб та істота, яку, йому здавалося, він прикликав, не вирвалася, хоча при цьому він зауважує, що світло вуличних ліхтарів створює для нього нездоланну перешкоду.

Він часто згадує про Осяйний Дельтоедр, нерідко називаючи його вікном у простір і час, і простежує його історію від створення на темному Юґґоті і до того, як Древні принесли його на Землю. Подібні до морських лілей мешканці Антарктики зберігали його в незвичайній скриньці, потім у руїнах їхніх поселень камінь знайшли змієлюди Валузії, а по багатьох віках у Лемурії в нього зазирнули перші людиноподібні істоти. Він перетинав незнані моря і дивовижні землі, тонув разом із Атлантидою, аж поки його не знайшов у своїх сітях мінойський[188] рибалка і не продав темнолицим купцям з похмурого Кему. Фараон Нефрен-Ка звів навколо нього храм із криптою без жодного вікна, а потім його ім’я було збито з усіх монументів і стерто з усіх записів. Камінь лежав під уламками лиховісного святилища, яке вщент зруйнували жерці й новий фараон, аж поки лопата котрогось із копачів знову видобула його на згубу людству.

Газети початку липня дещо доповнюють Блейкові записи, одначе так стисло і незрозуміло, що на них звернули увагу лише після оприлюднення щоденника. Як з’ясувалося, після вторгнення непроханого гостя у проклятий храм Федерал-Гілл охопив страх. Італійці перешіптувались про незвичайне шарудіння, стукіт і скреготіння у темному шпилі без вікон і благали священиків вигнати істоту, що прийшла у їхні сни. За їхніми словами, щось постійно чатувало біля дверей храму, чигаючи, коли на вулиці стане достатньо темно, аби вийти назовні. Газетні дописи згадували про живучі місцеві забобони, проте не зуміли пролити світла на першопричину того жаху — було цілком зрозуміло, що молоді репортери не надто переймалися копирсанням у минувшині. Написавши про це у своєму щоденнику, Блейк висловлює якесь дивне каяття і згадує про обов’язок поховати Осяйний Дельтоедр і вигнати те, що сам і пробудив, за допомогою денного світла, впустивши його до жахливого гостроверхого шпиля. Водночас він виявляє небезпечне зачарування скринькою і визнає неприродне прагнення, яке не полишає його навіть уві сні, знову відвідати прокляту башту і зазирнути у космічні таємниці сяючого каменя.

А вранці сімнадцятого липня через один із дописів у Джорнел власника щоденника просто затіпало від жаху. То були чергові варіації майже комічних історій про переполох на Федерал-Гілл, однак Блейк сприйняв їх як щось по-справжньому страшне. Під час нічної громовиці на цілу годину вийшла з ладу система міського освітлення, і під час цього затемнення тамтешні італійці мало не збожеволіли від страху. Ті, що жили поблизу клятого храму, заприсягалися, що потвора зі шпиля скористалася з тимчасової відсутності світла і спустилась до нижньої частини церкви, здійнявши там оглушливий стук і грюкіт, страшенно усіх наполохавши. Зрештою вона з гуркотом піднялася в башту, звідти було чути брязкіт скла. Потвора могла іти, скільки сягала пітьма, однак світло неодмінно змушувало її тікати.

Коли електричний струм знову побіг дротами і яскраво засяяли вуличні ліхтарі, у башті здійнялася метушня, бо навіть слабенький проблиск світла крізь стулки на закіптюжених вікнах виявився для цієї істоти нестерпним. Вона з шумом прослизнула до свого похмурого укриття у шпилі, і дуже вчасно, адже яскравий потік світла миттю загнав би потвору у безодню пітьми, звідки і викликав її недоумкуватий зайда. Протягом години темряви, під дощем, абияк прикриваючись складеними газетами та парасольками, довкруж церкви роївся натовп молільників зі свічками й ліхтарями — наче світлова варта, що стереже місто від нічного страхіття з пітьми. Одного разу, стверджували ті, що стояли найближче до храму, зовнішні двері страшенно грюкнули.

Але навіть не це було найстрашніше. Увечері того ж дня Блейк прочитав у Баллетін про знахідку репортерів. Не витримавши спокуси добути сенсаційний матеріал і здолавши страх, пара відчайдухів, попри застороги стурбованих італійців, після кількох невдалих спроб відчинити двері пролізли у храм через підвальне віконце. У храмі вони виявили, що пил на підлозі у вестибюлі та сутінковому нефі геть увесь помережаний дивними слідами, а напівзотлілі подушки крісел і парчева оббивка лавиць роздерті на клапті й безладно повсюди розкидані. Скрізь стояв неприємний запах, де‑не-де було видно жовтуваті плями і рештки чогось подібного до головешок. Прочинивши двері до башти, репортери на якусь хвилю завмерли — їм вчулося, буцімто хтось нагорі шарудить, — і не виявили на вузьких гвинтових сходах і сліду пилюки.

У самій башті пил теж де‑не-де було стерто. Репортери розповідали про восьмигранний кам’яний постамент, перекинуті готичні крісла, чудернацькі гіпсові статуї, але найдивовижніше — не згадали ані про понівечений скелет, ані про металеву скриньку. А найбільше Блейка занепокоїла — окрім згадок про жовтаві плями, головешки і гидкий запах — остання деталь, що пояснювала брязкіт скла. Усі без винятку стрілчасті вікна у башті було вибито, а два із них нашвидкуруч невміло законопачено зібганою парчевою обшивкою і кінським волосом із подушок, їх позапихали у дірки між перекошеними стулками віконниць. На нещодавно прометеній підлозі лежали розкидані клапті парчі та жмутки кінської волосіні, наче когось перервали посеред спроби влаштувати всередині башти цілковиту темряву, аби, як і колись, з вулиці не міг пробитися жоден промінчик світла.

Жовтуваті плями і випалені ділянки знайшли також і на драбині, якою можна було видертись до шпиля без вікон, та коли один з репортерів піднявся нагору, відсунув ляду і посвітив ліхтариком у непроникну смердючу пітьму, то не побачив нічого — лиш морок і всілякий мотлох поруч із лядою. Висновок однозначний — шарлатанство. Хтось просто пожартував із легковірними мешканцями округи або ж якийсь фанатик спробував нагнати на людей страху — певна річ, задля їхнього ж блага. Або ж, не виключено, хтось із молодих і занадто метикованих мешканців учинив цю хитромудру містифікацію задля розваги. Ця подія мала цікаве продовження, коли поліція вирішила надіслати до храму свого співробітника — перевірити розповідь. Троє правоохоронців під різними приводами ухилились від завдання, і тільки четвертий дуже неохоче туди вирушив і невдовзі повернувся, нічого не додавши до розповіді газетярів.

З цього дня щоденник Блейка свідчить про зростання його жаху і нервове очікування. Він докоряє собі, що нічого не робить, із тривогою розмірковує про можливі наслідки нових перебоїв в електропостачанні. Як з’ясувалося, тричі — саме під час буревіїв — він телефонував до електрокомпанії та у вкрай збудженому стані переконував вжити невідкладних заходів і запобігти вимкненню електричного струму. У своїх записах він нерідко висловлює стурбованість тим, що під час огляду темних нутрощів башти репортерам не пощастило знайти ані металевої скриньки із каменем, ані понівеченого кістяка. Він припускає, що їх могли забрати, але залишається тільки гадати, хто і куди. Однак найгірші побоювання стосувалися його самого і певного неприродного зв’язку, який, на його думку, існував між його свідомістю і жахіттям у храмі — страхітливим породженням ночі, яке він так необережно прикликав із безодні мороку. Схоже, Роберт цим постійно карався, і його нечасті на ту пору гості пригадують, як він сидів за столом і невидющим поглядом дивився у західне вікно на мерехтіння вдалині громаддя башти, оповитої чорними клубами диму. Його записи монотонно та одноманітно змальовують страшні видіння і натякають на зміцнення уві сні диявольського зв’язку між ним і лиховісним створінням. Є згадка про ніч, коли він раптово прокинувся і усвідомив, що цілком одягнений, бездумно плететься по Коледж-Гілл на захід. Знову і знову Блейк веде мову про те, що істота з храму знає, де його знайти.

Про тиждень після тридцятого липня кажуть, що тоді він ледь не зламався. Він не вдягався, а їжу замовляв по телефону. Відвідувачі помітили на ліжку мотузку, і він пояснив, що через сновидність змушений щовечора себе прив’язувати такими вузлами, що гарантовано його утримають або принаймні розбудять при спробі розв’язати.

У щоденнику є запис і про жахливий випадок, який спровокував той нервовий розлад. Лігши спати тридцятого увечері, він несподівано побачив уві сні, що бреде кудись у суцільній темряві. Видно було лише короткі горизонтальні смужки синюватого світла, а ще відчувався неймовірний сморід, і згори долинали тихі скрадливі звуки. Хоч би куди він пішов, щоразу об щось перечіплявся, і на кожен звук, що долинав згори, чулося щось схоже на відгук — якийсь глухий скрегіт і шурхотіння, наче хтось тер один шматок дерева об інший.

Одного разу його простягнуті вперед руки намацали кам’яний постамент з порожньою вершиною, а трохи згодом він уже дерся щаблями прикріпленої до стіни драбини, намагаючись добутися нагору, туди, де нестерпно тхне і звідки котяться палючі хвилі. Перед його очима у калейдоскопічному вирі виникали фантасмагоричні образи, які через певні проміжки часу зникали у безкрайній безодні мороку, де у ще глибшій пітьмі шалено оберталися сонця і світи. Він згадав давні міфи про Цілковитий Хаос, у центрі якого перебуває сліпий і божевільний бог Азатот, Повелитель Усього, оточений ордами оскаженілих безформних танцюристів і заколисаний ледь чутним монотонним посвистом демонічної флейти у лапах невідомої істоти.

А потім різкий звук із зовнішнього світу вивів його зі стану отупіння і породив у душі невимовний жах. Він так і не дізнався, що то був за звук, — можливо, грім одного з феєрверків, що їх упродовж літа влаштовували на Федерал-Гілл, коли городяни славили різних янголів-охоронців або святих, яких шанують у їхніх рідних селах в Італії. Хай там як, а Блейк голосно зойкнув, упав із драбини та наосліп рушив захаращеною підлогою ледь освітленої кімнати.

За мить Блейк зрозумів, куди потрапив, і відчайдушно кинувся униз вузькими гвинтовими сходами, на кожному оберті набиваючи синці об кам’яні стіни. Потім був жахливий біг крізь павутиння неосяжного нефу, схожі на привидів арки якого розчинялись у пітьмі під самою стелею, а далі він продерся через знайомий захаращений сміттям підвал, вискочив назовні поруч із вуличними ліхтарями і, не тямлячи себе, кинувся униз схилом примарного пагорба повз ветхі фронтони й високі чорні башти похмурого мовчазного міста, а далі — східним схилом пагорба вгору, до старовинних дверей свого дому.

Прийшовши вранці до тями, Блейк виявив, що лежить повністю одягнений на підлозі свого кабінету. Одяг був брудний, у павутинні, а все тіло, схоже, зранене і вкрите синцями. Глянувши на себе у дзеркало, він побачив, що у нього добряче обсмалене волосся, від одягу страшенно чимось тхнуло — ось тоді у нього і здали нерви. Після цього він тільки те й робив, що безсило сидів удома в халаті, напружено дивився у західне вікно і гарячково заповнював свій щоденник, тремтячи від страху в очікуванні буревію.

Восьмого серпня майже опівночі налетіла страшенна гроза. По всьому місту били блискавки, повідомляли навіть, що бачили дві кульові. Лило як із відра, а нескінченний гуркіт грому позбавив сну тисячі городян. Блейк геть утратив спокій, переймаючись надійністю системи освітлення, і близько першої ночі спробував зателефонувати до компанії з електропостачання, але на ту пору телефони з міркувань безпеки уже вимкнули. Він усе записував у щоденнику, і великі, нерівні, інколи геть нерозбірливі карлючки по-своєму розповідали історію наростання його божевілля і відчаю у надряпаних наосліп рядках.

Щоб краще було видно місто, йому доводилося сидіти у темряві, і, схоже, більшу частину часу він провів за письмовим столом, з тривогою вдивляючись крізь потоки води і понад милями лискучих дахів середмістя, як удалині мерехтять сузір’я вогнів Федерал-Гілл. Час від часу він робив розлогі записи у щоденнику, і дві сторінки списані уривками фраз на зразок: «Світло не повинно зникати…», «Воно знає, де я…», «Я мушу його знищити…», «Воно прикликає мене, але цього разу, напевно, не завдасть мені шкоди…»

А потім в усьому місті зникло світло. Якщо вірити запису в журналі міської електростанції, це сталося о 2:12 ночі, однак у щоденнику Блейка згадки про час немає. Записано тільки: «Світла нема — поможи мені, Господи». На Федерал-Гілл зійшлися спостерігачі — такі ж стривожені, як і сам Блейк, і купка змоклих до рубця людей блукала вулицями і площами навколо зловісного храму, тримаючи в руках прикриті парасольками свічки, електричні ліхтарики, лампади, розп’яття і різноманітні обереги, поширені на півдні Італії. Вони дякували Богові за кожен спалах блискавки і робили правицею загадкові знаки, коли раптом буря почала вщухати, блискавки спалахували дедалі рідше, а потім і зовсім згасли. Вітер посилився, загасивши майже всі свічки, і на місто опустилася загрозлива темрява. Хтось розбудив отця Мерлуццо з церкви Святого Духа, і він поспішив до зловісної площі — сказати вірянам щось заспокійливе. І тепер уже не було жодного сумніву — з темної башти долинав якийсь підозрілий шум.

Є достовірні свідчення про те, що сталось о 2.35: по-перше, самого священика, молодого, кмітливого і добре освіченого; по-друге, патрульного Вільяма Дж. Монагана з центрального управління поліції, надзвичайно надійного і сумлінного службовця, який, перервавши обхід, звернув на площу перевірити, що там робить стільки людей, а найголовніше — сімдесяти восьми присутніх там людей, що стояли довкола високої стіни перед храмом, особливо тих, хто був на площі, звідки видно східний фасад. Певна річ, не відбулося нічого такого, що можна було потрактувати як явище за рамками звичайного, природного порядку речей. Можна знайти чимало пояснень тому, що сталося. Ніхто з упевненістю не зможе сказати, які хімічні реакції відбувались у циклопічному, погано провітрюваному, давно покинутому приміщенні, наповненому різноманітним непотребом. Смердючі випари, самовільне загоряння, тиск газів, що утворилися внаслідок тривалого процесу гниття, — причиною могло стати будь-яке з безлічі цілком природних явищ. І, звісно, не можна також виключати фактор свідомого шарлатанства. Сама по собі подія була доволі простою і тривала фактично трохи більше трьох хвилин. Отець Мерлуццо, людина вельми пунктуальна, весь час поглядав на годинник.

Усе почалося з наростання глухого гуркоту всередині чорної башти. Потім якийсь час із храму йшов сильний сморід, який дуже швидко став ядучим і задушливим. Згодом почувся тріск розщепленого дерева, і велетенський важкий предмет впав у дворі попід темною стіною східного фасаду. Свічки позгасали, тож башти не було видно, але коли предмет опинився на землі, у ньому впізнали закіптюжену віконницю зі східного стрілчастого вікна.

Одразу після цього з невидимих висот на площу повіяло нестерпним смородом, і спостерігачі, відчувши напад нудоти, затремтіли від жаху і мало не знепритомніли. Водночас повітря здригнулося, наче від помаху могутніх крил, і несподіваний подув вітру зі сходу, значно потужніший за попередні, зірвав з голів капелюхи і повидирав із рук мокрі парасолі. Тепер було неможливо бодай щось розгледіти без світла, хоча ті з присутніх, що витріщалися вгору, наче побачили якусь густу чорну пляму на тлі синьо-чорного неба — розповзлася така собі безформна хмара диму, а потім із швидкістю комети понеслась у східному напрямку.

Оце і все. Люди, занімілі від побожного страху, не знали, що його робити, та й чи треба взагалі щось робити. Не розуміючи, що сталося, вони не поспішали розходитися з площі, і коли за мить виголосили молитву, небо освітив різкий спалах запізнілої блискавки, а за нею оглушливий гуркіт грому розверз насичені вологою небеса. За півгодини злива ущухла, а ще за чверть години вуличні ліхтарі засяяли знову, і змучені після усіх цих жахіть люди з полегкістю розійшлися по домівках.

Наступного дня газети побіжно згадали про цю подію у зв’язку з новинами про небувалу громовицю. Схоже, що сліпуча блискавка і оглушливий гуркіт грому на кшталт тих, що спостерігалися на Федерал-Гілл, були ще потужнішими далі на схід, де також помітили цей природний феномен і так само відчули страшенний сморід. Але найсильніше це явище позначилося над Коледж-Гілл, де грім розбудив усіх мешканців і породив безліч пересудів. Серед тих, хто не спав тої пори, лише жменька помітила незвичайно яскравий спалах світла над вершиною пагорба і зауважила, як у небо здійнявся дивний стовп повітря, зірвавши з дерев листя і потолочивши зелень у садах. Усі зійшлися на тому, що настільки потужна блискавка мала неодмінно ударити саме тут, хоча пізніше слідів цього так і не знайшли. Якийсь юнак зі студентського братства «Тау Омега» розповідав, начебто безпосередньо перед спалахом блискавки бачив у повітрі величезну хмару диму чудернацької форми, однак більше ніхто не підтвердив його спостереження. Усе ж присутні погодилися з тим, що перед запізнілим гуркотом грому відчули потужний порив західного вітру і нестерпний сморід; самовидці так само одностайно підтвердили і повідомлення про швидкоплинний запах паленого після удару грому.

Усі ці свідчення жваво обговорювали через їх можливу причетність до смерті Роберта Блейка. Студенти з гуртожитку «Псі Дельта», горішні задні вікна якого дивляться просто на Блейкову студію, вранці дев’ятого числа помітили у західному вікні нечіткі обриси блідого обличчя з дивним виразом. Побачивши увечері те саме обличчя, студенти занепокоїлись і стали чекати, коли у вікнах помешкання з’явиться світло. Пізніше вони подзвонили у двері темного дому, а згодом викликали полісмена, який і виламав двері.

Закоцюблий господар сидів за столом біля вікна, і коли візитери побачили осклілі вирячені очі та сліди невимовного судомного жаху, закарбованого у спотворених рисах, вони, відчуваючи несвідомий страх, кинулися геть з приміщення. Невдовзі після цього судовий експерт оглянув тіло і, попри те, що вікно було неушкоджене, констатував смерть від ураження електричним струмом або від нервового шоку, спричиненого електричним розрядом. Він цілком проігнорував вираз невимовного жаху на обличчі небіжчика, не вважаючи це чимось надзвичайним для неврівноваженої людини з такою химерною уявою. Він дійшов такого висновку після вивчення знайдених у помешканні книжок, картин, рукописів і ознайомившись із зробленими непевною рукою записами у щоденнику на столі. Блейк до останнього продовжував записувати свої божевільні думки, в його судомно стиснутому кулаку правої руки так і залишився олівець зі зламаним грифелем.

Після того, як повсюди у місті згасло світло, записи стали геть нерозбірливими, їх вдалося лише частково прочитати. На їх підставі деякі учасники розслідування зробили висновки, що суттєво відрізнялися від матеріалістичного офіційного вердикту, однак навряд чи консерватори візьмуть на віру подібні припущення. Цим пустопорожнім теоріям не додав ваги навіть вчинок забобонного доктора Декстера, який викинув у глибокі води затоки Наррагансетт незвичайну скриньку і гранчастий камінь — предмет, що, поза сумнівом, випромінював сяйво, коли його знайшли у темному шпилі башти. Пояснюючи останні божевільні записи Блейка у щоденнику, посилаються, головним чином, на його надмірну вразливість і неврівноваженість, посилені знаннями про давній культ зла, страшні сліди якого він, на лихо, знайшов. Ось ці записи — або те, що пощастило у них розібрати:

«Cвітла досі немає — уже хвилин п’ять. Усе залежить від блискавки. Яддіт[189] дасть йому змогу триматися!.. Через нього поширюється якась сила… Дощ, грім і вітер, аж вуха закладає… Вона забирає мій розум…

Біда із пам’яттю. Я бачу те, про що раніше і не знав. Інші світи, інші галактики… Темрява… Блискавка здається темною, а пітьма здається світлом…

Пагорб і храм на ньому — бачу їх у суцільній пітьмі — не можуть бути справжніми. Ввижається після спалаху блискавки. Нехай Господь зробить так, аби італійці вийшли зі свічками, якщо блискавки більше не буде!

Чого я боюся? Хіба це не аватар Ньярлатотепа, який у стародавньому і похмурому Кемі навіть прибирав подоби людини? Я пам’ятаю Юґґот і ще віддаленіший Шаґґай[190], і цілковиту порожнечу темних планет…

Довгий-довгий переліт на крилах через порожнечу… неможливо перетнути безодню світла… відновлений думками із Осяйного Дельтоедра… спрямувати крізь жахливі безодні сяйва…

Мене звати Блейк — Роберт Гаррісон Блейк, я мешкаю на Іст-Непп-стріт, 620 в Мілуокі, штат Вісконсин… Я на цій планеті…

Азатоте, зглянься на мене! Блискавка більше не спалахує — жахливо — я здатен бачити все якимось диявольським чуттям, тільки не очима — світло є пітьма, а пітьма — це світло… ті люди на горі… охорона… свічки, обереги… їх священики…

Зникло відчуття відстані — далеке стало близьким, а близьке — далеким. Немає світла — немає скла — бачу той шпиль — ту башту — вікно — чую — Родерік Ашер[191] — збожеволів чи божеволію — воно ворушиться і грюкає у башті — я це воно, а воно це я — хочу вийти… Мушу вийти, об’єднати сили… Воно знає, де я…

Я Роберт Блейк, але я бачу башту в темряві. Жахливий запах… усі чуття змінилися… віконна рама в башті тріснула і падає… Йя… нґай… іґґ…

Я бачу — наближається до мене — пекельний вітер — величезна пляма — чорні крила — Йоґ-Сотот, врятуй мене — триєдине палюче око…»