Храм на болоті

СПОКУСА

Вони понуро сиділи, обхопивши голови руками, на порозі церковці і мовчали, вражені тим, що сталося.

— Боже, в переддень такого величного празника!.. Такого свята! І — така біда… — бубонів сам до себе отець Георгій. — Але, слава Тобі, Господи, що Ти не допустив гріха… І Тобі, Царице небесна, Славо дів і матерів, чесніша за Херувимів, світліша незрівнянно за Серафимів, що заховала під своїм покровом від Сатани цю нещасну, нещасну душу…

А нещасна душа, що сиділа пліч-о-пліч з настоятелем, теж не могла второпати, що ж трапилось? Уривки думок, спогадів, якихось планів, ідей так за цей день переколотилися в Юрієвій бідній голові, що ледь в’язалися в логічний ряд…

… Виходить, що думка тихцем винести з церкви чудотворну ікону закралася в його голову ще біля лікарняної койки батька. Неймовірна, жалісна любов до цього… майже незнайомого, немічного, причинного чоловіка, як блискавка, висвітлила в пам’яті Юрія темні травнево-чорнобильські ночі у малесенькій церковці на Кривавому Болоті, величезні очі Богородиці і тонкі вуста, до яких тато прикладав чолом його, шестилітнього хлопчика, щоб вони гасили пекельний атомний вогонь у його враженому радіацією тільці. А заодно — викресала й божевільну ідею… Але спочатку було бажання взяти батька на руки, пригорнути до грудей і понести лісом, нічним, весняним лісом, через вільшаники і багна, до спасенного острівця з маленькою, дитинно-іграшковою церковцею, до Матері Божої, впасти, як тато колись, перед нею на коліна і повторити майже дослівно те, про що він колись благав:

— Мати Боже, зціли цього безпомічного і невинного, як дитина чоловіка, мого батька, як Ти колись зцілила мене.

І все. Більше нічого у світі не казати і не просити… Ніколи і нічого. Бо нема нічого більшого, вищого, дорожчого, як щастя — мати тата. Бо врятований Тобою, Діво Пречиста, хлопчик після тих чорнобильських ночей під Твоїм Покровом, батька втратив. І думав, що назавжди. Тому й ріс ображеним на цілий світ сиротою, бо мама, щоб не ранити синову душу, казала, нібито тато поїхав на заробітки… Мама не хотіла, щоб син знав те, чого не знали навіть люди. Вважала: хай син ліпше думає, що батько — безвідповідальний заволока, аніж знає, що він — безпорадний каліка, божевільний, пацієнт лікарні для душевнохворих… Так думала мама, бо не могла пробачити татові те незрозуміле, несподіване викрадення його, малого Юрчика, і переховування у хижі на острові посеред малярійного болота. А поговорити батькам про це не дала міліція, завданням якої, звісно, було правдами й неправдами виманити з трясовини, зараженої радіацією, божевільного чоловіка з малолітнім хлопчиком.

… Бог бачить, що Юрій хотів того ж таки дня забрати батька з богодільні, але батько, ніби прочитавши в очах свого дорослого хлопчика це бажання, сказав, звичайно, маючи на увазі ікону Богородиці:

— Не треба Її турбувати заради такого нікчемного черва земного, як я… А тим більше, я й так перед Нею в боргу. Бо наобіцяв багато… Поклявся довіку бути в обороні Її слави, в охороні Її храму. А не зміг… Не зумів дотримати слова. А Вона ж… Вона ж таки випросила в Бога і Свого Сина життя для мого сина, мого хлопчика…

І тато опустив голову, аби ЙОГО ХЛОПЧИК не бачив, як він плаче. Але хлопчик бачив, як непрохані батькові сльози котилися росою по його сивій бороді, скапували на запрану лікарняну сорочку.

Жаль до батька, біль, гнів на свою безпомічність потрясали душу Юрка. Щоб не розридатися, він невміло обняв батька і вибіг з лікарні. Зупинився аж за брамою богодільні, прихилився до дерева, і бив-гатив по стовбурі кулаком, ніби хотів достукатись до глухого, здерев’янілого світу…

Повертаючись після відвідин батька разом з мамою в село переповненим автобусом, Юрко мовчав. Думав. Коли ж проїжджали через Козячий, чи то Козачий ліс, сказав мамі:

— Я тут вийду! Трохи пройдусь.

Юрій вийшов. Маршрутка із стривоженою мамою від’їхала. Дорога і ліс знову стали безлюдними. Знову ожило, защебетало сполохане гуркотом автобуса, птаство, зашуміли у верховітті лагідні літні леготи.

Раптом з боку болота вітерець доніс приглушене вовче виття. Юрій здригнувся: він уже колись чув це тривожне виття. І тихий срібний передзвін — за ним… Такий знайомий з дитинства, тихий передзвін, наче подзвін лісових дзвіночків чи брязкіт шабель… Благовіст покотився лісом гучніше, і Юрій пригадав мамину розповідь дорогою з лікарні до автобусної станції, ніби в тій хижці, де вони з татом «ховалися від Чорнобиля», зараз церква, і править у ній якийсь чудний піп — такий же відлюдник, як колись був його тато… Люди подейкують, що то не простий піп, а якийсь великий колишній начальник, з вини якого ота велика біда й приключилася в Чорнобилі, що нібито його мали судити, та він утік у це баговиння непролазне і тепер ось уже двадцять років гріхи спокутує. Інші ж кажуть навпаки, нібито він ні в чому не винен, а, як і всі ліквідатори аварії, дуже постраждав, і мав померти, але чудом втік з лікарні, чудом прибився у наші болотисті ліси, оселився на Кривавому болоті і — вижив. А як той бідний піп вижив, коли всі ліквідатори вже давно повмирали, ніхто, навіть він сам — не відає. Розказували, нібито спочатку, ще за радянської влади, він був самозваним попом, але коли прийшла Незалежність, начебто сам патріарх з Києва приїздив його висвячувати на священика, бо нібито так захотіла сама Матір Божа, чудотворний образ якої, кажуть, є в церкві на болоті, і сотворила диво. Казали ще, нібито у перший же рік Незалежності в ніч перед Покровою церковця, про яку думали, що то проста хижа, яку нібито злабудав Юрків тато-лісник, раптом запалала таким високим і ясним сяйвом, така стояла над лісом у небі заграва, що було видно аж до Житомира, Луцька і навіть до Києва. Народ сполошився, злякався, думав, що то знову вибухнув Чорнобиль. Зняли тривогу. Літаки в небі літали, танки лісами шугали. Пожежні машини вили. Коли ж дісталися болота, світло довкіл церковці спалахнуло з новою силою, а потім померехтіло-померехтіло й опало на трясовину, як цвіт водяної лілії…

І тоді з церковці вийшов чоловік і заговорив до тих, хто там був, а були не лиш прості люди, а й велике начальство, так складно і мудро, що після того всі говорили, і газети писали, що, якби у нас такі люди державою керували, як той піп, то був би толк… Розказували, нібито попові пропонували високу посаду, але він відмовився, і зостався простим настоятелем ХРАМУ НА БОЛОТІ. А ще казали, чого тільки люди не накажуть, начебто піп так, бідний, каявся та гріхи спокутував, що став святим. Про це, як розповідали жінки із сусіднього села, які ходять до церкви на болоті, звістувала парафіянам ікона Пресвятої Богородиці, несподівано на їхніх очах замироточивши. Тож тепер нібито за ліком до чудотворного образу Матері Божої з’їжджаються люди з цілого світу. І всі кажуть — нібито помагає Вона усім, уздоровлює нібито від усіх слабостей і немочі.

Признатися, Юрія неприємно покоробила мамина недовіра до чудотворності ікони Богородиці, особливо, оте її «нібито». Хотів сказати: «Ось він, мамо, перед тобою — один із тих, кому Вона повернула життя…», — але щось стримувало. Певно, той самий намір, який виник сам собою біля татової лікарняної койки, і план, який зрів у Юрковій голові, і, здається, під впливом маминої розповіді, визрів… Тим паче, що з маминого переказу людських пліток про попа вимальовувався приємний образ людини, яка сама багато пережила, тому здатна іншого зрозуміти, а, може, й зарадити… Допомогти. Так, допомогти.

Тож зробивши такий висновок, Юрій вирішив, що не відкладаючи, по дорозі додому зійде з автобуса, піде до того чудного попа на болоті і попросить чудотворну ікону на кілька днів. І, якщо той піп, справді, Божий чоловік, то він сам віднесе образ у ту страшну богодільню і сам проситиме Матір Божу зцілити усіх в ній ув’язнених…

Передзвін стих раптово, як і почався. І знову вітер доніс вовче виття, але вже зблизька. По спині Юрка пробігли холодні мурашки. Оглянувся — ніде нікого. Лісова дорога безлюдна. Чомусь пригадалися загадкові слова батька: «Той, з чиєї вини я тут, зайняв моє місце біля Богородиці. Він тепер там, де ми з тобою були, а я тут, де він мав би бути…».

— Про кого… ви… ти… та…ту? — не зрозумів батька Юрій, стурбований не так таємничими натяками батька, як тим, як звертатися до цього… діда у запраній лікарняній піжамі, схожій на тюремну уніформу. Таке дороге, вимріяне, майже священне слово «тато» застряло в горлі, як давкий глевтяк… І тато, було видно по очах скорботних, як у святих на іконах, усе розумів, та лиш скрушно зітхнув, продовжуючи перервану оповідь про свого кривдника:

— Великий начальник був… на ЧАЕС. Один з тих, хто затіяв той дослід… експеримент. МАТІР казала… Плакала кривавими слізьми і казала: «Іди, застережи його!» І я пішов і сказав, як вона просила. А він стояв і сміявся, як з… божевільного… «По тобі, чоловіче, Глеваха плаче», — сказав. І з того дня я тут. А він — там…

— Невже батько говорив про того самого священика, що й мати? Тоді, чи варто взагалі усе це затівати? — подумав тоді Юрій, і тут почувся зловісний шерхіт автомобільних шин… І злякано відскочивши на узбіччя, побачив просто перед собою — «майбах»! Такий несподіваний і недоречний у цій лісовій глушині, як космічний корабель чи підводний човен…

Це було, здається, вчора. Так, вчора. А Юркові здається, що вічність тому — стільки він пережив! Але й сьогодні, постарілий на цілу вічність, він не знає, що йому робити? Як бути далі?

— Чи варто було усе це затівати?.. І взагалі, що варто… що не варто? Та й чи варто взагалі жити, так як ми живемо? — з мукою запитав Юрко, але отець Георгій цього разу не знав, що відповісти. Тільки по довгім мовчанні, перегорнувши густо списані чорним по білому, а часом і чорним по чорному сторінки власного життя, зрозумів, що прийшла пора для сповіді. Перед людьми.