Храм на болоті

БИТВА

Мимоволі отець Георгій зіщулився — з болота різко війнуло холодною запліснявілою вільгістю. Ніби раптовий протяг зненацька відчинив заржавілу браму в потойбіччя, погасивши і зорі у вишині, і світлячки на болоті. Стало темно й глухо, як погребі. Отець Георгій глянув угору і не побачив неба. Глянув униз і не побачив землі і людей на ній. Одна темінь. І тиша. Та за якусь мить цю глуху, мов залізобетонну, тьму розколола з тріском і ляскотом сліпуча блискавка. Ударив грім, рвонув вітер, затріщала земля, захиталося болото, розпліскуючи по берегах брезклу віковічну твань. Закричали перелякано невидимі в пітьмі парафіяни.

Отець Георгій, злякавшись, щоб вони в паніці, не дай Боже, не втопились у трясовині, схопився і, перекрикуючи бурю, заволав, рвучи голосниці:

— До церкви! Усі — до церкви! Негайно! Тримайтесь за руки!.. За мною! Де дитина?! Хто бачив дитину?

І вражено вмовк: на рівні власних очей побачив… дзеркальні очища Оксаниного хлопчика. Дитина… (ні, це йому не ввижалося!) дитина мовби висіла в повітрі! І… просилася на руки! Але дивуватися не було коли, тож отець Георгій підхопив маля, прихилив до грудей, і рушив до храму. Острів, залитий каламутною дощівкою, гойдався, як дірявий човен. Сильний ураганний вітер з дощем і градом буквально збивав із ніг, виривав з рук дитя, яке, на диво, не плакало, а тільки міцніше чіплялося ручками за шию настоятеля, який все намагався перекричати бурю:

— До церкви! Усі — до церкви!

І перелякані на смерть люди, заскочені зненацька дикою стихією, почувши крізь ревіння бурі голос отця Георгія, отямилися й собі вслід за ним стали виборсуватися з водяного варива і гребти щосили на рятівний вогник єдиної свічечки, що одиноко догоряла на свічнику біля престолу.

Благополучно діставшись до церкви, отець Георгій переніс хлопчика через поріг, посадив на встелену зіллям долівку, а сам кинувся назад у темне ревище негоди — рятувати старших жінок. І зіткнувся з Юрієм, обвішаним знесиленими пенсіонерками. Десь поряд у буряній темені метався розпачливий лемент сердешної Оксани:

— Де дитина?!.. Боже, де дитина?!

— Дитина у храмі! Жива-здорова! Дайте руку! — прокричав панотець, намагаючись допомогти жінці вибратись із водяного виру. — А де Ольга Михайлівна з внучкою? Де Поліщук?

Але мокра з голови до ніг Оксана не знала, де вони, ридаючи, але вже від щастя, що дитина знайшлась і жива. І тут отець Георгій побачив, як у глибині темряви мутна злива ніби полоще білу сукенку дівчини Лесі. Почув приглушений буревієм крик-стогін:

— О-о-ой!.. Бо-о-оже… О-о-ой, лю-ю-юди… Хто живи-ий, ряту-у-уйте! Оо-ой… спаса-а-айте!

І тут спалах блискавки вихопив з буремної водоверті страшну картину: вчепившись за кущі однією рукою, Ольга Михайлівна намагалася другою втримати за руку внучку, яку каламутний потік затягував у трясовину, що теж вирувала-клекотала розбурханим морем. Допомогти їм намагався старий Поліщук, що теж невідомо яким чудом зачепився за кущ верболозу над самим болотом.

Мокре волосся на голові панотця заворушилося. Не питаючи броду, кинувся у вир і в ту саму хвилину, коли всіх трьох нещасних мала поглинути безодня, висмикнув дівчину за поділ сукні із водяної пастки, а з нею — й Ольгу Михайлівну з Поліщуком. І тут гримонуло з такою силою, що панотець оглух. Бачив тільки, як за крок від нього ввійшла у воду блискавка, мов палаюча стріла, тільки задиміло і… І стало тихо! Буря так же нагло вщухла, як і почалася! Спішно, мов перелякане гаддя, стекли-сповзли у болото з острова каламутні ручаї дощової води. З неба махом спала чорна пелена грозової тучі, і знову весело заяскріли, наче вмиті, чисті і високі зорі.

Отець Георгій зітхнув з такою полегкістю, ніби йому три гори спало з пліч. Звів очі до неба, шукаючи архангелів. Бо якби йому хтось розказав про те, що тільки-но відбулося, він не повірив би. Не повірив би й самому собі, якби не свідки.

Мокрі, настрашені, ще не вірячи, що живі, не кажучи ні слова, пішли вони всі четверо на вогник свічечки, де їх під Омофором Богородиці чекали решта парафіян, слава Богу, живих і неушкоджених. Не змовляючись, без команди отця Георгія, усі впали на коліна перед чудотворним образом Богородиці і вперше побачили на піднятих вгору її руках — Покрову. Вона сяяла, як різдвяний сніг!

За дверима церкви починало сіріти, а небо над ще темним лісом — рожевіти. На болоті теж розвиднялося. Густий білий туман клубочився, як небесні оболонки. На тиху після бурі землю сходило з небес величне свято Трійці.

Треба було готуватися до Священної Літургії.