Храм на болоті

АРМАГЕДДОН

— Значить, той дивний посланець був Вашим батьком… — зітхнув отець Георгій. — Мені соромно, мені, повірте, дуже прикро за себе колишнього… І прошу прощення… хоча — яке прощення! Нема мені прощення! Та все-таки не надивуюся мудрості Учителя… Воістину путі Господні несповідимі… Чи ж думав той черствий, уражений гординею чорнобильський інженер, той Хома Недовірливий, той фізик — богохульник, що піде слідами зрадженого ним істинно Божого посланника? Ви чуєте мене, Юрію?

Юрій не відповів. Ходив у задумі церковним подвір’ям, не знаючи, що… думати. Почуте про батька не те щоби здивувало — прибило його, перемішало в душі почуття, в голові — думки. З одного боку, хлопець був радий, що батько його виявився не божевільним, однак з іншого — лякала його справді, як виявилось, вибраність… Вищими Силами… Бо, коли сьогодні уважно поглянути на минулі події, то виникає цілком слушне запитання: звідки батькові, простому чоловікові, хай навіть з головою на плечах, було відомо про засекречений експеримент, тим паче — про ймовірність аварії? Невже тато справді був… контактером із Космосом. У що він, Юрій, теж не дуже вірить. Разом з тим — цей містичний поворот подій і… обмін долями чи ролями цих двох таких різних і таких однаково нещасних через свою совісність, людську порядність — чоловіків: батька і колишнього, хай і не головного керівника, та все ж начальничка ЧАЕС. За логікою речей, він, Юрій, мав би ненавидіти цього попа, який зробив його сиротою при живому батькові, однак в тій же мірі завинив перед ним, Юрком, і його рідний батько, якому вистачило розуму у ті тоталітарні часи лізти на рожен зі своїми пророцтвами. І, врешті, сам Бог, чи Мати Божа, звичайно, якщо вони, звичайно, є і насправді посилали батька на ЧАЕС з попередження про можливу трагедію, замість того, щоб втокмачити цю інформацію в голови її головних керівників… Де правда, де вигадка, а де й справжня брехня — бідний Юрій не міг розібратися. Врешті, зовсім заплутавшись, згадав про попа, запитав похмуро:

— А це правда, що Чорнобиль могли зірвати інопланетяни? Чи, як виходить із того, що ви розказали, Бог покарав?

— Були такі версії — про інопланетян. Але це — абсурд. Цю плітку пустили ті, хто насправді був винний. Бо це ж найлегше — сперти вину за власну халатність, безвідповідальність і безграмотність — на космічні сили, тим паче на Бога… Хоча… у ті часи комуністичні відкрито звинувачувати у всіх своїх бідах Господа, нарікати на Того, Кого ми всі, атеїсти, заперечували, ба навіть висміювали, було би великим ідеологічним ляпом. Нонсенсом! Погодьтесь! Однак… Однак, якась інформація все-таки просочувалась у мозок… Приміром, мені, тогочасному, здалося дивним, що першим словом, яке промайнуло в голові після сповіщення про трагедію було: Армагеддон! А я тоді, признатися, навіть не знав, що воно точно означає. Тільки потому прочитав у словнику, що означає воно назву місцевості, де в час, коли настане кінець світу, відбудеться остання битва Господа із Сатаною. Але, не думаю, що Чорнобильська трагедія — це остання битва…

Отець Георгій раптом знітившись, замовк. Лице його спалахнуло від сорому, а йому здавалося, що горіла навіть земля, на якій він сидів, навіть трава — зеленим полум’ям: він збрехав! Мимоволі, забувшись, мимохіть… байдуже чому, але збрехав, бо насправді першою реакцією на жахливе повідомлення Дятлова про аварію на четвертому енергоблоці, було слово: КІНЕЦЬ! І… десятиповерховий мат…

… Перед очима знову «вибухнула» зловісна картина трагічної ночі… Із спальні, розбуджена його богохульними прокляттями, вибігла перелякана дружина. Він рідко лаявся, дуже рідко, тільки в екстремальних ситуаціях, і це Таня знала.

— Що таке?! Що сталося?! — зіпала побілілими вустами. — Мама?!! Щось з мамою?!

— Яка мама в чорта!! Аварія на станції! Пожежа у четвертому блоці!

— А-а… А я думала — щось із мамою… — дружина позіхнула, заспокоїла:

— Та не нервуй так… Що це — з твоєї вини та аварія? Ні. Так чого ти психуєш?

Він очмарів, вражений олімпійським спокоєм Тані. Не здивувався б такій реакції дружини, якби вона була звичайною собі касиркою чи офіціанткою. Але ж вона — сек-ре-тар з і-де-о-ло-гі-ї райкому партії!

— Таню, ти що?! При чому тут я? Ти розумієш, що ти говориш?.. Там же, — кивнув головою на зловісну чорно-вогненну хмару за вікном, що клубочилася над станцією, розповзаючись по світанковому небу, — заховано тисячі Хіросім! Ти розумієш? Там — Армагеддон…

— Гаразд, заспокойся, — підняла Таня руки у білих крилах ажурних рукавів нічної сорочки і стала схожа водночас на білого янгола і голуба миру. Дружина не любила сваритися, а ще більше — коли її намагалися повчати. Таня любила вчити сама. Усіх. Така була її партійна місія.

— Але якби там справді був… цей твій… — як істинний комуніст-атеїст, дружина принципово пропустила «антирадянське» слово «Армагеддон», — то мені б уже давно подзвонили.

І демонстративно спокійно пішла додивлятися свої райдужні сни.

Згодом, ридаючи біля нього, напівживого трупа, Таня буде гірко каятись, і дивуватися, якою вона була «забитою, затовченою, зашореною… тією… тією…», не наважуючись вимовити, як колись — «Армагеддон», слово — «ідеологія», а може, «партія»…

— Як ми вірили тим… тому… — буде хлипати ще вчора незворушний секретар з ідеології райкому партії, закочуючи очі на стелю, звичайно, маючи на увазі не Господа Бога, а Політбюро і великого демократа-реформатора Михайла Горбачова.

Де вона зараз, його «твердокаменная» Таня? Про долю дружини після того, як колишній інженер-енергетик ЧАЕС Георгій Бунчужний покинув ТОЙ СВІТ, новоявлений отець Георгій нічого не знав. І не виясняв. Адже був переконаний: Таня з її пристрастю до лідерства не пропаде. Сьогодні вона, напевно, що в якійсь партії, в парламенті, а може й радником самого президента чи прем’єра прилаштувалась. Отож бо… Саме з огляду на ту вдачу «лідерсько-вождистську», на її непохитну переконаність у власній правоті, він і не турбував Таню. Їм і тоді, у вісімдесяті минулого століття, не зовсім було затишно удвох… Але тепер не було такого дня, аби він не молився за здоров’я і благополуччя жінки, яку колись кохав…

Вогонь сорому згас, стало холодно… Отця Георгія завжди при спогадах про перші дні трагедії на ЧАЕС кидало то в жар, то в холод… Бо хіба одна Таня була зомбована впевненістю, що доля держави і народу — в надійних руках комуністичної партії і радянського уряду? Таж йому самому, теоретикові і практикові, не могла прийти в голову навіть думка про можливість аварії, як і всім іншим: і «світилам науки», і сотням дрібнішої вченої челяді разом із проектантами електростанції, зодчими і тисячам рядових будівельників, які з бадьорими піснями і лозунгами радісно й дружно копали могилу, чи то пак — зводили самі собі… саркофаг…

Інша справа, що сьогодні, як довідався отець Георгій з тих газет, що час від часу приносила йому Ольга Михайлівна, тай з розмов з іншими парафіянами, багато хто з поважних людей відкрито заявляє, що споруджувати атомного монстра під самим Києвом, майже у центрі Європи та ще й у животворящому серці України, звідки починаються усі її ріки — наземні й підземні, усі її млаки земні і води небесні, — було не просто безумством, а злочином проти власного народу і людства взагалі. Але чому ж тоді вони, нові господарі життя, патріоти і керівники держави заявляють, ніби спорудження могильників для відходів ядерного палива з усієї Європи в Чорнобильській зоні, у самозаймистих торф’яниках, які стоять на плавунах і підземних водних запасах України, розрахованих на тисячоліття, — безпечне і вигідне? Кому — вигідне?! Господи, врозуми! Помилуй нас, Господи, бо жодного оправдання не змігши дати, ми, грішні, приносимо Тобі, Милосердний, цю молитву: «Спаси нас і помилуй, Господи!».

— Щось трапилось? Вам погано? — стривожився Юрій, помітивши, що з попом справді щось коїться: то він білів на лиці, то багровів, то завмирав у позі комахи-богомола, то починав марширувати, як солдат на плацу, бурмочучи молитви.

— Ні-ні! Нічого не сталося… Просто згадалася… Згадалася ніч з 25-го на 26-е квітня… Почувши від Дятлова про аварію, я зрозумів, що це… не жарт, і не розіграш… Дятлов не вмів жартувати… В нього взагалі було відсутнє почуття гумору. Не пам’ятаю, як вибіг з квартири, як сів у машину. Пригадую тільки, що до станції добрався буквально за лічені хвилини: гнав машину, як божевільний. Насторожило безлюддя на території. І тиша. Як після смертельного нічного бою. Тільки біля четвертого, охопленого вогнем і димом, блоку — метушня-біготня. Яка здавалася радше кадрами якогось фантастичного фільму часів німого кіно. Беззвучно під’їжджали пожежні машини, беззвучно віддавали команди військові, беззвучно дерлися на стіни пожежники, беззвучно били по стінах зі шлангів тугі водяні струмені, солдати, яких невідомо хто невідь-звідки вже встиг пригнати на місце аварії, беззвучно згрібали руками розкидані вибухом уламки залізобетону й арматури… І я вжахнувся! Точніше, я з жахом дивився на молоденьких солдатиків, які згрібали голими руками уламки, і… розумів, що це… ще не Армагеддон, але вже… Апокаліпсис…

Отець Георгій зупинився, прихилився до стіни храму. З-перед очей не йшла та безумна картина… той злочин… Так, тоді його, Бунчужного, просто убило те, що усі рятувальники, крім пожежників, працювали, як потім писатимуть газети, без індивідуальних засобів захисту. Але він тоді не міг подумати, що жоден із цих хлоп’ят, які знали про атомну енергію хіба що зі шкільного підручника фізики, жоден із цих мимовільних героїв, котрі в ту ніч першими «взяли на себе вогонь» пекельного реактора, не виживе…

Але, як і всі свідки тієї ночі, надіявся, що мине страшна ніч, а з нею і страшні кошмари, і настане знову день, як і раніше, мирний, звичайний білий день…

І день настав — і перший, і другий, і третій і шостий, але як один — схожий на останній день Помпеїв, а чи світу, коли перед кожним розкриється Книга Буття на тій сторінці, що під грифом — «секретно»…

— Ви знаєте, що мене в ті трагічні дні найбільше шокувало? — ніби опам’ятавшись, спитав Юрія отець Георгій. — А те, що за межею атомної станції, чи то пак за кілька кроків від «розверзлої преісподні» йшло звичне життя! Люди пили, їли, йшли заквітчаними колонами на першотравневих демонстрація, вітаючи керівників партії і держави усіх рівнів, не відаючи, що буквально завтра їх зжене із цієї землі, з міст і сіл, як птахів з насиджених гнізд, невидима, нечутна, і тим жахлива атомна війна… Навіть тоді, коли, нарешті, оголосили примусову евакуацію, люди не розуміли масштабів катастрофи…

Отець Георгій зітхнув. Усвідомлюючи не тільки масштаби, а й наслідки аварії, особливо на генетичному рівні, він просив дружину ради їхніх ще ненароджених дітей поїхати до мами на Черкащину. Але Таня не посміла порушити наказ «свыше»: усім партійним і радянським працівникам не панікувати і до останнього залишатися на зараженій території, демонструючи народові цілковиту безпеку оскаженілого «мирного атома».

Безумці… Бунчужний по своїй наївності думав, що після цього страшного атомного суду, почнеться суд людський. Чекав трибуналів. Але, як звично, усе зам’яли, загладили, затемнили… Винних не знайшлось…

— Але ви не відповіли на моє запитання… — нагадав про себе знову забутий настоятелем Юрій.

— Ах так… звичайно! Але, вибачте, про що… запитання?

— Чи могли підірвати четвертий енергоблок інопланетяни?

— Авжеж! Спробували було списати усе на ворогів народу чи то пак, перепрошую, комунізму, навіть на інопланетян, але й на це не вистачило розуму… Не знаю про інопланетян… Що ж стосується колись мудрого і вченого інженера, бундючного фізика-атомника Георгія Бунчужного, а нині смиренного ченця-схимника, то він все ж таки вірить, як і вірив, що Чорнобильська трагедія не обійшлася без втручання вищих сил, інакше… інакше не зосталося б на землі ні цього лісу, ні цього болота, а ні храму Божого на ньому. А нас із вами, Юрію, й поготів… Того страшного чорного дня Господь врятував світ від Диявола, що сидить у нас…

І обидва чоловіки, не змовляючись, важко зітхнули.