Храм на болоті

ПРОРОЦТВО ВОЛХВА

— Як щоразу на сповіді перед Богом, кажу: я давно чекав суду людського, і тепер щасливий, що він, нарешті, прийшов… поки що у вашій особі, Юрію. Повірте, я не брешу, я справді багато чого не пам’ятаю і не розумію у своєму житті. Наприклад, не пригадую, як опинився тут і чому саме — ТУТ. Бачу, що над цією загадкою мені ще треба буде довго мучитись… А може, таємниця відкриється раптово, від якогось поштовху, події, слова, одного слова? Як з вашим батьком…

Отцю Георгію раптом перехопило подих. В горлі запекло, ніби ковтнув гарячого, важкого від радіонуклідів чорнобильського повітря. Помовчав, далі заговорив через силу:

— Це було за тиждень до початку експерименту. Пригадую, що до мене підійшов Дятлов, звично грубувато пожартував:

— Чего это ты, товарищ член парткома, с кликушами водишься, как твой друг Ходысь? Как это: с какими?! А вот ребята с охраны говорят, что уже третий день на КаПеПе какой-то поп к тебе рвется… Говорят, угрожает богом, всеми святыми, даже самосожжением. Вот дурак! Иди, спроси, чего он хочет, этот сумасшедший? Хотя и так ясно: пациент «Глевахи»… Но надо успокоить, пока приедет милиция…

Авжеж, слова Дятлова отець Георгій запам’ятав добре. Ще б пак! Це й чоловічок дивним чином знав усе, що відбувалося на станції, і, схоже, знав про кожного навіть те, про що той сам не здогадувався. На жаль, в голомозій гостроносій головешці Дятлова, забитій «ценными сведениями» про чуже життя, не вистачало місця для елементарної інформації про те, що відбувається за «щитовою», у тих самих атомних реакторах… Одно слово: «дятел», тобто — стукач, як зневажливо, підморгуючи один одному та гидливо кривлячись, кидали в його бік колеги. Звичайно, пошепки, оскільки майже кожен встиг відчути результати «бдительности» Дятла на власній шкурі.

Заступник головного енергетика ЧАЕС, він же кандидат фізико-математичних наук, член парткому, а по-простому — Жора Бунчужний теж не залишився непоміченим пильним «Дятлом». Тож тепер, слухаючи поради невтомного «інформатора», як вгамувати якогось божевільного, був упевнений, що той обов’язково проведе його потайки до КПП, послухає і «доложит куда надо». А могло бути, що Дятлова хлопці з управління безпеки спеціально прислали, аби перевірити Бунчужного «на вшивость». Але вияснювати, що й до чого, Бунчужний не став, натомість вирішив якомога швидше «снять напряжение» з тим попом-камікадзе, що невідомо чого кидався грудьми на атомну амбразуру. Вислухати, поговорити і відправити з Богом подалі від біди.

Того камікадзе (бо інакше людину, яка насмілилася втручатися у таємні справи самої держави, і не назвеш) Бунчужний «вирахував» одразу ж, переступивши через поріг КПП. По-перше, по «сільській» екіпіровці, по-друге, як би точніше сказати, по… одухотвореному, осяяному світлом благородної місії блідому, зарослому русявою борідкою, ще не старому виду.

«Ну от і він, ще один спаситель людства!» — подумав не зло Бунчужний, придивляючись до бородатого, чи, бува, не колишній однокашник, якийсь невдаха — сільський вчитель фізики, приплутався вчити його, успішного Жору Бунчужного, уму-розуму? Напозір вони були приблизно одного віку з цим дивним… візитером… Але, здається, не знайомі…

Візитер теж зразу вирахував Бунчужного. Рішуче підійшов і без «добридня» та преамбул сказав:

— Дякую, що наважились. У нас дуже мало часу на розмову. Буквально кілька хвилин. Тож прошу мене уважно вислухати. Мене прислали сюди знайти вас і сказати, що той експеримент, який ви запланували, не треба проводити. Реактор може не витримати… Може статися непоправне.

Бунчужний отетерів. Перше, що подумав: «Божевільний!». Друге: «Ні! Агент ЦРУ!». Третє: «Провокатор! Сучий провокатор! Його точно підіслали!.. Але — навіщо?! Невже Дятел підстроїв?! Але ж я — ні з ким ні про що і ніколи! Що робити? Що казати? Чорт забери!.. Що робити?!»

Мимоволі озирнувся: здалося, за «пропускною» майнула по-пташиному переломлена в попереку фігура Дятлова.

— Не бійтеся, я не божевільний, не шпіон і не провокатор! Я просто — посланець, посланий попередити вас… — притишив голос чоловік, певно, відчувши сум’яття душевні Бунчужного.

— А! Посланець! — відітхнув з полегкістю Бунчужний. — І від кого? Від тих? — очима показав на небо, маючи на увазі інопланетян.

— Так! — не зрозумів чи не хотів розуміти іронії «посланець». — Мене послала Мати! Сказала: «Його звати Георгій Бунчужний! Іди, знайди і передай: „Гординя незрілого розуму — погибель для світу. Треба спинити зухвальство. Інакше — вогонь вирветься з пекельного черева — на ШОСТИЙ день і позначений буде числом ЧОТИРИ“».

— Н-да… дела… Тяжелый случай… — зітхнув, Бунчужний, маючи на увазі, звичайно, «посланця» та метикуючи, як би то швидше позбутися його, з виду наче нормального, та й взагалі, симпатичного чоловіка, але, на жаль, шизофренія не питає… — Гаразд, щось будемо робити… Дякую за… попередження. І до побачення. Побіг передавати послання ще вищому начальству.

— Не блазнюйте! — раптом гнівно блиснув очима посланець і, майже впритул наблизившись до Бунчужного, міцно, як лещатами, стиснув рукою його лікоть. — Зробіть, як вас просять, щоб потім не каялись! Не доливайте останньої краплі у чашу терпіння Творця! Не примножуйте Його розчарування родом людським, не прискорюйте кінця світу і цієї, третьої уже, цивілізації, власним безумством, гординею і недосконалістю!

— Відпустіть руку! — теж пошепки наказав Бунчужний. — А то покличу охорону.

— Вибачте… і не бійтеся, я прийшов з миром… — знітився чоловік так щиро, що Бунчужному стало навіть шкода цього, хоч і не зовсім сповна розуму, але, з усього видно, чесного бідаку. Водночас, розбирала цікавість: хто ж він насправді, цей чоловік, цілком нормальний з виду? Тож вирішив, оскільки його й так його «засікли», все ж таки поговорити з цим посланцем Божим, тим більше, що він знав про експеримент.

І тут Бунчужного, як струмом прошило: чорт забирай! А й справді, звідки цей сільський дядько знає про майбутній експеримент?! Про «утечку информации», звичайно, не могла бути й мови. А якщо його підіслали, то, принаймні, треба вияснити — хто?

— Між іншим, звідки ви знаєте про якийсь нібито… як ви сказали, експеримент?

— А хіба я казав про… експеримент? — м’яко заперечив чоловік. — Я сказав, що мене послали попередити про можливу біду. І про гнів Творця. Богородиця молить Бога за нас, хоч і недосконалих, свавільних, але Вона любить людину, в тлінній оболонці якої ходив по землі Син Божий. Вона молить Бога дати нам, людям, останній шанс. І тримає над нами свій омофор… Але безумне свавілля людини виходить з-під контролю… — чоловік перейшов на зловісний шепіт, — так само, як вийде з-під вашого контролю створений вами пекельний механізм. Та поки що біду можна відвернути. І це — у ваших можливостях.

— Зачекайте, не лякайте мене Страшним Судом… Мене цікавить: хто вас послав?!

— Я ж сказав: Мати Божа!

— Отак просто прийшла до вас і… вибачайте, послала?..

— Як би це вам пояснити… — замислився посланець, знову не завваживши у словах Бунчужного одвертого глуму.

— Та вже якось… поясніть мені, темному… і недосконалому, — зіронізував, діткнутий за гонор Бунчужний.

— Та не в тому річ… А в тому, що ви все одно не повірите. Мене послала до вас… ікона Пресвятої Богородиці. Давня… Ще козацька. На дереві написана. На самий Великдень вона заплакала… тобто, замироточила… кривавими сльозами. А відтак я почув ЇЇ голос…

— А чому вона вас послала саме до мене? А не, приміром, до найвищого начальства — директора ЧАЕС? А коли брати по великому рахунку, то чому не до самого Щербицького чи навіть Горбачова? Атож, чому не до Горбачова? Він — як істинний демократ-реформатор — повірив би і відмінив всі експерименти, чи що вам там примарилось!

— ВОНА не пояснила, чому саме до вас, але я думаю тому, що розум тих, про кого ви кажете, вражений непомірною гординею, і не просто глухий, а й не готовий до сприйняття такої інформації.

«Чорт задери цього ненормально! Мені ще не вистачало оголосити ідіотами усе Політбюро», — подумав, не на жарт стривожившись, Бунчужний, але вголос іронічно уточнив:

— А мій, значся, готовий!

— Так! І не покрився лепрою зарозумілості. Потім, хоч це й прикро, ви чи не єдиний справді порядний і висококласний спеціаліст, який здатний тверезо оцінити ситуацію. До всього — ще й мужня людина…

— Гаразд, — подобрів від дещо завищених оцінок його фахового рівня Бунчужний, — Тоді чому… ну, скажімо, Богородиця явилася, чи як там відбувалося, не мені особисто, коли я такий мудрий, а вам, людині, далекій не тільки від науки, а й… якби це сказати, не образивши вас… людині, як то кажуть, не вхожій у високі владні двері? Ви над цим не задумувалися?

— Чому ж? І не тільки думав, а й точно знаю: тому, що я ще здатний чути голос Бога, або як ви… припускаєте — Вищого Розуму, й адекватно сприймати Його сигнали. Ви ж бо, перепрошую, уже — ні, не здатні. Нігілізм, щоб не сказати — цинізм і безвір’я заблокували вам усі канали зв’язку з Творцем. Ви ж… не вірите в Бога? Ні. Тоді зрозуміло, чому не чуєте Його?

— Резонно! — усміхнувся Бунчужний, пильно придивляючись до співрозмовника. Авжеж, ображене самолюбство, вражена гординя Бунчужного, шукали в цьому… божевільному крамольникові, що посмів учити йо-го (!) одного із творців, зодчих (!) вітчизняної атомної енергетики уму-розуму, м’яко кажучи, підтвердження його неадекватності. Почувався прикро, але мусив виплутуватися з цієї халепи. Тож, поки не прийшла міліція, спробував завершити цю нікому не потрібну дискусію:

— Дуже слушно… як кажуть: даремно стукати у наглухо забиті двері… Гаразд! Припустимо, що ви — достукались… Тоді конкретніше — що маю робити?

— Зупинити, те, що ви назвали, експериментом!

— Я?!! — правдиво обурився Бунчужний. — Та я нічого вам не називав!

— Гаразд! Не називали! Але зупинити мусите. Негайно! Бо Мати сказала: «І станеться все з вини Сатани». До речі, про вовка річ, а він навстріч! Точніше, його вірні слуги, — посланець показав очима в напрямку прохідної. Бунчужний швидко оглянувся, в надії врешті побачити зловісну постать головного «злочинця сього світу» і — щиро розреготався, побачивши пташину фігуру Дятлова.

— Та ви що, чоловіче?! То просто гівнюк і дрібний паскудник! Хоч ви, в якійсь мірі, вгадали! Але до Вельзевула він точно не дотягує. Ладно, спасибі за попередження, мені — пора.

— Зачекайте. Ще одне: Творець направду розчарований в людині. В нього вже готовий проект нової земної цивілізації: це будуть істоти, позбавлені грубої матеріальної залежності, ненаситності, якої перетворює нас, людей, на вічно голодного звіра. Їх живитиме Божий дух та енергія Божественного Космосу… хоч і будуть вони народжені людьми, себто земними жінками.

— Добре, добре, я вас зрозумів! Я сам це десь читав… Цікава гіпотеза! Але, думаю, то буде не скоро… А зі свого боку обіцяю вам, що все буде добре, — намагався якнайшвидше спекатися «контактера з космосом» Бунчужний. Правду кажучи, йому було щиро жаль цього дивака, певно, колишнього невдаху аспіранта, звередженого на високих ідеалах, та ще більше на різних псевдонаукових теоріях про космічний розум, бідаху, якому просто забракло олії в голові, щоб видертися на вершини науки. Але прощатися треба було, якщо, звичайно, він, Бунчужний, не хотів мати неприємності від «чортів» «покруче» Дятлова. Авжеж, тих самих, котрі засіли в парткомі та в службі безпеки. Тож, глянувши заклопотано на годинник, по-приятельськи поплескав місіонера по плечу і… несподівано для самого себе сердито порадив:

— А вам, чоловіче, не завадило б усе-таки підлікувати нерви. Наприклад, у… «Глевасі», чи у «Павлівці», — і з діловим виглядом закрокував до «пропускної». За «вертушкою» наткнувся на голос Дятлова. Той саме в каптерці чергового щось комусь наказував по телефону. Бунчужний, ще перебуваючи під враженням від спілкування з «божим посланником», підколов:

— Що? Чортів із пекла викликаєш?

— Их самых, — з неприхованою погрозою парирував Дятлов. — А вот и они!

Бунчужний оглянувся: за двадцять кроків від КПП стояла патрульна машина і двоє дебелих ментів вели до неї попід руки… посланця! Той не противився. Йшов спокійно, з гідністю, як людина, яка з честю виконала свою місію.

— Зачем же ты его так?! Сразу — в каталажку? — обурився Бунчужний, відчуваючи вину перед чудним чоловіком. — Он же… просто немного того… не в себе.

— То-то же и оно, что не в себе! Ану, подожди… А ты откуда знаешь: в себе — не в себе? А может, он диверсант? И задание у него — взорвать объект. А? То-то же! А ты с ним якшаешься! Разговоры разговариваешь! Защищаешь: «не в себе»… Не волнуйся, разберутся: в себе — не в себе? А если действительно он — больной, пусть лечится. В «Глевахе»! Или ты уже с ним… того… снюхался? Смотри мне, сердобольный, — єхидно втішаючись безсилою люттю Бунчужного і «собственной бдительностью», «втер носа» вічному своєму супернику Дятлов.

Тож Бунчужному, присоромленому цілком слушними аргументами зразкового комуніста Дятлова, нічого не зоставалась, як похвалити його:

— Вы, дорогой коллега, как всегда — правы!

— То-то же… бери пример! — порадив Дятлов, задоволений спочатку вдало ініційованою, а відтак і проведеною операцією під кодовою назвою — «смерть шпионам».