Храм на болоті

КАТАРСИС ВІДЧУЖЕНИХ

Минала третя година ночі, а сон не йшов. Пам’ять повернулася, та не вернувся спокій… Він, мабуть, блукав лісами-пущами в парі зі сном, або тупав попід церквою, лякаючи отця Георгія нічними татями. Але отець уже не боявся ані гостей непроханих, ні, тим паче, безсоння. Він боявся — себе… Лежав на розкладайці у лівому куті церкви, біля столика зі свічками, висвяченими іконками, хрестиками та іншими атрибутами віри християнської і думав про те, що часом людині потрібне горе, аби очиститися від скверни, стати людиною, прийти до Бога. Хоч яким би це здавалося святотатством, але схоже на те, що вибух на ЧАЕС, до якої з Кривавого Болота по прямій — рукою подати, Господи прости, просвітлив тутешній народ, ніби блискавкою розпанахавши оспалу, байдужу, напівпорожню матрицю генетичної пам’яті.

І його власної — теж. Жителі поліських районів, які потрапили в зону відчуження або опинилися на грані з нею, несподівано для себе почали виявляти таку любов до рідних лісів і боліт, якої не відали ці краї з часів древлянських. Проти виселення повставали цілі села, до речі, ті самі села, з яких у роки радянської влади за комсомольськими путівками на будови віку і в пошуках кращого життя тікало покоління за поколінням, безпечно осідаючи по інших республіках Союзу, безболісно русифікуючись та обживаючись на просторах від Москви — до Сибіру, Казахстану та Далекого Сходу…

І раптом — як КАТАРСИС — цей несамовитий патріотизм — аж до бажання вмерти на оскверненій, опаленій атомним вогнем Чорнобиля материзні, в убогій отчій хаті! Водночас, здавалося, що пекельне полум’я Чорнобиля спалило всі табу, всі невидимі, до кісток прирослі, пута і кайдани. Люди буквально руками чіплялися не тільки за свою малу батьківщину, за своє, давно втоптане в землю родове коріння, ба навіть найтемніші, найбайдужіші з них заговорили про славну історію, згадували пісні, повір’я, звичаї, перекази… Надто легенди, які їм було заборонено генетичним страхом згадувати, бо вони таїли в собі святу правду про славне минуле, в якому тутешні ліси звалися Козачими, а не Козячими, а болото — не Кривим, а Кривавим. І люди, звільнені вперше заговорили про це і заговорили на повний голос, вперше почуваючись вільними від усіх страхів, окрім одного — страху зникнути, щезнути, розчинитися без сліду і згадки…

Саме тоді, задушливого спекотного пост-чорнобильського літа 1986 року воскресла на людських вустах дивовижна історія-легенда про Храм на Болоті. Раптом усім миром і кожен окремо згадали про крихітну церковцю на острівці серед бездонної трясовини, яку, як розповідали покійні діди і батьки, нібито сама Матір Божа зняла з неба і своєю святою рукою поклала на купину посеред трясовини — на спомин про мужніх козаків, отих трьохсот відчайдухів, що загинули в цих болотах, прикриваючи відступ з-під Берестечка полків Богдана Хмельницького. Згадали, що про цей неймовірний історичний факт розповідав ще «до Чорнобиля» тутешній лісник, колишній вчитель фізики, прозваний Вовком за те, що жив перед самою аварією у тій самій церковці на болоті. Але раніше, «до Чорнобиля», ніхто в те чудо не вірив. Як не повірили, що церковця — віщий знак Неба й оберіг Богородиці. А жаль, ой жаль, бо якби вірили, якби ж то вірили, та пішли до тієї церковці, та впали перед Богом на коліна, та молитви згадали, та… Може, тоді й цього горя б не було чорного-пречорного, чорнобильного…

Один Бог лиш знає, вкотре (в тисячний чи двісті тисячний раз?!) отець Георгій передумував свою пекучу тривожну думу, відлякуючи сон. Врешті, втративши надію бодай задрімати, встав, сів на порозі і дивився, як над купинням-мочарами виграють світлячки, то збиваючись у веселий рій, то розсипаючись летючими сузір’ями… І йому здавалося, що то душі усіх тих невідспіваних, невідмолених, хто загинув упродовж тисячоліть, виборюючи у ворогів цю драговину, це «гало», поросле мохом, цю долину-«погоню», тільки тому, що вона — п’ядь отчої землі, шматок материзни, рідніший за чужі райські сади…

Авжеж, «після Чорнобиля» місцеві люди згадали, що земля, на якій живуть, не просто — село, ліс, болото, а й — Батьківщина. Згадали й про храм, та, на жаль, забули дорогу до нього. Як виявилося, жителі навколишніх сіл і хуторів уже й не пам’ятав, де те болото з диво-церквою посередині? Споминали тільки казки та перекази бабусь про міражі фантастичних міст, привиди велетів і високих красунь у вінках, які раптово виникали в пущі перед очима заблудлого грибника чи мисливця, фантоми бородатих волхвів і юних відунок, які в ніч на Івана Купала виходили з лісу гуртами і водили разом з сільськими дівками й парубками хороводи довкола морени, про відчайдухів-козаків, душі яких рік у рік уже котре століття на річницю Берестецької битви виступали з мочарів Кривавого болота і продовжували свою нескінченну січу з душами польських драгунів. Казали, що тоді дзенькіт шаблюк було чути аж до Запоріжжя. Згадували і війни недавні, в яких ішли брат на брата оунівці, партизани і солдати радянської армії… Поіменно згадували святих і грішних…

Отець Георгій зітхнув: так у цих краях, спалених на золу за гріхи наші гіркою зорею Полин, починалася епоха Відродження. Гріх казати, але чи стала б Україна незалежною, якби не та апокаліптична атомна блискавка, що пронизала від крони до кореня націю манкуртів, змусивши її прозріти? Хтозна, чи дозріли б до свободи, якби не та жахлива трагедія, в якій усі одностайно винили компартію і керівництво СРСР?

— Господи, невже такою дорогою ціною треба платити людині за повернення до своєї Божої суті?! — спитав тихо, відчуваючи як втома лагідно прихиляє його голову до одвірка церковних дверей, і він провалюється, як у діжку з медом, як в живлюще джерело, у солодку млість-дрімоту, яка за мить поверне йому втрачені сили, наллє тіло молодою снагою, а душу — зміцнілим духом. І справді, по якійсь хвилині він пробуджується, вилітає, виштовхнутий із медової нірвани пружиною власних нервів, — бадьорий, оновлений, ніби спав безпробудно три тижні…

Так сплять звірі і птахи… Так, певно, спали перші поселенці цих країв — атланти, котрі, як свідчать легенди, злетіли в небо, міста ж їхні пішли під землю, а натомість виступили непролазні болота, вкриті пущами. Минав час і прийшло в ці дикі краї плем’я волхвів, посланців Божих, яке жило в повній гармонії з Творцем і Природою. Тож небавом болота і пущі перетворилися на райські сади, а плем’я на великий, знаний далеко, мужній народ. Але скоро по тому скапцанів волхвиний люд, погнався за багатством, забув про свою земну місію, перебився-пересварився, і врешті — став, як усі довкола, темний, злим і захланним. Перестав розуміти й шанувати і Отця Творці, і Матінку Природу. Усе забув, що знав, що вмів, навіть ім’я своє. Тільки зрідка поміж нього народжувалися діти з високими чолами, золотими руками і даром всевідання. Але отупілий, теменний і злобний народ з жахом тикав у них пальцями, обзивав волхвами та відунками, вигонив із сіл у пущі, а бувало, що й топив і на вогнищах палив. Тож скоро дійшло до того, що мудрі і прозірливі люди вже й народжуватися боялися, а народившись випадково, змушені були сидіти, як усі, маком, тамуючи в собі пророцтва, таланти і мрії, бо кому охота на вогні горіти… Так і дійшли поволі рік за роком ті колись Богом відмічені люди до суцільного глупства… Бо, як сказано, святе місце порожнім не буває… Тільки вряди годи, може, раз на сто років зажурені пращури зі свого Ирію просили Бога, аби послав до темного народу свого архангела — волхва-відуна, щоб той повернув йому пам’ять, розповідаючи усю правду: звідки він, якого роду, для чого живе і що йому далі робити?

Ото таким був і лісник, якого називали то Вовком, то Волхвом, хоч, насправді, він був нормальним чоловіком, сільським вчителем фізики, і, певно, розумним, бо, прочитавши в газетах про будівництво Чорнобильської атомної станції, почав їздити з протестами у ЦеКа, до самого Щербицького, до вчених в інститути й академії, просити, аби не починали таке страшне будівництво на торф’яниках, бо біда буде. Але хто його, простого вчителя фізики, слухав?! Кажуть, до воріт не пускали. А коли почав він ще й по редакціях газет ходити та люд на площах пророцтвами своїми тривожити, то нібито міліція схопила його, зв’язала і відправила у психлікарню — лікувати голову. Заразом його і з школи вигнали, щоб дітей проти радянської влади не настроював. Мовляв, хто він такий, щоб віщувати правду та людей лякати, коли всі газети, радіо і телебачення розказують про «мирний атом», поети вірші пишуть про те, як оженився той хвацький парубок Атом та на красуні-полісянці Прип’яті, а композитори про це пісні складають…

Цю байку, в якій перемішалися язичеські символи віри з християнськими, реальне життя з вигадкою, як то кажуть, грішне з праведним, розповів отцю Георгію єдиний чоловік з його пастви — дід Поліщук. Казав, нібито чув легенду малим від свого діда. Але найімовірніше — сам придумав, начитавшись на своєму дідівському одинокому безсонні різних мудрих сьогочасних книжок про зниклу таємничу Атлантиду, Київську Русь, язичництво та ранніх християн. Проте навіть з огляду на сумнівне авторство цієї билиці-небилиці, отець Георгій перейнявся нею до глибини душі.

Особливо, долею її героя — отого лісника чи вчителя Волхва чи Вовка. Панотцю здавалося, що він уже десь чув або читав про сільського вчителя фізики, який неймовірними зусиллями (бо тоді політичних пацієнтів дуже охороняли) втік у ліс, обріс бородою, обібрався лісником і став зватися Вовком чи Волхвом. І чув про це набагато раніше, ніж став настоятелем Свято-Покровського храму. І часто про це думав, особливо у безконечно довгі години безсоння, часом крізь ніч, намагаючись пригадати, чи не було серед його однокашників — студентів фізичного факультету Московського університету хлопця з замашками майбутнього бунтівника проти засилля «мирного атома»? Бодай поновити у матриці пам’яті образ, здається, такий знайомий… І прізвище… Як же ж його прізвище? Чи не Вовкун? Ні, здається, Вовчук? Або Волхвенко?

Але Чорнобиль ніби стер на матриця пам’яті навіть такі дрібниці-дещиці…

Хоча міг він, отець Георгій, і помилятися, нафантазувавши, як старий Поліщук, на безлюдді образ людини, якої, може, ніколи й не було… Одна втіха, що якраз розповіді парафіян про лісового борця за правду розбудили в нього самого цікавість до минулого, оповитого забутими легендами. Оскільки він не міг покинути церкву напризволяще, то попросив найосвіченішу з них — вчительку на пенсії Ольгу Михайлівну принести йому усі, які може дістати, книги з історії України. І Ольга Михайлівна принесла йому спочатку «Історію України» Дмитра Дорошенка, перевидану у Львові на початку 90-х минулого століття, брошурку «Визвольна війна під проводом Б. Хмельницького», а відтак усе, що в перші роки Незалежності виходило в Україні про Україну. Ці джерела він уважно перечитував, сидячи на паперті в погожі дні, а в негоду — при свічках у храмі. Не признаючись навіть самому собі, що шукає у далекому минулому серед відомих імен чоловіка на прізвище чи прізвисько — Бунчужний…

Отець Георгій зітхнув. Тільки недавно він знайшов того чоловіка, можливо, одного з ним кореня: бунчужного запорозького війська Григорія чи Георгія родом з Чорнобиля… І тільки в одному історичному джерелі писалося, що цей бунчужний, за яким, певно, й питали, козаки на своїй раді у Церкві на болоті, «у критичну хвилину поразки військ Богдана Хмельницького 1651 року під Берестечком, вихопив гетьманські клейноди з рук поляків і передав їх вінницькому полковникові Богуну, а сам повернувся на болото, і бився там до останньої краплі крові». Друге джерело повідомляло, що «Гриць Бунчужний по смерті Богдана Хмельницького став правою рукою гетьмана Івана Виговського, а отже одним з ініціаторів Гадяцької унії та Великого Князівства Руського, і натхненником переможної битви під Конотопом проти Москви 1659 року. Але був зраджений промосковськими старшинами, і підступно вбитий на Кривавому болоті». Але, певно, десь недалеко Конотопа…

Може це дух того лицаря чести і чину привів його, Георгія Бунчужного, спекотного чорнобильського літа до храму Покрови Пресвятої Богородиці?

Хотів сподіватися, що саме він, а не безум, не безпам’ятство, яким покарало його, призвідцю горя планетарного, Небо, і не диявол, який спокушав, отруював його кволий розум зухвалою самовпевненістю.

Але бували хвилини, коли Георгій Бунчужний брав гору над отцем Георгієм і починав шкодувати, що повернулася до нього пам’ять, і заздрив щасливим безумцям, для яких не існує ні минулого, ні теперішнього, ні майбутнього… За ним же його минуле йшло назирці, як вовкулака, відлякуючи від нього і сьогочасне, і прийдешнє. Та й він сам не жив, а задкував, втупившись очима у квітневу ніч 1986 року. То була мука, якої він боявся, проти якої протестувало усе його єство, вимикало пам’ять, але хтось сильніший знову вмикав її, мордуючи спогадами і почуттям вини, яке з роками тільки посилювалось.

… Спочатку було здивування. Він дивився на далеку палаючу сірникову коробку і не міг повірити, що то четвертий блок. Повірити примусив дзвінок і хриплий голос Дятлова у слухавці:

— Кажись, взлетели… Все полетело к черту! Реакторное отделение, деаэраторная этажерка, машинный зал, барьеры защиты и системы безопасности! Все — к черту!

Далі йшов суцільний страшний мат. І раптом заступника головного енергетика ЧАЕС прошив кулеметною чергою звіриний страх: тюрма! На станції, в Міністерстві, в академії наук усі знали, що це він був найбільшим апологетом стовідсоткової безпеки «мирного атома» й ініціатором експерименту, який мав довести, що потужності електричного струму, виробленого по інерції турбінами після погашення реактора, досить для роботи насосів охолодження аж до ввімкнення дизельних генераторів. І раптом ця аварія! І брутальна, богохульна лайка Дятлова… Дятлов! Хамула! Самовпевнений кар’єрист! Отець Георгій досі не міг собі простити, що довірив справу своєї честі цьому тупому… Дятлу…

— Боже! — шепотів. — Прости гріхи тяжкі рабу Твоєму Георгієві… Боже, про яку честь я говорю?! Коли… коли…

… Так! Потім був шок! Від усвідомлення того, що трапилося: зруйноване реакторне відділення… система безпеки… А в реакторі — 140 тонн ядерного палива, опроміненого, нафаршированого плутонієм, цезієм! А це мільйони кюрі… Хіросіма! Десять Хіросім! І мільйони років розпаду… Загинула не тільки Україна… Світ загинув! Це… планетарна катастрофа! Планетарна! З його вини! З його… Бо-о-оже, з його!..

«Не бери на себе так багато! Ти що, перший чи крайній у цій країні пуганих ідіотів, якими правлять маразматичні старці, компартійні парвеню та дятлоголові кар’єристи?! Ти — тільки маленький гвинтик у цьому безумному маховикові… Один із тисяч… мільйонів…» — розраював чийсь підколодний голос. Певно, вмикалися системи на рівні інстинкту самозбереження.

«Ти! Безмозгий шурупе! Гвинтоголовий дурню! Ти думав, що станеться з цим світом, коли хоч в одного з вас „полетить різьба“? От це й сталося!» — роздирала душу й тіло совість.

«Причім тут совість?! Звідки ця паніка?! Ти ж розумний чоловік, добре інформований! Трапилось те, що траплялось до цього уже не на одній атомній, і не тільки в Радянському Союзі, а й у тій же хваленій Америці! Невеличка поломка. „Нестиковка“. Локальний вибух, врешті решт!».

«Який локальний вибух?! Чоловіче, схаменися — на атомній станції локальний вибух??! Ти ж фізик! Ядерник! А-а-томник! Ти ж чесний, розумний чоловік! Хай вони там, угорі, брешуть, а ти? Ти? Навіщо сам собі брешеш? Атомний реактор — не „керогаз“ у бабки в кухні! Його не погасиш мокрою ганчіркою! Розпад одного тільки радіоактивного цезію — сотні років… Це смерть… виродження! Пустеля!».

— Боже, покарай мене! Зроби так, щоб я розпався у цю мить на шматки мертвої плоті, як розпадалися ті безневинні пожежники і солдатики, які руками згрібали смертоносні уламки реактора… — застогнав отець Георгій. — Або — помилуй, бо випробування, які ти послав мені, понад мої сили.

… Господь почув: буря в душі почала стихати. Отець Георгій повернувся на своє ложе, притих, сподіваючись задрімати. Та знову здалося, що хтось підійшов під самі двері. І зупинився. Точніше, їх було двоє. Бо одні кроки були важкуваті, людські, а інші — легкі, скрадливі, як у звіра. Настоятель прислухався: здалося, кроки лякливо віддалялися від церкви на північний край острівця. За якусь мить стихли.

Отець Георгій звів очі на образ Богородиці над царськими вратами олтаря, благаючи відвести від нього страхи разом з чужими гріховними помислами, бо чого б та людина нипала вночі довкіл Храму Божого і не наважилася переступила поріг відчинених навстіж дверей? Зазвичай отець Георгій за доброї погоди з весни до пізньої осені церковної брами ніколи не замикав. Не страшився, що налізе гадина, або звір увірветься. Сон його був чутливий, це раз, а по-друге, не боявся нічого, що було Божою твар’ю, а по-третє, не мав страху за своє життя, яке давно вже віддав у руки Господа. Хоча, ніде правди діти, часом моторош брала від вовчого виття на болоті після опівночі…

А може, то його власні гріхи минулі товпляться довкіл храму, нагадуючи про час покути… Нескінченний час покути? Але Бог милостивий — все ж таки залишив йому притомність духу і здатність розрізняти, де страсті Господні, а де — спокуси від лукавого… Проте ці сквапні, скрадливі кроки — людські і звірині — були із земної реальності, тої, яка починалася за якихось шістсот метрів від обителі Пресвятої Богородиці, на протилежному березі трясовини.

За довгі роки свого побуту на лісовому болоті, отець Георгій навчився розрізняти і нечутну ходу звіра, і майже безшелесний шерхіт птичого крила, і тихий плюскіт води під плавниками риб, і чавкання драговини під лапкою жабки…

Кроки стихли зовсім поряд — людина і звір причаїлися на причілку церкви. Отець ступив до дверей, дощаті мостини заскрипіла, і кроки нічних татів сполохано потупали у бік вільхових чагарів. Неприємний холодок водяною гадючкою прослизнув коло серця, і панотець, картаючи себе, що на мить засумнівався у Божій обороні, схопився зі свого ложа і впав лицем на рипучі мостини перед вівтарем…

Скоро й зовсім розвиднилось, радше, розсоталося, бо туман над болотом стояв густий, мов куделя, в той час, як над острівцем і церковцею, як завжди, снувалися тільки легкі прозорі пасемця. Панотець обійшов храм, роззирнувся, придивився до вільшини, провів поглядом по верболозах — ніде нікого. Значить, причулося… Від одинокості, очевидно… Але він — не один. З ним завжди Господь і Пресвята Богородиця. А може це підкрадається старість?