Храм на болоті

НІЧНИЙ ТАТЬ

І тут його ніби хтось торкнув за плече. Отець сахнувся, блискавично вивертаючись, як від удару в потилицю. От коли знадобився вишкіл у військах спеціального призначення, в яких йому довелося відслужити до вступу в університет… Реакція настоятеля була настільки нежданою, що той, хто нечутно підійшов іззаду, не встиг навіть опустити руку. Так і стояв — з піднятою рукою, з якої повільно, падало у траву щось схоже на камінь.

Отець Георгій провів очима чималу каменюку, що безгучно пірнула у траву, і… сахнувся: поряд з молодиком стояв здоровезний чорний вовк.

«Мутант! — перше, що подумав, вражений „не вовчим“ виглядом і розмірами звіра. — Господи милостивий, Вседержителю… Які страшні мутації відбуваються в цих лісах-болотах, опалених „мирним атомом“!»

Висолоплений язик і безумні від люті очі звірюки були однієї барви — рубінового вогню. Здавалося, що й дихає він вогнем. Якусь мить вони дивилися незмигно в очі один одному — звір і священик, мов паралізовані чимось, дуже схожим на взаємну ненависть.

— Стережіться! — мимоволі вигукнув священик, осіняючи незнайомця хресним знаменням. — Біля вас… — хотів крикнути: «вовк-людожер!» — і вмовк.

Здоровенний вовчисько… щез! Раптово, ніби розчинився, розтанув в повітрі! Але — ні! Це були не галюцинації… Тепер отець Георгій зрозумів, сліди якого звіра він бачив на болоті! Чиї кроки скрадливі чув за стінами церкви… Чиє виття будило його ночами!

— Вибачте, — сказав знічено незнайомець, — я не хотів вас лякати. — І підняв із трави те, що впало там, де… щойно стояв вовк-мутант. То був звичайний солдатський котелок, яких чимало зосталося в тутешніх болотах ще з часів Другої світової війни.

— Ось, знайшов на погоні, — сказав приблудець, називаючи болото по-місцевому — «погоня». — Партизанський. У цих болотах, розказував тато, у війну була крута «партизанка». Тут стільки німців втопилось…

— Так, ще одна сторінка трагічної історії, — відказав стримано отець Георгій, намагаючись показати незнайомцеві, що не здрейфив ані перед його несподіваною з’явою, ні тим більше — перед його… псяюрою… Себто, що він при здоровому розумі й силі, і готовий дати відсіч будь-якому нахабі, хоча смиренний його сан і не передбачає самооборони в рукопашну, а сам він непохитний в переконанні, що без волі Божої не впаде навіть волос з людської голови… Авжеж, страху не було. Було печальне передчуття ще одного випробування, посланого йому з цією приблудною душею у переддень Святої Трійці.

«Господи, все у волі твоїй», — звернувся отець Георгій до Бога подумки, а до незнайомця — вголос:

— Ви, певно, вперше в наших краях? Або родом звідси, а живете деінде? Я вгадав? Бачите, парафія в нас невелика, мирян мало. Кожного в лице знаєш… А вас ніби вперше бачу. Яка ж потреба привела вас, добра людино, до храму Покрови Пресвятої Богородиці?

Питав, а сам пильно придивлявся до нічного гостя. Чоловік років тридцяти. Не високий, але міцно збитий. Обличчя — просте, навіть простакувате. От тільки погляд… ніби зляканий, полохливий… Власне, що теж цілком нормально при такій дивній стрічі… Взагалі-то — нічого підозрілого… Звичайний сучасний молодий чоловік. Одягнений по-міському, точніше, по-сучасному — у джинсовий костюм. На голові — бейсболка, чи як там цю кепку називають…

Мимоволі перевів погляд вниз, на ноги прибульця: Слава Богу, звіра біля них не було! Але вразило священика інше — кремові кросівки незнайомця були… чисті, ніби він прийшов сюди заасфальтованою алеєю, або… на крилах перелетів… Тим більше дивно, що піщану стежку, порослу купинням, оту саму, яку прослала Богородиця, знявши з голови свою Покрову, перед козаками через трясовину триста років тому, не могли знайти навіть жителі довколишніх сіл, які щонеділі і по великих святах приходили до церкви на службу Божу, ніби вона ховалася в трясовину від чужого ока, і тому отець Георгій щоразу мусив виходив їм навстріч, аби перевести безпечно через підступне драговиння, що, певно, не одну вже душечку проковтнуло.

Помітивши здивований погляд попа, незнайомець, зненацька заскочений невинною його цікавістю, розгубився, зашарпав раменами у джинсовій куртці, закашляв, зам’явся:

— Та так… з цікавості… Я… можна сказати, краєзнавець-аматор… цікавлюсь історією… Чув багато… і читав десь, в якійсь газеті, що є такий «Храм на болоті», якому вже тисячу років… Нібито ще якась княгиня в пам’ять про вбитого князя збудувала, одні пишуть, а інші, що — козаки після Берестечка…

Отець Георгій хоч і не дуже вірив плутаним поясненням незнайомця, але від серця відлягло: з простої бесіди молодика було видно, що він не зовсім пропащий. Історією цікавиться, навіть дещо знає, що нині, як розказує вчителька на пенсії Ольга Михайлівна, велика рідкість серед зіпсованої телебаченням молоді. Хоча, благочинний це відчував, усе-таки якийсь гріховний намір ховався за нібито щирими словами хлопця, як… як допіру за його ногами ховався той фантомний мутант-людожер… Але, Мати Божа, коли цей чоловік тут, біля Твого Храму, то значить — на те воля Твоя, як і на все, що має статися…

— Що ж, радий, що Бог прислав добру й розумну людину у наші, хоч і забуті людьми, та благословенні Господом, краї і саме в переддень величного свята — Трийці. Будемо знайомі — мене звати отець Георгій, я настоятель цього справді преславного храму — Покрови Пресвятої Богородиці, — сказав священик, уже справді радіючи юнакові, хай би які клопоти і випробування той приніс із собою. — Тож сподіваюся, не відмовитеся разом зі мною, помолившись, розділити скромну трапезу, а коли ваша ласка, і приготувати обитель святу до празника. Чи, може, у вас інші наміри?

— Та ні… Та як скажете… Хоч я — не спеціально прийшов, а так… випадково. Я ж не зовсім чужий… Я тут народився… Ну, в селі… недалеко звідси… У цьому лісі, як то кажуть, виріс… Але то було давно… Тоді, коли ще ніхто про церкву не знав. Усі думали, що то просто хижа на Кривавій багні. Я… вірніше, мій тато знав сюди стежку… І ось… згадав… і прийшов… — знову зачав плутатись у словах, ніби виправдовуючись, молодий чоловік, знічений прискіпливими оглядинами священика.

— То сама Мати Божа простелила перед вами свою Покрову, сину мій, — заспокоїв гостя настоятель, своєю чергою намагаючись розвіяти неприємне враження від власної підозрілості… — Якщо ви тут народилися, то, певно, знаєте, що довкіл цього острівця, на якім стоїть храм, страшна бездонна трясовина, яка могла б вас поглинути що кроку необережного і… необачного… Отож, кажу вам, що тільки небесна патронеса храму цього Пресвята Діва Марія могла вас живим і неушкодженим провести болотами до Свого Дому.

Зачувши, що сама Богородиця привела його до свого Храму, прибулець, схоже, зовсім розгубився. І замість того, щоб зрадіти благій звістці, зблід.

«Таке буває з людьми, які відчувають за собою якусь провину… — подумав отець Георгій. — О, знову! Цей мимовільний специфічний порух — втягнувши голову в плечі, притьмом кинутися навтьоки».

Таку реакцію на слова про Божий Промисел і про те, що Господь усе бачить і знає, отець Георгій спостерігав у в’язнів та «вихованців» виправної колонії, що за кілька кілометрів звідси, куди частенько навідувався задля спасіння грішних душ. Але прибулець, досить таки вгодований, доглянутий чоловік, не скидався на зека. Не був схожий він і на пацієнта психоневрологічного диспансеру або мешканця будинку соціальної реабілітації, чи іншого якось богоугодного закладу для порятунку наркоманів та алкоголіків, які відкривають останнім часом по глухих поліських селах міжнародні благодійні організації. Звичайний собі парубок, навіть типовий представник покоління епохи перемін, трохи травмований шаленим ритмом життя, загнаний у глухий кут політично-економічною нестабільністю, можливо й родинними проблемами… На жаль, все більше й більше таких пасивних жертв невдалих експериментів безвідповідальних правителів та їхніх цинічних смердів, псевдо-політиків і лже-вчених, шукають виходу з того «глухого кута» через переступ законів — і людських, і Божих…

Після такого детального аналітично-психологічного бліц-аналізу, отець Георгій із вдячністю Богові відмітив, що певний острах, недовіра і упередженість до особи незнайомця, смиренно покинули його. Зостався лиш смуток: дуже вже не хотілось отцю, щоб ця душа заблудла согрішила у нього на очах, або, ще гірше, ним мимоволі спокушена… Та на все — воля Божа. І Божий промисел. Тож розправив рамена, поправив на грудях хрест і, раз по раз осіняючи себе хресним знаменням, урочисто пішов до храму, усім своїм виглядом запрошуючи незнайомця йти за ним.

І той, сторожко роззираючись, несміливо потупав слідом.

Авжеж, Юркові, заскоченому священиком на гарячому, нічого не зоставалося, як потупати слідом за ним у церкву. Зупинився в порозі, машинально перехрестився, забувши зняти бейсболку. Забігав очима по темних від давності, складених із колод, стінах. Знову — нічого надзвичайного: скромні сучасні ікони в окладах із срібної фольги, у вишитих рушничках, аналой, престол, застелені саморобними серветками, мідні свічники. Перевів погляд на колінопреклоненого перед вівтарем попа, що пристрасно шепотів молитви, то опускаючи, то підіймаючи голову на іконостас. Злодійкувато озирнувся на осяяне сонцем подвір’я і аж струсився: там, у хмарі сизого туману стояв той самий «браток» з «майбаха», схожий на панка у своєму чорному похоронному костюмі і елегантному капелюсі-котелку, яким він, злегка піднявши над головою, гречно привітався з Юрком. Юнак різко відвернувся і тихцем, навшпиньки став наближатися до вкляклого на колінах настоятеля, тим часом не зводячи вирячених від подиву очей з іконостасу, теж, здавалось би, нічим не примітного, як у кожній сільській церковці. Але то на перший позір. З-над царських врат, майже з-під стелі, у світлі єдиної свічечки, дивилася на парубка… Богородиця! У кутиках її трагічно скорботних очей тремтіли дві великі сльози.

— Вона мироточить! — раптом скрикнув священик із благоговійним трепетом, прикипівши й собі поглядом до тієї ж, ледь помітної на темних стінах, старовинної ікони, на якій горіли живим вогнем мудрі і скорботні мигдалево-карі очі Богородиці.

— Чудо! Боже милостивий, сталося чудо — ікона Богородиці оновилася і мироточить… Це знак… Добрий знак… Достойно є по правді величати Тебе, Богородицю, завжди блаженну й найнепорочнішу, і Матір Бога нашого — чеснішу за Херувимів і славнішу незрівнянно за Серафимів, що породила Бога-Слово непорочною… Правдивую Богородицю — Тебе величаємо… — шепотів в екстазі настоятель, сміючись і ридаючи від щастя.

І Юрко, дивлячись на те все, несподівано для себе відчув, як… минає роздратування, злість, переляк перед братками, і… його охоплює якась… незрозуміла, не пережита ще і невимовна… мука… Чи він… Боже, боже… воліє?..