Храм на болоті

ЖИТІЄ ВОСКРЕСЛОГО ЛАЗАРЯ

Якби хтось запитав отця Георгія, як він, Жора Бунчужний, опинився у Храмі на болоті, він не відповів би, не відповів би й на Страшному Суді перед Богом. Бо поки що це зоставалося таємницею і для нього самого. Таємницею, покритою пеленою безуму.

… Біль опаленого радіацією тіла був такий нестерпний, що він іноді годинами лежав непритомний, аж доки не впав зовсім у безпам’ятство, схоже на величезний, підвішений до неба і наповнений рваними жмутами жовтуватої скловати, мішок. Скловата огидно прилипла до шкіри, запорошувала очі, набивалася до рота, від чого усе його тіло, навіть нутрощі, навіть кістки — пекли і свербіли. І від тої пекельної фізичної муки не було спасіння, не було ради. Здавалось, він перетворився на колючий жмут використаної брудної скловати, глухий і сліпий. Лише часом крізь сіру мішковину страждань мерещились білі халати лікарів і заплакане обличчя Тані. Чув її обурений голос:

— Чому ви його не відправите літаком у Москву, як інших? В опіковий центр? Ви що, хочете, щоб я дзвонила самому…

— Дзвоніть хоч самому Богові. А не відправили, бо він не долетить. Він помре від больового шоку раніше, аніж ми його донесемо в простирадлі до дверей палати. Хіба ви не бачите, в якому він стані?! — відповідав Тані терпляче один і той же чоловічий голос.

А одного разу, коли не було біля нього ні дружини, ні лікарів, зайшли в палату двоє молодих, схожих на студентів-практикантів, юнаків. Нахилилися над мішком, виловили Жору Бунчужного з пекучого хаосу, взяли попід руки і… майже понесли — спочатку коридором, лунким, довгим і ніби дзеркальним, що плавно переходив у сонячну алеєю розкішного саду, сповненого пахощами квітів і щебетом пташок та обнесеного високою білою стіною. Спершу він побачив стіну, а потім хвірточку в ній, таку вузеньку і маленьку, що крізь неї міг протиснутися хіба що людський палець. Та не встиг здивуватися цим, як відчув, що сам вільно проходить крізь неї, мов нитка крізь вушко голки. І… скрикнув, провалившись по шию у смердючу, як вигрібна яма, темряву! Та в ту ж мить хтось знову нахилився над ним, але не рятував, лиш промовив лагідним голосом:

— Он бачиш — світло? Йди туди. Там — благодать.

— Боже, спаси! — заридав — заборсався в темному болоті Георгій Бунчужний, зрозумівши, ЧИЙ то Голос. Але відповіддю йому було безпросвітне безмов’я.

Скільки він брьохався, борсався, брів і плив по тій трясовині, провалюючись із головою, захлинаючись огидною тванню? Рік? Десять? Століття? Втомлений, знищений, смертельно знесилений… Та коли, здавалось, останні сили покидали його і жадібна бездонна драговина ось-ось мала проковтнути його, перед очима спливала соломинка-очеретинка, купина або корч, і він хапався за них, виповзав, щоб глитнути ковток свіжого повітря. Однак за мить бридкі болотяні тварюки стручували його з рятівної купини, виривали з рук спасенну соломинку, і, втелющившись смердючими задами на голову, запихали назад у багно, а бувало, що й тягнули за ноги на дно. І так — до безкінечності… Але, мабуть, усьому людському, доброму і злому, колись настає кінець, бо, нарешті, скінчились і Жорині страждання. Неждано. Раптово. В той самий момент, коли вирішив змиритися із долею і розчинитись у своїх брудних бридких муках, щось зблиснуло в його закаляній душі, в осліплих очах, і той самий лагідний Голос сказав:

— Це тільки половина дороги. Другу мусиш пройти по землі…

Коли Григорій Бунчужний прийшов до тями, то побачив себе розпростертого на підлозі якоїсь майже порожньої, якщо не рахувати високого столика посередині, дерев’яної хатки, або радше старої сільської церковці з потемнілою від часу єдиною дерев’яною іконою над вівтарем. Хотів пригадати, що було перед цим, але нічого, окрім болю, страждань, мішка зі скловатою і смердючого болота, не міг пригадати. Тому здивувався, що зараз, саме в цю мить його нічого не болить! Навпаки! Відчував таку полегкість, таку невагомість в душі і тілі, ніби щойно випав із вікна палаючого будинку у чисту прохолодну річку.

«Мабуть, я вмер і потрапив у чистилище… Чи куди там ще потрапляють душі грішників? — подумав. — Цікаво, як виглядає безтілесна душа?».

Боячись поворухнутися, щоб, бува, не розсипатись, почав з жадібною цікавістю обдивлятися себе. Спочатку побачив руки в рукавах брудно-сірої сорочки, тіло, прикрите якимсь дрантям. Значить: живий і тілесний! Спробував піднятися, встати на ноги, але тіло не підкорялося, мов паралізоване. І цей факт стривожив воскреслого Лазаря, як подумав про себе Бунчужний, але не приголомшив. Навпаки, відчув пристрасне бажання — вижити, жити! Тож, зібравшись на силі, поповз до відчинених дверей, перекинув неслухняне, обважніле, як мішок з піском, тіло через поріжок і скотився з невисокого дощатого ганочку (чи то паперті?) в густу траву. Довго лежав, перевертаючись то горілиць, то долічерева, водив очима по голубому небу, по білому світу, по деревах і кущах, що росли на ньому. Зупинився на хижці, з якої щойно викотився. Вона справді була схожа на капличку, або на мініатюрну старовинну церковцю, які ще де-не-де зустрічаються у глухих селах Полісся… Злегка піднявся на лікоть, далі сів, і здивувався, побачивши, що стоїть вона… на теж крихітному острівці серед, здавалося, безмежного болота! Але не смердючого, страшного, через яке він брьохався, а порослого зеленими кущами верболозів, вільшини, куртинами лепехи, осоки-рогози і ще якогось незнаного квітучого зілля. Згадався Робінзон Крузо… Відкриття засмутило, однак згадка про Робінзона втішила — значить, він не зовсім втратив пам’ять, якщо згадав улюбленого літературного героя зі свого дитинства. Дасть Бог, пригадає, як він сюди потрапив… І зрозуміє — куди? Де він? Та не це важливо! Важливо, що він, Жора Бунчужний, живий! І при розумі! Що бачить таке синє, таке дороге небо над головою, чує шум лісу, відчуває прісний запах трави, тонкі пахощі дрібненьких квіточок, і… втому, від якої хочеться просто спати.

Невідомо, скільки він спав… Чи марив, час від часу прокидаючись: у гарну погоду — просто неба на траві, в негоду — в церкві на підлозі, крізь щілини якої теж пробивалася молоденька травичка. Потім знову провалювався в небуття, переконаний, що таки вмер, однак те, куди він потрапив після смерті, і не рай, і не пекло, а інший, якийсь паралельний, матеріальний чи віртуальний, але дуже схожий на земний — світ. Проте — для чого він сюди потрапив і дякуючи кому — знову ж таки не міг ані пригадати, ані уявити.

І тут раптом він прокинувся від гострого відчуття голоду! Так! Саме — голоду. Майже звірячого голоду! Він хотів їсти! Жерти! Як звичайний живий чоловік! Значить… Він, Жора Бунчужний, таки живий! Матеріальний! У звичному своєму фізичному тілі! А не просто душа, прикрита фантомною оболонкою і недотлілим лікарняним лахміттям!

Трохи дико звучить, але якраз голод примусив Бунчужного остаточно ожити. А згодом у дурній від голоду його голові з хаосу думок, з плутанини химерних уявлень, нарешті, виплуталася перша розумна думка: «єдиний вихід не вмерти остаточно — почати… пастися. Так, пастися! Слава Богу, що трави на острові, грибів та ягід у ній — їж не хочу».

Так Бунчужний почав повертатися до «людського життя»: скубав листя трави, шпортав корінчики, дзьобав суниці-чорниці. Спрагу тамував росою та соком м’ясистих стебел, які смоктав, мов льодяники. Але його шлунок люто вимагав м’яса. У такі хвилини в лісах за болотом чулося голодне вовче виття, і чоловік лякався, і ховався в церкву. На ноги ще не міг стати, але по-пластунськи і на чотирьох пересувався спритно.

А якось вночі його розбудив страшний кошмар — приснилося, що став вовком, чи то пак перекинувся у вовкулаку, і тепер бігає пущею, спраглий людської крові. Непогамований рослинним їдлом голод, що зжирав його із середини, тільки посилив страх перед імовірністю різних генетичних мутацій та духовних деформацій від здичавіння. Тільки тепер Бунчужний зрозумів, як легко перетворитися у звіра, якщо нічого в тобі не зосталося людського, крім плоті.

І тоді його охопив відчай… На щастя, не страх, а — відчай. Бо саме відчай шукає дорогу до… Бога. Отож відчай нагадав Жорі Бунчужному про Бога, Голос якого чув, але не розумів, а сам — відступив. І душа чоловіка наповнилась торжествуючою радістю, ніби він допіру стрибонув на високе дерево, рятуючись від зграї вовків, і тепер переможно дивився на них згори. Охоплений цим щастям, почав молитися, як вмів, простими словами просити Бога, в якого раніше вперто принципово не вірив, аби повернув йому пам’ять, здоров’я, допоміг знову стати людиною і повернутися до людей.

Стомившись волати до Неба, затих, припавши чолом до прохолодних старих мостин церковної підлоги. І раптом відчув на собі, майже фізично відчув чийсь… погляд! Так! На нього хтось дивився, пильно, пронизливо, ніби зазирав у саму душу. Але це не лякало… Радий був стріти навіть убивцю, злодія, каторжника, аби лише — людину!

Георгій Павлович Бунчужний ніколи раніше, живучи серед людей, усіляких людей, яких іноді зневажав, а часом і ненавидів, не думав, що можна так смертельно тужити за ними. Так солодко марити зустріччю з ними. Отож, не знайшовши того, хто на нього так… пильно дивився, виповз на подвір’я, облазив кущі, позаглядав у зарості аїру, за край трясовини, та не примітив навіть слідів людських. Тільки в намулі при березі побачив відбитки величезних вовчих лап…

Розчарований, повернувся в церкву, аби спитати Бога, де той, хто дивився на нього. Та тільки відкрив рота, як… побачив… очі! Він упізнав їх. Бо не міг не впізнати добрі, скорботні очі своєї матері… Вони сяяли до нього зі стіни над царськими вратами вівтаря і плакали, уздрівши його, безвісти пропалого і пропащого, живим, але таким одиноким, нещасним, здичавілим і всіма забутим калікою.

— Не плачте, мамо! Все буде добре. Я виживу, обов’язково виживу і обов’язково приїду до вас на борщ. Ми ще побачимося, мамо! — заспокоював маму з такою щирістю, що вона повірила і заусміхалася до нього золотими своїми очима. І він теж усміхнувся і прийшов до пам’яті: Господи! З іконостасу дивилася на нього очима його матері — Матір Божа! І він все зрозумів, і подякував Богові за все, а найбільше за те, що тепер уже не самотній…

А вночі йому було видіння: Богородиця зійшла зі стіни, поклала йому руку на чоло і сказала, просто, як би сказала небіжка мама:

— Будеш, Георгію, першим священиком цього храму, першим настоятелем його і пастором пастви, яка скоро сама прийде до тебе. Ти ж бо чекаєш людей? Чекай. Вони вже в дорозі.

… Коли відцвів вереск, багно та іван-чай на болотах, пожовкло на осокорах, побагровіло на вільхах і посивіло на верболозах листя, у довколишніх лісах, окрім вовчого виття, почулися, нарешті, й людські голоси. Він вийшов їм навстріч і побачив, що то сільські жінки прийшли з козубцями по гриби та ягоди. Щоб їх не злякати своєю появою, назвався батюшкою Храму на Болоті, оскільки не відав сам, ані як церковця називається, ані як називається піп, який би мав у ній службу правити.

Оскільки то була свята правда, жінки радо повірили, не звернувши уваги, що батюшка облачений не в ризи золоті, а у вицвілий, запраний лікарняний халат, пішли слідом за ним помолитися у церкві, яку мали досі за звичайну хижку, бо в ній колись, не дуже давно, жив лісник на прізвисько Вовк, але той лісник «після Чорнобиля» десь пропав, може і вмер від радіації, якої тут повно, бо зона, а може евакуювався разом з іншими чорнобильцями в інші області, і там прижився, бо вони теж виїжджали в інші краї, хто в Херсон, хто на Полтавщину, хто під Вінницю, але там не прижилися, бо там — степ, а вони виросли в лісі, звикли до своїх пісків, мохів і мочарів, і вже не можуть без них жити, бо так воно й має бути: хто де родився, охрестився, оженився — там і віка мусить доживати…

Жінки, помолившись та перехрестившись на єдину ікону на іконостасі, вгостили священика, який чи то з неба впав, чи з-під земля виріс, грибами і ягодами, і рушили додому, статечно та врочисто, як колись, бозна ще коли, верталися додому після служби Божої їхні баби. Бо вже мами церкви обминали, такі часи були, але тепер часи інші, але от церков мало, тож слава Богу, що ця з’явилася, чи з неба впала, чи з-під землі виросла, в тепер вони всім розкажуть, хто ще зостався по селах і хуторах, і будуть щонеділі приходити, бо в будень нема часу з тими городами та господарством…

Так за приязною балачкою незчулися жіночки, як перейшли вслід за дивним попом підступну багву-мокву, і тільки, ступивши на берег, злякалися не на жарт: як же ж це вони… двічі перейшли Криваве болото, те саме, про яке всі у цих краях говорять, що воно… непрохідне?! І з подивом видивилися на дивного попа, на якому й підрясника не було, лише халат якийсь, мов тюремний! Та й сам піп, втямивши, ЩО тільки-но вичворив, стояв перед ними скам’янілий, блідий, наче блискавкою вражений.

Правду кажучи, Георгій Бунчужний був не просто вражений, а — шокований тим подвійним, ба! потрійним чудом, яке сьогодні з ним сталося. Адже ж він не тільки став на ноги, а й невідомо як — двічі! — перевів через бездонну трясовину людей! Двічі!

І в колись самовпевненій, а нині надломленій каліцтвом душі фізика-атомника завирувала буря почуттів: подиву, страху і щастя! Але й цікавості: як це сталося, як відбувалося, адже ж іще вчора не мав снаги кроку ступити! Повзав, мов полоз, пасся у траві, як скалічений браконьєрами дикий вепр! А тепер — от! Стоїть! Як людина — стоїть! І стоїть перед людьми, і… і негоден пригадати, як же ж УСЕ ЦЕ сталося? Пам’ятав тільки, що почув людські голоси і пішов їм навстріч. І тепер от стоїть перед теж наляканими дивом жінками, його паствою, і не знає, що казати?! Але — мусить щось сказати, інакше втратить цих довгожданих людей назавше! Перелякані, вони обминатимуть «Храм на болоті» десятою дорогою й іншим заказуватимуть, аж доки не зітреться у їхній душі останній спогад про Козацьку церкву і не заросте чортополохом, чи то пак, не розчиниться в багнюці єдина до неї стежка…

І відчай від припущення, що він, Георгій Бунчужний, знову може стати мимовільним призвідцею ще однієї руїни-пустелі, опустив його на коліна, звів його руки до неба і промовив його голосом:

— Господи, спаси і помилуй! Бо душа моя убога не готова прийняти велич Твого чуда, Господи! Поможи, Господи! Не покинь нас посеред дороги до Тебе!

Чудна молитва ново-об’явленого пастора, здавалося, ще більше розтривожили жінок, котрі, збившись у зграйку, ніби чекали слушної нагоди, аби порснути в різні боки — від цього болота, на якому бозна-що водиться, а тепер ще й завівся божевільний піп, який спочатку водить їх по непролазній драговині, а відтак сам дивується, і просить Бога напоумити його!

Але саме в ту хвилину, коли жінки шарпнулися тікати, самозваний піп піднявся з колін, і як нормальний розповів жінкам, не вдаючись у подробиці, усю правду: що давно чекав, коли Храм на болоті нарешті наповниться людьми. І от настав той час. Вони прийшли. І він дякує за це Всевишньому. І сподівається, що вони тепер щонеділі приходитимуть на Службу Божу.

Жінки дружно зітхнули, заспокоїлися, заусміхались і, дрібно перехрестившись на церковцю, зникли у хащах. А на третій чи на сьомий день на болото приїхав білою «Волгою» протоієрей Євстахій, перейшов відважно — слід у слід за самозваним священиком — багну, зачудовано обдивився церкву, впав на коліна і довго молився. А потім повіз раба Божого Георгія на рукопокладення у Київ, як той зрозумів, до самого Патріарха. Якраз на той час у митрополичих апартаментах, куди його було запрошено, з якоїсь нагоди зібрався весь священний клір на чолі із Владикою. Відвиклого від мирського життя Бунчужного вразила не стільки велична урочистість прийому, я те, що його, самозваного «козацького» попа, зустріли привітно, як рівного, хоча не відали, хто перед ними: здичавілий наркоман, втеклий із сибірських таборів «зек», чимало з яких тоді, після розвалу СРСР, ставало послушниками у відроджених монастирях, чи нахабний авантюрист, сучасний Гришка Распутін. Але коли Бунчужний представився «колишнім заступником головного енергетика сумнозвісної Чорнобильської атомної електростанції», в митрополичих покоях запала тиша. Не з меншою, хоч і настороженою, як здалося Георгію Бунчужному, цікавістю, слухали отці церкви неймовірне «житіє грішного енергетика» на острові посеред радіоактивного болота, та ще й у старовинній козацькій Свято-Покровській церкві, про яку мало хто і що відав дотепер, а якщо і знав щось, то думав, що її давно нема, що зосталася вона тільки в народних легендах та апокрифах. Була мить, коли в сторожкій увазі священного кліру Бунчужному причувалося… щось схоже на здивування і зчудування водночас. Що було цілком зрозумілим: справді дивовижна, як на наші часи, історія Георгія Бунчужного нагадувала і біблійну притчу про воскреслого Лазаря, і новочасну — про грішника, врятованого від смертельної променевої хвороби, від якої, як відомо, та й сам грішник знав це з історії ядерної фізики, просто не виживають.

— Без Господнього чуда, — делікатно уточнив Його Святість, заохочуючи гостя до щирої і довірливої розмови.

— Так ви мені… вірите? — спитав Бунчужний, уже без сум’яття звівши на патріарха очі. Правду кажучи, колишній атеїст почувався в незвичній для нього ролі не зовсім впевнено. Можливо, цим і викликав деяку настороженість високого духовенства. Тому одразу ж відчув, як доброзичлива репліка патріарха розрядила обстановку, посіяла приязнь і довіру до нього, а, головне, що тепер він без «ложної скромності» і страху бути не зрозумілим, може розповісти про найсокровенніше чудо — почутий ним жіночий голос, який сповістив, що віднині він, Георгій Бунчужний, буде настоятелем Свято-Покровського храму, і скоро сюди прийде його паства, що й сталося — прийшли жінки і він, один лиш Бог відає чому, назвався священиком ХРАМУ НА БОЛОТІ… Ось і вся його історія, точніше — те, що він пам’ятає, а як насправді було, то один Бог знає.

Церковні ієрархи, уважно дослухавши сповідь, попросили Бунчужного вийти за двері і побути під куполами собору наодинці з Богом, бо їм треба про щось порадитись.

Зоставшись на одинці з Богом у малолюдному о цій пообідній порі Соборі, Бунчужний, паленіючи від сорому, згадав, що був тут років тридцять тому один єдиний раз і то випадково, коли якимсь високим московським гостям замандюрилося подивитися на знамениті фрески великого російського художника Васнецова…

На жаль тоді ця унікальна перлина українського культового зодчества не справила на атеїста-фізика жодного враження: церква — як церква, фрески — як фрески. Мимохідь, мимохіть пробіг очима по шедеврах, більше перейнятий тим, що в ресторані готелю «Москва» їх чекала замовлена вечеря.

Воістину несповідимі шляхи Господні! Чи міг тоді уявити собі успішний кар’єрист Георгій Бунчужний, що прийде такий день і час, коли йому триликому Янусу (призвідці, ліквідатору і жертві аварії на ЧАЕС) доведеться в цій святій храмині горбитися під вагою власних гріхів і тримати іспит перед суворими поглядами святих мучеників і князів-державників, чекаючи, коли його покличуть?..

Але отці української церкви самі вийшли до нього, самозваного попа Храму на болоті. Обряд посвячення раба Божого Георгія у священицький сан був простим і скромним. Здійснював таїнство сам Патріарх.

… Повернувся Георгій Бунчужний зі столиці через два тижні повноправним священиком, обдарованим прихильністю Владики, священицьким одягом, церковними книгами, начинням та іншими, потрібними пастирю і пастві речами, та найголовніше — незабутніми враженнями про невідоме досі, недоступне простому смертному церковне життя. Коли він зізнався, що не знає ані обряду, ані молитов, і готовий піти в науку до будь-якого сільського попа, чи стати послушником при монастирі, сам Патріарх сказав, що в нього, ново посвяченого, «є Учитель і Наставник — сам Творець», але практика не завадить, і дозволив протоієрею Георгію пожити в одному з київських монастирів, повчитися, поспілкуватися з братією.

Отже, через два тижні отець Євстахій відвіз отця Георгія на його храмовий острів, поблагословив і просив звертатися, коли виникнуть проблеми чи якісь потреби. Оскільки потреб нагальних в отця Георгія не могло бути, а проблеми свої він звик вирішувати сам, то й більше своїх наставників не турбував, а вони — його. Люди ж місцеві, бозна-як і звідки прочувши про офіційне висвячення самозваного «козацького попа» на справжнього священика, вже без страху і сумніву стали приходити до церкви щонеділі, а згодом і на великі свята.

Церковна громада спочатку нараховувала сорок парафіян, переважно людей літнього, а отой похилого віку. Та, на жаль, з роками стала танути, як жменя свічок на вогні. Уже двадцять вісім рідних душ отець Георгій відспівав і провів за християнським звичаєм в останню путь. Зосталося дванадцятеро. Як апостолів… хоча майже всі його апостоли, крім старого Петра Поліщука, жінки…

Отець Григорій так захопився спогаданням свого «житія», що забув про Юрія, який, навпаки, не зводив з попа очей, з великою увагою слухаючи його розповідь, що час від часу переривалася задумливими паузами, довгим мовчанням, або тривожним шепотом. Часом піп імітував голоси чи вимову своїх парафіян, журячись над їхніми долями. Як от зараз…

— Дуже люди нашіє стали мерти, — журилася перед Різдвом Ліда Іванівна з хутора Ведмежий, а після Великодня і її провели за вічну межу…

— Нещаслівіє ці місця, ніби проклятіє… Ой, казали ж мої баба покойниє, що таке буде, що люди будуть боятися воду з криниці пити, овоч із зіємлі їсти… І будуть мерти, як мухи. А лісами будуть бігати двоголові вуовкі, шестиногі луосі, і діти-уроди… От були старіє люди начіє неграмотніє, а знали наперед, що буде Чорнобиль, — вторила Ліді Іванівні Явдоха Сіножацька з хутора Лосівка, слава Богу, ще жива…

Отець Георгій знову замовкав, думаючи про те, що ці люди — не тільки і не просто його паства. Вони — його родина, його журба і радість. Він знав їхні помисли, потаємні бажання, помилки й прогрішення, жив їхнім життям, намагаючись словом Божим захистити їх від світу. Часто, відслуживши Службу Божу, вони подовгу гомоніли, розповідаючи йому те, чого не встигли повідати на сповіді.

Він сповідав, причащав і мирив цих старих самотніх дітей із їхніми дорослими дітьми, які не хотіли навіть у гості приїздити у рідні села та на хутори, що опинилися на межі зони відчуження. Писав листи внукам своїх парафіян, які росли без них по тісних міських квартирах, де, звісно, було місця вредним бабам і дідам, що вперто не бажали уриватися рідного кореня. Вічні проблеми і клопоти цих людей перетворили його з ченця-відлюдника на, Господи прости, на громадського діяча, їхнього оборонця-охоронця. Так виходило, що він захищав їхні інтереси перед місцевими посадниками, писав запити і звернення в різні інстанції, управління і міністерства, і таки добився, щоб їм орали безплатно городи і привозили під ворота свіжий хліб, а Оксаниних дітей відвозили автобусом у школу в сусіднє село, правда, тільки взимку, бо за тепла вони самі собі давали раду.

— О-о, той вічний клопіт — Оксанин виводок… Майже щороку маю радість хрестити новонароджену Оксанину дитину, і мрію дожити до тої неділі, коли обвінчаю котрусь із них… На жаль, у цих краях так давно, принаймні років із двадцять уже не гуляли весіль, а вінчалися… хіба що зразу після Другої світової війни… Отож мрію про вінчання, веселе, урочисте, бо втомився від скорботи, втомився відспівувати тих, хто, як писала Леся Українка, теж «втомившись життям щоденним», поспішив до Бога на спочинок. Молюся за упокій їхніх душ, а сам прошу Господа не забирати їх дочасно з цих, хоч і стражденних, але й благословенних Ним, глухих, болотистих пущ, — зітхнув отець Георгій, завершивши притчу про самого себе.

Юрій мовчав, вражений незвичайними перипетіями непростої судьби козацького попа. Та ще більше тим, що цей, справді, Божий чоловік так безоглядно відкрив перед ним, хлопчаком, свою стражденну душу. Таке з Юрком сталося вперше, і тому він не знав, як повестися, що казати, щоб не поранити і так зраненого життям отця Георгія.