Канни і виноград

Тіні з’являються вдень

У двері обережно постукали. Коли вони відчинилися, від порога до столу лягли три довгі чорні тіні...

– Заходьте! Сміливіше! – підбадьорив майор.

Двері зачинилися, перетнувши сніп сонячного проміння, що бив із коридора, й тіні щезли. В кабінеті залишилися тільки три розгублені постаті. Одна з них була в синьому береті явно французького пошиття. (Це відразу вловило натреноване майорове око). Друга, довготелеса, старанно пригладжувала розкішний письменницький загривок. А сержант Квочка прикипів ревнивим поглядом до вусів третього і навіть не помітив, що на його чолі яскравіє величезна ультрамаринова гуля...

– Прошу знайомитися, – струсивши попіл сигарети до попільнички, сказав майор. – Оце і є герої і автори нашої повісті. Сідайте, товариші. І поясніть нам, будь ласка, що спонукало вас до цього одіозного й такого неприродного для вашої професії вчинку?

«Товариші» м'ялися. Один зняв берет і нервово почав витирати ним лисину, ще один намагався поправити окуляри, яким гуля заважала нормально сидіти на носі. Й тільки третій, з письменницькою гривою, ледь чутно мовив:

– Товаришу Ситорчук… Ми прийшли попросити у вас вибачення.

– Ми розуміємо, шановний, – підхопив французький берет, – скільки клопоту ми завдали нашим органам...

А той, що з гулею, знічено блиснувши окулярами, додав:

– Ми навіть і подумати не могли, що це може повернутися так серйозно. Ще раз глибоко вибачаємось...

Майор потер тверде вольове підборіддя.

– Звичайно, ми можемо вам пробачити. Хоч треба сказати, товариші письменники, й завдали ж ви нам мороки... А як на все це дивиться професор Шлапаківський? Він не збирається порушувати проти вас судової справи?

– Ну що ви, шановний.. – ніяково потупцювався на місці французький берет. – Ми тільки від професора. Він сказав, що не сердиться, і навіть пообіцяв ніколи в житті не брати до рук жодної нашої книги… Він вам потелефонує. Мішок ми передали професору. Все гаразд.

– І золото? – запитав майор.

– Яке золото? – розгублено повернувся до друзів той, що з гулею.

– А, те – сусальне? В пакетику?

– Аякже, теж повернули.

При слові «сусальне» сержант Квочка здивовано крякнув і запитально подивився на шефа.

– Тепер мені все абсолютно ясно, – полегшено сказав майор. – Але здається, що вам, сержанте, не все зрозуміло. Так ось пояснюю: сусальне золото часто застосовується для оформлення книжкових палітурок. Як бачите, моя версія підтверджується. Коли я завітав до професора Шлапаківського, то звернув увагу на старовинний фоліант із стертою позолотою, який безумовно треба було реставрувати. То був рідкісний підручник Амбодика– Максимовича.

Сержант кивнув головою.

– Для нього професор Шлапаківський і купив п'ять грамів сусального золота, – закінчив майор. – Тепер вам ясно, сержанте?

– Не зовсім, – загрозливо ворухнув вусами Квочка і, повернувшись до того, що з гулею, запитав:

– Слухай, вусатий, ти мені поясни: як ти від мене з палати втік?

– Елементарно, – приховав іронічну усмішку той. – Я переодягнувся в медсестру і спокійно пройшов повз вас.

Вуса сержанта Квочки нервово засіпалися. Так його не обводили ще ніколи в житті...

– Чим була викликана ваша втеча? – суворо запитав лейтенант Фостиков.

– Бачите, коли товариш Ситорчук зайшов до палати разом з професором і запитав мене: «Хто твої друзі?» – я помітив під його халатом міліцейський погон і зрозумів, що тут не до жартів. Далі, як ви здогадуєтесь, я сів до таксі, зібрав ось їх, – вусатий показав на товаришів, – і ми помчали до КВІККу. Вибрали момент, коли баба Милещиха пішла до більярдної, схопили в гардеробній мішок і сьогодні відвезли професору.

– Арнольд Іванович, – жваво докинув довготелесий літератор, коли побачив у мішку флакон шампуню «Золоте руно» для Цуцика, так розчулився, що мало не затанцював.

Майор підійшов до літераторів, дружньо потис письменницькі руки й сказав:

– Бажаю вам творчих успіхів. Гадаю, подібне більше не повториться.

– Та ми ж пожартували, шановний, – дещо наївно стенув плечима французький берет.

– З літературою не жартують, – ледь усміхнувшись очима, але з серйозним виразом на вольовому обличчі мовив їм услід майор Ситорчук.

Двері відчинилися – на підлогу впало три тіні. Двері зачинилися – і тіні зникли.