Канни і виноград

Постріл серед ночі. Епілог

Галина, схиливши голову на новий погон зі старими зірочками лейтенанта Фостикова, уважно слухала, як він читав їй свіжу передову від 20 липня 1973 року під заголовком «Постріли серед ночі».

«Сталося це недавно. Повертаючись із патрулювання, сержант міліції Онисим Пилипович Квочка проїжджав вулицею Степана Руданського. І раптом з 14 поверху висотного будинку вирвався відчайдушний жіночий крик… Квочка не чув... Вихлопна труба сержантового мотоцикла заглушувала зайві шуми...»

– Коханий, – несподівано прошепотіли вуста Галини. – Поцілуй мене...

– Я у формі, – почервонів лейтенант Фостиков і відсторонив від себе Галину.

Галина ще тісніше пригорнулася до Фостикова. Липневе сонце повисло в зеніті і смажило так, ніби воно проходило над екватором.

– Коханий, мені холодно, – шепотіли її напіврозкриті вуста й механічно закривалися очі. – Може, сядемо он там, – показала вона на густі кущі вересу. – Там затишніше... Не так дме...

– Нам забороняє статут, Галино, – ще раз нагадав лейтенант.

– Тоді хоч розкажи... своїми словами, як усе це сталося? За що

нагородили Квочку?

– За безвідповідальність.

– Любий, хіба за безвідповідальність нагороджують?

– У нас Квочку завжди нагороджують за безвідповідальність, – відповів Фостиков. – Коли б не вона – поета Артура у ту Варфоломіївську ніч ми б не піймали...

– Господи, як цікаво. – Галя затремтіла. – Мене всю морозить. Чому з тобою так холодно, Женю?

– Бо я в мундирі, – промовив твердо і впевнено лейтенант. – Якби на мені був піджак, то я б його скинув для тебе... Так от, слухай. Квочка поспішав. Тієї ночі ми мали втрьох брати Сіроштана, а Квочка взяв його один...

– Який у вас Квочка! – вихопилось у Галини. – Він одружений?

– Ні, старий парубок...

– У такого й закохатися недовго, – зітхнула дівчина в голубому. – Але я кохаю тільки тебе, Женю, хоч ти й не такий сміливий...

– Ти краще слухай і не перебивай.. Квочка мчав на мотоциклі і так стріляв своєю вихлопною трубою, що поет Артур, який украв в аеропорту гроші та дві пачки авіаквитків, а в Парфенони Микитівни – персні та обручки з пальців, перелякався на смерть. Недаром у народі кажуть: «У страха великі очі». Бо коли Сіроштан спустився на мотузку з чотирнадцятого поверху, то він їх заплющив. У Квочки в цей час заглух двигун і погасли фари...

– Мені страшно, – прошепотіла Галина.

– Не бійся. Сильний Квочка не розгубився. Він почав пхати важкий мотоцикл під вікно першого поверху. Там жив його приятель – шофер Голубей.. Але... ти ж його знаєш... Тільки сержант поставив біля стіни будинку свій К-750 і хотів було постукати у вікно, щоб узяти ключі та ліхтарик, як раптом почув: у його коляску хтось стрибнув.

«Злодій!» – пронизав його мозок здогад, і він не помилився: у колясці сидів Сіроштан. Ноги в нього були зв'язані...

– Як? – ледь не вигукнула Галина.

– Дуже просто, як каже майор Ситорчук. На кінці мотузка, по якому спускався поет Артур, була петля. Саме в цю петлю він і вскочив. Мотоцикл із горбка покотився вниз і завівся. Може, Сіроштан так на мотоциклі і помчав би далі, але несподівано вірьовка натягнулася, як струна... Мотоцикл на деяку мить загальмував... Цього для досвідченого криміналіста Квочки було досить – він стрибнув у сідло й дав газу... Мотузка лопнула і, як ласо, обмотала Сіроштана по руках і ногах...

– Як здорово!

– Так, – підтвердив лейтенант. – Таке буває раз на тисячу років. І ось маєш... газета, – Фостиков зітхнув і прочитав останній рядок газетної передової: «За затримання небезпечного злочинця сержанта Квочку відзначено інкрустованим мундштуком рідкісної роботи та грошовою премією».

– Женю, а чому ж тебе не нагородили? – запитала Галина.

– Я перебував у відпустці, – промовив Фостиков і витер з чола піт, який заливав йому молоді й гарні очі, що вбирали в себе Галинину блакить і від того були голубі-голубі...

___________________