Канни і виноград

Несподіваний запис

До директора онкологічного науково-дослідного інституту заслуженого хірурга республіки Григорія Петровича Полосуна майор Ситорчук вирішив навідатися сам. Думка ця спала йому в останню хвилину. Григорія Петровича, на превеликий жаль і здивування Ситорчука, вдома не було.

– Він на дачі, – відповіла дружина, яку спочатку майор Ситорчук прийняв за доньку. «Багато сучасних шлюбів і мене збивають з пантелику», – подумав майор і вирушив на дачу.

Професора Полосуна він застав з цеглиною і якимось незрозумілим предметом в руках, якого тупим аж ніяк не можна було назвати навіть після заключення медекспертизи.

– Кельма. Звичайна мулярська кельма, – пояснив професор. – Правильно слід називати «кельня». Слово німецького походження. Вперше зустрічається в рукописах на землях Північної Рейн-Вестфалії. Звідси, очевидячки, до нас перейшло.

– Чесно признатися, – посміхнувся майор, – саме цього я й не знав.

– Чого саме? – перепитав професор. – Кельні як предмета і для чого вона застосовується, чи її, так би мовити топонімічного походження?

– І того, й другого, – майор вийняв люльку з рота, щоб ще раз подарувати професорові свою чарівну посмішку.

– Свого часу письменник Достоєвський (ви, безперечно, про це знаєте) був і доктором наук.

Майор кивнув ствердно головою.

– На жаль, його докторська праця не збереглася. Детально про це я вам розповім під час полудня. А зараз хочу сказати таке. Доктор Достоєвський говорив: «Якщо хочеш пізнати, яка перед тобою людина, – придивись, як вона сміється. Ніщо її так не видає, як сміх».

Майор відчув, що він, як і лейтенант Фостиков, починає пекти раків.

– О, вам нема чого червоніти. Ви смієтесь так, що про вас у будь-кого складеться тільки гарна думка. У мене, бачите, на дачі так, як в Уїнстона Черчілля – відомого англійського політика й дивака. Він усі свої дачі будував сам. Я роблю те ж саме. Він примушував брати, як ми вже домовилися з вами говорити, кельню в руки і класти цеглу. Але це стосується тільки гостей і знайомих. Тільки... А вас, наскільки мені відомо, я бачу вперше. Втім, я можу помилятися. Якщо ви захочете роздягнутися й посмажитися на сонці, я безпомилково визначу, були ви в мене чи ні. Як не парадоксально, але більшість своїх пацієнтів я впізнаю не по обличчю, а по швах. Так, так, молодий чоловіче, ви не посміхайтесь, бо саме про цю посмішку нічого доброго не міг би сказати сам Достоєвський. Шов, який я накладаю на рану, особливий, так званий орнаментальний. Щось на зразок вишивання решетилівським хрестиком. Так будемо роздягатися чи ви мені самі відрекомендуєтесь?

– Майор Ситорчук. – Він підійшов до професора и потиснув йому руку. – Або, як колись казали, комісар кримінальної поліції.

– О, дуже... А втім, хто його зна... Коли міліція тебе турбує у вихідний день, то...

– Саме так, Григорію Петровичу. Мене цікавить колега професор Шлапаківський.

– Оцей дивак двадцятого століття? А що він там ще накоїв?

– Ви скажіть мені, що він у вас накоїв?

Професор Полосун поклав цеглину, витер фартухом руки, як це роблять часто господарки, яких відривають від роботи, і почав:

– Він залишив свою роботу саме тоді, коли вона, по суті, завершувалася. Для нас це було такою несподіванкою, що увесь інститут зі мною на чолі схопився за голову. Уявіть собі, він три дні тому взяв відпустку за власний рахунок, кинув усі свої лабораторні роботи й пішов.

– Чим він це мотивував?

– Сімейними обставинами, і тільки. «Ви не маєте права. Морального права, – сказав я йому. – Особливо зараз. Якщо ваш винахід дасть бажаний результат, ви, Арнольде Івановичу, будете тією першою людиною в світі, якій поставлять золотий пам'ятник». Ви догадуєтесь, про що йшлося в його праці?

– Так. І що він вам на те?

– «Сьогодні або ніколи», – кинув таку сакраментальну фразу, рішуче скинув халат і, не попрощавшись, пішов геть. Де він тепер?

– Саме це питання і нас цікавить, Григорію Петровичу, – відповів майор і, потиснувши руку, пішов у напрямку аеропорту, який виднівся з дачі професора Полосуна.

Розповідь Григорія Петровича дещо насторожила Ситорчука.

Поведінка професора Шлапаківського здалася йому справді трохи підозрілою.

Довелося починати все спочатку. Майор вирішив негайно побувати в аеропорту. Він ішов лісовою стежкою навпрошки. Пахла хвоя, ромашки, вседопомагаючі грицики і ще якісь корисні й некорисні лікарські рослини – поживна їжа гомеопатів, але майору Ситорчуку в ці хвилини було не до них. Він ніколи не гадав, що така проста, на перший погляд, операція може дати таке серйозне ускладнення. Покушуючи чубук люльки, він ішов і по дорозі шукав отого ключика до розгадки цієї заплутаної й начебто такої прозорої історії. Навіяна сержантом Квочкою ідея про те, що професор Шлапаківський втік або його викрали за кордон, не давала йому спокою. Тепер, після зустрічі з професором Полосуном, ця ідея начебто мала під собою фундамент. Вона затіняла всі інші гіпотези, відтісняла їх на другий план.

Майор сам собі заперечував, розмовляв, шукаючи істини. Професор Шлапаківський не міг зрадити. Це не вкладалось в майоровій голові.

«Забути портфель, викрасти з портфеля чи з мішка... Професор часто ходив і з мішком. З речовим. Саме такий речовий мішок був сьогодні украдений в аеропорту». Ситорчук згадував: «Хтось запускав у нього руку. А що коли?.. А що, коли?..» Мурашки перебігали через лісову стежину повз майорові ноги.

Раптом десь ніби пролунав вибух, і це майора немов підштовхнуло. Він знову пішов по прямій. «Для завершення операції в моєму ланцюгу, по суті не вистачає однієї ланки – професора Шлапаківського. Він розтанув на обрії, як інверсія від реактивного літака». Майор підняв голову. Реактивний літак, поблискуючи сріблом швидко прорізав блакить неба, залишаючи після себе білий пухнастий хвіст.

– Інверсія, інверсія, – шепотіли губи майора. – Інверсія в небі.

Інверсія. Версія. Ну, звичайно, версія. Небо, літак, Цуцик в аеропорту, злітна полоса. – Майор аж упрів. – Отже, я ще не втратив здатність до асоціативного мислення.

Ситорчук насилу перевів подих. Але як? Як він міг потрапити в небо? Якби в цю хвилину майор поглянув на себе в дзеркало, то помітив би, як на його правій скроні почала сивіти ще одна волосина. В аеропорт! Тільки в аеропорт!

Сержанта Квочку він побачив здалеку і зрадів немов рідному. Такої радості він уже давно не відчував. Тепер майор Ситорчук як ніколи розумів Архімеда, який вискочив голий з ванни, біг багатолюдною вулицею і кричав: «Еврика!» Саме це слово хотілося зараз вигукнути й майору Ситорчуку, але солідність і роки стримували майора в своїх невидимих лабетах.

Квочка теж помітив майора Ситорчука, цивільний костюм якого нагадував, що перед ним людина струнка й підтягнута, як і всі, що більшість свого життя провели в мундирах.

– Що нового, дорогий мій? – Майор Ситорчук уперше вибрав таку форму звертання до сержанта Квочки. Той розчулився й мало не зронив на розпечений асфальт аеропорту гарячу і свіжу сльозу.

– Рівно о чотирнадцятій годині сорок п'ять хвилин за київськимчасом я прибув до інвентаризаційного бюро. За 365 днів минулого року і за 167 цього року в жодному документі не зафіксовано ім'я Арнольда Івановича Шлапаківського. Є Шлапаки, Шлапакови, Шлапаковичі, Шлапаченки і навіть один Шілапаковський, але Шлапаківського нема.

– Я так і знав. Якщо ви, Квочко, скажете, що ідентичні записи ви знайшли і на контрольних талончиках авіаквитків я розцілую ваші вуса, хоч вони й прокурені.

– Достеменно так! Подібні прізвища зафіксовано на семи авіаквитках.

– Що ще нового?

– О шістнадцятій годині сорок п'ять хвилин зустрів якогось підозрілого типа з фотоапаратом. Він на всю залу горланив, що професор Шлапаківський викрав у нього якісь документи і втік за кордон...

– Овва! – вигукнув майор Ситорчук, і люлька тільки якимось чудом утрималася в роті. – Оце новина! Чого ж ви мовчали, дорогий мій Квочко?

– Ви мене вчили доповідати все в строгій хронології, – відповів сержант. – Щоб не вийшло плутанини.

– Ви, Квочко, геній. Таких, як ви, мало, але вони серед нас. Де ж той фотолюбитель?

– Він щойно був на другому поверсі...

Коли майор Ситорчук і сержант Квочка піднялись туди, від фотолюбителя, як умовно назвав його майор Ситорчук, і слід прохолов.