Канни і виноград

Квочка бере слід

Коли Галина залишила кабінет, майор Ситорчук ходив по ньому, рвав на собі волосся і приказував: «Як воно могло таке статися? Як?» Це було чи не єдине запитання, на яке майор не міг відповісти.

За цим і застав його лейтенант Фостиков.

– Що вам сказала Парфенона Микитівна? – опанував себе Ситорчук.

– Зовсім мало, – відповів лейтенант.

– А саме?

– «Пішов у баню», – і зачинила двері перед носом.

– Так, це справді небагато, – майор затягнувся. – Навіть для мене. Але в цьому щось є. Як ви гадаєте, за кого вона вас прийняла?

– Мені важко сказати.

– А якщо добре подумати? – Майор примружив око, чого з ним раніше ніколи не траплялось.

– Гадаю, за газетяра.

– Чому ви так гадаєте?

– Коли вона грюкнула дверима, – почав пригадувати Фостиков, – я гукнув їй: «Я із газети!»

– І це її обурило?

– Мабуть.

– Ну, для чого, мій любий, говорити жінкам неправду? Адже навіть через двері видно, пробачте на грубому слові, коли ви брешете. А жінки це на віддалі відчувають. Інколи навіть по телефону. І це їх завжди обурює або дратує. Брехню вони часто сприймають як правду. Особливо жінки бальзаківського віку. А Парфенона Микитівна відносить себе саме до такого, звичайно, не посилаючись на паспорт. Бо то документ і, до речі, виданий міліцією. Так що ви їй ще сказали? Сподіваюсь, на цьому ваш діалог не обірвався?

– «Мені терміново потрібний Арнольд Іванович!» – гукнув я. А вона у відповідь: «Якщо вас цікавить отой матеріал, то він його забрав із собою. Може, вже й надрукували».

– Це вже цікаво, – протяжно мовив майор. – Отже, крім вас, Парфенону Микитівну відвідував ще хтось, і оцей Хтось нам, на жаль, не відомий. Але нам може бути відомо, якщо ми дізнаємось, що за матеріал написав Арнольд Іванович. Мабуть, у цьому й ключ до розгадки. Боюся, що сьогодні з операцією не впораємося, як я запланував. Доведеться попрацювати ще й завтра. У газетах – вихідний. Але якщо матеріал (гадаю, це фейлетон) уже побачив світ, то все закінчиться сьогодні увечері. Вам, Женю, доведеться зараз зайнятися інтелектуальною працею: перегорнути газети за два останні дні і подивитися, чи немає там чогось надрукованого під прізвищем професора Шлапаківського. Зайвого не читайте: професор під псевдонімом ніколи не виступає. Отже… – Майор, як завжди, не докінчив думки, бо задзвонив телефон.

– Телефони завжди дзвонять невчасно або навпаки, – виголосивши черговий афоризм, Ситорчук підняв трубку: – Слухаю вас.

– Доповідає Квочка, – долинуло з мембрани. – П'ятнадцять хвилин тому я взяв слід доберман-пінчера. Голова у нього точнісінько як та, що в мішку. На кличку «Цуцик» не відгукується і навіть не повертає голови. Близько до себе не підпускає, весь час намагається щезнути з мого поля зору. Йде в напрямку аеропорту. Що робити?

– Вийти знову на слід і не злазити з хвоста. Але так, щоб не насторожити і не викликати у нього підозри. – Люлька у майора погасла. Здогадливий лейтенант підніс запальничку. Ситорчук вдячно кивнув і вів далі:

– Про кожну деталь повідомляйте додатково. Зрозуміли?

– Достеменно так!

– Все. – Майор поклав трубку і, звертаючись до лейтенанта, промовив: – Наша бібліотека сьогодні зачинена. Доведеться вам відвідати міську. Це, до речі, по дорозі до книгарні «Фоліант», але там довго не затримуйтесь. Галі потрібно виконувати план. Нам також.

Фостиков зашарівся. Майор підняв телефонну трубку і жовтим від нікотину пальцем повільно почав набирати номер.

– Алло! Парфенона Микитівна? Здрастуйте, люба. Говорить майор Ситорчук. Як ся маєте? Як Арнольд Іванович? Так, так. Взаємно... Я теж... Я радий за вас... По-доброму, так би мовити, заздрю.. Ви все така ж… юна й вічнозелена, як сказав поет, неначе кримський кипарис на узбережжі моря... Ну, що ви! Який компліме... Прошу, прошу... Ви так само любите канни і виноград? Я?.. Ну, звичайно. Аякже... Пам'ятаю... Забув... Та все ніколи... Шпигуни заїдають? Та що ви! Ми заїдаємо їх… Ви любите музику? Бетховен, Гендель, Бах! Я в захопленні від його поліфонічних фуг… Це щось незрівнянне!.. Я перед вами в боргу... Обов'язково сходимо. Якщо вашого найдорожчого немає дома – пропоную сьогодні на «Лебедине озеро». «Танець маленьких лебедів»... Безперечно... Це, до речі, мій улюблений танець... І ваш? Я щасливий – наші смаки збігаються... Так ви відмовляєте старому парубкові? Отак усе життя! Не можете? Мабуть, дома Арнольд Іванович, а ви його боїтесь? Ні… А де ж він? Міліція повинна знати? Це так... Але, знаєте, якщо жінка зацікавлена, вона знає краще будь-якого слідчого... Так... І навіть за мене. Принаймні я в цьому переконаний. Кажете, пішов у баню. Уранці, й досі не було? І це вас не хвилює? Тепер стільки молодих дівчат. Звичайно. На професорів тепер мода... А вік не головне. Вас не турбує... Значить, ви не любите Арнольда Івановича... Нема за що? Так, згодний... А ви, як пишуть про ювілярів, саме у розквіті творчих сил і можливостей. Будь ласка. Спасибі, дякую.. Якщо ви не проти, я приїду зараз.. Що таке? Бігуді? Ви мені і в бігудях подобаєтесь... Я не сміюсь... Одягніть поверх цього свою японську квітчасту хустку... Олеандр.. Запевняю вас.. Так так… Цілую ручку. – Ситорчук поклав трубку, і посмішка з його обличчя одразу щезла. – Якщо ви думаєте, що ця розмова була просто балаканина, то ви глибоко помиляєтесь. Я з неї більше взяв, ніж міг припустити. Як бачите, до жінок завжди, запам'ятайте це, лейтенанте, ви ще молодий, недосвідчений, вам це у житті знадобиться. До жінок завжди потрібний індивідуальний, а не колективний підхід. Головне – знайти у них найслабкіше місце – п'яту (я маю на увазі ахіллесову) і вчасно полоскотати її. Успіх забезпечено. Професор справді пішов у баню... Отож ви ті слова не сприймайте за двозначність. Ще вчора вони, як завше, полаялись. Через звичайний сімейно-побутовий дріб'язок. Він узяв рукопис, збірку поезій, автора вона не пригадує або не хоче казати, замість мішка прихопив портфель і пішов геть. Таке з ним трапляється часто. Дома не ночував. Тепер вона нікого не хоче бачити, навіть мене. Ви з цього щось зрозуміли, лейтенанте?

– Так точно. Тут щось не так..

– Безперечно, ви вгадали. Я не випадково наголошую на таких деталях: мішок, портфель, постійні сімейні чвари...

На столі знову підстрибнув і загарчав телефон. Майор вийняв люльку з рота і пішов до апарата.

– Доповідає сержант Квочка. Рівно десять хвилин тому він вийшов на злітну полосу...

– Хто вийшов? – стривожено перепитав майор Ситорчук.

– Цуцик, товаришу майоре. Він піднімає голову в небо й починає вити. Так виє, що начальник аеропорту не може працювати. «Приберіть цього пса! Він діє мені на нерви. Чий це собака? Кого він тут виглядає?» Якщо приземляється, він весело вимахує хвостом і обнюхує пасажирів.

– На якій злітній доріжці він бігає? – Люлька майора спалахнула червоною жариною.

– На сімнадцятій.

– І тільки?

– Достеменно так!

– З якого часу це в нього почалось?

– У кого, товаришу майор?

– У Цуцика!

– З десятої години тридцяти хвилин...

– Виношу вам подяку, сержанте.

– Єсть, товаришу майоре.

– Ще одна, ні, три деталі, мій любий. Негайно зайдіть до диспетчера вокзалу й уточніть: перше – які літаки злітали з сімнадцятої злітної доріжки між десятою і чотирнадцятою годиною дня; друге – номер того рейсу, прямий і зворотний, а також час його прибуття в наш аеропорт; третє – чи не зафіксоване на талончиках авіаквитків прізвище професора Шлапаківського? З цими даними – до мене. А втім, хвилинку – ми з вами, сержанте, через двадцять хвилин зустрінемось біля під'їзду будинку професора Шлапаківського. Раджу вам заскочити по дорозі додому і про всяк випадок переодягнутись. Вам усе ясно?

– Достеменно так! Що робити з собакою?

– Зробіть усе, щоб її затримали надійні люди й зачинили. Але не в камері схову, бо ще комусь спаде на думку викликати гицеля й накинути Цуцикові петлю на шию. Собака ні в чому не винний. Дійте, – Ситорчук поклав трубку і потер руку об руку з таким задоволенням і швидкістю, що в кабінеті запахло смаленим. Лейтенант схопився за карафку з водою.

– Не треба, лейтенанте, дякую. У мене долоні загартовані. Я щасливий. Квочка вийшов на слід. Це просто чудово. А тепер щодо вас. Ваша інтелектуальна робота звужується. Шлапаківський мав написати фейлетон для газети «За літературні кадри», як мені повідомила Парфенона Микитівна. Отож перегорніть підшивку лише цієї газети. До речі, ви цю газету передплачуєте?

Лейтенант заперечливо похитав головою і засоромився.

– Шкода. Це надзвичайно цікавий, висловлюючись по-сучасному, часопис. Там уперше надрукували про нас повість, яка досить-таки самобутньо написана, але з абсолютно несподіваною кінцівкою. Ну, абсолютно. Навіть для мене. Але треба віддати належне редакції: кінцівка – то таки винятково її заслуга. Редакція припинила друкувати повість, не подавши тієї кінцівки взагалі. Оригінальний і цілком новий сюжетний поворот. Передплатіть обов'язково. Газета не тільки цікава, але й дешева – карбованець п'ятдесят вісім копійок на рік. Та це між іншим. – Майор пропустив повз себе лейтенанта і двічі підряд, але через відповідний інтервал, крутнув ключем, тоді стукнув двері плечима і, переконавшись, що вони зачинені, вийшов услід за лейтенантом на вулицю. На вулиці вже вистигали каштани, але ще не падали і не розколювались звільняючись від їжакуватої оболонки.