Казки для бабусі

Ілля ХОМЕНКО, Володимир ФОМЕНКО ТОЧКА РЕГРЕСУ Фантастичне оповідання

— Накрийте їх!..

Небо, мов гіпсове. Й таке ж несправжнє тіло планети. Каламутне світло її сонця хотілося струснути, як примару.

Біля самого краєчку вирви секретар держради зашпортнувся й мало не полетів униз. Назад, по стрімкому, вилизаному полум'ям схилу. До скляної маси та вплавлених у неї уламків композитного панцеру.

— Як це трапилося?

Капітан, а він підтримував секретаря за лікоть, набрав у легені якомога більше повітря. І секретар поспішливо додав:

— Але коротко, тільки суть.

— Підлітаючи до системи, наш бойовий автомат виявив непізнане судно. На запит «свій — чужий» нам не відповіли. Сигналу про те, що на борту екіпаж, теж не подавали. Намагалися сховатись. Одійти в астероїдні поля. Наш безпілотний розвідник узяв курс на переслідування, вони його атакували.

Секретар озирнувся. Шмат синтетичного полотна був схожий звідси на загублений носовичок. Контури восьми тіл під ним майже не проступали.

Капітанові слова уплітались у свідомість, мов колючий дріт.

— Залпом у відповідь… Утративши керування, почав наближатися до планети за гіперболічною траєкторією… Зі швидкістю 960 кілометрів на секунду… Спалахнув у вищих шарах атмосфери…

Тих вісьмох унизу вогонь і падіння не знівечили. Силові екрани крісел гравізахисту компенсували і те й те. Апаратура збитого корабля до останньої миті намагалася зберегти вісім тіл, не розуміючи, що життя раз і назавжди залишило тлінні оболонки. Мабуть, ще в ту мить, коли судно проткнула невидима шпага променевого удару.

Секретар знав, що зустрітися з неживим поглядом астронавта, душа якого залишилась там, за небесною межею, буде моторошно, майже нестерпно. Тож наперед дав собі слово, що в разі підтвердження неймовірного, він не дивитиметься у вічі загиблих. Однак, опинившись у вирві, слова свого не додержав.

— Чому зондові детектори не підказали, що на борту екіпаж? — спитав різко. Можливо, навіть, різкіше, ніж слід.

— Зіткнення сталося поза районом імовірних бойових дій. Розвідники, виконуючи завдання далеко від операційних баз, мало користуються променевою апаратурою. Щоб не виказувати себе. Під час силового контакту наш автомат намагався встановити наявність живих істот на борту ворожого судна. Однак антени його біосканерів було знищено уже першим прямим влученням супротивника…

Сіре марево здіймалось над краєвидом. Здавалося, що в повітрі виграють міріади веселих комах. Але секретар знав, що в цьому стерильному світі нема кому відчувати біль чи радість. У висхідному повітряному потоці неживий танок виконує пил.

— Ваші міркування? — спитав він капітана й спробував інтонацією приглушити терпкість попереднього запитання.

— Є правила ведення війни. Вони їх брутально порушили. Не пішли на радіоконтакт. Не повідомили про наявність екіпажу. Не зажадали даних щодо типу нашого розвідника: пілотований чи безпілотний? А мали б це зробити. Згідно з усіма міжнародними законами… Вдарили першими. Й одразу на знищення. Отже…

— Еге ж. Недешево нам дістанеться тутешній дейтерій.

Плечі в капітана ледь похилі. Спина — хіба трішечки — зсутулена. Щось незбагненне пригасило його поставу, яку секретар пам'ятав ще з першої їхньої зустрічі на космобазі…

Розстріляний зореліт усім тягарем упав на сумління цього фактично ні в чому не винного чоловіка. І попри все, а це без будь-яких слів було видно, капітана діймали сумніви.

— У цій придибенції чимало непоя?сненого, чи не так?

— Саме так.

— Державну приналежність збитого корабля визначено?

— Безперечно. Саме перед вашим прибуттям. Система ТНЗ-18. Ізоляціоністи. Нащадки землян, як і ми.

— Ага… Три густонаселені планети, два штучні супутники. Доктрина автохтонного розвитку. Жодного іноземного дипломатичного представництва у межах суверенних небесних тіл. Контакти із зовнішнім світом зведено до мінімуму. На цей час відчувають дошкульний енергетичний голод. Активно вивчають багаті на енергоносії ненаселені планети… Отже, капітане, я правильно оцінив ситуацію? Але ж у вас є ще щось недомовлене.

— Ні. Ми знаємо те саме, тільки мені не вдається вибудувати всі факти в розумну схему. Чому вони доручили військове розвідування закритого району пілотованому кораблеві? Чому, зрештою, відкриваючи вогонь, одночасно не катапультували модуль з екіпажем? Той факт, що пілотажна капсула відділилася, міг би слугувати знаком для нашого патруля. Він зманеврував би та відповів на удар, лише переконавшись, що людям нічого не загрожує.

— А в них могла бойова програма спрацювати попереду рятівної?

— Не знаю. В тім-то й заковика. Скидається на те, що рятівної в них узагалі не було. Техніки просканували пам'ять нашого зонда. Добре, що центрального процесора не пошкодило. Отож комп'ютер ідентифікував це судно як автоматичне. Жодної комунікаційної активності. Ніяких дій, спрямованих на те, щоб вивести екіпаж із зони ймовірного удару. Вони ніби змовилися там разом загинути. І машини, і люди.

Кроків за сто від вирви пухирився тимчасовий купол. Клаповухо стирчали параболи ефірних та субефірних антен. Латкою чорніли двері повітряного шлюзу. Держсекретар знав: там, усередині, без сну та перепочинку працює команда експертів. Відповідь на питання, чому, об'єктивно кажучи, пересічне прикордонне зіткнення призвело до людських жертв, ось-ось з'ясується. Можна було б і пірнути туди, під невагомий пневматичний дах. Скинути захисну маску, крізь яку однаково нестерпно — що дихати, що розмовляти. Витягти з ніздрів остогидні фільтри. Підставити кухоль під термосний кран, кинути в окріп брикетик похідного раціону, підсісти до столу… Але щось його стримувало. Та й капітан, судячи з усього, не поспішав до кондиційної прохолоди… Секретар навіть розгубився, бо не міг знайти переконливого пояснення, чому раптом на нього напала ідіосинкразія. Одначе збагнув: мертві астронавти були накриті полотном того самого кольору, що й купол експертної групи. Хтось поспіхом роздер тканину запасного «пухиря» для останнього покрову тим, кому вже більше не судилося відчути спеку чи холод…

Розкидаючи взуванкою ґрунт, підбіг зв'язковий. Подав секретареві принт-повідомлення. Звичайний на вигляд аркуш означав: відомості, ним оповіщені, настільки важливі, що їх не можна доручати радіохвилям. Секретар прочитав інформацію двічі. Тоді дав капітанові. Той зосередився на тексті, намагаючись зрозуміти (чи то не зрозуміти) його. Зрештою надірвав ріжечок аркуша і випустив його з рук. Позбавлений захисної оболонки матеріал вступив у хімічну реакцію з повітрям. На поверхню посипалися лише темні клаптики, без жодної літери на них.

— Хто налагодив режим особливого засекречення? — спитав секретар.

— Головнокомандувач стратегічними силами. Ще до вильоту.

— На мою відповідальність. Негайно перекажіть на базу зміст цього звіту. Засобами ефірного та субефірного зв'язку. Всю енергію — на форсування сигналу. На захист від можливого перехоплення — часу та потужності не витрачати.

— Слухаю!

Капітан дав зв'язковому короткий наказ. А коли його кроки позаду стихли, спитав несподівано хрипко:

— Та що ж це таке?

— Те, про що ви раніше здогадувалися. Їхній зореліт не був призначений для автоматичного ведення бою. Експертиза уламків розвіює будь-які сумніви.

— Але ж так не буває!

— Жодних відокремлюваних модулів, флеш-катапульт евакуаційних капсул. Бойові та пілотажні пости обладнано по всьому корпусові. Шлюпкові палуби не пов'язані комунікаційними лініями з командним відсіком. Керувати звідти зорельотом… З готової до старту шлюпки технічно неможливо. Корабель сконструйовано так, щоб він ставав до бою, маючи на борту цілком укомплектований екіпаж. Потужність машини підсилити людським фактором. Не зважаючи на можливу загибель екіпажу від вогню супротивника.

— Якийсь безум! Цього не може бути.

— Може. Отепер і зметикуйте, звідки беруть їхні кораблі свої бойові переваги. Парадоксальна тактика, непередбачуваний стратегічний рішенець. Ось чому нам жодного разу не пощастило вивести з ладу їхні зорельоти, коли ми глушили електромагнітним імпульсом їхні процесори керування.

— Ви… цивільний… розмірковуєте щодо стратегії…

Капітан затнувся. Секретареві здалося, що офіцера зараз знудить. Він навіть відсунувся, — така відчутна була хвиля огиди, що нахлинула на співбесідника. Але той одразу ж опанував себе.

— Винен. Прошу не вважати сказане за образу. Я тридцять літ у просторі. Двадцять вісім із них присвятив військовому флотові. Смерть у космосі — справа буденна. Сам горів на станції «Ганімед». Сім діб був серед тих, що пропали безвісти. Коли загинув есмінець «Мангуст»… Зіткнулися з метеоритним уламком. Коли виходили з овердрайва у «сліпому» режимі… Бласт-захист не спрацював… Троє в пілотажній рубці — одразу… А до тих, що були в реакторному, рятівники дісталися, тільки запізно. Медальйон, що його вам дали перед вильотом, кожен із нас носить не скидаючи. Самі знаєте на випадок чого. Але я ніколи не бачив військового… здатного натиснути на гашетку, знаючи, що під наведенням — люди… У бойових комп'ютерах наших кораблів є програма. Ви про неї чували, вона блокує артсистеми, якщо в зоні вогню щось живе. Та хоч би й не було такої програми! Це ж немислимо — стріляти по таких самих, як ми. Вони що, хочуть прикритися живим щитом? Сподіваються, що примусять нас відступити по всьому фронту, коли застосовують пілотовану техніку?

— Ні, капітане. Хотілося б помилятись. Але вони, здається, розраховують зовсім не на це.

Держсекретар добирав найпростіші слова, намагався вкласти думки в гранично чіткі мовні конструкції, розуміючи, що не час і не місце тут для складних інтелектуальних вибудов.

— Гадаю, річ не в заслоні. Скорше всього, вони готові до того, що рано чи пізно ми таки навчимося стріляти по живих мішенях.

— Але ж ви — тямущий чоловік. Хіба таке можливо? Хіба ми живемо в епоху світових війн чи за первісного дикунства? Ера експансії, третя хвиля освоєння позаземного простору. Впродовж сотень літ незалежні колонії воюють між собою… За ресурси безлюдних світів, за мінеральну сировину, за право використовувати енергію зірок. Але ніхто й гадки не мав убивати одне одного в цих конфліктах. Немислимо. Спочатку відділяється відсік з людьми, й лише потім корабель виводиться на бойовий курс. Дистанційно чи автоматично. Хіба є щось цінніше за людське життя? Хіба весь дейтерій цієї планети вартий страждання хоча б однієї живої істоти? Ви ж бо — політик… Чи вартий, питаю вас?

Секретар звів очі догори, до запиленого гіпсового неба. Потім перевів погляд на співрозмовника.

— Не вартий, — відповів стиха. — Та, очевидно, є люди, які міркують інакше. Тож нам із вами доведеться з цим змиритися…

Тиша огорнула їх, як ватна ковдра: у вирві перестали вистукувати сервісні механізми, котрі видобували з ґрунту кістяк загиблого судна. Водночас іздригнулися, змінюючи поляризацію, антени на верхівці купола. На капітанському браслеті спалахнув червоний вогник — сигнал про те, що передавачі експедиції послали в ефір та субефір нагальні повідомлення.

Щось відбувалося. Ожили комунікаційні пристрої. У навушниках заметався голос чергового оператора, проте через тріщання завад, викликаних роботою субефірного трансміттера, чулися лише окремі слова: «У третьому квадранті… на субсвітловій…»

— Хіба в армії служать убивці? — ні до кого не звертаючись, запитав капітан. — Та жоден астронавт… Що ми вже озвіріли, втратили розум?

У кратері загули, пожвавішали землерийні автомати. Одночасно заговорила рація:

— Повторюю: в третьому внутрішньому квадранті зафіксовано вихід із овердрайва бойового корабля. Йде на трьох десятих світлової швидкості, починає гальмувати.

— Тип і прапор?

— Крейсер-розвідник класу «Морлок», сигналів державної приналежності не подає. За всіма параметрами — корабель культури ТНЗ-18. Екстраполяція траєкторії дає змогу визначити: правує на бойовий курс.

— Ціль?

— Просторові координати 10-24-75. Місце загибелі їхнього зорельота.

— Перехоплення!

— Перехопити неможливо. У них на борту — екіпаж. Ми послали попередження: не стріляти, на планеті працюють люди.

— Усім — нульова готовність! Крейсерові «Тор» — автоматичний бойовий режим, від'єднати заселений відсік! Крейсерові «Геркулес» — прийняти екіпаж «Тора», залишити позиції орбітального чекання, заховатися від противника за диском планети. Запустити зонди, увімкнути силовий захист!

У навушниках потріскувало. Немов з іншого світу долинали до секретаря та капітана перемовини людей у центральному пульті корабля, що їх викликав:

— Капсула з «Тора» — в зоні захоплення… Точка доторку… Єсть стикування!

— Головний двигун — тест на запуск… Одна сота тяги — на кормові дефлектори…

— Зонди запущено!

— Захисне поле ввімкнуто!

— Хочуть ударити по уламках свого корабля. Таємниці бережуть. Та нічого в них не вийде… Адже на планеті наші…

Сіре, тіснувате од зібганих хмар небо, тимчасовий купол, майданчик для посадкового модуля. Потворна маска на обличчі капітана. Ні травинки, ані кущика, ні усмішки товариша поруч — ні на чому зупинити погляд, нічого взяти з собою.

— Капітане!

— Так?

— Суто технічно… На об'єкт, що його визначено як заселений, можна спрямувати вогонь?

— А що, вам кортить спробувати? Хіба що наводити через цівку…

— Через цівку?

— Відімкнути артсистему від стратегічного комп'ютера. Взагалі роз'єднати. Перерізати кабелі. Приблизне наведення робити за курсовим процесором. Низьку прицільність компенсувати надлишком потужності. Когось поставити, щоб за командою замкнув контакти. А ну ще…

Капітан замовк. Тоді полегшено, ніби втішаючись одержаною над собою перемогою, доповів:

— Аж ніяк не можна! Громадянине секретар державної ради, доручене мені з'єднання бойових кораблів у складі крейсерів першого класу «Тора» та «Геркулеса», автоматичного розвідника «Циклоп» та атмосферного човника «Містраль» можливістю атакувати заселені об'єкти не володіє.

Знову почувся голос у навушниках:

— Капітане! Супротивник на сигнал «У зоні атаки — люди» не реагує! Зменшив швидкість, іде бойовим курсом. Увімкнув станції наведення. Має радарне захоплення планети, вас узято на приціл. Через три хвилини вийде на оптимальну дистанцію для удару.

Три хвилини. Небо сіре, зашмульгане. Гори на овиді, липуче світло, поривний вітер. Тимчасовий купол — як саван, стрілка атмосферного човника «Містраль» на посадковому майданчику.

Простеживши, куди спрямував свій погляд бесідник, капітан мовив:

— Усе одно не встигли б. Не тільки стартувати, а навіть повантажитися…

— Підтвердження того, що станції співдружності одержали наш сигнал, одержано?

— Так. На базі про все знають.

— Нехай «Геркулес» іде, — розпорядився секретар. — Прямує додому.

— Крейсерові «Геркулес», на випадок удару по планеті негайно відходити! До бою не ставати, до відстані прицільного пострілу ворога не наближатися! Повторюю: в разі ударів по планеті негайно, пірнайте в овердрайв! Це наказ! Остаточний звіт про дії супротивника передати об'єднаному військовому командуванню!

— Ми все зробили як слід?

Капітан кивнув. Упродовж двох хвилин вісімнадцяти секунд обидва мовчали. Те, що їм хотілося б сказати один одному, на думку так і не спало. Та й не було ніякого бажання про щось говорити. По суті вони були такі несхожі. Служака середніх років та літній чиновник.

Шум у кратері знову припинився. Кібери видобули з ґрунту останній сегмент загиблого корабля та й завмерли, чекаючи нових розпоряджень.

— Хіба діло військових — убивати? — звернувся до тиші капітан.

— На війні — як на війні. Так писали древні книги.

— Коли сходять з розуму цілими планетами й починають стріляти одні в одних — це вже не війна. Це називається по-іншому. Це…

На мить офіцер замислився. Та оскільки йому не вдалося знайти влучного слова, то він лише безнадійно махнув рукою.