Казки для бабусі

Ілля ХОМЕНКО ВОЛЯ ТА СИЛА (Із циклу «Казки для бабусі»)

— Поглянь-но, Мудрію, поглянь! Ніч розгорнула перед тобою свої шати. Бач, яка вона чарівна, ця ніч у чистій наготі!

Камінець поворухнувся під ногою, зірвався з місця й пропав у зрадливій порожнечі.

— Дивись, який місяць! Повний, ясновидий. Я тих місяців набачився вже та й набачився: величезних, червоних, як кров, чи дрібненьких та бліденьких, схожих на монету в руці лихваря. Але щоб такий… Озирнись, не бійся…

Підсвічені сріблястою зірницею, правителеві очі сяяли. Обережно, намагаючись навіть не дихати, Мудрець повернувся. Ліва нога ковзнула по схилу. Він похитнувсь — і ніч злегка гойднулася йому назустріч. Ген унизу жив своїм життям океан, блакитна стяга крізь усю його просторінь бігла аж до небокраю. Вона спокушала, вабила, манила за собою.

— Ось вона — богиня Селена! Така красуня висить над нами. Зорить, мов закохана діва. А зірки довкола неї кружляють у танку. Зовсім близько. Прямо над головою. Один крок — і доторкнешся до неї губами. Адже ти ступиш цей крок, Мудрію? Ступиш, якщо я попрошу?

Про щось своє бурмотів прибій. Співали цвіркуни. Теплими хвилями накочувалися пахощі нічних квітів і пестили ніздрі. Ще один камінець рипнув під узуванкою. Рипнув, одірвався від підошви й полетів униз — у свій нескінченний політ крізь тужавий вітер до зоряної стихії.

— Загасіть смолоскипи! Нумо, гостю, сміливіше! Що ж ти? Нумо ж…

Мудрець здригнувся. Зірки знову потяглись йому навстріч, пропонуючи опертя.

— Ви, вчені книжники, звіздарі, — ви дивні люди. Дивитесь на світ крізь запилені пергамена та зіниці телескопів. Можете сказати, скільки зморщок на місячному лику та скільки крапель води в морі. А того, що море прекрасне, що місяць чудовий, та й сама оця ніч просто чарівна, — ви навіть не помічаєте.

Однією рукою Мудрець намацав опору, але пальці ковзнули по холодному мармуру, і він знов її втратив.

— Тільки вчора я розмовляв з одним лікарем, — як оце зараз із тобою. Він був говіркіший за тебе, га, Мудрію! Але наша бесіда чомусь урвалася в найцікавішому місці. Він сказав «ні». І зробив останній крок — до прірви. То був його вибір. А ти?

Легкий бриз овіяв лиця тих, що стояли на терасі. Прохолодний подих океану збадьорив Мудреця. Він над силу розтулив губи, намагаючись заговорити. Задерев'янілий язик лише з третьої спроби виштовхнув з рота слова:

— Я… згоден… Я… відкрив таємницю манускрипта…

— Перелазь.

Він перевалився через балюстраду, важким лантухом упав на мозаїчну підлогу. Краєчок провалля, шурхітливі хвилі з гострими кам'яними стирчаками залишилися по той бік мармурової огорожі, в минулому, наче їх ніколи й не було. Мудреця тіпало, і йому здавалося, немов усі вісімдесят поверхів вирізьбленого в монолітній скелі палацу тріпочуть перед ним, охоплені страхом.

— Розв'яжіть йому руки. Охорона вільна. Всім іти геть. Я сказав — усім!

Начальник варти запопадливо уклонився кілька разів і пішов останній. Дзенькнув метал об метал. Над столом іскриною сяйнув і погас рубіновий перстень. Правитель узяв келих. Мудрець підвівся, повільно розтираючи зап'ястки.

— Стародавні сувої повідомили мені… Про те, як треба жити по правді… Як досягти злагоди в серці своїм… Як виростити сад у пустелі та як…

— Авжеж. І про це, звісно. Про це теж.

Правитель підступив до Мудреця так близько, що той відчув, яка напахчена його борода. Нездоланна сила відчувалася в цьому чоловікові. «Не опирайся» — заволало щось у душі Мудреця. І він слухняно кивнув сам собі.

— Ти знаєш, для чого тебе привели. Про сади в мене дбають садівники, про серце — ескулапи.

Мудрець глитнув слину.

— Так, повелителю, знаю. Я прочитав найважчий, дванадцятий, розділ. Мені вдалося розтлумачити тайнопис.

Правитель знову наповнив келих. Струснув з пальця крапелину вина — і та дзвінко розбилася об золото порожньої таці.

— То я жду, Мудрію.

— Повелителю! Таїна вічного життя… Цебто, вічного нема нічого… Але…

— Не викручуйся!

— Так, тепер можна з певністю сказати: древні знали, як зробити життя удвічі або й утричі довшим від його природного плину…

Сталеві пальці згребли одежу на грудях Мудреця з такою силою, що від неї з тріском одлетіли всі застібки разом, — правитель цупко тримав Мудреця за горло:

— Ти, хробак! Слухай уважно. У мене є все. Крім одного. Майбутнє втікає від мене. Я не владний над ним. Вісімдесят сім разів зустрічав я весну. А тепер бачу: руки вже не ті, та й зір загубив гостроту. Я старий. Кволий та безпорадний.

Зірки вмить потьмяніли, місяць луснув, мов піхур, — світ пропав.

… Кволий, кволий, кволий… Пальці обм'якли.

І легені, що мало не сплющились, із хлипом вірвалося повітря — Мудрець мало не похлинувся першим ковтком.

— Ви ледь не задушили мене, правителю.

— Людину, Мудрецю, не так легко задушити.

Є шлях, що веде до подовження життя. Але це шлях — у прийдешнє… Він жаский. Зробити своє буття тривалішим… можна лише коштом когось іншого… Від когось відібрати, а комусь оддати… Якщо хтось проживе довше, то з чийогось життя віднімуться ті роки… Досліди древніх це доводять. Я б не відважився їх повторити.

Приглушене рокотання покотилося коридорами палацу, забилося поміж кам'яних стін, відскочило від них і гайнуло аж до небокраю, немов зірвалося з гранітного карниза. Правитель реготався! Мудрець уперше чув такий сміх — і потім ще довго по ночах, навіть уві сні йому вчувалося рокітливе відгоміння владних веселощів.

— Скільки чоловік тобі треба для досліду, книжнику! Тисяча? Дві? Та яких? Мужчин, жінок, дітей?

Настав день. Тяжкий, хворий, гарячковий. Безжальний кулак сонця періщив по головах. Ніщо не рятувало від спеки. А тиран, хоч і не відпочив у задушливу ніч, був бадьорий, веселий.

— То ти кажеш — потрібні люди?

— Не просто люди, — Мудрець сьорбнув шербету. Коштовне вбрання з царського плеча було для нього завелике. А в голові, од скроні до скроні, немов камінна брила, перекочувався приглушений диявольський регіт.

— На схилі Священної гори є печера. В ній — джерело життя.

— Мої люди обнишпорили ту стару нору. Нема там ніякого джерела. Якщо ж було, то давно висохло.

— Джерела — алегорія. Мовиться про сили природи. Могутні, не підвладні людині…

— І що далі?

— До печери заходять двоє. Ті, що зважилися злити свої життя воєдино. Їх супроводжує святець… Утаємничений… Одне слово, той, хто знає, як задіяти древній механізм. А вийде на волю із тих двох лише один. Проживе не одне, а два життя.

— А що станеться з другим?

— Він перестане існувати, але не зовсім. Перетвориться на туман. Висвічений туман блакитнуватого відтінку. Стане мудрістю пращурів. Межею між абсолютним супокоєм та вічним рухом. Я не достоту второпав…

— Пусте. Мене більше цікавить доля першого. У зеленій чаші басейну скидалась риба.

Мармурові стіни, жебоніння рукотворного водограю, свіжий подув од ритмічного маяння опахал, і крижинки, що тануть у срібних келихах, — усе навіювало мрії про остуду. А проте спека здавалася нестерпною.

— Говори, Мудрію, говори.

— Повелителю, нас чують прислужники.

— Вони глухі й німі. Давай далі.

— Сили печер заберуть непрожиті роки у слабкішого, а подарують тому, чия воля до життя дужча. Люди не владні над цим вибором.

— Он воно як.

Дзенькнув гонг. Розчахнулися двійчасті двері. Зграйка дівчат принесла страви навзамін поданим — таці з добірними фруктами, коштовні дзбани з питвом, — без жодного звуку вийшли. Прекрасні обличчя служниць, жорстокі мармизи стражників. Танучі крижинки на сріблі, задушлива спека. Світ здригнувся й поплив перед очима Мудреця. Йому болісно захотілося вщипнути себе й прокинутися.

— До цього ми якраз і дійшли днями в розмові з одним лікарем. Я так і думав, що в печері на мене чатує якийсь підступ. Але він не хотів казати, який саме. Тому його вже нема.

— Я знаю, кого ви згадали, повелителю. То був славнозвісний учений. Він зичив добра людям, умів читати стародавні письмена…

— А моє маленьке прохання виконати не хотів. Нікчемний був громадянин і патріот нікудишній.

Закутий у кришталь піщаного годинника з тихим шурхотом спливав час.

— Ходімо на оглядовий майданчик, Мудрію, помилуємося морем. — Тиран підвівся, солодко потягнувся. Хруснули суглоби, дзенькнула під одягом кута найкращими майстрами кольчуга.

Підлога метнулась назустріч долоням Мудреця, десь під серцем наче вірвалася струна й застогнала мелодією відчаю та нестерпного жаху.

— Та годі, адже я просто запропонував провітритися, подивитися з висоти на море… — Повелитель відступив, бридливо дивлячись на розпростерте біля ніг тіло.

— Я… Я навчу вас, як оминути древній закон!

— Навчи, навчи.

— Треба знайти людину, чия воля до життя була б слабкішою за вашу. Зайдіть із ним до печери — й вам нічого боятися! Ви повернетеся молодим, а він перетвориться на туман.

Правитель подав руку, допоміг підвестися хирлявому Мудрецеві. Недбалим рухом струсив пил з його вбрання, підвів до бенкетного столу. Всадовив. Сам умостився поруч, поправив піхви кинджала.

— Ти не засмучуйся, Мудрію. Я дуже хочу жити. Дуже. На світі нема такої людини, яка прагла б цього сильніше за мене. Я ж бо зазнав у житті безмежної радості й надії, я зазнав перемог і насолод, які тобі й не снилися. Знаю, з чим доведеться прощатися. Тому волію жити більше, ніж будь-хто зі смертних.

— Так?

— Саме так! А як же інакше? Де ти бачив тирана, котрий мав би слабку волю до життя? А втім… Якщо ти знайдеш мені безумця, котрий не хоче жити, підеш звідси винагороджений.

Мудрець підвів голову. Їхні погляди зустрілися. Смиренний книжник уперше не одвів очей.

— Але ж, повелителю! Ви кажете, так волієте до життя, як ніхто в світі, а тим часом наказали зіштовхнути зі скелі цілителя Арінія. І мене… теж привели до тієї ж безодні. А ми знаємо… тільки ми вміємо витлумачити письмена древніх. Коли б я впав в океан, нікому було б повідати вам таїну тривалого життя.

Правитель позіхнув. Його жовті зуби тьмяно зблиснули — немов ікла в тигрячій пащі.

— Аріній — дурень. Він усе одно нічого не сказав би. Знаю таких. А тобі нічого не загрожувало. Під карнизом було напнуто верету. Твій нетривалий політ закінчився б у руках моїх служників.

Повелитель знову позіхнув — широко, від душі. Далі стиха додав:

— Не хочу нахвалятися своїми підлеглими, але вони вміють розв'язувати язики. Таємниця від мене нікуди не ділася б. Але… Добре, що ми про все домовилися без цього. Адже добре, чи не так? Відпочивай, попоїж, тобі ще доведеться обрати того, хто вирушить із нами до печери.

— Як тебе звати?

— Люцій.

— Хто ти? Скільки тобі років? Що робиш у палаці?

— Я тисячник, керую добірною вартою Його Величності. Мені тридцять років. Палко люблю нашого Повелителя. Життя ладен за нього віддати.

Прорипіла портупея. Дзенькнули остроги. Підлога під ногами Мудреця захиталася. Запах шкіри, металу, випотів. Запах казарми… Так пахне бронзовошкірий велетень Люцій… Чад від мастил… дим світильників…

— Що з тобою, Мудрію?

— Пусте. Голова запаморочилася… Не так-то й легко читати в людському серці. То кажеш, Люцію, ти любиш повелителя?

— Саме так! Дуже люблю.

— А коли я скажу, що лікар, котрий пророкував тобі швидку смерть, помилився? Що недуга твоя ось-ось минеться сама по собі? Що отруйний хробак болю не терзатиме твої нутрощі, а дружина й діти не залишаться без годувальника? Що віддаєш ти не кілька місяців страждань, а щасливі довгі роки? Га? Чи підеш ти з повелителем у печеру, знаючи про все це?

Бронзове обличчя вояка залилося полудою блідості.

— Зітніть йому голову!

Розгніваний рик повелителя метнувся до тисяцького, мов кулак, — і зупинився на півдорозі від неголосного докірливого шепоту Мудреця:

— Повелителю, ми ж домовилися…

— Гаразд! Тоді в копальні!

— Повелителю, ви ж обіцяли.

— Тоді женіть його геть! Але затям, Люцію: я тобі цього не забуду! Неодмінно займуся тобою… Згодом. Добра в тебе душа, Мудрію.

— Ти одужаєш, Люцію! Певен я, що одужаєш…

— Облиш його, Мудрію, годі. Наступний!

Начальник охорони помітно хвилювався — його виказувало тремтіння голосу:

— Повелителю, дозвольте доповісти: на околиці міського акведука схоплено самогубця. Арештові не опирався, камінь та мотузку віддав із власної волі.

— Сюди його!

— На коліна перед Правителем!

— Ах ти ж, поганцю! Знаєш, що буває за спробу забруднення водоносної системи?

— Знаю, повелителю. Мені однаково.

— То ти що, зовсім жити не хочеш?

— Життя не тішить мене.

— Тут неподалік є одна печера. Прогуляємося туди? У двох.

— Мені однаково.

— Мудрію підійди роздивися його: що за камінь за пазухою у цього шмаркача?

— Як зовуть тебе, юначе?

— Сперанцій.

— Нічогеньке ім'ячко дали. З таким мимоволі жити не захочеш…

— Повелителю, прошу вас, помовчте. Сперанцію, подивись мені в очі. Подихай на скло. | Ще раз… Так. Твоя наречена жива, Сперанцію. Вона кохає тебе. Їхня галера не потонула, її штормом віднесло до південного материка. Вона кохає тебе й неодмінно до тебе повернеться, Сперанцію!

— О!..

— Юнак не підходить нам, повелителю!

— Геть! Женіть його у три вирви! Майно конфіскувати! Віслюка, хату — все до скарбниці! Сучий син.

— То що ж виходить, Мудрію?

Над містом одбушувала гроза й освіжила повітря. Небосхил уже вхопив чималий шмат сонячного короваю, тож кухарі палацу втретє заходилися готувати легку вечерю, а денна сторожа поступилася місцем нічним вартівникам — гвардійцям, що бачили в пітьмі та впізнавали чужака звіддалік.

— Повелителю, всі оці люди — самогубці та добровольці — нам не підходять… Вони дуже, просто-таки дуже хочуть жити. Але в кожного з них є причина, що робить їхнє життя нестерпним. Тому, якщо її усунути…

— А якщо не усувати? Скажімо, я міг би наказати, щоб ту дівчину… Наречену забруднювача акведуків…

— Нема сенсу, повелителю. Одне діло — коли людина не хоче жити… Інша — коли хоче, але не може жити так, як хоче… Втім… Якщо ви певні себе, якщо ваша воля до життя така сильна, як ви кажете… Можна взяти котрого завгодно й ризикнути.

— Бачиш, Мудрію. Взяти, звісно, можна. Але ж мені аж ніяк не хочеться ризикувати.

Накотилися сутінки. Засяяли перші зірки. Правитель, як і раніше, був бадьорий. Мудрецеві ж нестерпно хотілося спати.

Колись він розгорне старовинні книги й намагатиметься збагнути, що саме надає цьому старому волячої витривалості та лев'ячої сили, звідки беруться в нього могутній голос та залізна чіпкість? Чому впродовж стількох років перед ним падають ниць мільйони інших — молодих, добрих серцем, вродливих? І підіймають за його здоров'я келих, і на перший же поклик шикуються в бойові когорти, і зрошують своєю кров'ю чужі землі?! А в храмах б'ють за нього поклони, і навіть у молитві перед сном, коли їх не бачить ніхто в світі, — ані дружина, ні сторожа, ні підглядач, — вони знову поминають його ім'я: випрохують для нього здоров'я, — для того, хто виснажує їх працею, війнами та в'язницями. От що дивно.

— Міркуй, міркуй, Мудрію! Може, у твоїх сувоях і про це щось мовиться?!

— Про що?

— Може, там сказано, як знайти потрібну людинку?

— Як ви довідались, що я саме про сувої розмірковую?

— А про що ще може думати книжний хробак?

Гадюка остраху вжалила в самісіньке серце — і враз відпустила.

«Він не здатен читати думки. Не здатен. Це мистецтво не завжди підвладне навіть мені. А я цього вчився ціле життя. Авжеж. Якби він був на таке здатен, то хіба воловодився б зо мною? Сидів би собі на троні — молодий, білозубий, а я спав би непробудним сном на дні затоки».

— Повелителю! Навіть якщо взяти щирого… з доброї волі… фанатика, все одно самої його згоди замало. І самого бажання замало. Треба щоб людина по-справжньому довела — життя їй не миле. А тоді, коли ми з'ясуємо причину цього, щоб він свого бажання померти не зрікся.

На небо знову виплив місяць. Візерунки сузір'їв милувалися своїм віддзеркаленням у стрілчастих вікнах кам'яного палацу. Вітер шелестів кронами евкаліптів.

— Слухай, книжнику, здається, знаю я таку людину. Завтра ж тебе з ним познайомлю. А зараз — відпочивати. Ранок од вечора мудріший.

— Ось. Прошу любити й поважати. Державний злочинець номер один. Харцизяка. Життя йому таке ж ненависне, як любе мені. — В голосі правителя вчувалась потаємна радість колекціонера, що показує гостям рідкісний екземпляр.

Перше, що впало в очі Мудрецеві, — ланцюг. Важкий металевий ланець, що обсотав високого й широкого в плечах чоловіка. Того ж, чиї рухи стримували ці пута, він розгледів пізніше.

— Накинувся на мене з кинджалом. Хоч добре знав, що варта не спить. На допиті затявся. Мовчав. Навіть не зізнався, як його звати. А втім, теж мені загадка — Флориній! Живе самотою… столярує, цебто, столярував. Спільників у нього нема. Ні з якими заколотниками не водився, з ворожими нам сусідами — теж. З власної волі, так би мовити.

В очах Флоринія тремтіла нестерпима мука всіх отих ночей, що їх випало йому провести У в'язниці палацу. Але тримався він гідно.

— Трапився дуже доречно. Мені давно був потрібен привід ужити певні круті заходи. Але не в тім річ. Він-бо знав, що вбити не зможе, йому просто не дали б мене вбити. Про те, що сам помре, — теж знав. Доконечний зненавидець життя!

Мудрець підійшов до закутого вздовж і впоперек полоненика. Неголосно спитав:

— Чому ти вирішив померти жахливою смертю державного злочинця?

— Тому що я не можу й не хочу жити в тому світі, яким править тиран.

Шурхотів час у піщаному годиннику. Зблискувала криця в руках охоронців. Мудрець пильно оглянув полоненика. І знову промовив:

— Ще зовсім недавно я сам стояв над прірвою, а руки мені були зв'язані. Але я купив собі життя… Купив задля того, щоб зрозуміти тебе… Зрозуміти мого вчителя, котрий зробив крок у безодню, щоб не розкривати таємниці тиранові. А я ще хотів би усвідомити дії тих, інших, котрі на всіх майданах вихваляють владоможця.

— Мені несила дивитися на чужі муки.

— І ти вважаєш, що в усьому винен повелитель?

— Так!

— А тепер подихай на оце скло. Те, чим його змащено, випарується. Ти вдихнеш цю суміш — і вона не дасть тобі ошукати мене… Уяви, що ти досяг своєї мети. Тиран мертвий. Але ж його місце посяде інший тиран…

— Щось ви довго теревените!

— Повелителю, зачекайте трішки, прошу вас! Прийде новий тиран — і люди страждатимуть, як і раніше.

— Люди самі оберуть того, хто ними керуватиме!

Правитель слухав розмову дедалі більше зацікавлено.

— Та за сенату так само різали горлянки, як і тепер! — не витримав він. — Навіть іще більше.

— А правда на його боці, Флоринію! Він деспот, він твій ворог, але каже правду. Ті часи, коли люди самі обирали правителів, позначені в хроніках кривавими війнами та злочинами. Твої поривання марні, безплідні. Навряд чи тебе зрозуміють. Навпаки, ще й проклянуть.

— Нехай. Може, хоч хтось прозріє, хоч комусь відкриються очі.

— На що?

— На те, що можна знищити тирана.

— Але не тиранію. Уяви, що ти сам став правителем. Можеш не йняти мені віри, Флоринію, але вибору в тебе не буде: чи самому тираном зробитися, чи такому ж поступитися місцем.

— Я з вами не згоден.

— Той, у чиє серце ти націлював свій кинджал, теж колись хотів бути добрим і справедливим.

Правитель кивнув:

— Тоді я був молодий, Флоринію, як оце ти зараз. Найкращі наміри зникли вже після першої змови проти мене, перших ворохобників. Потім пішла й молодість.

— Він не лукавить, Флоринію. Коли у твоїх руках віжки державної колісниці, то добрі почуття мусять у тобі померти. Або — ти. Або — вони.

— Я не хочу так жити.

— Ти й не житимеш. Ви зайдете до печери удвох. Там, на Священній горі. Зайдеш ти і наш повелитель. Там ти віддаси йому своє життя. Свою силу і молодість. Ось до чого призвів тебе твій нерозважливий вчинок, Флоринію. Спроби щось змінити в нашій державі завжди вели до гіршого.

— Держіть його!

— Ет, сто чортів… Голову, голову міцніше І тримайте!

— Шкіру здеру, якщо хоч волосина з нього 1 впаде!

— Оце так сила! Ти ба, хотів макітру собі розбити об ріжечок столу. Гляньте, мало не порвав ланцюга…

Ніч витанцьовувала в очах Мудреця, кружляла, як вихор нічних метеликів.

— Диви-но, який заповзятливий, га? — Правитель хлюпнув собі в обличчя водою з басейну, присів на мармурову огорожу. — Ось і розв'язок проблеми, книжнику. Я дам тобі нагороду. Щедру. Хоча нічого такого ти для мене й не зробив. Спершу я подарував тобі життя. Там, біля прірви. Тепер — ти мені. Звичайнісінький обмін. Ох і винахідливу кару для цього лиходійника ми вигадали! Тож зустрічаємося завтра, Мудрію. Біля печери. Скажу чесно: ти набрид мені достобіса.

Початок наступного дня кепсько запам'ятався Мудрецеві. Рипучі колісниці, громохкі кроки, лящання іржавих воріт при вході в печеру.

Варта залишалась позаду. У пащу печери вони ступили удвох — Мудрець і правитель. Флоринія доправлено туди раніше. Темні завороти. Чадні смолоскипи.

— Уяви собі, книжнику! Цей негідник ще двічі прагнув покінчити з життям. Спершу намагався подавитись власним язиком, а потім — кинутися під ноги бойовому слонові. А ще погрожував, що перестане дихати. Ну, цього ще нікому не вдавалося досягти! Про всяк випадок я наказав прилаштувати там ковальський міх — примусимо дихати, коли що.

— Праворуч, повелителю!

— Уперше бачу таке відчайдушне небажання жити. Ти правильно вчинив, книжнику, що взяв його для досліду. Можеш просити яку завгодно винагороду. Але знай: скарбниця порожня.

— Тепер ліворуч, повелителю.

— Яка гидотна діра! Пам'ятай, Мудрію, гору оточили війська.

— Пам'ятаю, повелителю. Отут. Ми прийшли.

Полум'я смолоскипів тисячу разів заломлювалося в діамантовому склепінні печери. Тихо стогнав Флориній, прикутий до забитого в мармурову стіну мідного кільця. Мудрець звелів правителеві стати поряд із Флоринієм, доторкнутися до нього рукою. У пророблений у підлозі отвір він вилив принесену з собою в прозорих кінвах червону, зелену та синю рідини. Ухопився обіруч за важенний диск-маятник, що звисав на золотому ланцюгу зі склепіння. Потяг на себе й щосили відштовхнув. Завищали, оживаючи, суглоби та з'єднання древнього механізму. Заходили ходором стіни. Спалахнуло сліпуче світло. Печера вмить виповнилася голубим туманом. Мудрець відчув, як це, ледве вловне, видиме ніщо оповиває його, розпросторюється по всьому тілу — від п'ят до колін, і далі — до живота. Закрутився, завертівся безгучний смерч і поніс туди, де земні володарі не мають жодної влади, де нема охорони та катів, нема рабів і тиранів. Востаннє перед очима промайнули Флоринієві кайдани та сива борода повелителя…

— Оце і все. Печера відторгла нас. — Останні слова Мудрець мовив тихо, й вони злилися зі щебетом якоїсь пташини.

Духмяна, зрошена чистою росою трава лоскотала обличчя. Можна було розплющити очі, підвестися. Адже все скінчилося. Поруч повагом, немов після глибокого сну, зводивсь із зеленого килима Флориній. Сів, подививсь на звільнені від ланців руки.

— Але ж як це воно сталося?

— А отак. Твоя воля до життя перемогла.

— Так. Але ж… А де правитель?

— Його поглинула печера. Це не означає, що його взагалі більше нема. Його немає для нас із тобою — це головне.

— Де ми?

— Не відаю. Печера не випускає гостей у тому самому місці, де їх прийняла. Якщо вона колись і випустить правителя, подарує йому нові роки життя, то це буде не тепер і не тут. Це станеться в минулому. Або в майбутньому. І, звичайно, не в цій країні.

— А що ж тепер?

— Цікаві запитання ти мені задаєш, Флоринію, — Мудрець часинку помовчав. — Далі ти житимеш своє життя та ще ті роки, що додадуться тобі од віку правителя. Адже ти виграв, хоч, кажучи по честі, це мало що тобі дасть. Якісь десять — двадцять літ. Бо ж сонце повелителя вже котилося до заходу.

— Це ж як? Чому?

— Правитель слухав неуважно. Я намагався пояснити відмінність між прагненням жити і волею до життя. А втім, я знав, що такі речі він не осягне. Коли людина хоче врятувати свою персону, за будь-яку ціну прожити довше за всіх інших, — це бажання жити, тільки й усього. Але коли вона ладна розлучитися з найдорожчим, тільки б допомогти комусь, ладна загинути від співчуття, коли вона мріє про щастя для всіх, — тоді її веде воля до життя. І робить її нездоланною.

— А ті, інші, котрих ти випробовував?

— То страдники. Коли я усунув причину, що їх діймала, до них повернулося бажання жити. А воля до життя, кажу знов, тут ні до чого. Адже тобі я довів, що причина твоїх мук непоборна. А відчай твій переконав тирана, що воля залишила тебе. У ці хвилини ти не хотів жити, це так. Але воля твоя була сильна, як ніколи. І життя любило тебе.

Угорі, перетинаючи чашу небес, пливли хмарини. Мудрець дивився на них і думав, що висота зовсім не страшна, якщо дивитися на неї знизу, від землі. І, здається, прагнення літати, мов птах, пропало в нього надовго. Може, й назавжди.

— Скажи-но, — Флориній торкнув його за плече, — ти від самого початку знав, що все так буде?

— Від самого початку. Ще там, над океаном, біля прірви. Прийдешнє іноді відкривається нам, утаємниченим. Я знав, що ця історія закінчиться не так кепсько, як починалася. Але все одно було лячно. Знаєш, як лячно?

— Знаю.

Вони підвелися. Вітерець шемрав у кронах евкаліптів — немов нічого й не сталося. Флориній стиха кахикнув і знову запитав:

— Але що ж тепер?

— Що тепер? А нічого. Або — все те саме. Буде новий тиран. І перед ним схилятиметься натовп. Тоді на його місце прийде новий, зовсім інший чоловік — і виявиться, що це також тиран. Люди його любитимуть, ненавидітимуть, проливатимуть за нього кров. Будуть написані нові манускрипти, їх забудуть, потім знову знайдуть і знов прочитають.

Дрібні крупинки знань накопичуватимуться — утвориться велика гора пізнання… Але вітер часу їх розвіє. Та після цього виросте нова гора.

— Невже нема надії на краще?

— Надії?

Мудрець глибоко зітхнув. Став навколішки, зібрав пригорщу роси, провів вологими долонями по щоках.

— Є надія. Зміни стануться. Можливо, не так швидко, як того хотілося б. Не враз, і не завдяки кинджальним ударам. Одначе зміниться, доконче зміниться. Інакше бути не може. Хіба що ми з тобою навряд чи діждемо. Але таке будь-що станеться.

— Але ж ти щойно казав зовсім інше!

— Забудь! Я багато чого казав. Ми, книжники, буваємо лукавими. Коли правду кажемо, а коли й ні, — часом і самі добрати не можемо.

Припікало. Налетів сухий вітер, приніс із собою хмару пилу. Мудрець кумедно труснув головою, мовив чи то до Флоринія, чи то до самого себе:

— Пора йти. Авжеж. Іти. До людей.