Казки для бабусі

Ілля ХОМЕНКО, Володимир ФОМЕНКО ІВАНОВ ТА КЛІЩ Оповідання

Дійові особи та декорації:

Іванов, Кліщ, Кліщоїд, Піщаник,

Епізодичні персонажі,

Зелений ліс, Чорні гори, Шакалячі ворота, Степова напівпустеля

Кліщ учепився за Іванова дуже спритно. Можна сказати, з розгону. Відірвався від деревного стовбура та й стрибнув. І втрапив точно в ліве плече Іванова, котрий саме біг. Іванов здригнувся, скривився. Він відчув сильний біль. А ще відчув, що рукав його куртки та шкіру відтягувало щось важке. Але зупинятись йому було ніколи. Гупання чобіт, прокляття, донесені до нього вітром, не дозволяли навіть перевести подих. Вирішив розібратися з кліщем трохи згодом. І наддав ходи. На бігу кілька разів смикнув плечем і покрутив у повітрі лівою рукою, наче пропелером. Кліщ витримав цей струс мужньо.

Гонитва за ним припинилася після того, як Іванов виринув із лісопосадки. Він навіть не сподівався, що йому так швидко дадуть спокій. Очевидно, переслідувачі не знайшли надто поважною причину, яка примусила ганятися за ним, тому вирішили не заглиблюватися в степову напівпустелю. Йому ще кричали щось навздогін. Голосно ляснуло кілька пострілів. Їхнє відлуння перестрибнуло через Іванова та й полетіло вперед безмежним жорстким покривалом степу, по якому ще належало пройти й Іванову. На постріли Іванов не озирнувся. Ті, які бігли за ним, перестали існувати для нього, тільки-но припинили гонитву. Інше діло — кліщ. Той висів у нього на рукаві й роздувався просто на очах, перетворюючись на пружну червону грудку. Плече пекло вогнем. У ньому немовби ожив та заворушився отруйний хробак. Іванов узяв кліща двома пальцями й спробував одірвати. Біль був нестерпний, а зрушення — аж ніякого. Тоді він заходився викручувати бридкого паразита, як шуруп, за годинниковою стрілкою, а потім — у зворотному напрямку, — ефект нульовий. «Кажуть: нібито ті кровопивці бояться вогню». Понишпорив у кишенях — запальнички не було. Щосили луснув себе по лівому плечу кулаком. Кліщ пружно запульсував од удару. Але, всупереч сподіванню, не репнув. «А щоб тебе!» Арсенал засобів боротьби з кліщем було вичерпано. Іванов сплюнув крізь зуби й прискорив ходу. А йти йому треба було далеко. Шкодував нової куртки; мабуть, коли він упорається з цією паршивою малиновою тварюкою, відіпрати її не пощастить, та й де прати від крові? Ще більше жаль було себе. Степ здавався безмежним. Фактично, він таким був. Поодинокі оази. Міста, які слід було обминати. Комусь він, може, й подобається, цей степ, але людину, котра зростала серед зелених лісів та прозорих озер, його краса не хвилює. А головне, якщо не йти по дорозі, а второваних шляхів поблизу не було, то заблукати в тому степу дуже легко.

Іванов глянув на годинник. Тоді перевів погляд на електронний компас-курсограф. Зір зачепився за налиту червону грушу, — вона чеберяла в повітрі чорними членистими лапами. Він здригнувся від огиди.

«Застрелю тебе, гаде, — сказав до кліща. — Відгризу разом зі шкірою та розстріляю».

«Хіба так можна? Адже ви інтелігентний, культурний чоловік. Не звірюга якийсь, не бандит». Кліщ зручніше вчепився лапами в куртку, підвів свою трикутну голову й спробував зазирнути Іванову у вічі.

«Інтелігентний? Чого ти так вирішив? Не вмію я бути культурним із кровопивцями».

«Це правда. У вас є підстави бути мною незадоволеним. Але, прошу вас, зрозумійте. Я був дуже голодний. П'ять днів — ні ріски в роті. А для мене п'ять днів — граничний термін. Після цього всі нутрощі всихають. Ви пробачте мені».

«Я тобі пробачу! Рукою ворухнути неможливо. Півлітра крові висмоктав. Не вибачаю!»

«Бачите, я так боявся схибити. Тому й учепився щосили. А взагалі слина в мене навіть цілюща. У ній антисептичні речовини є, антибіотики».

«Не бреши. Нема у твоїй слині ніяких антибіотиків. Наукою доведено! Ти кому надумався мізки вправляти? Я ж біолог!»

«Вибачте ще раз. Я не обманюю. — Кліщ заговорив пригнічено, мовби довідався про себе страх яку ганебну річ. — Я був певен, що є. Просто не ознайомився з останніми науковими дослідженнями».

Якийсь час Іванов ішов, а кліщ їхав мовчки. Іванов лютився на кліща. Хоча, в принципі, він був незлим чоловіком. А крім того, як перший-ліпший із тих, кого життя змушувало вештатися найтемнішими своїми закапелками та найдовшими дорогами, знав, чого варті слова про голод та висхлі нутрощі. Хоча роки в колонії «Лямбда-Екс» та на фронтирі відучили його від притаманної йому зайвої делікатности та сентиментальности.

«Слухай-но, — спитав він кліща напрямки, — ти скоро від мене одчепишся? Ти набрид мені з тієї самої хвилини, коли я тебе побачив».

Кліщ тяжко зітхнув.

«Я причепився б до когось іншого тепер. Просто так, лапами. Адже я вже ситий, красно дякую вам. Але поблизу нема нікого, крім вас».

«Пішки дійдеш, куди треба».

«Не дійду. Надто далеко. А дійти мені вкрай необхідно, повірте. Не ради себе стараюся. Розумію, що я для вас — нікудишня компанія. Але мені дуже треба».

«А мені що до того?»

«Як вас звати?»

«Іванов Дмитро. Ти мені зуби не заговорюй, кровопивця!»

«Послухайте, Дмитрику. У вас є родина?»

Іванову, хоч як намагався переконати себе в протилежному, не дуже до смаку були його невлаштованість та самотність. Тому зачеплене кліщем питання розлютило його.

«Ніколи в житті не бачив такого нахабного кліща. Вже перший стрічний кліщоїд пообідає тобою, гаде, так і знай! І рука не здригнеться згодувати тебе!»

«Ви, звісно, можете згодувати мене кліщоїдові. Але не намагайтеся зі мною хитрувати. По-перше, я старший за вас. А по-друге, — кліщ знову тяжко зітхнув, — я скуштував вашої крові. У вас кров дуже доброго, але не вельми щасливого нежонатого чоловіка. А я жонатий, маю двоє дітей. Окрім мене, подбати про них немає кому. На діаспору, самі знаєте, яка надія. У кожного бувають такі обставини, за яких він може зробити — не підлість, але щось схоже… Нечесний, негарний вчинок. Задля того, щоб його рідні самі не потрапили в число жертв, — отого, що, ну, одні це називають несправедливістю життя, інші — просто звичайною річчю, коли хтось має вижити, а хтось загинути. Ви розумієте мене. Я од вас не відчеплюся, поки не дістанусь до своїх. Ви — мій єдиний шанс. Можете віддавати мене кліщоїдові. Це вам, людям, притаманне — обставинами чужої долі не цікавитися, залишити це право за сторожовими собаками та поліцаями».

Кліщ важко дихав, нібито це не Іванов, а він ступав чітким солдатським кроком по степу, по цій сірій шинелі велетня, крізь яку майже нічого не пробивалося, — ні струмочки, ні травинки. Він висів на чотирьох лапах, а дві тримав козирком над очима, ніби захищався від сонця та вітру.

Іванов поділяв кліщову думку щодо людей, сторожів-собак та поліцаїв. Кліщоїдів не любив, як, до речі, не любив усе, що приносило муки та смерть. Поліцію він любив ще менше, ніж кліщоїдів. Поміркувавши, вирішив поки що не розправлятися з кліщем. Але вголос не сказав цього. Нахаби завжди дратували його. А кліщ був нахабний. Іванов знову поглянув на курсограф і повернув на північ.

«Можна поцікавитись, куди ви прямуєте?» — запитав кліщ.

«До Чорних каменів».

«Ага. Тоді нам по дорозі лише до Шакалячих воріт. Мені до Зеленого лісу треба. Там наша колонія оселилася».

«Ну, од Воріт до Лісу — як палицею кинути. А от до Воріт мені ще тьопати та й тьопати. Не дуже ти мене втішив. Добряче на мені покатаєшся».

«Для вас, може, й справді, як палицею кинути, — а мені, — кліщ мимохіть скопіював інтонацію Іванова, — до Лісу звідти повзти та й повзти».

Вечоріло. Засяяли перші зірки.

Ночувати вирішили просто серед степу. Повиривали сухостій, ретельно обдивилися місцину, чи нема отруйних гадюк та комах. У ротовій порожнині кліща застрягла вирвана травинка, й він потішно добував її звідти передніми та середніми лапами. Кліщ довго набирався відваги, аби попросити про щось Іванова. І запитав, чи можна заховатися до нього під куртку (Вночі він остерігався сов та кліщоїдів-мігрантів, які, наперекір своїй звичці, можуть випадком не заснути). Іванов так подивився на нього, що той увібрав голову в тулубний мішок, побажав Іванову надобраніч і мерщій заховав під себе передні та задні лапи, вдаючи, буцімто міцно спить.

Уранці кліщ, наче й не він, знову примостився в Іванова на плечі. Вони рушили далі.

«Вибачте, Дмитрику. Це, звісно, мене не стосується, — кліщ старанно добирав слова, тимчасом як Іванов подумав собі, що цілком імовірно, у щоденному житті кліщ навіть брутальний та нестерпний, і лише обставини змушують його дотримуватися пристойності та показувати себе добре вихованим, — звісно, якщо це не таємниця, чому ці люди гналися за вами? Та ще й зі зброєю. Я трохи знаю їх. Не можна сказати, що вони схильні до невмотивованої агресії».

«Бовдури. Їм здалося, нібито я хочу забрати в них аероскутер».

Іванов мотнув головою, відганяючи спогад про бовдурів та про чудову повітряну машину, що на ній так приємно ширяти попід самісінькими хмарами.

«А ваші чому накивали п'ятами з міста?»

«Від дезинфекційної команди».

Розмова зачепила неприємну для обох тему, можливо, тому й не клеїлася. Іванов на ходу жував звогчілі за ніч галети й запивав їх водою з фляги. Перший знову заговорив кліщ.

«Дмитрику, — завів здалеку, — я, звичайно, розумію, що вам моє товариство не надто потрібне. Але ви мені подобаєтесь. А крім того, я дуже зацікавлений, щоб ви дісталися Шакалячих воріт. Я не знаю, та й не хочу знати, що ви носите в задній кишені штанів: Але якщо це каліфорнієва граната, то майте на увазі: запал у неї на бойовому зводі. А в кишені у вас чимала дірка. Якщо дві-три ниточки розірвуться, вона випаде».

Холодний піт пройняв Іванова, перш ніж він зупинився та закляклими пальцями намацав у кишені білий матовий циліндр з гранчастим олівчиком детонатора, що стирчав з нього. На його торці справді миготів зелений вогник бойового зводу. «Мабуть, уві сні ненавмисно притис чеку». Якби майор Кусля, а він особисто перевіряв його зброю, побачив це… Іванов уявив, що було б у такому випадку. Про те, що сталося б через кілька хвилин, коли б кліщ не попередив про небезпеку, він намагався не думати.

«Дмитрику, — знов обережно завів кліщ, — я взагалі-то розумію ваше небажання теревенити зо мною. Але мені кортить вам розповісти. Річ у тім, що я тікаю не стільки від дезинфекційної команди. В неї ніколи не дійшли б руки до того ліска, де ви мене підхопили. Я міг би там цілком безпечно прожити з родиною. Серед моїх рідних побутує легенда про чарівний куточок. Начебто є на світі такий зелений рай, де ростуть дивовижні дерева. Сік у них п'янкий, просто чудовий. Кліщі можуть його пити. І там його сила-силенна. Так отож. Його можна пити, не зашкодивши корі, він сам стікає по стовбуру вниз, зелений, з ледь відчутним цілющим ароматом. Ті з нас, що живитимуться цим соком, усе життя будуть щасливі. Їм ніхто не зможе завдати лиха. Й вони самі нікому не робитимуть шкоди. Просто вони забудуть смак крові. Адже недарма кажуть, що кліщам непереливки через те, що вони ссуть кров. Усе їхнє життя — це безперервне страждання та біль інших. Тому вони охоче роблять боляче один одному. Ба навіть самим собі. Хоч роблять це не так охоче, як люди. Хай я вже старий, мене вже не змінити… Але діти. Уявляєте — діти! Від самого народження, з личинки, так би мовити, — вони питимуть чарівний зеленій сік. Досхочу. І не треба нікого кусати. Не треба змагатися за ту краплю соку, штовхатися ліктями за місце, за це життя, хай йому грець! Уявляєте, якими чудовими кліщами стануть ці малята?»

Іванов ішов та й думав, звідки в цього тверезого й вельми практичного кровопивці отака простецька віра в те, що на землі можна знайти світлий і чистий куточок, якого, напевно, так ніхто й ніколи не побачить, оскільки його в принципі не може бути. Іванов навіть був вирішив, що кліщ удає з себе дурня. А кліщ і далі захоплено розповідав про те, як довідався про Зелений ліс. Та про ту колонію, що там живе. Як поталанило йому доправити туди дружину й дітей — у гурті худоби, що її колись переганяли на літнє пасовисько. А сам він, бачте, затримавсь у справах. Гадав — побуде до осені. Але дістав тривожну звістку, тому почав збиратися. Кліщі законфліктували з якимись лісовими мешканцями, здається, з сірими мурахами.

Іванов уже не мав сумніву, що кліщ говорить щиро. Але в такому разі він ідеаліст. А ідеалісти — нікчеми. Від них самі збитки.

«Ти пересічний паразит», — урвав він мову кліща.

Той похлинувся останнім словом і замовк.

«І мрія в тебе, як у паразита. Це зрозуміло. Коли люди… Я хотів сказати, коли хтось за природою своєю паразит, то найпривабливіша утопія, ним вигадана, теж зводиться до паразитизму».

«Я вас не зрозумів».

«Усе дуже просто. Ви, кліщі, цілковито залежите від зовнішніх життєвих обставин. Та саме в цьому полягає сенс паразитного трибу життя, — брати те, що є в природі, а не створювати щось. Ти певен, що коли поміняти об'єкт паразитування, ви тим самим створите соціум, який житиме за законами добра та справедливості. Та чого варте таке добро? Адже воно з'явилось у вас лише тому, що поза вами є зелений сік. От уяви собі: ви всі стали вегетаріанцями. А оті ваші розчудові дерева взяли та й засохли. Або мутація сталась, і до їхнього соку додався якийсь смертельний для вас токсин. Буває ж таке? То що тоді? Смоктатимете крові вдесятеро більше. Одне одного візьметеся пожирати! Та ще й розучитесь виробляти слинний антисептик як непотрібний. Адже еволюція добрих намірів не відчуває. Почнете знову розносити енцефаліт».

Мовчанка тривала кроків п'ятдесят.

«То що скажеш?»

«А що тут казати? Ви розумієте мене так примітивно! Це гірше, аніж не розуміти зовсім! Я ж бо говорив про загальний принцип. Про ідею. А вона полягає в можливості існування гармонійнішого та справедливішого. Та ще у вічному прагненні до такого існування. Не тільки в географічному понятті. А ви сприйняли тільки зовнішній бік. Там — не рай. Я вже вам казав, що не знав цього, коли споряджав сім'ю. Тому тепер так до неї кваплюся. Кажуть, що кліщоїди вже біля самого узлісся тчуть павутину. Але я все одно не шкодую. Бо там є надія стати ліпшим. А в місті такої надії нема. Від мурахів я можу своїх захистити. А от від самих себе… Ви розумієте, про що я?»

«Авжеж. Тепер удався до метафізики».

«Ні. Просто я знаю, що коли не вірити в краще, то й жити не треба. Здається, вас до дії спонукає теж якась віра».

«Це балаканина. Так буває завжди, коли рятуються від дезинфекційної команди, а потрапляють до сірих мурах».

«Ні. Від цієї команди загинули мої батьки. Та мовиться не лише про неї. Адже вам теж хотілося б чогось нового, досконалішого, ніж те, що ви мали раніше? Тому й несете повстанцям креслення регенератора».

Іванов зашпортнувся й мало не впав.

«Звідки ти знаєш про креслення?»

«Про них галасує ціле місто. Вокзали закрито, аеропорти не працюють. Розпочалися обшуки — нібито шукають зброю чи заборонену літературу. А тут заявляється озброєний від голови до п'ят чоловік, простує пішки через степ до Чорних каменів. А там, про це теж усі знають, та не бійтеся, знають кліщі, а не люди, і не питайте, звідки, — в нас є свої таємниці, там його жде місяців зо два купка голодранців. Вони ніколи не миються. Зате, як і ви, — кліщ мгукнув, — озброєні до зубів. От лишень на скутер ви даремно націлилися. Наздогнали б вас, знайшли б каліфорнієву гранату з секретного арсеналу, побачили б заборонений приціл на карабіні, то й опинилися б ви в службі національної безпеки. А втім, ви, напевно, могли б усіх своїх переслідувачів перестріляти».

«Міг би».

Сонце припікало. У степу то там то сям здіймалися пилові струмінці. Полювали богомоли. Кого вони впольовували — Іванов так і не втямив. Кліщ дивився на сіро-зелених стрибунців ледь приховуючи огиду.

«Послухайте, Дмитрику. Ось ми зупинилися з вами на тому, що ви не вірите в мирне вирішення конфліктів, які шматують наш світ, — ну, шляхом еволюції чи, умовно кажучи, в такі розв'язки, котрі давали б нормальне існування без кровопролиття, — кліщ видерся якомога вище на плече Іванова та потягся головою до його вуха, аби тому краще було чути. — Ну, а в те, що світ можна переобладнати за допомогою зброї, за допомогою бомб та гвинтівок, ви вірите?»

Іванов поміркував і відповів чесно:

«Ні».

«А взагалі, я нічого не маю проти повстанців, — мовив кліщ. — Непогані вони хлопці, не слиньки пещені. І дезинфекційних команд вони не мають. Але ж усе це до пори до часу. Ось доберуться вони до влади — буде в них усе. І палаци. І (бр-р-р!) перський порошок. І дезинфікатори. І таємні агенти таємної поліції. Я не покривдив вас таким припущенням, Дмитрику?»

«Не покривдив».

«Тоді я вас не розумію. Якщо ви просто маєте вдачу авантурника, — то чому ви не підписали лист про лояльність? Не довелося б викрадати скутер. А держава забезпечила б вам гарну службу».

«Чи не пішов би ти?»

«І все-таки. Чому саме повстанці?»

«Ну, мене якраз було засуджено за антиурядову діяльність. А серед повстанців у мене був друг».

«Був?»

«Так. Він загинув».

«Ага. Помститися вирішили».

«Та ні. Він загинув через необережність. Розбирав детонатор».

Розмова вичерпалася. Іванов шкодував, бо не зумів пояснити кліщу, що ж вигнало його з кондиціонованої прохолоди міста у вогненний вдень та крижаний уночі степ напівпустелі. Може, якби він пояснив цьому кровопивці, на який ляд потрібні йому такі пригоди, то сам би це втямив. Хоча те, що бесідник використав його суто утилітарно, як транспортний засіб, його мало схиляло до відвертості. Кліщ сидів нашорошений.

«Дмитрику, — нарешті озвався він, — ви добре стріляєте?»

«Пристойно».

«Можете повільно-повільно, просто так, не цілячись нікуди, скинути з плеча карабін?»

«Можу».

«Скидайте».

Іванов так і зробив.

«Тепер відімкніть запобіжника й поставте регулятор потужності розряду на максимум».

«Навіщо?»

«Зараз побачите».

Здивований Іванов виконав і це прохання.

«Тепер круто озирніться та пристрельте оту тварюку, що крадькома дибає за вами».

Іванов озирнувся. Щось величезне сіре та безформне рвонуло йому назустріч. Спалах пострілу був зеленаво-сліпучий. Величезне й сіре неначе вибухнуло й викинуло навсібіч потворні гаки, моторошні захватні обценьки, мацаки-ласо і з гуркотом опало. Про всяк випадок Іванов стрельнув іще раз.

«Непогано, — прокоментував кліщ — Відчувається добренний загальновійськовий вишкіл. То був піщаник. На рідкість тупа та гидотна тварюка. Реагує на вібрацію ґрунту, різкі порухи та зблиски якихось пряжок або очей. Пряжок у вас на спині, дякувати долі, немає. Інакше він би стрибнув».

«Чому я не помітив його раніше?»

«Ця тварюка маскується під сірий піщаний пагорб. Дуже добре, що не помітили. Коли б ви повернулися раніше, ніж готові були по ньому вдарити, він наздогнав би вас трьома стрибками. У всякім разі, устигнув би накинути на вас задушку. Я вже бачив цю погань на полюванні».

«Ти сказав — задушку?»

«Ну, ви ж біолог! Побіляротовий хапальний орган, отой, як його…»

«А-а, щупальця ниткоподібні?»

«Саме так. І ходімо звідси мерщій. Ця скотина з породи симбіотиків, її не так просто знищити, та й уражені частини її організму швидко регенерують».

Решту дороги до Шакалячих воріт вони пройшли мовчки. Іванов не подякував кліщеві, оскільки знав: той зацікавлений, щоб з Івановим було благо тільки до певного терміну. Але потай від самого себе він уже почував до кліща, — ну, не сказати симпатію. Просто попутник перестав дратувати його самим фактом своєї присутності на його плечі. Про що замислився кліщ — невідомо.

Настав похмурий вечір. Хмари мишачого відтінку заволокли небо. На овиді вони зливалися зі степом такого ж самого кольору. Здавалося, що то Всесвіт згорнувся довкола Іванова та кліща сирим вільглим клубком. Шакалячі ворота були неглибокою ущелиною. Її крем'янистим дном дзюркотів чистий струмок. Кліщ із насолодою напився. Вдовольнив спрагу й Іванов.

«Дякую, — сказав кліщ. — Ви дуже виручили мене у важку хвилину. Якщо не заперечуєте, я переночую коло вас, бо раптом злива — за що тут зачепитися? Не турбуйтесь, я піду рано-вранці, намагатимуся вас не розбудити».

«Ночуй».

З рюкзака було добуто накидку з водонепроникного матеріалу та розстелено просто на камінні. Іванов ліг на спину, підклавши під голову кулак. А кліщ умостився поряд.

Іванову наснився університет. Сивочолий професор щось розповідав, тицяючи лопатою бороди в кафедру, а Іванов усе добирав слова, аби за їхньою допомогою пояснити симпатичній дівчинині свій намір запросити її в кіно. Добирав, а добрати не міг. Потім сон, як байдужий штукар, легко переніс його в колонію. Завивала сирена. «Колючка» по всьому периметру зони випромінювала миготливе смертельне сяйво. Він вижимався в упорі навлежачки, відштовхував од себе землю — п'ятдесят, шістдесят, — знав, що коли він не встигне вижатися чотириста разів, поки замовкне сирена, його віддадуть піщаникові. Піщаник зачаївся неподалік, за рогом штрафного барака. Виття сирени змінилось якимсь дивним вищанням. І в сон знову звідкись запливло обличчя сивого бородатого професора, — той читав лекцію про паразитів. «Кліщі звичаєм не подають жодних сигналів. Тільки за умов найбільшої смертельної небезпеки вони здатні на пульсуючий, схожий до свисту виск. Послухайте запис такого «сигналу тривоги». Його «подав» кліщ, якого кинули в тенета кліщоїда».

Іванов розплющив очі. Верещання не припинилося. Воно висіло в повітрі, тремтіло нечуваним жахом та болем, ударяло у вуха.

«Що?»

Він побіг навмання, через скупчення каменів, розкидаючи ногами рінь з ручая. Вищання чулося, здавалось, звідусіль. Кілька разів натикався він на покинуті тенета кліщоїда. Раз бухнувся в якусь яму, на дні якої палали сліпучою люттю чиїсь очі. Потрібного кліщоїда відшукав не одразу. Великий, завбільшки з дорідного пса, кліщоїд був огидний. Він майже остаточно заплів кліща павутиною. А з пилкоподібних, із міцними, як алмаз, щелепами його головного рота уже стікав долі ядучий шлунковий сік.

Іванов спробував висмикнути кліща з павутини рукою. Кліщоїд ліниво простяг до нього ліву задню лапу-пащеку. Руку Іванову пропік нестерпний біль, з'явились краплі крові.

«Дмитрику…», — прохрипів кліщ. Багряний туман ударив у голову Іванова. Він одступив на два кроки, стягнув з плеча карабін.

«Слухай, ти, — мовив до кліщоїда рівним голосом людини, яку охопила крижана лють. — Вивільни кліща. Даю тобі п'ять секунд. Я не хочу твоєї смерти».

Кліщоїд глянув на нього нерухомими очима. Карабін у руці Іванова ледь помітно тремтів, а червоний світляний зайчик, випромінюваний лазерним прицілом, витанцьовував на лобі кліщоїда хитромудрий танок.

«Та ти що? — обурився кліщоїд. — Я ж для тебе стараюся».

«Я бачу тебе вперше і востаннє. Старайся для когось іншого».

«Я ж бо санітар. Винищую всіляку погань».

«Рахую твій час. Один. Два…»

Рука Іванова нарешті заспокоїлася. Точка прицілу завмерла на лобі кліщоїда й тепер була схожа на запалене червоне третє око.

«Ну ти ж і дурень. Паразита пожалів. Ось постривай, він тобі віддячить».

«Чотири. З половиною. Май на увазі, після п'яти буде постріл».

«Забирай свій скарб і паняй звідси».

Кліщоїд швиденько розплутав напівживого кліща й пожбурив Іванову. Кліщ важко гупнувся йому об чобіт і перекинувся на спину. Іванов узяв його й обережно посадив собі на плече.

«Бувай», — кинув він до кліщоїда.

«Бувай, недоумку», — відповів кліщоїд і захихикав.

«Хихикай скільки влізе», — подумав Іванов. Він швидко зібрав свої речі та вибрався з ущелини.

«Що… що зо мною сталося? — кліщ, який висів, мов мертвий, на плечі Іванова, потроху приходив до тями. — Він мене відпустив? Ви зчинили бійку?»

«Та ні. То був мій давній приятель».

«Не може бути у вас приятелів серед кліщоїдів».

«Не може? Чого ти так вирішив?»

«Бо я бачу, що ви за людина».

Кліщ сором'язливо засовався.

«Вибачте, можна мені трохи попити? Бо той гад вичавив з мене всі соки. Я лише трішки…»

«Давай…»

Кліщ делікатно присмоктався до нього, безболісно виссав крапелину крові.

«Я ніколи в житті не забуду того, що ви для мене зробили. Допоможіть мені, будь ласка, спуститися на землю. Я трішки отямлюся та й вирушу. Адже вам — до Чорних каменів. Це правобіч. Красно дякую вам ще раз».

«Та що там! Пусте», — відказав Іванов. Похукав на поранену кліщоїдом руку та набрав на курсографі координати Зеленого лісу.

До Зеленого лісу вони потрапили ще до полудня. Співали пташки. Скрекотали цвіркуни та цикади. Зелений материк лісу посеред сірої напівпустелі був дивовижною місциною: повітря в ньому запахуще й неначе густе. Вода у струмках схожа на смак трав'яних настоянок.

Кліщ одразу вирушив на пошуки своїх колоністів. А Іванов вирішив поспати. Кліщ двічі навідувався до нього. Будити не наважувався, тільки мовчки дивився, замилувано чеберяючи лапами.

Прокинувся Іванов над ранок аж наступного дня. Умився. Проковтнув бідненький сніданок — залишок консерви та двійко галет. Кліща він побачив на дереві. Той роздувся майже до розміру тенісної опуки. В його прозорому череві смарагдом вигравав зелений рослинний сік. Кліщ невимовно зрадів Іванову.

«Я вже йду», — сказав Іванов.

«Послухайте, — мовив кліщ, — байдуже, чи переможе революція. А коли не переможе, байдуже поготів. Будуть невмивані хлоп'ята з гвинтівками в президентському палаці чи не будуть, — вам що до того? Залишайтеся. Тут так чудово. Сонце в кронах вигравав. Вода виспівує. Де ви ще побачите таку співучу воду? Соку вистачить на всіх. Зведемо курінь. Мої так вам будуть раді!»

«Не можу», — сказав Іванов.

«Розумію. Ось візьміть. — Кліщ прудко викотив зі шпаринки в корі дерева кілька смарагдових кульок. — Це моя слина із загущеним деревним соком. Можливо, в ній нема антибіотика. Але тварини, коли захворіють, лижуть її. І допомагає! Через те вони такі терплячі до нас, кліщів. Бачите, як швидко загоїлася у вас рука. І це після укусу кліщоїда!»

«Дякую, — сказав Іванов. Згріб кульки, опустив їх до кишені сорочки. — Ну, я пішов».

«Як назад ітимете, зайдете? Я чекатиму».

«Постараюся».

«Дмитре!»

Іванов озирнувся.

«Перекладіть, будьте ласкаві, свою гранату з кишені куртки в рюкзак. А детонатор викрутіть. Мені так буде спокійніше».

«Зроблю».

«Зачекайте! — Видно було, кліщ докладає сил, аби побороти в собі якісь сумніви. Немов страждаючи від суперечностей, він похитнувся, трохи поповз стовбуром дерева, ледь не зірвався вниз, але, так ні на що й не зважившись, завмер. — Розумієте, Дмитрику. За інших обставин я неодмінно пішов би з вами. Але в мене родина, сім'я. Жінка слабує. Беззахисна. Діти геть непослухами стали. Позавчора, кажуть, усією колонією шукали молодшого. Думали вже, що його мурахи затягли. Ні! Утік Північний полюс відкривати. Але, можливо…»

«Та що ти, — сказав Іванов. — І гадки такої не тримай. Я все розумію».

Він махнув до кліща рукою. Кліщ якось дивно виснув і затулив очі передніми лапами.

Іванов пройшов через усю зелену оазу не озираючись. Він хотів поміняти набрану ще біля Шакалячих воріт воду на трав'яну настоянку місцевих джерел, але передумав. Сірий степ простелився йому до ніг понурим килимом. Стрілка курсографа гойднулася й лягла на позначку «Північ». Попереду слався далекий путь, і від нього Іванов не ждав нічого, крім неприємних пригод та самотності.

На душі в Іванова було вельми кепсько.