Казки для бабусі

Ілля ХОМЕНКО СПІВАЄ КОМАР

Пітьму заповнювали різкі незвичні аромати холонучих трав, пронизували шерехи, потріскування. А на сході між хмаринами тьмяно світив місяць. Наче його віддзеркалення, таке ж тьмаве світло йшло від незаштореного вікна самотнього будинку. Ніч приховувала відстані, — обидва світильники здавалися однаково далекими та недосяжними. Але двоє людей, котрі дивилися в той бік, мало цікавилися місяцем. І вони добре знали, яка відстань відділяє їх од будинку, — два кілометри вісімсот тридцять сім метрів дев'яносто один сантиметр. Чимось особливим ці люди не вирізнялися. Хіба що комбінезонами кольору болотяної зелені. Незапаленою сигаретою в губах у старшого. І тим, що сиділи вони у зручних кріслах біля фосфоресційного пульту, у прозорій кабіні незвичайного літального апарата. Люк у підлозі та ілюмінатори були відчинені. Що ще? Стиха цокав годинник. І то був єдиний звук, принесений людьми зі свого світу в цю ніч.

Сон не йшов, і я марно випалював електрику, намагаючись читати. Звісно, можна було б вийти надвір (червень, теплина, місяць серед хмарин — романтично). Але вставати не хотілося, не хотілося будити когось рипінням мостин. Цікаво, куди все-таки поділися комарі, що діймали мене минулої ночі? Очі проте злипалися… Наближався той стан, який часом підкидає нам єретичні, нечувані ідеї, — ще не сон, але вже… Простягаю руку до вимикача й налаштовуюся пірнути в цей світ мрій наяву, неначе в подушку. «Комарі… ніч… місяць…» І ось промайнуло, наче тінь: «А що, коли…»

— А що, як ми запізнимося?

— Не запізнимося, практиканте. — Старший іще раз попом'яв сигарету, понюхав її та й запхав назад у пачку. — Повернемося вчасно.

— У мене єсть ім'я.

— Не гнівайся, старий, і… Все буде гаразд. Ось побачиш.

У кабіні шелестів легенький протяг. Він скуйовдив стажерові чуприну та запалив червоний вогник на ріжечку пульта. Вогник? Ні, то заблимала сигнальна лампочка: виклик. Старший притис до вуха маленький навушник, клацнув тумблером. Слухав менше хвилини.

— Отже, так, практиканте. Сьомий та дев'ятий повернулися ні з чим. Із двадцять другим зв'язок утрачено. Це ще ні про що не свідчить — утрата зв'язку. Антени завжди ламаються першими. Однак…

Темінь приховала нервову гримасу, що на мить з'явилася на обличчі практиканта.

— Чого ж ми зволікаємо? Сидимо тут, а в нижньому місті ось-ось розпочнеться…

— Голод? Уже розпочався. Але поспішати нам усе одно нікуди. — Старший говорив спокійно, невиразно, добирав найпростіші слова. І зміст того, що він казав, був такий: енергії в них ще на дві години польоту, отже, до зони поселення має вистачити. Хоча, все залежить від того, як там поведеться на місці. Цей рейс — не з найприємніших у його житті. Тому він і не хотів брати з собою стажера. Та що тепер удієш, коли двадцять другий не вийшов на зв'язок. Щоб припинити голод, вони мусять привезти щонайменше чверть резервуара та не пізніше як завтра вранці. («Сьогодні, практиканте!») Але діяти слід було напевно, без жодної похибки. Мабуть, краще все-таки підступитися ближче. Проте вони будь-що дочекаються, поки в будинку згасне світло.

— От бачиш, старий, погасло. Пристібаємося!

Клацнули запори прив'язних пасків. Нечутно затяглися прозорими щитами ілюмінатори. Закрився люк. Апарат здригнувся, поповзом рушив уперед і вгору на гнучких опорах, немов розпростувався перед стрибком. Загули, розкручуючи оберти, двигуни, відчепилися від нульових позначок стрілки тахометрів.

Не знаю, скільки часу минуло від тієї миті, коли я натис на вимикач. Сон, очевидячки, блука десь поблизу, — то підступаючи настільки, що я вже відчував його доторк, то знову йдучи геть. Це був дуже делікатний сон. А ще була думка, — вона теж то надходила, то знову зникала, нечітко сформульована, розпливчаста, через те й вислизаюча. Ловити її не хотілося — якось невиразно пригадувалося щось та кимось уже вигадане на цю тему. До чого ж у світі мало оригінального! А ще. Комар таки з'явився. Спочатку співав угорі, біля вентиляційної решітки. Згодом перебрався ближче. І затих. Власне, треба було підвестися по його душу. Але влаштовувати нічне полювання хотілося ще менше, ніж думати. Спати. Спати…

Апарат був нерухомий. Він тепер не стояв, а висів, приклеївшись на величезній висоті до вертикальної поверхні (правобіч, лівобіч, угорі та внизу — всюди чорна задушлива порожнеча. Й машина мовбито відпочивала в цій пустоті від польоту на найбільшій швидкості, від запаморочливого блукання якимось темним лабіринтом). Крісла зреагували на те, що кабіна змінила положення, — вони перетворилися на щось схоже до ліжок. Ті, котрі в них лежали, теж намагалися ні про що не думати. А проте — думали.

«Немає гіршого для пілота, як зазнати аварії поза районом поселення. Джунглі. Непролазні хащі. Чудовиська. Десять зарядів у карабіні та два запасні акумулятори до нього — ото й усього, що дають ті, хто посилає. Про людське око.

Пошкоджений апарат сідає на якусь прогалину в зелених заростях, спрацьовує радіомаяк, і, доки прибуде рятувальна служба, сидиш та розтираєш на зубах живильні таблетки. В найгіршому разі — відстрілюєшся від якогось плотожерного монстра, і, ясна річ, убиваєш його. Це так у казці. А насправді… Жахливим ударом кабіну розламує на друзки. Якщо відразу, то ще й пощастило. А якщо ти таки отямишся? Уламок серед уламків, оглушений, з розтрощеною ногою? Шансів на життя — аніякісіньких. Нема навіть шансу загасити спрагу. Поза районом поселення крапля води величезна й пружна, і, щоб напитися, її треба пробити чи проколоти, долаючи поверхневий напряг… Та ще цей юнак. Зовсім ні до чого було брати з собою стажера».

«Яка незручна поза. Крісло так і не розсунулось остаточно. Шарнір заплішило? Добре, коли тільки шарнір. А катапульта? Ні, про неї ліпше не думати. Дві години. Енергія кінчається. Чому ж він не починає? Вже пора. З усього видно, що пора. А він — ані руш. Боїться? Авжеж. Усе життя отак боятися? Скільки йому? Років сорок. Геть сивий. Тільки говориться. «Практиканте, пристібнулися… Все буде гаразд. Ми встигнемо зробити що слід». А в нижньому місті вже голод. Чого він зволікає? «Найкращий пілот служби». Я вважав, що почуття страху бодай трохи притуплюється. Аж ніяк. Страх накопичується швидше, ніж досвід. А вже час. Пора! Що, що?»

— Як гадаєш, практиканте, вже пора?

— Авжеж. Давно. Об'єкт пасивний.

— Помиляєшся. То вдавана пасивність. Гальмування не розійшлося ще. Бачиш криву на екрані? Це частота його дихання. Зараз він небезпечніший за міну. А ми мусимо повернутися, практиканте. І доставити бодай чверть резервуара. А втім, чекати вже недовго. Можу побитись об заклад — не більше десяти хвилин. Еге ж, саме так. Комп'ютер дозволяє. Пора!

І апарат рухнув униз.

Цей комар таки дістав мене! Мало приємного відчуваєш, коли серед ночі будить тебе укус комара. З розгону ляснув його долонею. Але він якимсь незбагненним чином прослизнув крізь мої пальці. Я замахав руками, сподіваючись наздогнати паршиву комаху в повітрі. А він ухилявся так майстерно, мов справжній ас. Здається, навіть удався до обманного маневру — безгучного падіння зі складеними крильми. Дивовижний комар. (Здається, комарі останнім часом дуже порозумнішали). А після всього, чи то наляканий моєю агресивністю, чи ситий трапезою, вилетів — у кватирку? Крізь вентиляційний канал? Пішов туди, звідки прийшов. А я заснув. І треба ж, щоб так сталося, — додивися сон до кінця.

Стиха гули мотори, підморгував зеленим вічком автопілот. Кондиціонери вбирали запашний дим сигарети старшого. Стажер заплющив очі, розслабився півлежачки. Позаду залишилася жахлива хитавиця, коли машину кидало вгору-вниз та в різні боки, вони зненацька падали з величезної висоти, і в груди впиналися ремені безпеки. Отой стан між смертю й життям, який запам'ятовується кожною клітинкою тіла, не покидав його. Попереду — шлюз району поселення (машина протискатиметься крізь щілину в силових полях і прямуватиме під землю, в зону сконцентрованого простору; щілина ту ж мить зімкнеться, неначе й не було її). Ледь помітно прогнута еластична поверхня посадкового майданчика. Споруда аеропорту. До машини одразу ж під'їдуть кари заправників, біля неї метушитимуться механіки. Незграбна автоцистерна спрямує свої шланги у вантажний резервуар. А вони передовсім поспитають про долю двадцять другого (звісно ж, за такої халепи антени завжди ламаються, отож і з ними нема тепер зв'язку, та про нього, мабуть, уже всі на майданчику знають… А далі? Ковток звеселяючого з аптечки — та й по домівках? Але це потім. Поки що триває нічний політ.

— А все-таки, — практикант говорив не розплющуючи очей, — живитися чужою кров'ю — це не дуже личить цивілізованим людям.

— Не кров'ю. Кров — тільки сировина. З неї виготовляють поживну пасту зі штучними вітамінами. До речі, не сказати б, що смачну. А все ж — ліпше, ніж голодувати. Адже ніхто не винен, практиканте, що ці… (Старший секунду помовчав, але так і не знайшов придатного визначення, тому повів далі), оті, в кого ми погостювали, знову обробили свої поля якоюсь отрутою, а водночас і суміжні луки та найближчі болота, і ще й ту частину району заселення, де споруджено продовольчі комори. Борються зі шкідниками. І роблять це так наполегливо, що в нас не витримує ніякий захист. Усі запаси, весь квітковий пилок…

— Ось чому сьогодні не літали ні бджоли, ні бабки.

— І вчора, й сьогодні. До речі, наші хлопці теж не літали в зоні медозбору. Висотні транспортні вертухи ще можуть. Бджоляним пілотам не можна без протигазів. А кому потрібний нектар, зібраний у протигазах? Дарма, ось привеземо піврезервуара сировини. А може, не лише ми. На двадцять другому — Крамер. Він уже зробив вісім рейсів. А далі, сподіваюсь, наші розумники щось вигадають для нейтралізації отрути. Зиму протримаємося. Пайки, звісно, зменшать.

Вони трохи помовчали. Потім стажер спитав:

— Знаєте, на кого ці, з макросвіту, схожі? — І сам відповів: — На скорпіонів.

— Швидше на нас із тобою.

— Хіба ми когось убиваємо? Чи споживаємо падло? Механічного павука створити вдесятеро простіше, ніж наш автоліт. Хіба ми створюємо механічних павуків? Адже він мало нас по стіні не розмазав! Мало не вбив… За якусь краплю крові. Він-бо й не відчував нічого. Ми анестезією скористалися.

— Він великий, йому багато треба. Чи варто так суворо їх судити, практиканте? Терпеливість — ось найгідніша людини риса.

Старший вимовив ці слова цілковито безбарвно, тож було не зрозуміло, чи серйозно він це каже.

— Послухайте… Чи доводилося вам бувати на заводах, де вбивають?

— Де?

— Ну, там… Де великі виготовляють із живих істот білкову їжу? Нам показували в ліцеї фільм.

— Я брав участь у зйомках цього фільму.

— Як же воно все… Невже вони не тямлять, що роблять?

— Ти про їхнє харчування? Вибач, друзяко, але про харчі я вже наговорився тижнів на два наперед.

— Та я не лише про харчування. А отрути, якими вони хочуть захистити свої врожаї? А їхня техніка? Адже довго так не може тривати… Коли природа не витримає цього насильства над собою, цікаво, куди вони подінуться?

— Прийдуть до нас. Якщо не вимруть до того, поки винайдуть концентрацію простору.

Старший криво посміхнувся та вів далі:

— Фахівці з відділу лінгвістики пропонували опанувати їхню мову. Нібито можна із цими, з макросвіту, домовитися. Навіть іноді випрохати окрушину з їхнього столу. Спокійно, не ризикуючи. Узяти б хоч одного такого розумника у цей наш політ. Подивився б я на нього… Скажи, практиканте, коли вони почнуть вимирати, міг би ти порятувати їх? Підкинути їм інформацію щодо концентрації простору абощо? Бо розум недоторканний. Згідно із законом.

— Якщо накажуть…

— А якщо ні?

— У ліцеї думав, що так. Ми багато про це говорили. А ось побачив одного з них на власні очі — й тепер не знаю, не знаю…

Хмари угорі кудись поділися. Зірки засяяли яскраво-яскраво. Земля, невихолола за ніч, лагідно віддавала тепло. Літальний апарат заощаджував енергію. Він увійшов у струмінь висхідного повітря і тепер летів дедалі вище й вище. Дерева полишалися далеко внизу. А зірки були зовсім поряд. І пілотам здавалося часом, що шлях їхній проліг просто в небо, до цих мерехтливих вогнів. У висоту, недосяжну ні для них самих, ні для гірських орлів, ані для нас із вами.