Казки для бабусі

Ілля ХОМЕНКО, Володимир ФОМЕНКО ОБЕРІГ Оповідання

Криця брязнула об крицю. Лонг підніс руку — витерти піт. Кольчужні кільця рукавиці наразилися на пластину заборола.

Гіркота розпукла в роті отруйною квіткою, підступила до вуст. Лонг усвідомлював, що ця гіркота стала його супутницею навіки. (Таке діється з кожним, хто звідав несмертельного нападу отруйної стріли оргнора. З тим, хто вижив. Хто отямився, відчув запах цілющих бальзамів та скрадливі розмови лікарів. Хто знову навчився ходити, бачити, розмовляти. Знову став людиною. Але йому вже ніколи не бути таким, як був до того. Цукор видаватиметься не солодшим од полину, а примарні сновидіння дійматимуть місячними ночами…) Але сьогодні не стріла оргнора була причиною. Гіркота з'явилась не через неї.

Похмурою замшілою брилою височів перед Лонгом замок. Давно всіма покинутий. Мертва пустка. Рипить од вітру хвіртка. Щербатою щелепою дракона завис на іржавих ланцюгах розвідний міст. Плющем обросли націлені в небо гострі шпилі веж. Ані клаптя тканини не маяло на потьмянілих флагштоках. А вензель, старовинний родовий вензель на геральдичному щиті, був неначе подзьобаний воронням.

— Невже?.. Невже він виїхав? Зник у численних бойовищах, у кривавому тумані атак? Тоді всі зусилля марні. Надії нема…

— Даруйте, ви когось шукаєте? В замку давно ніхто не живе, хіба що протяги.

— Протяги?

— Так, ваша милість. Протяги. Та ще кажани.

Сивий похилий бесідник підійшов до Лонга. В його білій бороді чорним проваллям зяяв беззубий рот. Старий, напевно, сидів на лаві біля воріт… Авжеж! Лонг бачив його біля щілини-хвіртки, він сидів із костуром у руках. Бачив — та одразу ж викрилив зі свідомості — так завжди чинить бувалий вояка, вивільняючи місце для того, що може накоїти лиха.

— Добродію, ви, може, мандрівний рицар?

— Ні. Я посланець. Мені потрібен граф Альм.

— Граф Альм живе внизу. З нами. У селищі. Він замку не полюбляє, ваша милосте. Він обробляє землю. Годує себе, родину. Інколи й нам, сусідам, допомагає.

Гіркота трішки вгамувалася.

— Авжеж. Я знаю. Від любив просту важку працю. Але зараз війна.

— Граф чекав посланця. Він не міг вирушити з військом, не діждавшись. Щодень хтось із нас стримить біля розвідного моста. Нам, старим, байдуже, де погріти свої кістки. Ми начікуємо посланця, щоб одвести його до графа. Уночі тут теж завжди хтось є. Парубки, дівчата. Багаття палять, пісні співають. Молодість, знаєте. На воду кидають вінки…

— Покажіть мені дорогу до графа.

— Ходімо.

Старий відмовився їхати з Лонгом на його бойовому коні, хоча той міг витримати не лише посланця, а ще й зброєносця. Лонг повів коня за вуздечку. Старий несподівано прудко і впевнено побіг уперед.

Селище зустріло їх невгамовним пташиним щебетанням і запахом димів. Лонг вбирав у себе пахощі горілої деревини, сам дух людської оселі, такий несхожий на сморід і чад привалу в поході, дивувався, до чого ж одвик він од зеленого листя, червоних квітів, сірого моху, поцяткованого кущиками брусниці. Відвик од яскравих барв та поважної розумної бесіди, такої відмінної од коротких військових наказів та скрадливих скоромовок шпигунів.

«Тхир… Повелитель оргнорів… Що він з вами виробляє. Забрав землю, близьких, навіть сонячне світло відібрав. А тепер ось хоче й пам'яттю нашою заволодіти. Ми стаємо з ним до бою, але з кожною битвою робимося дедалі більше схожі на його чорних васалів. І дедалі менше світла залишається в кожному з нас, хоча ми й самі часом цього не помічаємо».

Будинок, до якого привів його старий, нічим не різнився од інших. Просто вбрана молода жінка зустріла їх на порозі. Граційно й легко відповіла на вітання. Відступилася, припрошуючи заходити.

«Він оженився, — зміркував Лонг. Гіркота в роті знову ожила. — Шкода. Рицареві належить жити самотою».

— Це дочка мудрого Асклепія. Ми побралися два роки тому. А це мій товариш — Лонг, Анно. Я розповідав тобі про нього не раз…

Альм вийшов зі світлиці. В його могутній долоні Лонгова рукавиця потонула, мов дитячі пальчатка.

— Нам пора, — мовив Лонг.

— Я чекав на тебе. Я готовий.

— Виїдемо завтра. До світанку. Потемки нам не здолати шлях через Големський степ.

— Скинь обладунок, мій добрий друже. Відпочинь перед важкою дорогою.

Посланець трохи скривився.

— Я звик спати в спорядженні, брате по зброї. Раджу й тобі звикати до цього ж.

— Гадаєш, я тут одвик від ратної справи?

Запитання було мовлене напрочуд лагідно. Ні прикрості, ні бажання виправдатися не почулося в голосі русявого велета.

… Молода жінка дивилася у вічі Лонгові добрими ясними очима. Сухий омерисковий вінок прикрашав стіну — як згадка про той день, коли відважний рицар світла та захисник добра граф Альм заніс на руках у просту селянську оселю юну свою наречену.

Тиша загусла сірою хмариною та раптом сипонула дрібним дощиком дитячого плачу.

Анна схилилася над колискою.

— Це мій син, — мовив стиха Альм. — Я назвав його Лонгом.

Лонг мовчав. Думки в'язались у туге вузля, і несила було їх розв'язати.

«Навіщо, навіщо він це зробив? Навіщо йому дитя, навіщо ця жінка», — безгучно прокричав хтось у нього в голові. Але крик той погас, розтанув, потонув. Шумить у вухах. Стугонить серце. На вустах — полин.

— Що з тобою? Ти так пополотнів…

— Пробач, Альме. Минулої осені мене було поранено оргноровою стрілою. Зо мною… З нами, тими, хто вижив, таке іноді трапляється.

… Настав ранок, прозорий і свіжий, мов джерельна вода. Альмові обладунки доладно підігнані, доглянуті. Хоч, правда, панцир місцями взявся іржею. Чудно було бачити цю прикмету мирного часу на криці бувалого вояка. Лонг відвів погляд.

Зустріч із другом не тішила його. Він багато чого віддав би, щоб ніколи не переступати цього привітного порога.

— Ти все повідав? — спитався велет пересвідчуючись, чи легко вганяється в піхви тіло меча.

— Я розповім тобі про головне. Оргнори прийшли нізвідки. Їх просто не було. Ніколи й ніде. І раптом вони з'явилися. Там, де хоч раз пройшло військо оргнорів, — зникають пахощі квітів. Настають довічні сутінки. Все стає зовсім іншим. Усе. Звірі, птахи… І люди. Починають хворіти. Починають ненавидіти одне одного. А тим часом вони вештаються по всіх усюдах. На півночі, на півдні, на заході. Ми, рицарі світла, з останніх сил боронимо східний кордон. Але вистачить нас ненадовго.

Альм схилив обличчя, немов хотів приховати його від чийогось погляду. Але мовчання тривало недовго.

— Чому одразу не дозволили мені стати на захист добра? Чому не наказали зібрати дружину?

— Семеро наймудріших зійшлися на Священній горі, розгорнули стародавні книги. І в кожній з них означене твоє ім'я! Тільки ти можеш усе змінити. Тільки тобі судилося зійтись у двобої з повелителем оргнорів. Ніхто не відає, чи поталанить тобі в тому бойовиську. Але, крім тебе, покластися більше ні на кого. Мусиш виїхати нишком. І не раніше ніж настане твій час. Треба скрадатися звіриними стежками, а не мчати верхи битим шляхом попереду бойового загону. Лише так ти зустрінешся віч-на-віч із володарем зла. Щоб він не впізнав тебе заздалегідь, бо тоді згинуть наші надії. Три дні тому наймудріші знову перечитали древні руни. І зрозуміли: пора. Давні віщування не ошукують. Ніколи.

— Саме так. Тепер я збагнув. Попередній посланець не встиг пояснити мені до пуття. Він лише виповів наказ: не кидати своєї землі. Чекати. Бути напоготові. Його лати були порубані, на списі запеклася чорна кров. Здається, його звали Тит.

— Тита вже немає. Поліг у битві за Вердийську фортецю. Прощайся з Анною, з сином. Рушаймо.

Дорога звивалася, мов гадюка. Здивований Лонг помітив, що очі йому втомилися од світла. А руки просять меча.

— Хто такі оргнори? — спитав Альм.

Він їхав поруч. Його прудконогий рисак не звик навмання шукати шлях в отруєному оргнорами світі, тож він ледве підлаштовувався під обережну інохідь посланцевого коня.

— На вигляд — як люди. Напевно, були колись людьми. Вродливі. Розумні. Але в них…| немає нічого людяного. Хто бодай раз умочив свої стріли в Чорну річку та ще і заприсягся на отруєній стрілі повелителеві оргнорів, — той уже ніколи не буде людиною.

— Таких, певно, обмаль.

— Ні, чому ж. Присягаються. В нього безліч прибічників. І в цьому його сила. Якраз сила більше приваблює охочих, а не правда.

Вони помовчали. День котився до полудня. Якась пташина подала голос із куща при дорозі.

Одного не можу втямити, — порушив мовчання Лонг, — східний кордон ми боронимо над силу. Пітьма вже поглинула весь світ. Чому ж у тебе сяє сонце? Чому співають пташки? Глянь-но. Праворуч, ліворуч, попереду, позаду — всюди темінь-тьмуща. А твої землі осяяні світлом, місячно-зоряними ночами. В чому тут притичина?

— Не знаю, — одказав Альм.

Сонце викотилося з білого мішка хмарини. Наче повен келих гарячого сяєва хлюпнув Лонгові у вічі. Поривчастий вітер підхопив поли рицарських накидок. Осяйні бризки промінно відскочили од синього каменя, що висів на золотому ланцюгу. Той камінь в Альма на шиї затріпотів. Він спалахнув, розпросторюючи пульсуюче райдужне сяйво. На Лонга мовби висипали вогненний присок. Несподіваний здогад примусив його натягнути повідець. Кінь став як укопаний.

— Що це?

— Це?

— Так. У тебе на грудях.

— Самоцвіт. Із дуже-дуже древніх. Чому ти спитав?

Лонг випростав ноги в сталевих чоботях зі стремен і спішився. Зусібіч обійшов друга, не зводячи погляду з каменя.

— Слухай, Анна справді дочка мудрого Асклепія? — спитав він.

— Так.

— І мудрий Асклепій нічого не сказав тобі про цей камінь?

— Нічого. Він навіть не бачив його ніколи. Всі мужчини роду нашого надівали його, коли вирушали в похід. А в мирний час — ні.

— Це талісман, оберіг світла, — пошепки мовив Лонг.

Він схопився за шию коня, бо ледь тримався на ногах. Сяйво кристала огортало його задушливими хвилями.

— Я впізнав… Упізнав… Це його бачили у снах-видіннях семеро наймудріших… А підлі зрадники, ті, котрі присяглися зловмисникові, боялися його. В їхніх оселях ми знаходили магічні амулети. У кожному — символ світного талісмана, закреслений, вимазаний, уписаний у взори закляття…

Голова запаморочилася. Ноги не втримали. Тяжко брязнув метал. Лонг упав на коліна. Альм притьмом зістрибнув з коня, підхопив друга. Поклав на траву обіч стежки. Розв'язав шолом, попустив ремінь нагрудника… Одначе Лонг, майже не тямлячи себе, дивився в небо невидющими очима і шепотів:

— Даруй мені. Прости, я сказав тобі не все… Важко… Ми боремося супроти пітьми, а самі тим часом перебуваємо в мороці. Світло обпалює нас. Ми відвикли від його теплого проміння. Може, це і є найстрашніше з того, що роблять оргнори. Ті, що воюють проти нас, теж чимось стають схожими до них. А втім, не в усьому. Не так, як ті, що з власної волі заприсяглися зловмисникові… Однак і вони поступово відвикають од щирої правди та білого дня… Але ми переможемо. Світло тепер візьме гору. Світло… Ось чому повелитель оргнорів не зміг наслати на твої землі своїх полчищ. Ось чому над вами — небо ясне. Чисте й прозоре. Жоден оргнор не може підступитися до оберега ближче, ніж на віддаль сорок чотири польоти стріли. Країна твоя невеличка… На віддалі двадцяти трьох польотів стріли південніше — непролазні хащі. За двадцять два польоти на північ — гірські перевали… Лиходії не здатні побороти силу оберега, розумієш?..

Об Лонгові зуби цокнула чаша з водою. Вона була прозора й чиста, ще не встигла натягнути бурдючного запаху. А він і далі твердив своє, мов безумний…

— Тепер ми переможемо. Неодмінно. Заженемо повелителя в його чорне лігвисько. Сила обеpeгa навіки зруйнує злі чари. Тільки… Не мав наміру, Альме, казати тобі про це. Тепер загине твоя країна. Довкола надто багато оргнорів — явних і таємних… Коли ми ще знайдемо їхнього повелителя… Коли ще наздоженемо його… Оргнори завжди намагаються занапастити того, хто повстав проти них. А якщо не можуть, то вбивають усіх, хто йому дорогий. Ми через це пройшли, Альме. Кожний. Загинути в бою геть не лячно, коли знаєш, що тебе ніхто не жде… Пробач, не сказав тобі про це одразу… Побоювався, що не погодишся йти зо мною. Даремно ти оженився, Альме. Рицарю світла належить жити самому. Сам-один. Так легше.

Мало-помалу граф Альм випростався. Посланець говорив ще щось, плутано й нескладно, ніби ві сні. Його лице вкрилося краплями поту, губи побіліли. Могутньою вежею вивищувався над ним граф Альм. Навскісна його тінь лягла на м'якому поросі поряд.

Болісний напад перейшов у сон. Не чекаючи, поки рицар Лонг прокинеться, граф скочив на коня й помчав назад у селище.

Лонг отямився, коли вже вечоріло. Цвіркуни весело сюрчали, співи цикад перекривали цей різноголосий хор.

Альм дожидав його. При повному бойовому обладунку.

— Як ти? — спитав Лонга.

— Одпустило. Пробач. Рушаймо. Це через те поранення. Жало витягли, але дещиця отрути потрапила в кров. Нічого не вдієш, стріла оргнора. Коли мене притискає, сам не тямлю, що верзу…

Драговину вони перетнули до темряви. І ось лісова стежка, що вела у володіння оргнорів, прийняла їх у свої обійми. Непривітні сутінки, густі й липучі, — таких ніколи не буває ні перед ніччю, ні перед світанком. Мертвотна імла. Похмуре свічення гниляків. Лонг їхав попереду, прокладав дорогу крізь чагарі. Альм від нього не відставав.

Тихою тінню оргнор вислизнув з лісу на стежку. Але вирішив не критися. Загонисто свиснув і стягнув зі свого плеча лук. Стрункий, білозубий, у хвацько заламаній шапці лісового стрільця.

Звиклий до сутінок Лонг устиг розгледіти риси обличчя та помітити блискучу пряжку на паску супротивника.

Альмові ж пощастило розгледіли лише хисткий силует. Чорна отруйна стріла зірвалася з тятиви і з висвистом полетіла вперед. Точнісінько в ціль. Вище коміра кольчужної рубахи, нижче від шолома. В самісіньке горло посланцеві Лонгу. Наче залізні пальці вжалили його за борлак і заважали повернути голову. Зла воля оргнора діяла на відстані.

… Блискавкою метнувся Альм. Його меч, сяйнувши, випередив ворожу стрілу — він ліг плиском у Лонга біля горла. Почулося гадюче сичання, стріла розпалася на дві половини, бризнула чорним слизом. Там, де отрута крапнула на крицю, метал потьмянів і взявся пухирцями. Наступної ж миті Лонгів спис приштрикнув оргнора до землі. Той учепився в руків'я, докладаючи нелюдських зусиль, щоб вирвати його. Та враз тіпнувся і затих.

— Спритно ти впорався зі стрілою. Дякую. Ти врятував мене, — почав був Лонг, але, вражений здогадом, затнувся. — Стривай! А де ж оберіг? Він що, в темряві не діє? Адже поки в тебе на шиї той камінь, жоден оргнор не зможе наблизитись до тебе.

Лагідну усмішку Альма приховала темрява.

— Розумієш, — сказав він, — я одвіз талісман додому. Нехай оберігає тих, хто мені найдорожчий.

— Але ж тепер ти незахищений! Ти вирушив проти повелителя оргнорів, щоб захистити від нього всіх, а сам постаєш перед ним незахищений!

— Зате мені легко буде в бою. Адже я не потерпатиму за моїх найдорожчих. Повелитель оргнорів не зможе завдати їм лиха, повір…

Незабаром рицар світла зустрівсь у двобої з володарем оргнорів. І переміг його.