КГБ СРСР. Спогади опера

ФАКТИ ВІДКРИВАЮТЬ ОЧІ

Останнім часом до мене дійшли відомості від моїх колишніх колег по КДБ про планомірне знищення архівів, що стосуються так званого українського буржуазного націоналізму. Не знаю, чи справді це так, але мова піде про самі архіви. Свого часу через мої руки пройшли сотні таких паперів, що мають неоціненне значення для відтворення правдивої Історії України. Хоча близько 30, а то й усі 50 відсотків їх не відповідають дійсності, бо фальшувалися офіцерами держбезпеки.

Хочу наголосити: все, що зараз кажу, – бачив на власні очі у документах й чув безпосередньо від свідків та учасників подій.

Полковник Шарубалко (не знаю, чи живий він ще), перебуваючи вже на пенсії, читав нам лекції, в яких радив, як легко визначити і запам’ятати чисельність УПА: 200 — 200 — 200. Тобто, 200 тисяч «бандитів» було знищено, 200 тисяч захоплено в полон, 200 тисяч пішло на захід. Отже, чисельність УПА 600 тисяч.

Два роки тому я зустрічався з Миколою Лебедем, який очолював службу безпеки УПА, і він мені сказав, що постійно діюча повстанська армія нараховувала 40–50 тисяч осіб. А КДБ завищувало дані про чисельність повстанців тому, що проти них було кинуто 10 дивізій НКВД, а це як мінімум 100 тисяч чоловік. З документів я бачив, що активна боротьба УПА тривала до 1957 року і навіть 1962–го траплялися ще окремі бойові акції.

Якщо взяти число 600 тисяч — оце, мабуть, і буде та кількість бійців, що пройшла через УПА за 10–15 років. Зрозуміло, що кадрових енкаведівців і кадебістів за ці роки воювало проти повстанців значно більше.

Я людина військова, тому мені знайомі цифри так званої мобілізаційної готовності. А саме – визначено, що 15 чоловік мирного населення дають одного, хто за віком, здоров'ям здатен носити зброю. Отже, помноживши 50 тисяч на 15 років, ми й отримаємо приблизно ту кількість вояків — 600 тисяч, що представляли наявні в ті часи 8–9 мільйонів населення західних теренів України.

Оця досить приблизна математика й твердить, що проти НКВД піднявся весь народ. І саме цей факт старанно замовчувався.

Надзвичайно багато документів з архівів КДБ, свідчень пройшло переді мною у зв'язку з відомою статтею Сахніна в «Литературной газете» у 1985 р., де він викрив псевдо командира і «героя» партизанського загону ім. Щорса, що нібито діяв на Київщині і Чернігівщині, — Кривця. Згори було дано команду довести, що загін такий був і хоробро воював.

Ті документи відкрили мені очі на всю правду.

Мною особисто було опитано близько 150 ветеранів, серед яких були і колишні партизани, ветерани УПА, радянської армії, які проживали в Басані, Баришівці, Яготині, Згурівці. Працюючи у складі групи офіцерів під керівництвом заступника начальника управління КДБ, я вивчив багато документів з архівів КДБ Київської обл. Потім доповів керівництву про результати роботи, де зазначив: з документів випливає, що навесні 1942 року на території Київщини (здебільшого це південні райони — Богуславський, Кагарлицький, Рокитнянський, а також лівобережні) існувала така пропорція: на одного радянського партизана в боротьбі проти фашистських окупантів припадало десять партизанів ОУН–УПА. Отже, практично антинімецький партизанський рух організувала ОУН. Я бачив конкретні прізвища, біографії оунівців, написаних пізніше вже радянськими так званими «мобработніками».

Звідки ж узявся міф тільки про масову героїчну боротьбу саме радянських партизанів, очолюваних компартією? Значною мірою цьому сприяло те, що коли 1942–го підійшла червона армія, багато з них просто поміняли відзнаки УПА на червоні стрічки та зірки. І їх можна зрозуміти чисто по–людському. (Згадаймо відомий кінофільм «Весілля в Малинівці»). Я зовсім не хочу бодай трохи принизити цих людей, але це було саме так. Близько половини мною опитаних потвердили, що пішли воювати проти німців незалежно від кольору загонового знамена. Проти окупантів–німців — і все! А оскільки боротьбу підняли і очолили люди з ОУН, то й опинилися вони під синьо–жовтими прапорами.

Отже, розповіді учасників партизанської боротьби засвідчили, що половина бійців була просто проти німців, а половина — свідомо боролася з окупантами за українську національну ідею. Ці документи бачили також свідки, які могли б захистити мене в разі потреби в суді.

Є село Медвин у Богуславському районі із населенням на той час 7 – 8 тисяч мешканців. Так от, у вересні 1945 року з нього було вислано понад 800 чоловік «на поселення» як «посібників банд УПА». Це практично вся молодь. Я читав документ — лише поширеним у цьому листі прізвищем «Смоляр» було заповнено 4 сторінки, а інших — ще на 6–8 сторінок. Уявляєте, 800 «посібників банд ОУН–УПА» в одному селі і не десь на Заході, а за кілька десятків кілометрів на південь од столиці. І здебільшого це була молодь 1924–28 років народження.

Все, що я розповідаю, ґрунтується тільки на документах, що тримав у руках. Це те, що я хотів сказати щодо партизанського руху на Київщині, а далі піде мова на іншу тему — відносини УПА та НКВД.

В останні роки моєї роботи я мав, скажімо так, у категорії позаштатних співробітників колишнього офіцера НКВД–КДБ М. Цей дідусь і нині живе, я його й учора бачив на базарі, віталися. Раніше він, колишній підполковник, ніколи нікому цього не розповідав, навіть синові. Та якось, розчулившись у численних розмовах зі мною, і почуттям, як мені здалося, провини, розповів цікаву історію: 1954–56 років він, як агент–нелегал, приписаний до одного з райвідділів держбезпеки у Рівненській області, був засланий в УПА на територію Івано–Франківщини. Його завданням було їздити по селах, виходити на зв'язок із агентами НКВД і збирати інформацію про дії «бандформувань». І хоча він бачив, що ефективність його роботи дуже низька, він чомусь постійно заохочувався командуванням. А коли, граючи роль якогось бандерівця, оперативник ішов знайомими селами по другому — третьому колу, то виявляв, що після його попередніх відвідин майже вся агентура НКВД була знищена службою безпеки ОУН–УПА. Лише через десятки років він зрозумів, яка підла роль йому відводилася. А суть її полягала ось у чому.

Свою агентуру для нелегальної діяльності проти УПА НКВД вербувало передусім з недосвідчених людей, надісланих у Західну Україну зі східних областей (учителів, агрономів…). І ось своїми походеньками М., не відаючи, що так було задумано командуванням, «світив» майже всю решту «агентури НКВД на місцях, «підставляючи» її під службу безпеки УПА. В результаті зумисне жертвуючи життям десятків сотень завербованих людей, НКВД забезпечувало діяльність одного справжнього навідника й шпигуна. Це була справді єзуїтська операція, яка окрім «військового» мала ще й друге — «політичне» призначення: на Східну Україну йшли повідомлення, що їхніх земляків, які поїхали на Захід допомагати, вбили бандити–бандерівці. Тобто свідомо вбивався клин ненависті між населенням різних регіонів України, адже коли чиниться злочин проти народу, треба створити образ ворога, на якого можна завжди нацькувати своїх же власних жертв.

__________________________