НІ МОГИЛИ, НІ ХРЕСТА

Мій батько, Микола, свій перший молодшолейтенантський «кубар» отримав 22 червня 1941 року в Новосибірську по закінченню військового училища зв’язку. Шикувались на плацу о 12.00. Генерал, начальник училища, вітаючи випускників, виголошував: «Вместе с великим германским народом…». Були гуляння, музика, танці…

О шістнадцятій (в Москві було 12.00) передали про «вероломное нападение».

Потім воював. Війну закінчив в 1945–му в Празі. Ще чотири роки потому служив в радянських окупаційних військах в Німеччині.

Дядько Дмитро весною 1942–го з полтавського села в сімнадцятирічному віці забраний німцями на роботи у допоміжні технічні частини вермахту. Восени того ж 1942–го на території Підляшшя (сучасної східної Польщі) тікає від них і йде в ліси, де вступає до лав УПА. Влітку 1943–го в складі двох сотень бійців УПА та польських військовиків Армії Крайової (був такий момент в історії війни) йде на допомогу білоруським партизанам, проти яких Гітлер кинув 6 піхотних дивізій. Сталін у допомозі білорусам відмовив – мовляв, не до вас, у мене війна з фашистами.

За партизанську діяльність дядько Дмитро мав медаль «Партизан Отечественной войны» ІІ ступеня. Після звільнення – в лавах Червоної армії довойовував танкістом.

Все життя до самої смерті в 1973–му, дядько Дмитро панічно ховав правду про примусову працю на німців і про боротьбу проти них в рядах УПА. За це – тюрма…

Дядька Григорія в жовтні 1943–го розстріляно офіцерами контррозвідки СМЕРШ на очах жителів того самого полтавського села, своєї дружини і дітей. Розстріляний «за пособничество…», яке виражалось в тому, що він був простим сільським вчителем і залишався ним під час окупації. Що було насправді – ніхто не знає, а знає – не каже…

Через 45 років після розстрілу дядька Григорія, щодо нього були запитані всі можливі архіви.

Архів Червоної армії (м. Подольськ, Московська обл.): не призивався, не служив.

Архів МВС УРСР (м. Київ): матеріали органів дізнання відсутні, під судом та під слідством не перебував.

Архів КДБ УРСР (м. Київ): на агентурному та оперативному обліку не перебував.

Архів 3 управління КГБ СССР (м. Москва): по фільтраційним справам та справам оперативного обліку не проходить.

Архів 10 відділу КГБ СССР (м. Москва): на агентурному та оперативному обліку абверу, СД, гестапо, військової поліції вермахту, румунської військової сигуранци, контррозвідки РОА, контррозвідки 14–ї дивізії ваффен СС «Галичина» та 15 козачої бригади ваффен СС не перебував.

Архів чекістсько–військових операцій (м. Оренбург): в оперативних обліках учасників та бандпособників ОУН–УПА дані відсутні.

Архів районного ЗАГС: свідоцтво про смерть не видавалось.

Архів сільради: даних про смерть та захоронення на території сільради немає.

Отже, розстріляли на очах всього села без суду та слідства. По–зрадницьки, залишивши сиротами двох малих дітей. Розстрілювали на «визволеній території», по–хазяйськи, нікуди не поспішаючи, не від кого не тікаючи, не залишаючи ніяких слідів. Це були не бандити і не фашисти. Це були «освободители» з НКВД, які виконували злочинний навіть на той час цілком таємний наказ товариша Сталіна «О зачистке тылов действующей армии от националистического подполья и пособников ОУН–УПА».

Відзначаючи черговий день Побєди, батько з дядьком Дмитром завжди бідкались, що не можуть поставити на могилі Григорія хрест.

Не виключаю, що той, хто розстрілював (і той, хто віддавав наказ про розстріл), сьогодні, якщо дожили, попиваючи «наркомівські» сто грам, куплені за «чесно» заслужену пенсію, котру виплачує їм моя держава, подзвонюючи бойовими орденами, святкують Побєду і клянуть «проклятих бандерівців».

Те покоління, на жаль, відійшло ще при СРСР. Хреста на могилі дядька Григорія до сих пір немає. Немає і самої могили. Відомо, що це десь в селі Тепловка Пирятинського району на Полтавщині.

Таких як він в Україні – сотні тисяч. Ні реабілітації, ні могили, ні хреста.

________________________

Загрузка...