КГБ СРСР. Спогади опера

ІСТОРІЯ МОЄЇ ФАМІЛІЇ

Добрий день, шановна Марія!

Прочитав твого листа Ані. Добре, що ти задаєш такі питання – це значить, що наші предки жили недарма, адже завжди, коли зустрічаються різні покоління, приміром бабусі і онуки, то саме бабці намагаються розказати про минувшину та навчити внучат «жити».

Звідти пішли Ушенки? Наш рід Ушенків (наголос на перше «У») пішов, більше всього з Прилуччини. (Прилуки Чернігівської області – район примикає до пирятинської землі на Полтавщині). Ще за козаччини, в першій половині ХVІІ століття, тобто десь 1620 – 1640 рр. серед старшини Прилуцького полку (а в ті часи «полк» означав губернію, а звання «полковник» дорівнювало губернатору) був такий Ушенко (Ошенко), дуже заможний козак, що мабуть займав якусь впливову полкову посаду (писар, суддя, бунчужний чи щось таке).

На хуторі в Малютинцях був маєток пана Енгельгардта (зрусифікованого німця, саме тої панської фамілії у яких в 1820–х роках служив козачком малий Тарас Шевченко, український поет і пророк). Саме в цього пана служили батьки (чи діди) Степана Ушенка. Казала баба Ликсандра, ніби Степан ще знав по–французькому, бо його батьки (діди) були в Парижі, де можливо вчились кравецькій справі. Ці знання передавались Ушенками від батька до сина. Ще особисто я пам’ятаю в 1960–х у діда Євмена в хаті вершину тодішньої інженерної думки – німецьку швейну машинку Singer.

Недавно мій Ілля знайшов в Інтернеті сайт чи сторінку «Ушенки всіх країн єднайтеся», то там є й прилучани, й москвичі, й сахалінці.

Однозначно, що Ушенки не є однофамільцями, а родичами різного ступеню віддаленості і пішли від одного кореня..

Ми пам’ятаємо нашого предка Степана Ушенка, мандрівного кравця, сім’я якого в середині ХІХ століття жила в Малютинцях «на хуторі».

У нього були сини – Євмен, Віктор, Максим, Василь, Павло та дочки – Людмила (Пунько) та Груня (Бурдак).

Євмен, Максим та Людмила жили в Малютинцях де й похоронені, Василь жив в Рівненській області, Віктор в Пирятині (сини Ростік та Костик, онук Сашко Ростиславович – майор міліції, начальник Пирятинської державтоінспекції), Груня в Москві (вона стала професоркою ніби–то Московського університету ім. Ломоносова, доктором фіз. — мат. наук). Павло одруженим не був, не вийшло – начитаний, освічений, відсидів в сталінських таборах 10 років за ст. 58–10 – антирадянська агітація).

Ми всі пішли від старшого сина Степана – Євмена, в якого були Рая, Микола, Дмитро та Надія.

Оповідаючи про наш рід треба знати історію нашого народу, історію України. Це дуже важкий предмет, бо ще Олександр Довженко, український письменник і кінорежисер, володар голлівудського «Оскару» писав, що тільки один народ в світі – українці – не вчать свою історію. До початку третього тисячоліття ми вчили історію України, що її написали для нас колонізатори – імперська Росія. Ясно, що в тій історії не було

— трьох запеклих україно–російських війн ХХ століття на винищення,

— Голодомору 1932–33 рр., що за кількістю жертв і нечуваною жорстокістю не поступається, а то й перевершує єврейський Голокост (в 1932–33 рр. загинуло від 6 до 15 млн. українців, переважно дітей – Роберт Конквест «Жнива скорботи»);

— насильницької русифікації, результатом якої 5 млн. українців відмовились від своєї мови і своєї етнічної приналежності;

— масових етнічних репресій, декількаміліонних депортацій та взаємних переселень:

— зміни етнічної приналежності українських земель – Кубань, Білгородщина, Курщина, Вороніжчина (Росія), Холмщина чи Підляшшя (Польща), Берестейщина (Білорусь)

— в чужій історії оббріхуються і проклинаються наші герої – Іван Мазепа, Симон Петлюра, Степан Бандера, а наші досягнення (Сергій Корольов – космос, Ігор Сікорський – авіація, Іван Пулюй – першовідкривач рентгенівських променів, Юрій Кондратюк (Шаргей) – міжпланетна балістика, тощо) приписуються іншим народам і державам.

Ці теми були табу. Ті, хто їх піднімав – не мали право на життя.

Зараз ми вчимо свою історію і накладаємо на неї історію свого роду, бо через війни, голодомори, депортації і репресії пройшли наші рідні і близькі, саме вони переживали і писали для нас цю історію. Забувати її ми не маємо права.

В 1982–83 рр. я оформлявся на службу в органи КГБ СССР і проходив прискіпливу перевірку на лояльність та чистоту крові. Коли про це повідомив своєму батьку Миколі Євменовичу – він був категорично проти, бо боявся, що в результаті перевірок буде викрито те, що описано в статті. Стаття коротка, поетична та емоційна, насправді проза життя була жорстокіша, страшніша і немилосердніша.

До сих пір Стегній Микола Григорович, наш двоюрідний брат, не знав, що його батька, Григорія, розстріляли красні з контррозвідки СМЕРШ, а коли я про це сказав – реакція була відповідна. Прийшлось не наполягати, а перевести розмову на тему версій. Коля свято вірить, що батько загинув на фронті і був лояльним до СРСР громадянином. Те, що він був справжнім українцем, героєм, оборонцем своєї сім’ї та своїх односельців – визнати боїться, бо тоді треба визнати, що він був бандерівцем.

Насправді в 1941–44 рр. бандерівський, тобто визвольний рух в Україні був надто впливовим і потужним. На його знищення Сталін кинув більше військових сил, ніж Гітлер на білоруських партизан. Війну проти українських повстанців Росія вела з 30 червня 1941–го, коли Бандера і Стецько у Львові проголосили незалежність України по 1959–й – рік, коли було придушено останні організовані повстанські боївки і вбито московським агентом в Мюнхені Степана Бандеру.

Чого боїться Микола Григорович? – його син Юрко зараз є торговим представником Росії в Копенгагені (Данія), а насправді робить кар’єру в російській шпигунській службі.

Про те, що його батька, дядька Григорія, розстріляно, в Тепловці знало багато людей. Якась активістка, вчителька, погрожувала тьоті Раї, що згниєте в цьому селі. Саме тому мій батько, Микола Євменович, всіма правдами і неправдами вивіз сім’ю Стегніїв в 1963 році з Тепловки в Яготин.

А тепер до головного – 2 квітня 2009 р. Європарламент прийняв рішення про визнання злочинними режими Сталіна і Гітлера і прирівняв злочини більшовизму до злочинів гітлеризму. Це рішення вітала вся Європа і жорстко заперечує тільки Росія. Згідно норм міжнародного права вона, як правонаступниця СРСР, несе юридичну відповідальність за скоєне в ХХ столітті. Згідно даних соцопитувань, тільки 17% населення Росії відчувають свою відповідальність за злочини сталінського режиму.

Розгляд цього питання в Європарламенті почався після російської агресії в Грузію, в розгляді активну участь приймали українські дипломати.

Це і є причиною значного погіршення україно–російських міждержавних стосунків і відвертої економічної (газової), торгівельної, інформаційної, дипломатичної агресії.

Не хочеться засмічувати листа політикою, але без неї немає розуміння про історію нашого роду. Адже це і є причина того, що старші мовчать. Вони своїм мовчанням убезпечують нас від молоха російської імперії, від репресій, від переслідувань. Після століть кріпацтва дуже важко повірити в демократію. Наші батьки, переживши нелюдські страждання і виживши в них не бажають нам такої участі.

Якось я, вже тридцятилітній, офіцер КГБ, поздоровляючи батька з черговою річницею Дня перемоги запитав, який спогад про війну справив на нього найсильніше враження. Відповідь мене вразила. Батько відповів, що найсильніше враження під час війни на нього справили розстріли зрадників Батьківщини перед строєм солдат на фронті. Вже потім я дізнався, що через діючі частини Червоної армії пройшло 14 млн. чоловік, а розстріляно як зрадників Батьківщини – 1 млн. своїх солдат (дані архівів Червоної армії).

Чи ж можу після цього я винити свого батька в перешкоджанні мого оформлення на службу в КГБ?

Чому мовчав дядя Митя? Якби з його вуст вийшла правда про його службу на німців і в бандерівців, то постраждали б не тільки його рідні, постраждали б і ті партизани, хто знав звідки він прийшов в партизанський загін влітку 1943–го. Адже всі знали – і всі мовчали.

Тоді були такі страшні часи.

Я попав на службу в 1983–му. У 1985 почалась горбачовська «перестройка» і почалась «відлига», це і дало мені можливість безкарно запитувати архіви на своїх рідних (до речі, так робили всі мої колеги–офіцери КГБ). Прямих свідчень про дядю Митю в архівах не було (тому я й став офіцером КГБ), проте досліджуючи його та батьківську історію я й прийшов до того, що описав.

В 1991–му за 12 днів до московського путчу я з КГБ звільнився в званні майора. Пізніше працював в адміністрації першого українського Президента Леоніда Кравчука. З приходом до влади президента Леоніда Кучми в 1994–му – на власних хлібах.

Дядя Митя пройшов війну чесно і з гідністю. За своє приниження і рабську працю на німців він помстився їм в партизанах. Після звільнення Білорусії Червоною армією він в її рядах ще довойовував танкістом, був поранений (внутрішніми осколками від попадання крупнокаліберного ворожого снаряду в броню танка). Додому він не повернувся тому, що в Малютинцях могли залишатися свідки того, що в 1941–му його забрали німці. Після війни в Україні НКВД вишукувало і знищувало всіх причетних до українських національно–визвольних змагань. За службу в німців – тюрма, за службу в бандерівцях – смерть.

Тому мовчали і дід Євмен, і мій батько, і дядя Митя, і тьотя Таня. Мовчали всі і правду забирали з собою в могили. Це мовчання, ця свята неправда дала нам з вами життя.

Дід Євмен при НЕПі (новій економічній політиці комуністичного режиму), в середині двадцятих років минулого століття мав лавку, тобто власний торговий бізнес в селі, проте, за словами мого батька, Миколи Євменовича, він збанкрутував десь 1928–29 року і тому вступив у колгосп. Саме це його (і всіх нас) врятувало в страшні роки колективізації, репресій і Голодомору.

Батько розповідав, що в 1933–му баба Катерина готувала кашу з шовковичних листків (вимираюче село поставляло державі тутового шовкопряда для виробництва парашутного шовку). Це означає, що дід Євмен не належав до «ударників», більшовицьких холуїв, звіролюдей, що вимітали в населення всю їжу і чиїми руками провадилась політика впровадження голоду. Вони однозначно мали продовольчі пайки (дані архівів). Дід же як міг виживав і рятував свою сім’ю.

І батько, і дядя Митя мали середню освіту (що на той час було майже рідкістю і однозначно мало показувати соціальний статус сім’ї). З шостого класу ходили в школу в с. Тепловку через річку Оржицю (через болото). Зараз воно осушене, а тоді було майже непрохідне. Я ще пам’ятаю в 1960–х його підступний характер. Там в річці Оржиці (в так званій «рєзці» — прорізаній річці через болото) в 1963–му повертаючись з храму в Тепловці втопився дід Марко, чоловік баби Людмили.

Діду Євмену в житті дуже повезло, адже в цих Голодоморах, війнах, репресіях і народних стражданнях він не втратив дітей. Обидві дочки народили онуків, сини повернулися з фронтів живими і дали продовження прізвищу Ушенків. Він помер в 1968–му на 82 році життя в колі своєї сім’ї, похований в Малютинцях.

Якось по українському Радіо–культура була передача про Голодомор 1932–33 рр. Звучало і село Малютинці. В селі від голоду були випадки канібалізму (люди їли людей). Голод не пережило майже півсела, більше 700 односельців.

В селі є пам’ятник загиблим односельцям на фронтах війни – там 150 прізвищ. Чи є знак пам’яті жертвам Голодомору – не знаю. Треба поїхати, подивитись.

Глибокий уклін діду Євмену і бабі Катерині (дівоче прізвище Таранець – померла в березні 1945–го), що вони пережили, вижили, виховали і вивчили дітей, дали нам життя.

Вічна пам’ять їм та нашим батькам.

Р.S. Встають дитячі спогади: десь 1960 чи 1961 роки. Зима. Я малий на печі. До хати діда Євмена (до речі, всі в селі його звали Йовмин, так написано і в моєму свідоцтві про народження: «батько – Микола Йовминович») заходять брат – дід Максим з бабою Мокриною, сестра – баба Людмила (Людмина) з дідом Марком, дальші родичі, сусіди. Господарює баба Ликсандра (Олександра). Чи пили, чи їли, а вже летить багатоголоса протяжна і щира українська пісня…

Зараз так не співають.

23 вересня 2009 р.

________________

P.S. P.S. Знаеш, живу в Києві, але по музеям ходити ніколи. Якось усвідомив, що не був в Етнографічному музеї Івана Гончара, не відвідував престижний «Мистецький арсенал», не спускався в пекло Меморіалу жертв Голодомору…

Сьогодні вихідний і ми з дружиною Танею, зважились, благо, що все це поруч, біля Києво–Печерської лаври.

На підході до лаври спитали чотирьох ченців: «А де тут музей Івана Гончара?» — на що отримали відповіді: «Не знаю такого», «Не слышал», «Понятия не имею».

Потом з’ясувалось, що музей знаходиться в 100 метрах від надбрамної лаврської церкви.

Знаеш, я не думаю, що ченці мені брехали. Вони, видно, щиро не знали, що це Музей зі світовим ім’ям. Просто вони живуть в іншій країні, в іншому вимірі, що називається СРСР. Ясно, що нїхто не спромігся відповісти нам українською. Для московської церкви — це мова ворога, якою, до речі, метровими літерами вказано вхід до Музею.

Вийшли з музею, зайшли у Мистецький арсенал, а потім і до меморіалу жертв Голодомору.

Для інформації: Київський апеляційний суд рішенням від 13.01.2010 констатував пряму зумисність і попереднє планування в його здійсненні, 3 млн. 891 тис. загиблих і назвав винних поіменно: Сталін і компанія.

В «пеклі» Мемориалу є кафедри, присвячені областям, що постраждали від Голодомору. На кожній з них книги пам’яті області, де опубликовані офіційні, встановлені судом списки загиблих.

Подивились Черкаську область, звідки дружина. Вона знайшла рідні прізвища: ПАВЛЕНКИ, КРАКОВЕЦЬКІ, КОВАЛЕНКИ. Потім Чернігівську, звідки моя мама. Теж прізвища родичів: ТИМЧЕНКИ, КОЛЕСНИКИ, проте імен чотирьох маминих братів та сестер, що загинули дітьми в 1933–му там немає.

Потім відкрили Полтавську область Пирятинський район село Малютинці. Я знав, що сім’я мого батька від Голодомору не постраждала.

Гортаємо: ПУНЬКИ, ТАРАНЦІ, ІРОДОВСЬКІ – це ж все наш рід. І раптом: УШЕНКО СЕМЕН СТЕПАНОВИЧ, 52 роки, колгоспник, помер в 1932–му – та це ж рідний брат мого діда, про якого ні я, ні мої близькі навіть не підозрювали…

Поставили свічу. Поплакали.

Приїхали додому, сів за комп’ютер і вирішив дописати.

Заглянув син Ілля:

— Папа, ну кому воно треба оце, що ти пишеш?

— Якщо чесно, то тобі. Тільки тобі, тільки твоїй сестрі Ані і тільки вашим дітям.

Він мовчки вийшов, а пізніше, зігнавши мене з–за комп’ютера, читав написане. Читав мабуть вперше, а може й не читав, а так, проглядав. Та я чомусь впевнений, що прочитає. І сам, і дітям своїм покаже.

Принаймі я в це свято вірю.

6 березня 2011 р.