КГБ СРСР. Спогади опера

ПІДВИЩЕННЯ ПО СЛУЖБІ

Людство завжди мріє про гармонію, про золотий вік, про відповідальних правителів, про досконалий устрій суспільного правління, який є гарантом і основою всенародного добробуту і високого рівня життя. На жаль, моєму народу цього не дісталось.

Чим підліша, нахабніша і злодійкувата влада – тим більше самовихваляння, позірності підлабузництва і брехні, в тому числі і на державному рівні. Нікого вже не дивує нагла брехня в шкільних підручниках, в газетах, радіо, телебаченні. Один брехун змагається з іншим, а перемагає третій, теж брехун… Брехня – це бізнес і великі гроші. Брехня – це спосіб тримати у покорі. Брехня – це золото, зброя і кайдани. На жаль ми живемо в світі брехні, що називається державною ідеологією.

Так було, так є… Невже так буде завжди?

Те саме і з начальниками.

За мою недовгу військову службу в органах КГБ у мене було п’ять начальників. Двох з них я описую в своїх оповідках, бо вони аж занадто запам’ятались своїм самозакоханим самодурством, нелогічними діями і наказами і… безкарністю. Вони вічні, бо вічна система що їх породила. Вони потрібні системі, бо вони і є системою.

Були в мене ще три начальника, які пройшли крізь мою службу і життя якось непомітно і тихо, без яскравих споминів, без героїзму, якого в моїй службі слава Богу так і не трапилось і без гучних скандалів. Це були звичайні нормальні мужики, що попали в начальницькі крісла через елементарний недогляд системи, або ж через катастрофічний брак цих самих самодурів, яких, знову ж таки, слава Богу, в нашому житті значно менше, аніж людей нормальних, освічених і відповідальних.

Одному з таких начальників, тихому підполковнику Миколі Миколайовичу, я і завдячую своїм підвищенням, та тим що вирався сам і вирвав свою сім’ю з глухої провінції і переводом на службу ближче до столиці. Хоч навіщо ображати цю провінцію? Ще Юлій Цезар казав: «Краще бути першим на селі, аніж другим в Римі». Та то царі і імператори, нам що до них.

Саме йому я вдячний за те, що своїм переводом він врятував мене або ж від тюрми, або ж і від кулі в потилицю. В наш мирний і тихий час дуже популярні «самогубства» і «автомобільні катастрофи» за участю осіб «наближених до імператора», що страждають на муки совісті, моралі чи честі, а коли ж вони уникають цієї долі, то потім проклинають своє колись сите життя десь у сирих в’язницях в оточенні осіб, цією ж таки совістю, мораллю і честю не надто обтяжених.

Микола Миколайович з’явився в Згурівці за рік після Чорнобиля, коли наш край було вже остаточно визначено як місце переселення сільського населення Чорнобильського району і почалося масове житлове будівництво. В район потягнулася будівельна техніка з промислових центрів Запоріжжя і Дніпропетровська, наїхало будівельників, заробітчан, іншого потрібного і непотрібного люду, одразу на дев’яти будівельних майданчиках розпочалося будівництво тисяч стандартних будиночків сільських садиб.

Населення району практично одномоментно збільшилось більше ніж в півтори рази, ясно, що зросло і навантаження на всі районні служби – від комунальників до торгівлі, від зв’язківців до побутовців.

До речі, коли я ще вчився в спецшколі КГБ, якось на семінарі у полковника Артура Вікторовича Черткова, на той час нашого улюбленого викладача і одночасно політичного оглядача московської газети «Правда», а вже за деякий час професора Колумбійського університету в США і, знову ж таки за сумісництвом, політичного оглядача тамтешнього солідного видання «US news and wold rеport», він поставив нам запитання – до якої сфери суспільної діяльності віднести службу держбезпеки. Це все–таки не оборона, бо воює більше зі своїми, це і не правоохоронний заклад, бо більше практикує беззаконня… Після палких дебатів ми прийшли до висновку, що КГБ – це все–таки сфера послуг. Послуги ми, бачте, надаємо рідному суспільству, ставлячи його раком.

Та вернімось до згурівщини – частини Яготинського району, що колись в якісь лихі часи вже була районом і в яку на найвищому рівні (без ніяких там дебатів у Верховній Раді – золоті часи) вирішено було знову його повернути з організацією повноцінного райцентру в містечку Згурівці. Ну а якщо район, то перше – райком, друге – райвиконком, потім ще райміліція, райпрокуратура, і ще не раз рай…, аж до райвідділення КГБ. Відділенню, ясно, потрібен начальник, а це вже солідна посада цілого підполковника. Отак у нас і з’явився Микола Миколайович спіхом, галопом, по недогляду однозначно не самодур, бо читав книжки, думав, сумнівався і… боявся. Як всі нормальні люди.

Роботу ми почали з забезпечення всіх старо–і новонароджуваних районних служб контррозвідувальним обслуговуванням, перевірки кандидатів на відповідальні посади, що посунули сюди хмарою трутнів, благо що сам Перший дав чітку вказівку, без зауважень КГБ райком ніяких кадрових рішень приймати не буде.

Ми були і раді, чого б нам не «прокинути» кандидатів по оперативним облікам, довідковим картотекам і інформаційним масивам, не запросити про них думку колег по їх старих місцям роботи – а? Не тут–то було. Перший, видно був аж занадто недосвідчений. Йому просто здалося, що з КГБ можна погратися, а коли ми на КОЖНОГО його кандидата стали видавати те, що нам присилали, Перший, та й весь райком, спікся.

Нам з Миколою Миколайовичем однозначно стало ясно, що кадрова політика будь–якого райкому – це святе з святих, що туди не дозволено пускати нікого, ніякого КГБ, бо саме тут закопана відповідь на будь–яку корупційну схему. Ці наші догадки підтвердились раптовою появою в нашій глушині самого нашого генерала, який тихо і без крику пояснив нам, що на військовій службі головне – це триматись подалі від начальства і поближче до кухні. І не лізьте зі своїми пропозиціями. Річ в тому, що кандидати на районні посади – це прерогатива області, а там навіть банкуючий не знає що буде після здачі – покер чи підкидний.

- Не лізьте в райкомівське болото, краще он допоможіть міліції і прокуратурі розібратись з «чорнобильським» будівництвом: поставки, забезпечення і витрати матеріалів, пройдіться по проектам, фінансам… Не мені вас учити. Як кажуть – фас, – завершив генерал.

Ох, генерал, генерал. Краще б він цього не казав, тому що сільське будівництво, на яке, під шумок аварії планетарного масштабу, було кинуто сотні міліонів необлікованих чорнобильських рублів, перевершувало будь–який Клондайк і Ельдорадо разом узяті, та про це тоді ні він, ні ми не знали.

Взагалі–то контроль такого масштабного будівництва – це все–таки прерогатива прокуратури, але наш прокурор, Аїда Андріївна, не завдавала собі клопоту. В прокуратуру вона прийшла з райкому, де пересижувала свої попередні неприємності п’ятирічної давнини. Вона була вже аж надто досвічена, щоб не знати що це таке – великі і легкі гроші. За таке отримували по голові не тільки прокурори. Вона при черговій нагоді тактовно сказала Миколі Миколайовичу, що генерал–то це добре, але він далеко і щоб в таких справах ні на нього, ні на неї не розраховували – вона все–таки жінка у неї сім’я, діти і інші проблеми. Мовляв, хлопці, я за вас. І навіть, можливо, в чомусь та й допоможу, але голову свою не підставлю.

Місцевий міліційний начальник – той «рад стараться». Як начальник, він ще молодий, йому здавалось, якщо на його боці й КГБ – то руки розв’язані. «А для чого нам прокуратура? – самовпевнено заявляв він, – у мене он які слідаки – орли. Сплетуть лапті будь–кому. І не сумнівайтесь».

Але найстрашніше, що ми самі усвідомлювали – найслабшою ланкою виявились саме ми, адже контррозвідка – це все–таки не слідство, в яке ми поринули з головою. Проте, як кажуть, «блажен, хто вірує».

За тиждень ми перенацілили нашу агентуру, придбали ще парочку агентів (якщо бути точним, то кандидатів на вербовку) – одного досвідченого будівельника, іншу – фінансистку зі стажем. А ще ми мали в своєму розпорядженні двох старих міліціянтів–дільничних, які формування на їх землях цілого райвідділу міліції з якимось там начальником сприйняли за особисту образу. Я давно був з ними в контакті, проте вони радо допомогали мені в роботі по іноземцям, дальнебійникам і вошивій інтелігенції, а на «свою територію» не пускали. Мовляв, ловіть собі шпигунів, на здоров’я, а тут ми самі якось розберемось.

Саме один з них, Мишко Євтух, і став ключовою фігурою у цій історії.

Та й історії тут не було ніякої.

Не було планування операцій і комбінування агентурою. Не було і самого слідства. Просто коли я підкотився до Мишка, той зразу однозначно поставив умову: на своїх стукати не буду, а на райкомівських – віддам все що маю. Умова – реалізація отриманої інформації. Коли ж ми домовились про формальності, старший лейтенант міліції Мишко Євтух видав нам БОМБУ.

Бомбою була солідна добряче пошарпана тека з оригіналами товаро–транспортних накладних і путьових листів автомобілів, що майже щодня везли в район газові плити, балони і холодильники для сотень будиночків, що будуються. Везли дефіцитну плитку, кераміку, фарбу тощо… І все це частково перевантажувалось, а інколи і прямим ходом йшло… «наліво». А за всім цим стояли спритники найвищого в районі рангу на чолі з… Першим. Тобто, першим секретарем райкому товаришем Мироненком. В теці також були ще й пачки розписок (бо бачте, вони один одному ще й не довіряли), які Мишку особисто в руки передавала найвідданіша Першому особа, що була, за сумісництвом, мишковою кумою.

Перевірити це було справою декількох робочих днів, коли ми з Миколою Миколайовичем порівняли здобич Мишка–дільничного з раніше отриманими нами даними на районних кандидатів, що все ще продовжували надходити на замовлення того ж Першого і накопичувались моїм запасливим начальником до кращих часів. Саме кандидати Першого на ключові районні посади і були ключовими фігурами у грандіозному розграбуванні бюджетних коштів, виділених на облаштування постраждалих від Чорнобиля. У нас було все: їх близькі і далекі контакти, домашні і службові адреси до Згурівки і після, всі можливі телефони – порушуй справу, встановлюй прослушку і документуй…

Іти з цим до Аїди – значить засвітиться. До місцевої міліції – теж. Величина грошових сум була така, що стало реально страшно не тільки за свої життя, але й за життя своїх рідних, а нахабність, «криша» і безкарність фігурантів вражала. Ясно, що за згурівським Першим, стояли ще вагоміші постаті. Ми вирішили на якийсь час «залягти», поки Микола Миколайович на найвищому рівні не прокачає ситуацію.

Але Мишко Євтух чекати не збирався. Він щодня мене бомбив – дзвонив, перехоплював на вулицях і навколишніх селах, заїжджав до мене додому і навіть приходив у відділення. Дільничним він був уже років з десять, а дев’ять з них – був повноправним хазяїном району, а тому звик. Звик не ховатись, не кланятись, звик брати на себе будь–які, навіть не властиві міліції повноваження і нести за за них повну відповідальність. Одного разу він навіть приймав роди у жінки, ну а отіл у корів – та які проблеми. Коли Мишко поруч – допомога буде. Це якраз той, рідкісний і вийнятковий випадок, коли влада не розбещує, а окрилює. Якби Мишко був Першим, а то навіть і Президентом держави – о, то й справді б були золоті часи.

Коли ж я почав йому доводити, що в нашій діяльності необхідна технологічна пауза, Мишко мені чомусь не повірив. Даремно я його перенконував, навіть організував зустріч з Миколою Миколайовичем. На жаль навіть мій шеф проти Мишка виявився безсилим – ну не давити ж на нього через його міліційного начальника.

Мишко образився і затих.

А тим часом Микола Миколайович ці тижні пропадав у столиці. Спочатку розвідував до кого можна зайти, а потім вже й заходив. Нашою метою було порушення кримінальної справи не нашою районною прокуратурою, а прокуратурою області, або і вище. Проте всі розмови закінчувались одним, мовляв, хлопці, ви нам віддайте добуті матеріали, а ми вже тут якось самі. Врешті Микола Миколайович погодився.

Наступні тижнів два ми готували матеріали, адже практично до кожного принесеного Мишком папірця треба було підготувати довідку (хто, що, коли, звідки, яким чином, за яких обставин, свідки, докази). З кожним таким свідком (а їх набралось вже до півсотні) потрібно було зустрітись, обробити, переконати, надати гарантії. І коли все було готово, підшито і складено, раптом телефоном нашого внутрішнього оперативного зв’язку нас попросили передати матеріали нагору без… внутрішньої реєстрації. Це означало, що нас, правильних, відданих і чесних, накрили мокрим рядном і показали на кого ми насправді працюємо.

Микола Миколайович поклав слухавку і поглянув на мене:

- Чув?

- Чув.

- Що будемо робити?

- Здаватись у полон, – невесело пожартував я.

Начальник довго думав, потім попросив у мене цигарку, хоча, я знав, що він покинув палити років з десять тому, і вийшов геть.

Я залишився сидіти в кабінеті і тупо дивився на стіл, завалений паперами, що реально коштували міліони.

Матеріали ми поки ще нікому не передавали, тут вже Микола Миколайович уперся в принциповість, мовляв, я людина військова, наказуйте – виконаю. З Мишком же я зустрівся наступного дня і терпляче вислухав все, що він думає про мене особисто, сране КГБ, комуністичну партію і радянську владу. Шити йому антисовєтчину якось не хотілось, та й начальство чомусь теж не наполягало.

А наступного дня Мишко припер до нас у відділення свою стару друкарську машинку «Ундервуд», що стояла в його опорному пункті з часів воєнного комунізму – у нас, бачте, ремонт, а коли я віддам її в райвідділ, то назад не отримаю, ви ж знаєте, які у нас шакали, ну а дома діти, вони її швидко «відремонтують». Нехай днів з десять у вас постоїть.

Я спочатку було здивувався, проте погодився, та машинку в кабінет не заніс, а залишив в коридорчику, попередньо знявши з неї відбитки шрифту.

Тут треба сказати, що описуваний час характеризувався запеклою боротьбою КГБ з всілякими там «антисовєтчиками», які тоді полюбляли розповсюджувати свої «пасквілі». Але це була офіційна версія. Правда полягала в тому, що обкоми і райкоми завалювалися «листами трудящих» без підпису. «Трудящим» було прикро за бардак, яки в країні встановила партія, проте сиганлізувати верхам вони ж воліли все ж без підпису. Партія ж боролася з анонімщиками. Чомусь нікому не хотілось перевіряти те ЩО вони пишуть. Нас цькували на авторів, які, мовляв, клєвєщут.

А за день, чи два Миколу Миколайовича (ну і мене за компанію, як районного опера) запросили до Самого.

Товариш Мироненко, шаркаючи ніжкою, гостинно запросив нас сідати до столу, секретарка вже несла каву і тихо вийшла, щільно прикривши двері.

- Дочекались, – задушевно повідомив Перший і показав нам друкований аркуш, – перша ластівка. Отримав з області. Треба б знайти машинку, а там і автора.

Шеф взяв лист, а я конверт з надрукованою на машинці адресою – і завмер: машинка на якій друкувалася анонімка стояла у нас у відділенні в коридорчику. Це було мені ясно без ніякої експертизи, бо тільки недавно я сам знімав з неї відтиски.

Поговорили, запевнили, розкланялись.

На вулиці, куди ми вийшли, Микола Миколайович навіть не дивився в мій бік. Він–то був упевнений, що то все я. І щоб я йому зараз не казав, щоб не доводив – було б марно. Я б і сам, на його місці не повірив би.

Так мовчки ми прожили ще з днів десять, які моє начальство провело десь в районі Києва, полишивши ввірені йому райони на підлеглих, коли раптом до нас надійшов письмовий наказ: «за високі досягнуті показники… капітана … (тобто мене) перевести в Бориспільське районне відділення на посаду старшого оперуповноваженого».

Поки я читав, Микола Миколайович добавив:

- До речі, там квартира на тебе чекає, трикімнатна, в центрі міста. Так що вітаю вас, товаришу капітан з чесно заслуженою майорською посадою.

__________________________________

Вже через роки я зрозумів мудрість мого тодішнього шефа: воювати з нашою радянською системою – безглуздо. Вона непереможна. Її можна тільки змінити.

А підбірку з БОМБОЮ він, мені так здається, віддав «нагору» без реєстрації, зваливши несанкціонований збір документів з питань не підслідних Комітету на мене. Але мене там вже не було. А якщо немає винуватця, то немає і винних.

__________________________________

Розказують, коли грянув в Америці в 1973–му Уоттергейтський скандал, то президент США вирішив зателефонувати своєму Генеральному прокурору, щоб спробувати «домовитись»:

- Алло, – обізвалась прокурорська секретарка, – вам кого?

- Тут Президент Сполучений Штатів Річард Ніксон, – пролунало в слухавці, – мені, будь–ласка, пана Генерального прокурора.

- Будь–ласка, назвіть тему розмови, я зареєструю.

Річард Ніксон зам’явся:

- Мені з особистого питання.

- Генеральний прокурор з особистих питань приймає в еліт–клубі, або в себе вдома.

Ніксон так і не зміг домовитися з Генеральним прокурором про приватну, таємну і неконтрольовану суспільством зустріч. Система влади і правил, в особі якоїсь–там секретарки, стала непереборною завадою і призвела до ганебної відставки американського президента.

Там зовсім інша система.

Там навіть злодій, що попав на державну посаду не може залишатися злодієм, а вимушений ставати чесною людиною. Проте, він може залишитись і злодієм, але для цього йому треба постати проти СИСТЕМИ.