КГБ СРСР. Спогади опера

ІНДИКИ ДЛЯ ПРЕЗИДЕНТІВ

Взагалі–то будь яка робота, яку треба виконувати одноманітно щодня і так день у день набридає, якою б вона романтичною там не була. Так і для мене «контррозвідувальне забезпечення» Бориспільського району з пошуками і придумуванням примарних «врагов», з вербовками нікому не потрібних, так, для галочки, агентів, з постійними собаченнями з нашим бравим начальником, підполковником Петром Михайловичем, вічним комсомольцем і відвертим самозакоханим дурнем, що мабуть досі, як і тоді, свято вірить в «світлі і непорочні ідеї комуністичного будівництва і пролетарський інтернаціоналізм», було давно вже відверто «в печінці».

Віддушиною були «літера». «Літера» — це спеціальні авіарейси високопосадовців, що ретельно охоронялись в першу чергу від народу, зівак і випадкового населення, бо охорона, щоб виправдати своє недешеве існування, постійно надумувала якісь замахи чи теракти, які, насправді, ні замахами, ні тим більше терактами не були і бути не могли.

Рідко, але все–таки інколи мене залучали до охоронних навчань, коли наші, гебешні «терористи» постійно проходили всі ці охоронні заходи як ніж крізь масло, успішно завершували свої умовні «теракти», в результаті чого ми всі дружно отримували наганяї в залежності від ролей і посад. Моя ж роль була в цих спектаклях символічно–мінімальна, а тому більше ніж «постановки на вид» я ніколи не отримував.

У аеропортовських були ще й інші «літера», проте нас, районних, залучали тільки і виключно для забезпечення тихого і мирного «прослідування» осіб, що охороняються «дев’яткою», тобто 9–им управлінням КГБ УССР, яке пильно охороняло і забезпечувало комфортне існування тільки одній людині в Україні – першому секретарю ЦК. Інші були поза нашою увагою і всередину периметру попадали тільки в разі, коли вони були разом з першим. В інших випадках – буц і в ряд.

Це вже в наші часи осіб, що охороняються офіційно виросло до трьох, а якщо взяти ще й міністрів–депутатів–губернаторів самодурів та олігархів–скоробагатьків, то від самих VIP і від їх охорони мерехтить в очах пересічному киянину, а сама колишня «дев’ятка» виведена з–під порядкування Служби безпеки (якій видно вже не довіряють) в окреме незалежне відомство (Управління державної охорони при президенті) і керує нею вже не генерал–майор, а сонм генералітету на чолі з генералом армії (сміх та й годі).

Свого часу, Леонід Кравчук своїм вольовим рішенням спростив особисту охорону і навіть їздив простою «Волгою» в супроводі бригади охоронців на червоних «Жигулях». А попотіти прийшлось тоді аналітикам «дев’ятки» і оперативникам, які забезпечували не саме «пересування» особи і трус наближених, а інформацію про ці «пересування та наближених» і організацію «непровокативної діяльності» президента. Тоді, та і у всі часи, це було ефективним. Але охорона – це не просто антураж і забезпечення діяльності влади, це ще і ГРОШІ. І не маленькі. А звідси і висновок: чим недемократичніша влада, чим вона корумпованіша і нахабніша – тим масштабніша і солідніша охорона, тому що вона вже є не забезпеченням влади, а формою виконання владних повноважень. Сьогоднішня охорона працює сама на себе. Це і є справжня і реальна влада.

Портовським же і охоронним операм, міліції та численним аеропортовським службам ці «літєра» були більмом в оці, «вводними», що вносили дизбаланс, плутанину і нікому не потрібні розбірки у вивірений і ретельно відпрацьований графік польотів і прийому–відправки пасажиро–і вантажопотоків, а для мене це були законні години нічого–не–робіння. Ці години я повинен був стовбичити пам’ятником на площі проти аеровокзалу, періодично вислуховувати доповіді прикріпленого міліційного начальства, що забезпечувало «порядок і спокойствіє» на території, що прилягає до аеропорту. Такий же «порядок і спокойствіє» всередині портовського мурашника забезпечували своя власна міліція і безпека аеропорту, до яких я вже не мав ніякісінького відношення.

Взагалі–то, якщо щось і траплялось, то як правило виключно всередині «периметру», а навкруги була тиша і благодать. Треба було тільки слідкувати (проте це робили мої міліційні підлеглі), щоб наші капосні портовські колеги раптом не винесли до нас, за бордюр периметру якесь п’яне і аморфне тіло, чи може таке, що ще не дійшло, але вже доходило до «потрібної кондиції». Тоді розбірки з цим «тілом» цілком і повністю покладались на нашу службу.

Треба сказати, що законні бездіяльні «літерські» години я використовував для вивчення портовського господарства, бо мені, як офіцеру КГБ, було «не заборонено» вештатися різноманітними службами, що забезпечували польоти, а цих служб було безліч і всі вони мали свою цікавинку для такої допитливої особи, якою насправді я себе і вважав.

Мені подобалось заходити в зали для авіадиспетчерів і збоку спостерігати азарт і істерику їх буденної праці, відшукувати на здоровенних екранах радіолокаторів літаки в зоні аеродрому, цікаво було споглядати за чітко вивіреною і грамотною метушнею інженерно–технічних служб, заправників, супроводжувачів, стартовиків, я захоплювався роботою нікельованого хронометра служб забезпечення політних авіасніданків, мийників літаків, їх салонів і навіть асенізаційних служб. Все було продумано, розплановано і виконувалось чітко та грамотно, і тільки «літєр охраняємого ліца» робив все це гамірним, базарним, безтолковим і матюкливим.

Порядок в аеропорту забезпечувався в першу чергу тим, що тут працювали переважно спеціально підготовлені і спеціально підібрані фахівці, число «блатних» (як же без них) було мінімальним, а партійно–виховна робота зосереджувалась на верхах і лише в спеціальні години, коли проводилось планове «промивання мізків» і на які ці самі фахівці реагували або тихим кунянням, або відвертим хропінням в актових залах і червоних куточках в неробочий час, забраний у людей з власного відпочинку.

Також ці години були цінними годинами спілкування з колегами, коли чергові професійні, дотепні і масні анекдоти вже набридали і починались розмови «за жизнь і по душам». Саме тут мені довелось почути найпотаємніші дрібнички з життя «власть імущих» від смішних не придуманих випадків до витонченого самодурства помноженого на безкарне хамство.

Основним моїм візаві–балакуном був начальник агентурно–оперативного забезпечення «дев’ятки» підполковник Михайло Тимофійович К. Мало того, що він був неперевершеним і дотепним оповідачем, він знав і за свою більше ніж двадцятирічну службу нерідко приймав особисту участь у більшості курйозів, які йому ж і треба було зводити нанівець, виручаючи від ганьби високопоставлених самодурів. Ясно, що Тимохєїч, як ми його звали між собою, міг і прибрехати, про це робив він це грамотно і акуратно, без накладок і ляпів і його можна було спіймати тільки тоді, коли цю ж історію розказували вже інші, в іншому колі і з іншими персонажами. Проте на такому співпадінні я його вловив тільки раз, але його варіант оповіді був на порядок дотепніший і літературніший ніж сирмяжна правда життя, за що йому було наперед вибачено.

А ще Тимохєїч знав толк на наших копчених індиках. Я ж то в Борисполі служив всього якихось там півроку і якось не брав до уваги, що район має три індичачі птахоферми, біля кожної з яких прилаштувались кооперативні єдинолічники, що спеціалізувались на приготуванні цих пташок у копченому вигляді. Товар був настільки вдалим, що наші пілоти, стюардеси і їхнє начальство пропонували різним там потрібним їм спарринг–іноземцям наші копченості як наш український місцевий неповторний колорит. Тимохєїч теж, за родом служби маючи широкі контакти з заморськими бодігардами, не раз скормлював їм наш неповторний делікатес. Для вчасного ж отримання копчених індиків в необхідній кількості, асортименті і на потрібну хвилину дня і ночі, він без ніяких докорів сумління використовував мене, чому я, звісно, не опирався, бо завжди міг легально прихватити їх на одного більше ніж замовлялось. В ті благословенні радянські часи пустих магазинів і голих полиць (про це якось вже зараз забулось) така доречна «службова можливість» не аби як підвищувала мій особистий авторитет в очах власної дружини.

Якось, того спекотного літа, під час чергового «літеру» Тимохєїч проговорився, що за доведеними до них планами, наше столичне місто Київ включене до об’єктів, яке повинен відвідати під час чергового самміту сам тодішній американський президент Джордж Буш старший, що підготовка до його візиту вже почалася на рівні посольств і вони вже чекають передового загону штатівських бодігардів, які повинні вступити в контакт з нашою дев’яткою для забезпечення охорони високих відвідин за узгодженими спільними планами.

І чи треба казати, що тоді будь–які, хай навіть офіційні контакти між спецслужбами СССР і США були річчю для нас нечуваною. Взяти хоча б офіційний, під розпис кожного офіцера КГБ наказ, відмінений тільки в кінці 1990 року, що всі, будь–які ділові, службові, випадкові чи, не дай Бог, сімейні контакти з будь–яким іноземцем повинні були в обов’язковому порядку письмовим рапортом доповідатись безпосередньому начальству. Якщо ж хто інколи не придавав значення цьому, або протягував встановлені для рапорту терміни – санкції були якнайтяжчі, аж до звільнення. Без огляду на посади і заслуги.

Ну, й само собою, що ти нікому поки що нічичирк, а якщо дійде до діла, то вашого начальника про це офіційно повідомлять. А ще Тимохєїч добавив, що років п’ять тому йому випала честь супроводжувати Щербицького на Генеральну асамблею ООН в Нью–Йорк і довелось особисто вступати в контакт з тамтешніми охоронниками. Був там серед них такий собі сивий афро–американець (не дай Бог брякнуть «негр»), толковий хлоп’яга на ймення Сильвестр, знав трішки російську. Працювати з ними було одне задоволення – щирі, відверті, безхитросні, нічого не приховували, двічі на день подавали в російському перекладі дані про оперативну обстановку на об’єктах і трасах слідування, муштрували місцеву поліцію як паршивих котів… От де справжнє професійне використання влади для справи, а не для окозамилювання.

Ну поговорили, поцмокали язиками і розійшлися.

Аж тут скоро, майже чи не наступного тижня наш начальник з самого ранку в алярмовому порядку наказує обкласти міліцією і всією наявною в районі живою і архівною агентурою місцевий бориспільський базар, бо ж ось дзвонили зверху, казали що прилетіла американська бригада охоронців, відпрацьовує наш аеропорт на предмет прильоту їхнього президента, переговорів і прес–конференції в портовському залі офіційних делегацій. Тут Петро роздувся, мов пузир і почав нас накачувати, розмахуючи якимось щойно отриманим папірцем, мовляв ви ж розумієте, що не охоронці нас цікавлять, а від п’ятидесяти до ста іноземних кореспондентів, і всі вони встановлені або підозрювані агенти чи навіть і співробітники спецслужб, ось вже наша розвідка добула з їхнього прес–центру список акредитацій.

Далі він почав зачитувати того папірця, сиплячи відомими і знаменитими найменуваннями «Нью–Йорк таймс», «Уолл–стріт джорнел», Асошієйтед прес, Юнайтед–прес–інтернешнл, Ройтер, Бі–бі–сі, Франс–прес… Переривати Петра чи взагалі нагадувати йому, що серйозні світові контори ніколи не поставлять під сумнів свого престижу, що вони ніколи не загравали і не будуть загравати з будь–якими спецслужбами було марно. Петро був в ударі. Його пролетарська лють могла навіть передатися і нам, якби я не глянув на свого колегу, майора Гену, що до цього з десяток років прослужив у Німеччині: його обличчя передавало таку серйозність і відповідальність моменту, що ми ледь не пирснули зі сміху.

Після наради Гена тільки й мовив: «А як ще з цим дурнем можна боротися?»

На обідній базар було терміново викликано всю нашу агентуру, виривали навіть з сіл, з роботи, з весіль–родин–хрестин і навіть від надзвичайно святої справи рибної ловлі. Інструктували, що ось, мовляв, на базар приїдуть з самої Америки їхні шпійони ніби–то купувати м’ясо для їхніх капіталістичних шашликів і не виключена можливість вербувальних підходів до наших несвідомих громадян, які за якісь там доляри, чи й просто так, можуть випадково видати страшенну радянську таємницю про умови відгодівлі наших корівок чи птаства. Не знаю якими словами інструктували своїх «штиків» мої колеги, але я, відчуваючи повний ідіотизм становища, відверто добавляв – наказ керівництва, вибачайте, миленькі, але це моя робота, накази не обговорюються.

Базарна епопея, правда, обійшлась без ексцесів. Півдюжини американських боїв у однакових строгих чорних костюмах, на чолі з нашим розхристаним Тимохєїчем, колоритно гелгочучи та граючись, навмисно плутаючи українські, російські та англійські фрази, купили майже цілу розпатрошену свиню, пару копчених індиків і купу зелені, затягнули все то у до того невиданий нами джип з червоними посольськими дипломатичними номерами і благополучно відбули «під негласним наглядом» нашої службової «Волги», яка в особі нашого водія та особисто начальника Петі, «непомітно простежила» їх маршрут аж до портовського готелю. Ми ж, по можливості непримітно, перехоплювали кожен своїх, щоб назавтра хоч якимись «шкурками» (так ми називали письмові агентурні повідомлення, кількість яких зараховувалась нам як наш бойовий результат) відзвітувати перед Петром про проведення агентурно–оперативного заходу.

Проте ще цього дня ввечері мені вже дзвонив Тимохєїч:

— Терміново на ранок до вильоту на «Боїнг» треба завантажити з десяток пудових копчених індиків. Уявляєш, той Сильвестр, про якого я тобі якось розказував, зараз очолює їхню президентську охоронну службу, не можу ж я його не пригостити. Петро мене вже «послав» і якщо ти не допоможеш, я можу лишитись без пенсії…

Підполковницька пенсія штука серйозна, щоб ось так відмовити, тому я осідлав свого старенького, але ще жвавого «Москвича» і рвонув проти ночі в Головурів (є в нашому районі таке село, яке вдень поголовно трудиться на індичачій птахофермі, а вночі замочує і коптить український колоритний делікатес в експортному виконанні). Поява районного опера в супроводі голови сільради і місцевого дільничного, яких мені прийшлось витягати майже з ліжок, тамтешніми жителями після хвилинного ступору, знятого пропозицією щедрої оплати (бо саме ця компанія ще на минулому тижні «боролась з розкраданням соціалістичної власності») була сприйнята з неабияким розумінням – люди ж на роботі, ну і ми теж.

Рано вранці Тимохєїч радо тис мені руку, дякуючи за порятовану пенсію, обіцяючи обов’язково проставитись на наступному «літері».

Незважаючи на ретельно пророблену спецслужбами обох країн підготовку саміту, світові лідери чомусь роздумали їхати в Київ. Якийсь час «літера» були тільки в московському напрямі, куди чомусь зачастила наша київська «особа, що охороняється.

Я ж був заклопотаний невідкладними рухівськими «проісками», які так недоречно надумали проводити свій з’їзд, куди дружно поперлись всі мої об’єкти. Треба сказати, що основною моєю діяльністю в відділенні була протидія «українському буржуазному націоналізму», який останнім часом розрісся як на дріжжях і за який всіх відповідальних за цю, так звану п’яту лінію, і мене в тому числі, дрючили в хвіст і в гриву. Потім я був неабияк заклопотаний «підготовкою спільних з портовськими безпековими і міліційними силами агентурно–оперативних заходів з протидії очікуваним рухівськім провокаціям в Бориспільському аеропорту під час транспортування для перезахоронення останків засуджених радянським судом націоналістів Стуса, Тихого і Литвина», потім було ще щось суперважливе, що і не запам’яталось…

Фактом було те, що Тимохєїч так не отримав можливості «проставитись», а я, відповідним чином, втратив можливість послухати його чергові побрехеньки під дармову випивку. Кожен займався своїми справами: Тимохєїч успішно стеріг «тіло», а я безуспішно рятував «систему».

Та ось якось рано зрання в мене вдома задзвонив телефон і чарівний жіночий голос проспівав ламаною, але зрозумілою англійською: «Тут Мальта, Ла–Валетта–таун–порт. Можете говорити, будь–ласка». Останню слово «плі–і–з» звабливо і неприродно витягнулось.

Це мене не злякало, хоч і спантеличило. Тільки–но я проглянув програму «Час», де повідомляли про саміт глав США і СССР, що проходив на морському лайнері «Максим Горький», що пришвартувався в мальтійському порту Ла–Валетта і передбачав, що Тимохєїча, як фахівця з контактів з їхніми бодігардами могли залучити до цієї історичної події.

Далі в трубці хряпнуло і протріщало вже щось наше рідне, бо моя трубка була вже з нашого вітчизняного боку, і бадьорий голос Тимохєїча віддав владну команду:

— Володя, через чотири години у вас в Борисполі буде московський борт до Мальти, сяде спеціально по твоїх індиків, так що, друже, не підведи, організуй з десяток, чи б пак, з дюжину, по–тутешньому.

— Тимохеїч, а там часом не було команди на особистий супровід стратегічного вантажу, а то я б з превеликим задоволенням, — пожартував я, плекаючи занадто слабку надію, аж раптом згадав, як ще вчора ввечері мене «накручував» Петро на проведення чергової супертермінової вранішньої публічної «контррозвідувальної антирухівської комбінації» і мовив, – алло, алло, вибач, але я не можу, бо з самого ранку «задіяний». Ти ж знаєш Петра, боюсь я з ним не домовлюсь.

— Давай дуй у відділення і поки ти туди доїдеш, Петро отримає відповідні інструкції. А ти з відділення віддзвонись сюди по вертушці, ось номер – і він продиктував всього чотири цифри, яких видно було досить, щоб обізвались в оточенні «самого».

Коли я приїхав на роботу, Петро вже в своєму кабінеті готувався надати нам чергові ЦУ до напередодні затвердженого генералами планів протистояння рухівській сваволі. Я почав було казати йому про Тимохєїча і про Мальту, та куди там:

— Мать–перемать, що важливіше? Злигався з піжонами з «дев’ятки», а тут голота до влади рветься – і слухати не хочу.

Все говорило про те, що очікуваного дзвіночка з Мальти по вертушці ще не було.

- То дозвольте хоч повідомити про зрив, у мене ось номер вертушки, Тимохєїч жде…

Тут Петро вже не витримав і розрядився громами–блискавками, мовляв, салага, прослужи з моє, бач вже рветься до особистого начальницького зв’язку, а тут справи такі ж самі державні, нічого, переб’ються і без нашої обжираловки. В кабінет потихеньку почали заходити інші опера, розсаджувались і прислуховувались до Петрового монологу, намагаючись зрозуміти в чому ж тут річ – Петро притих.

Нарешті всі в зборі, наш підполковник урочисто підвівся і взяв слово. Він щось там говорив про історичну важливість моменту, що або зараз, або ніколи, або ми їх, або вони нас…

Це було відверто нудно і я вже приготувався бути в цей день публічною мішенню кривих поглядів і недоброзичливого шептання в спину, яке давно звик «не помічати».

Коли завдання були поставлені, ролі розписані і всі непередбачені випадки передбачені, пролунав мелодійний дзвоник вертушки.

— Ось бачете, ще ні світ не зоря, а Київ вже турбується, — Петрове обличчя виражало почуття готовності до виконання государевих справ.

Дзвонили і правда з Києва і по тому, що Петро мимохідь почав учтиво вставати, було ясно що телефонує сам генерал. Петрове обличчя почало мінятись, воно раптом зморщилось, зіщулилось, почервоніло і нарешті перекошений і переляканий начальник поманив мене пальцем і мовчки передав слухавку телефонного апарату закритої суворо шифрованої і таємно кодованої переговорної системи, на диску наборника якого сяяв золотом герб СССР і мовив упавшим голосом: «Це тебе».

Мені ж височайшим повелінням було наказано забрати у Петра його службову «Волгу», їхати в село, яке ти там сам знаєш, і доставити на спецборт стратегічний спецвантаж у відповідній кількості і асортименті. За якість спецвантажу відповідаєш головою, все повинно бути зроблено на вищому рівні, упаковку не забудь і модернову обов’язково, звернешся до портовської безпеки – вони будуть в курсі. І не спіши там, якщо буде треба, літак затримають. – Єсть.

Я вискочив з кабінету, намагаючись не дивитись Петрові в очі, проте дивитись там було нікуди, тому що начальник вже уважно розглядав на своєму столі якісь дуже важливі таємні папірці.

__________________________

А Тимохєїч все–таки дотримав слова і проставився та так, що нас з ним, не дивлячись на наші солідні ксіви, ледь не затягнули до місцевої буцигарні.

Але то вже зовсім інша історія.