Книга кладовища

Розділ перший Як Ніхто потрапив на кладовище

У темряві зачаїлася рука, яка тримала ніж.

Ніж із гладеньким чорним руків'ям та лезом, тоншим і гострішим за будь-яку бритву. Жертва могла б і не помітити поранення, а якщо й відчути, то не одразу.

Ніж зробив майже все, для чого його принесли в цей дім; і лезо його, і руків'я були мокрі.

Парадні двері, крізь які прослизнули ніж і чоловік, що його тримав, досі були прочинені, і жмутки нічного туману зміїлися в будинок, звивисті, наче повзучі гади чи лози.

Чоловік на ім'я Джек зупинився перед сходами. З кишені чорного пальта він дістав велику білу хустинку й витер нею ніж та обтягнену рукавичкою правицю, якою тримав знаряддя. Відтак сховав хустинку. Полювання майже добігло кінця. Тіло жінки він лишив у ліжку, чоловікове — на підлозі спальні, старшої дитини — у яскраво розфарбованій кімнаті, серед іграшок і напівзібраних моделей. Лишилося найменше, немовля, яке щойно почало ходити. Ще один — і завдання буде виконано.

Чоловік на ім'я Джек розім'яв пальці. Він був передусім професіоналом (чи принаймні таким себе вважав), тож не дозволить собі посміхатися до завершення роботи. Він мав темне волосся й темні очі, носив чорні рукавички з щонайтоншої шкіри ягняти.

Кімната малюка була на горішньому поверсі. Чоловік на ім'я Джек піднявся сходами — кроки нечутні на килимку, — поштовхом прочинив двері й увійшов. Його чорні шкіряні черевики так блищали, напастовані, що скидалися на темні люстра, в яких віддзеркалювалися крихітні половинки місяця.

Справжній місяць світив крізь стулчасте вікно. Його тьмяні промені розсіювалися в тумані, але чоловік на ім'я Джек багато світла не потребував. Місячного сяйва було достатньо. Цілком достатньо. У ліжку можна було роздивитись обриси, голову дитини, її ніжки-ручки й тулуб.

Ліжечко мало високі краї, щоб малюк не виліз. Джек нахилився, замахнуся, націлився на груди малого…

…і опустив руку. У ліжечку спав іграшковий ведмедик. Немовляти там не було.

Джекові очі призвичаїлися до тьмяного місячного світла, тому вмикати лампу не хотілося. І, зрештою, світло не важило. Він мав інші здібності.

Чоловік на ім'я Джек втягнув носом повітря. Він не звернув уваги на запахи, які проникли в кімнату разом із ним, відкинув ті, на які міг спокійно не зважати, і зосередився на запаху того, по кого прийшов. Він відчував запах дитини: молочний аромат, як у печива з шоколадом, і неприємний дух мокрого підгузка. Він чув запах шампуню для немовлят у дитячому волоссі, а ще чогось маленького й гумового («Іграшка, — спершу подумав він, а потім: — Ні, якась смокталка») в руках у малого.

Дитина тут була. Але тепер — немає. Ніс чоловіка на ім'я Джек повів його сходами униз крізь високий, вузький будинок. Він оглянув ванну, кухню, сушарню і, нарешті, вітальню на першому поверсі, де не знайшов нічого, крім велосипедів, купи порожніх пакетів, підгузка на підлозі й волоцюги-туману, що пробрався в будинок крізь прочинені двері.

Тоді чоловік на ім'я Джек щось тихенько буркнув, і в цьому звуку поєднались і розчарування, і задоволення. Він сховав ножа в піхви, поклав до внутрішньої кишені свого довгого пальта й вийшов на вулицю. Сяяв місяць, світили ліхтарі, але туман придушував усе, темнив світло, стишував звуки й напував ніч тінями та зрадництвом. Джек ковзнув поглядом униз вулицею, де світилися зачинені крамниці, та вгору, де останні будинки юрбилися вздовж дороги до темного старого кладовища.

Чоловік на ім'я Джек втягнув носом повітря. А потім неквапом пішов угору.

Відколи дитя навчилося ходити, це вміння стало відчаєм і втіхою його батьків, бо не було ще малюка, який би стільки всюди блукав, всюди видряпувався, кругом залазив і звідусіль вилазив. Тієї ночі його збудив шум, коли щось гупнуло об підлогу поверхом нижче. Малий прокинувся, швидко знудився і став шукати спосіб вибратися з ліжечка. Його краї були високими, як і в дитячого манежу, але хлопчик був упевнений, що подолає їх. От тільки б знайти, на що стати…

Він запхав великого золотавого ведмедика в куток ліжка, а потім взявся за поруччя крихітними рученятами, одну ніжку поставив ведмедику на коліно, другу — на голову, підтягнувся, встав, а потім почасти переліз, почасти випав з ліжечка.

Купа м'яких іграшок, подарованих родичами на його перший день народження менше ніж півроку тому й успадкованих від старшої сестри, стишила звук падіння. Зіткнення з підлогою стало для нього несподіванкою, але малюк не заплакав: як плакатимеш, хтось прийде й покладе назад у ліжечко. Він поповз геть із кімнати.

Сходи нагору — підступна річ, їх він ще не опанував повністю. Одначе сходи донизу, як він уже з'ясував, — то щось зовсім інше. Він спускався навсидячки, гепаючись із однієї сходинки на іншу м'якими сідничками.

Малюк смоктав свою гумову соску-пустушку, хоч віднедавна мама вважала його задорослим для цього.

Під час подорожі на сідничках сходами вниз підгузок розбовтався — і впав, коли хлопчик дістався останньої сходинки у вітальні та підвівся. Малий переступив через підгузок, і тепер на ньому була лише дитяча сорочечка. Сходи до його кімнати й кімнат його рідних були високі, а двері, що вели надвір, — прочинені й вабили…

Малюк дещо нерішуче вийшов назовні, і туман огорнув його, обійняв наче давнього друга. І от, спочатку невпевнено, а відтак усе швидше й упевненіше, хлопчик почеберяв угору.

На вершечку пагорба туман рідшав. Півмісяць сяяв, безсумнівно, не так яскраво, як сонце, але його світла цілком вистачало, щоб роздивитися кладовище.

Погляньте.

Видко занедбану капличку для поховань — залізні двері на висячому замку, шпиль обвито плющем, а з ринви на даху росте маленьке деревце.

Видко надгробки, могили, склепи й меморіальні дошки. Подеколи можна вгледіти, як вилізе з нори й прослизне чи шмигне через доріжку заєць, польова миша чи ласка.

Якби ви були там тієї ночі, то роздивилися б усе це в місячному сяйві.

Та не побачили б ви пишної блідої пані, яка йшла повз головні ворота, а якби й побачили, то з наступним, уважнішим поглядом зрозуміли б, що це лише місячне світло, тінь і туман. Але пишна бліда пані все-таки там була. Вона йшла доріжкою, яка вела крізь ділянку напівзруйнованих надгробків до головних воріт.

Ворота були замкнені. Їх завжди замикали о четвертій пополудні взимку й о дев'ятій вечора влітку. З одного боку кладовище огороджував залізний паркан, увінчаний шпилями, а з іншого — високий цегляний мур. Відстань між ґратами воріт була незначною: дорослий чоловік крізь них не проліз би, дитину років десяти вони б теж зупинили…

— Овенсе! — покликала бліда жінка голосом, який міг би видатися шурхотом вітру серед високої трави. — Овенсе! Йди-но поглянь!

Нахилившись, вона роздивлялася щось на землі, коли в місячному сяйві виринув клаптик тіні — і виявився сивим чоловіком на вигляд років сорока з гаком. Він подивився на дружину, потім на те, на що дивилася вона, й почухав потилицю.

— Пані Овенс, — нарешті сказав він, бо за часів життя подружжя етикет був куди суворішим, ніж нині. — Чи це те, що я думаю?

І саме цієї миті той, кого він роздивлявся, схоже, помітив дружину пана Овенса, бо відкрив рота, з якого на землю випала гумова соска, й простягнув маленького пухкого кулачка, наче хотів ухопитися за блідий палець пані Овенс.

— Побий мене лиха година, — мовив пан Овенс. — Та це ж немовля.

— Звісно, це немовля, — відповіла йому дружина. — І постає питання, що з ним робити?

— Насмілюся зауважити, пані Овенс, що питання це неабиякої ваги, — мовив чоловік. — Але воно не до нас. Адже цей малюк, безсумнівно, живий, а тому не належить до нашого світу й не має до нас жодного стосунку.

— Ти диви, як він усміхається! — перебила пані Овенс. — У нього ж наймиліша усмішка на світі!

І прозорою рукою вона пригладила розкуйовджене біляве волоссячко малого. Хлопчик радісно засміявся.

Кладовищем промайнув холодний вітер, розганяючи туман на нижніх схилах пагорба (бо кладовище розкинулося всією його вершиною, доріжки звивалися пагорбом вгору, і вниз, і знову по колу). Почулося деренчання — хтось смикав і трусив головні ворота, гримів важким замком і ланцюгом, які замикали стару браму.

— Ну от, — сказав Овенс, — це батьки малюка, прийшли забрати його в родинне гніздечко. Облиш малого, — додав він, бо пані Овенс заходилася обіймати, пестити й гладити дитинча.

На що вона відказала:

— Той, коло воріт, геть не схожий на батька.

Чоловік у темному пальті дав спокій головним воротам і тепер оглядав маленьку бічну хвіртку. Її теж було замкнено: міська рада вжила заходів після кількох випадків вандалізму за останні роки.

— Нумо, пані Овенс. Поклади його. Отак, розумниця, — додав пан Овенс, а тоді побачив привида й застиг з відкритим ротом, бо він так і не знайшовся, що ж сказати.

Ви могли подумати (і мали б рацію), що пан Овенс не повинен був так реагувати на появу привида, зважаючи на те, що пан і пані Овенс самі впродовж кількох століть уже були мертві, і, з урахуванням цього, все їхнє спілкування, чи то майже все, відбувалося з такими ж, як і вони. Але те, що він побачив, різнилося від мешканців кладовища: тремтливе, невизначене щось мерехтливого сірого кольору (ніби картинка неналаштованого телеканалу) випромінювало жах і неприховану паніку, які виповнювали Овенсів, мов настрашені були вони самі. Три постаті, дві великі й одна менша, проте лише одна з них була чіткою, чимось більшим за обрис і мерехтіння. І вона кричала: «Мій малюк! Він хоче завдати шкоди моєму малюкові!»

Почулося деренчання. Чоловік підтягав важкий металевий смітник з протилежного боку провулка до високого цегляного муру, що оточував тамтешню частину кладовища.

— Захистіть мого сина! — вигукнув привид, і пані Овенс подумала, що це жінка. Звісно ж, мати малюка.

— Що він вам зробив? — запитала пані Овенс, але не була певна, що привид її почув. «Нещодавно померла, сердешна», — подумала вона. Завжди простіше тихо померти, в належний час прокинутися в місці свого поховання, усвідомити свою смерть і познайомитися з сусідами. А це створіння було всуціль зіткане з метушні й переляку за долю дитини, і її жах, який пані Овенс відчувала, як притлумлений крик, привертав увагу, бо зусібіч кладовища до них линули бліді постаті.

— Хто ви? — запитав Кай Помпей. Нині його надгробок був лише вивітреним камінчиком, але дві тисячі років тому Кай забажав, щоб його лишили спочивати навіки тут, на пагорбі, поряд із мармуровим храмом, замість відправити тіло до Риму, і тепер був одним із найстарших мешканців кладовища. Він надзвичайно відповідально ставився до своїх обов'язків. — Вас тут поховано?

— Звісно, що ні! Судячи з вигляду, щойно померла, — пані Овенс обійняла жіночу постать і щось їй зашепотіла, спокійно й розсудливо.

З боку високого муру, що межував з провулком, щось гупнуло й грюкнуло. Упав смітник. Чоловік видерся на вершечок муру — виразний силует на тлі розсіяного туманом світла ліхтарів. Він зупинився на мить, а потім зачепився руками за край стіни, повис на ній, відпустив, пролетів останній метр і приземлився на території кладовища.

— Але, люба, — мовила пані Овенс до постаті, останньої з трьох, що з'явилися на кладовищі. — Він живий. А ми — ні. Як ти собі уявляєш…

Дитина з подивом глипала на них. Простягла руку до однієї жінки, до другої, але вхопила лише повітря. Постать-привид швидко танула.

— Так, — відповіла пані Овенс на прохання, якого більше ніхто не почув. — Якщо ми зможемо, ми так і вчинимо. — І вона обернулася до чоловіка, що стояв поруч. — А ти, Овенсе? Чи будеш ти батьком цьому юному паничеві?

— Чи буду я ким? — перепитав Овенс, здійнявши брови.

— У нас так і не було діточок, — розтлумачила йому дружина. — А його мати хоче, щоб ми захистили малюка. Чи погодишся ти?

Чоловік у чорному пальті перечепився за плетиво плюща й напіврозвалених надгробків. Підвівся і пішов далі обережніше, сполохавши сову, що безгучно здійнялася в небо. Джек бачив немовля, і в його очах спалахнув тріумф.

Овенс знав, що дружина має на думці, коли говорить таким голосом. Двісті п'ятдесят років у шлюбі, за життя і смерті, не минули марно.

— Ти впевнена? — запитав він. — Цілковито впевнена?

— Я ще ніколи не була така впевнена, — повідомила пані Овенс.

— Тоді так. Ти будеш йому матір'ю, а я — батьком.

— Ти чула? — звернулася пані Овенс до мерехтливої тіні, тепер лише обрису, силуету жінки, розмитому, наче далека літня блискавка. Вона щось відповіла, хоча ніхто, крім пані Овенс цього не почув, і зникла.

— Більше вона не повернеться, — мовила пані Овенс. — Наступного разу вона прокинеться на кладовищі, де її поховають, чи де ще опиниться її тіло.

Вона нахилилася до малюка, простягла до нього руки й ніжно мовила:

— Ну, ходи до мами.

Чоловікові на ім'я Джек, який наближався до них уже з ножем у руці, здалося, що осяяного місяцем хлопчика огорнув вихор туману, і малий зник, а на його місці лишилися тільки вологий серпанок, місячне світло й колихання трави.

Він кліпнув і втягнув носом повітря. Щось сталося, але він і гадки не мав, що саме. Переслідувач загарчав, мов розчарований і розлючений хижак.

— Агов? — покликав чоловік на ім'я Джек у надії, що дитину просто щось затуляє. Голос мав похмурий і хрипкий, і чулося в ньому ще щось дивне, схоже на подив чи ніяковість від власного звучання.

Кладовище не розкривало своїх таємниць.

— Ти тут?

Він сподівався, що малюк заплаче, чи хоч якось гукне, чи порухом видасть себе. І аж ніяк не чекав почути те, що насправді почув — голос лагідний, мов шовк:

— Вам чимось допомогти?

Чоловік на ім'я Джек був високий. Цей чоловік був ще вищий. Чоловік на ім'я Джек був одягнений у темний одяг. Вбрання цього чоловіка було ще темнішим. Люди, які звертали увагу на Джека, коли той порався коло справ, — а він не любив, коли на нього звертають увагу, — відчували неспокій, ніяковіли чи навіть безпідставно лякалися. Чоловік на ім'я Джек глянув на незнайомця, і неспокій відчув саме чоловік на ім'я Джек.

— Я шукаю декого, — сказав Джек, ковзнувши правицею до внутрішньої кишені пальта, де сховав ніж, який за потреби легко було витягти.

— Уночі, на замкненому кладовищі? — здивувався незнайомець.

— Немовля, — пояснив чоловік на ім'я Джек, — я йшов собі повз кладовище, почув дитячий плач і побачив малого крізь ворота. Хіба хтось учинив би інакше?

— Я в захваті від вашої громадянської свідомості, — мовив незнайомець, — але навіть якби ви знайшли малюка, як ви планували вибиратися звідси? Не полізете ж ви на мур з дитиною на руках.

— Я покликав би когось, щоб мене випустили.

Почувся брязкіт важких ключів.

— Значить мене, — повідомив незнайомець. — Випускати вас мав би я.

Відшукавши у зв'язці великий ключ, він сказав:

— Ідіть за мною.

Чоловік на ім'я Джек пішов за незнайомцем. Витяг ножа з кишені.

— То ви доглядач?

— Я? У певному сенсі, безумовно, — відповів незнайомець.

Вони простували до воріт і, як був упевнений чоловік на ім'я Джек, ішли в протилежний від малюка бік. Але ключі були в доглядача. Усе, що треба зробити — порух ножем у темряві, і він вільний шукати малого хоч усю ніч до ранку, якщо знадобиться. Він підніс ніж.

— Якщо ви чули дитину, — сказав незнайомець, не озираючись, — то вона була не на кладовищі. Можливо, вам здалося. Навряд чи сюди забрела дитина, дуже навряд. Імовірніше, що ви чули нічного птаха, а побачили кота, може, навіть лисицю. Після останнього похорону, який відбувся років із тридцять тому, це місце оголосили природним заповідником. А зараз подумайте ще раз і скажіть, чи впевнені ви, що бачили малюка.

Чоловік на ім'я Джек подумав.

Незнайомець відімкнув бічну хвіртку й додав:

— Це лиси. Вони видають незвичні звуки, які можна сплутати з людським плачем. Ні, пане, зайти на кладовище було помилкою. Десь на вас чекає дитина, яку ви шукаєте, але не тут.

Він дав цій думці хвилину, щоб та оселилась у голові чоловіка Джека, і тільки потім розчахнув хвіртку.

— Радий був познайомитися, — мовив він, — думаю, що зовні ви знайдете все, що шукали.

Чоловік на ім'я Джек стояв за огорожею кладовища. Незнайомець стояв з іншого боку; він знов замкнув хвіртку і сховав ключ.

— Куди ви? — запитав Джек.

— Тут є й інші ворота, — відповів незнайомець. — Моє авто на протилежному боці пагорба. Не зважайте на мене. Ви навіть не пам'ятатимете цієї розмови.

— Не пам'ятатиму, — погодився чоловік на ім'я Джек. Він пам'ятав, що піднявся пагорбом, що лисиця видалася йому дитиною, що доброзичливий доглядач кладовища вивів його назад на вулицю. Він засунув ножа в піхви й сказав:

— Тоді добраніч.

— І вам добраніч, — побажав незнайомець, якого Джек вважав доглядачем.

І чоловік на ім'я Джек вирушив на пошуки немовляти униз пагорбом.

Незнайомець, лишаючись у тіні, дивився вслід Джекові, поки той не зник з очей. Тоді рушив крізь ніч, вище й вище, до галяви біля верхівки пагорба, де височів обеліск поряд із кам'яною плитою, встановлений на честь Джосаї Вортінґтона, місцевого броваря, політика і, згодом, баронета, який близько трьохсот років тому викупив старе кладовище й землю навколо нього та передав у довічне володіння місту. Для себе він лишив найкраще місце на пагорбі — природний амфітеатр, з якого було видно все місто й околиці, — і зробив так, щоб кладовище кладовищем і лишалося, за що тамтешні мешканці були йому вдячні, хоча на думку баронета Джосаї Вортінґтона, вдячні недостатньо.

Кажуть, на кладовищі спочивало близько десяти тисяч душ, але більшість із них міцно спали або не цікавилися щонічними справами, тому в залитому місячним сяйвом амфітеатрі їх зібралося не більше трьохсот.

Незнайомець наблизився тихо, мов туман, і мовчки спостерігав за розвитком подій із тіні.

Слово мав Джосая Вортінґтон:

— Люба пані. Ваша впертість дещо… Хіба ви самі не бачите, як це сміховинно?

— Ні, — відповіла пані Овенс, — не бачу.

Вона сиділа на землі зі схрещеними ногами, і на колінах у неї спало живе дитя. Блідими руками вона притримувала голівку малюка.

— Пані Овенс хоче сказати, перепрошую вашу честь за втручання, — озвався пан Овенс, — що їй це не здається сміховинним. Вона вважає це своїм обов'язком.

Пан Овенс знав Джосаю Вортінґтона, коли вони обидва були ще живі (власне, він виготовив кілька предметів меблів для заміського маєтку Вортінґтонів неподалік Інґлшема), і досі перед ним благоговів.

— Своїм обов'язком? — баронет Джосая Вортінґтон похитав головою, мов хотів виплутатися з павутиння. — Обов'язок, пані, ви маєте перед кладовищем і громадою безтілесних духів, привидів і подібних сутностей, і тому ваш обов'язок якнайшвидше повернути це створіння в його природне середовище, яке аж ніяк не тут.

— Його мати доручила хлопчика мені, — сказала пані Овенс, наче це все пояснювало.

— Любонько моя…

— Я вам не любонька, — відказала пані Овенс, підводячись. — І направду, я взагалі не розумію, чого це сиджу тут і патякаю з вами, старими телепнями, бо цей хлопець невдовзі прокинеться голодним, і де це я маю знайти йому їжі на кладовищі, хотілося б знати?

— А я про що кажу? — суворо відзначив Кай Помпей. — Чим ти його годуватимеш? Як ти про нього дбатимеш?

Очі пані Овенс спалахнули.

— Я можу його доглядати незгірш од рідної мами. Вона доручила його мені. Дивіться, я ж тримаю його, хіба ні? Я можу його торкатися.

— Бетсі, дослухайся до здорового глузду, — встряла матінка Скрегіт, мініатюрна старенька в чималенькому капелюшку й пелерині, які вона носила за життя та в яких її і поховали. — Де він житиме?

— Тут, — відказала пані Овенс. — Ми могли б надати йому Свободу кладовища.

Рот Матінки Скрегіт округлився від подиву.

— Але, — промовила вона, — але ні, ніколи.

— А чому б і ні? Він буде не першим чужинцем, який дістане Свободу.

— Твоя правда, — зауважив Кай Помпей, — але той не був живим.

Таким чином, незнайомець зрозумів, що його, незалежно від власного бажання, втягують у розмову, і неохоче вийшов з тіні, сам як пляма темряви.

— Так, — погодився він, — я не живий. Але я пристаю на бік пані Овенс.

Джосая Вортінґтон перепитав:

— Справді, Сайласе?

— Так. На добро чи на лихо — і я твердо переконаний, що на добро, — пані Овенс із чоловіком узяли це дитя під свій захист. І для того, щоб його виховати, знадобляться більш ніж ці дві добрі душі. Це вимагатиме зусиль усього кладовища, — мовив Сайлас.

— А як щодо їжі й решти необхідних речей?

— Я можу виходити з кладовища й повертатися. Можу приносити йому їжу.

— Це ти все добре кажеш, — зазначила Матінка Скрегіт. — Але ти з'являєшся і йдеш, і ніхто не знає, де ти є. Ти можеш зникнути на тиждень, і хлопець помре з голоду.

— Ви мудра жінка, — сказав Сайлас, — тепер я розумію, чому всі навколо такої високої думки про вас.

Він не міг керувати думками мертвих, як робив це з живими, але міг користатися з усіх можливих лестощів і переконань, бо й мертві їм підвладні. Потім він ухвалив рішення.

— Чудово. Якщо пан і пані Овенс будуть йому батьками, я стану його опікуном. Я залишатимуся тут, а якщо матиму потребу полишити кладовище, знаходитиму когось, хто замінить мене, приноситиме дитині їсти й доглядатиме її. Ми можемо скористатися склепом у каплиці, — додав він.

— Але, — протестував Джосая Вортінґтон. — Але! Людська дитина. Жива дитина. Ну справді ж. Подумайте. Це кладовище, а не дитячий садочок, хай вам грець.

— Саме так, — кивнув Сайлас. — Дуже слушна думка, сер Джосая. Я б і сам не сказав краще. От саме з цієї причини, а не з жодної іншої, надзвичайно важливо виховати цю дитину з якомога меншим втручанням у, якщо ви пробачите мені цей каламбур, життя кладовища.

Відтак Сайлас підійшов до пані Овенс і глянув на немовля, яке спало в неї на руках. Він вигнув брови.

— Пані Овенс, як його звати?

— Його мати мені цього не сказала.

— Зрозуміло, — мовив Сайлас. — Але в будь-якому разі, його старе ім'я навряд чи стане у пригоді. Там, за межами кладовища, є люди, які хочуть завдати малому шкоди. Гадаю, ми самі підберемо йому ім'я, еге ж?

Кай Помпей підійшов і оглянув дитя:

— Він чимось схожий на мого проконсула, Марка. Назвімо його Марком.

Джосая Вортінґтон зауважив:

— Мені він нагадує мого садівничого, Стеббінса. Хоч я б так його не називав, Стеббінс був гірким п'яничкою.

— Вони схожі з моїм племінником Гаррі, — втрутилася Матінка Скрегіт, і скидалося на те, що все кладовище збирається взяти участь в іменуванні, кожен мешканець знаходив риси подібності між немовлям і кимось давно забутим, аж коли встряла пані Овенс.

— Ні на кого він не схожий, він такий як є, — твердо заявила вона. — Ніхто ні на кого не схожий.

— Тоді хай буде Ніхто, — запропонував Сайлас. — Ніхто Овенс.

І саме тоді хлопчик широко розплющив очі, наче відгукнувся на нове ім'я. Він роззирнувся, вдивляючись в обличчя мертвих, у туман, у місяць. Він подивився на Сайласа й не відвів погляду. І погляд цей був серйозним.

— Що за ім'я таке — Ніхто? — озвалася шокована Матінка Скрегіт.

— Це його ім'я, й ім'я хороше, — відповів Сайлас. — Воно берегтиме його.

— Неприємності мені не потрібні, — сказав Джосая Вортінґтон. Немовля подивилося на нього, а потім, чи то від голоду, чи від утоми, чи суму за домівкою, родиною, своїм світом, скривило личко й зайшлося плачем.

— Ідіть, — запропонував пані Овенс Кай Помпей. — Подальше ми обговоримо без вас.

Пані Овенс чекала коло поховальної каплички. Більше сорока років тому її, схожу на маленьку церкву зі шпилем, оголосили будівлею, що становить історичну цінність. Але міська рада вирішила, що реставрувати її буде надто дорого, маленька капличка на зарослому кладовищі нікого не цікавила, тому її просто замкнули й чекали, поки сама завалиться. Вона поросла плющем, але була збудована на совість, тому цього сторіччя розвалюватися не збиралася.

Дитя заснуло на руках у пані Овенс. Вона його ніжно колисала під стару колискову, яку ще її мама співала, коли пані Овенс була немовлям, ще за часів, коли чоловіки тільки-но почали носити напудрені перуки. Пісня линула:

Пані Овенс проспівала ці рядки до того, як зрозуміла, що забула, чим повинна закінчуватися колискова. Їй здавалося, що там має бути щось про «волохаті ноги», але це могла бути вже інша пісня, тож вона її не доспівала, а почала іншу, про «Чоловіка на місяці», а потім, душевним таким, яким співають народних пісень, голосом заспівала більш сучасну, про хлопчика, який дістав сливку з пирога, а відтак завела довгу баладу про молодого панича, чия дівчина без якоїсь очевидної причини отруїла його стравою з плямистих вугрів, а тоді з-за каплички вийшов Сайлас з картонною коробкою в руках.

— Тримайте, пані Овенс, — сказав він. — Купа корисних речей для хлопчика, що підростає. Ми можемо зберігати це все у склепі, еге ж?

Замок упав йому в долоні, і Сайлас прочинив залізні двері. Пані Овенс зайшла всередину, підозріливо оглядаючи полички й старі дерев'яні лави, сперті об стіну. В одному кутку стояли поїдені пліснявою коробки зі старими метричними книгами парафіян, а з іншого боку крізь прочинені двері було видно вікторіанський унітаз і рукомийник з одним краном для холодної води.

Немовля розплющило очі.

— Тут можна тримати їжу, — сказав Сайлас. — Приміщення прохолодне, тож харчі зберігатимуться довше. — Він витяг з коробки банан.

— І що це таке? — запитала пані Овенс, розглядаючи жовто-брунатну штуку.

— Це банан. Тропічний фрукт. Гадаю, треба з нього зняти шкірку, — відповів Сайлас, — отак.

Дитинча — Ніхто — стало вивертатися з рук пані Овенс, і та поставила його на кам'яну підлогу. Малий швиденько почеберяв до Сайласа і вчепився за його штани.

Той подав малюкові банан.

Пані Овенс спостерігала, як Ніхто їсть.

— Ба-нан, — задумливо вимовила вона. — Ніколи про таке не чула. Ніколи. І яке воно на смак?

— І гадки не маю, — відповів Сайлас, який споживав лише один харч, і то були не банани. — Отут можна влаштувати малому ліжечко.

— І не подумаю, у нас із Овенсом прекрасна затишна могилка, а поруч клумба з нарцисами. Там доста місця, вистачить і маленькому. В будь-якому разі, — додала вона, щоб Сайлас не подумав, буцімто вона гребує його гостинністю, — я не хочу, щоб хлопчик завдавав тобі клопоту.

— Не завдаватиме.

Малий доїв банан. А що не з'їв, розмазав по собі й радесенько всміхався, замурзаний та рум'яний.

— Нан! — заявило хлопча.

— Ти диви, який він розумничок, — розчулилася пані Овенс. — А який безлад улаштував! Ану, шануйся, малий пролазо, — і заходилася знімати шматочки банана з його одягу й волосся. — Як думаєш, що вони вирішать?

— Не знаю.

— Я не можу його покинути. Я ж пообіцяла його мамі.

— Свого часу я побував у різних ролях, — відповів Сайлас, — але ким я ніколи не був, то це матір'ю. І зараз теж не збираюся нею бути. Але я можу виходити з кладовища…

— А я — ні. Тут поховано мої кістки. І Овенсові. Я ніколи не зможу полишити цвинтар.

— Добре, либонь, мати власне місце, — промовив Сайлас. — Мати свій дім.

У його голосі не було зажури. Фраза була сухіша за пустелю, наче це було щось незаперечне. Пані Овенс і не заперечувала.

— Гадаєш, нам ще довго чекати?

— Навряд, — відповів Сайлас. Але він помилився.

Суперечка в амфітеатрі на схилі пагорба тривала.

Те, що в цю дурнувату затію вплуталися Овенси, а не якісь легковажні молоді привиди, означало багато, адже Овенсів поважали й шанували. Вагомим було й те, що на роль опікуна добровільно зголосився Сайлас, бо до Сайласа, який існував на межі їхнього світу та світу, який вони полишили, мешканці кладовища ставилися з дещо обережним, але таки захопленням. І все ж…

Власне кажучи, особливої рівноправності на цвинтарі не було, але смерть всіх зрівнює, і кожен з мертвих мав право голосу й думку щодо того, чи дозволити живій дитині лишитися, і кожен був налаштований її висловити.

Це сталося пізньої осені, коли день уже не квапиться починатися. І хоча небо все ще не посвітліло, та з підніжжя пагорба вже долинав гул автомобілів, які люди гнали крізь туманний темний ранок на роботу, а мешканці кладовища все сперечалися про дитину, яка до них потрапила, і що з нею робити. Триста голосів. Триста думок. Німія Трот, поет з північно-західної частини кладовища, почав декламувати власне ставлення, хоча його ніхто не слухав, аж раптом дещо сталося. Дещо таке, що змусило замовкнути кожного, хто намагався бути почутим, — подія безпрецедентна в історії кладовища.

Величезний жеребець, масть якого люди, що знаються на конях, назвали б сірою, інохіддю зійшов на схил. Стукіт його копит було чути ще до того, як з'явився він сам, заразом із хрускотом, що супроводжував його продирання крізь гущавину, кущі, ожину й плющ, якими поріс пагорб. Заввишки він був із шайра, долонь п'ятнадцять, а то й більше.[1] Такий кінь міг би носити лицаря у повному обладунку, але на ньому без сідла їхала вершниця, з голови до п'ят одягнена у сіре. Її довга спідниця і шаль скидалися на плетиво старого павутиння.

Обличчя вона мала безтурботне і спокійне.

Мешканці кладовища її знали, адже наприкінці своїх днів кожен зустрічається з Дамою на Сірому, і забути її неможливо.

Кінь зупинився поряд з обеліском. Небо на сході світліло, вкривалося перлинним, передсвітанковим вилиском, який наганяв на мешканців цвинтаря неспокій і думку про повернення в затишні домівки.

Але навіть тоді ніхто не поворухнувся. Усі спрямували почасти налякані, почасти захоплені погляди на Даму на Сірому. Мертві не забобонні в більшості своїй, але вони дивилися на неї, як римські авгури[2] — на священних воронів у пошуках мудрості, у пошуках натяку.

І вона заговорила до них.

Голосом, що лунав мов сотня крихітних срібних дзвоників, вона промовила лише:

— Мертві повинні бути милосердними, — й усміхнулася.

Тоді кінь, який скубав і жував густу траву, облишив це заняття. Вершниця торкнулася його шиї, він розвернувся, протупотів кілька великих кроків, а потім відірвався від пагорба й понісся галопом по небу. Оглушливий гуркіт його копит перетворився на передвісток далекого грому, і за мить їх уже не було видно.

Принаймні саме так описують ці події мешканці кладовища, які тієї ночі зібралися на схилі пагорба.

Суперечка вичерпалась, рішення було прийнято без голосування. Дитині на ім'я Ніхто Овенс буде надано Свободу кладовища.

Матінка Скрегіт і баронет Джосая Вортінґтон провели пана Овенса до склепу старої каплички та повідомили новини пані Овенс.

Диво її не надто вразило.

— Ще б пак, — мовила вона, — декому з наших клепки в голові бракує. Але вона знає, як краще. Звісно, що знає.

Ще до того, як сонце зійшло в оглушливо сірому ранку, маля швиденько заснуло у затишній гробниці Овенсів (пан Овенс помер заможним головою місцевої гільдії червонодеревників, які зробили все, щоб він спочив з відповідними почестями).

А Сайлас вирушив на останню прогулянку перед світанком. Він знайшов високий будинок поряд із пагорбом, оглянув три тіла й ретельно вивчив характер ножових поранень. Коли він задовольнив свою цікавість, то вийшов у ранкову темряву, подумки перебираючи малоприємні варіанти, і повернувся на кладовище, на дах каплиці, де спав і перечікував день.

Тимчасом у маленькому містечку біля підніжжя пагорба чоловік на ім'я Джек дедалі більше навіснів. Він так довго чекав на цю ніч, вона мала стати кульмінацією місяців, ні, років роботи. І початок справи був таким багатонадійним. Трьох людей Джек прибрав, вони й оком не встигли змигнути. А потім…

А потім усе пішло шкереберть. З якого дива він подався вгору пагорбом, якщо було очевидно, що дитина пішла вниз? Коли Джек спустився, малюка вже й слід прохолов. Його хтось знайшов, забрав і сховав. Іншого пояснення просто не було.

Вдарив грім, гучний і раптовий, мов постріл, і вперіщив рясний дощ. Чоловік на ім'я Джек був організований і вже почав планувати наступний крок — дзвінки певним городянам, які стануть його тутешніми очима й вухами.

Не обов'язково повідомляти Зборам, що він провалив завдання.

У будь-якому разі, ще не провалив, думав чоловік на ім'я Джек, скоцюрбившись під крамничним навісом. Ще ні. Попереду ще роки. Часу доста. Часу, щоб подбати про завершення цієї справи. Часу, щоб розібратися з цим раз і назавжди. Часу, щоб обірвати останню нитку.

І аж коли долинув гул сирен, коли з'явилася перша патрульна машина, а за нею — «швидка», а потім ще одна поліцейська машина без позначок гучно проревла дорогою вгору, чоловік на ім'я Джек неохоче підняв комірець пальта, нахилив голову й розчинився в ранку. Його ніж лежав у кишені, сухий і захищений піхвами від навісних стихій.