Книга кладовища

Розділ четвертий Надгробок для відьми

Усі знали, що на краю кладовища поховано відьму. Скільки Ніх себе пам'ятав, стільки йому наказували триматися від того місця подалі.

— Чому? — питав він.

— Не корисно там гуляти живим, — пояснювала пані Овенс. — Вогка місцина. Майже справжня драговина, там небезпечно.

Пан Овенс був менш вигадливим і більш ухильним.

— То погане місце, — от і все, що казав він.

На західному схилі кладовище закінчувалося старою яблунею і брунатною від іржі огорожею з прутин (кожну вінчало так само поіржавіле вістря), а за ними простягалося пустище: килим з кропиви, бур'яну, ожини й різного осіннього сміття. Ніх, загалом слухняний хлопчик, крізь ґрати не поліз, а лише підійшов до них і визирнув. Він розумів, що йому чогось не договорюють, і це його дратувало.

Ніх повернувся на пагорб, до маленької каплички біля входу на кладовище, і чекав там на прихід темряви.

Коли сутінки змінили своє забарвлення з сірого на пурпурове, на горищі щось залопотіло, ніби стріпували важким оксамитом, і Сайлас стрімголов злетів додолу зі свого прихистку у вежі.

— А що там, у дальньому кутку кладовища? — запитав Ніх. — За могилами Гаррісона Вествуда, парафіяльного пекаря, і його дружин, Меріон і Джоан?

— Чому ти питаєш? — відказав опікун, змахуючи блідими пальцями пил зі свого чорного костюма.

Ніх знизав плечима:

— Просто цікаво.

— Там непосвячена земля, — мовив Сайлас. — Ти знаєш, що це таке?

— Не зовсім.

Не потривоживши опалого листка, опікун перейшов доріжку і сів поруч із хлопчиком на лаву. Своїм лагідним, як шовк, голосом, він повів далі:

— Дехто вважає, що всі землі — священні. Священні до того, як ми прийдемо, і священні потому. Але тут, на твоїй батьківщині, люди освячують церкви й землю, відведену під поховання, щоб зробити їх благочестивими. Одначе клапоть за посвященною землею, Гончарне поле, вони лишили непосвяченим, щоб ховати там злочинців, самогубців і невіруючих.

— Тоді за огорожею поховано поганих людей?

Сайлас вигнув досконалу брову:

— Поганих? Зовсім ні. Дай подумати, я вже давненько там не бував… Але я не пригадую нікого геть лихого. Не забувай, що за минулих часів вішали за поцуплений шилінг. І завжди були люди, чиє життя в якийсь момент ставало таким нестерпним, що єдиний порятунок вони вбачали у тому, щоб пришвидшити свій перехід в іншу площину існування.

— Ти маєш на увазі, вони накладали на себе руки? — перепитав Ніх. Восьмирічний, з широко розплющеними очима й допитливий, він не був дурником.

— Авжеж.

— І як, допомагало? Вони ставали щасливішими, коли помирали?

— Деякі. Більшість — не стали. Це той самий випадок, коли люди думають, що в іншому місці їм житиметься краще, а потім дізнаються, що насправді річ не в місці. Куди б ти не подався, ти забираєш із собою себе. Якщо ти розумієш, про що я.

— Здається, розумію.

Сайлас простягнув руку і скуйовдив малому волосся.

— А відьма? — запитав Ніх.

— Ну звісно, — відказав опікун. — Там ховають самогубців, злочинців і відьом. Тих, хто помирає без покаяння.

Він підвівся — опівнічна тінь у сутінках.

— Самі розмови, — продовжив він, — а я ще не поснідав. І ти запізнюєшся на уроки.

У цвинтарних сутінках щось тихо зіщулилося, залопотіла оксамитова темрява, і Сайлас зник.

Коли Ніх дістався мавзолею пана Пенніворса, місяць уже сходив, і Томас Пенніворс («Тут він спочиває перед величним воскресінням») чекав на хлопчика не в найкращому настрої.

— Ви спізнилися, — прокоментував він.

— Вибачте, пане Пенніворс.

Пенніворс пхекнув. Минулого тижня він викладав Овенсу стихії та гумори,[5] а Ніх все ніяк не міг запам'ятати, що з них що. Хлопчик чекав на перевірку знань, та натомість пан Пенніворс сказав:

— Я думаю, варто приділити кілька днів практичним заняттям. Час спливає, врешті-решт.

— Справді? — здивувався Ніх.

— Боюся, що так, паничу Овенс. Ну, як справи зі зниканням?

Ніх сподівався уникнути цього запитання.

— Усе добре, — відповів він. — Ну, тобто, ви ж розумієте.

— Ні, паничу Овенс, не розумію. Чому б вам не продемонструвати?

У хлопця впало серце. Він глибоко вдихнув, міцно заплющив очі й з усіх сил спробував зникнути.

Пан Пенніворс лишився незадоволеним.

— Пхе. Не годиться. Навіть близько не схоже. Ковзайте і зникайте, юначе, як це роблять мертві. Ковзайте крізь тіні. Зникніть з поля зору й чуттів. Спробуйте ще раз.

Ніх спробував, ще старанніше.

— Ви так само невидимі, як ваш ніс, — прокоментував пан Пенніворс. — А ніс ваш напрочуд помітний. Як і решта обличчя, юначе. Як і ви сам. Заради всього святого, спорожніть думки. Ви — пустельна вулиця. Ви — прочинені двері. Ви — ніщо. Очі вас не бачать. Вас не помічають. Ви ніщо і ніхто.

Ніх спробував ще раз. Він заплющив очі та уявив, як розчиняється в поплямованій кладці мавзолейної стіни, перетворюється на нічну тінь, не більше. І раптом чхнув.

— Жахливо, — прокоментував пан Пенніворс. — Просто жахливо. Я матиму розмову з вашим опікуном.

І продовжив:

— Отже, гумори. Прошу назвати.

— Кхм. Сангвінічний. Холеричний. Флегматичний. І ще один… Здається, меланхолічний.

І так далі, поки не настав час йти на урок граматики і складання слів до панни Летиції Борроуз, парафіяльної прялі («За своїх днів вона нікому не заподіяла шкоди. А ти, читачу, чи можеш таке про себе сказати?»). Овенсу подобалися і панна Борроуз, і затишок її невеличкого склепу, і те, що теми розмов із нею було дуже легко переводити на інші.

— Кажуть, що на неосвяченій землі поховано відьму, — сказав Ніх.

— Так, любий. Але тобі не треба туди ходити.

— А чому?

Панна Борроуз простодушно всміхнулася (як усміхаються всі небіжчики):

— Там поховано людей не нашого кола.

— Але там же все одно кладовище, так? Тобто я можу туди піти, якщо забажаю?

— Я б не радила, — відповіла панна Борроуз.

Ніх був слухняний, але допитливий хлопчик, тому після завершення уроків він пішов повз пам'ятник Гаррісону Вествуду і його родині — янгола з поламаною рукою, але на Гончарне поле не спустився. Замість цього він рушив пагорбом угору, до місця, де років із тридцять тому хтось влаштував пікнік і лишив по собі слід, який нині розрісся у велику яблуню.

Певні уроки Ніх засвоїв добре. Кілька років тому він від пуза наївся нестиглих яблук, кислих, з білими ще зернятами, а потім про це шкодував, мучився животом і вислухував повчання пані Овенс про те, чого їсти не слід. Тепер він завжди терпляче вичікував, поки яблука достигнуть, і ніколи не їв більше двох-трьох за раз. Останні яблука він доїв ще тиждень тому, але посидіти на яблуні й поміркувати хлопець любив.

Він видерся стовбуром до улюбленого місця — розгалуження двох гілок — і поглянув на залите місячним сяйвом Гончарне поле, хащі ожини, бур'яну й некошеної трави. Йому було дуже цікаво, яка та відьма: стара, із залізними зубами і хатинкою на курячих лапах, чи худюща, з гострим носом і мітлою.

У животі у хлопця забуркотіло, і Ніх зрозумів, що зголоднів. Як він жалкував, що з'їв усі яблука! Якби ж лишив бодай одненьке…

Він глянув угору і, здалося, щось побачив. Він кліпнув і подивився ще раз, щоб упевнитися, що бачить яблуко, червоне і стигле.

Овенс пишався своїм умінням лазити по деревах. Він видирався нагору, з гілки на гілку, уявляючи себе Сайласом, який легко піднімається суцільною цегляною стіною. До червоного яблука, майже чорного в місячному сяйві, було ледь не рукою подати. Ніх повільно просувався вздовж гілки, аж поки не опинився під самісіньким яблуком. А тоді простягнув руку й торкнувся пучками досконалого фрукта.

Але скуштувати його хлопцеві не судилося.

З голосним, наче постріл рушниці, тріском під ним зломилася гілка.

Опритомнів Ніх тої літньої ночі від пронизливого болю, пекучого, як лід, кольору повільного грому, серед бур'янів.

Земля під ним була не дуже тверда і на диво тепла. Овенс опустив руку й намацав під собою щось схоже на м'яке хутро. Він упав на копицю сіна, куди цвинтарний доглядач скидав скошену газонокосаркою траву, і саме вона пом'якшила його падіння. Втім, груди хлопчику боліли, а на ногу він, схоже, приземлився, і вивихнув її.

Ніх застогнав.

— Тихо, маленький, — почувся голос ззаду. — Звідкіля ти взявся? Упав, як сніг на голову. Це що за новий спосіб пересування?

— Я упав з яблуні, — відповів Ніх.

— Он воно що. Покажи-но мені ногу. Я впевнена, що вона зламана, як і гілка, з якої ти звалився.

Холодні пальці обмацали хлопцеву ліву ногу.

— Не зламана. Підвернута, так, можливо, розтягнуті зв'язки. Хлопче, та ти в сорочці народився, бо впав просто на компостну купу. Це ще не кінець світу.

— Це добре, — відповів Ніх. — Але все одно болить.

Він обернувся і поглянув угору. Вона була старшою за нього, але не дорослою, вигляд мала ні дружній, ні неприязний. Радше насторожений. Здавалася розумною, але аж ніяк не гарною.

— Я — Ніх, — представився хлопчик.

— Живий хлопчик? — перепитала вона.

Ніх кивнув.

— Я так і подумала, що це ти, — повела далі дівчина. — Навіть тут, на Гончарнім полі, ми чули про тебе. Як тебе звати?

— Овенс, — відповів Ніх. — Ніхто Овенс. Скорочено — Ніх.

— Приємно познайомитися, паничу Овенс.

Ніх оглянув її з голови до ніг. На дівчині була проста біла сорочка. Волосся мала довге й мишаче, а в обличчі було щось гоблінське, якийсь натяк на посмішку, який не зникав ніколи, незалежно від виразу.

— Ти наклала на себе руки? — спитав він. — Вкрала шилінг?

— Ніколи нічого не цупила. Навіть носовичків, — відказала дівчина і зухвало додала: — Взагалі-то, самогубці отам, за тим кущем глоду, а обоє повішеників там, де ожина. Один з них був фальшивомонетником, інший — розбійником з великої дороги, принаймні так він каже, але, як на мене, більш ніж на дрібного крадія і нічного гуляку він не тягне.

— Он воно як, — мовив Ніх.

А потім неохоче, з підозрою додав:

— Кажуть, тут поховано відьму.

Вона кивнула.

— Утоплено, спалено й поховано без єдиного камінчика, що міг би позначити могилу.

— Тебе втопили й спалили?

Вона вмостилася на копицю трави поруч із хлопчиком і взялася за його зболену ногу прохолодними руками.

— Вони прийшли в мою хатинку на світанку, коли я ще й не прокинулась як слід, і витягли мене на луку.

«Ти — відьма!», — кричали вони, вгодовані й намиті до рожевого лиску, як, бува, намивають поросят у базарний день. І всі вони по черзі жалілися: хто на прокисле молоко, хто на коней, що скульгавіли, і врешті-решт до слова стала панна Джемайма, найтовстіша, найрум'яніша, найнамитіша, і розповіла, що її покинув Соломон Порріт і тепер кружляє навколо пральні, мов йому там медом намащено, і все це через мої чари, казала вона, і з бідолашного парубка треба знімати вроки. І вони прив'язали мене до ганебного стільця, і занурили у ставок, зі словами, що коли я відьма, то не втоплюся і нічого мені не станеться, а якщо не відьма, то захлинуся. А татко панни Джемайми заплатив по чотири срібні пенси тим, хто стільця тримав, щоб не витягали мене зі смердючої зеленої води, поки я не задихнуся.

— І ти захлинулася?

— Ще б пак. Наковталася повні легені води. Тут мені й кінець.

— А, — прокоментував Ніх, — то ти таки не була відьмою.

Дівчина уважно подивилася на нього своїми примарними очима-намистинками і всміхнулася. Вона й досі скидалася на гобліна, але тепер — на гобліна симпатичного, і Ніх подумав, що з такою усмішкою Соломон Порріт бігав за нею без жодних приворотів.

— Що за маячня, звісно, я була відьмою. Вони це зрозуміли, коли відв'язали мене від ганебного стільця, на девять десятих мертву, суцільно вкриту ряскою і ставковим брудом. Я закотила очі і прокляла їх, усіх до одного, хто зібрався на сільській луці, щоб вони не знали спокою навіть у могилах. Аж сама здивувалася, як легко це вийшло. Як у танцях, коли твої ноги самі підхоплюють ритм нової мелодії, якої вуха ніколи не чули, голова танцю не знає, а ноги все одно стрибають до світанку.

Вона встала і закружляла, застрибала, і босі ноги її забіліли в місячному сяйві.

— Отак я і прокляла їх, з останнім подихом, що булькав у ставковій воді. А потім померла. Вони палили моє тіло на луці, поки не лишилося нічого, крім чорних вуглин, а залишки запхали у яму на Гончарному полі, і навіть надгробка з іменем не поставили.

І тільки після цього дівчина замовкла і трохи, на якусь мить, зажурилася.

— Когось із них поховано на кладовищі? — спитав Ніх.

— Жодного, — промовила відьма, просвітлівши. — Наступної ж суботи пану Поррінджеру привезли килим із самого Лондона. Знатний такий килим. Але виявилося, що в ньому було не лише хороше плетиво і міцна вовна — у візерунку цього килима приїхала чума, і ще до настання понеділка п'ятеро селян кашляли кров'ю, а шкіру мали таку ж чорну, яку мала я, коли мене вигребли з вогнища. За тиждень чума охопила практично все село, і тіла без розбору покидали в чумну яму, яку викопали за містом і наповнили до країв.

— То вимерло все село?

Дівчина знизала плечима.

— Померли всі, хто дивився, як мене топлять і палять. Як твоя нога?

— Краще, — відповів Ніх. — Дякую.

Хлопець повільно підвівся і пошкутильгав з копиці. Оперся на залізне пруття і запитав:

— То ти завжди була відьмою? Тобто ще до того, як прокляла їх?

Вона хмикнула:

— Ото наче потрібні були чари, щоб Соломон Порріт навертав кола біля моєї хатинки.

І це, на думку Овенса, аж ніяк не було відповіддю на поставлене запитання. Тоді він спитав:

— А як тебе звати?

— У мене ж немає надгробка, — відповіла вона, і кутики її вуст опустилися. — Можу зватися як завгодно. Хіба ні?

— Але ж ім'я в тебе напевно є.

— Ліза Гемпсток, ваша милосте, — уїдливо відказала вона, а потім додала: — Я ж не забагато прошу, правда? Хоч щось, щоб позначити моє поховання. Воно там, бачиш? Тільки кропива росте на місці мого останнього спочинку.

І на мить вона стала такою сумною, що хлопчику закортіло обійняти її. А потім, коли він протиснувся крізь пруття огорожі, його осяяло. Він знайде Лізі Гемпсток надгробок з ім'ям. Він зробить так, щоб вона усміхалася.

Як Ніх почав підійматися на пагорб, то обернувся, щоб помахати їй рукою, але дівчина вже зникла.

На кладовищі було вдосталь уламків інших надгробків і пам'ятників, але Ніх розумів, що це буде найменш підходящим дарунком сіроокій відьмі з Гончарного поля. Потрібно було щось інше. Овенс вирішив нікому не казати про свої наміри, не в останню чергу — через небезпідставні підозри, що йому заборонять їх здійснювати.

Кілька наступних днів плани розпирали йому голову, кожен наступний ще вигадливіший і недоладніший за попередній. Пан Пенніворс бився у відчаї.

— Як я бачу, — проголосив він, чухаючи свою запилюжену бороду, — якщо ви й просуваєтеся в якомусь напрямку, то в оберненому. Ви не зникаєте. Ви очевидні, юначе. Вас важко не помітити. Навіть якщо ви десь з'явитеся в товаристві пурпурового лева, зеленого слона і червоного єдинорога, на якому їхатиме верхи король Великої Британії в королівських шатах, я впевнений, що на вас і лише на вас люди витріщатимуться, не зважаючи на інші дрібні недоречності.

Ніх лише мовчки дивився на нього. Він розмірковував, чи є у живих якісь спеціальні крамниці, де продають самі лише надгробки, і якщо є, то як таку знайти, а зникання ввижалося йому найменшим клопотом.

Хлопчик скористався готовністю панни Борроуз трохи відійти від тем граматики та складання слів і розпитав її про гроші: як ними користуватися, як за них отримувати бажане. Овенс мав кілька монеток, знайдених за роки життя на кладовищі (він з'ясував, що найкраще шукати гроші там, де на травичці обіймалися, тулилися, цілувалися і валялися закохані парочки, бо після них на землі лишалися металеві монетки), і сподівався, що нарешті матиме нагоду ними скористатися.

— Скільки коштує надгробок? — спитав Ніх панну Борроуз.

— За моїх часів, — відповіла та, — він коштував п'ятнадцять гіней. Скільки сьогодні — не знаю. Думаю, більше. Значно, значно більше.

Ніх мав два фунти й п'ятдесят три пенси. І був упевнений, що цього не вистачить.

До чоловіка кольору індиго хлопець спускався чотири роки тому — майже півжиття — але дороги не забув. Ніх вибрався на вершечок пагорба, вище за все місто, вище за крону яблуні, вище за шпиль маленької каплиці, нагору, там, де, як попсутий зуб, стирчав мавзолей Фробішера. Він прослизнув усередину, за труну, і пішов униз, униз, і ще далі, йшов вузенькими сходами, вирізьбленими в камені, вглиб пагорба, аж поки не дістався кам'яної кімнати. Там було темно, як у шахті, але Ніх бачив усе, як бачать мертві, і поховання видало йому свої таємниці.

Винищувач обвивався довкола курганної стіни. Хлопчик відчував його. Як Ніх і пам'ятав, той був невидимкою, суцільними прозорими щупальцями ненависті й жадоби. Але Овенс його не боявся.

— БІЙСЯ НАС, — шепотів Винищувач. — МИ ОХОРОНЯЄМО РЕЧІ ЦІННІ Й ВІЧНІ.

— Я вас не боюся, — відповів Ніх. — Забули? І мені треба дещо забрати.

— НІЩО НЕ ПОЛИШАЄ КІМНАТИ, — була відповідь істоти з темряви. — НІЖ, БРОШКА, КУБОК. ВИНИЩУВАЧ ОХОРОНЯЮТЬ ЇХ У ТЕМРЯВІ. МИ ЧЕКАЄМО.

— Я, звісно, перепрошую, але це ваша могила? — спитав Ніх.

— ХАЗЯЇН ЛИШИВ НАС ОХОРОНЯТИ ПОЛЕ, ПОХОВАВ НАШІ ЧЕРЕПИ ПІД ЦИМ КАМЕНЕМ, ВІН ЛИШИВ НАС ТУТ, І МИ ЗНАЄМО, ЩО ПОВИННІ РОБИТИ. МИ СТЕРЕЖЕМО СКАРБИ, ДОПОКИ ХАЗЯЇН НЕ ПОВЕРНЕТЬСЯ.

— Здається, він про вас забув, — зауважив хлопчик. — І я впевнений, що він сам уже давно помер.

— МИ — ВИНИЩУВАЧ. МИ ОХОРОНЯЄМО.

Ніх задумався, скільки ж минуло років, відколи глибока могила всередині пагорба ще була полем, і зрозумів, що це було дуже, дуже давно. Він відчував, як Винищувач оплітає його хвилями страху, наче якась хижа рослина — ліанами. Овенсу стало морозно, рухи вповільнилися, наче його просто в серце вкусила якась арктична гадюка й погнала свою крижану отруту крізь усе його тіло.

Він ступив крок уперед, опинився біля кам'яного виступу, простягнув руку й торкнувся пальцями холодної брошки.

— С-С-С! — засичав Винищувач. — МИ СТЕРЕЖЕМО ЦЕ ДЛЯ ХАЗЯЇНА.

— Він не буде проти, — мовив Ніх. Хлопець відступив крок назад і рушив до кам'яних сходів, оминаючи висохлі рештки людей і тварин на підлозі.

Немов примарний дим, Винищувач сердито звивався маленькою кімнатою. Та потім угамувався.

— ВОНА ПОВЕРТАЄТЬСЯ, — промовив він своїм сплутаним потрійним голосом. — ЗАВЖДИ ПОВЕРТАЄТЬСЯ.

Ніх якнайшвидше піднявся сходами в пагорбі. Якоїсь миті йому здалося, що його хтось переслідує, але коли він вибрався нагору в мавзолей Фробішера і вдихнув холодне передсвітанкове повітря, позаду нікого не було.

Овенс сидів на вершечку гори і тримав брошку. Спочатку та здалася йому чорною, але коли зійшло сонце, стало видно, що камінь у чорній металевій оздобі запаморочливо червоний. Завбільшки він був з яйце вільшанки, і, як Ніх вдивлявся у камінь, йому здавалося, що там, у камінному серці, очах, душі — глибоко у криваво-червоному світі — щось ворушиться. Якби Ніх був малим дитям, йому захотілося б покласти камінь до рота.

В оправі камінь тримали чорні металеві защіпки, схожі на пазурі, які обрамляло ще щось. Це щось дуже скидалося на змію, але голів у неї було якось забагато. Ніх замислився, чи не такий вигляд при денному світлі має Винищувач.

Хлопчик пішов униз, обираючи найкоротший з відомих шляхів, через переплетіння плюща, яке ховало родинний склеп Бартлбі (і було чути, як усередині вони бурмотіли й мостилися вже спати), і далі, далі, крізь ґрати на Гончарне поле.

— Лізо! Лізо! — покликав він і роззирнувся.

— Доброго ранку, юний бевзю, — відгукнувся Лізин голос.

Її саму видно не було, але Ніх помітив тінь під глодом, яка з наближенням ущільнилася у щось перламутрове і прозоре в ранковому світлі. Щось, схоже на дівчинку. Щось сірооке.

— Я вже мала б спати, — пробурчала вона. — Що за нагальні справи?

— Це з приводу твого надгробка, — відповів Ніх. — Я б хотів знати, чи є в тебе побажання щодо надписів.

— Ім'я. На ньому має бути моє ім'я з великою «Е» — Елізабет, як та стара королева, що померла, коли я народилася, і великою «Ге» — Гемпсток. Більше можна нічого не писати, бо решту літер я так і не вивчила.

— А дати? — допитувався Ніх.

— «Віль Завойовник і десять-шість-шість»,[6] — проспівала вона в шепоті світанкового вітру, що гуляв у гілках глоду. — Хай буде велика «Е», якщо твоя ласка. І велика «Ге».

— А що ти робила? Ну, поки не стала відьмою?

— Я була пралею, — відповіла мертва дівчинка, і коли сонячне світло заполонило пустир, Ніх стояв там сам-один.

Була дев'ята ранку, час, коли весь світ спить. Але Ніх спати не збирався. Зрештою, в нього було завдання. Хлопцеві було вісім, і ніщо у світі за межами цвинтарних ґрат не могло його налякати.

Одяг. Йому знадобиться одяг. Звичайне його вбрання, сірий саван (і Ніх це знав точно), не підходило. На кладовищі, де сірий камінь і сірі ж тіні, — то одна річ. Але він збирався кинути виклик світові за цвинтарним муром, і вигляд треба було мати відповідний.

У каплиці за зруйнованою церквою був деякий одяг, але Ніх не хотів туди йти навіть удень. Він був готовий виправдовуватися перед паном і пані Овенс, але аж ніяк — перед Сайласом. Хлопцю ставало соромно на саму думку про гнів чи — ще гірше — розчарування у темних очах опікуна.

У далекому кутку кладовища стояла хатинка садівника, маленька зелена будівля, де пахло моторним мастилом і стояла, іржавіючи потроху, стара газонокосарка, а разом з нею — найрізноманітніший садовий реманент. Будиночок покинули, коли на пенсію пішов останній садівник, а було це ще до Овенсового народження; тепер цвинтар доглядала міська рада (раз на місяць, з квітня по вересень, когось присилали косити траву й чистити доріжки), а ще ним опікувалися тамтешні добровольці з «Друзів кладовища».

Речі в хатинці захищав здоровезний навісний замок, але Ніх уже давно знайшов розхитану дошку у стіні. Й інколи, коли йому хотілося побути на самоті, посидіти, подумати, він приходив у будиночок садівника.

І весь цей час на дверях висіла коричнева робоча куртка, забута чи залишена багато років тому, і пара поплямованих зеленим садових джинсів. Джинси були завеликі, але Ніх закачав штанини, щоб видно було ступні, з коричневого садового джгута зробив пасок і підв'язався навколо талії. У кутку стояли чоботи, Ніх приміряв і їх, але вони були такі великі, обліплені брудом і цементом, що він навіть човгати в них не міг, а при спробі ступити крок чоботи лишалися на підлозі. Хлопець пропхнув куртку крізь щілину між дошками, протиснувся сам і вже тоді одягнувся.

Він подумав, що як закасати рукави, то буде цілком нівроку. Овенс запхав руки у великі кишені куртки й почувався справжнім чепуруном.

Підійшовши до головної брами, Ніх визирнув крізь ґрати. Дорогою повз нього прогримів автобус, на вулиці — машини, гамір і крамниці. Позаду — прохолодна зелена тінь, хащі дерев і плюща — дім.

Із калатанням серця Ніх ступив крок у світ.

Ебенезер Болґер за своє життя надивився на всіляких диваків — якби ви були власником такої крамниці, як в Ебенезера, ви б теж таких багато бачили. Крамничка його, загублена у лабіринті вулиць Старого міста, була почасти антикварною, почасти крамничкою уживаних речей, почасти ломбардом (навіть сам Ебенезер достеменно не знав, де починалося одне і закінчувалося інше), і вабила диваків та незвичайних людей. Одні хотіли щось купити, інші мали потребу щось продати.

Ебенезер Болґер робив гроші за прилавком, купував і продавав, але під прилавком і в задній кімнаті торгівля йшла ще краще, коли він приймав, а потім тишком збував речі, які навряд чи можна роздобути чесним шляхом.

Його діло було айсбергом. На поверхні лежала тільки запилюжена крамничка. Решту ж було ретельно приховано від очей, як і хотів лихвар.

Ебенезер Болґер мав окуляри з товстими скельцями і незмінний вираз легкої відрази на обличчі, як у людини, яка не могла здихатися кислого смаку в роті, бо щойно відсьорбнула чаю, а молоко в ньому виявилося прокислим. Цей вираз добре слугував йому під час прийому речей. Із цим кислим виразом він казав клієнтові: «Якщо чесно, ця річ нічого не вартує. Я дам за неї, що зможу, раз уже вона цінна, як спогад». І якщо вдавалося отримати від Ебенезера Болґера бажане, вважайте, що вам пощастило.

Зрозуміло, що з такими справами відвідувачі в Ебенезера бували дивні, але хлопчик, який прийшов того ранку, був одним з найнезвичайніших клієнтів, яких лихвар ошукав за своє життя. На вигляд йому було років сім, а одяг — явно дідусевий. Від нього тхнуло сараєм. Волосся хлопець мав довге і занедбане, а загальний вигляд просто-таки похоронний. Руки він тримав глибоко в кишенях запилюженої брунатної куртки, але навіть так Ебенезер бачив, що у правиці той щось міцно стискає, і не просто стискає, а наче намагається захистити.

— Перепрошую, — мовив хлопчик.

— Слухаю, синку, — обережно відповів Ебенезер Болґер.

«Діти, — майнула думка. — Вони або щось крадуть, або намагаються продати свої іграшки». Зазвичай, в обох випадках, лихвар відмовлявся. Купи щось поцуплене у малого, і за мить з'являються розгнівані батьки, які звинувачують тебе у тому, що за десятку ти купив у їхньої крихітки Джонні чи Матильди весільну обручку. Від дітей більше клопоту, ніж вигоди.

— Моїй подрузі дещо потрібне, — сказав хлопчик. — От я й подумав, може, у вас це є.

— Я в дітей нічого не купую, — мляво відказав Ебенезер Болґер.

Ніх витягнув руку з кишені й поклав брошку на зашмарований прилавок. Болґер кинув на неї поглядом, а потім придивився уважніше. Відтак зняв окуляри. Взяв з прилавка спеціальний ювелірний окуляр і притулив до ока. Увімкнув підсвічення прилавка й уважно обдивився брошку.

— Зміїний камінь? — запитав він радше себе, ніж хлопця.

Тоді поклав на місце окуляр, вдягнув свої окуляри, пришпилив хлопця невдоволеним і підозріливим поглядом та спитав:

— Звідки це в тебе?

— Ви збираєтесь її купляти? — відповів запитанням на запитання Ніх.

— Ти вкрав цю річ. Поцупив з якогось музею, еге ж?

— Ні, — спокійно відказав Ніх. — То ви будете її брати, чи мені пошукати покупця деінде?

Невдоволення Ебенезера Болґера зникло. Зненацька він став сама люб'язність. З широченною усмішкою.

— Вибач, просто такі речі нечасто з'являються. Принаймні не в таких крамницях, не за межами музеїв. Але я б залюбки її купив. Ось що я тобі скажу. Чому б нам не посидіти за чашечкою чаю і печивом — а в мене в задній кімнаті є печиво з шоколадом, — і поговорити про те, скільки може коштувати ця штучка. Як тобі?

Від того, що цей чоловік нарешті виявив доброзичливість, хлопцю полегшало.

— Мені потрібні гроші, щоб купити надгробок, — пояснив Ніх. — На могилу подруги. Ну, не те щоб подруги. Знайомої. Вона допомогла мені з ногою.

Ебенезер Болґер не звертав уваги на бурмотіння хлопця, а завів його за прилавок, відчинив двері до комори — маленького приміщення без вікон, захаращеного стосами коробок, забитих мотлохом. У кутку стояв старий великий сейф. Ще там була коробка зі скрипками, купа чучел тварин, стільці без сидінь, книжки й газети.

Біля дверей стояв маленький столик, Ебенезер Болґер витягнув один (і єдиний) стілець і всівся, лишивши гостя стояти. Лихвар пошарудів у шухлядці, в якій Ніх помітив півпляшки віскі, витягнув майже порожню упаковку печива з шоколадом і запропонував одненьке хлопцю. Відтак увімкнув настільну лампу, знову подивився на брошку — червоні й жовтогарячі вихори в камені — і оглянув чорну металеву оправу, стримуючи легкий дрож, який навіювали голови змієподібної істоти.

— Вона стара. Мабуть, нічого не варта, але точно сказати важко, — сказав уголос лихвар, а подумки вирішив, що річ безцінна.

Ніх посмутнішав. Ебенезер Болґер намагався справити втішливе враження:

— Але перед тим, як я заплачу тобі, мені треба знати, що річ не крадена. Ти взяв її з маминого комода? Поцупив з музею? Мені можна розказати. Я тобі клопоту не завдам, просто маю знати.

Ніх похитав головою і гриз собі печиво.

— Де ти її взяв?

Хлопець мовчав.

Хоч як Ебенезер Болґер не хотів віддавати брошку, але штовхнув її хлопчикові через весь стіл.

— Якщо ти не можеш нічого сказати, — мовив він, — краще забирай її. Врешті-решт, ми маємо довіряти один одному. Було дуже приємно мати з тобою справу. Шкода, що далеко наша співпраця не зайшла.

Ніх помітно розхвилювався. І зрештою мовив:

— Я знайшов її у старому похованні. Але я не можу сказати, де саме.

Він замовкнув, бо приязність на обличчі Ебенезера Болґера змінилася відвертою жадобою і радістю.

— А там іще такі є?

— Якщо ви не хочете її брати, я знайду іншого покупця, — відказав Ніх. — Дякую за печиво.

— Квапишся, га? Матуся й татусь чекають, я так розумію?

Ніх похитав головою, та одразу ж подумав, що краще було кивнути.

— Ніхто не чекає. Це добре, — Ебенезер Болґер огорнув брошку долонями. — А тепер відповідай, де ти її взяв. Ну?

— Не пам'ятаю.

— Пізно для таких відмовок. Думаю, тобі треба трошки подумати про те, звідки в тебе ця річ. А коли подумаєш, ми ще потеревенимо, і ти все мені розкажеш.

Лихвар підвівся і вийшов з кімнати, зачинивши за собою двері. А замкнув він їх великим металевим ключем.

Ебенезер розкрив кулак, подивився на брошку і жадібно посміхнувся.

Над вхідними дверима крамниці дзеленькнув дзвіночок, даючи знати, що хтось увійшов, і Болґер винувато підвів очі, але всередині нікого не було. А втім, двері було привідчинено, і він пристукнув їх, а на додачу повісив на вікно табличку «ЗАЧИНЕНО». Двері він замкнув на засув. Тільки надокучливих відвідувачів сьогодні не вистачало.

Осінній день із сонячного перетворився на похмурий, і у вікно брудної крамниці легенько застукотів дощ.

Ебенезер Болґер підняв слухавку з телефону на прилавку і тремтячими пальцями натиснув кнопки.

— Удача, Томе, — мовив він. — Мчи сюди, щойно зможеш.

Ніх зрозумів, що потрапив у пастку, коли почув, як у дверях повертається ключ. Він потягнув за ручку, але двері не поворухнулися. Він почувався дурнем, бо дав себе заманити всередину, бовдуром, бо не дослухався до першого свого враження — тікати від цього чоловіка з кислою пикою якнайдалі. Ніх порушив усі правила кладовища, і все полетіло шкереберть. Що скаже Сайлас? А Овенси? Хлопчик відчув, як наростає паніка, але взяв себе в руки, опанувавши хвилювання. Все буде добре. Він це знав. Проте вибиратися звідти треба було.

Ніх оглянув кімнату, в якій його ув'язнили. Комора зі столом, та й годі. Єдиним входом-виходом були двері.

Він висунув шухлядку і не знайшов нічого, крім пензлів і маленьких слоїчків з фарбою для підфарбовування антикваріату. Цікаво, чи вийде кинути фарби в обличчя лихварю, осліпити його і за цей час утекти? Ніх зняв кришку з одного слоїка і занурив у фарбу палець.

— Що ти робиш? — запитав голос просто в нього над вухом.

— Нічого, — відказав Ніх, закрутив кришку і поклав слоїк у одну з бездонних кишень куртки.

На нього без особливого виразу дивилася Ліза Гемпсток.

— Чому ти тут? — спитала вона. — І що то за старий мішок лярду?

— Це його крамниця. Я намагався йому дещо продати.

— Навіщо?

— Не твоя справа.

Дівчина хмикнула.

— Ну, тобі потрібно повертатися на кладовище.

— Я не можу. Він замкнув мене.

— Звісно, що можеш. Ковзни крізь стіну…

Ніх похитав головою.

— Я не можу. Я можу ковзати лише вдома, бо ще немовлям мені дали Свободу кладовища.

Ніх подивився на Лізу у штучному світлі. Її обриси були нечіткі, але він усе життя розмовляв з мертвими.

— А що ти тут робиш? Чому ти не на кладовищі? Зараз же день. І ти не така, як Сайлас. Ти ж не повинна полишати цвинтар.

— Правила — це для тих, кого поховано на цвинтарі, а не для тих, хто лежить у неосвяченій землі. Ніхто не вказує мені, що робити чи куди ходити, — вона зиркнула на двері. — Той чолов'яга мені не подобається. Піду-но, подивлюся, що він робить.

Легке мерехтіння — і Ніх знову був у кімнаті сам-один. До нього долинув віддалений гуркіт грому.

У безладі й темряві «Антикварної крамниці Болґера» Ебенезер Болґер підозріливо роззирнувся, упевнений, що хтось за ним спостерігає, але потім зрозумів, що поводиться по-дурному. «Хлопця замкнено, — сказав він сам собі. — І вхідні двері замкнено». Лихвар полірував металеву оправу ніжно і дбайливо, наче археолог — щойно видобутий зразок, знімаючи шар чорного нальоту, під яким виблискувало срібло.

Він уже почав шкодувати, що покликав Тома Гастінґса, хоч той і був кремезним та добре залякував людей. Шкодував і про те, що збирався продати брошку, як начистить її. Вона була особлива. Що яскравіше вона виблискувала під маленькою настільною лампою, то більше лихварю хотілося лишити її собі й нікому не віддавати.

Але там, звідки взялася ця, мають бути ще такі. Хлопчик йому все скаже. Хлопчик приведе його до скарбу.

Хлопчик…

Аж раптом його осяяло. Ебенезер неохоче поклав брошку, висунув прилавкову шухлядку і витяг звідти бляшану коробку з-під печива, де лежали конверти, візитки і клапті паперу.

Він знайшов і витягнув картку, трохи більшу за звичайні візитки. З чорною облямівкою. Ні адреси, ні прізвища на ній не було. Лише одне слово, написане вицвілим на коричневе чорнилом: «Джек».

На звороті картки дрібним охайним почерком Ебенезера Болґера було написано інструкцію олівцем — як нагадування собі, хоча навряд чи він забув би, як використовувати цю картку, щоб викликати чоловіка на ім'я Джек. Ні, не викликати. Запросити. Таких людей не викликають.

У вхідні двері хтось постукав.

Болґер кинув картку на прилавок, підійшов до дверей і визирнув у мокрий вечір.

— Ворушися! — гукнув Том Гастінґс. — Тут не те що кепсько, тут просто жах. Я вже весь мокрий.

Лихвар відчинив двері, і Том Гастінґс протиснувся всередину, крапаючи водою з дощовика й волосся.

— Про що це таке важливе ти не міг поговорити по телефону?

— Про наше багатство, — відказав Ебенезер. — Ось про що.

Гастінґс зняв дощовика і повісив його на двері.

— І що ж це таке? На нашій вулиці перекинулася вантажівка з цукерками?

— Зі скарбами, — продовжив Ебенезер Болґер. — З двома.

Він завів товариша за прилавок і під світлом лампи показав брошку.

— Стара, еге ж?

— Ще з язичницьких часів, — відповів лихвар. — Дуже давніх. Часів друїдів. Римляни тоді ще не прийшли. Це зміїний камінь. Бачив такі в музеях. Але такої гарної оправи чи навіть чогось подібного не траплялося взагалі. Ця, мабуть, належала якомусь правителю. Хлопець, який знайшов брошку, каже, що дістав її з могили. Ти тільки подумай про поховання, набите такими штукенціями.

— Може, варто зробити все офіційно, — помірковано зауважив Гастінґс. — Заявити про знахідку. Нам тоді муситимуть заплатити за скарб ринкову ціну, а назвемо його на свою честь. «Спадщина Гастінґса-Болґера».

— «Болґера-Гастінґса», — автоматично виправив Ебенезер, а потім додав: — Я знаю кількох людей, у яких точно є гроші і які заплатять більше ринкової вартості, якщо потримають її у руках, як оце зараз ти.

І Том Гастінґс справді тримав брошку, ніжно погладжуючи її пальцем, як пестять кошенятко.

— І ніхто не ставитиме запитань.

Болґер простягнув руку, Том неохоче віддав йому прикрасу і мовив:

— Ти сказав — два скарби. Що ще?

Ебенезер Болґер підняв картку з чорними краями і простягнув товаришу роздивитися:

— Ти знаєш, що це?

Том похитав головою.

Лихвар поклав картку на прилавок.

— Дехто шукає декого.

— І?

— Як мені казали, — відповів Ебенезер Болґер, — шукають хлопчика.

— Хлопців усюди вистачає, — заперечив Том Гастінґс. — Бігають туди-сюди. Лізуть у халепи. Терпіти їх не можу. То що, шукають якогось конкретного хлопця?

— Той, що прийшов сьогодні, здається, потрібного віку. І одягнений… ну, ти сам побачиш. І він знайшов цю річ. Можливо, шукають саме його.

— А якщо його?

Ебенезер Болґер знову взяв картку за кутик і повільно провів нею назад-уперед, наче пройшовся краєчком по уявному полум'ю.

— Бобре, бобре, заховайся добре… — почав він.

— …бо як спійму, шкуру здійму, — підхопив Том Гастінґс. — Але слухай. Якщо ми покличемо чоловіка на ім'я Джек, ми втратимо хлопця. А якщо ми втратимо хлопця, то разом з ним і скарб.

І двоє чоловіків поринули в роздуми, зважуючи вигоди та хиби повідомлення про хлопця і знахідку скарбу, який у їхній уяві розрісся до підземної печери, забитої коштовностями, і поки вони сперечалися, Ебенезер витяг з-під прилавка пляшку слив'янки і щедро налив обом, так би мовити, щоб краще думалося.

Їхні розмова, яка стрибала з однієї теми на іншу, мов дзиґа, швидко набридла Лізі. Вона повернулася в комору й побачила, що Ніх стоїть серед кімнати з заплющеними очима, стиснутими кулаками й таким виразом майже синього від затамованого подиху обличчя, наче у хлопця болять зуби.

— А тепер що це ти робиш? — байдуже перепитала вона.

Ніх розплющив очі і видихнув.

— Намагаюся зникнути.

Ліза пхикнула.

— Ану спробуй ще раз.

І він спробував, затамувавши подих на ще довгий час.

— Припини, — сказала відьмочка, — а то луснеш.

Глибоко вдихнувши, Ніх зітхнув.

— Не виходить. Може, просто стукнути його каменюкою і тікати щодуху…

Але каменюк поруч не валялося, тому він взяв кольорове скляне прес-пап'є, зважив у руці, прикидаючи, чи зможе жбурнути його так, щоб убезпечити себе від Ебенезера Болґера.

— Їх там тепер двоє, — повідомила Ліза. — І якщо вийде одного здихатися, тебе впіймає другий. Вони хочуть змусити тебе показати, де ти взяв брошку, і розкопати могилу, щоб заволодіти скарбами.

Ні про іншу частину розмови, ні про візитку з чорним бордюром вона не розповіла, але похитала головою:

— Навіщо ти утнув таку дурницю? Ти ж знаєш про правила — не виходити з кладовища. Ти сам нарвався на неприємності.

Ніх почувався нікчемним і дурним.

— Я хотів дістати тобі надгробок, — тихо сказав він. — І подумав, що він коштуватиме більше грошей, ніж у мене є. Тому збирався продати брошку й купити його.

Дівчина нічого не відповіла.

— Ти сердишся?

Вона похитала головою і відповіла зі своєю гоблінською усмішкою:

— За п'ятсот років ти перший, хто робить для мене щось хороше. Чого б я сердилася? — а потім додала: — Що саме ти уявляєш, коли намагаєшся зникнути?

— Те, що мені казав пан Пенніворс. Я — пустельна вулиця. Я — прочинені двері. Я — ніщо. Очі мене не бачать, мене не помічають. Але це ніколи не спрацьовує.

— Бо ти живий, — хмикнула Ліза. — Такі штуки — для нас, мертвих, які мають докласти зусиль, щоб нас помічали, але не для вас, людей.

Вона охопила себе руками, розхитуючись назад-уперед, наче не могла вирішити, що робити. А потім сказала:

— Ти втрапив у цю халепу через мене… Підійди, Ніхто Овенс.

У маленькій кімнатці Ніх ступив крок уперед, і Ліза поклала холодну руку йому на лоба. На дотик це було, мов мокрий шовковий шалик.

— А тепер, — провадила вона, — можливо, я зможу зробити щось хороше для тебе.

І щось забурмотіла, хоча слів Ніх не міг розібрати. А потім чітко і ясно промовила:

Хлопчика торкнулося щось велетенське, ковзнуло по ньому з голови до п'ят, і він здригнувся. Волосся йому стало дибки, а по шкірі побігли сироти. Щось змінилося.

— Що ти зробила? — спитав Ніх.

— Простягла руку допомоги, — відповіла Ліза. — Я, може, й мертва, але, зауваж, я — мертва відьма. А ми нічого не забуваємо.

— Але…

— Цить, — перебила дівчина. — Вони повертаються.

У замку заскрипів ключ, і Ніх почув, як хтось, чийого голосу він до пуття раніше не чув, сказав:

— Ну, друзяко, я впевнений, що ми чудово потоваришуємо, — і Том Гастінґс розчахнув двері. Там він і став, здивовано розглядаючись. Був то великий, кремезний чолов'яга, з лисячо-рудим волоссям і червоним носом п'янички.

— Так. Ебенезере, ти ж казав, що він тут.

— Так і є, — підтвердив ззаду Болґер.

— Тут ні слуху, ні духу його немає.

Болґер визирнув з-за спини рудого й обвів кімнату поглядом.

— Ховається, — сказав лихвар, втупившись очима прямісінько в те місце, де стояв Ніх, і голосно додав: — Нема сенсу ховатися. Я тебе бачу. Виходь.

Двійко чоловіків увійшли до комори, а Ніх нерухомо застиг між ними і згадував уроки пана Пенніворса. Хлопчик не озивався, не ворушився. Він дозволяв поглядам ковзати повз нього, не затримуючись.

— Ти пошкодуєш, що не вийшов сам, — продовжив Болґер і зачинив двері. А потім сказав Тому Гастінґсу: — Так. Ти пильнуй двері, щоб він не вискочив.

А сам пішов коморою, зазираючи за речі й незграбно нахиляючись, щоб подивитися під столом. Він пройшов повз Овенса і відчинив шафу.

— А тепер я тебе бачу! — заволав він. — Виходь!

Ліза гигикнула.

— Що це було? — спитав Том Гастінґс і заметушився.

— Я нічого не чув, — відказав Ебенезер Болґер.

Ліза знову гигикнула. А тоді витягнула губи і дмухнула, і цей свист помалу перетворився на звук далекого вітру. Лампи в коморі замиготіли й задзижчали, а потім згасли.

— Кляті запобіжники, — буркнув Ебенезер Болґер. — Ходімо, це марна трата часу.

Ключ клацнув у замку, і Ніх із Лізою лишилися в кімнаті самі.

— Він утік, — сказав Ебенезер Болґер. Тепер Ніх чув його голос навіть крізь двері.

— У тій коморі йому не було де сховатися. Ми б його знайшли.

— Чоловікові на ім'я Джек це не сподобається.

— А хто йому про це повідомить?

Запала тиша.

— Так. Том Гастінґс. Куди поділася брошка?

— Що? Ця? Ось вона. Я її просто сховав, щоб не загубилася.

— Щоб не загубилася? Собі в кишеню? Як на мене, цікавеньке місце для схову. Більше схоже на те, що ти збирався з нею змитися, змитися з моєю брошкою.

— Твоєю брошкою, Ебенезере? Твоєю? Нашою, ти хотів сказати?

— Нашою, ще б пак. Щось я не пригадую, щоб ти був тут, коли я забрав її у хлопця.

— Хлопця, якого ти не зміг втримати для чоловіка на ім'я Джек, ти хочеш сказати? Ти уявляєш, що він зробить, якщо дізнається, що хлопець був у тебе і ти його проґавив?

— Може, то інший хлопець. Хлопців навколо цілі натовпи, які шанси, що це був саме той, що потрібен? Напевне, змився через задні двері, щойно я повернувся до нього спиною.

І тоді улесливо додав:

— А чоловіком на ім'я Джек ти не переймайся, Томе Гастінґс. Я впевнений, що то був не той хлопець. То я вже старий став, вигадую всяке. І ми вже майже всю слив'янку випили, що ти скажеш про келишок доброго скотчу? У мене в коморі є пляшечка, зачекай тут.

Двері до комори прочинилися, і увійшов Ебенезер з ліхтариком, ціпком і пикою, ще кислішою, ніж до того.

— Якщо ти ще тут, — невдоволено пробурмотів лихвар, — навіть не думай тікати. Щоб ти знав, я повідомив про тебе поліцію.

Ебенезер пошарудів у шухлядці, дістав півпляшки віскі й маленький чорний слоїчок. Націдив кілька крапель зі слоїчка у пляшку, потім поклав його в кишеню і пробурмотів:

— Моя брошка, і тільки моя, — а потім гукнув: — Томе, я вже йду!

Він знову обвів комору поглядом, дивлячись крізь Овенса, і пішов, тримаючи пляшку перед собою. Двері знову замкнув.

— Ось і я, — почувся з-за дверей його голос. — Давай-но склянку, Томе. Гарно хлюпну тобі скотчу, міцного, як чорт. Кажи, як досить.

Тиша.

— Дешева бовтанка. А ти не п'єш?

— Слив'янка мені кишки скрутила. Хай трошки шлунок вгамується… — і потім: — Томе! Де моя брошка?

— Знову «твоя»? Що, що ти… Ти підмішав мені щось, малий поганцю!

— А як підмішав, то й що? У тебе на лобі було написано, що ти збирався зробити, Том Гастінґс. Злодій.

Відтак почулися крики, кілька ударів, гучний тріск, наче перевертали важкі меблі…

…а потім тиша.

— А тепер хутенько треба тебе звідси діставати, — мовила Ліза.

— Але ж двері замкнено, — Ніх подивився на дівчину. — Ти можеш щось зробити?

— Я? Хлопче, я не знаю чарів, які могли б дістати тебе з зачиненої комори.

Ніх зіщулився і зазирнув у замкову шпарину. Нічого не видно — з іншого боку стирчав ключ. Ніх подумав, а потім усмішка осяяла його обличчя, наче ліхтарик чи лампочка. Він дістав з коробки газетний аркуш, розрівняв його, наскільки це було можливо, і підсунув під двері майже повністю, лишивши тільки маленький кутик.

— Що це за забавки? — нетерпляче запитала Ліза.

— Мені потрібне щось, схоже на олівець. Тільки тонше… — відповів Ніх. — Ось!

Він узяв зі стола тоненького пензля, устромив його протилежним від ворсу кінцем у замок, пошарудів ним і штовхнув.

Щось тихо клацнуло, і ключ випав із замка на газету. Ніх підтягнув її до себе уже з ключем.

Ліза від захвату аж розсміялася.

— Оце так кмітливість, юначе, — сказала вона, — оце розум.

Ніх вставив ключ у замок, повернув його і штовхнув двері.

На підлозі, посеред захаращеної антикварної крамниці, лежали двоє чоловіків. Меблі таки падали: кімната перетворилася на гору розтрощених годинників і стільців, серед них лежав Ебенезер Болґер, а на ньому — Том Гастінгс. І жоден з них не ворушився.

— Вони мертві? — спитав Ніх.

— Не з нашим щастям, — відказала Ліза.

Поруч із чоловіками на підлозі лежала брошка з начищеною срібною оправою, криваво-оранжевий посмугований камінь тримали пазурі й зміїні голови, і вираз ці зміїні голови мали переможний, зажерливий і вдоволений.

Ніх поклав брошку в кишеню, де вже лежало важке прес-пап'є, пензлик і маленький слоїк з фарбою.

— І це візьми, — мовила Ліза.

Ніх подивився на візитку з чорними краями й написаним словом «Джек». Вона його непокоїла. Було в ній щось знайоме, щось, що каламутило давні спогади, щось небезпечне.

— Не хочу.

— Її не можна лишати тут, — заперечила Ліза. — Вони хочуть заподіяти тобі шкоду, використавши її.

— Я не хочу її забирати, — уперся Ніх. — Вона погана. Спали її.

— Ні! — вихопилося у Лізи. — Не можна. Її не можна палити.

— Тоді я віддам її Сайласу, — відповів Ніх.

Він поклав картку в конверт, щоб торкатися її якомога менше, і сховав у внутрішню кишеню старої садової куртки, біля серця.

За двісті миль чоловік на ім'я Джек прокинувся і втягнув носом повітря. Він спустився сходами.

— Що таке? — спитала його бабуся, помішуючи якесь вариво у великому залізному казанку на плиті. — Що на тебе найшло цього разу?

— Не знаю, — відповів онук. — Щось відбувається. Щось… цікаве.

А потім він облизнувся і сказав:

— Пахне смачно. Дуже смачно.

Бруковану вулицю розітнула блискавка.

Під дощем Ніх квапився крізь Старе місто, неухильно прямуючи до пагорба і кладовища. Поки він сидів у коморі, сірий день перетворився на ранню ніч, і хлопця не здивувала знайома тінь, що закружляла під ліхтарями. Ніх призупинився, і плескіт чорного, як ніч, оксамиту набув людських обрисів.

Перед Овенсом, склавши руки на грудях, стояв Сайлас. Нетерпляче той ступив крок уперед.

— Ну? — запитав опікун.

І Ніх відповів:

— Вибач, Сайласе.

— Ніх, ти вельми розчарував мене, — і Сайлас похитав головою. — Я шукав тебе, відколи прокинувся. Від тебе аж тхне халепою. І ти знаєш, що тобі заборонено виходити сюди, у світ живих.

— Я знаю. Вибач, — по обличчю хлопчика текли краплі дощу, схожі на сльози.

— Перш за все, треба повернути тебе у безпечне місце.

Сайлас нахилився і загорнув живе дитя у свій плащ, і Ніх відчув, як земля тікає в нього з-під ніг.

— Сайласе, — промовив він.

Сайлас мовчав.

— Я трошки злякався, але знав, що коли все стане дуже кепсько, ти прийдеш і врятуєш мене. І зі мною була Ліза. Вона дуже мені допомогла.

— Ліза? — суворо перепитав Сайлас.

— Відьма. З Гончарного поля.

— І, кажеш, вона допомогла тобі?

— Так. Особливо зі зниканням. Здається, тепер у мене виходить.

— Усе це можна розказати, коли ми повернемося додому, — пробурчав Сайлас, і Ніх замовк доти, доки вони не приземлилися біля каплички. Вони зайшли всередину, у порожню залу, а дощ уперіщив ще сильніше, хлюпаючи краплями по калюжах, що розтікалися на землі.

Ніх дістав конверт з карткою з чорними краями і сказав:

— Я думаю, що краще це віддати тобі. Точніше, це Ліза так думає.

Сайлас подивився на конверт. Розгорнув його, дістав картку, уважно її роздивився, перевернув і прочитав олівцеві нотатки Ебенезера Болґера, написані дрібним почерком, що детально пояснювали, як використовувати візитку.

— Розкажи мені про все, що сталося, — мовив опікун.

І Ніх розповів усе, що зміг пригадати з денних подій. Коли він договорив, Сайлас повільно й задумливо похитав головою.

— У мене проблеми? — запитав хлопчик.

— Ніхто Овенс, — відказав опікун, — проблеми в тебе точно є. Однак чи карати й сварити тебе, вирішуватимуть твої батьки. А мені треба здихатися цього.

Візитка з чорними краями зникла під оксамитовим плащем, а відтак, у властивий для нього спосіб, зник і Сайлас.

Ніх стягнув куртку через голову і почалапав слизькими стежками на верхівку пагорба до мавзолею Фробішера. Хлопець посунув труну Єфраїма Петтіфера й пішов сходами вниз, спускаючись дедалі нижче і глибше.

Він поклав брошку поряд із кубком і ножем.

— Ось вона, — сказав Ніх. — Наполірована і гарненька.

— ВОНА ПОВЕРТАЄТЬСЯ, — задоволено відгукнувся Винищувач своїм голосом, схожим на дим. — ВОНА ЗАВЖДИ ПОВЕРТАЄТЬСЯ.

То була довга ніч.

Ніх ішов, заспаний і трохи насторожений, повз невисокий надгробок панни з дивовижним іменем Ліберті Роуч («Все, що вона витратила — втрачено, а що віддала — лишиться назавжди. Щедро віддавай, читачу»), повз місце останнього спочинку Гаррісона Вествуда, парафіяльного пекаря, і його дружин, Меріон і Джоан, крокував у бік Гончарного поля.

Пан і пані Овенс померли за кілька років до того, як тілесні покарання було визнано неправильним підходом до виховання дітей, тому тієї ночі пан Овенс, на превеликий жаль, мусив зробити те, що вважав своїм батьківським обов'язком, і сідниці в Овенса-молодшого аж пекли. Але тривога на обличчі пані Овенс пекла хлопцеві більше, ніж будь-які ляпанці.

Він дістався металевої огорожі, за якою починалося Гончарне поле, і проліз між ґратами.

— Агов? — покликав Ніх.

Тиша. І жодних підозрілих тіней у кущах глоду.

— Сподіваюся, ти не мала через мене клопоту, — додав Овенс.

Нічого.

Джинси хлопець відніс до хатинки садівника — йому було зручніше в сірому савані, — але куртку таки лишив собі. Йому кишені сподобалися.

Коли він ходив повернути одяг, то прихопив з будиночка маленьку ручну косу, яка висіла на стіні, і тепер заходився косити кропиву, та так, що та розліталася навсібіч, — різав і патрав її, аж поки не лишилося нічого, крім колючої стерні.

З кишені Ніх дістав пап'є-маше, яке всередині переливалося тисячами яскравих кольорів, слоїчок з фарбою і пензлик.

І, зануривши пензель у фарбу, він старанно намалював на пап'є-маше коричневі літери:

А під ними дописав:

Уже був час лягати в ліжечко, а з огляду на останні події запізнюватися додому в найближчі дні було б нерозумно.

Ніх поклав пап'є-маше на землю, де раніше була сама кропива, на те місце, де приблизно мала би бути голова, затримався лише на мить, щоб окинути оком свою роботу, проліз крізь ґрати і попрямував, уже менш насторожено, назад на пагорб.

— Непогано, — долинув з Гончарного поля нахабний голос. — Зовсім непогано.

Але, коли Ніх обернувся, там нікого не було.