Книга кладовища

Розділ третій Божі пси

На кожному цвинтарі є могила, що належить гулям. Якщо довго вештатися кладовищем, ви її обов'язково знайдете, поплямовану і криву, з тріснутим, а то й розбитим надгробком, порослу неохайною травою чи густим бур'яном, і від цієї могили аж віятиме занедбаністю. Надгробок її може бути холоднішим за інші, а ім'я похованого майже годі розібрати. Якщо на такій могилі колись поставили пам'ятник, то він або буде безголовим, або таким густо вкритим наростами і лишайниками, що сам скидатиметься на великий наріст. Якщо якась могила видається просто створеною для забав вандалів — це точно брама гулів. Якщо якась могила наводить бажання опинитися деінде — це брама гулів.

Була така й на кладовищі, де жив Ніх.

Така є на кожному цвинтарі.

Сайлас полишав кладовище.

Коли Ніх дізнався про це, то попервах дуже засмутився. Одначе згодом смуток минув, а хлопець розізлився.

— Чому? — допитувався Ніх.

— Я вже пояснював. Мені треба перевірити деяку інформацію. Для цього потрібно поїхати. І щоб поїхати, я мушу полишити кладовище. Ми ж уже говорили про це.

— Але що може бути таким важливим, щоб ти мусив іти? — уява шестирічного хлопчика відмовлялася змалювати щось аж таке важливе, що могло би змусити Сайласа покинути його. — Так нечесно.

Втім, опікун лишався незворушним.

— Це ані чесно, ані нечесно, Ніхто Овенс. Це просто факт.

Така відповідь не справила враження на хлопчика.

— Ти маєш піклуватися про мене. Ти сам казав.

— Як твій опікун я відповідальний за тебе, не заперечую. На щастя, я не єдина особа на світі, яка воліє взяти на себе цю відповідальність.

— А куди ти взагалі зібрався?

— За межі кладовища. У зовнішній світ. Є речі, які я маю з'ясувати, але неспроможний з'ясувати їх тут.

Ніх пирхнув і пішов, буцаючи дорогою уявний камінець. Північно-західна частина кладовища поросла такими хащами, що ні доглядачі, ні «Друзі кладовища» не були здатні їх приборкати. Отуди неквапливо вирушив Овенс, розбудив дітей з вікторіанської родини (їм усім було не більше десяти), і вони побавилися в хованки серед залитих місячним світлом джунглів з ліан плюща. Ніх намагався переконати себе, що Сайлас нікуди не йде, все буде, як раніше, але коли забава скінчилася і він побіг до старої каплиці, то побачив те, що звело всі його надії нанівець.

Спочатку він побачив сумку. З першого ж погляду Ніх зрозумів, що це Сайласова сумка. Їй, прегарній, було щонайменше років сто п’ятдесят: чорна шкіра, мідна фурнітура, чорна ручка, такий саквояж міг носити лікар чи працівник похоронного бюро вікторіанської доби, й у цьому саквояжі знайшовся б будь-який потрібний інструмент. Доти Овенс не бачив Сайласової сумки, навіть не знав, що в того вона є, але така річ могла належати винятково Сайласу. Ніх спробував зазирнути всередину, але сумка замикалася величезним мідним замком. Хлопець його й підняти не здужав би.

А потім він помітив жінку, що сиділа на лавці коло каплиці.

— Ніх, — мовив Сайлас, — це панна Лупеску.

Панна Лупеску вродою не вирізнялася. На змученому обличчі застиг осудливий вираз. Жінка була сивою, хоч і явно замолодою для сивини. Передні зуби — кривуваті. Довершували образ мішкуватий макінтош і чоловіча краватка на шиї.

— Як ся маєте, панно Лупеску? — привітався Ніх.

Панна Лупеску не відповіла. Вона втягла носом повітря. Потім подивилася на Сайласа і спитала:

— Отже, це і є хлопчик?

Вона підвелася з лавки й обійшла Овенса; її ніздрі роздувалися, наче вона обнюхувала його. Зробивши повне коло, жінка мовила:

— Як прокидатимешся і перед тим, як лягатимеш спати, звітуватимеш мені. Я винаймаю кімнату в тому будинку, — і вказала на дах, ледь-ледь помітний з того місця, де вони стояли. — Однак я майже завжди буду на кладовищі. Тут я в ролі науковця, дослідника історії давніх могил. Ти розумієш, хлопчику? Да?

— Мене звати Ніх, — відповів Овенс.

— Скорочено від Ніхто, — продовжила вона. — Дурне ім'я. А Ніх — це якась кличка для домашньої тварини. Я не схвалюю. Називатиму тебе «хлопчик». А ти кликатимеш мене «панна Лупеску».

Ніх прохально позирав на Сайласа, але на обличчі опікуна не було й сліду співчуття. Він підібрав саквояж і сказав:

— З панною Лупеску, Ніх, ти будеш у надійних руках. Я впевнений, що ви потоваришуєте.

— Ні! — вигукнув Ніх. — Вона жахлива!

— Це дуже неввічливо з твого боку, — зауважив опікун. — Я думаю, ти маєш вибачитися. Згоден?

Ніх був незгоден, але на нього дивився Сайлас, і Сайлас тримав саквояж, і збирався піти бозна-наскільки, тож хлопчик вимовив:

— Я перепрошую, панно Лупеску.

Спочатку вона нічого не відповіла. Просто хмикнула. А потім додала:

— Я приїхала дуже здалеку, щоб глядіти тебе. Сподіваюся, ти цього вартий.

Обійматися з Сайласом було якось незручно, тож Ніх простягнув йому руку, а опікун нахилився і легенько потис її, сховавши маленьку немиту долоньку у своїй, великій і блідій. Відтак Сайлас підняв свого чорного шкіряного саквояжа, наче той був пір'їнкою, і попростував доріжкою, яка вела за межі кладовища.

Ніх розповів про це батькам.

— Сайлас пішов, — пожалівся він.

— Повернеться, — бадьоро відповів пан Овенс. — Не бери в голову, Ніх. Повернеться, як пташечки з вирію.

Пані Овенс додала:

— Коли ти народився, він пообіцяв, що як матиме кудись піти, то знайде когось, хто буде приносити їжу й глядіти тебе замість нього. Сайлас дуже надійний.

Сайлас і справді приносив їжу хлопчику та лишав її у склепі, але, як вважав Ніх, це було найнезначніше, що опікун для нього робив. Адже він давав Овенсу поради, спокійні, розсудливі й завжди правильні. Він знав більше за мешканців кладовища, адже його нічні прогулянки назовні дозволяли йому розповідати про світ сьогоднішній, а не сторічної давнини. Незворушний і надійний, він щоночі був поруч усе хлопцеве життя, і уявити маленьку каплицю без її єдиного мешканця здавалося неможливим. А найголовніше — з ним Ніх почувався у безпеці.

Панна Лупеску теж вважала, що її обов'язок не обмежується постачанням їжі. Щоправда, харчі вона теж приносила.

— Що це таке? — спитав настрашений Ніх.

— Правильна їжа, — відповіла панна Лупеску. Все це відбувалося у склепі. Вона поставила на стільницю два пластикові контейнери і зняла з одного кришку.

— Це буряково-ячмінний суп, — вказала вона на перший контейнер. Потім на другий: — Це салат. А тепер їж. Я приготувала їх для тебе.

Ніх втупився очима в панну Лупеску, в надії, що та пожартувала. Їжа, яку приносив Сайлас, була переважно пакетована, куплена в місцях, що працюють допізна й де не ставлять зайвих питань. Ніхто й ніколи не приносив йому їжу в пластикових слоїках з кришками. Хлопчик мовив:

— На запах — жахливо.

— Якщо не з'їси суп зараз, буде ще гірше, бо він вистигне. Їж давай.

Ніх був голодний. Він взяв пластикову ложку, занурив її в пурпурово-червону рідину і став їсти. Страва була густою, неприємною і незвичною, але він не зупинявся.

— А тепер салат! — сповістила панна Лупеску й відкрила другий слоїк. Там лежали накраяні великими шматками сира цибуля, буряк і помідори, политі густою кислою заправкою.

Ніх поклав до рота шматочок буряка і став жувати. Відчуваючи, як збирається слина, хлопчик зрозумів, що як ковтне, то виблює.

— Я не можу це їсти.

— Це корисно.

— Мене знудить.

Вони свердлили одне одного поглядами — маленький хлопчик з розкуйовдженою сірою чуприною і худа бліда жінка з ретельно зачесаним сивим волоссям.

— Ти з'їси ще один шматочок.

— Не можу.

— З'їси один, або не встанеш, поки не доїси всього.

Ніх взяв шматочок кислого помідора, пережував і спромігся ковтнути. Панна Лупеску закрила контейнери кришками і склала їх у пакет. А далі заявила:

— А тепер — уроки.

Була середина літа. Повністю не темніло майже до півночі. І о такій порі не було жодних уроків, бо коли Ніх не спав, то бавився у нескінченних теплих сутінках, досліджував кладовище чи видирався кудись.

— Уроки? — перепитав він.

— Твій опікун сказав, що було б непогано, якби я тебе чомусь навчала.

— У мене є вчителі. Летиція Борроуз вчить мене писати і читати, а пан Пенніворс викладає мені свій «Повний освітній курс для юних джентльменів з додатковими матеріалами для потойбіччя». Я вчу географію і все, що треба. Мені не потрібні додаткові уроки.

— Тоді ти на всьому знаєшся, еге ж, хлопче? Тобі шість, і ти вже в усьому обізнаний.

— Я такого не казав.

Панна Лупеску схрестила руки на грудях і сказала:

— Розкажи мені про гулів.

Ніх намагався згадати, що йому за ці роки розказував про гулів Сайлас.

— Триматися від них якнайдалі.

— І це все, що ти знаєш? Да? Чому від них треба триматися якнайдалі? Звідки вони беруться? Куди потім ідуть? Чому не можна стояти коло брами гулів? Га, хлопче?

Ніх знизав плечима і похитав головою.

— Які ти знаєш види істот? — запитала панна Лупеску. — Ну?

Хлопчик задумався на мить.

— Живі, — вимовив він. — Е-е. Мертві.

Знову пауза, а потім невпевнено додав:

— Коти?

— Хлопче, ти — неук, — підбила підсумок панна Лупеску. — Це погано. І ти цим цілком задоволений, що ще гірше. Повторюй за мною: є живі й мертві, народ денний і народ нічний, є гулі й туманні ходоки, є вищі мисливці й Божі пси. Ще є одинаки.

— А хто ви? — запитав Ніх.

— Я, — була сувора відповідь — панна Лупеску.

— А Сайлас?

Повагавшись, панна Лупеску відповіла:

— Він з одинаків.

Ніх якось пережив урок. Коли його вчив Сайлас, це було цікаво. Переважну більшість часу хлопчик навіть не усвідомлював, що це уроки. Панна Лупеску видавала інформацію в конспектах, і він не бачив у тому сенсу. Овенс сидів у склепі, а йому аж муляло бути деінде, у літніх сутінках під примарним місяцем.

Коли урок нарешті скінчився, Ніх утік у зіпсутому настрої. Він шукав компанії для забав, але не зустрів нікого, крім великого сірого собаки, який скрадався між надгробків, завжди на відстані, сновигаючи між могил і тіней.

Тиждень минав, і ставало все гірше.

Панна Лупеску й далі приносила хлопчику власноруч приготовані страви: галушки, що плавали у топленому салі, густий червоно-пурпуровий суп зі сметаною, дрібну варену картоплю, холодну до того ж, холодні ковбаси, напхані часником, круто зварені яйця в сірій неапетитній рідині. Він припиняв їсти одразу ж, як йому дозволяли це зробити. Уроки тривали, два дні поспіль панна Лупеску навчала його лише кликати на допомогу всіма мовами світу, а якщо Ніх помилявся чи забував, била його ручкою по кісточках пальців.

На третій день це нагадувало кулеметну чергу:

— Французькою?

— Au secours.

— Азбука Морзе?

— C-O-C, три крапки, три тире і ще три крапки.

— Мовою нічних кощавців?

— Ну що за дурня, я навіть не знаю, хто такі ці нічні кощавці.

— Істоти зі шкірястими крилами, літають швидко й низько. У цьому світі таких немає, але їх повно в червоному небі над дорогою на Гульхайм.

— Мені це ніколи не стане в пригоді.

Панна Лупеску стисла губи ще міцніше й повторила:

— Мовою нічних кощавців?

Ніх видав глибокий горловий лемент, як вона і вчила його, схожий на крик орла. Вчителька хмикнула:

— Зійде.

Хлопець вже не міг дочекатися повернення Сайласа.

— Кладовищем подеколи гуляє великий сірий собака. З'явився одночасно з вашим приїздом. То ваш? — запитав Ніх.

Панна Лупеску поправила краватку.

— Не мій.

— Ми закінчили?

— На сьогодні так. На завтра вивчиш конспект, який я тобі дала.

Конспекти панни Лупеску були писані фіолетовими чорнилами на білому папері й дивно пахли. Ніх узяв черговий конспект з собою на схил пагорба й намагався розібрати текст, але ніяк не міг на ньому зосередитися. Врешті-решт, він склав аркуш і сховав його під каменем.

Тої ночі з ним знову ніхто не грався. Під велетенським літнім місяцем ніхто не хотів ні бавитися, ні розмовляти, ні бігати, ні видиратися кудись.

Він пішов до могили Овенсів, щоб пожалітися батькам, але пані Овенс категорично відмовилася вислухати бодай слово проти панни Лупеску, оскільки її вибрав Сайлас (і це було несправедливо, як на хлопчиків погляд), а пан Овенс узагалі лише знизав плечима і заходився розповідати про своє буття молодим підмайстром червонодеревця і про те, як би він хотів навчатися всього того цікавого, що опановує зараз Ніх (і це Овенсу-молодшому здалося іще більш несправедливим).

— Хіба ти в будь-якому разі не повинен учитися? — запитав пан Овенс, на що Ніх стис кулаки і промовчав. Він важко почалапав кладовищем, упевнений, що його ніхто не любить і не розуміє.

Ніх страждав від світової несправедливості й тинявся кладовищем, копаючи ногами надгробки. Помітивши сірого собаку, хлопчик покликав його, в надії, що той підійде і пограється з ним, але пес не наближався, і в розпачі Ніх кинув у того грудку землі, що розбилася об найближчу кам'яну брилу й засипала все навколо. Пес осудливо подивився на Овенса, відступив у тінь і зник.

Хлопчик пішов назад на південно-західну частину цвинтаря, оминаючи каплицю: він не хотів бачити місце, яке полишив Сайлас. Зупинився поряд із надгробком, який своїм виглядом унаочнював внутрішній стан Овенса: захований за дубом, у який колись вдарила блискавка і перетворила його на чорний стовбур, схожий на гострий кіготь, що стирчав з землі, сама могила була поплямована й розтріскана, а над нею нависав безголовий кам'яний янгол, що скидався на великий і потворний деревний наріст.

Ніх усівся на кущик трави, сповнений жалю до себе й ненависті до всіх інших. Він ненавидів навіть Сайласа, за те, що той пішов і покинув його. Хлопчик заплющив очі, скоцюрбився і поринув у сон без сновидінь.

А вулицею нижче на пагорб сунули Герцог Вестмінстерський, Високоповажний Арчибальд Фіцг'ю та Єпископ Бата й Уельсу, ковзаючи й перебігаючи від тіні до тіні, худі й шкірясті, кощаві й жилясті, у строях, що нагадували радше лахміття й ганчірки, ця трійця бігла, стрибала, скрадалася, перескакувала через смітники, тримаючись тіні огорож.

Вони були маленькі, наче люди, висушені сонцем і від того зіщулені, а говорили одне до одного впівголоса такими фразами: «Якщо ваша високість має краще уявлення щодо того, де ми зараз перебуваємо, я був би красно вдячний, якби ти нею поділився» і «Я мав на увазі, ваша милосте, що знаю, що десь поруч є кладовище, я його чую», і «Якщо ти чуєш, то і я мав би чути, ніс у мене кращий за твій, ваша високосте».

І все це на ходу, поки вони кралися і плели свій путь садами. Один вони оминули («Цить! — просичав Високоповажний Арчибальд Фіцг’ю. — Собаки!») і пробігли муром, що цей сад оточував, прошмигнувши, наче щури завбільшки з дитину. Зістрибнули й помчали вгору вуличкою, що вела на верхівку пагорба. Уже там вони зупинилися біля цвинтарної огорожі, видряпалися на неї, наче білки на дерево, і принюхалися.

— Сторожовий пес, — зауважив Герцог Вестмінстерський.

— Де? Не чую. Може, десь неподалік. У будь-якому разі, серйозним собакою не пахне, — відказав Єпископ Бата й Уельсу.

— Хтось і кладовище унюхати не спромігся, — уїдливо промовив Високоповажний Арчибальд Фіцг’ю. — Не забув? Це просто собака.

Трійця зіскочила з муру на землю і на всіх чотирьох побігла кладовищем у бік брами гулів під обпаленим блискавкою деревом.

І вже коло брами, залитої місячним світлом, вони зупинилися.

— І хто б це міг бути? — поцікавився Єпископ Бата й Уельсу.

— Ти диви, — зачудувався Герцог Вестмінстерський.

Тоді-то Ніх і прокинувся.

Три обличчя, які він побачив, були схожі на мумій, кощаві й сухі, але водночас живі й зацікавлені: посмішки виставляли напоказ гострі попсуті зуби, намистини-очі виблискували, а рухливі руки перебирали повітря пазуристими пальцями.

— Ви хто? — запитав хлопчик.

— Ми, — відповіло одне зі створінь, що, як зрозумів Ніх, були лише трошки більшими за нього, — найважливіший народ, от хто. Оце ось Герцог Вестмінстерський.

Найвищий з прибульців вклонився, промовляючи:

— Надзвичайно приємно.

— А це Єпископ Бата й Уельсу.

На думку хлопця, створіння, що вищирилося рядом гострих зубів, між яких теліпався язик неймовірної довжини, аж ніяк не було схоже на єпископа — мало рябу шкіру, і одна пляма припадала якраз на око і робила дивака схожим на пірата.

— А я маю честь бути Високоповажним Арчибальдом Фіцг'ю. До ваших послуг.

Усі троє вклонилися одночасно.

А тоді Єпископ Бата й Уельсу мовив:

— А тепер, юначе, розкажи-но про себе. І саму лише правду, пам'ятай, що розмовляєш з єпископом.

— Розкажи йому, ваша милосте, — піддакнули інші двоє.

I Hix розказав. Розказав, що ніхто його не любить, не хоче бавитися, не цінує, всім на нього начхати, і навіть опікун покинув бідолашного.

— Щоб я луснув, — сказав Герцог Вестмінстерський, чухаючи носа (крихітного і зморщеного, практично самі ніздрі). — Тобі треба піти від них туди, де тебе цінуватимуть.

— Нема куди, — відповів Ніх. — Мені не можна виходити з кладовища.

— Тобі потрібен новий світ друзів і компанія для ігор, — підтвердив Єпископ Бата й Уельсу, вихляючи своїм довгим язиком. — Місто див, забав і чарів, де тебе любитимуть, а не зневажатимуть.

Ніх додав:

— А панна, яка мене доглядає, жахливо куховарить. Годує мене звареними на круто яйцями і ще гіршими стравами.

— А їжа! — вигукнув Високоповажний Арчибальд Фіцг’ю. — Там, куди ми вирушаємо, їжа найкраща у світі. У мене в животі бурчить, і я слинюся від самої лише думки про неї!

— Можна мені з вами? — спитав Ніх.

— З нами? — шоковано повторив Герцог Вестмінстерський.

— Ну ж бо, ваша високосте, — сказав Єпископ Бата й Уельсу. — Виявіть співчуття. Ви тільки погляньте на бідолашного, та в нього ж на лобі написано, що він уже сто років нормально не їв.

— Я за те, щоб взяти його з собою, — підтримав Високоповажний Арчибальд Фіцг'ю. — У нас там є що попоїсти. — І поплескав по пузу, демонструючи, якою доброю буде їжа.

— Отже. Чи ризикнеш ти вирушити у подорож? — запитав Герцог Вестмінстерський, зацікавлений цією новою ідеєю. — Або ти хочеш змарнувати тут усе своє життя? — і тицьнув кощавим пальцем в оповите ніччю кладовище.

Ніх подумав про панну Лупеску, її жахливе частування, конспекти і тонкі губи, і відповів:

— Ризикну.

Трійко його нових друзів, може, й були завбільшки з дитину, але сили мали значно більше, тож Ніх і кліпнути не встиг, як Єпископ Бата й Уельсу підхопив його і підняв над головою, а Герцог Вестмінстерський взявся за кущик миршавої трави, вигукнув щось схоже на: «Ска! Те! Хаваґа!» і потягнув. Кам'яна брила, що лежала на могилі, розчахнулася, наче люк, відчиняючи вхід у темряву.

— А тепер хутко, — сказав Герцог, і Єпископ Бата й Уельсу кинув у темне провалля хлопчика та сам скочив униз, за ним — Високоповажний Арчибальд Фіцг’ю, і останнім прудко стрибнув Герцог Вестмінстерський з криком «Ве карадос!», що замикає браму гулів, і надгробок захлопнувся за ними.

Ніх падав крізь морок, перевертаючись, наче кулька, надто здивований, щоби боятися, і думав, якою ж глибокою може бути діра під могилою, аж ось дві сильні руки підхопили його під пахви, і хлопчик полетів крізь суцільну темряву.

Уже багато років Ніх не потрапляв у таку темінь. На кладовищі він міг бачити, як бачать мертві, і жодне поховання, могила чи склеп не були для нього по-справжньому позбавленими світла. Але зараз він опинився в абсолютній темряві, його смикали й тягли вперед, аж вітер у вухах свистів. Це було лячно, але й страшенно захопливо.

А потім з'явилося світло, і все змінилося.

Небо було червоним, але не теплим багрянцем заходу сонця. То було агресивне червоне сяйво кольору запаленої рани. Саме сонце було маленьким і здавалося відгорілим та далеким. Четвірка спускалася крізь холодне повітря до якоїсь стіни. Надгробки і статуї, що стриміли з неї, створювали враження кладовища, перевернутого догори дриґом, і Герцог Вестмінстерський, Єпископ Бата й Уельсу та Високоповажний Арчибальд Фіцг'ю, наче три зморшкуваті шимпанзе, стрибали надгробками й статуями, на ходу перекидаючи Овенса один одному, жодного разу не проґавивши, завжди підхоплюючи його, навіть не дивлячись.

Ніх намагався розгледіти могилу, крізь яку вони потрапили в цей дивний світ, але бачив лише суцільну стіну надгробків. Цікаво, чи всі вони були дверима для тих, хто ніс хлопчика…

— А куди ми біжимо? — запитав він, але його слова відніс вітер.

Вони мчали швидше і швидше. Ніх побачив, як попереду перевернулася статуя, і в кармазинове небо вилетіли ще два створіння, такі самі, як ті, що несли Овенса. Одне було вдягнене у поношену шовкову сорочку, яка, схоже, колись була білою, а друге — у поплямований сірий костюм, явно завеликий, з рукавами, порваними на лахміття. Ці двоє помітили хлопця та його нових друзів і рвонули до них, легко подолавши шість метрів.

Вереснувши, Герцог Вестмінстерський удав із себе наляканого, і разом зі своєю ношею створіння пострибали стіною могил униз, а двоє новачків кинулися навздогін. Вигоріле сонце витріщалося на них, наче мертве око, і не було схоже, щоб хтось із них стомився чи захекався, і врешті-решт їх наздогнали біля велетенської статуї, усе обличчя якої перетворилося на один здоровий наріст. Овенса представили Тридцять третьому Президенту Сполучених Штатів і Китайському Імператору.

— Це пан Ніх, — мовив Єпископ Бата й Уельсу. — Він стане одним із нас.

— І він шукає доброї їжі, — додав Високоповажний Арчибальд Фіцг’ю.

— О, з нами вишукані страви тобі забезпечені, юначе, — відповів Китайський Імператор.

— Ще б пак, — підхопив Тридцять третій Президент Сполучених Штатів.

— Стану одним з вас? Тобто перетворюся на такого, як ви? — уточнив Ніх.

— Розумний, як біс, кмітливий, як лис, нічого від тебе не приховаєш, — відгукнувся Єпископ Бата й Уельсу. — Саме так. Одним з нас. Таким само сильним, швидким і непереможним.

— Матимеш міцні зуби, що розкришать будь-які кістки, довгий і гострий язик, що дістане кістковий мозок з найглибшої кісточки, здере плоть зі щокатого обличчя, — додав Китайський Імператор.

— Здатним ковзати з тіні в тінь, небаченим, непідозрюваним. Вільним, як вітер, швидким, як думка, холодним, як крига, міцним, як криця, небезпечним, як ми. Як ми, — долучився Герцог Вестмінстерський.

Ніх глянув на них і мовив:

— А що, як я не хочу ставати таким?

— Не хочеш? Звісно, що хочеш! Що може бути кращим? Навряд чи в усьому всесвіті знайдеться бодай хтось, хто не хоче бути таким, як ми.

— Ми живемо в найкращому місті…

— У Гульхаймі, — встряг Тридцять третій Президент Сполучених Штатів.

— Їмо найкращу їжу, живемо найкращим життям…

— Тільки уяви, — перебив Єпископ Бата й Уельсу, — як смачно пити чорний іхор, що збирається у свинцевих трунах! Як це — почуватися важливішим за королів і королев, і президентів, і прем'єрів, і героїв, знати це напевне, бути важливішим за них так само, як люди важливіші за брюссельську капусту.

— То хто ж ви? — запитав Ніх.

— Гулі, — відповів Єпископ Бата й Уельсу, — хтось тут неуважний, еге ж? Ми — гулі.

— Дивіться!

Під ними біг, стрибав і скакав цілий натовп маленьких створінь, які прямували до дороги, й не встиг Ніх і слова вимовити, як пара кощавих рук підхопила його, і він полетів, смиканий і штовханий, разом зі створіннями, що просувалися назустріч своїм побратимам.

Стіна з могил закінчувалася, і тепер попереду була дорога, і нічого, крім неї, уторований шлях крізь пустельну рівнину, повну каміння й кісток, шлях, що вів до міста на височезній червоній скелі далеко попереду.

Ніх подивився на це місто і вжахнувся, його охопили почуття змішаної відрази і страху, огиди й ненависті, забарвлені шоком.

Гулі нічого не будують. Вони паразитують, копирсаються у смітті й пожирають падло. Місто, яке вони звуть Гульхаймом, вони не побудували, а знайшли колись дуже давно. Ніхто не знає, які створіння (відомі людям чи ні) звели ці будівлі, хто поцяткував скелю тунелями й вежами, але було очевидно, що ніхто, крім гулів, не захотів би не те, що жити, а навіть наближатися до них.

Навіть з дороги на Гульхайм, навіть за багато миль до нього, Ніх бачив, що все там було викривлене, стіни вигиналися під шаленими кутами, це місто втілювало всі його нічні жахіття, зібрані в одному місці, схожому на велетенську пащеку з вищиреними іклами. Це було місто, зведене лише для того, щоби бути покинутим, з усіма страхами, божевіллям і огидою будівельників, вирізьбленими у камені. Гулі його знайшли, зачарувалися й назвали домом.

Гулі швидкі. Вони мчали юрбою і долали пустельну дорогу швидше за стерв'ятників, і несли за собою Овенса, тримали його високо над натовпом і перекидали з одних міцних гулячих рук в інші. Хлопця нудило, йому було страшно і тривожно, а ще він почувався дурнем.

А в сумному червоному небі над ними хтось кружляв на великих чорних крилах.

— Пильнуйте, — сказав Герцог Вестмінстерський, — і приберіть хлопця. Не хочу, щоб його поцупили нічні кощавці. Чортові злодії.

— Так! Ненавидимо злодіїв! — вигукнув Китайський Імператор.

Нічні кощавці в червоному небі над Гульхаймом… Ніх набрав повні груди повітря і закричав, як його вчила панна Лупеску. Видав горловий лемент, як кричать орли.

Одне з крилатих створінь спустилося, стало кружляти нижче, і Ніх заволав знову, аж поки кощава долоня не затулила йому рота.

— Хороша ідея — прикликати їх униз, — сказав Високоповажний Арчибальд Фіцг'ю, — але повір мені, їх неможливо їсти, поки вони не погниють тиждень-другий, і від них сам клопіт. Ми з ними не надто товаришуємо.

Нічний кощавець знову піднявся вище в сухе пустельне небо і приєднався до своїх родичів, а з тим усі надії Овенса згасли.

Гулі поспішали дістатися міста на скелі й несли з собою хлопця, тепер безцеремонно перекинутого через смердюче плече Герцога Вестмінстерського.

Мертве сонце зайшло, натомість з'явилися два місяці: один величезний, білий і поплямований, що спочатку, здавалося, заступав півнеба, але що вище сходив, то дрібнішим ставав, і менший місяць, синьо-зеленого кольору плісняви в сирі, сходженню якого гулі зраділи. Вони зупинилися і розбили табір на узбіччі.

Один з новоприбулих — здається той, що його представили «відомий письменник Віктор Гюґо» — дістав мішок, напханий дровами. Деякі з них ще мали петлі чи бронзові ручки. Там само знайшлася і металева запальничка. Невдовзі багаття вже палало, а гулі розсілися навколо й відпочивали. Вони витріщалися на зелено-синій місяць і боролися за найкращі місця біля вогнища; інколи в хід ішли кігті й зуби.

— Невдовзі ми поснемо, а коли зайде місяць, рушимо далі на Гульхайм, — повідомив Герцог Вестмінстерський. — Лишилося дев'ять чи десять годин бігти. Доберемося до наступного сходження місяця. А потім влаштуємо святкування, еге ж? Щоб відзначити твоє перетворення на гуля.

— Це не боляче, — додав Високоповажний Арчибальд Фіцг'ю, — ти навіть не помітиш. І тільки подумай, яким щасливим ти станеш потому.

І всі вони заходилися розповідати про те, як чудово і прекрасно бути гулем, про всі ті смакоти, які можна пережувати їхніми потужними зубами і проковтнути. Хтось додав, що хвороби й недуги їм не страшні. А що їхній обід уже давно мертвий — тю! Ним же можна похрумкати, це головне. Гулі розповідали про місця, в яких їм довелося побувати, переважно катакомби і чумні ями. («Чумні ями — це просто бенкет», — сказав Китайський Імператор, і всі з ним погодилися). Вони розповіли, як отримали свої імена і як він, коли настане пора, дістане ймення, вже трохи побувши безіменним гулем.

— Але я не хочу ставати одним з вас, — відповів Ніх.

— Так чи інакше, — радісно зауважив Єпископ Бата й Уельсу, — а ти станеш гулем. Другий спосіб неприємніший і включає в себе перетравлювання, тобі це не вельми сподобається.

— Це не дуже добра тема для розмови, — встряг Китайський Імператор. — А гулем бути прегарно. Ми нічогісінько не боїмося.

У відповідь на цю заяву всі гулі навколо вогнища, розпаленого з трунних дощок, завили, і заспівали, і заволали, які вони мудрі, і могутні, і як чудово нічого не боятися.

І тоді з пустелі долинув звук, далеке виття, від якого гулі забурмотіли і присунулися ближче до багаття.

— Що це було? — запитав Ніх.

Гулі захитали головами.

— Просто щось у пустелі, — прошепотів один з них. — Тихенько, щоб воно нас не почуло.

На якийсь час гулі принишкли, поки не забули про те щось у пустелі, і заходилися співати гульських пісень, пересипаних брудною лайкою і з ще бруднішими темами: найпопулярнішими були переліки, в яких повідомлялося, які частини мерців і в якому порядку краще споживати.

— Я хочу додому, — сказав Ніх, коли у піснях «дожували» останні шматки. — Я не хочу тут бути.

— Та облиш, — відказав Герцог Вестмінстерський. — Ну ж бо, дурнику, я обіцяю, коли ти станеш одним з нас, ти навіть не пам'ятатимеш, що в тебе колись був дім.

— Я взагалі не пам'ятаю нічого зі свого негульского буття, — підтвердив відомий письменник Віктор Гюґо.

— Я теж, — гордо підтримав Китайський Імператор.

— І я, — підтвердив Тридцять третій Президент Сполучених Штатів.

— Ти станеш одним із вибраних, найрозумніших, найсильніших, найхоробріших створінь, — вихвалявся Єпископ Бата й Уельсу.

Гулі не здавалися Овенсу ні хоробрими, ні мудрими. Менше з тим, вони були сильні й нелюдськи прудкі, і було їх дуже багато. Прорватися крізь натовп просто неможливо. Хлопчик не подолав би й дюжини ярдів, коли б його наздогнали.

Далеко в нічній пітьмі хтось знову завив, і гулі посунулися ближче до багаття. Ніх чув, як вони сопуть і лаються. Хлопчик лежав із заплющеними очима, нещасний, переповнений тугою за домівкою і небажанням ставати гулем. Він сумнівався, що зможе заснути в такому безнадійному і схвильованому стані, але, на диво, поспав дві-три годинки.

Його розбудив шум поблизу, голосний і знервований. Хтось сказав:

— Ну, і де вони поділися, га?

Ніх розплющив очі й побачив, як Єпископ Бата й Уельсу волає на Китайського Імператора. Скидалося на те, що кілька гулів зникли, і ніхто не міг пояснити, що з ними сталося. Решта були як на голках. Вони хутко згорнули табір, а Тридцять третій Президент Сполучених Штатів підняв хлопця і перекинув через плече.

Гулі спустилися скелястим схилом назад до шляху на Гульхайм і, під небом кольору поганої крові, попрямували до міста. Раніше вони були не такими жвавими. Тепер гулі наче тікали від чогось, принаймні так здавалося Овенсу, яким мотиляли з боку в бік.

Десь опівдні, коли мертве сонце стояло просто над головою, гулі зупинилися і збилися в юрбу. Попереду, високо в розпеченому повітрі, кружляли нічні кощавці, десятки кощавців, що осідлали висхідні потоки.

Думки гулів розділилися: одні вважали, що їхні товариші самі кудись повіялися, а інші — що хтось (можливо, нічні кощавці) був причиною їхнього зникнення. До спільної думки вони так і не дійшли, окрім як до висновку жбурляти в кощавців камінням, якщо ті спустяться нижче, і понабивали кишені своїх убрань і балахонів галькою, назбираною на узбіччі.

Ліворуч від товариства хтось знову завив, і гулі перезирнулися. Цей хтось вив голосніше, ніж уночі, значно ближче, і то було тужливе вовче виття.

— Ти це чув? — спитав Лорд мер Лондона.

— Ні, — відповів Тридцять третій Президент Сполучених Штатів.

— І я нічого не чув, — підтримав Високоповажний Арчибальд Фіцг’ю.

Виття почулося знову.

— Нам треба швидше дістатися додому, — мовив Герцог Вестмінстерський, піднімаючи ваговиту каменюку.

Гульхайм, місто з нічних жахіть, височіло попереду на оголених скелях, і юрба пострибала дорогою в його бік.

— Нічні кощавці спускаються! — заволав Єпископ Бата й Уельсу. — Закидайте паразитів камінням!

Тридцять третій Президент Сполучених Штатів перекинув Ніха через плече, тож хлопець тільки й бачив, що піщану куряву дороги, яка летіла йому в обличчя. Але він почув клекіт, схожий на орлиний, і знову закричав «Рятуйте!» мовою нічних кощавців. Цього разу ніхто не затуляв йому рота, але хлопчик не був упевнений, чи почув його хтось крізь крики кощавців і лайку гулів, які жбурляли каміння в повітря.

Знову долинуло виття, але цього разу з правого узбіччя.

— Цим чортовим паршивцям кінця-краю немає, — похмуро зауважив Герцог Вестмінстерський.

Тридцять третій Президент Сполучених Штатів передав хлопця відомому письменнику Віктору Гюґо, який запхав Овенса в мішок і закинув на плече. Ніх страшенно зрадів, що мішок пахне лише запилюженими дошками.

Хтось із гулів закричав:

— Вони відступають! Дивіться, як вшиваються!

— Не хвилюйся, хлопче, — почувся біля мішка голос, такий як у Єпископа Бата й Уельсу. — Коли ми доправимо тебе в Гульхайм, нам уже ніхто не заважатиме, бо Гульхайм неприступний.

Ніх не знав, чи когось із гулів поранили або вбили в сутичці з нічними кощавцями. Але з того, як лаявся Єпископ Бата й Уельсу, виснував, що кілька їхніх товаришів накивали п'ятами.

— Швидше! — вигукнув хтось, можливо, Герцог Вестмінстерський, і гулі дали чосу.

У мішку Овенсу було незручно й боляче — його вдаряло коли об спину відомого письменника Віктора Гюґо, а коли і об землю. А ще більше незручності додавали залишки від зотлілої труни: кілька уламків дощок, не кажучи вже про гострі гвинти і цвяхи. Один з них опинився прямо під хлопцевою рукою, вгвинчуючись йому в долоню.

І хоча малого підкидало і штовхало, трясло й смикало з кожним кроком його поневолювача, Ніх примудрився схопити той гвинт. Хлопець намацав гострий кінчик, і надія знову зажевріла. Овенс пробив у мішку дірку, а потім ще одну, трохи нижче.

Ззаду знову почулося виття, і Ніх подумав, що коли хтось спромігся налякати гулів, то цей хтось має бути таким страшним, що й уявити годі. На якусь мить хлопець припинив дірявити мішок, бо що як він вивалиться просто в пащеку невідомому лихому чудовиську? Але тоді він принаймні помре собою, не позбавлений спогадів, знаючи, хто його батьки, хто такий Сайлас і навіть хто така панна Лупеску.

То був хороший варіант.

Ніх знову заходився колупати і розтягувати гвинтом тканину, аж поки не зробив ще одну дірку.

— Ну, хлопче! — вигукнув Єпископ Бата й Уельсу. — Лишилося піднятися сходами, і ми вдома, захищені стінами Гульхайма!

— Слава, ваша милосте! — підхопив хтось, мабуть, Високоповажний Арчибальд Фіцг’ю.

Рухи гуля, який ніс хлопця, змінилися. Тепер мішок смикався не вперед, а вгору.

Ніх спробував розширити дірку руками, аби хоча б одним оком побачити, що там, зовні. І побачив. Згори — похмуре червоне небо, а знизу… Знизу — все та ж пустеля, але вона була за десятки метрів під ним. Позаду простягалися сходи, але сходи для велетнів, праворуч — руда скеля. Ліворуч — урвище. Падати треба вниз, на сходи, і сподіватися, що у відчайдушному прагненні опинитися вдома, в безпеці, гулі не помітять його втечі. Ніх бачив, як кружляють у червоному небі нічні кощавці. Його потішило, що позаду не було видно жодних гулів, відомий письменник Віктор Гюґо ліз останнім, і ніхто не міг вказати йому на діру в мішку, яка все більшала. Або на хлопця, якби той вивалився. Проте було видно декого іншого…

Овенса кинуло вбік, він відлетів од дірки, але встиг помітити на сходах когось величезного й сірого, і цей хтось їх наздоганяв. Ніх чув сердите гарчання.

Коли пану Овенсу були неприємні якісь дві речі водночас, він казав: «Я між молотом і ковадлом». Ніх ніколи не міг зрозуміти, що це означає, бо на кладовищі ні молотів, ні ковадл не було. Але тепер він подумав: «Я між гулями і чудовиськом».

І саме цієї миті гострі зуби вчепилися в мішок, потягли й розірвали тканину вздовж дірок, які надлубав Ніх, і хлопчик випав на кам'яні сходи, а над ним нависла велетенська сіра тварюка, схожа на собаку, але значно більша, з палаючими очима і білими іклами. Вона гарчала і крапала слиною, важко хекала і витріщалася на Овенса.

Попереду гулі зупинилися.

— Щоб я луснув! — крикнув Герцог Вестмінстерський. — Пекельний пес злапав дурного хлопця!

— Облиш його, — відгукнувся Китайський Імператор. — Тікай!

— Йой! — зойкнув Тридцять третій Президент Сполучених Штатів.

Гулі побігли сходами вгору. Тепер Ніх був упевнений, що ті сходи вирубали велетні, бо кожна сходинка була вища за нього. Гулі тікали, але на мить зупинилися, щоб показати непристойний жест чудовиську, а може, заразом і Овенсу.

Чудовисько не рухалося.

«Зараз воно мене з'їсть, — гірко зітхнув Ніх. — Ото я розумник».

Хлопець подумав про домівку на кладовищі, і вже не міг пригадати, навіщо взагалі полишив її. Чудовиська, не чудовиська, але він мав повернутися додому. Там на нього чекали.

Ніх кинувся повз тварюку, зістрибнув на сходинку за метр нижче, невдало приземлився, підвернувши щиколотку, і важко упав на скелясту поверхню. Хлопчик чув, як чудовисько кинулося навздогін, стрибнуло в його бік, і спробував вивернутися, підвестися, але нога не слухалася, боліла й німіла, і не встиг він опанувати себе, як знову упав. Він падав зі сходів, убік від скелястої стіни, у прірву жахливої глибини, якої він навіть уявити не міг.

І падаючи, Ніх зрозумів, що з боку сірого чудовиська долинає крик. Кричали голосом панни Лупеску.

— Ніх!

Це було схоже водночас на всі жахіття про падіння, які йому снилися, — страшний і нестямний політ крізь порожнечу, коли земля невпинно наближається. Здавалося, в голові могла поміститися лише одна думка, і за те місце боролися: «Цей великий собака насправді — панна Лупеску» і «Я упаду на скелі й розіб'юся на гамуз».

Щось, що падало так само швидко, як і Ніх, огорнулося навколо нього, хлопчик почув гучне лопотіння шкірястих крил, і все навколо вповільнилося. Земля наближалася вже з іншою швидкістю.

Крила залопотіли частіше. Ніх піднявся трохи вище в повітрі, і тепер єдиною думкою, що поміщалася в голові, було: «Я лечу!» І він таки летів. Хлопчик обернувся. Над ним нависала темно-брунатна, цілковито лиса голова з глибоко посадженими очима, що скидалися на два чорні блискучі скельця.

Ніх знову проскреготів «Рятуйте!» мовою нічних кощавців, на що кощавець усміхнувся і відповів голосним уханням. Вигляд він мав задоволений.

Після неквапливого спуску вони гупнулися на пустельну землю. Ніх спробував підвестися, але щиколотка знову підвела, і хлопчик упав у пісок. Сильний вітер жалив шкіру Овенса гострими піщинками.

Нічний кощавець склав шкірясті крила за спиною і скоцюрбився поруч. Ніх виріс на кладовищі, тому зображення людей з крилами його не дивували, однак янголи на надгробках і кощавці були геть не подібні між собою.

А тим часом пустелею, вкритою тінню Гульхайма, до них мчало велетенське сіре чудовисько, схоже на здоровезного собаку. І цей собака говорив голосом панни Лупеску.

— Ніх, це вже втретє нічні кощавці рятують тобі життя. Вперше це сталося, коли ти покликав на допомогу і вони почули. Вони дали мені знати, де ти є. Вдруге вони врятували тебе під час вчорашньої ночівлі, поки ти спав. Кощавці кружляли в темряві й почули, як дехто з гулів казав, що ти псуєш їм удачу й тебе слід прибити каменем, заховати десь і повернутися, коли ти добряче зогниєш, щоб уже тоді тебе з'їсти. Кощавці тихенько про них подбали. А тепер ось.

— Панна Лупеску?

Велетенська, схожа на собачу, голова нахилилася, і на якусь навіжену мить Овенсу здалося, що його зараз вкусять, але малого лише обережно лизнули в щоку.

— Ти поранив щиколотку?

— Так, я не можу стояти на цій нозі.

— Давай посадимо тебе мені на спину, — сказало величезне сіре чудовисько, яке було панною Лупеску.

Вона проскреготіла щось іще нічному кощавцю, і той підійшов та підтримав хлопця, поки той хапався за шию панни Лупеску.

— Тримайся за хутро, — мовила вона. — І тримайся міцно. А перед тим, як ми рушимо додому, скажи оце, — і видала пронизливий скрегіт.

— Що це означає?

— «Дякую». Чи «бувай». І те, й інше.

Ніх старанно повторив скрегіт, і нічний кощавець задоволено хмикнув, а тоді відповів подібним звуком, випростав свої великі шкірясті крила і, лопочучи ними, побіг назустріч пустельному вітру, який підхопив його і поніс, як повітряного змія.

— А зараз, — сказало чудовисько, яке було панною Лупеску, — міцно тримайся.

І помчало.

— Ми прямуємо до стіни з могил?

— До брам гулів? Ні. Вони лише для них. Я — Божий пес, у мене свої дороги до пекла і з нього.

І вона побігла ще швидше, принаймні так здалося Овенсу.

Зійшов велетенський місяць, а за ним — менший, пліснявого кольору, а відтак до них долучився ще один — червоний, як рубін, і в їхньому сяйві розміреними стрибками перетинаючи кістяну пустелю, мчала сіра вовчиця. Вона зупинилася біля тріснутої, схожої на величезний вулик глиняної будівлі, що стояла коло маленького джерела, яке вихлюпувалося з кам'яного розламу, розливалося маленькою калюжкою і зникало знову. Вовчиця напилася, нахиливши голову, а Ніх набрав води у долоні і пив маленькими ковточками.

— Ми на межі, — сказала сіра вовчиця, що була панною Лупеску, і Ніх підвів очі. Три місяці зникли. Тепер було видко Чумацький шлях, яким він його ще ніколи не бачив, — мерехтливу стрічку, що дугою вигиналася у небі.

— Які вони красиві, — прошепотів Ніх.

— Коли повернемося додому, — сказала панна Лупеску, — я розповім тобі, як називаються зірки й сузір'я.

— Залюбки послухаю, — відказав Ніх.

Він знову видерся на її величезну сіру спину, притиснувся до хутра і міцно вхопився за нього, і, здавалося, минула всього мить, а його вже несли — незграбно, як може нести шестирічного хлопчика доросла жінка, — кладовищем до могили Овенсів.

— Він пошкодив щиколотку, — повідомила панна Лупеску.

— Бідолашне малятко, — пані Овенс узяла хлопчика й заколисала у своїх надійних, хоч і напівпрозорих руках. — Не казатиму, що я не хвилювалася, бо таки хвилювалася. Але він удома, а це головне.

І нарешті він був у затишку підземелля, у рідному місці, на власній подушці, і його обійняла м'яка темрява виснаження.

Щиколотка таки набрякла й посиніла. Лікар Трефузіс (1870–1936 рр., «Хай повстане у славі») оглянув ушкодження і оголосив, що це звичайнісіньке розтягнення. Панна Лупеску принесла з аптеки еластичний бинт, а баронет Джосая Вортінґтон, якого поховали з ціпком із чорного дерева, наполіг, щоби Ніх узяв його в тимчасове користування, і малий розважався досхочу, спираючись на ціпок і вдаючи столітнього дідугана.

Хлопчик пошкандибав на пагорб і дістав з-під каменя складений аркуш паперу.

«Божі пси», — прочитав Ніх. Це було перше речення конспекту, написаного пурпуровим чорнилом.

«Ті, кого люди кличуть вовкулаками чи лікантропами, себе називають Божими псами, оскільки вважають свою здатність перевертатися даром від Творця, платять за нього відданістю і переслідують лиходіїв аж до самих воріт пекла».

Ніх кивнув і подумав, що не лише лиходіїв.

Він дочитав увесь конспект, намагаючись запам'ятати все якнайкраще, а потім пішов униз до каплиці, де на нього вже чекала панна Лупеску з новою купою конспектів пурпуровим чорнилом, м'ясним пиріжком і великим пакетом чипсів, які вона купила у «Рибі й чипсах» біля підніжжя пагорба.

Вони з'їли чипси разом, і панна Лупеску навіть раз чи двічі усміхнулася.

Наприкінці місяця повернувся Сайлас. Свою велику чорну валізу він ніс лівою рукою, бо правицею рухав важко. Але це було неважливо, бо Ніх страшенно зрадів, що той повернувся, а ще більше зрадів подарунку — маленькій моделі моста «Золота Брама», що у Сан-Франциско.

Була майже північ, але ще не остаточно стемніло. Вони утрьох сиділи на вершечку пагорба, а внизу мерехтіли вогні міста.

— Сподіваюся, за моєї відсутності все було добре, — мовив Сайлас.

— Я багато чого навчився, — відповів Ніх, не випускаючи з рук модель. І показав на небо: — Ондечки Оріон-Мисливець, з поясом із трьох зірок. А там Телець — Бик.

— Дуже добре, — прокоментував опікун.

— А ти? — спитав Ніх. — Ти дізнався щось нове у своїй подорожі?

— О так, — відповів Сайлас, але в подробиці вдаватися не став.

— I я, — поважно додала панна Лупеску, — теж дечого навчилася.

— Прекрасно, — відгукнувся Сайлас.

Десь на дубі заухала сова.

— Знаєте, до мене долинули чутки, — додав опікун, — що поки мене тут не було, ви двоє помандрували трохи далі за доступні мені території. Зазвичай я б радив не втрачати пильності, але, на відміну від декого, у гулів коротка пам'ять.

На це Ніх відказав:

— Усе гаразд. Панна Лупеску мене пильнувала, і не було жодної загрози.

Панна Лупеску подивилася на хлопчика, а коли обернулася до Сайласа, її очі сяяли.

— Є ще стільки незвіданого, — промовила вона, — можливо, наступного літа я знову приїду, щоб навчити хлопчика чомусь іще.

Сайлас подивився на панну Лупеску й підняв здивовано брови. А тоді глянув на Овенса.

— А я залюбки вчитимусь, — сказав хлопчик.