Книга кладовища

Розділ шостий Шкільні дні Овенса

Над цвинтарем дощило, і розпливчасті обриси світу відбивалися у калюжах. Під аркою, що відмежовувала Єгипетську доріжку й зарості за нею від решти кладовища — у сховку, де його не знайшли б ні живі, ні мертві, — Ніх сидів і читав книжку.

— Щоб ти скис! — почувся репет. — Щоб ти луснув, щоб тобі очі повилазили! Коли я тебе впіймаю, а я тебе знайду, будь певний, ти пожалкуєш, що на світ народився!

Ніх зітхнув, опустив книжку, визирнув і побачив Текерея Поррінджера (1720–1734 рр., син вищезгаданого), який тупав слизькою стежкою. Текерей був дорослим хлопчиком, він помер у чотирнадцять. Причиною того було його посвячення у підмайстри до маляра: йому дали дев'ять мідних однопенсовиків і сказали не повертатися без півгалона червоно-білої смугастої фарби, щоби пофарбувати цирульникові стовпи.[9] І того сльотавого січневого ранку Текерей п'ять годин бігав усім містом, у кожній крамниці над ним сміялися і відправляли до наступної, а коли він зрозумів, що з нього глузують, то так розлютився, що його вразив апоплексичний удар. За тиждень він помер, люто зиркаючи на інших підмайстрів і навіть на пана Горробіна — маляра, над яким за часів його власного навчання познущалися значно гірше, тож він не зрозумів навіть, чого новий підмайстер так розхвилювався.

Отже, Текерей Поррінджер помер у гніві та з книжкою про Робінзона Крузо в руках, яка, разом зі щербатим срібним шестипенсовиком і одягом, в якому він прийшов, була всім його статком. На прохання матері, разом з цією книжкою його й поховали. Після смерті вдача Текерея аж ніяк не покращилася, і хлопець саме волав:

— Ти десь тут, я знаю! Виходь і прийми покарання, злодію!

Ніх згорнув книжку:

— Я не злодій, Текерею. Я її просто позичив. Як дочитаю, то віддам, обіцяю.

Текерей підвів очі і побачив Овенса, який сидів за статуєю Осіріса.

— Я тобі казав її не чіпати!

Ніх зітхнув:

— Але тут так мало книжок. І я саме дочитав до найцікавішого: він знайшов відбиток стопи, не своєї до того ж. Це означає, що на острові ще хтось є!

— Це моя книжка, — упирався Текерей Поррінджер. — Віддай.

Овенс був готовий сперечатися чи якось домовитися, але, побачивши ображений вираз обличчя Текерея, передумав. Натомість спустився по арковій колонні, зістрибнув, коли до землі лишався якийсь метр, і простягнув книжку:

— Тримай.

Текерей смикнув її і кинув на хлопця ворожий погляд.

— Я можу читати вголос, — запропонував Ніх. — Серйозно.

— Ти можеш піти і втопитися, — відповів Текерей і дав Овенсу стусана у вухо. Від зіткнення вуха й кулака аж запекло, але з виразу Текереєвого обличчя Ніх зрозумів, що тому болить не менше.

Старший хлопець потупотів стежиною геть, а Ніх дивився йому вслід. Вухо боліло, очі щипало. Потім він і сам пішов підступною, умитою дощем, порослою плющем доріжкою. В одному місці хлопець послизнувся і подряпав коліно, порвавши при тому джинси.

Біля муру, де ріс вербовий гай, Ніх ледве не налетів на панну Юфимію Горсфол і Тома Сендса, які зустрічались уже багато років. Тома поховали так давно, що його надгробок перетворився на обвітрену брилу, а жив він і помер за часів Сторічної війни з Францією. Панну Юфимію (1861–1883 рр., «Вона спочиває, так, але спочиває з янголами») поховали за вікторіанських часів (саме тоді кладовище розширили, збільшили, і воно років на п'ятдесят стало успішною комерційною справою), і вона мала цілий мавзолей з чорними дверима на Вербовій доріжці. Але різницею в історичних періодах пара не надто переймалася.

— Не лети так, юний Ніх, — промовив Том. — Ти можеш заподіяти собі шкоду.

— Він уже встиг це зробити, — підхопила Юфимія. — Бідолашний Ніх. Мати, безсумнівно, сваритиме тебе. Ці штанці їй буде непросто залатати.

— Ох, як шкода, — пробурмотів Ніх.

— І тебе шукав опікун, — додав Том.

Ніх підвів очі на сіре небо і сказав:

— Але ж іще не темно.

— Він прокинувся загодя, — відповів Том словом, яке, Ніх знав, означало «рано». — І просив переказати, що шукав тебе. Звісно, якщо ми тебе побачимо.

Ніх кивнув.

І, наче пом'якшуючи новину, Том додав з усмішкою:

— А в хащах за пам'ятником Літлджону достигла ліщина.

Ніх подякував і крізь дощ помчав стрімголов униз звивистою стежинкою, аж поки не дістався старої каплички.

Двері були прочинені, і Сайлас, який не любив ні дощу, ні сонячного світла, стояв усередині, оповитий тінями.

— Мені сказали, що ти мене шукав, — сказав Ніх.

— Так, — підтвердив Сайлас. — Схоже, ти порвав штани.

— Я біг, — виправдовувався Ніх. — І ми з Текереєм Поррінджером трохи зчепилися. Я хотів почитати «Робінзона Крузо». Це книжка про чоловіка на човні — то така штука, яка плаває по морю, а воно — це багато води, як велетенська калюжа, — і човен цей розбився на острові, а це таке місце в морі, на якому можна стояти, і…

Сайлас перебив його:

— Одинадцять років минуло, Ніх. Одинадцять років ти живеш із нами.

— Так, — погодився Ніх. — Тобі видніше.

Сайлас подивився на свого підопічного. Худенький хлопчина, чиє мишаче волосся з віком трохи потемніло.

Суцільна тінь зібралася всередині каплички.

— Я думаю, — повів далі Сайлас, — настав час поговорити про те, звідки ти взявся.

Ніх глибоко вдихнув і відповів:

— Не обов'язково робити це от просто зараз. Хіба що ти дуже хочеш про це поговорити.

Хлопець сказав це якомога недбаліше, але серце калатало в грудях, як навіжене.

Запала тиша. Було чути лише стукіт дощових крапель і плюскіт води у ринвах. Ця тиша тривала дуже довго, і Ніх уже думав, що не витримає її.

Але зрештою Сайлас мовив:

— Ти знаєш, що ти не такий, як ми. Що ти живий. Що ми прийняли тебе… вони прийняли тебе… а я погодився стати твоїм опікуном.

Ніх мовчав.

А Сайлас говорив далі своїм оксамитовим голосом:

— У тебе були батьки. І старша сестра. Їх убили. Я думаю, що ти теж мав померти разом з ними, і своїм життям ти завдячуєш випадку і втручанню Овенсів.

— І тобі, — додав Ніх, якому про перебіг тієї ночі за всі ці роки переповіло безліч людей, деякі з них — очевидці. То була ніч великих подій на кладовищі.

Сайлас продовжив:

— Десь там никає чоловік, який убив твою родину, і я підозрюю, він досі не змінив намірів стосовно тебе.

— Ну і що? — Ніх знизав плечима. — Це лише смерть. Усі мої найліпші друзі — мертві.

— Так, — у голосі Сайласа прозвучала невпевненість. — Мертві. І переважна більшість з них не існує для світу. А ти — існуєш. Ти живий, Ніх. І це означає, що в тебе є необмежені можливості. Ти можеш робити що завгодно, творити що завгодно, мріяти про що завгодно. Якщо ти змінюватимеш світ, світ зміниться. Можливості. А коли ти помираєш, вони зникають. Безслідно. Вчинки здійснено, мрії вимріяно, все, що ти міг зробити визначного, — зробив. Тебе можуть поховати тут, можливо, ти навіть прокинешся. Але всім можливостям настане кінець.

Ніх замислився над цим. Усе сказане видавалося правдою, але він знав і винятки, скажімо, його всиновлення Овенсами. Але мертві й живі різняться, він це розумів, хоча симпатії його були на боці перших.

— А ти? — спитав він Сайласа.

— Що я?

— Ну, ти ж не живий. А втім, ти виходиш з кладовища і здійснюєш вчинки.

— Я, — відповів Сайлас, — саме той, ким я є, не більше. Я, як ти й зауважив, не живий. Але якщо моє існування добіжить кінця, я просто зникну. Такі, як я, або є, або нас немає. Якщо ти розумієш, про що я.

— Не дуже.

Сайлас зітхнув. Дощ ущухнув, і напівтемрява від хмар перетворилася на справжні сутінки.

— Ніх, — промовив опікун, — твоя безпека важлива з багатьох причин.

— А цей чоловік, який згубив мою родину. Той, що хоче вбити й мене. Ти впевнений, що він усе ще чигає десь там? — спитав Ніх. Він певний час дещо обмірковував і точно знав, чого хоче.

— Так, він усе ще чигає.

— Тоді… — і Ніх вимовив невимовне: — Я хочу ходити до школи.

Сайлас був холоднокровний. Він не змигнув би оком і на кінець світу. Але тієї миті в нього відвисла щелепа, і він, спохмурнівши, сказав лише:

— Що?

— Я багато чого навчився на кладовищі, — вів далі Ніх. — Я вмію зникати і вмію привиджуватися. Я вмію відчиняти браму гулів і розрізняти сузір'я. Але там, за огорожею, цілий світ з морем, островами, корабельними аваріями і свинями. Тобто там повно речей, про які я нічого не знаю. Місцеві вчителі дали мені багато, але цього буде недостатньо, якщо колись мені доведеться там виживати.

Усе це Сайласа не вразило.

— Питання навіть не розглядається. Тут ми впевнені у твоїй безпеці. А як ми зможемо гарантувати її там? За межами кладовища може статися все, що завгодно.

— Так, — погодився Ніх. — Це можливості, про які ти говорив раніше.

І замовк. А потім додав:

— Хтось убив моїх тата, маму й сестру.

— Так.

— Чоловік?

— Чоловік.

— І тоді ти ставиш питання неправильно.

— Тобто? — вигнув брову Сайлас.

— Якщо я вийду в зовнішній світ, питання не в тому, хто убереже мене від нього.

— Хіба?

— Так. Питання, хто убереже його від мене.

У горішні вікна шкреблися гілки, наче хотіли, щоб їх впустили. Сайлас нігтем, гострим, як лезо, збив уявну порошинку з рукава. І сказав:

— Нам треба підшукати тобі школу.

Спочатку ніхто не помічав цього хлопчика. Ніхто навіть не зауважив, що не помічає його. Він сидів десь посередині класу. Відповідати не прагнув, хіба що запитання ставили саме йому, і навіть тоді його відповіді були короткими, невиразними й сірими, ні думки, ні спогади про нього ні в кого не затримувалися.

— Як ти думаєш, він з релігійної родини? — запитав якось у вчительській пан Кірбі. Він перевіряв твори.

— Хто? — перепитала пані МакКіннон.

— Овенс із 8-Б.

— Такий високий, спортивний хлопчик?

— Та ні, він середнього зросту.

Пані МакКіннон знизала плечима.

— А що?

— Він усі завдання пише від руки, — відповів пан Кірбі. — Гарним почерком. Колись про такий казали — каліграфічний.

— І це наводить на думки про релігійність?..

— Він каже, що в них немає комп'ютера.

— І?

— І телефону теж немає.

— Я не розумію, чого це все має свідчити про релігійність, — прокоментувала пані Кірбі, яка після заборони курити у вчительській взялася плести і саме сиділа та плела дитячу ковдру (щоправда, ні для кого конкретного).

Пан Кірбі знизав плечима:

— Він розумний хлопчик. Просто є речі, яких він не знає. І з історією трохи негаразди, він любить додавати вигадки, яких немає у книжках.

— Наприклад?

Пан Кірбі закінчив перевіряти твір Овенса й поклав аркуш на стос інших робіт. І коли привід обговорення зник з безпосереднього поля зору, тема враз видалася непевною і неважливою.

— Та, всяке, — відповів учитель і забув про це. Так само, як і забув внести Овенса до класного журналу. І так само у всій шкільній базі даних його ім'я ніде не фігурувало.

Він був зразком легкого забування, і про нього забували, і майже весь вільний час він проводив на задніх партах аудиторії англійської біля поличок, заставлених книжками, чи у шкільній бібліотеці, великій кімнаті, заставленій книжками і старими кріслами, де Ніх читав із таким же запалом, з яким деякі діти їдять.

Про нього забували навіть інші діти. Ні, коли він сидів перед ними, вони про нього пам'ятали. Та коли Овенс зникав з поля зору, з думок він вивітрювався теж. Про нього не згадували. Не було потреби. Якби хтось попросив усіх учнів 8-Б заплющити очі й назвати поіменно всіх двадцятьох п'ятьох хлопчиків і дівчаток їхнього класу, імені Овенса серед них не було б. Його присутність була майже потойбічною.

Але, звісно, якщо він стояв поруч, усе було інакше.

Ніку Фартінгу було дванадцять, але він цілком зійшов би (а інколи й сходив) за шістнадцятирічного: високий хлопчисько з кривою посмішкою і браком уяви. Характер він мав практичний, вправно крав у крамницях, подеколи хуліганив, і його мало хвилювало, що про нього думають інші діти, поки ті — всі менші від нього — робили те, що він їм казав.

А попри те, в нього була подружка. Її звали Морін Квіллінг, але всі кликали її Мо. Вона мала худорляву статуру, бліду шкіру, світло-русяве волосся, водянисто-блакитні очі й гострий цікавий ніс. Ніку подобалося красти, але що саме красти, вирішувала Мо. Нік міг когось побити, робити боляче чи лякати, але кого саме — підказувала Мо. За її власними словами, вони були ідеальною командою.

Вони сиділи в кутку бібліотеки й ділили відібрані у семикласників гроші. Ці двоє збирали щотижневу данину з восьми-, дев'яти- й навіть кількох одинадцятикласників.

— Малий Сінгх досі не віддав борг, — сказала Мо. — Треба його знайти.

— Так, — підтримав Нік, — він поплатиться.

— Що він там поцупив? Диск?

Нік кивнув.

— Натякни йому, що він збився з доріжки, — сказала Мо, яка любила вдавати з себе круту телегероїню.

— Легко, — відказав Нік. — Ми хороша команда.

— Як Бетмен і Робін.

— Радше як доктор Джекіл і містер Хайд, — мовив той, хто доти сидів на стільці біля вікна й читав, а тепер підвівся і вийшов із зали.

Пол Сінгх з похмурими думками й запханими глибоко в кишені руками сидів на підвіконні у роздягальні. Він витягнув одну руку, розкрив долоню, подивився на жменю фунтових монеток, похитав головою і знову стис монетки в кулаці.

— На ці гроші чекають Нік і Мо? — запитав хтось, і Пол аж підскочив, розсипавши монетки по підлозі.

Новоприбулий допоміг Сінгху їх зібрати. Полу здалося, що він уже десь бачив цього старшого хлопчика, але не міг пригадати, де, тому він спитав:

— Ти з ними? З Ніком і Мо?

— Ні. Як на мене, вони відразливі, — відказав той, заперечливо похитавши головою, і після паузи додав: — Насправді я прийшов дещо порадити.

— І що ж?

— Не плати їм.

— Легко тобі говорити.

— Бо мене вони не шантажують?

Хлопчик подивився на Пола, і той присоромлено відвів очі.

— Вони силою чи погрозами змусили тебе вкрасти для них диск. І сказали, що як не віддаватимеш кишенькові гроші, то все стане відомим. Вони зняли тебе на камеру в процесі крадіжки чи що?

Пол кивнув.

— Просто відмовся, — провадив хлопчик. — Не віддавай грошей.

— Вони мене приб'ють. І вони сказали…

— Натякни, що поліція і шкільне керівництво значно більше зацікавляться парочкою школярів, які змушують молодшокласників красти й віддавати свої кишенькові гроші, ніж малим, якого присилували поцупити диск. Скажи, що поскаржишся в поліцію, якщо вони тебе зачіпатимуть. І що ти записав усю цю історію, і якщо з тобою щось станеться, будь-що, друзі відправлять копії поліції та шкільній раді.

— Але… Я не зможу, — стояв на своєму Пол.

— Тоді віддаватимеш їм кишенькові до кінця школи. І боятимешся.

Пол задумався.

— А чого б одразу не поскаржитися в поліцію?

— Можна й так.

— Спочатку спробую по-твоєму, — відповів Пол і всміхнувся. То була не надто широка усмішка, але все-таки усмішка, перша за останні три тижні.

І Пол Сінгх пояснив Ніку Фартінгу, що більше не платитиме йому, розказав, з якої причини, розвернувся і пішов геть, а той лише стояв мовчки, стискаючи й розтискаючи кулаки. А наступного дня ще п'ятеро одинадцятирічних школярів зустріли Ніка на майданчику і почали вимагати свої гроші, всі, що він відібрав за останній місяць, інакше вони поскаржаться в поліцію. Тепер Нік Фартінг був дуже, дуже нещасним юнаком.

— Це все через нього. Самі б вони до цього ніколи не допетрали. Треба його провчити, і тоді стерегтимуться всі.

— Кого? — спитав Нік.

— Того, що постійно читає у бібліотеці. Ніка Овенса.

Нік повільно похитав головою.

— Це хто?

— Я тобі покажу, — відповіла Мо.

Ніх звик бути непомітним і лишатися в тіні. Якщо зазвичай ніхто на вас уваги не звертає, погляди у ваш бік стають напрочуд помітними, як і будь-яка увага. Коли для людей ви практично невидимка, то неможливо проігнорувати те, що за вами стежать.

Вони йшли за ним від самої школи — вздовж вулиці, повз газетяра на розі, через залізничний міст.

Ніх не квапився, щоби пересвідчитися в тому, що вони справді йдуть за ним — кремезний хлопчина і бліда дівчинка з гострими рисами обличчя. Вони не відстали навіть тоді, коли Ніх звернув на крихітний цвинтар, маленьке кладовище за церквою, і зупинився коло надгробка Родріка Перссона, його першої дружини Амабелли і другої — Портунії («Вони сплять, щоб прокинутися знов»).

— Ти той хлопець — почувся дівчачий голос. — Нік Овенс. Ну, Нік Овенс, ти вляпався у велику халепу.

— Взагалі-то, я Ніх, — відповів Овенс. — «X», а не «К». А ви — Джекіл і Гайд.

— Це все ти, — правило своєї дівча, — ти напоумив семикласників.

— Тому ми провчимо тебе, — додав Нік Фартінг і криво посміхнувся.

— Та я люблю вчитися, — відказав Ніх, — а от якби ви вчилися старанніше, не довелося б трусити молодшокласників на гроші.

Нік насупив брови і додав:

— Ти мрець.

— Я ні, — похитав головою Овенс і обвів рукою навколо. — А от вони — так.

— Хто? — спитала Мо.

— Тутешні мешканці. Слухайте, я привів вас сюди, щоб дати вибір…

— Ти нас сюди не приводив, — заперечив Нік.

— Ну ви ж тут, — вів далі Овенс. — Я хотів, щоб ви прийшли сюди. Я сюди прийшов. Ви прийшли за мною. Жодної різниці.

Нервово роззирнувшись, Мо спитала:

— У тебе тут друзі?

— Боюся, ви не розумієте. Припиняйте поводитися так, наче на решту людей можна начхати. Годі вже кривдити інших.

Мо вишкірилася і сказала Ніку:

— Я тебе прошу, скривдь уже його.

— Що ж, я дав вам можливість вибору, — мовив Ніх.

Нік замахнувся на Овенса, але раптом той зник, і з усієї сили кулаком Фартінг гупнув не по хлопцеві, а по надгробку.

— Де він дівся? — здивувалася Мо.

Нік трусив рукою і лаявся. Дівчинка з подивом оглядала вкритий тінями цвинтар.

— Він же був тут. Ти сам бачив.

Уявою не обдарований, Нік не збирався вантажити себе зайвими думками і зараз, тож відповів:

— Може, він утік.

— Він не втік, — заперечила Мо. — Він просто зник.

От Мо уяви вистачало. Все вигадувала вона. І зараз вони були на оповитому сутінками кладовищі, від якого волосся у неї ставало сторч.

— Тут щось дуже, дуже неправильно, — сказала вона. А потім, уже вищим, трохи наляканим голосом додала: — Треба вшиватися звідси.

— Я знайду цього малого, — упирався Нік Фартінг. — Я з нього фарш зроблю.

А Мо аж живіт від неспокою скрутило. Тіні, здавалося, почали кружляти навколо них.

— Ніку, мені страшно.

Страх заразний. Він передається. Інколи вистачає, щоб хтось сказав, що йому боязко, і страх стає справжнім. Мо була нажахана, і Ніку теж стало лячно. Він нічого не відповів, лише дременув геть, а Мо — за ним слідом. І поки вони мчали назад, у великий світ, почали вмикатися ліхтарі, перетворюючи сутінки на ніч, а тіні — на чорні діри, де могло ховатися що завгодно.

Вони не зупинилися, аж поки забігли до Нікового будинку, ввімкнули все світло, а Мо зателефонувала своїй мамі й ледве не ридма вимагала, щоб по неї приїхали й забрали додому, байдуже, що це зовсім поряд, бо пішки вона сьогодні нікуди не піде.

Ніх із задоволенням спостерігав, як вони чкурнули.

— Гарненько впорався, любчику, — почувся голос високої пані в білому, що стояла позаду. — Спочатку прекрасне Зникання, а потім Страх.

— Дякую, — відповів Ніх. — Страху на живих я ще не випробовував. Ну, себто, теоретично, я знав, як це робиться, але… Таке.

— Дуже добре вийшло, — жваво похвалила співбесідниця. — Я — Амабелла Перссон.

— Ніх. Ніх Овенс.

— Живий хлопчик? З великого кладовища на пагорбі? Справді?

— Ну, так, — Овенс і не здогадувався, що про нього знає хтось, окрім мешканців його кладовища.

Амабелла уже стукала по надгробку:

— Родді! Портуніє! Виходьте і гляньте, хто до нас прийшов!

І ось уся трійця стояла перед ним, і Амабелла представляла Овенса, а той тиснув руки й казав «Вельми радий», адже вмів чемно привітатися з будь-яким представником останніх дев'яти століть.

Амабелла пояснила:

— Пан Овенс налякав дітисьок, які, безумовно, на це заслуговували.

— Гарна демонстрація, — зауважив Родерік Перссон. — Розбишаки, либонь, поводилися негідно?

— Вони — забіяки, — пояснив Ніх. — Забирають у дітей кишенькові гроші і так далі.

Страхання, безумовно, дуже гарний початок, — приєдналася до бесіди Портунія Перссон, пишна жінка, значно старша за Амабеллу. — А що ви плануєте робити далі, якщо воно не спрацює?

— Та я взагалі не думав… — почав Ніх, але Амабелла перебила його.

— Я вважаю, що Снохода буде найкращими ліками у цьому випадку. Ви ж умієте сноходити, так?

— Не впевнений, — відповів Ніх. — Пан Пенніворс показував мені, як це робиться, але я ще не… Ну, є вміння, про які я знаю лише теоретично, і…

Тепер його перебила Портунія Перссон:

— Снохода — це, звісно, дуже добре, але я б запропонувала гарненьку Прояву. Це єдина мова, яку люди розуміють.

— Ой, — підхопила Амабелла, — Проява? Портуніє, любонько, я не думаю, що…

— Так, ти не думаєш. Добре, що думає хоч одна з нас.

— Мені вже час додому, — квапливо встряг Ніх. — Мої хвилюватимуться.

— Авжеж, — відповіли Перссони.

І стали розкланюватися, мовляв, «добре було зазнайомитися» і «найгарнішого вечора, юначе», а Амабелла і Портунія так і свердлили одна одну поглядами. Родерік Перссон промовив:

— Якщо дозволите спитати, а як ся має ваш опікун? У нього все добре?

— Сайлас? Так, з ним усе гаразд.

— То переказуйте йому наші вітання. На жаль, навряд чи такий маленький цвинтар, як наш, матиме честь приймати члена Почесної Варти, але добре знати, що Варта пильнує.

— Добраніч, — відповів Ніх, який нічогісінько не зрозумів, але все запам'ятав. — Я перекажу.

Він підібрав торбинку з підручниками і пішов додому, радіючи тіням.

Навчання в людській школі не виключало уроків на кладовищі. Ночі були довгими, тож інколи Овенс перепрошував і, виснажений, плентався у ліжко ще до півночі. Але переважну більшість часу він висиджував.

Пан Пенніворс не мав на що скаржитися. Ніх ретельно вчив розказане і ставив питання. Цієї ночі він цікавився Являнням, розпитував так детально, що пан Пенніворс, який сам особисто до такого не вдавався, впадав у відчай.

— То як саме можна змусити повітря вихолонути? — допитувався хлопець. Або: — Схоже, Страх я опанував, а як перейти до Жаху?

Пан Пенніворс зітхав, гмикав і намагався якнайкраще пояснити, і ось уже й четверта ранку минала.

Наступного дня Ніх з'явився у школі невиспаним. Першим уроком була історія — предмет, який загалом Овенсу подобався, хоча й доводилося часто опановувати себе, щоб не бовкнути, що все було не так, принаймні свідки подій розказують це інакше — але того ранку Ніх намагався хоча б не заснути.

Хлопець докладав усіх зусиль, щоб зосередитися на уроці, тому на те, що відбувалося навколо, уваги не звертав. Він думав про Карла Першого, про своїх батьків, пана і пані Овенс, і про інших, яких не пам'ятав, аж раптом у двері постукали. Всі учні і пан Кірбі повернулися, щоб подивитися, хто там — а був то семикласник, що зайшов позичити підручника. І тієї ж миті щось штрикнуло Овенса в руку. Він не скрикнув, а лише поглянув угору.

Над ним нависав і шкірився Нік Фартінг із нагостреним олівцем у руці.

— Я тебе не боюся, — прошипів хлопчисько.

Ніх подивився на руку. На місці проколу бубнявіла краплинка крові.

По обіді у коридорі Овенса обігнала Мо Квіллінг із такими широко розплющеними очима, що навколо зіниць аж було видко білок.

— Ти дивний, — заявила вона. — І друзів у тебе нема.

— Я сюди не по друзів прийшов, — відказав Ніх. — Я прийшов учитися.

Мо зморщила носа.

— А це хіба не дивно? Ніхто не приходить у школу вчитися. Тобто, добровільно не приходить.

Ніх знизав плечима.

— Я тебе не боюся, — вела далі Мо. — Який би ти там фокус не викинув учора. Ти мене не налякаєш.

— Ну і добре, — і Ніх пішов коридором далі.

Він задумався, чи правильно вчинив, вплутавшись у цю справу. Але, безсумнівно, він недооцінив ситуацію. Мо і Нік почали говорити про нього, семикласники, мабуть, теж. Інші діти звертали на нього увагу й тицяли пальцями. Він ставав присутнім, а не відсутнім, і почувався незатишно. Сайлас попередив, що треба бути тихше води, нижче трави, ходити школою частково зниклим, але тепер усе змінилося.

Ввечері він розповів усю історію опікуну. І не очікував почути у відповідь:

— Я повірити не можу, що ти такий… такий дурень. Я стільки казав, щоб ти був там ледь-ледь присутнім. А тепер про тебе говорить уся школа?!

— А що я мав зробити?

— Ну не це, точно, — відповів Сайлас. — Світ змінився. Тепер тебе можуть знайти, Ніх. Вони можуть знайти тебе.

Непорушний Сайласів вираз обличчя нагадував вистиглу кірку на розпеченій лаві. Ніх розумів, який той розлючений, лише тому, що знав його уже давно. Опікун боровся з гнівом, намагаючись його контролювати.

Ніх проковтнув слину і спитав:

— І що робити тепер?

— Не повертатися туди, — відповів Сайлас. — Ці ходіння до школи були просто експериментом. Просто визнаймо, що невдалим.

Ніх промовчав. А потім сказав:

— Це ж не лише заради знань. Є ще й інше. Ти уявляєш, як хороше сидіти в кімнаті, повній живих, дихаючих людей?

— Це мені втіхи не дає, — відказав Сайлас. — Отже. Завтра до школи ти не йдеш.

— Я не тікатиму. Ні від Мо, ні від Ніка, ні від школи. Я раніше звідси піду.

— Ти робитимеш, що тобі кажуть, — Сайлас був схожий на вузол оксамитової люті у темряві.

— А інакше що? — спитав Ніх. Його щоки палали. — Що ти зробиш, щоб втримати мене тут? Уб'єш?

І, розвернувшись, він покрокував доріжкою, що вела до брами і геть з кладовища.

Сайлас заходився кликати хлопця повернутися, потім замовк і лишився стояти, сам-один, у темряві ночі.

Зазвичай прочитати щось із виразу його обличчя було неможливо. Зараз же лице його перетворилося на книгу, написану давно забутою мовою, немислимою абеткою. Сайлас загорнувся в навколишні тіні, наче в ковдру, і, непорушний, пильно вдивлявся вслід хлопчику.

Нік Фартінг спав у своєму ліжку, і йому снився піратський корабель у залитому сонцем синьому морі, аж раптом усе зіпсувалося. Однієї миті він був капітаном цього корабля — прекрасного судна, зі слухняною командою, всуціль з одинадцятикласників, тільки дівчата всі були на рік-два старші за Ніка і напрочуд гарні в піратських костюмах, — а наступної опинився сам на палубі, а назустріч йому крізь бурю сунуло щось величезне, завбільшки з нафтовий танкер, з порепаними чорними вітрилами і черепом на носі.

І раптом, як це буває у снах, він уже був на чорній палубі нового корабля і відчув на собі чийсь погляд.

— Ти не боїшся мене, — зауважив цей хтось.

Нік поглянув угору. Йому було страшно, страшно у власному сні, його лякав цей блідий, як мрець, чоловік у піратському вбранні, який тримав руку на руків'ї шаблі.

— Ти вважаєш себе піратом, Нік? — спитав загарбник, і зненацька Фартінга осяяло упізнавання.

— Це ти, той малий, Овенс.

— Я, — відповів капітан чорного корабля, — Ніхто. А ти мусиш змінитися. Перегорнути сторінку. Стати іншим. Зробити це. Інакше твоє життя буде вкрай неприємним.

— Тобто, неприємним?

— Ти почуватимешся зле, — відказав Король Піратів, який перетворився на Нікового однокласника, а обоє хлопців опинились у шкільному коридорі замість палуби, але буря не вщухла, і підлога й далі гойдалася, наче корабель у морі.

— Це сон, — мовив Нік.

— Авжеж, сон, — сказав другий хлопчик. — Якби я міг робити так направду, ким би я мав бути?

— І що ти можеш мені зробити уві сні? — запитав з посмішкою Нік. — Я тебе не боюся. І в тебе в руці досі дірка від мого олівця.

Він вказав на руку Овенса з чорною відміткою від графіту.

— Я сподівався, що до цього не дійде, — зітхнув Ніх.

Він нахилив голову, наче дослухався до чогось, і сказав:

— Вони голодні.

— Хто?

— Ті, що сидять у коморі. Чи у трюмі. Залежить від того, де ми — на кораблі чи у школі, еге ж?

Нік відчув, що починає панікувати.

— Це ж… Це ж не павуки, правда?

— Може, й вони, — відповів другий хлопчик. — Ти дізнаєшся, еге ж?

Нік захитав головою.

— Ні, прошу, ні.

— Ну, це цілковито залежатиме від тебе. Поводься добре, чи комора чекатиме на тебе.

Шум став голоснішим — скрегіт ламаного дерева і шкряботіння, і хоча Нік Фартінг навіть не уявляв, хто це може так шуміти, він був повністю упевнений, що цей хтось буде найжахливішою істотою, яку він бачив чи колись іще побачить…

Він з криком прокинувся.

Ніх почув цей крик — нажахане волання, — і лишився задоволеним своєю роботою.

Хлопчик стояв на тротуарі перед будинком Фартінгів з мокрим від густого нічного туману обличчям. Ніх був щасливий і виснажений водночас, бо насправді ледь-ледь керував Сноходою і розумів, що уві сні не було нікого, крім нього самого й Ніка, а той настрахався самого шуму.

Але все ж таки він був задоволений. Тепер Нік двічі подумає, перш ніж мучити інших дітей.

І що тепер?

Ніх сховав руки в кишені й покрокував геть, не впевнений, куди саме вирушати. Він піде зі школи, так само, як пішов з кладовища. Він піде кудись, де його ніхто не знає, цілими днями сидітиме в бібліотеці, читатиме книжки і слухатиме дихання живих людей. Він задумався, чи на світі ще існують не заселені людьми острови, як, наприклад, острів Робінзона Крузо. Ніх міг би оселитися на такому.

Хлопчик не дивився вгору. Бо якби дивився, помітив би пару водянисто-блакитних очей, які пильно стежили за ним з вікна спальні.

Ніх зайшов у провулок, у затишок темряви.

— Тікаєш? — почувся дівчачий голос.

Він промовчав.

— Оце і є різниця між мертвими та живими, правда ж? — вів далі голос.

Ніх знав, що це Ліза Гемпсток, хоча самої відьмочки ніде не було видно.

— Мертві ніколи не розчаровують. Вони прожили своє життя, зробили, що зробили. Ми не змінюємося. А живі розчаровують завжди, хіба ні? От знайомишся з хлопчиком, хоробрим і шляхетним, а він виростає втікачем.

— Це нечесно! — вигукнув Ніх.

— Ніх Овенс, якого я знала, не покинув би кладовища, навіть не попрощавшись із тими, кому був небайдужий. Ти розіб'єш серце пані Овенс.

От про це Ніх не подумав.

— Я посварився з Сайласом.

— І що?

— Він хоче, щоб я сидів на кладовищі й не ходив до школи, бо вважає це надто небезпечною затією.

— Чому? Тебе ніхто навіть не помітить, завдяки твоїм талантам і моїм чарам.

— Я вплутався в історію. Двійко дітей знущалися з інших, і я схотів їх зупинити. І цим привернув до себе увагу…

Тепер Лізу було видно — туманна постать у провулку, що рухалась поруч із Овенсом.

— Він досі десь там, хоче твоєї смерті, — мовила вона. — Той, хто вбив твою родину. А ми, мешканці кладовища, хочемо, щоб ти жив. Ми хочемо, щоб ти нас дивував, розчаровував, вражав і забавляв. Повертайся додому, Ніх.

— Не знаю… Я наговорив Сайласу такого… Він гніватиметься.

— Він не засмучувався б через тебе, якби ти був йому байдужим, — от все, що відповіла на це дівчина.

Опале листя гладенько стелилося під ногами Овенса, а туман робив обриси світу нечіткими. Ніщо не було таким виразним, яким він усе уявляв кілька хвилин тому.

— Я сноходив.

— І як?

— Добре, — відповів Ніх. — Ну, непогано.

— Треба розповісти пану Пенніворсу, це його втішить.

— Твоя правда, треба.

Вони дісталися кінця провулка, і замість повернути праворуч, у великий світ, як він збирався, Ніх повернув ліворуч на вулицю, яка довела б його до Данстен-роуд і кладовища на пагорбі.

— Куди? — спитала Ліза Гемпсток. — Куди ти йдеш?

— Додому, як ти і сказала, — відповів Ніх.

Показалися ліхтарі вітрин. Ніх відчув запах гарячої олії з крамнички «Риба й чипси» на розі. Бруківка волого виблискувала.

— Це добре, — почулося від Лізи, яка знову була самим голосом, що раптом вигукнув: — Тікай! Чи зникни, щось коїться!

Ніх саме збирався заперечити, що їй здається і все гаразд, аж раптом вулицею промчала велика автівка з проблисковим маячком на даху і загальмувала просто перед ним.

З неї вийшло двоє чоловіків, і один з них звернувся до Овенса:

— Перепрошую, юначе. Поліція. Чи можу я поцікавитися, що ви робите на вулиці в такий пізній час?

— Я не знав, що це заборонено законом, — відповів Ніх.

Вищий поліціянт відчинив задні двері патрульного авто й спитав:

— Це він, панно?

Мо Квіллінг вилізла з машини, глянула на Овенса і посміхнулася.

— Так, він. Це він потрощив речі у нашому дворику, а потім утік, — вона дивилася просто у вічі хлопцю. — Я бачила тебе з вікна спальні. Гадаю, це він побив вікна.

— І хто це в нас? — спитав нижчий на зріст поліціянт з рудою бородою.

— Ніхто, — відказав Ніх, і зойкнув, бо рудобородий взяв його за вухо і добряче стис.

— Не викаблучуйся, а ввічливо відповідай на запитання, домовились?

Ніх мовчав.

— Де ти живеш? — допитувався далі поліціянт.

Ніх нічого не сказав. Він спробував зникнути, але зникання, навіть посилене відьмою, працює, коли люди не звертають на тебе особливої уваги. Тієї ж миті всезагальна увага (не кажучи вже про пару поліцейських рук) була прикута до нього.

Овенс зауважив:

— Ви не можете заарештувати мене лише через те, що я не кажу своє ім'я і адресу.

— Не можу, — погодився поліціянт. — Але ми можемо забрати тебе у відділок і тримати там, допоки ти не повідомиш ім'я батьків, опікунів чи іншого відповідального за тебе дорослого, якому ми передамо тебе на поруки.

Він посадив хлопця на заднє сидіння авто, до Мо Квіллінг, яка посміхалася достоту як кіт, наїдений сметаною. Вона прошепотіла:

— Я бачила тебе з вікна. І це я викликала поліцію.

— Я нічого не зробив. Я навіть не був у вашому дворику. І чого це ти їздиш з ними?

— Ану тихо! — гаркнув високий поліціянт.

Усі принишкли й мовчали, поки патрульна машина не під'їхала до будинку, де жила Мо. Високий відчинив дверцята, і вона вилізла.

— Подзвонимо завтра, розкажемо батькам, що з'ясували.

— Дякую, дядьку Тем, — відповіла Мо. — Я просто виконала свій громадський обов'язок.

Назад вони їхали в тиші, а Ніх усе намагався зникнути, але безуспішно. Він почувався гидким і жалюгідним. За один вечір він примудрився вперше посваритися з Сайласом, утекти з дому, що виявилося провальною затією, і такою ж провальною стала спроба додому повернутися. Йому доведеться решту життя провести в камері у відділку або в дитячій в'язниці. Чи такі існують, Ніх не знав.

— Я перепрошую, а в'язниці для дітей є?

— Що, захвилювався? — відказав дядько Мо. — Я все розумію. Ви, діти, робите що заманеться. Але декому з вас було б корисно трошки побути під вартою.

Ніх так і не зрозумів, яка то була відповідь — ствердна чи заперечна. Він визирнув у вікно. Щось величезне сунуло в повітрі, прямо над машиною і трохи обабіч, щось темніше й більше за всіх птахів, яких він коли-небудь бачив. Це щось було завбільшки з людину, мерехтіло і тріпотіло, як промінь стробоскопа чи кажан.

Рудий поліціянт сказав:

— Коли дістанемося до відділка, раджу тобі зізнатися, як тебе звати, кому телефонувати, щоб тебе забрали; ми скажемо, що тебе добряче відчитали, і поїдеш собі додому. Розумієш, якщо ти нам допомагатимеш, швиденько все вирішимо, і менше паперової тяганини. Ми ж друзі тобі.

— Ти надто приязний до нього. Ніч у камері не така й страшна, — перебив високий.

Він озирнувся на Овенса і сказав:

— Ну, це у випадку, якщо ніч буде спокійна. А як ні, доведеться запхати тебе в камеру до п'яничок. А вони ще ті бувають.

Ніх подумав, що високий бреше і вони зумисне грають у хорошого і поганого поліцейського.

Коли патрульна машина завернула за ріг, то глухо об щось гупнула. Це щось — велике — прокотилося по лобовому склу на дах і звалилося у пітьму. Під скрегіт гальм і лайку рудого авто зупинилося.

— Він вискочив на дорогу! Ти ж сам бачив!

— Я не впевнений, що я там бачив, але ти на когось наїхав.

Вони вийшли з машини й посвітили ліхтариками. Рудий сказав:

— Він весь у чорному! І не помітиш.

— Он він! — вигукнув високий.

І обидва кинулися до тіла, не випускаючи з рук ліхтариків.

Ніх спробував відчинити дверцята, але вони були замкнені. А переднє та заднє сидіння розділяла залізна сітка. Навіть якби йому вдалося зникнути, він все одно не вибрався б із патрульного авто.

Він нахилився уперед, наскільки це було можливо, щоб роздивитися, що сталося.

Рудий поліціянт сидів навпочіпки біля тіла й розглядав його. Високий стояв поруч і світив ліхтариком в обличчя потерпілому.

Одного погляду на це обличчя Ніхові вистачило, щоб навіжено та відчайдушно забарабанити долонями по склу.

Високий підійшов до машини і роздратовано спитав:

— Що таке?

— Ви збили мого… мого тата!

— Брешеш.

— Дуже схожий! Можна подивитися зблизька?

У високого опустилися плечі:

— Чуєш, малий каже, що це його тато.

— Ти що, жартувати надумав?

— Схоже, він серйозно.

Високий відчинив двері, і Ніх вистрибнув назовні.

Сайлас незграбно лежав на спині, там, де впав, збитий патрульною машиною. Лежав, як мертвий.

Хлопцю защипало очі.

— Тату? — а потім поліцейським: — Ви вбили його!

Подумки Ніх сказав собі — я не брешу, тобто, не зовсім брешу.

— Я викликав «швидку», — сказав Саймон, рудобородий поліціянт.

— Це нещасний випадок, — підхопив другий.

Ніх скоцюрбився поруч із Сайласом, стис його холодну руку. Якщо вони справді викликали «швидку», часу було небагато. Він мовив:

— Тоді вашій кар'єрі гаплик.

— Це нещасний випадок, ти сам бачив!

— Він просто вистрибнув…

— Я бачив, — відповів Ніх, — що ви погодилися зробити послугу своїй небозі й налякати однокласника, з яким вона посварилася. Тому ви заарештували мене без ордера лише за пізні прогулянки, а коли мій тато вибіг і спробував зупинити вас чи дізнатися, в чому річ, ви навмисне його збили.

— Це нещасний випадок, — повторив Саймон.

— А ти сварився з Мо у школі? — спитав дядько Тем, але голос у нього був не надто переконаний.

— Ми обоє вчимося у 8-Б у Староміській школі, — відповів Ніх. — І ви вбили мого тата.

Десь удалині вже завивала сирена.

— Саймоне, — мовив високий, — нам треба це обговорити.

Вони відійшли за патрульне авто, лишивши Овенса зі збитим Сайласом у тіні. Ніх чув, як вони сваряться.

— Це все твоя чортова племінниця!

— Якби ти на дорогу дивився!

Саймон тицяв пальцем у груди Тема…

Ніх прошепотів:

— Вони не дивляться в наш бік. Зараз.

І зник.

Вихор темряви — і тіло, що лежало на землі, вже стояло поруч.

Сайлас промовив:

— Я заберу тебе додому. Обійми мене за шию.

Ніх так і зробив, міцно притиснувшись до опікуна, і вони шубовснули у ніч, прямуючи в бік кладовища.

— Вибач мені, — сказав Ніх.

— І ти мені вибач, — відповів Сайлас.

— Боляче було? Коли машина тебе збила?

— Так. Ти мусиш подякувати своїй подружці-відьмочці. Це вона мене знайшла і розповіла, що ти потрапив у халепу. І в яку саме халепу.

Коли вони приземлилися на кладовищі, Ніх подивився на свій дім, наче вперше його бачив. А тоді сказав:

— Дурнувато все сьогодні вийшло, правда ж? Я багато чим ризикував.

— Більшим, ніж ти собі уявляєш, юний Ніхто Овенс. Так, дурнувато.

— Твоя правда, я більше туди не повернуся. Не до тієї школи, і не в такий спосіб.

У Морін Квіллінг тривав найгірший тиждень усього життя: Нік Фартінг з нею не розмовляв; дядько Тем нагримав на неї через малого Овенса і сказав нікому ніколи навіть не згадувати про ту ніч, бо він може втратити роботу, і не хотів би він опинитися на її місці, якщо це таки станеться; батьки на неї гнівалися; весь світ її зрадив, навіть семикласники її більше не боялися. Справи були гірше нема куди. Страждаючи від своєї жалюгідності, вона хотіла знайти цього Овенса, якого вважала винним у всіх своїх бідах. Арешт був лише квіточками, і Мо вигадувала лихі й хитромудрі плани помсти. Лише вони трохи покращували її настрій, хоча особливо не допомагали.

Тільки одне завдання — прибирання лабораторії — викликало у Мо неприємні відчуття: розкладати по місцях пальники Бунзена, тестові пробірки, чашки Петрі, невикористані фільтри тощо. За графіком чергувати їй випадало раз на два місяці, але звісно, на те він і найгірший тиждень життя, щоб потрапити до лабораторій.

Принаймні там з нею була пані Гокінз, викладачка природознавства — вона збирала учнівські роботи й прибирала перед виходом додому. Мо заспокоювало, що там із нею є хоч хтось іще.

— Ти молодець, Морін, — сказала пані Гокінз.

Біла змія у банці з формаліном сліпо витріщалася на них.

— Дякую, — відказала Мо.

— Хіба тобі не повинен допомагати хтось із однокласників?

— Я мала бути в парі з цим, Овенсом. Але його вже давно не було у школі.

— З ким? — не надто уважно спитала пані Гокінз. — У моїх списках такого учня немає.

— Овенс. Темно-русявий і небалакучий. Той, що у вгадайці назвав усі кістки в скелеті. Пам'ятаєте?

— Та не дуже, — зізналася вчителька.

— Ви мусите згадати! Ніхто його не пам'ятає! Навіть пан Кірбі!

Пані Гокінз запхала решту паперів у сумку і сказала:

— Я дуже ціную, дорогенька, що ти прибираєш сама. Не забудь перед виходом протерти всі робочі поверхні.

І, зачинивши за собою двері, вона пішла.

Лабораторії були старі: довгі столи з темного дерева з вбудованими газовими пальниками й рукомийниками, темні дерев'яні полички, на яких рядами стояли великі пляшки з давно мертвими зразками всередині. У кутку стояв навіть пожовклий людський скелет. Мо не знала, справжній він чи ні, але від нього її хапали дрижаки.

Кожен звук у цій довгій кімнаті повертався луною. Дівчина увімкнула всі лампи на стелі, навіть над дошкою, щоб зробити лабораторію не такою страшною. У кімнаті холоднішало. Мо захотілося увімкнути опалення. Вона підійшла до одного з великих металевих обігрівачів і торкнулася його. Ним можна було обпектися. А Мо все одно тремтіла.

І хоча лабораторія була порожня і цією порожнечею бентежила, Мо здавалося, що вона там не сама, наче за нею хтось стежить.

«Ну звісно стежить, — подумала Мо. — Сотні мертвих очисьок витріщаються на мене з банок, не кажучи вже про скелет».

Дівчина зиркнула на полички.

І тоді мертві зразки заворушилися. Змія зі сліпими білими очима розвернула свої кільця у залитій формаліном банці. Якесь морське створіння без обличчя, але з голками, крутилося і вертілося у своїй водяній домівці. Кошеня, вже десятки років неживе, вишкірилося на неї і, випустивши кігті, шкрябало скло.

Мо заплющила очі. «Це не насправді, — переконувала вона себе. — Мені все це ввижається».

А вголос вона сказала:

— Я не боюся.

— Це добре, — відповів хтось із темного кутка біля запасних дверей. — Страх — не надто приємне відчуття.

— Жоден учитель тебе не пам'ятає.

— А ти не забула, — відповів хлопчик, причина всіх її негараздів.

Мо жбурнула в нього мензурку, але надто широко замахнулася, промазала, і мірна склянка розбилася об стіну поряд.

— Як там Нік? — спитав Ніх, наче нічого й не сталося.

— Ти й сам знаєш, як. Зі мною він не розмовляє. На уроках мовчить, зі школи одразу додому, робити домашні завдання. Ну, може, ще будує іграшкову залізницю.

— Добре.

— А ти? Тебе вже тиждень немає у школі. У тебе великі проблеми. По тебе поліція приходила і розпитувала.

— До речі, як справи у дядька Тема?

Мо нічого не відповіла.

— У якомусь сенсі ти виграла, — продовжив Ніх. — Я більше не ходитиму до школи. Але в іншому… Ти коли-небудь стикалася з примарами, Морін Квіллінг? Чи дивилась ти колись у дзеркало, питаючи себе, чи справді в тебе звідти вдивляються твої очі? Чи сиділа колись у порожній кімнаті, відчуваючи, що ти не сама? Це не надто приємні відчуття.

— І ти будеш моєю примарою? — тремтячим голосом спитала Мо.

Ніх нічого не відповів. Він лише уважно дивився на неї. У дальньому кутку кімнати щось грюкнуло — сумка Мо зісковзнула зі стільця на підлогу, а коли дівчинка обернулася, у лабораторії більше нікого не було. Принаймні нікого не було видно.

На неї чекала дуже довга й дуже темна дорога зі школи додому.

Хлопчик та його опікун стояли на вершині пагорба і дивилися на вогні міста.

— Ще болить? — спитав Ніх.

— Трошки, — відповів Сайлас. — Але на мені швидко гоїться. Скоро все буде, наче нічого й не сталося.

— Ти міг загинути? Отак вийшовши на машину?

Опікун похитав головою:

— Є способи вбити таких, як я. Але автомобілі до них не належать. Я дуже старий і міцний.

— Я помилявся, так? Мені треба було просто лишатися непомітним. Але ж ні, я мусив привернути до себе увагу однокласників, а потім — бац — поліція і все інше. А все тому, що я егоїст.

Сайлас підняв брову:

— Ти не егоїст. Тобі потрібно бути серед таких, як ти. Це цілком зрозуміло. Просто нам складніше захищати тебе у світі живих. Я лише хотів, щоб ти був у повній безпеці. Але для таких, як ти, є лише одне цілковито безпечне місце, і ти туди не дістанешся, аж поки всі твої пригоди не добіжать кінця і жодна з них уже не важитиме.

Ніх провів рукою по надгробку Томаса Р. Стаута (1817–1851 рр. «Усі, хто його знав, у глибокій зажурі»), відчуваючи, як кришиться під пальцями мох.

— Він досі десь там, — мовив хлопець. — Чоловік, який убив мою першу родину. Але мені треба ще багато дізнатися про людей. Ти не відпустиш мене з кладовища?

— Чому ні? Ця затія була помилкою, але ми обидва дечого навчилися з неї.

— Тоді що?

— Ми докладемо всіх зусиль, щоб задовольнити твою цікавість в історіях, книжках і зовнішньому світі. Є бібліотеки. Є інші способи. Є багато інших варіантів зустрітися з живими, як-от театр чи кіно.

— А що це? Це як футбол? У школі мені подобалось дивитися футбольні матчі.

— Футбол… Матчі зазвичай починаються ранувато для мене, — роздумував Сайлас. — Але панна Лупеску могла б зводити тебе на гру, коли приїде наступного разу.

— Я б залюбки сходив.

Вони спускалися. Сайлас сказав:

— За останні кілька тижнів ми з тобою лишили забагато слідів. А тебе й досі шукають, щоб ти знав.

— Ти вже казав. А звідки ти знаєш? І що вони від мене хочуть?

Сайлас лише похитав головою, не бажаючи вдаватись у подальші розмови, і поки що Ніх більш нічого не дізнався.