Книга кладовища - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Ніл Ґейман (Розділ другий Новий друг) #2

Розділ другий Новий друг

Нix був тихий хлопчина зі спокійними сірими очима й копицею скуйовдженого волосся мишачого кольору. Загалом, його можна було назвати слухняним. Він учився розмовляти, а коли опанував цю науку, став докучати мешканцям кладовища запитаннями. «А чому мені не можна виходити з кладовища?» — допитувався він. Чи «Як мені зробити те, що він щойно зробив?» Чи «Хто тут живе?»

Дорослі чесно намагалися дати найповніші відповіді, які часто виявлялися незрозумілими, заплутаними чи суперечливими, і тоді Ніх ішов до старої каплиці й розмовляв із Сайласом. Хлопчик чекав на нього ще до заходу сонця, коли той прокидався.

На опікуна завжди можна було розраховувати, його пояснення були ясні, зрозумілі й прості настільки, наскільки потрібно було для усвідомлення.

— Тобі не можна виходити, — «не можна», до речі, а не «не мона» — тому що тільки на кладовищі ми можемо тебе захистити. Ти тут живеш, і тут мешкають ті, хто тебе любить. За огорожею поки що небезпечно. Поки що.

— Але ж ти виходиш за неї. Ти йдеш за огорожу щоночі.

— Хлопче, я незрівнянно старший за тебе. І я в безпеці всюди.

— Я теж буду в безпеці.

— Якби ж то так. Але ти в безпеці лише на кладовищі.

Або таке.

— Як тобі зробити так само? Деяких умінь можна набути, навчаючись, деяких — у постійних спробах, а деякі просто приходять з часом. Цього ти можеш навчитися. Невдовзі ти опануєш і зникання, і ковзання, і сноходу. Але дечого живі навчитися не можуть, і на ці вміння доведеться зачекати. Але я не маю сумніву, що згодом ти вмітимеш усе. Врешті-решт, тобі ж дали Свободу кладовища, — так казав Сайлас. — Тому кладовище про тебе дбає. І поки ти тут, ти зможеш бачити в темряві. Ти зможеш ходити путівцями, на які живим немає ходу. Погляди живих людей на тобі не затримуватимуться. Мені теж надали Свободу кладовища, хоча в моєму випадку це дає мені лише право тут мешкати.

— Я хочу бути таким, як ти, — сказав Ніх і випнув нижню губу.

— Ні, — твердо заперечив Сайлас, — не хочеш.

Чи така розмова.

— Кого тут поховано? Ну, знаєш, Ніх, у багатьох випадках імена написано на надгробках. Ти вже вмієш читати? Вивчив абетку?

— Вивчив що?

Сайлас похитав головою, але нічого не сказав. Пан і пані Овенс і за життя не були великими читцями, а на кладовищі абеток не водилося.

Наступної ночі Сайлас з'явився перед затишною могилкою Овенсів з трьома великими книжками: двома яскравими абетками («А — апельсин, Б — барабан») і примірником «Кота в капелюсі».[3] Крім того, він мав із собою папір і набір воскових олівців. Сайлас повів хлопчика кладовищем і допоміг маленьким пальчикам відшукати літери на найновіших та найвиразніших надгробках і табличках, починаючи з гострого шпиля великої літери «А».

Сайлас дав завдання відшукати на кладовищі всі літери абетки, з чим Ніх успішно впорався, останнім знайшовши надгробок Езекіеля Умслі, вбудований у бічну стіну старої каплиці. Опікун лишився задоволеним.

Щодня Ніх брав папір і олівці та якомога старанніше переписував з могильних плит імена, слова й цифри, а щоночі, перед тим, як Сайлас вирушав у світ за межі кладовища, хлопчик змушував опікуна пояснювати ці написи й перекладати уривки латини, яка майже завжди збивала Овенсів з пантелику.

Сонячного дня джмелі кружляли над дикими квітами, що росли в куточку кладовища, перелітали від дроку до дзвіночків, гуділи своїм басовитим лінивим дзижчанням, а Ніх валявся у весняних променях сонця і розглядав жука з бронзовим панциром, який саме переповзав надгробок Джо Рідера, його дружини Доркас і сина Себастіана (Fidelis ad Mortem).[4] Ніх уже скопіював усі написи, і всі його думки були про жука, аж раптом хтось промовив:

— Хлопчику, що ти робиш?

Ніх підвів очі. За кущем дроку хтось сидів, і цей хтось дивився на Овенса.

— Нічо, — відказав Ніх і висолопив язика.

Обличчя з-за куща зібгалося в потвору з висолопленим язиком і вибалушеними очима, а потім перетворилося на дівоче личко.

— Нічого собі, — вражено прокоментував Ніх.

— Я добре пики кручу, — відповіла дівчинка. — Ти от на це подивися.

Одним пальцем вона приплюснула носа, розтягла рота у величезну задоволену усмішку, примружила очі й надула щоки.

— Знаєш, хто це?

— Ні.

— Це ж свиня, дурненький.

— А, як в абетці «С — свиня»?

— Ага. Чекай.

Вона обійшла кущ і підійшла до хлопчика, який саме підводився. З вигляду дівчинка була трошки старша за нього, трошки вища і вбрана в яскравий одяг жовто-рожево-помаранчевих кольорів. Поруч із нею Ніх у сірій одежині почувався задрипаним нечупарою.

— Скільки тобі років? — запитала дівчинка. — Що ти тут робиш? Ти живеш поблизу? Як тебе звати?

— Я не знаю, — відповів Ніх.

— Імені свого не знаєш? — здивувалася вона. — Та ну, всі знають, як їх звати, от уже вигадник.

— Я знаю своє ім'я, — сказав хлопчик. — І знаю, що тут роблю. Але про решту й гадки не маю.

— Не знаєш, скільки тобі років?

Ніх кивнув.

— Ну, — допитувалася мала, — коли в тебе був день народження?

— Ніколи, — відказав Ніх. — У мене ніколи не було дня народження.

— У всіх бувають дні народження. У тебе що, ніколи не було торта, свічок і всього іншого?

Ніх похитав головою.

— От бідолашний, — співчутливо мовила дівчинка. — Мені п'ять років, і я майже впевнена, що й тобі стільки ж.

Хлопчик радо закивав. Він не збирався сперечатися з новою подружкою, бо тішився з її появи.

Дівчинка повідомила, що її звати Скарлет Ембер Перкінс, і живе вона у квартирі, а не в будинку. Мати, яка чекала на неї на лавці біля каплиці й читала журнал, наказала Скарлет повернутися за півгодини, погуляти, не наражатися на халепи та не розмовляти з незнайомцями.

— Я ж незнайомець, — зауважив Ніх.

— Який же ти незнайомець, — упевнено заперечила дівчинка. — Ти просто маленький хлопчик.

А потім додала:

— І ти мій друг. Тому ти не можеш бути незнайомцем.

Ніх нечасто всміхався, але після цих слів його обличчя осяяла широка й радісна усмішка.

— Я твій друг, — підтвердив він.

— Як тебе звати?

— Ніх. Це скорочення від «Ніхто».

Скарлет розсміялася.

— Яке кумедне ім'я, — заявила вона. — А що ти робиш?

— Вчу абетку, — відповів Ніх. — Переписую літери з надгробків.

— А можна мені теж?

Спершу Ніх хотів відмовити, адже всі надгробки належали йому, а потім зрозумів, як це по-дурному, бо є речі, які набагато цікавіше робити вдень із кимось. І він відповів:

— Так.

Вони копіювали з плит написи, Скарлет допомагала хлопчику вимовляти незнайомі імена і слова, а він пояснював їй значення відомих йому латинських фраз, і здавалося, промайнула тільки мить, як з підніжжя пагорба хтось погукав:

— Скарлет!

Дівчинка пхнула олівці й папір до рук Овенсу і сказала:

— Мені вже час.

— Бувай, — відповів Ніх. — Ти ж іще прийдеш?

— Де ти живеш?

— Тут, — відповів хлопчик і дивився їй услід, поки вона бігла вниз пагорбом.

Дорогою додому Скарлет розказала мамі, що гралася з хлопчиком на ім'я Ніхто, який живе на кладовищі, і того ж вечора мама переповіла це татові, а той зауважив, що уявні друзі в такому віці — поширене явище, нема чого хвилюватися, і взагалі їм пощастило жити неподалік природного заповідника.

Після тої першої зустрічі Скарлет більш ніколи не знаходила свого друга першою. За підходящої погоди батьки приводили її на кладовище, хтось із них лишався чекати на лавці й читати, а донька — плямка яскраво-зеленого, помаранчевого чи рожевого — блукала найвіддаленішими куточками цвинтаря. І завжди, рано чи пізно, зустрічалася поглядом з сірими очима на блідому обличчі, які дивилися з-під копиці волосся мишачого кольору, а тоді вже діти то бавилися у хованки, то видиралися кудись, то нишком спостерігали за кролями поза старою каплицею.

Ніх познайомив Скарлет з кількома своїми друзями. Те, що вона їх не могла бачити, погоди не робило. Її батьки всіляко наполягали, що Ніх — уявний, і це цілком нормально, мати навіть ставила на стіл додаткові прибори й посуд кілька днів поспіль, тому дівчинку не дивувало те, що Ніх теж має уявних друзів. Він переказував їй усе, що говорили вони.

— Бартлбі каже, що панянка на лик мов роздушена сливка, — повідомляв хлопчик.

— Скажи йому — сам такий. А чому він так дивно говорить? Може, він мав на увазі розчавлений помідор?

— Навряд чи в них тоді були помідори, — зауважив Ніх. — І так вони тоді розмовляли.

Скарлет страшенно тішилася. Вона була розумною, але самотньою дівчинкою. Її мама викладала в університеті дистанційного навчання людям, яких ніколи в очі не бачила, перевіряла надіслані електронною поштою завдання з англійської й відправляла назад поради та підбадьорливі листи. Тато навчав фізики елементарних частинок, але, як Ніх дізнався від Скарлет, охочих до цієї науки було небагато, тому родині доводилося переїздити з одного міста з університетом до іншого, де тато сподівався отримати постійну роботу, але щоразу даремно.

— А що таке фізика елементарних частинок? — запитав Ніх.

Скарлет знизала плечима.

— Ну, — почала вона, — ми всі складаємося з атомів, таких маленьких штучок, що їх навіть неможливо побачити. А вони складаються з іще менших штук, от їх і вивчає фізика елементарних частинок.

Ніх кивнув, але подумав, що тато Скарлет, либонь, цікавиться уявними речами.

Щодня по обіді вони зі Скарлет блукали кладовищем, намацували пальцями імена на надгробках і переписували їх. Ніх розповідав усе, що знав, про мешканців могил, мавзолеїв, гробниць, а дівчинка переказувала історії, які читала чи десь почула, інколи — про зовнішній світ, про машини й автобуси, про телебачення і літаки (Ніх бачив, як вони пролітали високо у небі, і вважав їх великими сріблястими птахами, але дотепер вони його не цікавили). Своєю чергою він переказував оповідки про часи, коли жили ті, хто нині спочивав у могилах, як-от історію Себастіана Рідера, коли той приїздив до Лондона, тоді ще невеликого, і бачив королеву, гладку тітку в головному уборі з хутра, яка на всіх витріщалася й ні слова не говорила англійською. Себастіан не пригадував, що то була за королева, але навряд чи вона затрималася на троні надовго.

— А коли це було? — запитала Скарлет.

— На надгробку написано, що він помер тисяча п'ятсот вісімдесят третього року, значить, ще до того.

— А хто найстарший? На всьому кладовищі?

Ніх насупив брови.

— Мабуть, Кай Помпей. Він спочив через сто років, як сюди вперше прибули римляни, принаймні сам так казав. Він любив набіги.

— То він найстарший?

— Мабуть.

— А можна погратися в «хатинку» в одній із цих кам'яних будівель?

— Ти не зможеш туди зайти, вони всі замкнуті.

— А ти зможеш?

— Звісно.

— А чому я тоді не зможу?

— Це ж кладовище, — пояснив Ніх. — Мені надали Свободу кладовища, тому я можу перебувати будь-де.

— Я хочу бавитися в «хатинку».

— Не можна.

— Ти все найцікавіше лишаєш собі.

— Зовсім ні.

— Жаднюга!

— Ні.

Скарлет сховала руки в кишені анорака й, не прощаючись, пішла вниз пагорбом, упевнена, що Ніх щось від неї приховує. Водночас вона підозрювала, що чинить неправильно, а це дратувало її ще більше.

Того ж дня за вечерею дівчинка спитала батьків, хто тут жив до появи римлян.

— Звідки ти знаєш про римлян? — здивувався тато.

— Та всі про них знають, — уїдливо відмовила Скарлет. — То хто?

— Кельти, — відповіла мама. — Вони жили на цій землі ще до римлян, які їх завоювали.

На лавці коло каплички Ніх ставив подібні запитання.

— Найстарший? — повторив Сайлас. — Ніх, чесно, я не знаю. Найстарший мій знайомець — Кай Помпей. Але тут люди жили й до римлян. Набагато раніше й у великих кількостях. Як просувається твоє знайомство з абеткою?

— Непогано. А коли я вчитиму слова?

Сайлас на хвилинку замислився, а після того відповів:

— Я не маю сумнівів, що серед тутешніх мешканців, не обділених талантами, знайдеться хоча б кілька вчителів. Я проведу відповідні пошуки.

Ніх був у захваті. Він уявив, як умітиме читати, як матиме змогу відкривати для себе найрізноманітніші історії і занурюватися в них.

Коли Сайлас полишив кладовище в особистих справах, Ніх подався до верби, що росла неподалік каплиці, й покликав Кая Помпея.

Позіхаючи, старий римлянин виліз із могили.

— А, так. Живий хлопчик, — пробурмотів він. — Як справи, живий хлопчику?

— Дуже добре, пане, — відповів Ніх.

— Чудово, радий це чути, — волосся Кая у світлі місячного сяйва здавалося попелястим, а вбраний він був у тогу, в якій його поховали, товстий вовняний жилет і гетри, адже то була холодна країна на краю світу, і позмагатися з нею за звання ще холоднішого місця могла хіба що Каледонія на півночі, жителі якої, вкриті рудим хутром, більше скидалися на звірів, ніж на людей, і були такими дикими, що навіть римляни не збиралися їх завойовувати, а хотіли лишити за стіною вічної зими.

— А це ви тут найстарший? — запитав Ніх.

— На кладовищі? Так, я.

— Тобто вас першим поховали?

Римлянин завагався.

— Одним з найперших, — мовив Кай Помпей. — До кельтів на цьому острові жили й інші. Одного з них теж тут поховано.

— Он воно як, — Ніх на хвилину задумався. — А де його могила?

Кай вказав на пагорб.

— На самому вершечку? — уточнив хлопчик.

Помпей похитав головою.

— А де тоді?

Нахилившись, старий скуйовдив малому Овенсу волосся.

— Усередині пагорба, — відказав він. — Мене сюди принесли друзі, за якими йшли місцеві голови, а за ними — актори у воскових масках моєї дружини, яка померла від лихоманки в Камелодуні, і батька, що загинув у прикордонній сутичці в Голі. Триста років потому чабан, що шукав нових пасовищ для своєї отари, знайшов валун, який закривав вхід у поховання, подумав, що там можуть знайтися скарби, відкотив камінь і пішов униз. Невдовзі він вийшов, а його чорне до того волосся стало геть сивим, як моє.

— Що він там побачив?

Трохи помовчавши, Кай повів далі:

— Він не казав. І ніколи більш не повертався. Валун поклали на місце і з часом забули про нього. Аж поки знову не знайшли під час побудови склепу Фробішера двісті років тому. Юнакові, що натрапив на вхід, ввижалися незліченні багатства, тож він нікому нічого не сказав, прикрив отвір труною Єфраїма Петтіфера і вночі, ніким не бачений — принаймні так йому здавалося, — пішов униз.

— Він теж вийшов сивим?

— Він узагалі не вийшов.

— А. Он воно як. То кого ж там поховано?

Кай похитав головою:

— Я не знаю, юний Овенсе. Але я відчував його, ще коли тут не було нічого. Ще тоді, глибоко під пагорбом, щось чекало, я чув це.

— А на що воно чекало?

— Усе, що я міг відчути, — відказав Кай Помпей, — саме чекання.

Скарлет сиділа на зеленій лавці біля воріт і читала принесену велику книжку з картинками, а її мама розглядала навчальні матеріали. Дівчинка ніжилася на весняному сонечку й щосили намагалася не звертати уваги на хлопчика, який махав їй з-за оплетеної плющем статуї, а коли вирішила взагалі не дивитися в той бік, хлопчик вистрибнув — достоту як чортик з табакерки — з-за надгробка (Дзьодзі Ґ. Сьодзі, помер 1921 р., «Я був чужинцем, а ви мене прийняли»). Ніх відчайдушно розмахував руками. Скарлет не зважала на його заклики. Врешті-решт вона підвелася з лавки.

— Матусю? Я піду погуляю.

— Так, зайчику, тільки не сходь із путівця.

Вона й не сходила, поки той не зробив поворот, а там уже було видко, як Ніх зазиває її вище пагорбом. Вона скорчила йому міну.

— Я про все дізналася, — заявила Скарлет.

— І я, — відповів Ніх.

— До римлян були інші люди, — розповідала вона, — значно раніше. Ну, тобто жили, я маю на увазі, а коли помирали, їх ховали під пагорбами, разом зі скарбами й іншими штуками. І тоді це ставало курганом.

— Зрозуміло, — підхопив Ніх. — Це все пояснює. А хочеш побачити курган?

— Зараз? — Скарлет усе ще точили сумніви. — Ти ж насправді не знаєш, де він, хіба ні? І тим паче я не завжди можу пройти там, де можеш ти.

Вона бачила, як Ніх, наче тінь, проходить крізь стіни. Замість відповіді він показав великий заіржавілий ключ.

— Знайшов у каплиці. Він підійде до більшості замків. Раніше всі двері замикали одним ключем, щоб мати менше клопоту.

Скарлет вибралася на пагорб поближче.

— Правда?

Він ствердно кивнув, і з задоволеною усмішкою, що танцювала в кутиках вуст, мовив:

— Ходім.

То був чудовий весняний день, повітря бриніло співом пташок і гудінням бджіл. Нарциси колихалися під легким вітерцем, і їм кивали ранні тюльпани, що подекуди повитикалися на схилі. Зелене тло пагорба пересипали дрібні блакитні цяточки незабудок і жирні крапки жовтих першоцвітів, а двійко дітей чалапали вгору до невеличкого мавзолею Фробішера.

Мавзолеєм виявився старий і невибагливий, маленький, усіма забутий кам'яний будиночок з металевими воротами замість дверей. Ніх відчинив їх ключем, і малі зайшли всередину.

— Там отвір, — сказав хлопчик. — Чи двері. За однією з трун.

Вони знайшли вхід за труною на нижній полиці — звичайну діру в стіні.

— Нам униз. Спускаймося.

Раптом пригода почала видаватися Скарлет не такою вже й захопливою.

— Ми ж нічого не побачимо, там темно.

— Мені світло не потрібне, — запевнив Ніх. — Принаймні поки я на кладовищі.

— А мені потрібне. Там темно.

Ніх подумав, що міг би сказати щось підбадьорливе на кшталт «нічого страшного там немає», але оповідки про посивіле волосся і неповернення людей не дозволяли йому робити такі заяви з чистим сумлінням, тому він просто мовив:

— Я піду вниз, а ти зачекай мене тут.

Скарлет насупилася:

— Не лишай мене.

— Я піду вниз, — продовжив Ніх, — подивлюся, хто там, а потім прийду і все тобі розкажу.

Він нахилився до діри й навколішки проліз крізь неї. За стіною виявилося доста місця, щоб підвестися, і було видно вирубані в камені сходи, що вели вниз.

— Я спускаюся сходами, — сказав Ніх.

— А вони довгі?

— Мабуть.

— Якщо ти триматимеш мене за руку й казатимеш, куди ступати, — вирішила дівчинка, — я могла б піти з тобою. Якщо ти допомагатимеш мені.

— Ну звісно ж, — запевнив її Ніх, і ще до того, як він закінчив фразу, Скарлет уже пролазила навколішки крізь отвір. — Тут можна встати, — він узяв її за руку. — Сходи починаються майже перед тобою. Як ступиш крок, то намацаєш їх. Отак. Я піду першим.

— Ти справді щось бачиш?

— Тут темно, — відповів Ніх, — але мені все видно.

Він повів Скарлет униз сходами, углиб пагорба і, поки вони спускалися, розповідав, що бачить.

— Сходи кам'яні. І стіни, і стеля навколо теж із каменю. А отут на стіні малюнок.

— Який малюнок?

— Схоже на велику волохату літеру «С», як в абетці «свиня». І літера з рогами. І ще щось схоже на візерунок, на великий вузол. І він не просто намальований, він ще й вирізьблений, відчуваєш? — і він провів пальцями Скарлет по вузлу на стіні.

— Справді!

— А тепер сходи стають крутіші. Зараз ми виходимо в якесь велике приміщення типу кімнати, але сходи ще не закінчилися. Стій. Так, тепер я між тобою і кімнатою. Торкайся стіни лівою рукою.

Вони спускалися далі.

— Ще один крок і ми стоятимемо на підлозі, — коментував Ніх. — Вона не дуже рівна.

Кімната насправді була невелика. На підлозі лежала кам'яна брила, а один з кутів займав невисокий виступ з якимись дрібними речами на ньому. Крім того, на підлозі лежали кістки, дуже старі кістки, а поруч зі сходами Ніх побачив скоцюрблений труп у зотлілих рештках довгого коричневого пальта і подумав: «Юнак, що мріяв про скарби. Мабуть, оступився і впав у темряві».

Навколо здійнявся шурхіт, шелест руху, наче змія повзе серед сухого листя. Скарлет стиснула руку хлопчика ще міцніше.

— Що це? Ти щось бачиш?

— Ні, нічого.

Скарлет чи то ахнула, чи то вискнула, і Ніх розгледів те, що вочевидь побачила й дівчинка.

У кінці кімнати зайнялося світло, що осяяло чоловіка, який наближався до них крізь камінь; Ніх чув, що Скарлет ледь стримує крик.

Чоловік явно добре зберігся, але на вигляд був давно померлим. Його шкіру вкривали намальовані (так подумав Ніх) чи татуйовані (так подумала Скарлет) пурпурові зображення і візерунки. На шиї висіло намисто з гострих довгих зубів.

— Я володар цього місця! — виголосив невідомий словами такими давніми й горловими, що словами вони майже не були. — Я охороняю його від усіх, хто прийде з лихим наміром!

Очі вартовий мав велетенські. Але Ніх зрозумів, що такими вони видавалися через нанесені на обличчя пурпурові кола, які робили чоловіка схожим на сову.

— Хто ти? — запитав Ніх і стиснув руку Скарлет.

Та чоловік кольору індиго, схоже, навіть не почув запитання. Він лише сердито зиркав на дітей.

— Геть звідси! — гаркнув він словами, які пролунали у хлопчика в голові, словами, які теж були горловим риком.

— Він на нас нападе? — спитала Скарлет.

— Навряд, — відповів Ніх і, як його і вчили, мовив чоловіку кольору індиго: — Я маю Свободу кладовища і можу ходити, де заманеться.

На це вартовий і оком не зморгнув, що спантеличило хлопчика, адже зазвичай ці слова вгамовували навіть найдратівливіших мешканців цвинтаря. І тоді він спитав:

— Скарлет, а ти бачиш його?

— Звісно, що бачу. Величезного страшного татуйованого чоловіка, який збирається нас убити. Ніх, прожени його!

Ніх глянув на рештки тіла в коричневому пальті. Поруч лежав розбитий об кам'яну підлогу ліхтар.

— Він тікав, — мовив уголос Ніх. — Тікав, бо злякався, перечепився на сходах і впав.

— Хто?

— Чоловік, що лежить на підлозі.

До подиву й переляку в голосі Скарлет тепер домішувалися нотки роздратування.

— Який ще чоловік на підлозі? Тут надто темно. Я не бачу нікого, крім отого, з татуюваннями.

І тоді, немов бажаючи пересвідчитися, що його помітили, чоловік кольору індиго захилив голову і зайшовся переливчастим лементом, горловим улюлюканням, від якого Скарлет так стисла руку хлопця, що нігті вп'ялися йому в шкіру.

— Вибач, що я називала їх уявними, — промовила дівчинка. — Тепер я вірю, вони справжні.

Чоловік кольору індиго здійняв над головою щось подібне до гострого кам'яного ножа.

— Усіх, хто порушить спокій цього місця, чекає смерть! — виголосив він своєю горловою мовою.

Ніх згадав чоловіка, що посивів після побаченого тут, більше ніколи не повертався на кладовище і не розповідав про це.

— Ні, думаю твоя правда. Цей — точно.

— Точно що?

— Уявний.

— Не будь дурним. Я ж його бачу.

— Саме так. А трупа не бачиш.

Роззирнувшись, хлопчик мовив:

— Припиняй. Ми знаємо, що ти несправжній.

— Я зжеру вашу печінку! — заволав чоловік кольору індиго.

— Не зжереш, — підтримала Скарлет з глибоким зітханням. — Твоя правда, мабуть, це опудало.

— А що таке опудало? — запитав Ніх.

— Така штука, яку ставлять фермери на полях, щоб відлякувала ворон.

— А навіщо? — не зрозумів хлопчик, бо любив ворон. Він вважав їх кумедними й шанував за те, що вони допомагали підтримувати чистоту на кладовищі.

— Точно не в курсі, дізнаюсь у мами. Якось я побачила опудало з вікна поїзда і запитала, що воно таке. Ворони думають, що то жива людина. А насправді це лише схожа на людину штука, яка має відлякувати ворон.

Ніх знову роззирнувся і сказав:

— Хто б ти не був, твої хитрощі не діють. Ми не боїмося. Ми знаємо, що вартовий несправжній, припиняй.

Чоловік кольору індиго зупинився. Потім підійшов до кам'яної брили, ліг на неї і зник.

Скарлет вже не бачила нічого, крім суцільної темряви. Але в цій темряві знову залунали шурхотливі звуки; вони ставали все голосніші, немов щось кружляло по кімнаті.

Щось мовило: «МИ — ВИНИЩУВАЧ».

Ніх відчув, як підіймається дибки волосся на шиї. Цей голос, який він чув у думках, належав комусь дуже давньому і був подібний до шкрябання сухої гілки об шибку каплиці; крім того, здавалося, що голос не один, а кілька їх звучать в унісон.

— Ти чуєш? — спитав він Скарлет.

— Я нічого не чую, крім якогось шурхоту. І він дивний. Мені все в животі від нього клубочиться. Наче має статися щось жахливе.

— Нічого жахливого не станеться, — відказав Ніх. І спитав потім: — Хто ти?

«МИ — ВИНИЩУВАЧ. МИ ЧАТУЄМО І ЗАХИЩАЄМО».

— Що ти захищаєш?

«МІСЦЕ ХАЗЯЇНОВОГО СПОЧИНКУ. ЦЕ — НАЙСВЯТІШЕ З УСІХ СВЯТИХ МІСЦЬ, І ВИНИЩУВАЧ ЙОГО ОХОРОНЯЄ».

— Ти не можеш нам нічого зробити, — мовив Ніх. — Ти лише лякаєш.

У шурхотливому голосі почулося роздратування. «СТРАХ — ОСЬ ЗБРОЯ ВИНИЩУВАЧА».

Ніх подивився на кам’яне узвишшя.

— Оце і є скарби твого хазяїна? Стара брошка, чашка й маленький кам'яний ножик? Не дуже схоже на коштовності.

«ВИНИЩУВАЧ ОХОРОНЯЄ СКАРБИ. БРОШКУ, КУБОК І НІЖ. МИ БЕРЕЖЕМО ЇХ ДО ПОВЕРНЕННЯ ХАЗЯЇНА. ВОНИ ПОВЕРТАЮТЬСЯ. ВОНИ ЗАВЖДИ ПОВЕРТАЮТЬСЯ».

— Скільки вас тут?

Але Винищувач нічого не відповів. Хлопчику здалося, наче всю голову йому заполонило павутиння, і він похитав нею, щоб прочистити думки. Потім стис руку Скарлет і мовив:

— Нам треба йти.

Ніх повів дівчинку повз мерця в коричневому пальті, думаючи, що якби охочий до скарбів не злякався і не упав, то був би розчарований знахідками. Те, що було коштовностями тисячі років тому, тепер жодної цінності не мало. Хлопчик обережно вів Скарлет угору сходами, крізь пагорб в опуклу темряву кам'яного мавзолею Фробішера.

Крізь щілини в кладці й замкнені двері пробивалися промені весняного сонця, такі сліпучі, що Скарлет від неочікувано яскравого світла кліпнула й затулила очі рукою. З кущів лунав спів пташок, неподалік дзижчав джміль, усе було напрочуд звичайним.

Ніх розчахнув двері мавзолею, а потім замкнув їх за Скарлет. Її яскравий одяг густо вкривали бруд і павутиння, а смагляве обличчя і руки посіріли від пилу.

А нижче пагорбом хтось — і цей хтось був не один — волав. Волав голосно. Волав несамовито.

Хтось покликав: «Скарлет! Скарлет Перкінс!» Скарлет відповіла: «Так?!», і ще до того, як вони з Ніхом змогли поговорити про побачене, про чоловіка кольору індиго, нізвідки з'явилася жінка у яскраво-жовтій куртці з написом «ПОЛІЦІЯ», яка хотіла знати, чи зі Скарлет усе гаразд, де вона була, чи не намагалися її викрасти, а потім повідомляла когось по рації, що дитину знайдено.

Поки вони спускалися вниз пагорбом, Ніх нечутно йшов поруч. Двері в капличку було прочинено, а всередині чекали батьки Скарлет, мама плакала, схвильований тато одночасно говорив з поліціянткою і ще з кимось по телефону. Ніхто не помічав хлопчика, який стояв у куточку.

Усі розпитували Скарлет, що сталося, а вона чесно відповідала — розказала про друга на ім'я Ніхто, який повів її вглиб пагорба, де з темряви вийшов чоловік з пурпуровим татуюванням, що насправді виявився лише опудалом. Їй дали шоколадку, витерли обличчя і спитали, чи чоловік з татуюванням був на мотоциклі, а батьки Скарлет, втішені й більше не настрашені за доньку, розсердилися на себе та на неї, і почали звинувачувати одне одного в тому, що дозволяли своїй маленькій дівчинці бавитися на кладовищі, навіть якщо це кладовище — природний заповідник, і що сучасний світ украй небезпечний, і якщо хоча б на мить випустити дитину з поля зору, на неї чекають такі жахи, що й уявити страшно. Особливо таку дитину, як Скарлет.

Мама знову почала схлипувати, через що розридалася Скарлет, а тато завів суперечку з однією з поліціянток, намагаючись пояснити, що він, як платник податків, робить внесок у її зарплатню, на що вона зауважила, що теж платить податки, які, цілком можливо, йдуть на його зарплатню, а Ніх сидів у притіненому кутку, ніким, навіть Скарлет, не помічений, дивився і слухав, поки стало снаги.

Коли посутеніло, Сайлас знайшов хлопчика біля амфітеатру, той дивився на місто. Опікун просто стояв поруч і, за звичаєм, мовчав.

— Вона не винна, — сказав Ніх. — Це все через мене. А тепер вона має клопіт.

— Куди ти її водив? — спитав Сайлас.

— Углиб пагорба, подивитися на найстарішу могилу. А там нікого немає. Тільки якась зміє-істота, що зветься Винищувач і лякає людей.

— Прекрасно.

Вони спускалися пагорбом і дивилися, як стару капличку знову замкнули, і поліція, Скарлет та її батьки розчинилися в нічній пітьмі.

— Панна Борроуз навчить тебе писати прописом, — сказав Сайлас. — Ти вже читав «Кота в капелюсі»?

— Так, — відповів Ніх. — Уже давно. Ти принесеш мені ще книжок?

— Маю такий намір.

— Як думаєш, ми з нею ще побачимося?

— З дівчинкою? Дуже сумніваюся.

Але Сайлас помилився. Три тижні потому, сірої пообідньої пори, Скарлет прийшла на кладовище в товаристві обох батьків. Вони наполягали, щоб вона не зникала з очей, хоча самі йшли трохи на відстані. Мама Скарлет знай твердила, яке все навколо гнітюче і як добре, що невдовзі все це лишиться в минулому. Коли батьки поринули в розмову між собою, Ніх сказав:

— Привіт.

— Привіт, — дуже тихо відповіла Скарлет.

— Я навіть не сподівався тебе знов побачити.

— Я відмовлялася їхати, допоки вони не приведуть мене сюди востаннє.

— Куди їхати?

— До Шотландії. Там є університет, де тато викладатиме фізику елементарних частинок.

Вони йшли стежкою поруч — маленька дівчинка в яскравому помаранчевому анораку й маленький хлопчик у сірому савані.

— А Шотландія далеко?

— Так.

— Ясно.

— Я сподівалася, що знайду тебе тут. Щоб попрощатися.

— Я завжди тут.