Розділ восьмий Прощання і розставання

Інколи Ніх уже не міг розгледіти мертвих. Це почалося місяць чи два тому, в квітні чи травні. Попервах таке траплялося рідко, але з часом — дедалі частіше.

Світ змінювався.

Ніх поблукав до північно-західної частини кладовища, до заплутаної завіси плюща, яка звисала з тиса й наполовину перекривала дальній вихід з Єгипетської доріжки. Там він побачив рудого лиса й чорного кота в шкарпеточках і з білою грудкою, які сиділи посеред доріжки й про щось теревенили. Коли Ніх наблизився, вони зиркнули на нього і, налякані, стрибнули в хащі, наче їх застукали на змовництві.

«Дивно», — подумав хлопець.

Цього лиса він знав ще лисеням, а кіт гуляв кладовищем, скільки Ніх себе пам'ятав. Він не був для них незнайомцем. У доброму гуморі вони навіть дозволяли себе пестити.

Овенс зібрався прослизнути крізь плющ, аж раптом виявив, що це не так просто. Довелося нахилятися, відштовхувати плетиво й протискатися крізь нього. Ніх обережно йшов доріжкою, оминаючи ями і вибоїни, поки не дістався видатного надгробка, що позначав останнє місце спочинку Алонсо Томаса Гарсії Джонса (1837–1905 рр., «Поклади свій костур, мандрівниче»).

Останні місяці Ніх приходив до Алонсо Джонса раз на кілька днів, але той обійшов майже весь світ і залюбки розповідав хлопцю про свої мандри. Зазвичай він починав зі слів: «Зі мною ніколи не ставалося нічого цікавого», потім похмуро продовжував: «Я вже розказав тобі всі свої оповідки», а потім в його очах з'являлися вогники, і він додавав: «Ну крім… чи розповідав я тобі про?..» І хоч би що він сказав далі — чи «Як я тікав з Москви?», чи «Як я загубив надзвичайно золотоносну копальню на Алясці?», чи «Про стихійні пересування худоби в пампасах?», Ніх завжди заперечно хитав головою, очікувально дивився Алонсо у вічі й невдовзі пірнав у світ розповідей про відчайдушну хоробрість і надзвичайні пригоди, про цілування красунь, про лиходіїв, застрелених чи зарубаних мечами, про мішки золота, про діаманти завбільшки з пучку великого пальця на руці, про загублені міста й розлогі гори, про паротяги й вітрильники, про пампаси, океани, пустелі й тундру.

Ніх підійшов до помітного надгробка — високого, з вирізьбленими перевернутими догори дриґом факелами, — і чекав. Але ніхто не з'явився. Він покликав Алонсо Джонса, навіть постукав по надгробку, але відповіді так і не було. Ніх нахилився, щоб просунути голову в могилу й покликати товариша, але замість того, щоб ковзнути крізь шари ґрунту, наче тінь крізь глибшу тінь, він гупнувся лобом об землю. Голосно й боляче гупнувся. Хлопчик гукнув Алонсо знов, але не побачив нічого й нікого, та обережно пішов назад до стежки, продираючись крізь зелень плетива плюща й сірість кам'яних надгробків. Три сороки злетіли з глоду, коли він пройшов повз них.

Він ані душі не зустрів дорогою до південно-західного схилу кладовища, і вже там помітив знайомий обрис Матінки Скрегіт у високому капелюшку і накидці; вона, крихітна й згорблена, шукала між надгробками дикі квіти.

— Агов, хлопче! — покликала вона його. — Тут ростуть дикі настурції. Може, нарвеш кілька квіточок мені на могилку?

Ніх нарвав червоних і жовтих настурцій і приніс їх до надгробка Матінки Скрегіт, такого побитого часом, потрісканого й затертого, що на ньому лишився тільки напис

РЕГІТ

який ось уже понад сто років спантеличував місцевих істориків.

Він шанобливо поклав квіти на могилу.

Матінка Скрегіт усміхнулася до нього:

— Ти добрий хлопчик. Не уявляю, що ми робитимемо без тебе.

— Дякую, — відповів Ніх. — А де всі? Ви перша, кого я сьогодні зустрів.

Матінка уважно подивилася на Овенса.

— А з лобом що?

— Гупнувся об могилу пана Джонса. Вона виявилася непроникною. Я…

Але Матінка стиснула губи, нахилила на бік голову й уважно подивилася на Овенса ясними, хоч і старими, очима з-під капелюшка.

— Я назвала тебе хлопчиком… Але час летить, як на крилах, і ти вже не хлопчик, а парубок, хіба ні? Скільки тобі років?

— Думаю, десь п'ятнадцять. Але я не відчуваю себе дорослішим…

Матінка перебила його:

— А я й досі почуваюся дівчиськом, що плело віночки з маргариток на старих пасовиськах. Ти завжди лишаєшся собою, і це відчуття не змінюється, хоча сам ти змінюєшся завжди.

Вона сіла поруч на свій побитий часом надгробок і продовжила:

— Я пам'ятаю ніч, коли ти прийшов до нас. Я сказала, що ми не можемо покинути маленького, твоя мама погодилася, а решта заходилися сперечатися, аж поки не з'явилася Дама на Сірому. Вона сказала: «Послухайтеся Матінку Скрегіт, мешканці кладовища. Хіба немає у вас і крихти милосердя?», — і тоді всі погодилися зі мною.

Вона задумалася, похитала голівкою.

— Тут рідко коли один день відрізняється від іншого. Минають пори року. Росте плющ. Надгробки розвалюються. Але коли ти прийшов… Щоб не просторікувати — я рада, що так сталося.

Старенька підвелася, витягла з рукава бруднуватий клаптик тканини, поплювала на нього і, де дістала простягнутою рукою, повитирала кров з Овенсового лоба.

— Отак, тепер ти матимеш презентабельний вигляд, — суворо мовила вона. — Я так розумію, що неясно, коли зустріну тебе знов. Пильнуй себе.

Ніх пішов у бік могили Овенсів, стривожений, як ніколи, і полегшено видихнув, знайшовши там обох батьків. Але коли він наблизився, його радість змінилася неспокоєм: чому пан і пані Овенс стояли по різні боки могили, наче на вітражі? Хлопець не міг зрозуміти виразів їхніх облич.

Батько ступив крок уперед і мовив:

— Добрий вечір, Ніх. Сподіваюся, у тебе все добре.

— Певною мірою, — відповів Ніх так, як завжди відповідав пан Овенс на це саме запитання.

— Ми з пані Овенс усе життя мріяли про дитину. Але навряд чи в нас міг би бути син, кращий за тебе, — гордо дивився на хлопця батько.

— Дякую, так, але… — Ніх повернувся до матері, впевнений, що вона пояснить йому, що відбувається, але її вже не було поруч. — А де вона?

— Ну, — панові Овенсу було ніяково. — Ти ж знаєш Бетсі. У певні моменти вона… Ну, коли не знає, що сказати, розумієш?

— Ні, — відповів Ніх.

— Я думаю, на тебе чекає Сайлас, — сказав тато й зник.

Було вже за північ. Ніх пішов до старої каплиці. Дерево, яке росло з ринви на шпилі, упало під час останньої бурі, прихопивши з собою кілька шматків чорної черепичної луски.

Ніх чекав на сірій дерев'яній лавці, але Сайлас так і не з'являвся.

Здійнявся вітер. То була пізня літня ніч, коли сутінки тривають цілу вічність, і було тепло, але, попри це, Ніх відчув, як руки вкрилися сиротами.

Хтось сказав йому на вухо:

— Скажи, що сумуватимеш за мною, незграбко.

— Ліза?

Ніх не чув і не бачив відьмочки більше року, з тої самої ночі, коли прийшли Джеки Майстри-на-всі-руки.

— Де ти була?

— Спостерігала, — відповіла дівчина. — Хіба панна має звітувати про всі свої дії?

— За мною?

Її голос пролунав над самим його вухом:

— Витрачати час, щоб жити, — таке марнотратство, Ніхто Овенс. Один з нас припустився цієї помилки, і це не я. Скажи, що сумуватимеш за мною.

— Ти кудись вирушаєш? — спитав Ніх і додав: — Ну звісно, я сумуватиму за тобою, куди б ти не пішла…

— От дурне, — прошелестів голос Лізи Гемпсток, і Ніх відчув дотик на своїй руці. — Надто дурний для життя.

І знову дотик — тепер вуст на щоці, на кутику губ. Вона ніжно його поцілувала, а хлопець був надто спантеличений, надто збентежений, щоб знати, чим відповісти.

А голос лунав:

— Я теж сумуватиму за тобою. Завжди.

Подих вітру скуйовдив волосся Овенса — а може, то була її рука, — і ось він знову сам на лавці.

Ніх підвівся. Підійшов до дверей каплички, підняв камінь біля порога й витяг з-під нього запасний ключ, полишений давно спочилим дяком. Потім відімкнув великі дерев'яні двері без спроб прослизнути крізь них. Невдоволено й зі скреготом вони відчинилися.

Усередині було темно, і Ніх зрозумів, що мружиться, намагаючись щось розгледіти.

— Заходь, Ніх, — почувся голос Сайласа.

— Я нічого не бачу, — відповів хлопчик. — Тут надто темно.

— Уже?

Сайлас зітхнув. Ніх почув шурхіт оксамиту, а потім чиркання сірника, той загорівся й запалив дві масивні свічки у високих різьблених дерев'яних канделябрах в глибині кімнати. У цьому світлі Ніх бачив опікуна, який стояв біля величезної шкіряної валізи, що їх ще називали пароплавними кофрами, такої об'ємної, що там, підтягнувши коліна до підборіддя, міг спати досить високий чоловік. Тут же стояла й велика Сайласова шкіряна валіза, яку Ніх уже неодноразово бачив, але менше з тим, вона все одно вражала.

Кофр було вистелено білим. Ніх опустив руку в порожню валізу, торкнувся шовкової підкладки, відчув суху землю.

— Це тут ти спиш? — спитав хлопець.

— Коли сплю не вдома, так, — відповів Сайлас.

Ніх був вражений — скільки він себе пам'ятав, та й ще раніше, Сайлас був поруч.

— Ти хіба не тут живеш?

Сайлас заперечливо похитав головою.

— Мій дім далеко, дуже далеко. Це в тому разі, якщо там ще можна жити. Через певні проблеми на моїй батьківщині я точно не знаю, на що варто чекати після повернення.

— Ти повертаєшся?

Змінювалося те, що завжди було постійним.

— Ти справді їдеш? Ти ж мій опікун.

— Я був твоїм опікуном. Але ти вже досить дорослий, щоб дбати про себе самостійно. А мені треба захищати ще дещо.

Сайлас зачинив брунатну валізу й почав затягувати ремінці.

— А я не можу лишитися тут, на кладовищі?

— Тобі не варто цього робити, — відповів Сайлас з такою теплотою, з якою ніколи нічого не казав. — Всі тутешні мешканці прожили своє життя, хай яке коротке. Тепер твоя черга. Ти повинен жити.

— А можна мені поїхати з тобою?

Сайлас похитав головою.

— Ми ще побачимося?

— Можливо.

У голосі опікуна чулася лагідність і щось іще.

— І незалежно від того, чи побачиш мене ти, я побачу тебе безсумнівно.

Він спер валізу об стіну й підійшов до дверей у дальньому кутку кімнати.

— Ходи зі мною.

Ніх пішов за Сайласом і спустився невеличкими спіральними сходами склепу. Внизу опікун пояснив:

— Я дозволив собі спакувати твої речі.

На коробці з цвілими псалтирями лежала маленька шкіряна валізка, маленька копія Сайласової.

— Тут усе, що належить тобі.

— Розкажи мені про Почесну варту, — попросив Ніх. — Ти її член, панна Лупеску була. А хто ще? Вас багато? Що ви робите?

— Ми робимо недостатньо, — відказав Сайлас. — Переважно охороняємо межові області. Захищаємо кордони.

— Які кордони?

Сайлас мовчав.

— Ти маєш на увазі, ви боретеся з Джеками й такими, як вони?

— Ми робимо те, що повинні, — відповідь Сайласа пролунала втомлено.

— Але ж ви вчинили правильно. Ну, я про Джеків. Вони були жахливі. Чудовиська просто.

Сайлас ступив крок назустріч хлопцю, і тому довелося захилити голову, щоб подивитися в бліде обличчя високого чоловіка.

— Я не завжди чинив правильно. Коли я був молодшим… Я чинив гірше, ніж Джек. Гірше, ніж будь-хто з Джеків. Тоді, Ніх, я був чудовиськом, страхітливішим за будь-яке з чудовиськ.

Овенсу й на думку не спало, що опікун може жартувати чи брехати. Він знав, що ці слова — правда. І відповів:

— Але ж тепер ти змінився, хіба ні?

— Люди можуть змінюватися, — відповів Сайлас і замовк.

Ніх задумався, чи опікун — Сайлас — поринув у спогади.

— Юначе, це була велика честь — бути твоїм опікуном.

Сайлас сховав руку під плащ, а коли дістав, тримав у ній потертий старий гаманець.

— Бери, це тобі.

Ніх узяв гаманець, але всередину не зазирнув.

— Тут гроші. Для початку вистачить, але не більше.

Ніх сказав:

— Сьогодні я хотів зустрітися з Алонсо Джонсом, однак його або не було, або я не зміг його побачити. Я хотів, щоб він розповів мені про далекі краї, в яких побував. Про острови й дельфінів, льодовики й гори. Місця, де люди вдягаються і їдять зовсім інакше, — Ніх вагався. — Про такі місця. І вони там. Тобто, там, за огорожею, цілий світ. І мені можна його побачити? Можна вийти туди?

Сайлас кивнув.

— Так, там цілий світ. У внутрішній кишені твоєї валізи лежить паспорт. Його видано на ім'я Ніхта Овенса. Непросто було його дістати.

— Якщо я передумаю, то зможу повернутися сюди? — спитав Ніх. І сам відповів: — Але якщо я повернуся, це вже не буде домом, це буде просто місцем.

— Провести тебе до брами?

Ніх заперечно похитав головою.

— Краще я сам. І ще. Сайласе. Якщо в тебе хоч колись будуть проблеми, клич мене. І я прийду на допомогу.

— У мене, — відповів Сайлас — проблем не буває.

— Та, мабуть, не буває. Але все одно.

У склепі було темно, пахло цвіллю, вологою та старим камінням, і вперше, вперше в житті він здався хлопцю тісним.

— Я хочу побачити життя на власні очі, — провадив Ніх. — Хочу дізнатись, яке воно на дотик. Хочу лишити відбиток ноги на безлюдному острові. Хочу пограти у футбол з живими. Я хочу… — він замовк на мить, і додав: — Я хочу все.

— Добре, — відповів на це Сайлас.

І тоді він підняв руку, наче збирався поправити волосся, щоб на очі не падало, — нітрохи не притаманний Сайласові жест, — і додав:

— Якщо колись раптом виявиться, що в мене проблеми, — я обов'язково тебе покличу.

— Навіть якщо в тебе не буває проблем?

— Навіть так.

У кутику Сайласових вуст ховалося щось, що могло бути усмішкою, а могло — й сумом, а може, просто грою тіней.

— Бувай тоді, Сайласе, — Ніх простягнув руку, як робив, коли був маленьким хлопчиком, і Сайлас поважно потис його долоню своєю, холодною, кольору старої слонової кістки.

— Бувай, Ніхто Овенс.

Ніх підняв валізку, відчинив двері, вийшов зі склепу й, не озираючись, рушив схилом.

Головну браму вже давно було замкнено. Ніх усе думав, чи зможе пройти крізь неї, чи доведеться повертатися до каплички по ключ, але, коли дістався входу на кладовище, виявилося, що маленька хвіртка не лише не замкнена, а навіть широко розчинена, наче чекає на нього, наче саме кладовище прощається з ним.

Перед хвірткою стояла самотня бліда повнувата постать. Коли Ніх наблизився, вона усміхнулася йому, а очі її в місячному світлі виблискували слізьми.

— Здрастуй, мамо, — сказав Ніх.

Пані Овенс потерла кулачком очі, промокнула їх фартушком, похитала головою і спитала:

— Ти вже знаєш, що відтепер робитимеш?

— Пізнаватиму світ, — відповів хлопець. — Потраплятиму в халепи. Вибиратимуся з них. Помандрую до джунглів, вулканів, пустель і островів. І зустрічатиму людей. Я хочу зустріти дуже, дуже багато людей.

Пані Овенс відповіла не одразу. Вона уважно дивилася на сина, а потім заспівала пісеньку, яку співала, коли він був геть малим, якою вона його заколисувала і якої Ніх не забув.

Спи, моє малятко, спи,

Спи, є нас ще поки.

Як зростеш, побачиш світ,

Але зараз — спокій.

— Так, — відповів Ніх, — побачу.

Поцілунки,

в танці двоє;

Скарб знайди

і ймення своє…

І в цю мить пані Овенс пригадала останні рядки цієї пісеньки й заспівала їх синові:

Всі шляхи пройди собою

Упевненим кроком.

— Всі шляхи, — повторив Ніх. — Складне завдання, але я постараюся.

Він спробував обійняти маму, як у дитинстві, але з таким самим успіхом можна було обіймати туман, бо, крім нього, на доріжці вже нікого не було.

Ніх ступив крок уперед, крізь хвіртку, яка вивела його з кладовища. Йому здалося, що хтось сказав: «Я так пишаюся тобою, сину», — але, можливо, лише здалося.

Літнє небо вже почало світлішати на сході, і так розпочався шлях Овенса: вниз пагорбом, до живих, до міста й у світанок.

У валізці лежав паспорт, у кишені — гроші. На вустах танцювала усмішка, хоч і обережна, бо світ, значно більший за маленьке кладовище на пагорбі, ховає в собі небезпеки й таємниці, нових друзів, з якими треба буде потоваришувати, давніх друзів, яких треба буде віднайти, помилки, яких треба буде припуститися, і багато доріг, якими треба буде пройти, допоки він нарешті не повернеться на кладовище чи Дама не покатає його верхи на своєму великому сірому коні.

Але між «зараз» і «потім» було ціле Життя, і Ніх ступив у нього крок з широко розплющеними очима й відкритим серцем.



Загрузка...