Книга кладовища

Інтерлюдія Збори

Невелика табличка в холі готелю повідомляла, що Вашингтонська зала на весь вечір зайнята приватним зібранням, але жодних подробиць про те, що це за зібрання, на ній не було. Направду ж, навіть якби ви побачили тих, хто заповнив Вашингтонську залу, вам би не стало зрозуміліше, що там відбувається, хоча з першого погляду було помітно, що жінок там немає. Самі чоловіки, принаймні це було ясно — вони сиділи за круглими обідніми столами і доїдали десерт.

Було їх близько сотні, усі у стриманих чорних костюмах, але тільки костюми й були однакові. Чоловіки ж були сивокосі, чорноволосі, біляві й руді, чи взагалі лисі. Більшість мали світлу шкіру, але були і чорношкірі, і темношкірі. Були європейці, африканці, індійці, китайці, південноамериканці, філіппінці, американці. Усі вони говорили між собою чи до офіціантів англійською, але акценти були такі ж різноманітні, як і самі чоловіки. Вони прибули з усієї Європи і з усіх куточків світу.

Чоловіки у чорних костюмах сиділи за столами, а один з них, огрядний веселун у фраку, наче щойно з весілля, оголошував з трибуни перелік Хороших Справ, здійснених за рік. Дітей з бідних сімей возили на відпочинок до екзотичних країв. Придбали екскурсійний автобус тим, хто його потребував.

Чоловік на ім'я Джек сидів за центральним столом у першому ряду разом з елегантним сивокосим мужчиною. Вони чекали на каву.

— Час спливає, — мовив сивокосий, — а ми не молодшаємо.

— Я думав над цим, — відповів чоловік на ім'я Джек. — Та справа у Сан-Франциско чотири роки тому…

— Не пощастило, але як квіточки, що квітнуть навесні, тра-ля-ля, це справи не стосується взагалі. Ти схибив, Джек. Ти мав розібратися з ними усіма. Що означало — з немовлям теж. Особливо з немовлям. І «майже» не рахується.

Офіціант у білому кітелі налив кави всім, хто сидів за столом: коротуну з тонкою борідкою, високому блондину з модельно-зірковою зовнішністю і темношкірому головастому чоловікові, який зиркав на всіх, наче роз'ятрений бик. Ці троє намагалися не слухати Джекову розмову, а приділяти максимум уваги промовцю на трибуні, і навіть раз у раз аплодували. Сивокосий додав до кави кілька ложок цукру й енергійно розмішав.

— Десять років, — продовжив він. — Час нікого не чекає. Малий скоро виросте. І що тоді?

— Пане Денді, у мене все ще є час, — почав чоловік на ім'я Джек, але співрозмовник перебив його, тицьнувши в бік пальцем.

— У тебе був час. А тепер у тебе є лише дедлайн. Прояви-но кмітливість. Ми більше не дозволимо тобі байдикувати, годі. Нам уже набридло чекати, усім нам, Джекам.

Чоловік на ім'я Джек коротко кивнув.

— Я маю зачіпки.

— Справді?

— Справді. І повторюся: я вважаю, що проблеми у Сан-Франциско мають стосунок до цієї справи.

— Ти говорив про це з секретарем? — пан Денді кивнув у бік чоловіка на трибуні, який саме в цю мить розповідав, як завдяки їхній шляхетності торік було дообладнано лікарню. («Не однією, не двома, а трьома штучними нирками», — казав він. Присутні чоловіки стримано поаплодували собі та своїй щедрості.) Чоловік на ім'я Джек кивнув:

— Я згадував про це.

— І?

— Його це не цікавить. Він хоче результатів. Хоче, щоб я довів до кінця почату справу.

— Ми всі цього хочемо, золотце, — промовив сивокосий. — Хлопець досі живий. А час не на нашому боці.

Решта чоловіків, які сиділи за столом і вдавали, що не слухають, буркнули й згідливо кивнули.

— Як я уже казав, — рівним голосом промовив пан Денді, — час спливає.