Коли сонце було богом

ПІЛІГРИМ ІЗ НЕАПОЛЯ

У перші роки XVII століття по всій Італії розійшлася слава про неаполітанського купця П’єтро делла Валле. Цей купець багато мандрував по далеких екзотичних країнах, і тому земляки називали його й Pellegrimo — пілігрим.

Чого шукав П’єтро у своїх подорожах — може, коштовного коріння, шовку? Ні. Поштовхом до цих мандрів були справи дуже романтичні — пережите замолоду нещасливе кохання. А потім йому сподобалося блукати по світу, і П’єтро, завжди жадібний до нових вражень, вирушав щоразу до інших невідомих країн, де рідко ступала нога європейця.

Примхлива доля хотіла, щоб пригоди цього романтичного купця ввійшли в історію археології, і тому їм варто присвятити кілька хвилин уваги.

Отож уявімо собі, що ми в Неаполі. У храмі Сан-Марчелліно відбувається служба, яку замовив П’єтро. Церква переповнена, усі в місті вже дізналися про журбу молодого П’єтро і про його наміри. Дванадцять років юнак був заручений з прекрасною дівчиною з багатої купецької сім’ї, і раптом неждано-негадано мов грім його вдарив: батьки віддали її за іншого.

Принижений і вражений у найніжніших своїх почуттях, юнак надумав шукати забуття в подорожах. Проте він не покинув рідного міста тишком-нишком. Жителі півдня люблять помпезні сцени. Любив їх і П’єтро. Він дуже театрально прощався з земляками. У храмі закінчилася відправа, і священик почепив йому на шию золотий амулет — зображення палиці пілігрима. Городяни зводилися навшпиньки, щоб нічого не пропустити з цього видовища, а П’єтро давав урочисту обітницю, що не повернеться до Неаполя, поки не побуває біля гробу господнього.

Подорож до Єрусалима стала початком його барвистого, сповненого різноманітних пригод мандрівного життя. Бо неаполітанець не обмежився побожним паломництвом до «святої землі». Він побував у Венеції, Константинополі й Каїрі, поплив на майже неприступні тоді острови Леванту, сходив уздовж ь впоперек Месопотамію та Сірію, дістався навіть до Ірану.

Здійснити таку подорож у той час було нелегко. Місяцями доводилося мандрувати степами й пустелями, через гори й мочарі, похитуючись на твердому горбі верблюда. Вітрильні кораблі були незручні, їх легко розбивали шторми та бурі, на них завжди могли напасти пірати. Мандрівника мучили спека й морози, голод і спрага, паразити і всякі хвороби. Дороги аж кишіли розбійниками, а магометанське населення ставилося до європейців неприховано вороже.

Подорожуючи, П’єтро делла Валле не поривав зв’язку з своїми земляками-неаполітанцями. Він ретельно надсилав їм листи, на яких частенько був заголовок: «З мого намету в пустелі». В тих листах несподівано виявився неабиякий письменницький талант П’єтро. Блискучий стиль, тонкий гумор, влучні спостереження та барвисті описи, а до всього того безліч пригод з багатьма кумедними ситуаціями і захоплюючими інтригами — ось те, що здобуло йому незабаром загальне визнання співвітчизників.

П’єтро делла Валле, як і личило італійцеві з таким жвавим темпераментом, швидко опам’ятався від любовної поразки. Про це свідчать його легковажні пригоди, які П’єтро описує вправно і з гумором. Перебуваючи на острові Хіос, він кинувся у вир розваг тамошніх пустотливих жителів. Дні й ночі минали в танцях, співах та чарівних забавах з місцевими чепурухами, і П’єтро почував себе у своїй стихії. З жартівливою хвалькуватістю мандрівник розповідає, як в одному грецькому місті черниці місцевого монастиря пригортали й цілували його за те, що він з гідністю осадив турецького сановника, котрий вимагав од нього вшанування й подарунків.

У Константинополі П’єтро прочув, що в султана є повний, на той час єдиний, текст творів Лівія, які дісталися йому в спадщину од візантійського імператора.

П’єтро запалав бажанням здобути цього білого ворона і запропонував за нього п’ять тисяч піастрів. Але турецький володар відкинув пропозицію зухвалого європейця. Тоді П’єтро спробував підкупити султанського бібліотекаря, пообіцявши десять тисяч піастрів за викрадення манускрипту. Однак інтрига не мала успіху, бо недотепа-чиновник не міг знайти в бібліотеці коштовної пам’ятки письменства.

В Месопотамії П’єтро вдруге в житті закохався. Його обраницею стала вісімнадцятилітня дівчина. Проте жорстока доля й цього разу була безжальна: незабаром після одруження молода жінка захворіла на якусь таємничу хворобу і вмерла.

Розпач наштовхнув П’єтро на несамовиту думку: мандрівник велів забальзамувати тіло коханої і потім чотири роки возив із собою труну по світу, аж поки не повернувся до Неаполя і не поставив її в родинному склепі.

І ще раз П’єтро спробував щастя: одружився з грузинкою, яка була подругою покійної й доглядала її під час хвороби. Нарешті життя склалося щасливо: у подружжя було чотирнадцять синів.

Мандруючи, П’єтро дістався до південної Персії. Тут, за 60 кілометрів на південний схід од міста Шіраз, перед ним відкрилась картина, яка глибоко вражала своєю величністю і проймала жахом. То були якісь гігантські руїни, — доти П’єтро нічого про них не чув. У влоговині, оточеній скелястими пагорками, виднілися тераси, із сходами, порозбивані колони, вищерблені мури, а перед усім цим — величезні леви, що охороняли, масивні портали[1].

П’єтро приглядався до цих руїн і не переставав дивуватися. Йому здавалося, що піски, протягом віків нанесені сюди палючими вітрами пустелі, ніби величезні спрути, охопили своїми зажерливими мацаками ці мури, портали й колони. Німа тиша, яка огортала цей відлюдний мертвий куточок, ще більше підсилювала таємничість і почуття жаху.

Могутні руїни, що тягнулися на кілька сот метрів, були, напевне, колись, у стародавні часи чудовим палацом. Хто ж створив ці монументальні споруди? Люди з навколишніх місць, крім легенд і розповідей про духів, що нібито жили в руїнах, не могли дати мандрівникові ніякого пояснення. Традиції тубільців сягали своїм корінням лише до VIII століття — часів легендарного халіфа Багдада Гаруна аль Рашіда, героя «Тисячі і однієї ночі». Тим часом руїни були, певно, куди старіші.

Блукаючи серед цих руїн, П’єтро помітив на цеглинах якісь дивні загадкові знаки. Спочатку він подумав, що то птахи колись ходили по сирій ще цеглі і залишили відбитки своїх кігтів. Але, придивившись уважніше, помітив, що знаки складаються з ряду горизонтальних і вертикальних рисок. Усі вони мали клиноподібну форму — без сумніву тому, що невідомий художник, доторкуючись паличкою до вологої глини, щоразу натискав спочатку дужче, а потім — легше.

П’єтро привіз відбитки тих знаків до Європи, і тоді розгорілася палка суперечка щодо їхнього смислу та значення. Одні твердили, ніби це якісь прадавні письмена, інші ж наполягали на тому, що дивні риски — то тільки примітивний орнамент, яким було оздоблено стіни іранської будівлі. П’єтро поділяв перший погляд. В одному з листів, написаних 1621 року, він повідомляє, що налічив сто відмінних між собою знаків і кожен з них передає, за його припущенням, цілий вираз. З гідною подиву проникливістю він висловив думку, що клиноподібне письмо треба читати, починаючи з лівого боку, бо так воно й писалося — адже вістря всіх горизонтальних знаків скеровані праворуч.

Дуже зацікавили всіх також самі руїни. Було висловлено влучне припущення, що П’єтро делла Валлє відкрив залишки Персеполя, столиці перської імперії, міста, яке заснував у VI столітті до нашої ери Кір, завойовник Вавілона. Один з наступників Кіра, Дарій, спорудив у Персеполі величний палац, де були сотні зал і кімнат. Тут серед сліпучої розкоші й жив Дарій, завжди одягнений у дорогі пурпурові, гаптовані золотом шати. До його послуг було п’ятнадцять тисяч палацових слуг, тисяча вершників особистої охорони і десять тисяч піхотинців.

Перська держава існувала тільки двісті років. Її основи, які трималися на визиску підкорених народів і військовій силі деспота, були надто ненадійні. Щоб покрити величезні витрати на утримання двору й війська, царські урядники накладали на трудовий люд, особливо на селян, дедалі більші податки, вимагали більшої данини. Ось чому Олександр Македонський, розгромивши армію Дарія, дуже легко підкорив собі народи й племена, які входили до складу переможеної Персії.

Звитяжний Олександр захопив Персеполь. Саме в цей час і згорів царський палац. Є різні гадки щодо причин тієї пожежі. Грецький історик Діодор[2] твердить, нібито Олександр Великий власноручно підпалив палац «під час п’яної оргії, у нестямі». Інший історик, Клібарх, описуючи ту саму пиятику, розповідає, що афінська танцівниця Таїс, танцюючи, шпурнула палаючий смолоскип поміж дерев’яні колони палацу. Побачивши це, п’яні македонські завойовники наввипередки почали хапати інші смолоскипи й кидати їх куди очі дивляться. Головну частину палацу з коштовними тканинами, скульптурами та вазами вмить охопило полум’я. Челядь насилу врятувала тільки деякі бокові крила будівлі.

Уцілілі частини палацу простояли чимало віків. Якийсь час вони були твердинею каліфів Ісламу, згодом почалися нищівні навали монголів і турків і від палацу лишилися тільки руїни. Незабаром вони заросли скупою рослинністю, і на місці колишнього палацу арабські вівчарі пасли своїх овець. Про те, звідки походять ці руїни, зовсім забули. І тільки в XVII столітті П’єтро делла Валле своїм відкриттям нагадав Європі про давню пишноту Персеполя.

Хоч італійський мандрівник і не підозрівав, що в горизонтальних та вертикальних рисочках криється величезна скарбниця свідчень про цивілізацію шумерів, вавілонян, ассіріян та інших народів Близького Сходу, а проте безперечною заслугою його є те, що він перший привіз до Європи зразки клинопису і, всупереч поглядам багатьох вчених, напрочуд швидко зрозумів, що то якраз стародавнє письмо, а не орнамент. Ось чому його ім’я назавжди ввійшло в історію археології.

КЛИНОПИС ПОЧИНАЄ ГОВОРИТИ

На початку XIX століття у Німеччині, в університетському місті Геттінгені жив учитель грецької і латинської мов Георг-Фрідріх Гротефенд. Його вважали: іа дивака, бо улюбленим заняттям учителя було розгадувати всякі шаради та ребуси, і в цьому він виявляв неабиякий хист та кмітливість. Знайомі та друзі вишукували для нього найвигадливіші задачі, але жодного разу не змогли посадити Гротефенда в калюжу.

1802 року до рук любителя крутиголовок попав один текст з Персеполя, над яким марно сушили голови багато вчених. Загадкові клинцюваті знаки заінтригували вчителя так, що він не міг ночами спати. Одного разу в пивниці, де звичайно він серед колег за кухлем пива проводив вечори, Гротефенд не без хвалькуватості заявив, що зможе прочитати клиноподібне письмо.

Товариші сприйняли це з веселим недовір’ям. Саме в той час клинопис був однією з наймодніших наукових проблем, і всі знали, які непереборні труднощі чекають того, хто. спробує його розшифрувати. Адже були вчені, котрі твердили, що цієї проблеми взагалі не можна розв’язати.

У другій половині XVIII століття до Персеполя вирушив датський вчений Карстен Нібур. Він перемалював багато клинцюватих знаків, але не зміг прочитати жодного виразу. Не пощастило тут і німцеві Тихсену та датчанинові Мюнтеру, хоч заслуга їх безперечна: обидва зробили багато влучних спостережень.

Отож не дивно, що в пивниці почувся голосний сміх, посипалися шпильки. Всі цінували здібності Гротефенда, але від розгадування невинного ребуса до розшифрування клинопису, над яким даремно мучилися найвидатніші спеціалісти, дорога дуже далека. Глузи маловірів дійняли Гротефенда до живого. Він запропонував побитися об заклад, що розшифрує письмо, і товариші охоче прийняли виклик.

Приступаючи до цього складного завдання, Гротефенд помітив, що напис, який походить з Персеполя, поділяється на три чітко відокремлені один від одного стовпці. Невже його зроблено трьома мовами? Читаючи стародавніх письменників, Гротефенд вивчив історію староперської держави і знав, що десь коло 540 року до нашої ери персидський цар Кір завоював Вавілон: Напис походив з Персеполя, тому один з трьох стовпців, напевне, являв собою текст, написаний староперською мовою. Але який саме стовпець? Гротефенд міркував так: перська мова була мовою народу-переможця, отже, за логікою, вона має посідати центральне місце. Таким центральним місцем у даному разі є, напевно, середній стовпець. А бокові? Треба гадати, що це переклад напису на мови двох найбільших завойованих народів.

Прийнявши це на диво просте і разом з тим влучне припущення, Гротефенд ближче придивився до клиноподібних знаків середнього стовпця. І ось він помітив одну дуже характерну рису, за яку негайно ж схопився. Між клиноподібними знаками двічі повторювалась одна й та сама група чи комбінація рисок; вона була відокремлена косою рискою, отже, виражала якесь слово. Гротефенд одразу ж подумав, що в тексті йдеться про якусь спадкоємність влади в персидському царському домі, тому обидві однакові групи знаків можуть означати, очевидно, царський титул. За цим припущенням текст мав би такий вигляд:

Цар — ім’я царя — невідоме слово А —

цар — ім’я царя — невідоме слово А —

невідоме слово Б.

Значення невідомого слова А випливало само собою. Немає сумніву, що група клиноподібних знаків, названа літерою А, виражає слово «син». Отак доповнений текст треба було читати:

Цар — ім’я царя — син — царя — ім’я царя — сина — невідоме слово Б.

Те, що в останній частині речення (при невідомому слові Б) не вистачало царського титулу, завдало багато клопоту. Думка про те, що в тексті названо кількох царів у такій послідовності, як вони правили, здавалося, похитнулась. Але Гротефенда нелегко було збити з пантелику. Він міркував так: якщо при невідомому слові Б (а воно, без сумніву, означає ім’я якогось перса), на відміну від двох попередніх імен, немає царського титулу, з цього треба зробити висновок, що а) людина з цим іменем не була царем; б) ця людина мала бути якимсь родичем обом царям, бо ім’я її написано рядом з царськими іменами; в) невідомий, як це свідчить двічі повторюване слово «син», був батьком одного царя і дідом другого.

Тоді текст виглядав би так:

Цар — ім’я царя — син — царя — ім’я царя — сина — ім’я перса.

Гротефенд відчував, що він на правильному шляху. Якийсь перс, не будучи сам царем, мав, проте, сина і внука, які сиділи на троні. Коли б йому пощастило відшукати в історії персидських царів таку династичну ситуацію, то справу було б розв’язано. Тоді не прочитані групи клиноподібних знаків можна було б відповідно замінити історичними іменами.

Дослідник почав копатися в текстах стародавніх істориків і натрапив саме на таких осіб. Персидський князь Гістасп мав сина Дарія, який у 521–486 роках до нашої ери був персидським царем. Внук Гістаспа, син Дарія — Ксеркс, відомий своїми намаганнями завоювати Грецію, був на троні в 486–465 роках до нашої ери[3].

І ось текст прочитано остаточно:

Цар Ксеркс, син царя Дарія, сина Гістаспа.

Звичайно, справа ця була далеко не така проста, як ми тут її подаємо. Адже імена царів Гротефенд знайшов у творах Геродота, вони були подані так, як звучали грецькою мовою. Щоб визначити фонетичну вимову кожного окремого клиноподібного знака, треба було знати, як звучали царські імена в староперській мові.

Ключа до розв’язання цієї проблеми Гротефенд шукав у тексті Авести — святої книги персів, написаної мовою, найближчою до староперської.

І хоч ім’я Гістаспа, наприклад, було подано там у кількох зовсім відмінних одне від одного написаннях (Гошап, Кістап, Густасп, Вітасп), Гротефенд зумів шляхом надзвичайно проникливих умовиводів розшифрувати дев’ять алфавітних знаків староперського клинопису. І тільки через тридцять чотири роки, тобто в 1836 році, німець Лессен, француз Бюрнуф і англієць Роулісон прочитали решту алфавіту.

НАПИС НА САМІТНІЙ СКЕЛІ

На англійському вітрильному судні, що плавало між Великою Британією та Індією, був юнга Генрі-Фредерік Роулісон. Кмітливий підліток уважно прислухався, коли пасажири, сидячи на палубі і вигріваючись на сонечку, розповідали один одному всякі дива про країни Індостану, куди вони їхали як купці або службовці. Під враженням цих розмов хлопець почав мріяти про далекі подорожі й пригоди. Морську служба раптом здалася йому остогидлою неволею, і юнга тільки й ждав нагоди, щоб вирватися з неї в широкий світ.

Під час одного з рейсів Роулісон здобув прихильність губернатора Бомбея сера Джона Мелькольма, і той запропонував йому перейти на службу до військових частин Ост-Індської компанії[4] Роулісон з радістю прийняв пропозицію і 1826 року, коли йому було 16 літ, перейшов на службу в це лихої слави акціонерне товариство, яке витягувало величезний зиск від пограбування Індії та гноблення індійського народу.

Напевне, Роулісон добре вислужувався перед своїми хазяями, бо незабаром дістав офіцерські погони. 1833 р. він у чині майора займає посаду інструктора персидської армії. Ще через шість років англійський уряд призначив його своїм політичним агентом в Афганістані. Пізніше Роулісон був консулом у Багдаді, членом британського парламенту і, нарешті, послом при дворі персидського царя в Тегерані.

Від скромного юнги до дипломатичного представника великої держави — це незвичайна кар’єра. Чим пояснювались успіхи Роулісона? Сьогодні ми вже знаємо, що він був асом англійської розвідки. В його руках зосереджувались нитки всіх політичних інтриг Близького й Середнього Сходу. Вірний слуга британського імперіалізму, він підбурював азіатські народи й племена проти Росії, сіяв чвари між персами й афганцями, організовував навіть змову проти персидського уряду, хоч як військовий інструктор був на його утриманні.

Ми б не говорили про Роулісона, якби не те, що саме з ним зв’язано прочитання клинопису. Агенти «Інтелідженс сервіс» дуже часто прикривали свою шпигунську діяльність різними науковими дослідженнями та археологічними розшуками, але Роулісон відрізнявся'від усіх них тим, що справді був старанним дослідником клинопису й добився в цій галузі серйозних наукових успіхів. Нічого не знаючи про пошуки, якими займався Гротефенд, він майже за таким самим методом прочитав не тільки імена трьох названих раніше персидських володарів, але й ще кілька знаків абетки староперського клинопису. Ознайомившись, нарешті, 1838 року з працею Гротефенда, Роулісон заявив, що наслідки його власних досліджень були багатьма сторонами значно кращі.

Виконуючи таємні доручення своїх хазяїв, Роулісон часто переїжджав з одного місця на інше. Одного разу, проїжджаючи поблизу селища Бегістун, кілометрів за двісті від міста Керманшаха, Роулісон зупинився здивований перед прямовисною пошарпаною скелею, яка височіла над рівниною метрів на тисячу. За якихось сто метрів од прірви він побачив на ній знамениту Бегістунську таблицю. На плитах, прикріплених до скелі, вимальовувались барельєфи, що зображали бородатих чоловіків у довгому, з шлейфами, персидському вбранні; там же видніли стовпці клинопису.

Той величезний барельєф знали десятки поколінь людей, що населяли країни Близького та Середнього Сходу. Біля підніжжя Бегістунської скелі лежала колись дорога, що вела до Вавілона; тепер там пролягає жвавий торговий шлях, який зв’язує Керманшах з Багдадом. З давніх-давен тим шляхом снують неповороткі купецькі каравани й мандрують самотні подорожани. Загадкові постаті, вирізьблені в скелі, сповнювали забобонним страхом перехожих і тубільців, що жили поблизу.

Барельєф справив на Роулісона глибоке враження. Англієць не раз годинами розглядав його у бінокль. Яке невичерпне багатство історичних відомостей таїлося в тих написах, що складалися з горизонтальних і вертикальних клиноподібних знаків! Розміщення стовпців виразно вказувало на те, що текст подано трьома мовами. Коли, міркував собі Роулісон, уже прочитано староперську абетку, то, може, йому пощастить розгадати таємницю двох інших мов. Доти про це ніхто навіть думати не міг, бо матеріал до порівняння був надто бідний — він складався лише з двадцяти знаків уже згадуваного напису з Персеполя. Тим часом напис на скелі Бегістун був з того погляду неоціненним багатством — у ньому, як підрахував через бінокль Роулісон, було понад чотириста двадцятиметрових рядків клинопису. З таким багатим матеріалом можна було б спробувати прочитати написи невідомими мовами.

Проте справа та була далеко не проста. Насамперед треба було вилізти на стрімку скелю і, висячи над прірвою, точно, риска за рискою, перемалювати. всі знаки.

А в такій роботі не обійтися без довгих драбин, вірьовок і гаків — спорядження, яке трудно було роздобути в примітивних умовах краю.

Але відтоді прагнення добратися до барельєфа не давало Роулісону спокою. Він тижнями ретельно досліджував кожний виступ скелі і обмірковував різноманітні способи цього карколомного сходження. Одного разу Роулісон зробив відкриття, що сповнило його надією: під написом на всю ширину він помітив видовбану в скелі терасу, яка в свій час правила різьбяреві за риштування. «Отуди б дістатися, — подумав Роулісон, — тоді вже не важко буде скопіювати весь текст».

Ризикуючи життям, Роулісон за допомогою канатів та гаків нарешті добрався до мети і, прив’язавшись за виступи скелі, почав перемальовувати знаки у товстий зошит.

Робота ця тривала не один місяць. Роулісон щоденно піднімався на скелю і, посуваючись уздовж тераси, перемалював нижні ряди напису. Виявилося, проте, що верхньої частини напису з тераси не видно, бо висота барельєфа становила щонайменше сім метрів. Тоді Роулісон підтягнув на канаті драбину і, піднімаючись по ній дедалі вище, перемалював ще кілька рядків напису. А решти все одно не видно було.

Роулісон не закінчив своєї роботи. Діставши виклик начальства, він припинив її і поспішно виїхав до Афганістану. Тільки 1847 року, повернувшись до Бегістуна, він знову взявся до недовершеної справи. Цього разу треба було добратися до неприступної частини напису. Сам Роулісон уже боявся ризикувати і тому найняв для цього молодого хлопця курда. Прив’язавшись до вірьовки, спущеної з вершини скелі, молодий сміливець позабивав уздовж стіни дерев’яне клиння. Потім, перевішуючи драбину з одного кілка на другий і вилазячи по ній, курд притискував до окремих частин напису вологий картон, роблячи в такий спосіб точні їхні відбитки. За кілька тижнів Роулісон став єдиним у світі власником величезного клинописного тексту — неоціненного наукового матеріалу. 1848 року, після одинадцяти літ наполегливої праці, він передав його Азіатському королівському товариству в Лондоні.

Бегістунський напис, як ми вже казали, складався з текстів трьома мовами. Середній стовпець був написаний староперською мовою. Розшифрувати його було не важко — в цьому допомогли попередні праці вчених. Лишалося ще два стовпці. Один з них, написаний силабічною системою — тобто за допомогою клиноподібних знаків, які виражали цілі склади, а не окремі літери абетки, — був перекладом перського тексту на мову іранського народу еламітів. Держава еламітів давно вже перестала існувати, але їхня мова ще довго була дуже поширена в Персії. Датчанин Нільс Вестергард знайшов ключ до зрозуміння тієї мови, і завдяки йому Роулісон та ще один англієць — Норріс — незабаром прочитали двісті знаків з цього стовпця.

Лишилося розшифрувати третій напис. Виявилося, що то був переклад на ассіро-вавілонську мову. Після копітких і складних порівнянь Роулісон зробив несподіване відкриття: письмо було чудернацькою плутаниною, позбавленою будь-якої логіки. В староперському письмі кожен клиноподібний знак відповідав окремій літері абетки; в еламському — цілому складові; у письмі ж ассіро-вавілонському справа, була набагато складніша. Тут один і той же знак міг виражати й окремий склад і ціле слово.

Ознайомившись з цим письмом, дослідник виявив іще одну обставину, яка його дуже занепокоїла: той самий знак міг виражати кілька зовсім різних складів, ба навіть кілька різних слів.

І навпаки — різні, зовсім не схожі між собою знаки виражали один і той же склад, одне й те саме слово. Так, наприклад, щоб передати звук Р, у цьому письмі було аж шість клиноподібних знаків; застосовувались вони залежно від того, яка голосна стояла біля букви Р. У складах ра, рі, ру, ар, ір або ир звук Р позначався щоразу іншим клиноподібним знаком. Більше того, коли до цих складів додавалась якась приголосна, скажімо ра+м, тобто утворювався новий склад рам, то в такому поєднанні літера Р мала знову інший знак.

З цілком зрозумілих міркувань ми не можемо тут заглиблюватись у дрібні деталі, але щоб читач зрозумів, які просто неймовірні труднощі постали перед Роулісоном, згадаємо ще про одну особливість того письма. Поєднання кількох клиноподібних знаків, яке означало певну річ або поняття, вимовлялося так, що в тому не було нічого спільного з вимовою будь-якої складової частини його. Так, наприклад, ім’я царя Навуходоносора за окремими фонетичними складовими частинами треба було б читати: Ан-на-са-ду-сіс, а вимовлялося воно Набукудурріуссур.

Коли Роулісон опублікував наслідки своєї копіткої праці, вчені спочатку подумали, що він просто пожартував.

— Хіба міг, — сказали вони, — коли-небудь хтось вигадати так безглуздо заплутане письмо? Адже воно мало бути знаряддям спілкування між людьми.

А коли з’ясувалося, що ніякої облуди в повідомленні Роулісона не було, деякі вчені твердили, ніби такого письма ніколи ніхто не прочитає.

Здавалося, питання це й справді безнадійне. Але, як нерідко траплялося в історії археології, саме в той час завдяки щасливому збігові обставин було зроблене нове дуже важливе відкриття. Французький археолог Ботта, про якого ми розкажемо в наступному розділі, викопав у руїнах міста Ніневії близько ста глиняних табличок з клинописним текстом VII століття до нашої ери. Ті таблички становили чудовий матеріал для лінгвістів, бо містили в собі цілий ряд енциклопедичних відомостей. Тепер вважають, що то найстаріша в історії людства енциклопедія. На табличках стовпцями були подані малюнки різних предметів, а з боків — їхні назви вавілонською мовою і клинописом у відповідній фонетичній вимові. Очевидно, таблички були посібником для учнів шкіл переписувачів у той період, коли малюнкове і силабічне письмо поступово спрощувалось, перетворюючись на письмо абеткове.

І хоч найстародавніша в світі енциклопедія збереглася тільки в невеликих уривках, вона допомогла вченим розшифрувати двісті знаків ассіро-вавілонського письма.

Завдяки спільним зусиллям багатьох учених ассіріологія лише за кілька років досягла таких успіхів, що вже могли з’явитися перші граматики ассірійської мови. Великі заслуги в розвитку ассіріології належать російським ученим. Досить сказати, що саме російський вчений В. Голенищев видав 1888 року перший у світі словник ассірійської мови, який містив тисячу старанно перемальованих знаків клинопису.

Заслуги Роулісона безперечні, але все-таки він не був справжнім ученим, безкорисливо відданим благородним цілям науки. Знаючи як агент розвідки таємницю шифрів, він узявся прочитати бегістунське письмо з міркувань зовсім не наукових. Ним керувало скоріше прагнення побити рекорд у галузі, яка була на той час предметом загального інтересу, і тим самим прославитися. В погоні за лаврами Роулісон не вагаючись привласнював собі навіть плоди чужої праці. Чималу бучу серед науковців зчинила його суперечка з ассіріологом Г. Хінксом, який зробив дуже важливі відкриття, що стосувалися староперської мови. Довідавшись стороною про це, Роулісон одразу ж надіслав до Лондона, де саме друкувалась його праця, лист, у якому написав про досягнення Хінкса як про своє власне відкриття. Коли його звинуватили в плагіаті, Роулісон за допомогою підробленого поштового штемпеля намагався довести, що листа в Лондон він надіслав раніше, ніж міг дізнатися про відкриття Хінкса. Спочатку ця темна справа вщухла, але через декілька років плагіат Роулісона й підроблення поштового штемпеля повністю доведено.

Разом з Роулісоном ассірійське письмо розшифровували кілька інших вчених. А проте все ще існували сумніви щодо того, чи правильно його прочитали. Коли Роулісон почав публічно хвалитися, що зможе прочитати навіть найважчі клинописні тексти, Королівське Азіатське товариство в Лондоні наважилося на безпрецедентний в історії науки крок. Чотирьом найвидатнішим фахівцям надіслали чотири запечатані конверти, в яких був один і той же недавно знайдений ассірійський текст, і попросили прочитати цей текст. Роулісон, Тальбот, Хінкс і Оперт розшифрували текст — кожен окремо, за своїм власним методом, — і переклад одіслали знову ж таки в запечатаних конвертах на адресу спеціально обраної комісії.

Виявилося, що всі переклади були майже ідентичні. І хоч деякі вчені засуджували обраний Товариством метод, вважаючи його негідним науки, але одностайні відповіді тепер уже не лишали ніяких сумнівів: складне ассірійське письмо прочитано. 1857 року згадані переклади опубліковано під назвою: «Напис ассірійського царя Тіглатпаласара у перекладі Роулісона, Тальбота, Хінкса і Оперта».

Із змісту стародавнього бегістунського напису випливало, що в 529–521 роках до нашої ери в Персії панував цар Камбіз. За його панування народ так жорстоко гнобили, що в країні часто спалахували заворушення й політичні повстання. До того ж у самому царському домі виникли чвари і боротьба за престол, які дуже ослабили владу монарха й скінчилися смертною карою брата царя — Барді. В різних кінцях країни з’явилися самозванці — претенденти на царський трон. Найгрізнішим із них був маг, тобто жрець релігії зороастра — Гаумата. Видаючи себе за Барді, який нібито втік із тюрми, де чекав страти, Гаумата згуртував навколо себе могутню армію прихильників.

521 року до нашої ери цар несподівано помер, не залишивши прямого спадкоємця престолу. Право зайняти трон перейшло до одного з князів бічної лінії Агеменідів — Гістаспа (його ім’я ми вже зустрічали в написі з Персеполя). Це був недоумкуватий і боягузливий чоловік, якого так лякали заворушення в країні, що він волів відмовитись од престолу на користь свого сина Дарія.

Дарій І виявився енергійним володарем і хоробрим воїном, який швидко впорався з усіма бунтівниками. Цареві захотілося навіки зберегти пам’ять про свої тріумфи, аби потомки не забули, що він, Дарій, цар Персії, відновив єдність країни і був єдиний законний спадкоємець Камбіза.

Він наказав усю історію своїх подвигів викувати на скелі, в такому місці, щоб кожен міг прочитати напис, і водночас неприступному, аби цей напис не знищили вороги чи нащадки. На прямовисній стіні скелі, що височіла над людною дорогою до Вавілона, він надумав зробити те, що здавалося зовсім нездійсненним. Раби, підвішені на вірьовках над прірвою, виставлені під палюче проміння сонця й вітер, видовбували в твердій кам’яній брилі терасу (про неї ми вже згадували), на яку спиралося зведене потім риштування. Важкі плити з барельєфами витягали вгору і прикріплювали до скелі. Під час такої роботи не один раб втрачав рівновагу і з криком, сповненим жаху, падав у прірву.

Ніхто не зачепив цього барельєфа протягом 2 500 років. На першому плані барельєфа застиг у величній позі Дарій. Гордо випроставшись, він опирається на великий лук. На землі лежить повалений Гаумата, який мав зухвальство посягнути на царську владу, і цар поставив на нього праву ногу. За царем стоять два придворні сановники з сагайдаками і списами. Біля ніг царя смиренно зігнулися дев'ять бунтівників; ноги у них зв'язані, на шиї — вірьовки. Це, як сказано в написі, «дев’ять царів брехні».

З обох боків і під цією групою видно чотирнадцять стовпців клинописного тексту, де трьома мовами прославлено тріумфи великого Дарія.

Ось цей текст:

Прикріплюючи плити з барельєфами до Бегістунської скелі, Дарій був певен, що його воєнні подвиги довіку матимуть величезне історичне значення. Але для нас перемоги цього царя відійшли на другий план — куди важливіше те, що Дарій наказав зробити напис трьома мовами. Тримовність тексту стала тією чарівною паличкою, яка навстіж відчинила перед нами двері до прадавніх цивілізацій Шумеру, Вавілонії й Ассірії, допомогла нам сягнути на кілька тисячоліть у глиб історії людства.

В КРАЇНІ «ТИСЯЧІ І ОДНІЄЇ НОЧІ»

Про Месопотамію, чи Межиріччя, розташоване поміж Євфратом і Тігром, до кінця XVIII століття знали дуже мало. Туманні відомості про бурхливе і багате минуле цього краю були в Біблії та нечисленних і до того ж суперечливих описах стародавніх мандрівників. Тут, у Ніневії та Вавілонії, панували, як твердить Старий завіт[6], жорстокі царі-войовники, яких Єгова[7] покарав своїм гнівом за ідолопоклонство. Але багато європейців вважало, що Біблія — це збірка легенд і міфів, а розповіді про людні міста й могутніх царів Ассірії та Вавілонії щонайменше дуже перебільшені. Уявлення про ці незнані цивілізації зводилися до Вавілонської вежі і висячих садів Семіраміди.

Сьогодні на місці колишньої Ассірії та Вавілонії лежить Ірак (столиця — Багдад). Ця країна межує на півночі з Туреччиною, на заході — з Сірією і Трансіорданією, на півдні — з Саудівською Аравією, а на сході з Іраном, тобто стародавньою Персією. Точніші історичні дані про колишню Месопотамію дійшли до нас тільки з першого століття нашої ери. Відомо, що, незважаючи на безперервні війни, навали і зміну володарів, Месопотамія лишалася велелюдним і багатим краєм, що там розвивалися торгівля й ремесла, мистецтво й архітектура.

До того часу, поки на цій території зрошувальні канали були в доброму стані, ніяка війна, ніяка навала не могла знищити родючого грунту. Ця розумна система каналів, яка розподіляла води Євфрату і Тігру по розлогих просторах та регулювала щорічні розливи їх, була за головне і єдине джерело добробуту населення Месопотамії. Люди не пам’ятали, хто саме так винахідливо спорудив ці канали. Ніхто й не догадувався, що будівники їхні жили за кілька тисячоліть до нашої ери в біблійних містах Урі, Вавілоні та Ніневії.

У Месопотамії змінювалися володарі, народи й культури. Після шумерів, аккадців, ассіріян і халдеїв прийшли перси, на зміну їм — греки, потім парти, а сільське населення жило своїм власним життям, лагодило канали, сіяло, збирало врожаї. Немилосердно визискувані, безправні люди, яких гнали і до війська, і в шахти, важкою працею створювали багатства своєї країни. З цієї каторжної праці виростали численні заможні міста, храми й палаци, розвивались архітектура й мистецтво, література й наука, виникала розкіш, якою оточували себе королі, вельможі і сатрапи.

В середньовіччя Месопотамія пережила період повторного розквіту. Коли країну захопили магометани, сюди перейшов з Дамаска головний центр Ісламу. Каліфи розмістили свою столицю в Багдаді — місті, пишноти, краса архітектури і чарівність якого стали легендарними.

Згодом Месопотамію загарбали турки під проводом Сельджуків; вони створили велику Багдадську державу, але з погляду природних умов країна змінилася мало.

Канали й річкові шлюзи повністю уціліли — безладдя, що відбувалося навколо, не зачепило їх, — тому земля й далі давала багаті врожаї. Тільки наступні руїнницькі навали монголів на чолі з Гулагу[8] й Тамерланом[9] перетворили край на попелище. Систему каналів зруйнували, грунт, позбавлений води, ставав неродючим, висихав, тріскався під палючим промінням сонця і кінець кінцем перетворився на море сипкої, летючої куряви; квітуча земля стала краєм пустель і загадкових могил, степів і кочових племен.

Відтоді на довгі віки забули про колишню Месопотамію. Але мандрівники з Європи час від часу приїжджали туди. Від них і дізнавалися про таємничі горби, які подекуди здіймалися серед безлюдної рівнини. Навколо цих курганів гуляли піщані бурі, поступово засипаючи їх рудим піском. Бедуїни, які пасли там своїх верблюдів, не мали уявлення про те, що воно за дивні такі горби. Правда, на курганах валялися цеглини, черепки од посуду й куски базальтових барельєфів, але ніде не видно було якихось більших залишків будівель, що свідчили б про багате минуле краю. Не стирчали там, як це було в Єгипті, колони, обеліски, сфінкси, піраміди й кам’яні могили царів чи, як у Греції та Італії, руїни храмів, статуї богів, арени й амфітеатри. Історія Месопотамії зникла під товстим шаром пустелі.

Першим у Європі описав свою подорож по Месопотамії датчанин Карстен Нібур. За дорученням датського короля Фредеріка V Нібур організував наукову експедицію на Близький Схід. Але закінчилася вона трагічно. Не минуло й року, як усі учасники подорожі загинули од виснаження або заразних хвороб. Тільки Нібур лишився живий і сам зробив те, що мала зробити експедиція, його книжка «Подорож по Аравії та сусідніх землях» — старанний опис того краю, його людей і знайдених слідів прадавніх цивілізацій — довгий час була єдиним джерелом знань про Близький Схід. Наполеон під час походу в Єгипет завжди возив її з собою.

Нібур один з перших зробив спробу розшифрувати клинописні тексти. Але при тогочасному стані науки його зусилля заздалегідь були приречені на невдачу. Датчанин не зміг прочитати жодного знака. Проте він ствердив — і це робить йому немалу честь, — що в клинописі можна розрізнити три системи письма: малюнкове, або піктографічне письмо, складове і абеткове, яке мало 24 літери.

На початку XIX століття Межиріччя стало відоме в Європі завдяки арабським казкам «Тисячі і однієї ночі». В той час це була одна з найпопулярніших книжок. Зачитувався нею і молодий англійський адвокат Остен Генрі Лейярд. Світ, з надзвичайною чарівністю описаний у Шехерезаді, настільки захопив його, що Лейярд надумав вирушити в подорож до Багдада, Дамаска і Персії.

Лейярд працював в адвокатській конторі в Лондоні. Щодня після роботи він замикався в своїй кімнаті, обкладався купами книжок і старанно готувався до майбутньої подорожі: учився користуватися секстантом[10] і компасом, складати географічні карти, подавати першу медичну допомогу в разі нещасних випадків, вивчав методи боротьби проти тропічних захворювань. Із словником у руках він розкривав тайники мов Ірану та Іраку.

1839 року 22-літній адвокат залишає свою контору і разом з товаришем вирушає на Близький Схід. Він їздить верхи на коні од села до села, од міста до міста, ночує в оселях гостинних туркменів або в наметах арабських пастухів. Своїм простим способом життя англієць швидко завойовує симпатії тубільців і, користуючись цим, з великим зацікавленням спостерігає їхні звичаї.

Усі свої пригоди Лейярд день у день записує, і при цьому виявляється, що в нього неабиякий письменницький хист. З тих записів згодом вийшла двотомна праця «Ніневія та її залишки». Цей твір завоював просто небувалу популярність.

Я з вдячністю і захопленням згадую ті блаженні дні, — пише Лейярд у своїх нотатках, — коли ми, вільні і безжурні, на світанку вирушали з убогої хатини або з намету і мандрували куди очі дивляться, не думаючи ні про час, ні про відстань, їхали, щоб надвечір, як заходить сонце, зупинитися на ночівлю біля якихось руїн, там, де поставили свої намети кочові араби…»

У квітні 1839 року Лейярд прибув до Мосула, міста, яке лежить у верхній течії Тігру. Звідти він виїжджав у глиб навколишньої пустелі, де вперше побачив легендарні горби над руїнами стародавніх людських осель. І з того часу Лейярд став завзятим дослідником їх. Передусім його зацікавила височина, де, як твердили місцеві перекази, мали бути руїни міста, заснованого біблійним Німродом, потомком Ноя[11]. Араби уявляли його собі велетнем і свято вірили, що кістки Німрода лежать всередині руїн.

Лейярд прийшов до висновку, що арабські легенди мають деяку реальну основу. Він міркував, що навіть у тому разі, коли легенди, зв’язані з Німродом, є витвором забобонної фантазії, дуже можливо, що під цим горбом лежать рештки одного з найстародавніших в історії людства поселень. «З того, де розташований горб, — писав дослідник, — неважко було розпізнати, що це саме та височина, яку описував Ксенофонт[12], і де стояли табором «Війська Десяти тисяч». І руїни саме ті, що їх на власні очі грецький воєначальник бачив двадцять два століття тому. Вже тоді це були руїни якогось стародавнього міста».

Оглядаючи височину, Лейярд раз у раз знаходив черепки глиняного посуду, куски цегли, обдерті базальтові фрагменти барельєфів. Між арабами ходили чутки, ніби під землею сховано якісь потвори, вирізьблені з чорного каменю. Поступово Лейярд упевнився, що горб ховає в собі невичерпні археологічні багатства. «Дуже зацікавившись, — пише він у своїх спогадах, — я вирішив при першій же нагоді ретельно дослідити цю єдину по-своєму пам’ятку».

Але поки що дослідник був змушений перервати подорож, бо невелика сума грошей, яку він узяв з Лондона, вже майже вичерпалась. Лейярд поїхав до Константинополя, сподіваючись дістати допомогу у тамтешнього британського посла сера Стратфорда Канінга.

Саме в той час на території Близького Сходу спалахнули серйозні політичні заворушення. Як завжди в таких випадках, Велика Британія за допомогою агентів розвідки вела інтриги й сіяла чвари між пригнобленими народами, маючи на меті свої імперіалістичні цілі. Ірак з його нафтою та іншими природними багатствами, який до того ж лежав на шляху до Індії, був ласим шматком для британських капіталістів.

І хоч посла Канінга зовсім не цікавила археологія, він прихильно поставився до прохання Лейярда. Європейські держави не раз використовували наукові експедиції в політичних і шпигунських цілях. Канінг швидко зміркував, що й наміри Лейярда можна чудово використати. Під приводом археологічних розкопок у Месопотамії можна буде вивчити країну, зібрати відомості про її мінеральні поклади і встановити безпосередні зв’язки з бунтівними шейхами арабських племен. Лейярд був типовим любителем і шукачем пригод, тому без будь-якого вагання згодився перейти на службу в англійську розвідку і в такий спосіб одержав кошти для проведення майбутніх розкопок. Домовляючись між собою, і Канінг і Лейярд керувалися ще й іншими міркуваннями. Обидва вони, хоч і з різних поглядів, були серйозно занепокоєні тим, що француз Поль Еміль Ботта уже прославився на весь світ своїми археологічними відкриттями в Месопотамії. Лейярд просто заздрив славі Ботта і прагнув одібрати від нього почесну першість в археологічних відкриттях. Зате Канінг не без підстав припускав, що Ботта є емісаром французької розвідки й що, прикриваючись археологічними розкопками, він намагається приєднати Месопотамію до Франції.

1842 року Ботта почав розкопки на горбі Куюнджик. Він найняв робітників і копав цілий рік без будь-яких вартих уваги наслідків. Згодом на тому самому місці Лейярд відкрив руїни Ніневії, столиці Ассірії. Розчарований невдачею, Ботта переніс розкопки на інший горб — у місті Хорсабаді. І вже через тиждень йому посміхнулося щастя. Робітники відкопали якісь мури з прикрасами, безліч барельєфів, а передусім — величезні кам’яні чудовиська з людською головою і тулубом крилатого бика.

Звістка про це відкриття викликала в Парижі величезну сенсацію. Охоплена ентузіазмом Франція організувала громадську складчину, щоб дати Ботта можливість вести дальші розшуки. Протягом 1843–1846 років відкопано чимало палацових споруд, подвір’я, портали, зали, де відбувалися різні церемонії, коридори, покої колишніх гаремів і рештки великої піраміди. Пізніше археологи, встановили, що то була літня резиденція ассірійського царя Саргона, споруджена 709 року до нашої ери в передмісті столиці — Ніневії.

За освітою Ботта не був археологом і не знав, як треба зберігати пам’ятки старовини. Археологічні розкопки він провадив нечувано примітивними способами. В пошуках величних скульптур, які могли б справити враження на європейців, Ботта не зважав на те, що кайла робітників безповоротно нищили дрібні предмети, часто набагато цінніші. Алебастрові рельєфи, викопані з землі, розсипалися на поверхні під палючим промінням сонця. На щастя, допомагати Ботта приїхав відомий французький художник Ежені Наполеон Фланден; він малював на картоні ескізи археологічних знахідок, які назавжди гинули в пустині. Внаслідок такої спільної праці виник твір, який належить тепер до класичних праць у галузі археології: «Монументи Ніневії, відкриті й описані Ботта, виміряні й перемальовані Фланденом».

Кілька скульптур Ботта намагався відіслати до Парижа. Навантажив їх на пліт, маючи намір буксиром тягнути вгору по річці Тігр. Але річка в тому місці — бурхливий і глибокий гірський потік з безліччю вирів та порогів. Пліт перекинувся, і весь дорогоцінний вантаж потонув. Другий транспорт, висланий з низів’я Тігру до Персидської затоки, потрапив на океанський пароплав і щасливо прибув до Франції. Статуї чоловіків з довгими бородами й крилаті бики з людськими головами виставлено в залах Лувру. Вони приваблювали незліченні юрми парижан, викликаючи в них подив і захоплення.

Завдяки Ботта Європа вперше побачила прекрасні шедеври Ассірії. На превеликий жаль Лейярда, який так сподівався випередити французького археолога, Ботта прославився.

ПРИМХА ДЕСПОТА РЕВОЛЮЦІЯ І АРХЕОЛОГІЧНІ ЗНАХІДКИ

У листопаді 1845 року Лейярд вирушив до Мосула, пливучи вниз по Тігру на невеликому човні. Несподівано його спіткали серйозні труднощі. Річ у тім, що саме в цей час усе Межиріччя охопила революція. На рівнинах рудими вогнищами палали села, дороги були під контролем озброєних до зубів повстанців.

Месопотамія того періоду належала до турецьких володінь. Незадовго до приїзду Лейярда султан призначив у Мосул нового пашу, тобто губернатора, якого звали Керіті-огли. То був типовий східний деспот, можна сказати, чорний образ, живцем узятий з арабської казки. Навіть на вигляд він був такий, що міг би приснитися дітям, наляканим страшними розповідями: малий, надзвичайно товстий і запальний, тільки з одним вухом і одним оком, темне обличчя подзьобане чорною віспою…

Способи правління цього паші були такі ж чудернацькі, як і його вигляд. Здобувши владу, він наклав на населення податок од зубів, причому, явно глузуючи, заявив, що за гроші від податку йому зроблять нову щелепу, яку він поламав «поганою їжею цього краю».

Але цей незвичайний податок був лише невеличким вступом до того, що незабаром настало. Паша почав немилосердно грабувати охоплених жахом арабів і туркменів. На чолі своїх посіпак він вривався в села, нищив усе, що попадало під руку, а оселі наказував для розваги палити.

Одного разу села облетіла радісна звістка, ніби аллах покарав смертю жорстокого тирана. Паша скористався з цього для інтриги. В своєму палаці він зробив інсценізацію великої жалоби. На даху лопотіли спущені до половини щогл прапори, із-за брам чути було голосіння жалібниць та євнухів.

Знедолені люди відчули в собі новий дух. Радісно збуджені, вони юрбами збиралися до палацу на власні очі пересвідчитися, що губернатор помер, а потім ходили по вулицях, вигукуючи: «Слава аллаху, паша помер!» Зненацька брама палацу широко розчинилась, і на вулицю, вимахуючи шаблями, висипала зграя вояків. Почулися зойки, сповнені жаху крики, на землю покотилися людські голови, рівчаками полилася кров.

Після цієї жахливої різанини паша почав конфісковувати майно і винних і невинних — людей, які нібито допустили образу величності, поширюючи плітки про його смерть. Кінець кінцем таке свавілля довело народ до розпачу. Арабські й туркменські племена із зброєю в руках виступили на боротьбу проти деспота.

Але темне, політично несвідоме населення нездатне було до організованого опору. Розпач і гнів цих людей виливався стихійно, вони палили хати й цілі села, вбивали не тільки солдатів губернатора, а навіть своїх спільників, влаштовуючи грабіжницькі напади.

Зорієнтувавшись у ситуації, Лейярд вирішив не розкривати своїх археологічних задумів. Щоб приховати їх, він придбав собі важкокаліберну рушницю і всім казав, що їде полювати на диких кабанів. А тоді найняв верхового коня й вирушив у дорогу — до височини Німрод. На кінець дня, коли вже смеркало, англієць опинився в невеличкому арабському селі, яке мало жалюгідний вигляд. Там, де стояли оселі, лишилося попелище, а над руїнами висів тяжкий сморід чаду.

Крізь щілину в напіврозваленій стіні мандрівник помітив невиразний відблиск вогнища, що вже пригасало. Навколо купи головешок сиділа в сумному мовчанні арабська сім’я — чоловік у білому тюрбані та довгому бурнусі, три змарнілі жінки в чорних жалобних вуалях і зграйка майже голих дітей, що тулилися до облізлих собак вівчарок.

Розговорилися. Лейярд довідався, що араба звати Авад Абдалах, що він шейх племені єгеш. Недавно солдати паші підпалили їхнє селище, а люди сховалися поблизу в горах. Сидячи біля вогнища, Лейярд по секрету розповів арабові про свої плани й попросив допомогти йому. Одержавши щедрі подарунки, араб тієї самої ночі вирушив до сусіднього села, щоб завербувати робітників для археологічних розкопок на пагорбі Німрод.

Чекаючи його повернення, збуджений Лейярд усю ніч майже не склепив очей. «Давно омріяні надії, — пише він у своєму щоденнику, — тепер або збудуться, або виявляться марними. Я бачив перед собою підземні палаци, велетенські чудовиська, людські статуї і безліч написів. Я вже планував, як викопати з землі всі ці скарби. Мені снилося, що я блукаю в лабіринті покоїв і ніяк не можу знайти виходу з нього».

На світанку Авад повернувся разом з чотирма арабами, які згодилися за невелику винагороду приступити до роботи. Одразу ж вирушили на горб і почали копати. Лейярд аж тремтів од нетерплячки й хвилювання. Вже за кілька годин робітники натрапили на рештки могутніх мурів. Багаті алебастрові фризи, дивовижні барельєфи не залишали ніяких сумнівів, що то був царський палац. Вражали не тільки особливості стилю, але й реалістична обробка деталей, отож людські справи тих казково далеких часів постали перед Лейярдом, немов у чистому дзеркалі.

На алебастрових плитах виднілися випуклі зображення різноманітних сцен — воєнні походи, полювання, придворне життя, релігійні обряди. Ось на колісницях, запряжених баскими кіньми, що ніби летять на крилах, стоять бородаті воїни. Ворожі солдати в паніці тікають перед ними, а воїни натягують великі луки й стрілами вражають їх. Колісниця наїжджає на поранених і забитих ворогів, коні топчуть їх копитами. В іншому місці солдати штурмують фортецю, збудовану на вершині крутої скелі. Вони деруться по скелі, а захисники фортеці скидають на них каміння, засипають їх стрілами. Тут і там поранені солдати скочуються в прірву. А ще на одній плиті рука скульптора відтворила сцену полювання. Цар на колісниці саме влучив у могутнього лева. Поранений звір люто реве, качаючись у калюжі крові.

Кожна деталь цих барельєфів зроблена з гідною подиву точністю. На них можна розглянути вбрання і зброю, кольчуги й гостроверхі шоломи, колісниці й упряж, оздоблену пишними орнаментами. Всюди тут бурхливо, з нестримною силою вирує життя. В запеклих битвах, у завзятій погоні, в усьому тому гармидері, який супроводжував бої і полювання, знайшла своє відображення хижа, невгамовна, гаряча натура царів, воїнів і мисливців.

Лейярд дивився й не вірив власним очам. Приголомшений відкриттям, він нетерпляче квапив робітників, йому хотілося якнайшвидше відкопати мури палацу, щоб добратися до всіх таємниць невичерпних скарбів минулого.

Під час цих гарячкових розшуків несподівано з’явився турецький офіцер із невеликою групою солдатів. Він чемно привітався з Лейярдом, оглядівся по горбу, зауважив щось з приводу розшуків золота й нарешті передав наказ паші, який забороняв вести далі розкопки.

Для Лейярда це було мов грім серед ясного дня. Він сів на коня і, не гаючи часу, вирушив до Мосула, щоб поговорити з пашею особисто. Турецький губернатор прийняв англійця надзвичайно ввічливо, але заявив, що наказу він, на жаль, не може скасувати.

— Хіба ви не знаєте, що магометанський народ обурений оскверненням ісламських могил на тому горбі?

Лейярд остовпів: адже там не було ніяких могил. Він поспішив назад до свого горба і — о диво! — побачив могильні плити, які виразно біліли тут і там на місці розкопок. Вони з’явилися там немовби силою чарів. Три дні Лейярд блукав по горбі, пригнічений здавалося б безнадійним становищем.

На третій день він розговорився з офіцером, який привіз наказ про заборону розкопок.

— Клянуся вам, — сказав Лейярд, — що досі я не бачив тут ніяких могил… Не збагну, як це могло статися.

— О, ці могили… мали ми з ними клопоту.

— Клопоту? Як це розуміти?

Офіцер посміхнувся й закусив губу. Потім, оглядаючись, промурмотів:

— Дві ночі перевозили ми кам’яні могильні плити з кладовищ сусідніх сіл і встановлювали на цьому пагорбі. Звинувачують вас у оскверненні ісламських могил. А якби ви знали, скільки ісламських могил ми зруйнували, коли перевозили ці плити!

— Але навіщо вся ця комедія?

— У Мосулі всі гадають, що ви знаєте про якісь золоті скарби й тому тут копаєте. От паша й вирішив вижити вас звідси… він хоче сам пошукати скарбів…

Поки Лейярд надумав, як це сприйняти, все несподівано розв’язалося само собою. Турецький уряд дізнався про темні дії провінційного деспота й посадив його в тюрму.

Тепер Лейярд знову міг вести розкопки.

Одного ранку, вийшовши з намету, він рушив до викопаної ями й раптом побачив, що робітники махають йому лопатами, щось репетуючи на все горло. Два араби примчали верхи, вигукуючи:

— Поспішай, бею, поспішай! Копачі знайшли Німрода! О аллах! Це незбагненно, але все правда!.. Ми бачили його на власні очі. О святий боже!

Сказавши це, вони щодуху помчали до Мосула. Лейярд швидко побіг до викопаної ями. З землі стирчала величезна людська голова з алебастру, більша від середньої на зріст людини. Далі йшов тулуб крилатого лева, який був ще в землі й уламках каміння. Скульптура збереглася чудово. На бородатому обличчі застиг вираз величного й зосередженого спокою, а виконання окремих деталей свідчило про високу майстерність стародавнього митця, яка рідко зустрічається в таких скульптурах.

Звістка про те, що в пагорбі знайдено Німрода, могутнього мисливця й засновника Ніневії, швидко поширилась серед забобонних арабів. Незабаром на горбі закишіло від людей з навколишніх сіл. Вони підходили на край ями і боязко розглядали величезну голову з білого алебастру. Лейярд насилу умовив одного шейха спуститися вниз і впевнитись, що то тільки скульптура з каменю.

— Це робота не людських рук, — вигукнув шейх, — а тих невірних велетнів, про яких пророк — хай славиться ім’я його! — сказав, що вони були вищі од найвищих фінікових пальм. Це один з тих ідолів, яких Ной — мир йому! — прокляв ще перед всесвітнім потопом.

Щоб відзначити відкриття, Лейярд, за порадою Авада, влаштував банкет з розвагами. Велів забити биків, найняв мандрівних музик, що саме трапилися поблизу. Розваги тривали всю ніч. Палахкотіли вогнища, над ними на рожнах смажилося м’ясо. Пищали сопілки, били бубни, і серед цього І'армидеру ощасливлені діти пустелі співали й танцювали, радісно вигукуючи, до білого ранку.

Чутка про статую блискавкою долетіла до Мосула. В місті завирувало, на майдані зібрався збуджений натовп. Місцеві каді й муфтії спішно вирушили до турецького паші, щоб заявити йому урочистий протест проти відкопування Німрода, бо це суперечить законам Корану. Новий губернатор Ісмаїл-паша запросив до себе Лейярда й порадив йому на деякий час, поки народ заспокоїться, припинити розкопки. Англієць залишив тільки двох робітників і копав крадькома, значно повільніше.

Згодом, коли перша хвиля обурення минула, Лейярд найняв більше робітників і почав розкопувати курган у різних місцях. Результати не забарилися. За короткий час із землі було викопано шістдесят крилатих биків та левів з людськими головами. У деяких істот було аж п’ять ніг. Спочатку Лейярд ніяк не міг пояснити цього. Одного разу, проходячи повз крилатого бика, він раптом здивовано зупинився: бик здригнувся, ступивши один крок уперед. Це був оптичний обман, викликаний отією п’ятою ногою. Бики, напевно, охороняли входи до палацу й таким хитромудрим способом мали наганяти на людей забобонний страх.

Ось що пише Лейярд у своїх щоденниках про ці статуї: «Двадцять п’ять століть вони були сховані від людського ока, а ось тепер знову стоять перед нами в усьому блиску своєї античної величі. Там, де колись квітла розкішна цивілізація могутнього народу, ми бачимо тепер злидні й темноту напівдиких племен. Де колись височіли чудові храми й вирувало життя багатих і великих міст — лишилися руїни та безформні горби. Над просторими залами палаців, що їх стерегли колись оці статуї, тепер ходять у плузі воли й шумлять посіви. Єгипет теж може похвалитися стародавніми й не гіршими пам’ятками, але ці пам’ятки завжди були у всіх на очах і свідчили про могутність та славу своєї вітчизни; а статуї, що стоять оце перед нами, тільки тепер випливли з мороку забуття…»

За два роки Лейярд відкопав п’ять палаців, побудованих ассірійськими царями в IX–VII століттях до нашої ери. Першу з відкопаних будівель пізніше було визнано за палац ассірійського царя Ашшурнасірпала II, який панував у 883–859 роках до нашої ери. Тільки в одному Лейярд зазнав розчарування: у пагорбі Німрод знайдено руїни не Ніневії, як він припускав, а міста Кальху. © http://kompas.co.ua

В середині XIX століття археологія ще не була наукою в повному розумінні цього слова. Тоді не знали сучасних суворо-наукових методів археологічних розкопок, які виходять з того, що всякі пам’ятки старовини є насамперед джерело цінних історичних відомостей, а не показні музейні експонати. Сучасні археологи вимірюють і фотографують знайдені речі там, де їх викопано; адже розташування цих речей і те, що їх оточує, часто може дати куди цінніші історичні відомості, ніж самі знахідки. Іноді дрібненький уламок чи шнурочок може розповісти більше, ніж якась чимала скульптура, тому археологи дуже ретельно пересівають пісок, збираючи всі, навіть мікроскопічні рештки. Вмілі руки реставраторів відроджують з цих уламків прекрасні вази і статуетки; а речі, які можуть загинути, зберігають за допомогою хімічних засобів.

Методи Лейярда навіть як для тогочасного стану науки були нищівні й грубі. Ганяючись за сенсаційними знахідками, які принесли б йому славу, Лейярд зривав зі стін палаців алебастрові таблиці, закопував, не дослідивши як слід, фрагменти руїн, змішуючи разом черепки й куски цегли, а на клинописні таблички взагалі майже не звертав уваги. Не дивно, що багато цінних зразків ассірійської матеріальної культури — таких, як зброя і обладунки воїнів, бронзовий і скляний посуд, вази та інші витвори мистецтва — пропало під ударами кайла та лопати.

Роботи на пагорбі Німрод тривали два роки. Протягом цього часу Лейярд часто надсилав до Лондона дрібні знахідки. Але наприкінці у нього виникла смілива думка вислати на свою батьківщину двох найменших крилатих істот з людськими головами. Для цього він велів збудувати в Мосулі велику платформу з міцними колесами. Запрягли волів, араби почали підпихати, і важкий екіпаж під’їхав до пагорба. За допомогою канатів і важелів велетенські скульптури втягнули на платформу. Тим часом настала ніч, над горизонтом піднявся повний місяць. Крилаті гіганти, білі в місячному сяйві, дивилися на невідомий їм світ, немов пробуджені від сну. На світанку другого дня їх почали перевозити до річки, — там уже чекали готові плоти, які не тонули у воді, бо їх підтримувало шістсот шкіряних мішків, надутих повітрям. Залементували араби, заскрипіли колеса, незграбний екіпаж здригнувся й поволі рушив до річки.

Похід очолював сам Лейярд. Одразу ж за ним ішли, пританцьовуючи, музики, які зчиняли пекельний шум своєю грою на флейтах та бубнах. Платформу тягнули триста арабів, яких підганяли конвоїри. Потім натовпом ішли, репетуючи на все горло, жінки й діти. Серед цієї метушні, в самісінькій гущі людського мурашника спритно звивалися араби-вершники, вимахуючи списами й покрикуючи на тих, що тягнули платформу.

Статуї, навантажені на плоти, щасливо дісталися до Лондона.

ЛЕЙЯРД ВІДКРИВАЄ ЗАГИБЛУ НІНЕВІЮ

Одіславши в Лондон старовинні пам’ятки Німрода, Лейярд повернувся до Константинополя, де його ждали нові завдання, зв’язані з роботою розвідки. Тільки після дворічної перерви, тобто 1849 року, він знову з’явився в Мосулі. Цим разом Лейярд почав розкопки на пагорбі Куюнджик, хоч у свій час Ботта вже шукав там і нічого не знайшов.

І знову англійцеві просто неймовірно пощастило. Уже в перші дні Лейярд докопався до могутніх мурів якоїсь споруди. З-під величезних брил з піску й каміння з’явилися спочатку масивні портали, коло них, ніби на сторожі — крилаті істоти з людськими головами, а потім — зали, покої, коридори, подвір’я… Алебастрові плити з барельєфами, фризи, і насамперед стіни, викладені чорними, жовтими й голубими полив’яними кахлями, свідчили про колишню розкіш будівлі й не лишали ніякого сумніву в тому, що це був палац ассірійських царів.

На руїнах помітні були виразні сліди пожежі й вандальського знищення. На землі валялися задимлені, порозбивані на дрібні кусочки алебастрові плити, подекуди видніли рештки обгорілого дерева. Навіть товсті мури не змогли встояти перед люттю невідомих нищівників. Ці руйнування аж надто красномовно говорили про те, що царський палац і все місто після запеклої боротьби були захоплені ворожими військами. Вони вирізали геть усіх його жителів, пограбували місто, а потім пустили його з димом.

Проте вогонь знищив не все. В руїнах Лейярд знайшов багато рідкісних екземплярів творів мистецтва: барельєфи, статуї і статуетки, клинописні відбитки й таблиці. Серед усіх цих речей особливо заслуговує на увагу один шедевр стародавньої скульптури: барельєф, на якому зображено поранену левицю. Пронизана трьома стрілами з лука, вона реве в розпачі та безсилій люті, тягнучи по землі нерухомі лапи. Барельєф не тільки свідчить про те, що автор добре знав анатомію, не тільки відзначається реалістичною манерою виконання деталей, але й приковує погляд надзвичайною силою зображення, якої міг досягти лише натхненний художник. Величну голову звіра вже огортає тінь передсмертної втоми, але в напружених м’язах пульсує палка, стихійна, страшна воля до життя. Зображаючи на плиті цей драматичний епізод з мисливського життя, стародавній майстер користувався лаконічним, майже стилізованим малюнком форм тіла левиці, і тому композиція глибоко захоплює надзвичайною гармонійністю.

Розкопуючи пагорб Куюнджик далі, Лейярд знайшов дві особливі світлиці. На підлозі в них лежали півметровим шаром глиняні уламки найрізноманітніших розмірів, форм і кольорів. Їх дослідили ближче, і виявилося, що то були побиті й покриті товстою корою бруду таблички з клинописом. Лейярд одразу зрозумів: йому пощастило зробити відкриття величезної ваги. В тих покоях, без сумніву, містилася бібліотека ассірійських царів, найстародавніша в історії людства бібліотека. Тисячі глиняних табличок, що лежали колись на полицях, а тепер валялися на землі, — то неоціненний скарб, який, можливо, містить у собі всю історію Месопотамії. Лейярд лопатами згріб уламки в ящики і одіслав їх до Лондона; тут, у підвалах Британського музею, вони чекали на вченого, який би розшифрував їх.

Розкопки на всьому пагорбі підтвердили попереднє припущення Лейярда, що він відкрив загиблу й давно вже розшукувану столицю Ассірії — Ніневію. Відкопаний палац належав, як це встановили пізніші дослідження, царю Сінахерібу, який сидів на троні в 704–681 роки до нашої ери. Але найважливішою знахідкою була бібліотека, що складалася з 30 тисяч клинописних табличок. Заснував цю бібліотеку наймогутніший цар Ассірії і один з найосвіченіших людей свого часу Ашшурбаніпал (668–623 роки до н. е.), любитель і колекціонер пам’яток письменства Шумеру, Вавілонії та Ассірії. Щоб зібрати в своєму палаці всі, які тільки можна було, документи Месопотамії, він мобілізував цілу армію копіювальників, розсилав їх по всій країні і, листуючись із ними, керував розшуками. Отак з неослабною наполегливістю він створив бібліотеку, яка збереглася до наших днів і дала нам ключ до ассіро-вавілонської історії.

Розшифрувавши клинописні тексти, вчені впевнилися, що вони є невичерпним джерелом знань про стародавні народи: там були царські листи й хроніки, політичні трактати й дипломатична кореспонденція, господарські рахунки й твори з астрономії, перекази, міфи, релігійні гімни й поезії, в тому числі й найстародавніша в історії людства епічна поема.

Ассірійська держава, столицею якої спочатку було місто Ашшур, а потім Ніневія, виникло на руїнах Вавілонії 1250 року до нашої ери. За панування Тіглатпаласара (745–727 рр. до н. е.) Ассірія стала великою військовою державою, а вершини своєї могутності вона досягла за Ашшурбаніпала. Після смерті цього володаря держава, яка опиралася на жахливе пригноблення завойованих народів, почала розкладатися зсередини. З цього скористалися халдеї. Спільно з іранськими племенами вони захопили Вавілон і створили нововавілонську державу. Ассірійський цар вислав проти загарбників армію на чолі з Набопаласаром. Але Набопаласар, сам халдей за походженням, перекинувся на бік ворога і при підтримці жерців та можновладців Вавілона оголосив себе царем.

В союзі з мідянами він здобував над ассіріянами перемогу за перемогою і нарешті 612 року до нашої ери, після битви в околиці міста Кархеміш над Євфратом, ассірійська держава фактично перестала існувати. Стародавня хроніка так описує завоювання Ніневії: «Нищівний молот піднімається над тобою, Ніневіє. По вулицях мчать колісниці, зчиняючи гуркіт на майданах. Спалахують блискавки. Від них стає ясно, ніби від пожежі. Греблі розкриваються, палац розсипався на друзки. Беріть золото, беріть срібло, бо тут безліч коштовностей і сила-силенна всілякого начиння. Ніневію знищено, знівечено, сплюндровано. Горе місту, що потопає в крові, місту, де ширяться підступи та вбивства і не вщухають грабунки. Чути ляскання батогів, гуркіт коліс, іржання коней і торохкотіння колісниць, які мчать вулицями».

Ніневія перетворилася на руїни. Над попелищами, закіптюженими димом пожеж і забризканими кров’ю замучених жителів, запала смертельна тиша. Піщані бурі й родючі бур’яни стерли останні видимі сліди міста. Відтоді могутня столиця Ассірії на 25 століть зникла під товстим шаром землі. І тільки 1849 року Лейярд відкопав її старі мури.

1854 року англійський археолог організував у «Кришталевому палаці» в Лондоні виставку своїх знахідок. Британці побачили багатства й розкіш біблійної Ніневії. В німому подиві оглядали вони відновлені покої, церемоніальні зали, статуї і барельєфи ассірійських царів, а передусім справжній стародавній мур з кольорової полив’яної цегли, якої не було в жодній іншій древній архітектурній будові.

ШУМЕРИ ЗНОВУ ВХОДЯТЬ В ІСТОРІЮ

Історію шумерів ми знаємо тепер загалом досить добре. В південній Месопотамії археологи відкопали їхні міста, палаци й храми, а клинописні таблички з текстами шумерською мовою (фахівці розшифровують їх без особливих труднощів) дають нам свідчення про нові й нові деталі їхнього бурхливого життя.

Але ще в середині XIX століття, коли вже знали досить багато про ассіріян та вавілонян, учені навіть не підозрівали, що попереду культури цих нар. одів ішла далеко старша і така сама багата культура шумерів. Цікаво, що перші сигнали про неї дали не історики чи археологи, а лінгвісти. Вони напали на слід невідомого доти шумерського народу, розмірковуючи над деякими властивостями клинопису.

Відкриття, зроблені методом дедукції, тобто шляхом умовиводу, — явище не виняткове. Завдяки таким відкриттям наука не раз досягала видатних успіхів, які ставали переломними моментами в її розвитку. Щоб мати повніше уявлення, згадаємо відомі приклади відкриттів, зроблених саме так.

Сто років тому астрономи були певні, що сонячна система налічує сім планет, з яких найдалі від Сонця міститься Уран. Обчислюючи орбіту, по якій, відповідно до закону всесвітнього тяжіння, мав рухатися Уран, вчені з подивом відзначили, що примхлива планета чомусь не хотіла триматися тієї дороги. На перший погляд здавалося, що відхилення в її русі ставлять під сумнів закон всесвітнього тяжіння, прийнятий астрономами як непохитна наукова істина. Проте ймовірнішою була інша можливість, а саме, що десь на межі сонячної системи є невідома планета, і якраз через неї Уран відхиляється від своєї орбіти.

Міркуючи так, молоді математики — француз Левер’є і англієць Адамс зовсім незалежно один від одного зробили складні математичні обчислення й визначили місце, де мав бути. таємничий винуватець міжпланетних порушень. Їхня праця закінчилася повним, тріумфом: астрономи скерували об’єктиви телескопів у тому напрямку, який визначили математики, і знайшли ще одну планету — Нептун.

Мало того. На початку XX століття було відзначено, що навіть коли взяти до уваги силу тяжіння Нептуна, пояснити рух Урана все ще важко. Він незрозуміло чому далі відхилявся від своєї орбіти, ніж треба було б. Американський астроном Персіваль Ловелл твердо висловив думку, що причиною цих відхилень має бути ще якась інша планета, і визначив її гадане розташування в сонячній системі. Але тепер довести цю тезу було не так просто — адже йшлося про планету, страшенно далеку від Сонця. Тільки в 1930 році пощастило виділити її серед мільйонів зірок; планету назвали Плутоном.

Приклад геніального відкриття, зробленого методом наукової дедукції, дає нам хімія. Великий російський вчений Менделєєв 1869 року повідомив, що він склав таблицю, у якій розмістив 63 хімічних елементи за їхньою атомною вагою. Але геніальність полягала головним чином у тому, що на підставі деяких відкритих ним законів будови атомів учений передбачив існування інших, поки що невідомих елементів і визначив їм відповідне місце в таблиці. З розвитком хімії вчені час від часу відкривали нові елементи, і порожні місця в таблиці поступово заповнювались. 1950 року знайдено сотий елемент — центур, а трохи згодом — два наступні.

Такий самий випадок ми знаємо і в антропології. Німецький природознавець Геккель, спираючись на теорію еволюції, висловив припущення, що колись у природі мав бути якийсь проміжний період у перетворенні людиноподібної мавпи на людину. Цю ще невідому істоту вчений назвав пітекантропом. І ось 1892 року голландський лікар Дюбуа викопав на Яві кістки чи то мавпи, чи то людини. Виміри знайдених частин скелета дали незаперечний доказ того, що пітекантроп справді існував. За своїм розвитком він стояв значно нижче від людини, але вище від людиноподібної мавпи. Людський розум і тут здобув серйозну перемогу.

З огляду на ці факти нас уже не може дивувати те, що лінгвісти, не маючи напохваті жодного історичного чи знайденого при розкопках доводу, зуміли так влучно зробити висновок про існування шумерів.

Як саме зробили вони своє відкриття? Ми вже знаємо, що в ассіро-вавілонському письмі деякі клиноподібні знаки мали піктографічний характер, тобто були схожі на малюнки, інші ж передавали звуки абетки або цілі склади, словом, перетворилися на фонетичні знаки. Те, що такі різні елементи, які не мали між собою нічого спільного, існували поряд, наштовхнуло лінгвістів на безперечний висновок: ця складна система письма була наслідком тривалого й повільного розвитку. Окремі елементи, що їх вносили покоління багатьох епох, наростали один на один, мов шари деревини у стовбурі дуба.

З клинопису можна скласти уявлення про три основні фази розвитку. В четвертому тисячолітті до нашої ери користувались так званим піктографічним письмом. У цьому письмі малювали більш-менш реалістично кожен предмет, про який ішлося. Згодом переписувачі намагалися спрощувати завдання й скорочували малюнок до кількох необхідних контурів, тому він поступово ставав схематичним, важким до читання знаком. То були вже тільки умовні символи (наприклад: — птах, — вода), які міг прочитати лише той, хто вивчив напам’ять їхнє значення.

Ми вже знаємо, що в Месопотамії писали паличками на вогких глиняних табличках. Зробити на таких табличках округлі або хвилясті рівчачки було нелегко, писати доводилося повільно. Тому через деякий час риски на малюнку стали прямі, замість заокруглень з’явилися кути. Так виникло лінійно-ієрогліфічне письмо. Щоб написати, скажімо, слово «бик», стародавній писар малював символ, який складався з кількох рисочок — .

Нарешті для дальшого полегшення техніки письма прості риски почали видавлювати, не з’єднуючи їх між собою, так що кожен знак складався з групи окремих ліній. Доторкуючись до вологої поверхні, переписувач натискував спочатку дужче, і паличка входила в глину глибше, а саму лінію він проводив уже легенько, тому риски були схожі на клини.

Поряд з переходом від піктографічного письма до клиноподібних знаків відбувалися далеко важливіші внутрішні зміни. Символи, за допомогою яких раніше відтворювали форму предметів, почали відходити од свого змісту й ставали тільки фонетичними знаками, що передавали чи то цілі склади, чи окремі звуки абетки.

При перших спробах прочитати ассіро-вавілонські написи, учені-ассіріологи опинилися перед загадкою, якої, здавалося, не можна було й розв’язати. Нелогічна плутанина різних елементів — малюнкових, складових і абеткових — не тільки утруднювала розшифрування їх, але й викликала питання, як взагалі могло виникнути таке письмо. Відповідь на це питання була проста: окремі елементи наросли в тому письмі, як наростають археологічні верстви різних періодів і культур. У той час, коли ассіро-вавілонське письмо досягло в своєму розвитку фази фонетичних знаків, стародавні каліграфи чи то через свій консерватизм… а чи з якихось інших причин зберегли в ньому певні освячені давньою традицією малюнкові символи.

В пам’ятках ассіро-вавілонського письменства не знайдено жодного прикладу чистого і нічим не зіпсованого малюнкового письма, цієї первісної форми закріплення думки. З цього виникав незаперечний висновок, що вавілоняни та ассіріяни не могли бути творцями клинопису, що він перейшов до них у досить, розвиненому стані від якогось іншого народу. Мистецтво «письма народжується в процесі багатовікового історичного й культурного розвитку. Отож народ, що створив клинопис, а потім десь безслідно загинув, мав бути творцем великої і багатої культури.

Спираючись на результати дослідження клинопису, лінгвісти твердо заявили, що такий народ колись існував, хоч цього припущення наука поки що не могла підтримати жодною археологічною знахідкою. Вони були настільки певні в слушності свого здогаду, що дали тому загадковому народові навіть ім’я. Одні назвали його шумерами, інші аккадцями. Обидві ці назви були запозичені з прочитаного напису, в якому семітський цар Саргон величає себе «царем шумерів і аккадців».

Питання про те, чи справді існували шумери, лишалося науковим припущенням аж до 1877 року. Того року французький консульський агент Ернст де Сарзек, побувавши в місцевості Телло, знайшов біля великого пагорба статуетку, подібних до якої доти ще ніхто не знаходив: Знахідка заохотила Сарзеда, і він почав розкопки, хоч ніколи раніше не займався археологією. Крок за кроком Сарзек викопував із землі статуї, статуетки, клинописні таблички й черепки глиняного посуду з дуже оригінальним орнаментом. Усі знахідки він старанно пакував у ящики і надсилав до Парижа, в Лувр.

Серед багатьох стародавніх пам’яток була статуя царя-жерця міста Лагаш, зроблена з зеленого діориту. Стиль цієї статуї свідчив, що вона значно старіша, ніж усе те, що було відкопано в Месопотамії доти. Навіть найобережніші ассіріологи мусили визнати, що скульптура належить до четвертого або третього тисячоліття до нашої ери, отже, вона була зроблена ще до виникнення вавілонсько-ассірійської культури.

Це відкриття викликало серед учених страшенне хвилювання. Тепер уже ніхто не міг заперечувати, що Сарзек знайшов докази на користь месопотамської пракультури і тим самим підтвердив тезу лінгвістів про існування шумерів. Як виявилося пізніше, француз відкрив у Телло руїни шумерського міста Лагаша, яке відіграло не останню роль в історії Месопотамії і було деякий час центром культурного життя Шумеру.

Але навіть після того, як було знайдено таблички з фрагментами шумерського клинопису, деякі ассіріологи не вірили, що шумери справді існували. Ці вчені вважали, що то просто знайдено пам’ятки вавілонської культури давніших, доти невідомих часів. Зовсім фантастичну теорію, яка заперечувала факт існування шумерів, висунув французький семітолог Галеві. Він твердив, нібито шумерські написи — це фрагменти штучної мови, своєрідний шифр, створений вавілонськими жерцями для таємного листування.

1880 року певна кількість стародавніх месопотамських пам’яток надійшла до Москви. Серед цих пам’яток була колекція клинописних табличок з чудними малюнками. Ассіріологи і особливо видатний французький вчений Менант, побачивши знімки цих табличок, дійшли висновку, що всі вони, фальшиві, що такого чудернацького письма ніколи, скільки існує людство, не було й не могло бути.

Тоді цим письмом зацікавився російський ассіріолог Михайло Васильович Нікольський. Після багатьох копітких досліджень він публічно виступив на захист цих табличок, заявивши, що вони не підроблені, що на них ми бачимо одну з найдавніших форм клинопису — лінійно-ієрогліфічне письмо, про яке ми вже згадували. Більше того, вчений зумів навіть прочитати деякі знаки прадавнього письма.

Ця заява викликала свого часу широку полеміку в наукових колах усього світу. А через кілька років на пагорбі в Телло викопано значно більше табличок з письмом того самого типу, і тоді вже ніхто не міг сумніватися, що саме російський вчений першим відкрив прадавнє письмо шумерів.

Сарзек проводив свої розкопки в 1877–1881 роках. У період від 1888 до 1890 року американці Петерс, Хайнес і Фішер відкрили місто Ніппур, центр релігійного культу шумерів, а 1922 року англієць Вуллі зробив сенсаційне відкриття в прадавньому Урі, місті біблійного Авраама[13].

В руїнах цих міст знайдено чудові велетенські храми, вази, скульптури, кам’яні меморіальні плити з написами, клинописні таблички, а також художні вироби з золота, срібла й коштовних каменів. Відкопані біля храмів архіви дали змогу простежити історію шумерів аж до найвіддаленіших сутінків минулого. Більше того, у містах Фара, Урук, Ель-Обейд і Ур знайдено пам’ятки епохи неоліту: селища, закладені невідомими народами, які жили в південній Месопотамії задовго до появи там шумерів.

Ці відкриття на цілі тисячоліття розширили горизонти науки. Тепер ми знаємо, що вже за п’ять тисяч років до нашої ери племена, які населяла Месопотамію, займалися тваринництвом, обробляли землю і навіть будували великі міста, як Ур, Лагаш і Ніпур.

ДЕ КОЛИСЬ ШУМІЛИ ПАЛЬМОВІ ГАЇ…

На півдорозі між Багдадом і Персидською затокою, кілометрів за п’ятнадцять на захід від теперішнього русла Євфрату, здіймається височина з могутніми руїнами міста Ур. Навколо, скільки око сягає, розкинулась безлюдна жовта пустеля і майже голі степи. Де-не-де видно. мазанки іракських феллахів[14], і ці убогі оселі ще більше посилюють гостре враження пустелі. На сході вимальовуються темні силуети пальмових дерев, які довгою смугою розтягнулися над берегом Євфрату.

Величезна, залита дрімотним спокоєм рівнина. Повітря вібрує й іскриться від убивчої спеки. Час від часу зненацька здіймається хмара куряви, пісок набивається в рот і в ніс одинокого мандрівника. Часто виникає омана, ніби в пустельному краєвиді виблискує в різних місцях холодна гладінь води. Та бувалого мандрівника не обдурять спокусливі забавки природи, він-бо знає, що розпечена, спалена земля споконвіку — безводна пустеля.

Важко повірити, що ця пустеля була колись густонаселеним краєм з багатьма містами, що люди збирали на ній великі врожаї хліба, всяких овочів, що тут розквітали наука й мистецтво, буйно розвивалися торгівля й ремесла. Але ж великі, круті «пагорби з руїнами на вершинах не залишають ніяких сумнівів у тому, що давно колись ця нещасна земля знала багату й славну молодість. З її надр археологи викопують тепер масивні укріплені мури, палаци, храми, книгозбірні, скульптури й оздоби з благородних металів, які свідчать про геніальність тих стародавніх людей, про їхню високорозвинену культуру й цивілізацію, про могутність їхніх володарів, про те, що ця земля давала багаті врожаї.

Кілька тисяч років тому територія Месопотамії була дном Персидської затоки. Потім води почали поступово спадати, на їхньому місці-утворилися великі болота. Ріки Тігр і Євфрат несли з Анатолійських височин мул, який висихав на сонці, утворюючи серед багниськ та очеретів острови з родючим грунтом. Незабаром у річках і каналах закишіло рибою, в очеретах почало гніздитися птаство, влаштовували свої лігвища вепри, а на островах зазеленіли фінікові пальми, які давали поживні плоди.

Серед пустинних просторів це місце, де так буйно квітло життя, мало здаватися першим прибульцям землею обітованою. Щороку води обох річок виходили з берегів, широко заливаючи навколишні рівнини. У серпні й вересні вони знову спливали в свої річища. В цей час вищі місця швидко висихали під палючим тропічним сонцем, і тільки в долинах лишалися болотисті калюжі. Досить було вгамувати приррду, провести канали й розподілити воду відповідно до потреб, щоб мочарі перетворилися на сади й городи.

Перші поселенці прибули до південної Месопотамії в далекі і маловідомі нам доісторичні часи. Археологічні розкопки в арабській місцевості Ель-Обейд, за сім кілометрів од руїн Ура, свідчать, що вже в епоху неоліту там квітло повнокровне життя. В селищі знайдено рештки хаток-мазанок, зроблених з мулу та очерету, горшки, виліплені руками, без гончарного круга, сапи, сокири з полірованого кременю, глиняні серпи, випалені у вогні, кам’яні підкладки, на яких, мов на полозах, відчинялися двері осель, човни, а також риболовні гачки. Жителі селища розводили свійських тварин, обробляли землю й ловили рибу. Кам’яні прядки та важки до кросен свідчать, що вони знали вже й ткацтво. Ці люди прикрашали себе намистом з вулканічної лави, мушлів або прозорого кварцу і, як видно з викопаних статуеток, татуювали своє тіло. Досі невідомо, звідки походили ті люди. Вчені припускають, що то були семітські племена аккадців[15], які потім з невідомих причин переселилися в північну частину Месопотамії, створивши там свою власну державу.

Шумери з’явилися в південній Месопотамії набагато пізніше. Археологічні знахідки говорять за те, що вони зайняли цей край мирно і поступово злилися з тубільцями — народом, який прибув сюди раніше. Шумери були прекрасними хліборобами. Це вони збудували тут розлогу систему каналів, щоб осушити болота і зберегти воду за посухи.

Під управною рукою шумерського хлібороба земля Месопотамії почала родити значно краще. Документи, які належать приблизно до 2 500 років до нашої ери, твердять, що ячмінь давав пересічно 66-кратні врожаї. Грецький історик Геродот[16] пише, що там збирали зерна в двісті разів більше, ніж витрачали на посів. Римський письменник Пліній Старший[17] твердить, що врожай на полях Месопотамії збирали двічі на рік, а на житнищах крім того ще й пасли вівці.

У третьому тисячолітті до нашої ери південна Месопотамія стала вже густонаселеним краєм: тут було багато міст, і споруджували їх близько одне від одного. Найбільші з цих міст — Ніпур, Ісін, Шупарак, Ума, Лагаш, Урук, Ур і Еріду. В північно-західній частині краю жили семітські племена аккадців. Їхніми містами були Опіс, Акшак, Сіппар, Вавілон, Кута, Кіш і Аккад.

Шумери, як і всі інші народи, жили спочатку родинними общинами. Та щодалі зростала урожайність грунту, розвивалася техніка обробітку землі, і шумерські селяни виробляли більше, ніж їм потрібно було для життя. Надлишки привласнювали собі ватажки родів. Первинна община поступово розкладалась і поволі перетворювалась на класове суспільство. Археологічні знахідки незаперечно доводять, що в третьому тисячолітті до нашої ери тут уже була глибока прірва між класами. На чолі окремих міст стояли царі-жерці, оточені німбом божественності. Жили вони разом з іншими жерцями і можновладцями в пишних палацах, серед небувалої розкоші, а селяни й ремісники тим часом більше й більше перетворювалися власне на рабів.

Шумери не змогли об’єднатися в монолітну державу. Хоч їх і зв’язувала спільна культура та релігія, вони були розбиті на численні міста-держави, які весь час воювали між собою, намагаючись вирвати для себе найкращі землі і нав’язати суперникам свою зверхність. Ось у цей період і виникає могутня держава Аккаду, царем якої став Саргон. Об’єднавши північні семітські племена в одну державу, він повів свої війська на недружні між собою міста-держави шумерів, по черзі переміг їх і створив першу в Месопотамії велику деспотичну монархію. Проте вища культура підкореного народу швидко поширилася на аккадців, і тому монархія Саргона незабаром стала шумерською державою.

Звідки прийшли шумери і до якої групи народів їх треба віднести? Дослідженням знайдених черепів та кісток встановлено, що вони були відгалуженням індоєвропейців, лінгвісти ж твердили, що мова цього народу споріднена з групою яфетичних мов.

Існує чимало даних, які свідчать про те, що шумери були спочатку гірським народом і, напевне, прийшли з іранських височин або з азіатських гір. У стародавні часи племена, які жили в гірських місцях, складали жертви богам переважно на вершинах гір. Отож, мабуть, і шумери завжди поміщали своїх богів на якійсь височині. В Межиріччі не було гір, і щоб виконати давню традицію, тут будували величезні піраміди з невипаленої цегли — так звані «зикурати», тобто «святині богів». На зрізаних вершинах цих штучних гір богам споруджували храми. В кожному шумерському місті відкопано принаймні один такий зикурат.

Але таке припущення розбігається з повідомленнями самих шумерів, які наполегливо твердили, що вони прибули «із-за моря». Археологи не виключають і цієї можливості, адже не раз доводилося впевнятись, що в багатьох, на перший погляд, неймовірних заявах шумерів було якесь зерно істини. До того ж сліди шумерської культури знайдено в Афганістані, Белуджистані і навіть у долині Інду, за 2 500 кілометрів од Месопотамії. Ось чому наука вважає, що питання про походження шумерів ще й досі остаточно не розв’язане.

У місті Урі в царських могилах, яким ми присвячуємо окремий розділ, знайдено плиту з мозаїчними зображеннями шумерів, так званий «Штандарт з Ура». У свій час ця знахідка викликала небувалу сенсацію. Шумерів на цій плиті показано такими, якими вони були в третьому тисячолітті до нашої ери. Ми бачимо тут, як бенкетує цар-жрець в оточенні свого двору. Сановники, убрані в пишні шерстяні тканини, схожі на туніки, тримають у руках келихи. Ті люди схожі на сучасних арабів — у них великі голови, широкі обличчя і довгі носи. На відміну од вавілонян та ассіріян пізніших часів вони не мали ні вусів, ні бороди. В нижній частині «Штандарта» бачимо жертовних тварин, яких ведуть на забій, зв’язаних воєнних бранців, шумерських солдатів — усі в шоломах, озброєні щитами й списами. Тут же їдуть колісниці, запряжені ослами. Це було надзвичайно важливе відкриття — адже доти вважалося, що бойові колісниці ввели тільки ассіріяни.

НЕБЕСНА СВЯТИНЯ З БЛАКИТІ Й ЗОЛОТА

1922 року археологічна експедиція англійського вченого Леонарда Вуллі розпочала систематичні археологорозвідувальні роботи на пагорбі, який араби звали «Смоляною горою». То були величезні руїни Ура, столиці й храму бога місяця Наннара, якого, майже дві тисячі років дуже шанували шумери, вавілоняни та ассіріяни.

Вибравши тисячі тонн піску та каміння, експедиція відкрила підвалини й зруйновані мури величезного зикурату. Ретельні виміри дали можливість відновити майже в усіх деталях вигляд споруди. Вона височіла трьома поверхами звужених угору терас. На зрізаній вершині стояла святиня, до якої вели три ряди крутих сходів по сто східців у кожному. Піраміда являла собою солідну будівлю з цегли-сирцю, а зовні вона була обкладена випаленою цеглою.

Вимірявши піраміду, археологи знайшли особливі відхилення й неправильності в її побудові, яких спочатку не могли пояснити. Стіни окремих ярусів, поставлені одна на одну, немов кубики, були не вертикальні, а трохи нахилені, наче середньовічні мури чи кам’яні підмурки. Більше того, вони утворювали не прямі лінії, а вигиналися всередину горизонтальною дугою. Вчені відновили схему піраміди й легко з’ясували смисл цих загадкових відхилень. Зібрана з прямокутних, покладених один на один кубів, будівля справляла б враження важкої й похмурої брили. А трохи нахилені, ввігнуті стіни фасаду утворювали м’які лінії, і по них погляд людини міг вільно перенестися вгору на святиню — вінець і мету всієї споруди. Стало зрозуміло, що шумерські архітектори були не тільки чудовими будівельниками, але й витонченими митцями, які добре знали таємницю композиції великих будівель. З гідною подиву майстерністю вони вміли поєднати в цих будівлях монументальну силу з враженням легкості й чарами гармонії.

Сліди кольорів, які збереглися на цеглинах, допомогли археологам встановити додаткові деталі: нижні два поверхи було пофарбовано в чорне, третій — у червоне, а святиня на вершині блищала сапфіровою блакиттю стін і позолотою бані.

Кольори не тільки прикрашали споруду, вони мали й певне символічне значення, зв’язане з уявленнями шумерів про будову всесвіту. Чорний колір означав потойбічний, підземний світ, червоний — землю, голубий — небо, а золотий — сонце.

У мурах піраміди зроблено вузькі щілини, трохи схожі на бійниці в старовинних фортецях. Спочатку було незрозуміло, навіщо тут ці дивні отвори. Піраміда являла собою суцільний масив з цегли, отже, щілини не могли бути вікнами. Тільки після довгих досліджень і дискусій археологи впевнилися, що цими отворами стікала з терас вода. Але звідки ж на терасах вода, якщо в Месопотамії майже не було дощів? Учені знайшли відповідь на це питання, і вона сама була неабияким відкриттям. На терасах, виявляється, росли сади, для яких шумери спеціально наносили землі. Зрозуміло, що в умовах тропічного клімату квіти й дерева доводилося часто й щедро поливати. Якби зайва вода не витікала через отвори в мурі, то вона б весь час підмивала фундамент піраміди, і будівля рано чи пізно розвалилася б.

Клинописні таблички цілком підтвердили припущення археологів. В одному з написів вавілонський цар Набонід повідомляє, що він наказав очистити від гілок і полагодити святиню «Гігпар-ку». Таємниця цих гілок з’ясувалася, коли вчені визначили положення святині. Святиня стояла, біля підніжжя піраміди, тобто одразу ж під терасами, звідки, напевно, несумлінні садівники скидали обрізані гілки, зовсім не турбуючись тим, що вони падають на дах нижнього будинку.

Основною частиною шумерського релігійного ритуалу були процесії. Їхня пишнота, мальовничість і блиск були, певно, одним із тих засобів, що допомагали тримати в покорі гноблених людей, які кривавицею добували собі шматок хліба. Цар-жрець величав себе «намісником бога на землі», підкреслюючи цим, що не він, цар, а сам бог є володар усього багатства краю. Селянам і ремісникам наказували вірити, що, віддаючи «намісникові бога» більшість плодів своєї праці, вони виконують конче потрібний і благочестивий релігійний обов’язок.

Якою ж чарівною мала бути велична будова зикурату! Висока вежа вигравала на сонці багатою гамою кольорів, смарагдовою зеленню висячих садів і блакитно-золотою святинею, яка десь у піднебесній вишині палала під промінням сонця, немов видиво з іншого світу.

Ця святиня була не просто собі релігійний храм, а приватна оселя бога, і звичайні смертні не мали до неї доступу. Вони тільки юрмилися біля підніжжя піраміди, боязко дивлячись, як відбувалися релігійні обряди. В той час, коли хор жерців у супроводі флейт, арф та бубнів співав урочисті гімни, сходами вгору і вниз ішла процесія — цар, жерці й сановники в парадному вбранні, всипаному золотом і самоцвітами. Над головами у них лопотіли корогви й погойдувались емблеми бога Наннара.

Пишнота процесії, звичайно, глибоко западала в свідомість і пам’ять стародавніх людей. Зв’язані з нею легенди та притчі пережили й шумерів, і зикурати, які давно вже перетворилися на руїни. Давні спогади про той церемоніал відбилися в Біблії. В описі сну біблійного Якова[18] розповідається про почет янголів, що піднімався й спускався по драбині. А це ж і є образ шумерської ритуальної процесії на сходах піраміди. Племена Авраама з часу поневолення в Урі передавали його з покоління в покоління І вже по-своєму перетворили в драбину Якова з Старого завіту. До археологічного відкриття Вуллі ніхто навіть не припускав, що біблійна алегорія має якийсь зв’язок із справжніми історичними подіями і що янгольська драбина таїть у собі таємницю могутніх пірамід стародавнього Шумеру.

ЗАХОВАНИЙ СКАРБ І ЗГАРИЩЕ

Піраміда в Урі, як показали розкопки, не стояла самотньо на відкритому місці. Її оточували з усіх боків менші храми, господарчі склади й оселі жерців, утворюючи певною мірою окрему частину міста.

Серед усіх тих будівель вирізнявся своєю величністю храм богині Нінгал, дружини бога Наннара. Це був складний комплекс зал, каплиць, галерей довкола внутрішнього подвір’я, майданчиків і фортечних мурів, який виник протягом багатьох сот років і досягнув досить великих розмірів.

Царі Месопотамії надто піклувалися про храми: весь час лагодили їх, а коли мури від старості руйнувалися — на їхніх фундаментам зводили нові, ще кращі будівлі. Дуже вже хотілося царям, щоб їхні заслуги перед богинею Нінгал не було забуто. Саме ця пиха є причина того, що сьогодні ми знаємо імена майже всіх царів, які так чи інакше доклали зусиль до збереження величної святині. Археологи знайшли ці імена в різних місцях: на цеглинах і глиняних конусах, захованих у нішах стін, на ритуальних бронзових статуетках і гніздах з твердого діориту, в яких оберталися врата храму.

Експедиція Вуллі відкопала кілька плит з підлоги і під кожною плитою знайшла імена царів-засновників, зв’язаних з певним періодом розвитку святині. Завдяки такій щасливій обставині неважко було не тільки вирізнити окремі нашарування в будівлі, але й встановити час, коли вони з’явилися, і пов’язати їх з певними історичними подіями, відомими з клинописних текстів.

В одному такому нашаруванні під час розкопок знайдено сліди великої пожежі, яка шаленіла колись у храмі.

Крім того, на пожарищі валялися вази й ритуальні статуетки, які, видно, були свідомо побиті на друзки і які аж надто красномовно промовляли, що це знищення — справа рук якихось загарбників.

Коли святиня стала жертвою нападу і хто його здійснив? Відповідь на це питання дістали за досить незвичайних обставин. На подвір’ї храму стояв невисокий цоколь, зроблений із цегли-сирцю й наполовину засипаний уламками плит із чорного каменю. З цією пам’яткою старовини все було ясно: колись плити були панеллю цоколя, і їх побили невідомі вандали. Уламки склали в одне ціле, і тоді виявилося, що на плиті був напис, у якому прославлялося перемоги та завоювання царя і законодавця Вавілонії — Хаммурапі. Цей цар, як сказано в Біблії, жив у той же час, що й Авраам (близько 2 000 років до нашої ери).

У храмі знайдено клинописні таблички, які повідомляють, що Хаммурапі, підкоривши всю південну Месопотамію, завоював разом і місто Ур. Щоб увічнити свої перемоги, він поставив монумент на подвір’ї храму. Цей вчинок шумери вважали за тяжку образу своїх найсвятіших релігійних почуттів. І тому, повставши проти гнобителя, вони передусім зігнали ненависть на пам’ятнику, який так нагадував про їхні поразки і приниження. Таблиці з написами поздирали з цоколя й порозбивали на дрібні шматки, залишивши пам’ятник у такому стані, в якому майже через чотири тисячі років його відкопала лопата археолога.

Але чому повстанці не викинули геть решток пам’ятника, адже так вони могли стерти останні видимі сліди неволі? Напевне тому, що для цього в них уже не було часу, Хаммурапі діяв з блискавичною швидкістю та енергією. Поки шумери тішилися щойно здобутою волею, він з’явився біля стін міста, взяв його штурмом і віддав на поталу озвірілому війську. Будинки й храми перетворилися на попелища.

Під однією плитою підлоги храму Вуллі знайшов величезний скарб — золоті коштовності, справжні шедеври золотарського мистецтва: брелочки, браслети, намиста і шпильки з майстерно вирізьбленими жіночими фігурами. Це було приголомшливе відкриття.

Володар цих скарбів заховав їх, напевно, під час облоги міста, а сам потім загинув, або ж його захопили в неволю. Скарб, таким чином, було втрачено. На цеглинах, знайдених у тому самому нашаруванні, була печать царя Навуходоносора, який панував у VI столітті до нашої ери; тому можна припускати, що скарб непорушно лежав на цьому місці 2 500 років.

Навуходоносор був останній з царів, який дбав про велич та пишноту Ура й провадив там широкі будівельні роботи. Незабаром після його смерті Месопотамія стала тереном нової навали. Перський цар Кір Великий розгромив нововавілонські сили, загарбавши увесь край між Євфратом і Тігром.

Здобути перемогу йому допомогли внутрішні заворушення й дедалі більші класові суперечності, які значно ослабили нововавілонську державу. Останній цар Набонід намагався зламати могутність жерців і створити своєрідну державну релігію під власним керівництвом.

Перед лицем такої загрози жерці оголосили цареві нещадну війну. Ось чому, коли Кір підходив до Ура, вони не спинилися перед державною зрадою: таємно відчинили ворота міста і видали свого царя до рук ворога. Набонід попав у неволю й десь загинув.

Долю міста Ура заздалегідь вирішили дві історичні події. Одна з них — це те, що перси прийняли релігію Зороастра[19] Стару святиню в Урі зруйнували, напевно, іконоборці, відплативши так жерцям за їхню зраду батьківщини.

Та куди страшнішу катастрофу приготувала місту природа. Євфрат поступово змінив своє русло. Він одійшов від стін міста майже на п’ятнадцять кілометрів на схід. Занедбане й збідніле місто вже не мало коштів на те, щоб спорудити нову систему каналів і за їхньою допомогою припинити висихання навколишніх полів. Колишні городи, сади й лани перетворилися незабаром у степи й пустелі. Жителі покинули місто, переселившись в інші-місцевості, в села, де легше було здобути шматок хліба.

Покинуте місто поволі руйнувалося. Піщані бурі покрили руїни товстим шаром піску. З роками ніхто вже й не пам’ятав, що під тими курганами лежать жалюгідні рештки могутньої держави, яка тисячоліттями була горнилом великої, багатої цивілізації.

У верхніх шарах руїн знайдено рештки осель, які збудовано з колишньої шумерської цегли, викопаної пізніше з землі. В одній оселі під плитами підлоги знайшли горщик, а в ньому повно клинописних табличок, з яких можна уявити собі той останній, дуже сумний період існування святині. В оселях животіли останні жерці бога Наннара. Вони існували на милостиню небагатьох людей, які серед безлічі послідовників учення Зороастра чудом зберегли вірність своїй колишній релігії.

В іншому місці пагорба археологи наткнулися на гончарні печі й житла перських поселенців, знайшли клинописні таблички середини V століття до нашої ери. Потім місто огорнула імла забуття, яка висіла над ним протягом майже 25 віків, аж до 1922 року, коли експедиція Вуллі почала свої перші розшуки на Смоляній горі.

НАЙСТАРІША В СВІТІ ЕПІЧНА ПОЕМА

Під впливом чарівних казок з «Тисячі і однієї ночі» Лейярд мріяв про подорожі по Близькому Сходу. І коли ці мрії збулися, він несподівано натрапив на загадкові пагорби Месопотамії.

Лейярд був ділова людина й Відзначався наполегливістю в досягненні наміченої мети; але рушієм у тих мандрах була його романтична вдача. Від романтичних мрій до наукових відкриттів — ось та дивна дорога, якою йшов Лейярд.

Зовсім іншим, сучасним типом археолога можна було б назвати англійця Джорджа Сміта. Це був скромний, тверезий і працьовитий чоловік, який заробляв собі на життя, працюючи гравером у державному монетному дворі в Лондоні. Хлопець з дитинства відзначався замилуванням до науки, але батьки його були надто бідні, щоб дати синові вищу освіту. І юнак з видатними здібностями мусив найнятися учнем ремісника-гравера, на довгі роки стати до граверського верстата.

Але це не вбило у Сміта прагнення до знань. Після роботи він використовував кожну вільну хвилину, щоб поповнити свою освіту. Насамперед вивчав іноземні мови, зачитувався історичними творами. З ассіріологією він зіткнувся зовсім випадково. Британський музей розпочав видання альбома під назвою «Клинописні тексти західної Азії» і доручив Смітові виготовити друкарські» кліше. То була механічна робота гравера-копіювальника, але дивні знаки так зацікавили Сміта, що він вирішив навчитися читати їх.

Це був зухвалий намір, здавалося б, заздалегідь приречений на невдачу. Бо скільки ж праці і зусиль мав докласти самоук, щоб досягнути своєї мети, скільки безсонних ночей мусив провести в тяжкій науці, щоб опанувати таємниці ассіріології. Але виняткові здібності і благородний науковий запал допомогли йому перебороти всі труднощі. У своїх спогадах, які здобули собі таку велику популярність, що витримали аж сім видань, Сміт ось як говорить про мету свого життя: «Кожен має певні нахили і вподобання, які за сприятливих обставин можуть осяяти йог, о життя. У мене завжди був потяг до сходознавства, з молодих років я цікавився археологічними дослідженнями та відкриттями на Сході, зокрема видатними працями Лейярда і Роулісона. За кілька перших років я зробив мало або майже нічого, але 1866 року, бачачи незадовільний стан нашої науки про ті частини Азії, що зв’язані з біблійною історією, я поклав собі зробити що-небудь для розв’язання певних спірних питань».

Того самого року 26-річний Сміт надрукував першу свою працю з питань ассіріології, завдяки якій він одразу ж став широко відомий у наукових колах і перетворився з любителя-самоука на визнаний науковий авторитет у галузі ассіріології. Наступного року прийшла жадана винагорода за всі зусилля: Сміт дістав призначення на посаду асистента єгипетсько-ассірійського відділу Британського музею, де він міг уже цілком віддатися улюбленій роботі.

Здавалося, що тепер життя його потече спокійно, в затишку наукового кабінету. Та доля вирішила інакше. Сміт був типовий учений з тверезим розумом, і його ставлення до життя аж ніяк не відзначалося романтичністю. Тому, напевне, він і сам почував себе захопленим зненацька, коли на нього, мов з рога достатку, посипалися різноманітні пригоди й переживання, про які міг би мріяти лише невиправний романтик. Цей скромний трудівник науки спочатку здивував цілий світ своїми відкриттями, а потім пустився в мандри, фантастична мета яких викликала справжню сенсацію в англійській бульварній пресі. Навіть загинув він при незвичайних і драматичних обставинах, немовби примхлива доля до останньої хвилини не переставала бавитися з цим романтиком мимоволі.

Спочатку, власне, ніщо не провіщало сенсації. В підвалах Британського музею зберігалися в ящиках сотні клинописних табличок з бібліотеки Ашшурбаніпала, що їх прислали свого часу Лейярд та Рассам із пагорба Куюнджик. Звичайно, вони зацікавили Сміта. Клинописні таблички, згребені лопатами в ящики, мали жалюгідний вигляд. Це була величезна купа розбитих на дрібні кусочки черепків, укритих до того ж товстим шаром землі й пилу. І молодий асистент музею поставив перед собою завдання: поскладати ці кусочки так, щоб вийшли цілі таблиці, і очистити їх від бруду, не ушкодивши клинописних знаків.

Сміт приступив до розв’язання задачі і вже за кілька місяців копіткої підготовчої роботи міг узятися до головного: прочитати написи. Учений слово за словом розшифровував текст, і його огортав дедалі більший подив. Перед очима дослідника постав, мов живий, герой найстародавнішого в світі народного епосу, могутній і благородний Гільгамеш — постать, доти зовсім не відома науці. Читаючи про його подвиги та пригоди, Сміт пересвідчився, що відкрив Гомера Месопотамії, на кільканадцять століть старшого від Гомера грецького народу, що перед ним — прототип епічної поезії, який виник на самому світанку людської цивілізації.

Гільгамеш був володарем міста Урука і жорстоко пригноблював жителів, змушуючи їх тяжко працювати на будовах фортець та храмів. Жителі поскаржилися богам на свою долю, і ті постановили звільнити їх від безжального деспота. Для цього вони створили велетня з надлюдською силою і назвали його Енкіду. Велетень мав вийти на бій з Гільгамешем і вбити його. Енкіду жив серед дикого лісу, приятелював з різноманітними звірами і обороняв їх від мисливців.

Довідавшись про існування велетня, Гільгамеш удався до хитрощів. Він послав до Енкіду вродливу жрицю, щоб та спокусила його і привела до Урука. Між двома силачами відбувся страшний поєдинок, але він не дав того наслідку, на який сподівалися боги і люди: Енкіду і Гільгамеш, визнавши, що вони між собою рівня, стали вірними друзями й відтоді разом чинили всякі богатирські подвиги. Вони боролися, наприклад, з могутніми левами, визволили богиню Іштар з лап лісової потвори Гумбаби і вбили величезного бика, якого наслав бог Ану.

Одного дня Енкіду тяжко захворів і, відчуваючи близьку смерть, сердечно попрощався з улюбленим другом. Гільгамеш ревно оплакував втрату товариша і вперше в житті замислився над незбагненною таємницею смерті:

Охоплений муками й тривогою, Гільгамеш постановив розшукати свого предка Утнапіштіма — єдину на всій землі людину, над якою смерть не мала сили. Але дорога його була всипана неймовірними перешкодами й спокусами. Гільгамеш мусив перемогти людей-скорпіонів, вирватися з-під знесилюючих чарів райської країни, де на деревах, замість плодів, квітли коштовні камені, не піддатися богині Сідар, яка вмовляла його не думати про смерть і цілком віддатися втіхам життя.

У горах «Заходу сонця» він дванадцять годин блукав у темряві, поки, нарешті, не опинився над «Водами Смерті», де перевізник Уршанабі згодився переправити його на другий берег до Утнапіштіма.

Спочатку Гільгамеш був розчарований. Утнапіштім не хотів відкрити йому таємницю безсмертя, бо смерть є природна і невідхильна частина життя. Тільки під впливом дружини він сказав, що на дні моря росте трава, яка дає вічне життя. Гільгамеш кинувся в морські глибини і з тріумфом повернувся на берег, тримаючи в руці чудодійну рослину, його охоплюють високі і благородні мрії: він не буде таким самолюбцем, як Утнапіштім, він принесе траву вічної молодості в своє рідне місто і роздасть її всім людям. На жаль, під час купання змій вихопив у нього траву і зжер її. Обманутий у своїх благородних намірах, Гільгамеш повернувся в Урук з порожніми руками і відтоді почав роздумувати над таємницею життя і смерті.

Народна поема викликала подив не тільки своєю поетичною чарівністю, але й глибиною висловлених там думок. Крізь картини бурхливого життя Гільгамеша проглядають найпотаємніші думи, мрії і прагнення давніх людських поколінь, їхні тривоги і бажання перемогти сили природи, їхні тяжкі кроки на шляху од варварства до цивілізації. Нещадний володар Урука, який дав своїм підданцям немало поважних приводів скаржитися на нього, під впливом життєвого досвіду стає благородним героєм, у котрого на думці передусім добробут і щастя свого народу.

Поему написано вавілонською мовою, але її шумерське походження не підлягало ніякому сумніву. Адже ім’я Гільгамеша неодноразово зустрічається в стародавніх шумерських написах. Знайдено також зображення Гільгамеша на циліндричних печатках довавілонського періоду, які свідчать про те, що епічний герой був дуже популярний у Шумері. Потім епічну поему переклали на свої мови наступники шумерів — вавілоняни й ассіріяни.

Утнапіштім розповідав Гільгамешу, як він став безсмертним. Коли Утнапіштім жив у місті Шурупак над Євфратом, уві сні явився йому бог Еа й попередив, що має намір покарати людей за їхні гріхи потопом. Тільки Утнапіштіма та його родину бог постановив уберегти від загибелі. Велів йому збудувати великий ковчег і перебратися туди з усією своєю родиною, добром і худобою. Незабаром небо заступила величезна чорна хмара й землю огорнула непроглядна темрява. Шість днів лив страшний дощ, і вода затопила всю землю. На сьомий день ковчег зупинився біля вершини гори Нашир.

Розпочавши 1872 року перекладати епос, Джордж Сміт пересвідчився, що в розповіді Утнапіштіма є великі прогалини — бракувало цілого ряду клинописних табличок. Але й те, що він прочитав на складених уламках, перевернуло погляди пуританських святенників вікторіанської Англії, для яких Старий завіт був непохибним джерелом усіх людських знань. Адже виявилося, що історія Ноя — це народне сказання, запозичене стародавніми євреями у шумерів.

На сторінках британських газет почалася бурхлива полеміка. Послідовники Старого завіту не здавалися.

Вони твердили, що, не знаючи останньої, найважливішої частини розповіді Утнапіштіма, не можна говорити про її зв’язок з історією Ноя. Те, що Сміт прочитав, свідчило, на їхню думку, скоріше про випадковий збіг деяких деталей. Остаточно з’ясувати питання можна було б, якби пощастило знайти решту клинописних табличок, а це здавалося справою абсолютно неймовірною.

Газета «Дейлі телеграф», бажаючи викликати сенсацію і цим створити собі рекламу, пообіцяла тисячу фунтів нагороди тому, хто знайшов би таблички, яких не вистачало. Власники газети, напевне, вважали в душі, що не знайдеться людини, яка на свої кошти вирушила б у таку далеку подорож, щоб у величезних купах руїн шукати кілька непоказних глиняних черепків. Це була така ж безнадійна справа, як, скажімо, шукати голку в копиці сіна.

І тим більше здивувалися вони, коли за це взявся сам Сміт. Що ж примусило цього скромного, захопленого наукою працівника підняти рукавичку й кинути своє добре ім’я на торговище сенсації? Адже важко було запідозрити, що його спокусила нагорода або що в нього заграла якась прихована доти жилка шукача пригод.

В глибині цього нібито легковажного вчинку таївся тверезий розрахунок фахівця-ассіріолога. Сміт наочно впевнився, що клинописні таблички згребено в ящики по-варварському недбало. Лейярд і Рассам, шукаючи тільки ефектних пам’яток старовини, ставилися до них відверто зневажливо. А якщо так, то хіба не могло трапитись, що багато клинописних табличок — а серед них і ті, де було закінчення розповіді Утнапіштіма — лишилось поза їхньою увагою і валялося ще поміж руїн, відкопаних на кургані Куюнджик? Якби хоч трошки пощастило, їх можна було б відшукати.

І знову сенсація. Немовби чудом здійснилось те, що всі вважали за пустопорожнє марення. Побувавши в Месопотамії тричі — це були сповнені пригод і труднощів поїздки, які тривали загалом майже чотири місяці, — Сміт знайшов понад три тисячі різноманітних клинописних табличок, і з них відібрав 380 кусків з записами тих частин розповіді Утнапіштіма, яких саме бракувало.

І ось уже текст прочитано, перекладено. Ці уривки звучали так:

Хто ж міг заперечити, що історія Утнапіштіма є джерело і праверсія біблійного потопу? Про це свідчили однакові деталі обох текстів — політ на волю голуба й ворона, гора, на якій осів ковчег, тривалість потопу, а також мораль переказу: кара людей за гріхи і винагорода богобоязного Утнапіштіма-Ноя. Біблія виявилася збіркою, компіляцією доісторичних міфів, народних переказів і легенд.

Бурхливе життя Сміта скінчилося трагічно: під час третьої подорожі до Месопотамії він став жертвою епідемії холери, яка лютувала в той час на Близькому Сході, і 19 серіпня 1876 року, на 36 році життя помер у місті Алеппо. У щоденнику, який Сміт вів майже до останньої хвилини, він записав: «Я працював виключно для науки… мої знахідки — цінний матеріал для дослідження. Я мав намір опрацювати його особисто, але тепер хотів би, щоб ці знахідки були доступні для всіх дослідників. Я завжди намагався виконати свій обов’язок…»

ТАМ, ДЕ БУВ ПОТОП

Можна було згодитися, що картина потопу в шумерській поемі є витвір поетичної уяви народу, але тут же поставало питання: а чи не було в цій поемі, як траплялося в багатьох інших переказах та міфах, хоча б зернятка історичної правди? Адже пригоди Утнапіштіма могли бути луною, відгуком якоїсь давньої стихійної катастрофи, що глибоко врізалася в пам’ять поколінь у формі найрізноманітніших переказів і алегоричних релігійних притч.

Питання здавалося тим доречнішим, що самі шумери не мали ніяких сумнівів щодо історичності потопу. Як свідчать династичні реєстри, вони поділяли царів Месопотамії на дві чітко відокремлені групи: царів допотопного часу і царів періоду після потопу. «А тоді був потоп, і після потопу царі знову зійшли з неба», — таку формулу часто подибуємо в шумерських хроніках.

Англійський археолог Вуллі, провадячи 1927–1929 років археолого-розвідувальні роботи в Урі, зустрівся з цим питанням зовсім випадково. Біля укріпленого міського муру була величезна купа сміття, каміння й попелу — напевно, колишній міський смітник, куди жителі прямо з муру зсипали всякі побутові покидьки. Смітники, на яких можна розшукати багато археологічних знахідок, завжди є цінне джерело відомостей про матеріальну культуру народів минулого, тому пагорб Ура дуже зацікавив археолога.

Щоб зробити попередню розвідку, Вуллі велів викопати колодязь завглибшки чотирнадцять метрів. Робітники викидали лопатами каміння й сміття, попіл з вогнищ, сажу, головешки, старі цеглини й силу-силенну черепків. Насип був високий, на стіні колодязя виднілося багато нашарувань, які належали до різних культур. Це свідчило про те, що жителі Ура скидали сюди сміття багато сотень років.

Докопавши колодязь, Вуллі підійшов до найбільшого в своєму житті археологічного відкриття. Під чотирнадцятиметровим шаром усякого сміття було кладовище, таке стародавнє, що вже шумери не мали уявлення про нього, бо інакше мешканці Ура не засипали б його сміттям.

Та й саме кладовище мало кілька сот років. Домовини лежали в два, три, а подекуди навіть у шість поверхів. Численні покоління копали тут для своїх покійників могили і будували склепи, не знаючи, що під ними лежать забуті могили їхніх прадідів. Ось на цьому кладовищі й відкрито склепи царів шумерського міста-держави Ура раннього періоду, могили, в яких знайдено дорогоцінні скарби з золота і коштовних самоцвітів.

Вуллі не задовольнився цим відкриттям, йому неодмінно хотілося знати, що криється під кладовищем. Якої долі зазнав цей клапоть землі перш ніж став оселею мертвих? Чи засівали його хлібороби, а чи стояло тут якесь селище? Відповідь можна було здобути лише за допомогою лопати й кайла. Незабаром археолога спіткала нова несподіванка: під кладовищем був ще один смітник з різними покидьками. Він належав, певно, до найранішого періоду Ура, тобто був надзвичайно старий — набагато старіший за відкриті на кладовищі царські могили. Продовбавши досить товстий шар сміття, робітники натрапили на тверду верству мулу, нанесеного колись водою. Ніяких слідів людини тут не було. Отже, все говорило за те, що це дно річки того періоду, коли тут ще не жили люди. Впевнившись у тому, робітники заявили, що далі копати нічого. Спочатку так думав і Вуллі, але потім, добре придивившись, побачив, що рівень намулу набагато вищий, ніж територія навколо. Виміри цілком підтвердили це. Але ж не може бути, щоб дно річки лежало вище, ніж береги. Отже, цей пагорб мали створити людські руки, і в ньому, напевне, криється якась таємниця. А з другого боку — серйозне заперечення: адже мул, як видно, сюди нанесла річкова вода.

Знову почали копати. Але схоже було, що справа ця досить безнадійна. Миналагодина за годиною, а з колодязя все викидали тільки річкову глину, ніде не було жодного сліду людської діяльності. Здавалося, що, всупереч вимірам, товстий шар мулу — це й справді дно річки того далекого часу, коли на всій території Месопотамії були незаселені мочарі.

Прокопавши ще близько двох з половиною метрів, робітники араби зненацька кинули лопати, здивовані тим, що побачили. Одразу ж покликали Вуллі. І ось під товстим шаром річкового мулу всі знову побачили шматки цегли, черепки глиняного посуду, сміття й сажу. Це були рештки якогось первісного людського селища.

Метке око археолога одразу визначило сліди цілком самобутньої культури, зовсім іншої, ніж культура шумерів — набагато старшої за хронологією і примітивнішої. Окремі мотиви орнаментів на горшках, знарядді з полірованого каменю, а також характерна опукла форма цегли, схожої на ту, яку знайдено в селищі Ель-Обейді, незаперечно доводили, що все це стародавні пам’ятки епохи неоліту.

Отже, намул завглибшки два з половиною метри поділяв чіткою межею дві зовсім відмінні культури. Зверху над цим шаром були рештки шумерської культури, досить розвиненої (про що свідчать горшки, зроблені на гончарному крузі), а внизу під ним — залишки первісної культури іншого, невідомого народу.

Але звідки ж узявся оцей товстий шар глини, який став межею між двома окремими епохами людського життя? Як пояснити його походження? Відповідь може бути тільки одна: причина всьому — повінь. Але повінь, яка б залишила по собі такі сліди, не могла бути звичайним природним явищем. Безумовно, це була величезна катастрофа, яка закінчилася тут дуже трагічно для всього живого. Щоб зібралося стільки мулу й твані, в цьому місці довгий час мала стояти вода завглибшки майже вісім метрів. За такого рівня води весь край, від пустелі Іраку до передгір’я Еламу, від Нілу чи стародавнього Вавілона до Персидської затоки, мусив бути жертвою повені. Вода затопила всі села й міста, за винятком тільки тих, які були розташовані на високих місцях. І справді, шумерські хроніки повідомляють, що деякі міста від катастрофи не потерпіли.

Звичайно, то була не всесвітня катастрофа, як силкуються подати шумерські й староєврейські перекази, а місцева подія, що сталася в басейні Євфрату і Тігру, на площі 650X150 кілометрів. Але для жителів тих місць у цьому просторі був увесь світ, а повінь означала для них потоп, яким грізний і справедливий бог покарав грішне людство.

Повінь розкрила таємницю несподіваного зникнення виліпленого з глини й розмальованого своєрідним орнаментом посуду, що, як видно з археологічних розкопок, був дуже поширений колись по всій Месопотамії. Племена, які ліпили цей посуд, загинули під час повені. Якимось чудом уціліли тільки невеликі групки мешканців, але вони були приречені на жалюгідне існування первісних людей. Землі, колись такі родючі, перетворилися в мочарі; людські оселі знесла вода, а свійські тварини геть усі загинули. Цивілізація цих невідомих племен була грубо знищена і вже не змогла відродитися.

Мочарі поступово висихали, води входили в русла Євфрату і Тігру, і згодом тут з’явилися нові люди, які змішалися з рештками колишніх племен. Це були шумери. У Біблії наведено шумерську легенду, яка твердить, що шумери «прийшли зі сходу і зайняли рівнину Шінар», тобто Вавілонію. В іншій легенді сказано, що вони прийшли з півдня, із-за моря, і вміли вже обробляти метали, знали хліборобство й письмо. «І відтоді, — каже легенда, — ніяких нових винаходів не зроблено».

Від об’єднання цих двох народів і виникла шумерська культура.

ЯК ЗОЛОТА НАМИСТИНА ДОПОМОГЛА РОЗКРИТИ ЦАРСЬКУ ТАЄМНИЦЮ

Несподівані наслідки перших розшуків говорили за те, що смітник Ура таїть у собі просто неоціненні археологічні скарби й може з’ясувати багато таємниць минулого. Викопали другий колодязь, і те, що Вуллі побачив у ньому, не тільки підтвердило ці сподівання, а навіть перевершило їх. Нові знахідки грунтовно змінили погляди на найстарішу культуру світу, які доти існували в науці.

Серед великої кількості зброї і різних знарядь з бронзи там знайдено справжній шедевр стародавнього золотарського мистецтва, широковідомий тепер «стилет з Ура». Були тут й інші прекрасні витвори мистецтва — клинок з кованого золота, держак з лазуриту, оббиті золотими гудзиками піхви з золотої бляхи — оздоблені чудовим орнаментом. Крім того, в ямі знайдено деякі предмети туалету — щипчики, ланцети й пуделка, всі надзвичайно тонкої роботи. Ці знахідки дають нам уявлення не тільки про багатство шумерської цивілізації, але й про високі мистецькі здобутки шумерів.

Перші успіхи справили на Вуллі таке враження, що він постановив детально дослідити весь величезний насип смітника. Старанно знімаючи шар за шаром землю, археолог добрався, нарешті, до шумерського кладовища, про яке ми вже згадували. Поступово він одкопав 1 400 могил жителів Ура, розташованих подекуди аж у шість ярусів. У найнижчій верстві кладовища містилося шістнадцять царських гробниць, набагато старіших за могили рядових жителів міста.

Могили звичайних смертних мали форму прямокутної ями. На дні виднілися зотлілі кістки. Покійники лежали переважно боком, ноги були трохи зігнуті в колінах, руки тримали біля рота кубок. Одні трупи загорнено в мати, сколото довгими мосяжними шпильками, інші поховано в трунах — дерев'яних, сплетених з лози чи виліплених з глини.

Покійників щедро наділяли різноманітними речами повсякденного вжитку. В могилах знайдено намисто, сережки, браслети, ножі, стилети, предмети туалету і надто багато посуду з кераміки, міді та алебастру. Серед усіх цих знахідок немає жодної речі, зв’язаної безпосередньо з релігійним культом, але ж померлим залишали в могилах їжу і питво, отже, шумери вірили в існування потойбічного життя.

Царські гробниці складалися з двох-чотирьох комірчин, вимурованих з каменю або цегли, з банюватою стелею. Ці комірчини містилися на дні глибокої влоговини і були геть засипані землею. До входу, заваленого камінням, вів похилий спуск, викопаний у землі і обкладений лозовою матою.

На жаль, гробниці були пограбовані. В них не знайдено не тільки жодної пам’ятки старовини, але й будь якого сліду від покійників. Та коли зважити на те, якої долі зазнало кладовище протягом багатьох сотень років, то цьому, власне кажучи, й дивуватися не можна. Згадаймо, які нашарування там знайдено. На самому дні був найдавніший міський смітник. Згодом на цьому місці стало кладовище, де в мурованих гробницях ховали осіб царського дому. Минуло кілька століть, про могили зовсім забули, і там виник новий смітник. Через деякий час на пагорбі, що тут утворився, знову почали ховати покійників і, нарешті, місце забудували оселями.

Як бачимо, люди весь час використовували цей невеличкий клаптик землі. Тому неважко собі уявити, як саме сплюндровано гробниці. Копаючи могилу в другому поверсі цього кладовища, грабарі зачепили лопатою мури царської гробниці, розташованої нижче. Спокуса була надто велика, щоб не вламатися до таємничої споруди, та не подивитися, що в ній є. Відкривши могилу, ці люди несподівано побачили блиск золотих речей і кинулися грабувати все, не жаліючи навіть царських кісток.

Відтоді минуло кілька століть. На колишньому кладовищі почали зводити житла. Копаючи ями під фундамент, робітники легко могли наткнутися на якусь річ, покинуту в поспіху грабіжниками, як було, наприклад, із «стилетом з Ура», що його знайшла тільки експедиція Вуллі. Це стало поштовхом до дальших розшуків, під час яких було знайдено ще непограбовані гробниці.

Але справа не обмежувалась пограбуванням випадково знайдених могил. Збереглися сліди старанно продуманого грабунку. З них можна зрозуміти, що могили плюндрували не тільки в Єгипті. Грабіжники копали спочатку вертикальний колодязь певної глибини, а потім горизонтальним тунелем добиралися до царської могили, місце якої визначали заздалегідь.

Часто-густо вони робили це з дивовижною точністю. Проте іноді — можливо тоді, коли за діло бралися новачки в цьому «ремеслі» — їм не щастило. Доказом цього є те, що окремі тунелі не ведуть до жодної гробниці.

Перед археологами постала важка проблема: визначити, до якої епохи належать царські могили. Шляхи, якими вчені прийшли до розв’язання цієї проблеми, дуже цікаві — вони показують нам методи роботи, що застосовуються в науковій археології.

Ми вже говорили про Саргона семітського царя Аккада, — який завоював усі розрізнені міста-держави й створив у Месопотамії деспотичну монархію. На підставі записів шумерських літописців встановлено, що цей завойовник панував у 2360–2305 роках до нашої ери[20]. Але визначити це було зовсім не просто. З певних міркувань, пояснити які тут неможливо, ассіріологи довго вважали, що Саргон — постать легендарна, вигадана, і що їй приписують дії кількох забутих історичних осіб — царів. Образ Саргона ототожнювали з рядом інших легендарних героїв і зокрема з біблійним Німродом.

Не треба забувати, що над царськими гробницями, у вищих поверхах кладовища Ура, знайдено інші могили, в яких поховано звичайних жителів міста. Визначити приблизний вік цих могил допомогла цікава знахідка: дві циліндричні печатки, на яких зазначено прізвище й фах їхнього хазяїна. Археологи були надзвичайно здивовані, коли з’ясувалося, що знайдені печатки належали двом челядникам царя Саргона — слугам його дочки, яка посідала високе становище жриці богині Місяця. Викопано навіть плиту з її зображенням. На барельєфі бачимо жерця, що складає жертву на олтар. За ним стоїть жінка в довгих шатах, а збоку видніє напис, із якого дізнаємося, що то дочка царя Саргона. Одна печатка належала її перукареві, а друга — переписувачеві й маршалкові.

Відкриття могил двох придворних сановників дало можливість точно встановити, що, всупереч теоріям, які існували доти, Саргон — історична постать, отже, могили вищого поверху кладовища виникли десь близько 2 300 року до нашої ери.

Цілком зрозуміло, що царські гробниці, вже хоча б тому, що вони містилися нижче від могил з епохи Саргона, мали бути значно старші. Але на скільки років? Відповідь на це запитання знайдено кружним і досить заплутаним шляхом.

До наших днів збереглися два династичні реєстри, в яких послідовно записували шумерських царів. Один реєстр створили шумерські літописці, а другий залишив вавілонський жрець III століття до нашої ери — Берос, історик, який писав грецькою мовою.

З цих реєстрів начебто випливало, що історія шумерів починається від створення світу. Перших царів там названо працарями. За однією версією, їх було вісім, за другою — десять. Ці дарі побили рекорд довголіття Мафусаїла[21], бо жили вони разом 456 000 років. Династія працарів перестала існувати внаслідок потопу, а потім, розповідає легенда, землю заселили потемки Утнапіштіма. Перша династія шумерських царів, що виникла після потопу, панувала, як свідчать реєстри, 24 150 років.

Міфічний вік царів і надприродні властивості, які їм приписували у згаданих реєстрах, стали причиною того, що археологи одразу ж відкинули ці списки як зовсім невірогідні і майже нічого не варті з погляду історії.

Під впливом відкриттів, зроблених на смітнику Ура, Вуллі мимоволі почав думати: а чи не існувала, справді, перша після потопу царська династія, хоч період її панування немовби й дуже фантастичний. Нове відкриття незабаром підтвердило його припущення.

В руїнах міста Ель-Обейд археолог відкопав храм богоматері Нінкурсег. Це була велична будова, одна з найстародавніших у Месопотамії, з багатьма мідними колонами, мозаїчними оздобами, барельєфами й статуями. Серед куп різноманітних уламків знайдено красиво відполіровану золоту намистину з видовбаними на ній клинописними знаками. Знаки розшифрували, і тоді виявилося, що там було ім’я засновника храму. Весь напис звучав так: «Аанніпада, цар міста Ура, син Месанніпада, царя міста Ура, збудував храм для богині Нінкурсет». Згодом відкопали таблицю, присвячену заснуванню храму, і на ній були імена тих самих царів.

Знайдена золота намистина викликала серед ассіріологів небувале хвилювання. Адже в обох реєстрах цар Месанніпада фігурував як основоположник першої після потопу шумерської династії. Постать, яку доти вважали міфічною, раптом стала історичною постаттю, бо син цього царя був засновником храму, що його відкрив Вуллі.

Коли ж царював Месанніпада? Точно встановити це не пощастило, але приблизні відомості вчені мають. Адже в нашаруваннях, що належать до тієї самої культури, знайдено керамічний посуд з характерними прикрасами, вік яких уже встановлено іншими способами. Це дало можливість приблизно вирахувати, що Месанніпада жив за 2 700 років до початку нашої ери.

Повернімося тепер до царських могил в Урі. Знайдений напис дав нам ім’я одного з царів, похованих на кладовищі. То був Абаргі.

Імені Абаргі в династичних реєстрах немає. Це здивувало археологів. Адже його не можна було назвати легендарною постаттю, бо знайдено гробницю Абаргі, повну коштовних скарбів. Отже, він таки жив і, напевно, був царем міста, Ура.

Відповідь виникла така: Абаргі жив раніше, ніж Месанніпада. Проте в списку зазначено, що Месанніпада — перший шумерський цар. То ким же в такому разі був Абаргі?

З’ясувалося це тільки тоді, коли було прочитано клинописні таблички. Близько 2 700 року до нашої ери, тобто за панування Месанніпада, місто Ур здобуло гегемонію над рештою міст-держав Шумеру. Виходить, Месанніпада був першим царем усього Шумеру, і тому його й названо в реєстрі. Інші царі, які панували раніше, — а серед них і Абаргі — були тільки місцевими володарями — царями держави-міста Ура, і навіть, як довідуємося з тих самих клинописних табличок, васалами могутнішого від них Лагаша. От ми й підійшли до розв’язання проблеми. В період панування першого володаря Шумеру — царя Месанніпада, тобто за 2 700 років до нашої ери, на місці кладовища в Урі був уже смітник. Про могили стародавніх місцевих царів — володарів держави-міста — усі вже забули, і їх позасипали всякими покидьками.

Постає питання: скільки часу мало минути, щоб давні гробниці відійшли в забуття? За скромними підрахунками — двісті-триста років. Отож виходить, що царські могили з’явилися на якихось троє століть раніше від часу панування Месанніпада, тобто на межі четвертого й третього тисячоліття до нашої ери.

От як золота намистина допомогла розкрити таємницю царських гробниць.

ГЕРОЙ ДОБРОЇ ЗЕМЛІ І МАЛЕНЬКА КНЯЖНА УРА

Одного разу, під час розкопок на кладовищі, робітники знайшли мідне вістря списа, яке стирчало з землі. Вийняли його й побачили, що до вістря приклепана втулка держака. Таких знахідок траплялося в насипу сила-силенна, і вістря не привернуло б до себе особливої уваги археологів, якби не одна обставина: втулка блищала позолотою, немовби вона щойно вийшла з рук зброяра. Тільки щире золото могло так напрочуд добре витримати руїнницький вплив часу.

Вуллі негайно припинив роботу й ретельно оглянув місце, де трапилась ця знахідка. І ось там, де стирчало вістря списа, він побачив невеличкий вертикальний отвір. Не було сумніву, що то слід після дощенту зотлілого держака. Положення списа примусило археолога замислитись. Учений велів паралельно до того отвору викопати колодязь і, на превеликий свій подив, опинився просто перед входом у мурований склеп. Тепер уже не лишалося сумніву, що таємничий держак був колись дороговказом до гробниці. Його поставив там якийсь учасник похоронної процесії, напевне, для того, щоб пізніше легше було пограбувати покійника. Проте могила не була сплюндрована.

Вуллі схвильовано стежив, як робітники гарячково очищали від каміння й піску вхід до гробниці, і, коли, нарешті, все було готове, увійшов до похмурого склепу. Серце археолога калатало. Тільки ступивши за поріг, він зупинився, приголомшений тим, що побачив. У могилі було таке багатство, стільки найрізноманітніших предметів стояло просто на підлозі, що могла запаморочитися голова. Вчений не сумнівався, що йому пощастило відкрити першу могилу високого шумерського сановника, якої не торкнулася рука грабіжників.

Посередині склепу стояли струхлявілі похоронні ноші, на яких лежав почорнілий прах покійника. В головах стирчав ряд увіткнутих у землю списів, а між ними на однаковій відстані були розставлені більші й менші вази з алебастру та випаленої глини. Такий самий ряд списів був у ногах небіжчика, тільки тут між ними стояли забиті в долівку стріли з крем’яними вістрями.

За шумерським звичаєм, труп лежав боком, ноги були трохи зігнуті в колінах, руки тримали біля рота кубок. Але кубок цей був не глиняний, як в інших могилах, а золотий. Груди сановника були геть укриті намистом з лазуриту й золота. До широкого срібного пояса прикріплено золотий кинджал і причеплено на золотому кілочку брусок з лазуриту. Тут же біля ліктя і в головах лежали келихи, лампади на кшталт черепашок, діадеми й ще безліч усяких коштовностей — усе з щирого золота найвищої проби. Правою рукою покійник обнімав величезну сокиру з подвійним лезом.

Особливе захоплення Вуллі викликав золотий шолом з боковими пластинами для захисту щік. Він мав форму перуки з майстерно вибитими пасмами. У виконанні окремих деталей відчувалася рука досвідченого золотаря.

Дуже дивно було, що скарби так добре збереглася. Час, цей невблаганний руйнівник усіх речей, виявився неймовірно безсилим щодо золота. Діадеми, келихи, шолом і всі інші коштовності були такі, ніби їх щойно покладено в гробницю.

На золотих речах було вибито ім’я «жителя» гробниці: Мескаламдуг — «Герой Доброї Землі». З почесного прізвиська чи титулу ясно, що покійний був не цар, а відомий вождь. Напевне, він зажив слави своїми перемогами у братовбивчих війнах шумерських міст за гегемонію і цим удостоївся високої шани при царському дворі.

В клинописних табличках ніде не згадується про «Героя Доброї Землі» — Мескаламдуга. Ми знаємо про нього завдяки тій щасливій обставині, що його могила якимось чудом не стала жертвою захланних грабіжників кладовищ. Нічого більше ми вже й не дізнаємось про нього. Але й те, що було в могилі покійника, і що, безумовно, належало до його особистих речей, говорить нам багато чого про життя цього воїна. Ми знаємо, як палко його любили в Урі, який пишний одяг і розкішна зброя в нього були, знаємо про келихи, з яких він пив вино, про його любов до красивих ваз та барвистого намиста, до майстерно прикрашеної зброї і різноманітних оздоб — словом, про багатство та розкіш, у яких минало й скінчилося його життя.

Під враженням цього незвичайного відкриття навіть, тверезий археолог не зміг стримати розбурханої уяви. Перед ним постали, мов живі, образи й сцени, пов’язані з войовником Мескаламдугом. Ось він серед небувалої пишноти тріумфально в’їжджає в місто Ур, повертаючись з переможного воєнного походу. Натовп на вулицях захоплено вітає героя. А він гордо стоїть у колісниці, прямуючи до храму, який ген там, на вершині зикурату аж сяє блакиттю своїх стін і позолотою бань. Там цар-жрець, оточений придворними, ласкаво привітає героя і перед лицем усього міста прославлятиме його великі воєнні заслуги.

За важкою від різноманітних прикрас колісницею вождя виступають воїни в бронзових шоломах, озброєні списами, щитами, пращами й луками. За ними жалюгідними рядами йдуть полонені. Конвоїри підганяють їх штурханами і батогами. Серед бранців не тільки дужі солдати, але й жінки та діти, і навіть старі, ще придатні до рабської праці на широких полях жерців та можновладців. Позаду тріумфальної процесії їдуть вози, навантажені усякою воєнною здобиччю.

Люди захоплено дивляться на героя. Палюче сонце виблискує на його золотому шоломі. Груди у нього вкриті важкими разками намиста із золота й лазуриту. Його обладунок — золотий стилет біля срібного пояса, мідяний, весь у візерунках щит і обкутий золотом меч, той самий, що наштовхнув Вуллі на слід гробниці.

Натовпові, засліпленому блиском шат, Мескаламдуг мав здаватися неземною істотою, яку до Ура прислав бог Наннар. Це ж іде в сонячному сяйві один з тих обранців, для яких ці люди так тяжко працювали, віддавали урожай, а самі терпіли голод, аби тільки здобути прихильність бога, котрий з вершини зикурату наглядає за безпекою міста. Їх навчали цієї мудрості грамотні жерці. Ті по зірках читали про майбутнє й завдяки магічним клиноподібним знакам точно знали, яку данину кожен має платити царю й жерцям.

Про багатство панівного класу свідчить й інша могила, яку теж відкрили неушкодженою. В ній поховано дівчинку шести-семи років, напевне, княжну царської крові. В мурованому склепі знайдено діадеми, інкрустовані намистом з лазуриту і обвішані фестонами у формі букових листків, золоті келихи, кубки, тарелі, вази і багато всяких ювелірних виробів. Але всі ці предмети були дуже маленькі, складалося враження, що то іграшки для дитини.

Неважко уявити, в яких розкошах жила та мала княжна, коли вона їла й пила тільки з золотого посуду, виготовленого спеціально для неї.

ЦАРІ ПОМИРАЛИ НЕ САМОТНЬО

Перекопуючи величезний насип урського смітника, робітники напали одного разу на особливу знахідку. На дні неглибокої ями вони помітили п’ять зотлілих скелетів, дбайливо покладених у ряд. Стилети, які лежали поруч, свідчили, що то були чоловіки, напевне, воїни Стародавнього Шумеру.

Хоч археологи й звикли вже до сенсаційних відкриттів на кладовищі, але ця знахідка викликала в них особливе зацікавлення. Адже до того часу там не було відкопано жодної спільної могили, і, крім того, вчені ще не бачили, щоб покійники лежали поховані просто в землі, без захисної мати чи труни. І ще одна незвичайна обставина: крім традиційного кубка, цим покійникам не дали для потойбічної подорожі ніяких предметів домашнього вжитку, навіть посуду з їжею і напоями, який майже завжди знаходили в інших могилах. Це, здавалося, заперечувало все те, що доти пощастило довідатись про похоронні обряди шумерів.

Отже, спільна могила була археологічною загадкою, повитою якоюсь романтичною таємницею. Та не встиг, Вуллі зробити з приводу цього якихось припущень, як увагу його привернуло нове відкриття. Скелети лежали на лозовій маті, яка була немовби підлогою могили. При ретельніших дослідженнях виявилося, що підлога тут не горизонтальна, а досить похила, і мата тягнеться під землю за межі цієї ями. Почали копати в тому напрямку, куди вона йшла. І з кожним кроком ставало ясніше, що тут був похилий хід до чогось невідомого, поки що схованого під землею. П’ять воїнів лежало біля отвору цієї галереї, ніби вони мали охороняти вхід.

Трохи далі, впоперек галереї на всю широчінь її лежали двома рядами кістки десяти жінок. Надзвичайне багатство прикрас свідчило про те, що ці жінки не належали до простолюду. На голові в них були золоті пов’язки, інкрустовані каменями з лазуриту й червоного залізняку, на шиї — барвисте намисто дуже тонкої роботи. Але й біля них не було тих речей домашнього вжитку, які передбачав похоронний ритуал.

З цього часу майже кожен удар кайла означав нове відкриття. Недалеко від. жіночих скелетів відкопано рештки напрочуд красивої арфи. Правда, від її дерев’яної рами не лишилося й сліду, але металеві частини й оздоба лежали так, що по них можна було відтворити інструмент таким, яким тисячі років тому його поклали сюди шумери. Горизонтальний брусок арфи окуто золотою бляхою. В ній ще стирчали цвяхи з золотими головками — кілочки, на які натягували струни. Краї скриньки-резонатора прикрашала мозаїка з червоного залізняку, лазуриту й білих черепашок. Проте головною прикрасою був чудовий барельєф з тонкої золотої бляхи. На ньому зображено голову бика з очима та бородою, зробленими з лазуриту. На арфі були зотлілі кістки жінки, яка лежала, розкинувши руки, прибрана в золото і барвисте намисто. Певно, то була арфістка.

Ця сцена глибоко хвилювала своїм німим трагізмом. Робітники й археологи ще не отямились від першого враження, коли внизу похилої галереї було викопано кістки тварин, як незабаром виявилося, ослів. Тут же знайдено сліди ридвана з полозками замість коліс. Збоку лежали скелети двох чоловіків, напевне возіїв. Ридван був щедро оздоблений мозаїкою з білого, червоного й голубого каміння, а також золотими барельєфами, на яких зображено голови левів з лазуритовими гривами.

Навколо ридвана валялися найрізноманітніші речі й коштовні дрібнички. Там знайдено своєрідні мозаїчні шахівниці для якоїсь масової гри, вази та глечики з золота, срібла й алебастру, інструменти й різноманітне туалетне причандалля з золота, а головне — археологічний унікум: прекрасні вироби з вулканічного скла. Дві голови левів, майстерно зроблені з срібної бляхи, були рештками трону, дерев’яні частини якого уже потрухли. Але найбільше зацікавлення викликала напівзогнила скриня, на якій ще виразно видно було тонкий орнамент з черепашок і лазуриту.

Після копітких робіт, які мали на меті уберегти скарби від руйнації, археологи почали відсовувати скриню. І ось — нова таємниця: вражені присутні побачили, що скриня затуляє своїм дном отвір, пробитий у цегляній стелі чи підлозі. Це був не випадковий вилом,» бо ті, хто його зробив, намагалися потім замаскувати отвір — закласти цеглою.

Цегляний мур на дні галереї був, як виявилося, частиною купола гробниці, обкраденої злодіями. В ній знайдено тільки дві срібні моделі човнів, цікаві тим, що на вигляд вони зовсім не відрізнялися відчовнів, якими й досі користуються жителі Месопотамії. Але найцінніша знахідка була циліндрична печатка з написом, який повідомляв, що колись у цій гробниці поховано царя на ім’я Абаргі.

При докладному огляді склепу-гробниці виплила ще одна цікава деталь: цар Абаргі лежав тут разом з іншими особами, певно, своїми найближчими домашніми. Виходить, навіть мурований царський мавзолей був спільною могилою.

Щоб зрозуміти дальший перебіг археологічних розшуків, треба ясно уявити собі, як були розміщені похилий спуск і сама гробниця. Розкопана похила галерея, в якій знайдено кістки чоловіків та жінок, ридван, арфу й скриню, ніяк не могла вести до гробниці царя Абаргі, бо вона проходила біля самого верху банюватого даху склепу, дотикаючись його у тому місці, де скриня маскувала вилом.

Отже, галерея мала вести до іншої гробниці, закопаної десь у землі. І справді, археологи знайшли цю гробницю у сусідстві з гробницею царя Абаргі, тільки вона була розташована трохи вище, так що галерея по прямій лінії вела просто до її входу.

Але перш ніж розчистити вхід і відкрити нову гробницю, Вуллі вирішив знайти хід-галерею до гробниці царя Абаргі. Адже така галерея, без сумніву, мала бути десь глибше в землі. Справді, її сліди знайдено на два метри глибше від першої галереї. Біля її виходу лежало двома рядами шестеро солдатів із списами, в мідяних шоломах. Трохи глибше викопано два зотлілі дерев’яні чотириколісні вози, запряжені волами. Ці вози так добре збереглися, що один із них пощастило вийняти цілим. Упряж — а особливо уздечка — була вкрита багатими оздобами з бісеру й срібла. На кістках волів лежав прах двох чоловіків, напевно возіїв.

Гробниця Абаргі була зовсім ціла. Біля муру її знайдено скелети дев’яти жінок, які сиділи на землі. На їхніх зотлілих черепах поблискували золоті діадеми, всипані коштовними каменями з лазуриту й червоного залізняку і обвішані брелочками у формі букових листків. Біля ніг цих жінок валялися золоті півмісяці — сережки, гребінці, оздоблені прикрасами з лазуриту і білих черепашок, а також різноколірний бісер, з якого складалося колись намисто.

Жінки сиділи в таких драматичних позах, що цього не можна й описати. Опершись плечима на зовнішню стіну гробниці й витягнувши ноги впоперек проходу, вони були німим, але красномовним свідченням жахливої трагедії, яка давно колись тут відбулася.

Відтоді лопати робітників виймали на поверхню щораз нові й нові свідчення цієї трагедії. Простір між групою жінок і возом буквально був заповнений кістками інших жінок та чоловіків. Обабіч входу до гробниці, засипаного жорствою і землею, стояли солдати в повному бойовому обладунку.

Трохи далі лежали дві багато убрані арфістки; їхні пальці завмерли на струнах інструментів. Арфи були справжнім шедевром шумерського прикладного мистецтва. Прикметний мотив їхнього оздоблення становила вибита на срібній блясі голова бика, до якої прироблено очі та бороду з білих черепашок і лазуриту. Від дерев’яних частин, звичайно, нічого не лишилося, але з тих решток, які збереглися, ми знаємо, що резонатори зроблено з білих черепашок, а на стінах скриньок вирізьблено гумористичні сцени з життя тварин.

Ми вже згадували, що біля могили царя Абаргі містилася інша гробниця, до якої вела розташована вище галерея. В ній — пам’ятаєте? — стояла таємнича скриня. І ось тепер розкрилася її таємниця. Копаючи галерею, грабарі зачепили лопатою за купол гробниці царя Абаргі. Спокуса була непереборна. Вони пробили в мурі отвір, пробралися в гробницю і геть пограбували її, не поминувши навіть царського трупа. Поспішаючи, не добачили тільки дві срібні моделі човнів. Отвір у мурі сяк-так заклали цеглою і замаскували скринею. Це ні в кого не викликало підозри, бо галерея була заставлена, як вимагав похоронний обряд, безліччю всяких речей — вазами, келихами, возами, арфами…

Зробивши все, що треба було, аби зберегти знахідки з обох галерей, Вуллі почав відкривати другу гробницю, Робітники очистили вхід від жорстви та землі, й члени археологічної експедиції увійшли в похмурий склеп. У кожного калатало серце. Те, що постало перед їхніми здивованими очима, скидалося на фінальну сцену якоїсь диявольської мелодрами, де актори падають трупами в мальовничій позі й завмирають, чекаючи, поки закриється завіса. Тільки замість живих акторів там лежали зотлілі, чорні від давності скелети. Безліч коштовностей на цих скелетах давала можливість з першого ж погляду визначити, що то були кістки жінок.

Посеред склепу, на струхлявілих похоронних ношах лежав скелет жінки, геть увесь вкритий оздобами з золота, срібла, лазуриту, кварцу, агату й халцедону. Біля рота виднівся важкий золотий кубок. Коло ліктя правої руки знайшли три золоті шпильки з лазуритовими головками й чотири амулети, на яких були зображені риби й газелі.

Голову покійної прикрашала широка золота стрічка, що складками оточувала колись величезну перуку. З діадеми звисали брелочки у формі золотого листя й квітів, пелюстки яких зроблено з білого та голубого скла. Знайдено також гребінець, оздоблений золотими розетками. З обох боків голови колись спадали разки чотирикутного намиста, яке вже розсипалось і тепер безладно валялося на похоронних ношах. На кінцях тих разків намиста висіли амулети — фігури бика й теляти, майстерно вирізьблені з голубого лазуриту.

Схилившись на ноші, зіщулившись, сиділи дві служниці — одна в головах, а друга — в ногах. Уся долівка склепу була заставлена різноманітними речами й коштовностями. Тут були діадеми, золоті глечики, срібні лампи й світильники, два срібні офірні столи, а також золоті скриньки у формі черепашок, в яких збереглася косметична помада зеленого кольору.

Та найважливішою знахідкою була циліндрична печатка з написом, який повідомляв, що в гробниці поховано царицю Шубад. Вуллі дійшов до висновку, що то була дружина царя Абаргі. Напевне, перед смертю Шубад виявила бажання, щоб її поховали біля чоловіка; ось чому обидві могили стояли так близько одна від одної.

Похмуру таємницю тих доісторичних могил було розкрито в усьому її жахливому драматизмі: шумерським царям і царицям давали в посмертну дорогу і їхній почет. Цар Абаргі лежав з трьома своїми домашніми, а в галереї, що вела до гробниці, поховано 62 особи.

Царицю Шубад супроводило 25 чоловік з її найближчого оточення, причому двом найулюбленішим служницям випала честь сидіти біля її нош у самому могильному покої цариці.

АРФІСТКА, ЖАЛІБНИЦІ Й СЛУЖНИЦЯ, ЯКА ЗАПІЗНИЛАСЯ НА ПОХОРОН

Якою смертю загинули жертви похмурого похоронного обряду, оті солдати, служники, арфістки, танцівниці й покоївки, що їх кістки викопано на кладовищі в Урі? Археологи давно, сушили собі голову над цим питанням і шляхом винахідливих пошуків, схожих де в чому на детективні методи, дійшли до цікавих висновків.

Насамперед вони точно встановили, що до тих офір ніхто не застосовував грубої сили. Незаперечним доказом того була поза скелетів, така спокійна, що складалося враження, ніби члени царського почту відійшли до вічного сну з власної доброї волі. Нормальне, нічим не порушене положення коштовностей, солдатського спорядження й арф, а насамперед усіх кубків, що їх покійники тримали біля рота, ще раз свідчило про те, що між жертвами й винуватцями їхньої смерті не було ніякої боротьби.

Неймовірним здавалось і те, щоб цих людей умертвили десь в іншому місці, а до царської могили внесли тільки трупи. Бо коли б їх переносили, то, напевне, десь було б хоч невеличке порушення в розміщенні оздоб, зброї чи обрядового начиння, а цього археологи не помітили, хоч як ретельно оглядали все.

Одразу ж відпала третя можливість: похорон живцем. Така смерть лишила б багато доказів. Закопані живцем люди, навіть якби їх одурманили наркотиками, боролися б до останнього й сконали б у передсмертних корчах.

З’ясувати хоч приблизно цю таємницю допомогла, нарешті, знахідка, якій спочатку ніхто не надавав особливої ваги. То був мідяний казанок невідомо якого призначення, викопаний поблизу групи придворних арфісток. Вуллі звернув увагу на те, що цей казанок стояв немовби посередині кону. Чи не має він якогось зв’язку з кубками, що їх тримали біля рота всі без винятку жертви похоронного, обряду?

Археолог висунув таку тезу. Напевно, у казанку було якесь дурман-зілля, можливо, опіум або гашиш. Люди, приречені на смерть, підходили по черзі до казанка, набирали в кубок цього зілля, одним духом випивали його, а тоді поверталися на місце, яке визначав їм похоронний церемоніал, і там засинали. Потім сюди зайшли солдати або жерці й стилетами в серце повбивали ці жертви.

У 28 жінок з 68 на скронях були стрічки з золотої бляхи. Спочатку археологам здавалося, що всі інші жінки взагалі не мали на голові ніякого убору. Але згодом на черепі в цих жінок помітили загадкові пурпурні плямки. За допомогою хімічного аналізу встановлено, що то було хлористе срібло. Звідси — очевидний висновок: у жінок були срібні діадеми, які повністю розклалися, бо, на відміну від золота, срібло боїться органічних кислот.

У зв’язку з цим хімічним явищем археологи напали на слід характерного й заразом цікавого випадку, що стався під час урочистого похорону. На останку однієї жінки знайдено сережки з щирого золота. Але дивно, що на голові в цієї жінки не було ніяких прикрас: на черепі не помітили навіть пурпурних плям від срібла. Як же це? — постало питання. — Жінка з такими сережками — без діадеми? Щось тут не так, адже у всіх інших жінок на голові були оздоби.

Виносячи її скелет, археологи побачили біля талії плескате кружальце з сірої маси, як виявилося, із срібла. Дивну річ очистили й розглянули через лупу. І ось несподіванка: то була пов’язка на голову, така сама, як і в усіх інших шумерських жінок, але тісно згорнута. Кружальце лежало біля талії, напевне, жінка тримала його в кишені свого одягу. Згорнута в клубок пов’язка була чималою грудкою срібла, а тканина сукні захищала її від руйнівного хімічного впливу органічних кислот, отож вона й збереглася?

Як і чому ця діадема опинилася в кишені, замість того, щоб сяяти на голові жінки? Адже всі інші учасниці похмурого похоронного обряду виступали в повній величі своїх святкових шат. З приводу цього археологи могли тільки висловлювати різноманітні здогади. Найімовірнішим здавалося припущення, що покійна була служницею царського двору, яка запізнилася на похорон. Молода жінка не встигла вчасно прибратися і в поспіху поклала пов’язку в кишеню, щоб по дорозі чи, може, під час урочистого похорону надіти її на голову. Чому вона цього не зробила — важко збагнути.

Це незначне археологічне відкриття багато чого розповіло нам. У ньому ж бо ми бачимо живих людей тієї драми, людей із їхніми вадами й турботами, подібних до нас, хоч ці люди й жили в такі далекі часи і в зовсім інших суспільних умовах. В нашій уяві виразко постає ота молода жінка, ще недавно сповнена радощів життя, ми бачимо, як вона, бліда, тремтячими руками поправляє свою довгу туніку, щоб приготуватися до гідної зустрічі з молохом[22] нелюдського обряду, котрий поглине її молоде життя.

Сьогодні важко сказати з певністю, добровільно йшли ці люди на смерть чи ні. Обставини, про які ми згадували раніше, нібито говорять за те, що жертви були добровільні. Царя-жерця Ура вважали за істоту божественну, а його смерть — за просте переселення в інший світ, де цар займе гідне його місце. Отож не виключено, що слуги вбачали навіть привілеї й особисту користь у тому, щоб супроводити царя до могили й прислужувати йому в потойбічному житті.

Але, з іншого боку, деякі факти свідчать, що віра в божественність царя в Шумері не могла бути такою сліпою, як це здавалося б. Ми вже знаємо про обставини пограбування гробниці царя Абаргі. Грабарі вчинили цей злочин незабаром після смерті царя і при тому затягнули труп у потаємне місце, щоб можна було спокійно обдерти з нього всі коштовності. І якщо вже ці люди наважилися на таке ризиковане блюзнірство, то важко припускати, щоб вони вірили в божественність царя і боялися його помсти.

А грабарі були жителями Ура і разом з усіма іншими мали зоставатися під впливом всесильного забобону, який з дитячих років прищеплювали їм жерці. Коли ж наперекір цим впливам вони так цинічно поставились до царського трупа, то цілком можливо, що й серед офір похоронного обряду були люди, які не вірили повчанням жерців. Смерть у царській могилі, незважаючи на пишноту, для них, безумовно, була мукою.

І, напевне, багато офір ішли на смерть не з доброї волі. Але чому ж тоді не знайдено жодного сліду, з якого видно було б, що вони опиралися? Відповідь проста: ці люди йшли на смерть так само покірно, як засуджений іде на ешафот, коли в нього немає можливості ні пручатися, ні втекти. Ішли на смерть, охоплені жахом, а не сподіванкою на замогильну службу в почті небіжчика-царя.

Варварський похоронний обряд сягав своїм корінням у глибину класового суспільного ладу і був, так само як і обожнення царя, одним із знарядь визиску трудящих. Поступово віра в божественність царя почала підупадати, жорстокий звичай зустрічав дедалі більший опір і досить рано відмер. У царських могилах пізніших епох археологи вже не знайшли людських офір, отже, можна гадати, що цей звичай відмер, коли перестала існувати перша царська династія міста-держави Ура.

У царських могилах Вуллі зібрав достатньо» фактів, щоб наважитись відтворити похоронний церемоніал. В одному місці біля трупів знайдено мікроскопічні рештки тканини, з яких можна встановити, що жінки були одягнені в шати пурпурового кольору. Арфи вказували на те:, що в цій групі жінок були арфістки, а в інших, напевне, танцівниці, співачки й покоївки. Одна арфістка тримала руку на. арфі в тому місці, де колись були струни. Складалося враження, що жінка вмирала, беручи на арфі останні акорди.

На підставі цих і багатьох інших деталей неважко відтворити всю мальовничу картину похорону. Ось до похилого спуску урочисто входить процесія арфісток, співачок і танцівниць, придворних дам і служниць, солдатів і конюхів, сановників і офіцерів. Слуги вносять посуд і скриньки, осли й воли тягнуть вози та колісниці — словом, у могилі збирають усе добро покійного царя.

Вояки в повному спорядженні стають на свої чати довічних охоронців могили. Уздовж муру лаштуються арфістки й співачки. Під палючим сонцем Месопотамії горить, ніби живий вогонь, пурпур довгих жіночих тунік, сипле іскри золото й срібло коштовних прикрас, виблискує полірована мідь шоломів, списів і кинджалів, веселкою виграють разки намиста…

Через відчинені ворота гробниці у півтемряві видно розкішно убраний труп царя, який лежить на похоронних ношах. І доки тривав похорон, тут линуть тихі звуки арф, жіночий хор, обрядові співи жерців і голосіння придворних жалібниць.

За умовним сигналом люди з царського почту підходять по черзі до великого казана, черпають кубком снотворний напій і хильцем випивають його. Потім повертаються на свої місця, лягають на землю й поволі засинають. Арфістки перебирають струни дедалі повільніше, співи замовкають… Довкола настає велика, сповнена чекання тиша.

І от з вершини зикурату лунають звуки фанфар. На знак жерця в яму спускаються солдати; спритними ударами кинджалів вони добивають людей і тварин. Після цього грабарі засипають жорствою вхід у гробницю, закидають землею величезну яму разом з похилим спуском і склепом. Люди в жалобі поволі повертаються до своїх повсякденних справ…

Минуло тільки три століття, а про царську пару в підземному мавзолеї зовсім забули. Наступні покоління жителів Ура вже нічого не знали про володарів, які забрали з собою стільки людських офір і стільки коштовних скарбів, не знали навіть, що в тому місці було колись кладовище. І тут почали зсипати різне сміття, каміння. Пагорб піднімався дедалі вище, і склепи опинилися глибоко під землею. Минуло ще сім століть, і там виникло нове кладовище, на якому поховано перукаря та дворецького дочки царя Саргона, жриці богині Місяця.

Тільки через п’ять тисяч років археологи витягли з мороку забуття імена цариці Шубад і царя Абаргі, відкрили приголомшливу таємницю їхнього похорону.

ОРЕНДАРІ МАЄТНОСТЕЙ БОЖИХ

Урожайна, колись Месопотамія була водночас убогим краєм: природа не дала їй ніяких корисних копалин. Тому сировина, з якої шумерські ремісники виготовляли художні вироби, що їх так багато знайшли археологи, неодмінно мала походити з-за кордону.

Царі та жерці привозили з інших, часом навіть далеких країн кедрове дерево, напівблагородні камені, алебастр, діорит, мідь, черепашки, золото й срібло, а насамперед улюблений лазурит. Ці коштовні товари, вони діставали за продукти сільського господарства свого краю — шерсть, худобу, ячмінь, маслини, м’ясо, свійську птицю й фініки, а частково й за готові вироби шумерських ремісників, такі, як шерстяні тканини, шкіряні сандалі, зброя, оздоблена різноманітними прикрасами, ювелірні вироби, кераміка, інструмент, майстерно виготовлені печатки, посуд з різних металів, статуетки, косметичні товари.

Дивовижне багатство, відкопане в могилах шумерських царів-жерців, говорить нам про тогочасні суспільні стосунки більше, ніж деякі письмові джерела. Ми довідуємося передусім про два основні факти: по-перше, вже за 3 000 років до нашої ери внаслідок технічного. поступу в рільництві шумерський селянин виробляв значно більше продовольства, ніж йому потрібно в було на власний прожиток; по-друге, весь цей надмір продукції панівні класи загарбували собі, багатіючи на цьому.

Яскраве світло на класовий устрій шумерських міст кидають записки та хроніки, знайдені в руїнах храмів і палаців. Жерці й деякі шумерські царі збирали бібліотеки й архіви клинописних табличок, які зберігали в конвертах з випаленої глини. Завдяки щасливому збігові обставин, до нас дійшло кілька таких бібліотек, як, наприклад, бібліотеки в містах Лагаш, Ніппур і Сіппар, що містять десятки тисяч клинописних табличок і насамперед велика бібліотека в Ніневії. Її заснував ассірійський цар Ашурбаніпал, палкий любитель документів, який за допомогою цілої армії переписувачів та агентів зібрав у своєму палаці всі доступні йому джерела — майже всю ассіро-вавілонську літературу.

Буржуазна археологія не вміла використати цих джерел і займалася переважно історією царів, воєн та завоювань. Вона мала досить туманне уявлення про такі питання, як розпад первісної общини у месопотамських народів, виникнення суспільних суперечностей, рабства, а також перші прояви класової боротьби, виразні відгуки якої знаходимо в письмових джерелах з шумерських бібліотек.

Зовсім в іншому напрямку провадив ассіріологічні дослідження геніальний російський вчений другої половини XIX століття Михайло Васильович Нікольський. На противагу іншим буржуазним історикам, Нікольський цікавився насамперед життям та працею широких народних мас і на підставі ретельного аналізу клинописних табличок зробив у цій галузі по-справЖньому сенсаційні відкриття. Досконало вивчивши клинописні таблички, викопані в Лагаші, Нікольський написав двотомну працю про життя та звичаї шумерів, яка дає нам багатющі відомості з історії цього народу. З неї ми дізнаємося про те, які професії існували в шумерських містах-державах, в яких умовах працювали там ремісники, про рабство й насамперед про обробіток землі. Нікольський перший вірно висвітлив економічні та суспільні стосунки в Шумері, його дослідження продовжили радянські вчені. Озброєні науковим діалектичним методом, вони дали нам ясну картину шумерського суспільства від первісної общини і до рабовласницької держави. Узагальнення всіх цих досліджень зроблено в чудовій праці В. І. Авдієва «Історія Стародавнього Сходу».

Так само, як і інші племена, шумери пройшли в своєму розвитку епоху первісної общини, період, коли ще не було приватної власності й експлуатації людини людиною. Але з розвитком технічного прогресу, зростанням продуктивних сил, поглибленням соціальної та майнової нерівності первісна община занепала.

Пам’ятки, знайдені в царських могилах, а також інші джерела незаперечно доводять, що вже за 3 000 років до нашої ери первісна община в шумерів розпалася, В їхньому суспільстві ми бачимо глибоку класову та майнову нерівність: надмірно багаті панівні верстви й цар, піднесений на п’єдестал божественності, селянин і ремісник, нібито й вільні, а насправді економічно залежні, та, нарешті, безліч рабів, які працювали на полях жерців і сановників.

Таке становище було прикрите традиційними формами первісної общини, але вона вже не мала свого колишнього сенсу. Вся орна земля нібито належала богові, а цар-жрець був тільки управителем, чи, як він сам себе називав, «хліборобом-орендарем», котрий мав ділити цю землю між родами, родинами та окремими людьми.

З клинописних табличок, викопаних у шумерському місті Лагаші, ми знаємо, як цей поділ відбувався практично. Записи розповідають насамперед про могутність і багатство жерців. Більшість орної землі вже тоді належала двадцяти храмам цього міста. Решту цар-жрець розподіляв між придворною знаттю та дрібними чиновниками.

Але навіть у поділі решти землі виразно відчувалася класова нерівність. Якщо дрібному хліборобові давали тільки 0,8–2,5 акра землі, то високий сановник міг одержати до 35,5 акра, а сам цар брав собі аж 608 акрів. До того ж умови оренди для хлібороба були куди важчі, ніж для придворного сановника.

У Лагаші знайдено чималу бухгалтерію храму богині Бау, володарки половини всіх орних земель цього міста-держави. З отих джерел дізнаємося, що три чверті своїх земель жерці віддавали в оренду селянам, причому нещадно визискували цих людей, забираючи в них 70–80 відсотків річного врожаю.

Решту землі храм обробляв сам, використовуючи рабську працю. Збереглися списки робітників, які дають можливість визначити, хто і в яких умовах працював на землях храмів і що там вирощували.

У списку названо двадцять сім пивоварів і шість рабів-помічників; двадцять один пекар з двадцятьма сімома рабами-помічниками; сорок прях і ткаль; ковалі, теслярі та інші ремісники, економи, писарі й наглядачі. Робітникам скупо платили сільськогосподарськими продуктами, переважно ячменем. Реманент, тягло, інструменти, спорядження — рала, вози, човни, рибальські сіті й т. д. — все це була власність храму.

Ремісники, що працювали тут поруч з рабами, були, напевне, вільні жителі міста, але без власного начиння вони й думати не могли про те, щоб працювати незалежно чи знайти кращу роботу. За тогочасного економічного укладу їм не лишалося більш нічого, як тільки найнятися в маєток іншого храму чи придворного сановника, де на них чекали такі самі або навіть гірші умови праці.

Звичайному шумерові з молодих літ втовкмачували, ніби земля і все, що на ній виробляється, є власність бога, а не жерців. Тож, працюючи на землі, він виконує іевій релігійний обов’язок.

Великий чинш і лихварство багатіїв примушували трудящий люд залазити в борги і впадати в економічну залежність, яка була, власне, тим самим рабством.

Спочатку це рабство не було явне, хоч насправді і селянинові, й ремісникові жилося не краще від раба. Земля, яку обробляв селянин, була не його, а богова, і богові трудівник мусив віддавати більшу частину всього урожаю, лишаючи свою сім’ю в злиднях. Часто його позбавляли й цієї землі й примушували відробляти борги в маєтках храмів та придворної знаті. Тут працювали справжні раби, яких набирали серед воєнних бранців, і «вільний» селянин ставав таким самим рабом, як і вони.

Точним відображенням становища трудящих мас було шумерське законодавство. Воно дозволяло, наприклад, голові сім’ї продавати своїх дітей або віддавати їх за борги в рабство. Численні угоди про купівлю й продаж дітей, знайдені в руїнах шумерських міст, доводять, що обплутаний боргами, доведений до. злиднів міський люд користався з цього права дуже широко. З покоління в покоління дедалі більше вільних членів шумерських племен ставали рабами.

Процес поневолення трудящих класів поглиблювався з кожним століттям, особливо після того, як Шумер завоювали вавілоняни, ассіріяни і, нарешті, халдейські нововавілоняни.

Здирство, сваволя та жорстокість жерців, сановників і царя-жерця уже 2 500 років до нашої ери викликали класові суперечки. Відгомін тих суперечок ми знаходимо в багатьох клинописних текстах. Так, наприклад, один літописець скаржився, що «високий жрець зайшов до саду бідняка й забрав у нього дерево». В іншому тексті читаємо: «Якщо в. господарстві підлеглого народився чорний ослик і пан сказав: хочу його купити, рідко бувало, щоб він платив стільки, скільки хотілося б серцю господаря».

На тлі цих суспільних стосунків неважко зрозуміти причину політичних заворушень, які 2 400 років до нашої ери були в шумерському місті-державі Лагаші. Останні його царі з династії Урнанше поступово втрачали грунт під ногами, а цар Лугуланда був уже тільки безвольним знаряддям у руках верховного жерця, справжнього володаря Лагаша.

Нестерпне політичне й економічне гноблення, до якого вдавалися зухвалі жерці, призвело країну до революції. На чолі повсталого народу став якийсь Урукагіна, чи не перший в історії революціонер і політичний реформатор. У літописах нічого не сказано про його походження, але немає сумніву, що він не належав до панівних верств і, напевно, вийшов з народних низів.

Урукагіна повалив владу жерців, втихомирив свавілля багатих і провів ряд реформ, які дали полегкість знедоленим масам трудящих. Серед руїн міста Лагаша знайдено три кам’яні конуси, а також плиту, на яких Урукагіна велів викарбувати для нащадків історію своїх реформ. Він описує той плачевний стан, у якому було місто, розповідає про здирство збирачів податків, свавілля й ненаситність жерців, про занадто велику плату, яку вони брали за релігійні послуги, про утиск та беззаконня можновладців. Потім гордо заявляє, що знищив той надужиток, так що «сиротам і вдовам багач не чинив уже кривди».

З написів випливає, що вістря революції не було скероване проти суспільного ладу міста-держави. Урукагіна не мав наміру знищити рабство чи класову нерівність. Він намагався тільки усунути найбільший надужиток і втихомирити сваволю панівних класів.

Час його керування був для Лагаша новим періодом розквіту й добробуту. Урукагіна повідомляє, що він спорудив ряд нових будівель і розширив систему зрошувальних каналів. Трудящий народ відчув деяке полегшення свого становища й величав його як свого визволителя.

Проте влада Урукагіни тривала тільки п’ять років. Ліберальні реформи викликали серед володарів решти шумерських міст глибоке занепокоєння. Їхні інтриги, а також підбурювання з боку вигнаних жерців призвели до того, що цар міста-держави Уми-Лугальзагісі напав зненацька на Лагаш і зруйнував його. Що сталося з Урукагіною, ми не знаємо. Напевне, Лугальзагісі взяв його в неволю і вбив. До наших днів збереглася хвилююча жалоба, схожа на ремствування Єремії[23]; вона оплакує долю нещасного міста, від якого лишилося тільки димне згарище.

Проте інтрига можновладців та жерців виявилася згубною й для них самих. Завойовник Лагаша, підбадьорений легкою перемогою, підкорив собі по черзі решту міст-держав і створив із них міцну шумерську. державу з столицею в місті Урук.

З ростом приватних володінь зростав і попит на рабів, які обробляли б землю. Не маючи можливості знайти їх усередині країни, великі землевласники організовували воєнні походи на сусідів, де могли загарбати не тільки свіжі загони бранців, але й додаткові орні землі та джерела води зрошувати поля.

Тому вже на світанку своєї історії шумери провадили безперервні війни. Шумерські племена мали спільну мову, спільну культуру, але політично вони були поділені на окремі міста-держави. Правили там невеликі групи рабовласників, які прагнули за рахунок інших міст множити свої власні багатства.

Вся шумерська історія — це безперервні братовбивчі війни, у яких гегемонію завойовувало то одне, то інше місто. Це були міста-держави Лагаш, Агаде, Урук, Ур, Ісіні й Ларса. Потім на західному рубежі діумерської території з’явився видатний вождь семітських племен Саргон І (2360–2305 рр. до нашої ери). Він не тільки завоював весь Шумер, але й поширив своє панування на схід, далеко за Персидську затоку, й на захід аж йо Середземного моря. Саргон оголосив себе царем Шумеру й Аккаду. Він поклав край періоду незалежних шумерських міст, але в його імперії шумерська мова й культура не тільки не були знищені, а навпаки — розквітли ще буйніше, поглинувши і культуру звитяжних аккадців.

Шумеро-аккадська держава існувала тільки два століття. Розбили її войовничі гірські племена еламітів, а згодом на тих руїнах заснував могутню вавілонську імперію видатний завойовник і законодавець Хаммурапі (1800 рр. до нашої ери). Років через 550 у Месопотамії виникає нова велика держава ассіріян, а згодом, у 626–538 роках до нашої ери — Ново-Вавілонія. Потім Месопотамію завойовує персидський цар Кір. Нарешті з’являється один з найбільших в історії людства завойовників Олександр Македонський і підкоряє весь Близький Схід.

Держави аккадців, вавілонян, ассіріян та халдеїв і до певної міри навіть персів та греків були безпосередні спадкоємці культури шумерів. Роль шумерів у цих імперіях дуже скидається на роль римлян і римської культури в історії європейських країн[24]. Протягом майже трьох тисячоліть шумерська мова, так само, як мова латинська, не тільки не вмерла, а навпаки — й далі розвивалася, хоча шумери уже давно не існували.

Спочатку шумерською мовою розмовляло багато людей поряд з своєю рідною мовою. Згодом вона стала тільки» мовою жерців і поетів. Це була мова богослужінь, храми благоговійно берегли її і в школах, які готували писарів, рахівників, суддів, лікарів, учителів та астрономів. Надписи на кам’яних плитах і цоколях протягом століть теж робили шумерською мовою, або ж і шумерською й вавілонською.

Археологічні відкриття в Урі та інших шумерських містах докорінно змінили погляд на походження нашої культури. На початку XIX століття учені вважали, що своєю культурою і зокрема мистецтвом ми завдячуємо грекам, у яких вона буцімто з’явилася зненацька. З того часу, як стало відомо про культуру Єгипту, Кріту й Вавілона, ми дізналися, що корені нашої культури треба шукати в значно більших глибинах історії людства. Шумерські археологічні знахідки показали, що колискою сучасної цивілізації був не тільки Єгипет, але й Шумер, де вже у третьому тисячолітті до нашої ери були на диво розвинені архітектура, прикладне мистецтво, юриспруденція, медицина, література й астрономія.

Нерозривна нитка через багато століть зв’язує шумерів з нашим часом. Різні народи, які жили, розвивалися й гинули, по-своєму перетворювали й передавали своїм наступникам стародавню спадщину культури й цивілізації, початку якої навіть не знали. Через безліч поколінь прийняли ми від них речі незначні, які були перешкодою в розвитку людства, а з ними й інші — дуже важливі, такі, що становили великі здобутки людини.

Шумери-хлібороби, напевне, краще ніж єгиптяни зрошували поля. Вони вміли також поліпшувати рослини схрещуванням. Фінікову пальму, яку шумери вважали за священне дерево й дуже шанували, вони запилювали штучно, завдяки чому вирощували в своїх садах щедрі врожаї.

А от скульптура у шумерів не досягла вершини досконалості. Це пояснювалося тим, що в Месопотамії не було відповідної сировини: дерева, каменю й металів. Однак археологи знайшли тут чудові скульптурні твори, як, наприклад, отой барельєф з пораненою левицею, що про нього ми вже згадували.

В архітектурі й прикладному мистецтві шумери виявилися неабиякими майстрами. Це вони створили такі елементи оздоблення, як арка, баня, пілястр, фриз, стінні мозаїкові орнаменти, а передусім — розробили основи пропорції й гармонію в будівництві, добившись того, що їхні фортечні мури, храми, палаци й піраміди, незважаючи на свою масивність, не були позбавлені деякої вишуканості й легкості форм.

Але найбільший подив викликають вироби шумерського ремесла, силу-силенну яких знайдено в руїнах і царських гробницях. Творцями тих коштовностей прикладного мистецтва були маси безіменних ремісників — золотарів, гончарів, граверів, зброярів, — люди, які стояли на самісінькому дні ієрархічної шкали, а проте зберегли своє захоплення мистецтвом і займалися ним з безперечним відчуттям художньої краси. Якщо шумерське мистецтво могло змагатися з мистецтвам інших народів, то це сталося головним чином завдяки отим скромним самородним митцям з гущі трудового люду, які надзвичайно вправно виклепували з золотої і срібної бляхи скульптуру, кубки, глечики, шоломи й щити, інкрустували арфи й скриньки шматочками черепашок та напівблагородними каменями або видовбували мініатюрні міфологічні сцени на печатках.

Шумерам людство завдячує появу книгозбірень, архівів, виникнення художньої літератури й насамперед героїчного епосу.

Релігія шумерів спочатку була обожненням сил природи, але згодом боги, які уособлювали сонце, місяць, воду, зорі, повітря і т. д., стали символами таких абстрактних понять, як справедливість, добро, мудрість, урожай, могутність держави.

Отже, шумерам належать і деякі основні релігійні ідеї, що перейшли згодом у релігії інших народів. Ім’я найвищого бога Ану означає дослівно «отець», ім’я богині Німмах — «матір божа», а бога Таммуза — «правдивий син». Щороку восени Таммуз помирав, а весною воскресав. Його смерть і воскресіння шумери відзначали урочистими процесіями та відправами, під час яких жерці складали офіри з рослин і тварин, співаючи при цьому псалми в супроводі оркестру бубнів, флейт, ріжків та арф. Треба зазначити, що шумери були також творцями семитонової гами.

Вавілонський кодекс законів Хаммурапі, знайдений на великій кам’яній плиті в Сузах тільки розвивав, власне, стародавнє шумерське законодавство. Кодекс передбачає немилосердну тілесну кару за найменші провини, і це свідчить про жорстокість тих часів; але тут же ми бачимо й безперечний крок уперед: основою кодексу була кара за провину, що тлумачилась у чисто юридичних категоріях, без релігійних забобонів. Отже, то був перший секуляризований[25] кодекс, за яким правосуддя належало не богові, а державі. Ця раціоналістична риса шумерського законодавства позначилась і на кодексах Юстиніана та Наполеона.

Надто сильний вплив кабалістично-релігійних забобонів перешкодив шумерам досягнути поважних здобутків у галузі науки. І все ж вони мали певні успіхи у медицині, астрономії і математиці.

Правда, дивлячись на зірки, шумерські жерці, переважно, відгадували майбутнє (про це свідчать знайдені в руїнах 72 астрологічні книги з часів Саргона І), але спостереження неба з вершини зикурату дало і практично-наукову користь. Вони створили докладний місячний календар, у якому точно, — помилившись тільки на чотири секунди, — вирахували час обертання Місяця навколо Землі. Орбіту Меркурія вони визначили точніше, ніж грецькі астрономи пізніших часів — Гіпарх[26] і Птолемей[27] з Олександрії.

Шумерські математики вміли надзвичайно вправно користуватися багатоцифровими числами. Греки, які зробили в галузі математики чимало переломних відкриттів, вважали, що число 10 000 «дуже велике, неможливе до обчислення», у Європі число мільйон стало широко відоме лише на початку XIX століття. А тим часом на одній шумерській клинописній табличці знайдено математичні розрахунки, результат яких виражало число 195 955 200 000 000.

Але взагалі шумери були дуже зв’язані різноманітними забобонами. Медицина шумерів, хоч і мала успіхи в галузі хірургії та лікування травами, полягала переважно в магічних прийомах, чаклунстві й закляттях.

Дуже поширена серед шумерів була віра в чорну магію. На восьми клинописних табличках збереглися докладні поради, як боротися з відьмами. Та чи можна дорікати за це людям, які жили 5 000 років тому, коли навіть у наш час є люди, що вірять у забобони.