Коли сонце було богом

МІСТА, ПОХОВАНІ ЖИВЦЕМ

В Кампанії, над Неаполітанською затокою, стояла сонячна серпнева погода. З моря віяв свіжий солоний вітер. У блакитному небі, сповнюючи повітря радісними криками, літали зграї мартинів.

Синьо-золота затока рябіла пласкими човнами, з яких рибалки закидали у воду сіті. З самого краю морської гладіні, де вода сяяла мільярдами блищиків, спокійно йшла військова трирема[50]. Весла в міцних руках невільників рухалися ритмічно, наче маятник. Місце, куди прямував корабель, було по-сусідству, в Місенах, — там стояв римський флот, яким командував патрицій і вчений-природознавець Пліній Старший.

На березі уздовж моря й на схилі Везувію серед виноградників та садів біліли вілли римських сенаторів. У глибині берега червоніли _дахи Помпей, з усіх боків оточених могутнім захисним муром з вежами.

У місті гуло, немов у вулику. Вулички, вимощені базальтовими плитами, заповнив бистрий людський потік. Уздовж вузьких і високих тротуарів розмістилися широко відчинені магазини з найрізноманітнішим крамом, корчми, заїзди і майстерні ремісників.

Десь посередині цього лабіринту вулиць і завулків відкривався просторий чотирикутник ринку, величний форум[51], оточений колонадою, храмами й громадськими будинками.

На стіні одного будинку зберігся малюнок, у якому невідомий художник показав повсякденне життя форуму. Ми бачимо там мармурові та бронзові статуї, сповнені величної краси, хоч їхні цоколі спотворено: на Них червоною фарбою зроблено виборчі написи. Дорійська[52] колонада обвішана гірляндами — напевне, вони лишилися після якогось міського свята. Гончарі та інші ремісники вихваляють свої вироби, тут же поряд гладкий гендляр виставив на продаж молоду невільницю. В іншому місці ринку розігралася цікава сцена: шкільний учитель, розсердившись, шмагає учня різками.

Помпеї в той час були невеликим містом, у них налічувалось тільки двадцять тисяч мешканців. Але по всій Італії вони славилися своїми багатствами, давніми традиціями, а також м’яким кліматом і мальовничою природою.

Це було місто справді старе й багате своєю історією. За тисячу років до нашої ери племена еолійців та іонійців, яких витіснили дорійці, покинули Грецію й оселилися на берегах Чорного та Середземного морів. Отак греки и опинилися біля Неаполітанської затоки. То були переважно купці, які легко змішувалися з тубільним населенням, передаючи йому свою мову й культуру. Понад затокою виросло місто Неаполь, а значно північніше — Геркуланум і Помпеї.

Ці міста захопили спочатку етруски, а пізніше пелазги й самніти. Після самнітських воєн, які точилися протягом 343–290 років до нашої ери, Помпеї разом з усією Кампанією опинилися під владою римлян.

Жителі Помпей швидко примирилися з новою владою: вони зрозуміли, яку користь матимуть од світової торгівлі великої держави. Місто, розташоване в гирлі річки Сарно, збудувало собі невеличкий морський порт і зав’язало торгівлю зі Сходом, зокрема з Єгиптом, звідки привозило вишукані ласощі та різноманітні предмети розкошів для збагачених війнами римських патриціїв.

Більшої промисловості, ніж дрібне мануфактурне виробництво, в Помпеях не було. Але тут виготовляли чудове вино, що й тепер належить до найкращих гатунків італійських вин, виробляли млинові жорна з базальту й насамперед відомий в усій Італії соус до страв, який складався із скумбрії, мурен, тунців та приправи з різного коріння.

Та головне, що забезпечувало добробут Помпей — це географічне положення й клімат. Над чарівною затокою, пройнятою запахом миртів, троянд і моря, римляни будували свої літні вілли та палаци, і Помпеї дедалі перетворювались на місто мармуру, водограїв, портиків та бронзи. Виникли монументальні храми, пам’ятники, амфітеатр на двадцять тисяч глядачів, драматичний театр, критий музичний театр — так званий «Одеон», три терми, тобто лазні, а також водогін, який подавав воду до багатих римських домів.

Славнозвісний юрист, оратор і письменник Ціцерон згадує, що в Помпеях у нього була вілла, яку він назвав «Помпейон». Навіть імператорські родини жили літом у Помпеях. У зв’язку з цим стався трагічний випадок, записаний навіть в історичних хроніках. 21 року нашої ери тринадцятилітній Друз, син майбутнього імператора Клавдія, граючись, підкидав грушу, а потім ловив її ротом. Груша впала йому в горло так глибоко, що хлопець удавився і, поки наспів лікар, помер.

Римляни надали місту широке право самоврядування. Керували ним два голови, так звані дуумвіри, які одночасно очолювали раду міста. До складу ради входили ще два квестори, — наглядачі за фінансами, і два оділи — радники в справах міського будівництва, які одночасно стежили за безпекою і порядком у місті. Обирали їх на один рік, участь у виборах брали всі вільні громадяни міста. Це мали бути заможні люди, бо, виконуючи свої почесні обов’язки, вони мусили до того ж робити великі дари на публічні ігри та будівництво.

За чотири кілометри на північний захід від Помпей, приблизно на півдорозі до Неаполя, лежало рибальське містечко Геркуланум. Через погане сполучення торгівля тут розвивалася мало. Населення Геркуланума займалось тільки хліборобством та рибальством. Звідси відкривався такий чарівний вид на море, повітря тут здавалося таким цілющим нектаром, а саме містечко так затишно розташувалося в далині, далеко від гамору Помпей і Неаполя, що багато заможних, римлян полюбили його як місце відпочинку.

Поблизу Геркуланума виростали, особливо за панування Августа, мов гриби після дощу, вілли й навіть величні палаци патриціїв, у яких було багато чудових творів мистецтва, мозаїкові підлоги, алебастрові колони, водогони й сади.

Згодом Геркуланум із скромного рибальського селища перетворився на справжню скарбницю римської архітектури. Там був театр на 2 500 глядачів; уздовж його муру, розташованого півколом, стояли бронзові статуї, що зображали членів імператорської родини й видатних громадян міста. Стіна, яка замикала сцену, була зроблена з різноколірних мармурових плит, у численних нішах тут стояли бюсти з мармуру та бронзи. Серед громадських будівель вирізнялася могутня базиліка[53] — приміщення місцевого судилища і торговий центр, — увінчана бронзовою квадригою[54], а також храм богоматері Кібели — уособлення життєвих сил природи. Майже всі громадські споруди прикрашено настінними малюнками, мозаїчними підлогами й алебастровими портиками. У місті були бруковані вулиці, водогін із свинцевих труб і розкішно обладнана публічна лазня.

Над усією околицею височів гострий конус Везувію. З помпеянського настінного малярства ми знаємо, що в той час у ньому не було кратера. На схилах гори паслися вівці, зеленіли виноградники й стояли розкидані тут і там вілли. З незапам’ятних часів Везувій мовчав, і люди забули, що та зелена гора була грізний вулкан.

Опівдні 5 лютого 63 року нашої ери в Кампанії несподівано почався землетрус. Деякі громадські будинки були серйозно ушкоджені. Найбільших руйнувань зазнав форум Помпей. Храми Юпітера й Аполлона зовсім розвалилися, дуже ушкоджено дорійський портик, який займав три стіни ринку. Водогін вийшов з ладу, і городяни мусили брати воду з старих колодязів, що були на вулицях.

Але й тоді нікому не спало на думку, що винуватець усього цього — Везувій. Гази й пара, які зібралися всередині вулкана, шукали виходу, але в них не було стільки сили, щоб вибухнути. Мешканці Кампанії пояснювали катастрофу гнівом богів і намагалися задобрити їх багатими жертвами.

Менше як через рік після цього лиха в неаполітанському театрі відбувався великий музичний фестиваль. У ньому виступав із своїми співами імператор Нерон, невиправний комедіант, який вважав, що він — найбільший у світі артист. Саме в той час, коли цезар під оплески черні демонстрував своє мистецтво, знову почався землетрус, і стіни театру розвалилися. Глядачів охопила паніка, але Нерон, як твердять хроніки, непорушно стояв на арені, здобувши нібито своєю витримкою визнання всього міста.

Настав пам’ятний день 24 серпня 79 року нашої ери. Як ми вже згадували на початку, небо в цей день було блакитне й чисте — ніде ні хмаринки. З самого ранку припікало сонце; жителі Помпей і Геркуланума неквапливо робили своє діло. По брукованих вулицях Помпей гуркотіли візки, навантажені збіжжям та городиною, рибалки співучими голосами захвалювали свої нічні влови, базарні торговці й ремісники відчиняли дерев’яні двері крамниць та майстерень, через натовп вуличних продавців пробиралися раби-кухарі та хлопці, що прямували до школи. Часом хтось із перехожих зупинявся біля прилавка відкритого шинку, щоб угамувати спрагу келихом дешевого вина. Групки людей стояли біля оголошень: надходили вибори, і вже провадилась агітація за різних кандидатів. У містах Кампанії розпочався новий діловий гомінливий день.

О першій годині, коли мешканці міста сідали до обіду, зненацька пролунав жахливий гуркіт; страшенно задрижала земля, будинки захиталися, мов п’яні. З верхівки Везувію аж до неба вдарило полум’я, окутане хмарами чорного диму. Вслід за ними з кратера вихопилися хмари попелу й дрібного каміння. Вони геть затулили сонце, і на землі стало зовсім темно, тільки полум’я вулкана освітлювало сутінки рудим світлом.

На Помпеї почав сипатися дедалі густіший град попелу й каміння, часто вагою до шести кілограмів. Птахи падали з неба; морські хвилі викидали на берег мертву рибу. Людей і тварин охопив невимовний жах; кожен думав тільки про те, як би врятуватися самому. По темних вулицях несамовито мчали, вози й колісниці, запряжені кіньми та мулами. Чоловіки, жінки й діти, прикривши голови подушками, металися в тісних вуличках, сповнених густими випарами сірки, в яких неможливо було дихати.

Не всі жителі Помпей своєчасно кинулися шукати порятунку за міськими стінами. Багато хто думав, що вулканічний дощ ітиме не дуже довго, й сховався в підвалі будинку, власним життям наклавши за цю безпечність. Попіл і каміння падали на місто безупинно, і на вулицях та майданах утворилися кількаметрові насипи, такі грузькі, що крізь них ніяк було пробратися. Ті, хто в цей час намагався вирватися з міста, грузли в кучугурах і падали мертві під ударами каміння, гарячково стискаючи свої найдорожчі скарби. Інші гинули в руїнах будинків, які валилися під вагою попелу й каміння. Так загинуло понад дві тисячі помпеян, десята частина всього населення міста.

Ніхто не міг передбачити розмірів катастрофи. Вулканічний дощ ішов на місто ще дві доби, й навколо було зовсім темно, тільки з горла Везувію бухало червоне полум’я. Лише 27 серпня крізь заметіль попелу, яка піднімалася над землею, почало пробиватися сонце. Люди, що зосталися живі, побачили сумне видовище. Помпеї й Геркуланум зовсім зникли під п’ятнадцятиметровим шаром попелу та каміння, тільки подекуди з нього виглядали поодинокі колони й дахи найвищих міських будівель. Вулканічний саван вкрив усе на вісімнадцять кілометрів округ. Вітер заніс сивий попіл аж до Рима й навіть на узбережжя Африки, на Сіцілію і до Єгипту.

Зовсім інакше відбувалася катастрофа в Геркуланумі. На схилі Везувію — до нього од містечка було тільки чотири кілометри — тріснула земля. З тріщини полився липкий мул — суміш морської води, попелу й дрібних каменів. Біля підніжжя вулкана утворилася велика річка — стіна з грязі заввишки 15 метрів. З нестримною силою, хоч і не дуже швидко, цей потік пожирав на своєму шляху храми, будинки, прекрасні вілли, мармурові колони, громадські споруди, мури амфітеатру. Місто Геркуланум поволі зникало під п’ятнадцятиметровим шаром мулу, який на сонці швидко твердів, перетворюючись на камінь.

На відміну від помпеян, мешканці Геркуланума вчасно збагнули, яка небезпека загрожує місту, і зрозуміли, що перед страшним потоком мулу їм лишається тільки одне — тікати. Ніхто не намагався рятувати свого багатства чи ховатись у підвалах, отож, крім кількох нещасних, які через каліцтво чи старість не змогли вчасно вибратися, населення Геркуланума не мало втрат.

Точні свідчення про те, як відбувалася катастрофа, ми маємо завдяки великому римському історикові Таціту[55] 106 року він звернувся до свого приятеля Плінія Молодшого[56] — небожа начальника римського флоту Плінія Старшого — попросив розповісти йому все, що той знав про вибух Везувію та смерть свого дядька.

Цю розповідь подано в двох великих листах, які збереглися до нашого часу.

У начальника флоту була приятелька Ректіна, яка мала віллу на схилі Везувію. І ось Пліній Старший одержав від Ректіни листа з проханням урятувати її з великої біди. Флотоводець велів негайно підготувати легкий корабель і вийшов у море. Пробираючись крізь густу хмару попелу та каміння, він диктував секретареві опис своїх спостережень і переживань. Але незабаром мілини й кипуча вода перегородили суднові дорогу. Не слухаючи поради капітана, Пліній Старший повернув до Стабії, попав туди під вулканічну зливу і, вчадівши від отруйних випарів сірки, загинув.

Ось як Пліній Молодший описує те, що сталося з ним особисто: «В той час я з матір’ю перебував ще в Місенах. Усю ту ніч, коли дядька не було дома, тривав страшний землетрус. Як тільки зійшло сонце, мати, охоплена жахом, прибігла до моєї спальні. Ми постановили негайно покинути місто, бо бачили, що всі будинки в першу-ліпшу хвилину можуть розвалитися. За нашим прикладом пішло й населення міста; люди, випереджаючи нас, квапливо сунули вперед.

При цьому можна було спостерігати незвичайні сцени. Од двигтіння землі екіпажі так хиталися, що могли от-от перекинутись. Море, здавалося, відступало, залишаючи на піску живину. На небі здіймалася зловісна чорна хмара, яка час від часу спалахувала блискавками.

За хвилину навколо стало темно, мов уночі в неосвітленій кімнаті. Чути було плач дітей, ремствування матерів, вигуки. Кликали хто батьків, хто дітей, чоловіків, жінок. Одні оплакували власну долю, інші побивалися за своїми родичами, були навіть такі, що просили смерті. Багато хто благально здіймав руки до богів, однак більшість кричала, що богів уже немає на світі, і що це настала остання, вічна ніч».

Доля Кампанії справила глибоке враження на італійський народ. Щоб подати допомогу нещасним жертвам Везувію, імператор створив сенатську комісію і навіть особисто приїхав на місце катастрофи. Тіт наказав вивезти з Помпей усе, що тільки можна було вивезти, і особливо статуї богів та імператорів, які пощастило відкопати. Здирали навіть мармур з колон і аттік[57], що визирали на поверхню. Мешканці копали тунелі, добиралися до своїх домівок і забирали з них усе найцінніше. Сліди цих розшуків — виломи в мурах — і досі можна бачити в руїнах відкопаного міста.

Інакше було в Геркуланумі. Вулканічна кора завгрубшки 15 метрів була там тверда, мов скеля, тому говорити про будь-які рятувальні роботи не доводилось. А згодом на пагорку виникло велике село Ресіна, і це дуже утруднило археологічні розшуки. Отже, можна з певністю сказати, що в невідкопаних частинах Геркуланума криються неоціненні скарби римсько-грецької культури, які ще ждуть лопати і кайла археолога.

Загибель двох квітучих міст відбилась і в римській літературі. Поет Статій написав про це вірш, а сатирик Марціал, побувавши 88 року в Неаполітанській затоці, склав епіграму, присвячену побаченим руїнам. Імператор-філософ Марк Аврелій[58] указав на долю Помпей і Геркуланума як на наочний приклад того, що все на цьому світі тлінне, все минає, лишається тільки вічна гіркота. На підставі двох листів Плінія Молодшого, катастрофу описав у своїй історичній праці й Таціт, але ці розділи, на жаль, загинули.

Доля знищених міст Кампанії незабаром відійшла в свідомості італійців на другий план, бо країну спіткало нове стихійне лихо: у столиці Римської імперії спалахнула величезна пожежа, під час якої згоріла половина міста; а потім серед бездомних погорільців виникла страшна епідемія чуми.

Минуло небагато часу, й люди забули про вибух Везувію, забули навіть, де були Помпеї та Геркуланум. Над заваленими попелом руїнами цих міст споруджено нові будинки, посаджено дерева й виноградні лози. Пам’ять про них збереглася тільки серед селян, які там оселилися. Вони назвали весь район «Civita», тобто місто.

В середні віки про Помпеї та Геркуланум уже ніхто ніде не згадував. Якби звичайну людину спитали тоді про трагічну долю тих міст, вона б тільки плечима здвигнула. Та ось несподіванка: глянувши на якусь середньовічну карту Італії, ми побачили б на ній точно нанесені Помпеї і Геркуланум. Чим пояснити цю дивну суперечність? Таємниця полягала в тому, що в середні віки було зовсім занедбано самостійні природничі дослідження; картографи сліпо й бездумно копіювали римські карти, створені ще до катастрофи, напевне, і не підозрюючи, що Помпей та Геркуланума давно немає серед живих міст.

Уже в епоху Відродження, коли люди вміли друкувати книжки, опубліковано листи Плінія Молодшого, і це знову викликало зацікавлення римськими містами Кампанії. Письменники Ренесансу згадують про них у поемах та хроніках, але й тоді ніхто не зробив спроби визначити, де насправді були ці міста.

Над Геркуланумом, як ми вже згадували, виникло село Ресіна. 1710 року один з жителів цього села, поглиблюючи свій колодязь, натрапив на мармурові плити й колони; селянин продавав їх як сировину неаполітанським каменярам. Командувач австрійських військ, резиденція якого була в Неаполі, довідався про все це й одразу ж, на власний розсуд, почав розшуки. У ямі, яку викопав селянин, він знайшов кілька чудових статуй, серед них — напрочуд реалістично виконану групу: матір з двома доньками. Цінні знахідки австрієць нишком одіслав до Відня, де вони й досі перебувають у музеї. Однак у той час ніхто не знав, що це відкрито Геркуланум.

У грудні 1738 року шукачі скарбів, викопавши під Ресіною колодязь завглибшки двадцять метрів, дісталися до амфітеатру Геркуланума. Там вони знайшли голову й тулуб коня з мармуру, а також три статуї чоловіків у тогах, причому один із цих чоловіків обличчям був схожий на Августа[59]. Крім того, викопано частини квадриги, величезну скульптуру імператора Веспасіана і кінну статую Марка Бальби, намісника Кріту й Африки. В одному будинку знайдено настінні малюнки — сцени з грецьких міфів; ці малюнки вирізано з стіни й перенесено до палацу неаполітанського короля. Але найцінніша з погляду археології знахідка була таблиця з написом. У написі сказано, що Анней Маннуніайн Руф на власні кошти побудував у Геркуланумі театр.

Так випадково відкрили спочатку Геркуланум, хоч він лежав під товстою корою закам’янілого мулу й добратися до нього було куди важче, ніж до Помпей, похованих у сипучому попелі й пемзовому камінні.

Це велике відкриття заохотило до ширших розшуків. 1755 року в Неаполі засновано «Геркуланську академію», яка мала провадити систематичні археолого-розвідувальні роботи й науково опрацьовувати всі знахідки. Того ж року один з членів академії, Баярді, видав прекрасний каталог, ілюстрований сотнями гравюр, на яких було зображено настінні малюнки, статуї і менші речі, знайдені в Геркуланумі. 1762 року вийшла в світ праця відомого німецького історика мистецтв Вінкельмара про геркуланські археологічні знахідки. Ця праця викликала широкий інтерес до античного мистецтва, яке мало глибокий вплив на європейську архітектуру, пластику, літературу й прикладне мистецтво.

Дивні були стежки, що привели до відкриття Помпей. Уже XVI століття знали, що під пагорком Чівіта лежать руїни якогось міста. 1594 року італійський інженер Домініко Фонтана, будуючи підземний акведук, наткнувся на якісь загадкові руїни. Відкриття викликало зацікавлення в науковому світі. Деякі історики висловили припущення, що ці руїни є частиною Помпей, але переважна більшість дотримувалася думки, що в Чівіті знайдено рештки містечка Стабії, де, як ми вже знаємо, загинув Пліній Старший. Навіть Вінкельман у своїй праці про Геркуланум рішуче висловився за цю останню тезу.

Поворот настав тільки 16 серпня 1763 року. Того дня в Чівіті викопано статую чоловіка в тозі, зроблену з білого мармуру. На цоколі її прочитано напис: «Іменем імператора і царя Веспасіана Августа трибун Т. Сведій Клеменс повернув місту Помпеям громадські землі, привласнені приватними особами».

Так уперше дістали незаперечний доказ, що під пагорком Чівіта лежать відомі колись Помпеї. Тоді ж докопалися й до міської брами, яка зветься тепер Геркуланською, а також до Дороги мертвих, де знайдено кілька величних римських гробниць, у тому числі й могилу жриці Маммії. Звідси відкривався широкий краєвид на Неаполітанську затоку.

Протягом двох наступних століть археолого-розвідувальні роботи провадилися більш чи менш систематично, залежно від політичних подій, які то гальмували їх, а то, навпаки, прискорювали. Нині відкопано й відкрито для туристів більшу половину Помпей. Зовсім інша справа, з Геркуланумом. Щоб цілком закінчити дослідження, треба переселити мешканців Ресіни і розвалити. Їхні будинки, що зв’язано з величезними витратами. Зробити це в умовах капіталістичного ладу археологія поки що не змогла.

Понад два століття розкопки в Помпеях провадилися хаотично, по-грабіжницьки, якщо не просто по-варварському. Метою цих робіт було насамперед прагнення зібрати якнайбільше скарбів, творів мистецтва і монет. Знахідки потрапляли в музеї або в розкішні палаци королів та вельмож, їх виставляли навіть на продаж.

В той час не могло бути й мови про наукове дослідження археологічних знахідок, про те, щоб відтворити повну картину матеріальної культури двох римських міст, котрі дійшли до нашої епохи майже в такому стані, в якому колись, І століття нашої ери, їх залишили мешканці.

Тепер важко точно встановити розміри шкоди, якої завдав вандалізм того часу. Прекрасні твори настінного живопису тоді вирізували з стін і переносили до музею в Неаполі. Більше того — коли якийсь малюнок здавався, комусь не дуже красивим, то його розбивали на шматки й викидали на смітник. Відкопані будинки спочатку геть оббирали, а потім знову засипали землею. Саме так зовсім, утрачено знайдену віллу Ціцерона «Помпейон». Коли знаходили якусь мармурову таблицю з бронзовим написом, то окремі літери обривали з мармурового тла й кидали в кошик — після цього нічого було й думати відновити напис. З орнаментів художнього різьблення робили для туристів сувеніри, на яких часто були зображення святих; ще гірше: кожен, хто приходив подивитися на руїни, міг брати собі все, що тільки йому подобалось.

Лише на початку XX століття вчені запровадили точні наукові методи археолого-розвідувальних робіт. Відповідно підготовлені працівники ретельно пересівають землю, щоб не втратити ні найменшої археологічної знахідки. Будинки залишаються в такому стані, як їх і відкопано, тільки, для збереження від дощу над ними роблять дах. Настінні малюнки й мозаїки беруть під скло; навіть речі домашнього вжитку — посуд, меблі, інструменти, іграшки залишають там, де їх знайдено, На: прилавку одного помпеянського шинку лежить римська монета: напевне, за мить до катастрофи її поклав перехожий, якого мучила спрага. Цей мідяк говорить про глибоку повагу, з якою сучасні археологи ставляться до археологічних знахідок у Помпеях та Геркуланумі.

У ЗАТІНКУ МАРМУРОВИХ КОЛОН

Внаслідок виверження Везувію трапилася незвичайна, єдина в історії археології річ. Двоє міст, у яких вирувало повнокровне життя, несподівано зникли під саваном з вулканічного попелу, де, мов ті казкові сплячі лицарі, кільканадцять віків чекали на своє пробудження.

Леонард Вуллі — англійський археолог, який відкрив царські могили в шумерському місті Урі, — одного разу написав жартома: «Якби було так як хотіли б археологи, то всі без винятку стародавні міста мали б загинути під попелом розташованих поблизу вулканів. Археологи, які ведуть розкопки в інших місцях, мало не лопають од заздрощів, коли бувають у Помпеях і бачать прекрасна збережені будинки, фрески на стінах, меблі й речі повсякденного вжитку, що лежать там, де їх лишили господарі, втікаючи від стихійного лиха».

Помпеї і Церкуланум зробили неоціненну послугу історичній науці. Завдяки цим містам перед нашими очима постала, мов жива, матеріальна культура Італії в усій своїй складній і багатющій «цілості, немовби зупинена силою могутніх чарів. Ніякі інші знахідки, зроблені на величезних просторах римської імперії, не можуть рівнятися з ними. В обох містах ми побачили не тільки храми, палаци, амфітеатри й громадські будинки, майже такими, якими їх мали римські громадяни, але й повсякденне життя звичайної людини, а їй так мало приділяє уваги стародавня історіографія.

Піднімімося на схил Везувію і здалеку погляньмо на розкопки. Перед нами як на долоні — Помпеї. Площа, яку займає місто, має форму неправильного овала окружністю три з половиною кілометри. Посередині скупчилися будинки, а навколо них іде могутня фортечна стіна завтовшки шість і заввишки шість — вісім метрів, залежно від рельєфу місцевості. Через кожні сто метрів височать вежі, дивлячись у далечінь отворами бійниць. У місті вісім брам, вузькі бруковані вулиці ведуть від них до широкого чотирикутника форуму.

Спустімося тепер зі схилу Везувію і підійдімо до брами, що зветься Геркуланською. Обабіч приміського шляху стоять розкішні гробниці помпеянських вельмож. Вулиця завширшки чотири метри, брукована шестикутними базальтовими плитами, повз крамнички, заїзди, шинки й майстерні ремісників веде нас на міський ринок. На бруківці видно глибоку колію, за багато віків вибиту колесами екіпажів.

І ось ми біля форуму — головного міського ринку. Тут було зосереджено життя помпеян, котрі, як і всі жителі південних міст, більшу частину свого часу проводили на свіжому повітрі. У форумі вони вирішували торговельні й політичні справи, виконували релігійні обряди, влаштовували різноманітні розваги.

Але насамперед форум був салоном, на оздоблення якого не шкодували ні витрат, ані вигадливості. В струнких колонах, у будівлях, суворих і скромних, але монументальних, у чистих і ясних лініях кам’яних споруд немовби відбилася душа греко-римської культури, виявилась любов до чітких форм, сповнених привабливої простоти й чарівності.

Красу палацу ще більше підкреслювала навколишня природа. На заході привітно усміхається Неаполітанська затока з островом Капрі на горизонті, на сході видніють могутні гори, а на півночі виразно вимальовується конус Везувію.

З трьох боків ринок оточено двоповерховою колонадою з дорійських колон. На четвертому боці був храм Юпітера, споруджений на п’єдесталі заввишки десять метрів. Храм мав портал, який складався з шести колон у корінфському стилі[60]. Всередині знайдено неприродно велику голову Юпітера й цоколь, на якому стояла колись уся його статуя. Центральний вхід до форуму мав форму тріумфальної арки, обкладеної білим мармуром з голубими жилками.

Рядом з храмом Юпітера містилося ще три храми — такої ж красивої архітектури, тільки менші. Та головна будівля на ринку була базиліка. В цьому великому, увінчаному банею будинку, влаштовували торгові справи, відбувалися товариські зустрічі, але насамперед це було судилище.

Височіли там ще. Й інші громадські споруди — криті торгові ряди, палата мір, курія, тобто ратуша з мармуровими залами для урочистих прийомів, оточений колонадою майданчик для народних зборів і навіть публічна вбиральня з водою для споліскування.

Ні вози, ні колісниці не могли в’їжджати у форум.

Замість, бруку тут була підлога з дуже твердого мінералу — кальциту. На всій території форуму виднілися статуї з мармуру та бронзи, які зображали осіб царського дому й заслужених громадян міста. Від них збереглися тільки цоколі з написами; напевне, жителі Помпей одразу ж після катастрофи викопували ці статуї як дуже цінні речі.

У Помпеях було дев’ять храмів різних богів та богинь. Найцікавіший з них храм єгипетської богині Ізіди. Так само, як і в усій римській імперії, в Помпеях існували найрізноманітніші релігійні культи, занесені зі Сходу. Точно відомо, що там була єврейська релігійна община, а зображення хреста, знайдене на стіні одного будинку, дає підстави гадати, що в Помпеях діяла підпільна християнська секта.

Проте найпоширеніший був культ Ізіди. Її уявляли як матір, що тримає на руках дитину. Вшановували також її чоловіка Озіріса. Таємничі містерії, зв’язані з релігійними святами, приваблювали дуже багатьох людей, особливо бідних і рабів. Восени справляли велике свято воскресіння Озіріса, якого забив бог Сет.

Храм відкопали 1765 року. В ньому була цистерна, де зберігалася свята вода Нілу, і таємна келія, з якої жерці устами богині давали віруючим поради й проголошували свої пророцтва. На вівтарі стояла скульптура Ізіди з позолоченим вінцем на голові і ще лежали обгорілі рештки жертв: тварин, фіг, каштанів, горіхів, фініків і вівса. На стінах добре збереглися малюнки, на яких ми бачимо тварин і рослини з-над Нілу.

Згадаємо, до речі, що релігійні культи потрапляли до Італії навіть з далекої Індії. Доказом цього є знайдена в одному домі статуетка з слонової кістки — зображення індуської богині кохання.

Був у Помпеях і ще один, старіший форум, що мав форму трикутника — так званий Forum triangulare. Відтоді, як збудували новий форум, цей став для мешканців місцем відпочинку, прогулянок і розваг. З трьох боків красивого майдану височів накритий дахом портик, що складався з 95 дорійських колон, а четвертий бік його виходив на море. Там стояли лави для людей, що приходили сюди погуляти; посередині містилася мармурова цистерна, в неї свинцевими трубами текла вода. Майдан прикрашали різноманітні бронзові статуї.

Біля цього форуму стояли недалеко один від одного два театри — драматичний, на 5 000 місць, і вкритий дахом музичний театр, так званий «Одеон», на 1 500 осіб. Тут знайдено басейн для шафранової води, якою в жаркі дні в театрі кропили підлогу. Поміж лавами лежали кинуті театральні квитки — кружальця з свинцю чи слонової кістки, на яких були видовбані номери місць.

Вистави в цих театрах користувалися серед жителів Помпей величезною популярністю. Поряд з грецькими трагедіями там ставили народні фарси, балети й пантоміми. За панування Нерона добре відомий актор був Паріс, який грав у пантомімах; глядачі завжди щиро нагороджували його бурхливими оплесками, але жадібний до слави Паріс мав ще й власну клаку[61].

Жителі Помпей дбайливо піклувалися про фізичне виховання молоді й збудували в місті аж три палестри — своєрідні учбові стадіони. Найбільший із них, обладнаний з розмахом, мав мармуровий портик, гардероб, лазню, плавальний басейн, приміщення для приїжджих атлетів і навіть невеличкий храм Венери, покровительки молоді. На широкому майдані росли старі платани, одному з яких було аж 120 років.

На другому боці міста відкопано великий амфітеатр, про який ми вже згадували. Цю гігантську будівлю спорудили багачі Гай Квінкт Бальба і Мавр Порцій на знак своєї вдячності за те, що їх обрали в місті на високі керівні посади. Бальба страшенно нажився в період реакційного терору Сулли[62]: він за безцінь скуповував майно римлян, оголошених поза законом.

На арені амфітеатру відбувалися не тільки бої гладіаторів. Щоб зробити криваві ігри різноманітнішими, випускали хижих звірів, влаштовували полювання з гончаками. Замість гладіаторів на арені з’являлися бики, ведмеді, леви, тигри, вовки, пантери, дикі кабани, газелі, зайці. Кров людей і тварин лилася струмками.

Мешканці Помпей захоплено стежили за цими жорстокими іграми. Між ними утворювалися групи, які мали своїх улюбленців і, захищаючи їх, завжди ладні були зчинити сварку та бійку.

59 року нашої ери через це дійшло до кривавих битв. Сенатор Лівенцій Регула, політичний вигнанець з Рима, влаштував ігри, щоб здобути собі прихильність помпеянських виборців. Амфітеатр заповнили не тільки помпеяни, але й мешканці сусідніх містечок. Під час вистави поранений гладіатор упав на пісок арени. Глядачі, показуючи великим пальцем руки вниз або вгору, мали вирішити долю нещасного: добити його чи помилувати.

У зв’язку з цим виникла суперечка між помпеянами й жителями Нуцерії. Розлючені глядачі з ножами, камінням і дрючками висипали на арену, а коли нарешті безладдя припинили, на піску лишилося кілька десятків спотворених трупів і поранених. Потерпілі мешканці Нуцерії послали делегацію із скаргою до Нерона, і той присудив багатьох винуватців до вигнання, а насамперед закрив на десять років помпеянський амфітеатр; це була надзвичайно сувора кара, якщо зважити на просто хворобливу пристрасть помпеянів до гладіаторських боїв.

Усередині XVIII століття поблизу амфітеатру відкопано казарми гладіаторів. Будівля, схожа на чотирикутний портик з камерами, оточувала величезний учбовий майдан. В одному залі знайдено спорядження гладіатора; це прекрасна пам’ятка римського збройового мистецтва. Особливо багатими орнаментами оздоблено два бронзові наколінники, круглий щит і важкий красивий шишак. Усі ці речі є тепер рідкісна й дуже цінна прикраса Неаполітанського музею.

Ігри відбувалися тільки двічі на рік з нагоди певних свят. У будні свій вільний час помпеяни проводили в термах, тобто публічних лазнях. Терми були не тільки гігієнічними установами, а великою мірою і товариськими клубами. Ось чому їх обладнували розкішно й художньо. Просторі мармурові зали прикрашено фресками, підлогу майстерно викладено з мозаїки, стелі мали форму арок і склепінь. Терми складалися в основному з чотирьох залів, де була холодна, тепла та гаряча вода, а також парильні, до якої подавали гаряче повітря трубами, прокладеними під підлогою, в стінах і склепіннях. Помившись, помпеянин міг почитати в бібліотеці, побалакати в клубі з товаришами, випробувати свою силу на легкоатлетичному майданчику або підкріпитися в добре обладнаному ресторані.

У руїнах терм зроблено одне цікаве відкриття. В деяких залах знайдено округлі вікна з скляними шибками, що в стародавні часи було надзвичайно рідкісне явище. 1 328 оливкових лампочок, зібраних в одній з терм, свідчили про те, що мешканці Помпей любили тут посидіти навіть увечері. І ще одна цікава подробиця: помпеяни скаржилися, що в той час, коли вони втішалися, приймаючи ванни, злодії обкрадали гардероби — забирали звідти одяг і цінні речі.

Звичайні мешканці Помпей жили здебільшого скромно, якщо не бідно. Дрібні торговці та ремісники наймали собі під крамнички і майстерні маленькі приміщення з лицьового боку палаців, а спали в комірчині на другому поверсі, куди вели внутрішні дерев’яні сходи. Умеблювання тут було дуже бідне й складалося з найнеобхідніших речей.

Глибока класова нерівність в італійському суспільстві, нерівність, якої не могли знищити революції Гракхів, Марія і Спартака, особливо яскраво виявилася в розкішних віллах сенаторів, яким пощастило розбагатіти. Зовні ці будинки були непоказні. Фасади їх складалися з глухих — без жодного вікна — стін, прикрашених подекуди зображеннями римських богів — Юпітера, Аполлона, Марса, Меркурія або Мінерви. Вулиці, на які виходили бічні стіни цих будівель, здавалися дуже одноманітними. Тільки в палацах на центральних вулицях тулилися крамнички і майстерні ремісників, але це ще більше маскувало розкіш, яка була всередині, за непоказними стінами.

Вузький коридор, закритий од вулиці двійчастими дверима з калаталом, вів до головної зали для урочистих прийомів. То був атріум, посередині якого містився викладений мармуром басейн; через отвір у стелі сюди лилася дощова вода. Навколо басейну стояли колони, які підтримували дах будинку. Цей гарний салон, призначений для прийому гостей, здебільшого прикрашали дзюркотливі фонтани та бюсти предків і членів родини.

Уздовж атріуму по боках були ряди закритих портьєрами кімнаток без вікон — спальні та їдальні, в яких іще збереглися подекуди кам’яні ложа; на них, повернувшись обличчям до столу, лежали ті, що бенкетували.

З атріуму повз кабінет господаря дому хід вів до перистилю — так звався садок, який дбайливо доглядали раби, його оточувала колонада й невеличкі алькови. Це був чарівний і затишний куточок, у якому часто зосереджувалось усе життя дому. Звичайно там били фонтани, розсипаючи краплі холодної води на квіти, дерева та газони.

Рештки звуглених коренів дали можливість відтворити точну картину тих садків. Там росли на клумбах лілеї, дамасські троянди, мальви, нарциси, півники й стокротки. З дерев найчастіше траплялися акації, кипариси, лаври, платани, дуби та пінії, а з декоративних кущів — алое, плющ, мирт, папірус і тростина.

Практичні помпеяни не забували також про плодові дерева та овочі. В одкопаних віллах знайдено звуглені рештки, з яких можна довідатись, що там вирощували мигдаль, солодкі каштани, фіги, горіхи, фініки, вишню, оливки, гранати, яблуні, груші, виноград, боби, спаржу, гарбузи й дині.

Кімнати цих чудових палаців свідчать, що господарі їхні дуже любили красу. Щоб здивувати земляків пишнотою та багатством, вони намагалися запрошувати для оздоблення своїх палаців найкращих, яких тільки можна було знайти на той час, митців.

Стіни майже всіх кімнат прикрашено малюнками та оздобами з мармуру. Картини, які займають величезну площу, найчастіше передають сцени, взяті з римської та грецької міфології.

Однак помпеяни не вдовольиялися тільки міфологічною тематикою. В різні періоди мода змінювалась. У настінному живописі Помпей учені розрізняють чотири основні стилі. Дуже цікавий так званий ілюзіоністичний стиль. На картинах цієї епохи ми бачимо фантастичні будівлі й пейзажі, зображені з такою реалістичною перспективою, що складається враження, ніби дивишся у вікно і бачиш перед собою широкий простір, повний сонця та повітря.

30 року до нашої ери римляни завоювали Єгипет. Після цього на стінах їхніх будинків з’являються інші малюнки: лотос, гіпопотами, крокодили, піраміди, пейзажі Нілу. А ось цілковита протилежність до цих мотивів — цикл чудових картин, пройнятих почуттям гумору. Ми бачимо тут маленьких домовиків за роботою — вони зайняті ремеслами, які тільки були в той час у Помпеях: — варять їжу, ремонтують сандалі, виготовляють різноманітні ювелірні дрібнички, стругають дошки, кують, саджають у піч хліб, збирають виноград і ногами видавлюють з нього сік. Один карлик борюкається з упертим ослом, поганяє його й щосили тягне за хвіст.

Біля Геркуланської брами відкопано розкішну віллу, що належала колись якійсь жриці Діоніса. В ній було 19 кімнат з окремими лазнями і навіть півкругла веранда — рідкість у помпеянських будинках. Та найбільший скарб цього дому — 29 величезних настінних «малюнків. Невідомий художник у яскравих кольорах показав драматичний процес висвячення молодої поклонниці Діоніса. На одній картині жриці батожать молоду дівчину, на інших голі вакханки кружляють у несамовитому танці або складають шану біля підніжжя статуї Вакха.

Поблизу тієї самої Геркуланської брами відкопано ще один будинок, набагато старіший, ніж перший, бо на час виверження Везувію йому було вже чотириста років. У тому будинку працював хірург — в одній з його кімнат знайдено цілий набір хірургічних інструментів, на диво подібних до сучасних. Цей хірург мав дочку, яка, напевно, була художницею. В її кімнаті з величезним вікном у сад на стіні зображено молоду дівчину, яка малює погруддя Вакха; малий Ерос підтримує картину, а дві рабині пильно й зацікавлено стежать за роботою.

На стінах часто були цілком реалістично виконані портрети. Так, Теренцій Прокл, власник великої пекарні, розбагатівши, збудував собі гарну віллу й велів намалювати на стіні себе та свою дружину. Художник виконав замовлення. І ось ми бачимо на малюнку чоловіка з невеличкою борідкою і відстовбурченими вусами, який тримає в руці — напевне, для поважності — сувій папірусу. А поруч — вродлива жінка з великими, лагідними, як у сарни, очима, рівним носом і красивим овалом обличчя. Перед нею — воскова табличка; жінка різцем доторкнулася до губів, немовби думаючи, що їй написати.

Багато уваги жителі Помпей надавали підлозі своїх будинків. Здебільшого вони прикрашали її мозаїкою з тисяч дрібненьких різноколірних камінців. Подекуди це справжні шедеври мистецтва, які викликають глибоке захоплення й подив. Ми зустрічаємо там різноманітні геометричні узори, — зірки, розетки, плетінки й меандри[63], — а часто й рослинні, в яких найчастіше трапляються плющ, лотос, виноградна лоза, лаври. Майстри цього чудового прикладного мистецтва часом брали теми, пов’язані з тваринним світом. Тут ми натрапляємо на точні зображення бегемотів, кентаврів, морських коників, дельфінів, собак, голубів, ведмедів і півнів, які б’ються між собою.

Вершина майстерності в цій галузі є алегоричні сцени, в основі яких лежать міфи, легенди й події стародавньої історії. Типові зразки такої мозаїки знаходимо, наприклад, у так званому «будинку драматурга». На підлозі цього будинку невідомий художник у живих кольорах створив цілком реалістичну, сповнену драматичного напруження картину театральної репетиції комічних акторів. Старий, лисий драматург із сценарієм у руці дає режисерські поради двом юнакам, убраним у козячі шкури; на задньому плані картини ще один актор, за допомогою свого товариша одягається в театральний костюм.

Шедевром просто незрівнянної краси є величезна мозаїчна підлога в «Домі Фавна» (цей дім археологи назвали так через те, що в його атріумі знайшли скульптуру Фавна — кошлатого бога лісів).

На чотирикутній площині розміром 5,12X2,75 м з півтора мільйона білих, чорних, жовтих і червоних камінців викладено картину, яка передає батальну сцену — бій Олександра Македонського з Дарієм під Іссом 333 року до нашої ери.

У завзятій битві безладно змішалися люди; очі в них палають люттю або сповнені жаху, риси обличчя передані глибоко реалістично, в усій картині відчувається динаміка й широкий розмах композиції.

Центральною постаттю в цьому творі є Олександр. Волосся в нього розвіялось, обличчя худе, в очах — вогонь. Полководець пронизує списом перського сановника, а Дарій тим часом дивиться, охоплений жахом: небезпека вже загрожує йому особисто. Фурман його колісниці панічно поганяє огирів, а якийсь перський князь зіскакує з коня, щоб віддати його своєму монархові — хай тікає. На тлі горизонту зловісно стирчать списи; їх багато, їх цілий ліс, отже, македонські фаланги в бойовій метушні не розімкнули своїх лав, а це віщує персам страшну поразку. Ця мозаїка є точна копія знищеної картини видатного грецького художника Філоксена з Ерітреї, який жив у III–II століттях до нашої ери.

Навряд чи сподівалися археологи знайти в Помпеях воскові таблички, на яких римляни писали свої листи й занотовували поточні господарські питання. Їх в’язали в триптих або з’єднували шнурком по три таблички, утворюючи своєрідну книжечку на шість сторінок. Таблички складалися з дерев’яних дощечок, покритих тонким шаром воску, тому важко було припускати, що вони могли зберегтися в Помпеях, де повітря вільно проходило крізь вулканічний попіл і каміння. Скоріше можна було розраховувати знайти ці таблички в Геркуланумі, над яким була непогана ізоляція — груба верства закам’янілого вулканічного мулу.

Та ось одного дня відкопали віллу банкіра й фабриканта сукна Люція Цецілія Юкунда. В одній кімнаті тут стояла дерев’яна скриня, оббита бронзовою бляхою. Піднявши віко, археологи знайшли в скрині 152 воскові таблички, з яких 127 пощастило прочитати. Виявилося, що це тоpгівeльнi документи — контракти продажу й купівлі майна, платіжні повідомлення, рахунки. Документи цікаві тим, що проливають світло на торговельні стосунки в тогочасній Італії.

Уже XVIII століття вчені знайшли в Геркуланумі бібліотеку папірусових згортків. Це єдина бібліотека, яку досі там знайдено, хоч відомо, що серед патриціїв вважалося за ознаку гарного тону мати особисту книгозбірню. В палаці, який названо тепер «Villa dei Papyri» (Вілла папірусів), було повно прекрасних скульптур, малюнків і мозаїк, а також затишна бібліотечна кімнатка. Там лежало 1 800 рукописів, але, на жаль, усі вони звуглились і позліплювались. Перед ученими стояло завдання: розгорнути й прочитати ці аркуші. Та це було надзвичайно важке діло. У тому ж XVIII столітті італійський монах Піаджі сконструював з цією метою спеціальну машину; він пронидів над сувоями довгі роки, але розгорнути їх і прочитати зміг. дуже мало, причому не один рукопис безнадійно зіпсував. Досі прочитано тільки 340 папірусів, серед них є трактати про музику епікурейця Філомеда, а також дослідження з різних питань філософії Епікура[64], послідовником якої був господар пишного палацу.

В Помпеях збереглося небагато меблів, зате відкопано п’ять срібних столових сервізів, які складаються з чудово орнаментованих келихів, чарок, тарілок, ложок, черпаків та блюд.

Приділімо одному з них трошки більше уваги — далебі, він вартий того: дуже вже велика художня цінність цього сервізу й за дуже дивних обставин його знайдено. Наприкінці XIX століття в околиці Помпей, на схилі Везувію, археологи натрапили на палац і велике господарство з будівлями, в яких зберігалися амфори з вином та оливковою олією. Там же знайшли печатку, і з неї довідалися, що то був маєток якогось Люція Геренія Флорія, багатого землевласника, котрий мав прибутки з виноградників, пасовиськ та оливкових садів.

Виверження Везувію застало всіх у цьому великому господарстві зовсім зненацька, в розпалі повсякденного трудового життя. В кухні лежав кістяк собаки, прив’язаного на ланцюгу, на плиті стояли горщики, в яких варилася їжа. В стайні знайдено скелети кількох коней. Корови, вівці та кози, напевне, саме в той час паслися на луках, через те в оборі їхніх кісток не було».

На подвір’ї, біля преса для видавлювання виноградного соку, знайдено три людські скелети; один із них, судячи по коштовних каблучках з топазами, був останок господині дому.

Розкопки провадив хазяїн поля Вінченцо де Пріско. 13 квітня 1895 року, незадовго до кінця робочого дня, наглядач помітив невеликий отвір, який вів у льох. Наглядач проліз усередину, але одразу ж вискочив, репетуючи, що в підвалі повно газів.

Як тільки робітники розійшлися додому, він побіг до господаря й збуджено сказав:

— Пане, у підвалі лежить, кістяк, а навколо нього розсипано багато скарбів.

Хазяїн велів наглядачеві мовчати й затримав його на ніч.

Як тільки стемніло, вони обидва з ліхтарями в руках протиснулися в льох і стали, ошелешені тим, що побачили: перед ними лежали величезні багатства. Там були браслети, сережки, каблучки, важкі золоті ланцюжки, прекрасно оздоблений срібний посуд, а посередині чорніла зотліла шкіряна торба. В цій торбі знайшли понад тисячу золотих монет з часів панування імператорів, починаючи від Августа й кінчаючи Доміціаном[65] Найпізніші монети належать до 76 року нашої ери, тобто їх випущено за три роки до катастрофи. Були тут і надзвичайно рідкісні монети з зображеннями імператорів Гальби, Оттона й Вітелія, які всі разом панували тільки один рік, отож не могли пустити в обіг більшої кількості грошей. Майже всі монети, блищали, мов нові, — це просто неоціненні нумізматичні екземпляри.

Столовий сервіз, один з найкращих, які тільки уціліли після римлян, складався з 108 предметів. Серед них були келихи, чарки, округлі глеки, тарілки, миски, сільниці, ложки, черпаки і навіть ситечка. Всі ці речі прикрашено випуклими оздобами — їх виклепали молотком на срібній блясі досвідчені митці.

Мотиви узорів цих прикрас такі багаті, що просто дивуєшся. Тут є і реалістичні портрети римських імператорів та патриціїв, і інші зображення: різноманітне листя, тварини — журавлі, лелеки, вужі, гірські кози; а ось гончаки переслідують оленів і диких кабанів, ведмеді нападають на сарн, орли хапають зайців, чорний дрізд стежить за ящіркою, лев кидається на вола, лис бореться з вовком… В усіх сценах відчувається неабияке вміння митця передавати в картині рух, знання анатомії людини й секретів художньої композиції.

Особливий інтерес мають срібні келихи на вино. Художник вирізьбив на них танець скелетів з головами великих філософів і драматургів — Софокла, Евріпіда[66], Менандра[67], Епікура й засновника школи стоїків — Зенона[68] В цих несамовитих, гротескних сценах виявилось прагнення віддати належне модній на той час епікурейській філософії. А філософія та зводилася до одного: живи, поки живеться, бо на кожному кропі на тебе чигає смерть.

Люди, які відкрили цей величезний, єдиний по-своєму скарб, вивезли його нишком з Італії і продали французькому мільйонерові Ротшільду.

Одержавши щедру винагороду, наглядач напився й вибовкав таємницю перед своїми приятелями. Справа набрала в Італії широкого розголосу, дійшла навіть до італійського парламенту. Але уряд нічого не міг вдіяти: скарб, який за правом належав італійському народові, був уже за кордоном, у руках чужоземця.

Нині сервіз — майже цілий — перебуває в Луврі, Це один з найцінніших експонатів матеріальної культури Стародавнього Риму.

МОВ ЗУПИНЕНИЙ ГОДИННИК

Коли ви гадаєте, що препогана звичка робити на стінах усякі написи та малюнки існує тільки в наші часи, то ви помиляєтесь. Цей ганебний звичай старий мов світ. Знали його і в Помпеях. На стінах базиліки, амфітеатру, храмів і приватних будинків повно різноманітних написів: тисячі імен, малюнків, оголошень і всяких висловів, якими перехожі намагалися передати свої сумнівної вартості думки. Їх видряпували чимось гострим або вимальовували куском деревного вугілля.

Ми тепер засуджуємо цей звичай, — адже писати на стінах усякі карлючки може тільки некультурна людина. Але — дивна іронія! — написи в Помпеях, мов давнє вино, для нас, сучасних людей, особливо ціані. Адже саме вони дають нам можливість заглянути у повсякденне життя міста, зрозуміти душу звичайного помпеянина, його турботи й почуття, його сміливу, безжурну, часто гостру й дошкульну дотепність.

Не можна не посміхнутися, коли дізнаєшся про невідомого помпеянського муляра, котрий самовдоволено замазав на стіні якесь ім’я, але не стримався, щоб не увічнити свого власного: «Сосій розписався, — читаємо на мурі, — Онесій замалював його білим тинком». Інший мешканець Помпей, підлабузник чи, може, доброзичливий друг, залишив на стіні справжнє поздоровлення: «Вітаю тебе, Емілію Фортунасе». Знайшовся і розгніваний чимось кореспондент: «Сумій бажає Корнелієві, щоб він повісився».

На будинках є також досить цікаві, а іноді й зворушливі наївні дитячі написи. На одній стіні пихато надулися незграбні закарлючки — окремі літери азбуки, які малий писар щойно вивчив у школі, можливо, не без допомоги різки. В іншому місці ми захоплюємося досить вдалою роботою молодого насмішника — карикатурою лисого вчителя з лавровим вінком набакир і товстим носом гіркого п’яниці. А скільки гумору в малюнку, де показано завзятий герць двох гладіаторів! Взагалі гладіаторам присвячено багато написів — адже гладіаторські бої користувалися широкою популярністю в місті, а деякі гладіатори до того ж були улюбленцями жінок.

Великий інтерес мають оголошення про публічні ігри, повідомлення про наслідки окремих боїв. На одному будинку знайдено цілу афішу, в якій сказано: «Двадцять пар гладіаторів, яких Лукрецій Сатрій Валене, жрець Нерона, записав у заповіті, і ще десять пар, яких залишив його син, 4 квітня у Помпеях битимуться один проти одного. Крім того, тут відбудуться бої мисливців з дикими звірами. Зверху буде натягнуто полотняний тент, щоб люди не спеклися на сонці».

Ще цікавіше для нас те, що вже тоді були противники цих варварських розваг. Проти них виступали насамперед самі гладіатори, які з часу повстання Спартака стали в римській державі небезпечним бунтарським елементом; не дивно, що за ними пильно стежили, намагаючись держати в шорах, легіони й преторіанці. Один такий бунтівник гладіатор написав на стіні своєї казарми своєрідний протест: «Філософ Анней Сенека[69]— єдиний серед римлян письменник, який засуджував криваві ігри».

Понад дві тисячі інших написів присвячено міським виборам. Ці вибори, як переконливо доводять написи, часто проходили жваво й гамірно, в них активну участь брало все населення міста. За своїх улюбленців агітували не тільки окремі особи (до речі, дуже часто жінки), а навіть цілі цехи. На стінах є афіші, підписані цехами кочегарів публічних лазень, ткачів, фарбувальників, виноградарських робітників, кондитерів, прихильників богині Ізіди й навіть футболістів. У цих виборчих афішах кандидатів або підносили до небес, або ж висміювали й змішували з гряззю. «Паквій просить обрати на едила Люція Помея», — звертається один громадянин Помпей; а інший написав великими червоними літерами заклик: «О Требію, зроби так, щоб едилом став молодий чесний чоловік Лоллій Фуск».

Дотепні й злісні бувають написи, автори яких намагаються здискредитувати кандидатів. Як тільки не називають таких кандидатів — шалапутами, сонями, п’яницями… Подекуди на стінах читаємо жартівливі погрози і з них бачимо, що й у передвиборному запалі мешканці Помпей не втрачали свого гумору. Ось один такий напис: «Того, хто не віддасть свого голосу за Квінктуса, хай провезуть через усе місто на ослі, наче блазня».

Не соромилися помпеяни виражати на стінах і любовні почуття. З чарівною відвертістю вони розповідають про свій сум, розчарування, про всякі сутички, закликають коханих, звертаючись до них на ім’я, або ж гірко скаржаться на їхнє легкодумство й зрадливість. На стіні одного будинку якийсь закоханий написав сумний вірш;

Невідомий юнак вигукує з зітханням: «Ах, я б хотів краще вмерти, ніж бути навіть богом без тебе!»; інший у хвилю невимовного захоплення славить вроду своєї коханої: «Хто не бачив на картині Венери, хай гляне на мою дівчину — вона така ж прекрасна, як та богиня». А нещасливець, якого не любить кохана дівчина, прощається з нею, виливаючи в написі на стіні всю гіркоту нерозділеного почуття.

На колодязі, де напували мулів та ослів, прочитано напис, який квапить надмірно байдужого возія: «Ах, якби ти відчував вогонь кохання, ти б швидше одвіз мене до моєї дівчини. Вперед же, вперед, поганяй свою худобину, мерщій бери батіг і віжки! Поспішай до Помпей, бо там живе моя найдорожча!»

Ревнивці теж не приховували своєї люті й розчарування. Один із них погрожував суперникові: «Якщо хтось надумає відбити в мене дівчину, то хай його в безлюдних горах зжеруть страшні ведмеді».

А ось цікаві написи, зроблені людьми, яким не пощастило в коханні і які вдавали, що їм це зовсім байдуже. «Венеро! — пише невідомий холерик. — Я поламаю тобі всі ребра й так одлупцюю, що ти окривієш. Якщо ти могла пробити стрілою моє ніжне серце, то чому я не можу розтрощити тобі черепа». Інакше розцінює любовні справи насмішник і вітрогон, а може,! хлопець, яким знехтувала дівчина, хоч він і не показує того. Ось його слова: «Один кохає, іншого кохають, а я на все це плюю». А якийсь скептик до цього додав: «Якщо плюєш, значить, кохаєш». Були й такі, що пускали плітки про дівчат, котрі, напевне, давали їм гарбуза.

А втім, жінки не лишалися в боргу перед чоловіками. Якась Лівія досить безцеремонно сповістила про своє ставлення до Олександра: «Твоя доля ніскілечки не цікавить мене; якщо ти зникнеш — тим краще для мене». А інша дівчина, відповідаючи на небажане залицяння, написала: «Віргула до свого товариша Тортія. Мій любий, ти мені дуже бридкий».

Почесну роль у житті міста відігравало вино, тому на стінах лишилося багато написів, які стосуються цього трунку. В одній корчмі читаємо таку рекламу: «За один ас тут можна купити вина, кращого, ніж деінде за два; за чотири аси можна придбати келих фалерну»[70] Інший напис виник, мабуть, пізно вночі, коли гурт гультяїв повертався з корчми додому. Хтось із них зупинився, щоб на мурі чванькувато висловити своє задоволення. «Привіт! — написав нетвердою рукою. — Ми вже повні, як бурдюки!» Але його товариш був зовсім незадоволений вечором і тому надряпав таке побажання корчмареві: «Щоб тобі боком вилізла твоя хитрість: нам продаєш воду, а сам жлукчеш чисте вино».

Звичай залишати на стінах усякі закарлючки був такий поширений, що в місті навіть гробниці спотворено різноманітними написами. Тут ми знаходимо виборчі афіші, оголошення про гладіаторські бої, дрібні повідомлення, за допомогою яких жителі міста спілкувалися між собою. В одному такому повідомленні — на гробниці біля Геркуланської брами — йшлося про кобилу, яка втекла від господаря. Ось що там було написано: «Той, у кого 26 серпня втекла кобила з вантажем, хай звернеться до Деція… за Сарненським мостом…»

Читаючи тисячі таких написів, що ними попсовані благородні стіни майже всіх помпеянських будівель, не дивуєшся, що серед мешканців міста знайшовся розумний чоловік, якому увірвався терпець. Але навіть він — ось що цікаво! — не зміг устояти перед фатальною спокусою і написав не без гумору: «О стіно, я дивуюся, що ти досі не розвалилася. Ти мусиш терпіти стільки пустопорожнього базікання!»

Помпеяни любили всякі гасла й короткі афоризми, тому й малювали їх на стінах своїх будинків або ж викладали мозаїкою на підлогах. У написі в одному будинку читаємо таку мораль: «Найменше зло переростає у велике, якщо на нього не звертають уваги».

Якийсь Епідій Гіменей дійшов у цій моді просто до безглуздя. На всіх стінах його будинку повно набридливих написів, часто дуже смішних — недвозначних свідчень того, що хазяїн був типовий багач-вихватько досить невисокого розумового розвитку. Ось про що він нагадує гостям, запрошеним на бенкет: «Відклади, якщо можеш, ненависні сварки, а інакше — рушай собі додому»; або: «Не дивись на чужу дружину кокетливим і облесливим поглядом, хай на твоєму обличчі буде вираз скромності»; і, нарешті, чи не найсмішніше: «Будь обережний із нашими льняними скатертинами!»

Заможний пекар і домовласник, задоволений нажитим багатством, велів намалювати в пекарні великими літерами: «Тут живе щастя». Купець передав клич свого життя двома словами: «Вітаємо зиск». А ще якийсь торговець щиро признався всім, що для нього «Зиск-це радість».

Пороги будинків теж було прикрашено різноманітними написами та малюнками. Дуже відома серед них мозаїчна картина собаки з попередженням: Cave canem — «Остерігайся пса». Але здебільшого перед дверима зустрічається лаконічне слово привітання: Salve!

Цього поширеного звичаю не дотримався один домовласник, який написав на сходах довге речення: «Мої двері замкнені для злодіїв і відчинені навстіж для чесних людей».

Звичайно, ці написи викликають у нас тільки усмішку. Але є серед них один такий, що з разючою силою передає трагічну долю Помпей. У тісній Геркуланській брамі діялися страшні речі. Несамовиті од жаху люди хотіли якнайшвидше вибратися з міста на відкритий простір, у паніці штовхали й давили одне одного, незважаючи ні на малих, ні на старих. Якийсь чоловік, не маючи сили пробитися, спочатку заховався до сусіднього будинку, щоб там переждати катастрофу, але потім знову вибіг на вулицю. Чекаючи в тому домі, він видряпав на стіні двоє слів, промовистих своїм страшним змістом: «Содом і Гоморра»[71].

Цей зловісний напис проливає світло на те, що переживали мешканці Помпей під час катастрофи. А наочним доказом стали людські скелети, знайдені в будинках і на вулицях міста. Їх нараховано, як ми вже згадували, понад дві тисячі.

З того, як лежали ці скелети, можна відтворити трагедію кожного з тих людей. Кілька століть археологи збирали кістяки в музеях, де вживаючи відповідних заходів до їхнього збереження. 1864 року в керівника археологічних розкопок Дж. Фіореллі виникла щаслива. думка. Ось як це сталося. На одній вулиці відкопали людський череп; решта скелета була в затверділому вулканічному попелі. Дослідження показали, що під час катастрофи мокрий від дощу попіл щільно обліпив тіло людини; згодом воно згнило, зосталася тільки точна форма його.

Фіореллі заповнив отвір рідким гіпсом. Розчин застиг, затвердів, і тоді на поверхню витягли чотири людські постаті. Вони були мов живі, на їхніх обличчях відбився жах і передсмертні муки.

З положення жертв неважко догадатися, що сталось на тій вуличці. Попереду лежала літня жінка і з нею — цілий скарб, який тільки вона могла врятувати: три пари золотих сережок, понад сто срібних монет і два залізні ключі від дому. Права рука жінки була переламана, а лівою вона затулила обличчя, немовби захищаючись від кам'яного дощу. Тут же біля її ніг сконала чотирнадцятилітня дівчинка, можливо, її донька. Трохи» збоку була інша жінка, як свідчить залізна каблучка на правій руці — рабиня. Ще далі, розкинувшись навзнак, лежав раб — великий на зріст чоловік із залізним перснем на пальці і з слідами сандалів на ногах.

Відтоді археологи почали застосовувати метод Фіореллі скрізь, де тільки можна було. Так учені дістали багато цінних виливків, які зберігаються тепер у Неаполітанському музеї. Крім того, під час розкопок у Помпеях знайдено дуже багато скелетів, і ті знахідки проливають цікаве світло на окремі епізоди катастрофи.

В той час, коли вибухнув Везувій, жерці в храмі Ізіди саме бенкетували. На столі перед ними були напитки й наїдки — хліб, вино, курчата, риба, яйця… Як тільки почалось виверження, жерці схопилися з лож і кинулися збирати свої скарби. У грубу льняну ряднину вони загорнули багато золотих і срібних монет, статуетки Ізіди, срібний жертовний посуд та інші коштовності. Але далеко жерці не втекли — під градом каміння всі полягли покотом, розсипаючи по бруку скарби храму. Інші жерці загинули в сусідніх господарчих приміщеннях. Один із сокирою в руці, намагаючись вийти, прорубав дві стіни, але біля третьої впав і сконав, отруєний випарами.

У гробниці, одкопаній біля Геркуланської брами, перед археологами відкрилася сцена, схожа на страхітливий гротеск. У римлян існував особливий звичай справляти поминки в самому могильному склепі, де було на це спеціальне відділення. Виверження Везувію застало в тій гробниці сім’ю щойно похованого: розлігшись на ложах, рідня небіжчика розпочала поминки.

У гімнастично-фехтувальній школі — так званій палестрі, — де був величезний плавальний басейн і каплиця опікунки молоді Ізіди, відбувалися повсякденні заняття.

Град каміння й попелу загнав атлетів з майданчика під колонний портик. Дах завалився, і багато юнаків загинуло. Жрець Ізіди, схопивши дві срібні ритуальні чаші, намагався втекти, але попав у басейн, вщерть заповнений попелом, і, незважаючи на страшні зусилля, не зміг вилізти. Там і знайшли його, скорченого в передсмертних муках.

Майже те саме сталося і в казармах гладіаторів. Бійці, які тут були, надто пізно помітили, що їхній будинок став швидше пасткою, аніж схованкою. Тільки тоді, коли приміщення заповнили випари сірки, а вихід завалила вулканічна маса, всі кинулися тікати, причому зовсім забули про двох товаришів, що за якусь провину сиділи в льоху, заковані в кайдани. Але тікати було вже пізно. У двох учбових залах, на стінах яких висіло гладіаторське спорядження, загинуло понад 50 гладіаторів і одна жінка з багатьма коштовними прикрасами.

Не менше страхіття діялось і в прекрасному палаці біля Дороги мертвих. Під колонним залом того палацу містилися просторі підвали, в яких було повно величезних амфор на вино. Господар дому заховався там разом з родиною і багатьма рабами. Жінка, прикрашена золотим намистом і коштовними браслетами, тримала на руках немовля, а збоку — старших сина й дочку. Слуги принесли в підвал хліб, фрукти та інші харчі, сумку із срібними грішми й велику торбу, в якій був срібний столовий сервіз.

Коли в палац почали проникати сірчані випари, нещасні люди силкувалися вибратись на свіже повітря, але виходи вже були зовсім засипані попелом та камінням. І всі вони — 34 чоловіки — навіки лишилися лежати між амфорами; смерть зрівняла і родину багача і рабів. Археологи могли відрізнити панів од слуг тільки по цінних оздобах. Разом з людьми загинула й коз_а з мідним дзвоником на шиї.

Такі сцени можна було б змальовувати без кінця краю. В домі Паквія Прокла весело бавилося семеро дітей. Їхні батьки в цей час були, напевне, у своїх крамничках та майстернях, десь далеко від дому. Коли почалося виверження вулкана, нещасні малюки злякано притулились одне до одного, чекаючи на порятунок. Але не діждалися: стеля під вагою попелу та каміння провалилась, і всі семеро загинули.

А який жах викликає сцена, відкрита 1787 року! В невеличкій кімнаті лежали розкидані, явно погризені кістки жінки. Спочатку вчені не могли пояснити, чому частини скелета валялися в різних місцях. А потім знайшли скелет собаки, й тоді зрозуміли, яка страшна трагедія там відбулася. Собака пережив у тюрмі свою господиню і, щоб не здохнути з голоду, їв її тіло.

Своєрідним символом Помпей став гіпсовий виливок собаки, що сидів на ланцюгу. Бідна тварина, забута серед загальної метушні в передпокої одного дому, борючись за життя, вибиралася на поверхню дедалі більшого шару попелу, аж поки вистачало на те ланцюга. А тоді пес упав навзнак і, витягнувши в передсмертних корчах лапи, здох.

У «Домі Фавна», тому самому, де ми з вами захоплювались мозаїчною картиною битви коло Ісса, під дахом портика знайдено гніздо і в ньому — скелет голубки, яка висиджує діток. В одному яйці був скелет пташеняти, якому не судилося вилупитись. Ця знахідка не так цінна для археології, як зворушлива, і саме з цього погляду її варто згадати: вона дає особливо наочне уявлення про дивну долю міста, серце якого завмерло зненацька, мов зупинений годинник.