У XIX столітті археологія як наука ще не знала усталених чітких методів досліджень. Вона робила в той час лише перші, непевні кроки. Навіть видатні археологи часто не мали спеціальної підготовки й провадили розшуки на власний розсуд, не дбаючи про будь-які наукові методи; навіть більше, траплялося, що ці люди взагалі не мали освіти.
А проте вони зробили надзвичайно важливі для історії відкриття. Завдяки їм з далекого минулого, якого вже ніколи не вернути, випливли давні багаті культури, з’явилися вимерлі міста, руїни храмів і палаців, забуті твори мистецтва, відомі лише з туманних здогадок у міфах, легендах та віршах, до яких більшість істориків ставилася як до звичайних собі казочок.
Що привело цих людей на шлях археологічних розшуків? Були серед них, безумовно, звичайні пройдисвіти, що хотіли легкої поживи. Таких чекало розчарування, і коли вони й зробили якісь відкриття, то про це ніхто не знає, бо грабіжники таїлися з ними, щоб не виказати себе. Але були й мрійники з нездоланною пристрастю до відкриттів. Захоплені якоюсь великою ідеєю, вони завзято боролися за здійснення своєї, здавалося б, фантастичної мети, глухі до будь-яких глузів. І те, що вважають за наївність та недоречне захоплення, здебільшого виявилося безпомилковим інстинктом, який прямо вів їх до важливих відкриттів. Ці нібито неуки були власне видатними людьми, обдарованими живим, творчим розумом: до того ж вони відзначалися не тільки твердим, кипучим характером, але й нелюдською працьовитістю та непохитною вірою в те, що їхні наміри слушні й корисні.
Отаким дослідником був Генріх Шліман (1822–1890), один з найвидатніших археологів XIX століття, його біографія така цікава, ніби її взяли з пригодницької повісті; коли б якийсь автор вигадав те, що пережила ця людина, то його напевно звинуватили б у надмірному фантазуванні.
Батько Генріха був убогий протестантський пастор у невеликому німецькому містечку Мекленбурзі. Правда, в своїй бідності він і сам був винен, бо частенько заглядав у чарку. Та ще пастор лишився вдівцем, у нього на руках було шестеро дітей. І тому домашні умови, в яких Генріх провів дитинство, зовсім не сприяли його розвиткові.
Але старий Шліман мав одну незвичайну рису, яка підносила його над іншими: він палко любив Гомера й цю любов прищепив і малому Генріхові. Серед лементу дітвори й п’яних пісеньок пастора часто згадувались імена Агамемнона, Ахіллеса, Одіссея і Менелая[43], мов найближчих родичів.
1829 року семилітньому Генріхові подарували на різдво «Загальну історію» Жерера — чудову книгу з багатьма ілюстраціями. Хлопчик схилив кучеряву голівку, зосереджено розглядаючи малюнок: палаюча Троя, яку покидає Еней, несучи на спині свого немічного батька Анхіза[44]. Ось послухаймо, як згадує цю хвилину сам Генріх у своїй книжці «Іліон». «-Тату, — питає хлопець, — ти ж казав мені, що Трою зруйнували, зрівнявши її з землею?
— Авжеж.
— І що нічого від неї не лишилося?
— Нічогісінько…
— Але Жерер, напевне, бачив Трою, бо інакше як би він міг її намалювати?
— Це, Генріху, малюнок з уяви.
Син на хвилину замислився, а потім спитав знову:
— Тату, а чи були в Трої такі величезні мури, як тут на малюнку?
— Напевне, були.
— Тоді, — збуджено вигукнув хлопець, — вони не могли зникнути без сліду. Рештки тих мурів мають бути десь під землею. Якби мені хотілося їх відкопати! Я, тату, колись поїду туди й відкопаю!
Старий Шліман, стомлений питаннями дитини, тільки буркнув у відповідь:
— Мене б це зовсім не здивувало… А тепер сиди тихо, я трохи подрімаю».
Малий Генріх тягнувся до науки, але батько весь час пиячив, і до їхнього дому почали заглядати справжні злидні. Чотирнадцяти років хлопцеві довелося покинути школу й піти працювати; він став учнем продавця в бакалійній крамниці у містечку Фюрстгенберзі.
Генріх працював там понад п’ять років — продавав оселедці, горілку, молоко та сіль, підмітав крамницю й носив важкелезні вантажі. «Я гнув спину, — згадує Шліман, — від п’ятої години ранку до одинадцятої вечора, не маючи жодної вільної хвилини, щоб чогось навчитися».
Одного дня, коли Генріх був сам, до крамниці зайшов, п’яно похитуючись, відомий у містечку дивак, мірошник Нідергоф. Колись він був пастором, але за пияцтво церковні власті позбавили його духовного сану.
Заточуючись, п’яний відвідувач став, ніби актор, що виконує героїчну роль, і почав скандувати грецькою мовою Гомера. Правда, Генріх нічого не зрозумів з того, але співуче ритмічне читання гекзаметрів вплинуло на нього, мов незвичайна музика. Очі в хлопця палали, він слухав і не міг натішитись чарівним ритмом незнаної мови. Як тільки читець робив спробу припинити декламацію, Генріх тремтячою рукою вигрібав з кишені останні гроші й щоб заохотити, купував йому горілку. Це чародійство перервав господар крамниці, який несподівано з’явився й випровадив п’яницю за двері.
Хлопець мріяв тепер лише про Гомера. З своїми ровесниками він розмовляв тільки про Трою і про свій намір поїхати колись на розшуки її руїн. Дійшло до того, що вся молодь містечка почала вважати Генріха за дивака й глузувала з нього. Тільки дочка сусіда-селянина Мінна Майнке поставилася серйозно до його намірів і уважно слухала мрійливі розповіді хлопця.
Незабаром вони поклялися одне одному в довічній любові й пообіцяли, що одружаться, коли виростуть. У вільний час обоє часто ходили до середньовічного замка Анкерсхаген. Легенда розповідала, що в тому замку лицар-розбійник Генінг фон Гольштейн закопав великі скарби, награбовані на широких дорогах у мандрівних купців. Генріх надумав викопати ці скарби, здобути за них гроші й вирушити на розшуки троянських руїн.
Тим часом стосунки в сім’ї так погіршали, що хлопець уже не міг лишатися дома. Тоді він поїхав до Гамбурга і влаштувався на роботу в одного бакалійного торговця. Але ця праця виявилася для нього заважка. Одного разу, коли хлопець підносив бочку з оселедцями, в нього линула з рота кров. Довелося Генріхові шукати іншу роботу.
Саме в цей час до Венеції відпливав вантажний вітрильний бриг «Доротея». Не довго думаючи, Шліман пішов до, капітана й найнявся на корабель юнгою. У відкритому морі їх захопив страшенний шторм, бриг почав тонути. Генріх і ще вісім матросів опинилися в рятувальній шлюпці. Бурхливі хвилі дев’ять годин носили їх по морю, аж поки не викинули на голландський берег. Потерпілі були вкрай виснажені, і їх помістили до лікарні в Амстердамі.
За кілька днів, трохи оклигавши, Генріх почав думати про роботу. Після довгих пошуків, не маючи ні шматка хліба, ані даху над головою, він знайшов нарешті місце розсильного у одного голландського судновласника. Але цього разу юнак постановив розподілити свій час розумніше й у вільні хвилини вивчати іноземні мови. Відтоді половину свого мізерного заробітку Генріх витрачав на підручники. Жив він у горищній кімнатці, взимку мерз, а влітку млів од спеки.
Наука його була незвичайна. Хлопець голосно читав уривки з книжок або розмови з самовчителя доти, поки не запам’ятовував їх. Скільки лиха він мав через це! Сусіди скаржилися на нього хазяїнові, і той двічі виганяв його на вулицю.
Незабаром виявилося, що Генріх дуже здібний до мов. Щоб вивчити якусь мову, йому потрібно було не більше ніж шість тижнів. Через рік Шліман вільно розмовляв і правильно писав англійською, французькою, голландською, іспанською, португальською та італійською мовами.
Одного дня він прийшов до корабельника Шредера й попросив призначити його на посаду бухгалтера. Здивований керівник пересвідчився, що цей блідий, несміливий та непоказний юнак вільно володіє сімома мовами, й одразу ж прийняв його. На новій роботі у Шлімана виявився ще й інший хист: він був дуже спритний і меткий торговець.
У двадцять чотири роки він вивчив російську мову, причому так добре, що вільно розмовляв з російськими купцями, які приїжджали в Амстердам по дуже ходовий на той час крам — голубий барвник індиго. Те, що Генріх досконало оволодів російською мовою, схилило Шредера до думки послати його як свого представника в Петербург.
Минув рік, і Шліман заснував свою власну торгову фірму. Пощастило йому понад усі сподівання. Доправляючи на російський ринок індиго, він за короткий час зібрав чимало грошей.
Здебільшого люди швидко забувають про свої юнацькі мрії, а коли часом і згадають, то тільки зневажливо посміхнуться: ото, мовляв, які наївні дитячі марення. А Шліман був зовсім інша людина. Розбагатівши, Генріх одразу ж написав листа своїй подрузі дитинства Мінні, пропонуючи їй стати його дружиною. Відповідь приголомшила юнака: практична німкеня, не чекаючи повернення трохи навіженого друга, вийшла заміж.
Шліман був дуже розчарований, але смаку до життя не втратив. Він багато подорожує по Європі, відвідує Берлін, Париж, Лондон, і з кожною поїздкою стає багатший. У тридцять три роки він знав уже п’ятнадцять мов. Крім тих семи, які ми називали, Генріх вивчив іще вісім мов: польську, шведську, норвезьку, чеську, датську, латинську, а також класичну й сучасну грецьку. Шліман добре розумів, що йому бракує освіти, і кожну вільну хвилину вчився, найбільшу увагу приділяючи історії. «Мені не вистачає школи й загальної освіти, ніколи не стану я вченим», — у хвилину розчарування записав він до свого щоденника.
Торгуючи, Шліман усе ж не забував марень своєї молодості. То було головне, а все інше — лише засіб осягнути мети, яку він колись поставив перед собою. У вільний час Шліман перекладав на сучасну грецьку мову твори Софокла[45] і вчив напам’ять усього Гомера, уважний до кожної дрібниці, що її критики недобачили або недооцінили. І хоч найвидатніші тогочасні історики вважали, що «Іліада» та «Одіссея» — це витвір поетичної фантазії, твердили, ніби насправді Трої не було, він ніколи не похитнувся в своїх переконаннях.
Шліман знав: великі грецькі історики на чолі з Геродотом і Фукідідом[46] не сумнівалися в тому, що троянська війна — подія історична, хоч у Гомеровій поемі часто згадувано про богів, які допомагають людям, і взагалі змальовано надприродні речі.
Казковим епізодам Шліман протиставив реалістичні сцени «Іліади» та «Одіссеї». Адже щоденне життя, палаци, убогі оселі (як, наприклад, хата свинопаса з «Одіссеї»), хліборобство й судноплавство, зброю, домашню жіночу роботу, одяг і всякі коштовні вироби у творах Гомера описано так докладно, що поет не міг би всього того придумати. Та й Гомер дає точні назви берегів і островів Середземного моря. І хоч місцями він злітає на крилах фантазії, приміром, в описі острова Цирцеї, країни циклопів або Гадеса, але це не перекреслює географічних даних.
Проте пора здійснення давніх мрій ще не настала. Шлімана поки що захопило інше. 1848 року в Каліфорнії знайшли золото. Незабаром туди посунуло безліч людей; почалося велике — найбільше після хрестових походів — переселення народів. Нестримні людські юрми посувалися через Сполучені Штати Америки, пробивалися крізь прерії, пустелі й пущі, переходили через річки та мочарі, вилазили на перевали Скелястих гір і Сієрра-Невади. Золота гарячка охопила не тільки американців, але й європейців. Каліфорнію залив гомінливий натовп задерикуватих, охочих до бійки та чарки голодранців, волоцюг і авантурників, які прагнули легко розбагатіти. На безлюдних місцях незабаром виникли абияк споруджені з дощок селища, з корчмами та гральними домами, де часто траплялися скандали і вбивства.
Для такої людини, як Шліман, то була неабияка спокуса. Він подався до Каліфорнії, відкрив ятку й почав скуповувати золотий пісок у шукачів, яким негайно потрібні були гроші на гулянки та азартні ігри. Це давало величезний зиск, і Шліман, навіть захворівши на тиф, не припинив справи: він лежав у невеличкому закапелку позаду крамнички й вів торгівлю.
Отак збільшивши своє багатство, Шліман залишив Каліфорнію і подався в подорож спочатку до Каїра, а згодом до Єрусалима й Трансіорданії. Подорожуючи, він вивчив арабську мову і так досконало, що самі араби не могли впізнати в ньому іноземця. Генріх зробив навіть нечувано зухвалий, як на ті часи, вчинок: надів арабський одяг і пробрався в Мекку, що для іноземців було заборонено під страхом смертної кари.
І нарешті Шліман вирушив у Грецію — край, омріяний з молодих років. Коли мандрівник прибув до берегів Ітаки, батьківщини Одіссея, його охопило глибоке хвилювання. Генріхові здалося, що після довгих років блукань по світу, після багатьох пригод, він, так само, як колись Одіссей, приїхав нарешті на батьківщину. Він став навколішки і з сльозами в очах поцілував землю. Жителі острова здивовано поглядали на цього чудернацького чоловіка.
На Ітаці Шліман почав свої перші археологічні розшуки. На спробу викопав колодязь на тому місці, де за легендою, височів колись палац Одіссея. Знайшов там людські кістки, жертовний ніж, теракотові статуетки ідолів та інший дріб’язок.
З Ітаки майбутній археолог вирушив на Пелопоннес, потім переправився через Дарданелли й перейшов рівнину, на якій колись мала бути Троя.
Поклавши з цього часу присвятити себе археології, він повернувся до Америки й докінчив свої торгові справи. Усі мрії молодості Шліман виконував завжди точно. Отож тепер йому треба було знайти собі подругу життя, з якою він міг би робити свої відкриття. Мінна його підвела, тому Генріх хотів підшукати іншу дружину, віддану й щиру, вірного товариша в майбутній праці.
І тут він, як завжди, пішов незвичайним шляхом: написав листа своєму приятелеві, грецькому архієпіскопу Вімпосу, й попросив порекомендувати йому таку дівчину. Шліману хотілося, щоб його майбутня дружина була грекинею. Хоча Генріх був уже й немолодий — йому минуло сорок шість років, — проте вимоги він поставив аж надто високі: то мала бути дівчина бідна, але освічена, палка поклонниця Гомера, борець за незалежність Греції, по можливості, вродлива, але насамперед з добрим серцем.
Архієпіскоп прислав йому фотографію своєї небоги, шістнадцятилітньої Софії Енгастроменос. Шліман придивлявся до неї, мов загіпнотизований. Це була дівчина класичної вроди.
Шліман не гаючись вирушив до Афін, там уперше зустрівся з дівчиною й одразу ж до нестями закохався в неї. Його скорила не тільки її врода, а понад усе — правдивість і скромність.
Проте Шліман влаштував суворий іспит. Він поставив перед нею безліч найрізноманітніших запитань; питав, наприклад, якого року імператор Адріан[47] відвідав Афіни, які уривки з творів Гомера вона знає напам’ять, і ще всяку всячину. Дівчина відповідала доладно, і все, здавалося, складалося якнайкраще.
Наприкінці він поцікавився:
— А чого ти згодилася вийти за мене заміж?
— Бо батьки сказали, що ви багаті.
Почувши таку відповідь, Шліман схопився й стрілою вилетів з кімнати. Правдивість дівчини боляче вразила підстаркуватого парубка. Та було вже пізно. Генріх закохався. Він повернувся й попросив у неї руки. Одразу ж справили весілля — цей чоловік ніколи не любив відкладати того, що вже надумав зробити.
Проте незабаром Шліман пересвідчився, що в нього добра й щиро віддана йому жінка.
1870 року Генріх Шліман разом з дружиною поїхав до Малої Азії і на березі Гелеспонту почав перші розшуки. На втіху зацікавленої юрби, він приступив до діла незвичайно. З «Іліадою» в руці, ніби землемір з топографічною картою, почав визначати, де саме могла стояти Троя — місто, яке після десятилітньої облоги захопили й дощенту знищили бойові загони Агамемнона.
Але насправді це було не так наївно, як здавалося на перший погляд. Простежмо за Шлімановими міркуваннями хоча б для того, аби пересвідчитися, що відкриття, зроблені начебто випадково, часто бувають наслідком дуже проникливих умовиводів.
Нечисленні історики, які допускали, що Троя справді-таки була, вважали, ніби вона стояла поблизу турецького села Бурнабаші, де був невеличкий пагорок. Підтвердження вчень знайшли в двадцять другій книзі «Іліади»; у ній Гомер згадує, що біля міста Пріама било двоє джерел: тепле й холодне. А, мовляв, саме в Бурнабаші було двоє таких джерел.
Шліман поклав особисто перевірити це припущення і, найнявши провідника-грека, верхи подався до Бурнабаші. Але вже в дорозі його охопили деякі сумніви. Од села до моря треба було їхати кінно три години; тим часом грецькі герої, якщо вірити Гомеру, проходили шлях від моря до мурів фортеці тричі на день, а для цього їм потрібно було б щонайменше вісімнадцять годин. Отже, або Гомер помилявся, або руїн Трої в Бурнабаші не було.
Приїхавши на місце, Шліман уважно оглянув пагорок, де нібито мали бути руїни. Його сумніви збільшились. Пагорок був надто малий, як для величезного палацу царя Пріама на 62 кімнати й зали, а також фортечних мурів з масивною Скейською брамою. Шліман зійшов з коня й піднявся на вершину. На спробунок він довбав у різних місцях глибокі щілини, шукаючи бодай найменших слідів руїн. Але знаходив скрізь тільки землю й пісок; не було там жодного камінця, жодного черепка чи куска цеглини; словом, ніщо не вказувало на те, що колись тут височіла якась будівля. Тому археолог дійшов висновку, що височина не має нічого спільного з руїнами міста — це просто витвір природи, а не людських рук.
Але Шліман був точна людина, отож хотів з’ясувати ще справу з двома джерелами, про які так упевнено говорили історики. І тут його спіткала цікава несподіванка: виявилося, що в околицях Бурнабаші било не двоє, а сорок джерел. Звідси й походила назва тих місць «Сорок очей». Шліман ходив від джерела до джерела і міряв температуру води. Вона скрізь була однакова, серед усіх джерел не було жодного теплого.
Відтоді горб біля Бурнабаші перестав його цікавити. Але де ж тоді шукати руїни Трої? Дослідник був безпорадний. А потім почав блукати по гелеспонтській рівнині— чи не нападе на який-небудь слід зниклого міста. Роздумуючи, він раптом звернув увагу на великий горб на північ од Бурнабаші, кілометрів за п’ять від моря. Курган мав турецьку назву Гісарлик, а це означає палац. Шліман розумів, що в назвах місцевостей, так само як і в легендах, часто є луна далеких подій. Так люди з покоління в покоління передають свою історію, свою мудрість, свій досвід. Минає час, і первісне значення тих назв поступово зникає, як візерунок на потертому килимі; лишаються тільки слова, і здається, що їх уже й не пояснити, але вони можуть стати дороговказом до правди. А може й у Гісарлику є руїни, що були колись палацом? Адже важко собі уявити, щоб без причини так назвали гору, навіть обрисами своїми несхожу на будь-яку будівлю, не кажучи вже про палац.
Попередні дослідження, здавалося, підтверджували думку Шлімана. То була гора приблизно чотирикутної форми, з плескатою вершиною, — це вказувало на її штучне походження. І справді, вже за першим ударом кайла на поверхню викинуто безліч кусків цегли, каміння й глиняних черепків. Отже, тепер ясно: в глибині криються величезні руїни. Шліман аж затремтів од невимовного щастя — він був певен, що перебуває на руїнах Трої, просякнутих кров’ю і потом троянських та грецьких героїв.
Стародавні історики згадували, що на цьому місці височіло колись грецьке, а потім римське місто Novum Hium. Геродот повідомляє, що перський володар Ксеркс зупинився тут, щоб подивитися на руїни Пріама й принести в жертву Мінерві тисячу голів худоби. Ксенофонт твердить, що з тією самою метою тут побував лакедемонський вождь Міндар, а грецький історик II століття нашої ери Аріан пише, що Олександр Македонський, склавши офіру, викопав із руїн стародавній меч і велів своїй особистій охороні завжди носити його, певний, що цей меч дасть йому щастя в поході проти персів. Цезар дуже піклувався про місто, підтримував його грішми, бо вважав, що він — безпосередній потомок троянців.
Одне тільки непокоїло Шлімана — це те, що в околицях селища Гісарлик він не знайшов двох джерел. Але незабаром і цей сумнів відпав. Од жителів навколишніх сіл він дізнався, що подеколи там починають бити гарячі джерела, які незабаром висихають, а потім знову з’являються вже деінде. Але в той час, коли Шліман провадив свої дослідження в селищі Гісарлик, жодне з цих джерел не било.
1871 року Шліман найняв вісім робітників і розпочав археологічні розкопки. Гомер твердить, що над містом височів колись храм Афіни. Виходить, той храм має бути якраз посередині пагорба. Шліман велів викопати там довгу канаву завглибшки десять метрів. Лопати раз у раз викидали на поверхню уламки зброї, вази та інші речі повсякденного вжитку — очевидний доказ, що колись там було багате й людне місто.
На зиму роботи припинились, але весною наступного року Шліман повернувся туди разом з дружиною, збудував дерев’яні бараки — житла та склади, найняв сотню робітників і знову почав шукати.
З самого ранку й до пізнього вечора він працював разом з дружиною на розкопках, а вночі, при тьмяному світлі ліхтаря переглядав, очищав і розкладав викопані з землі речі. Це була така величезна робота, що й самі знахідки того не коштували; яке ж завзяття й терпіння треба було мати, щоб не розчаруватися в цій справі.
А до всього того їм ще неабияк дошкуляв нездоровий клімат. Влітку було дуже парко, стояла задушлива спека. Безліч усяких паразитів — особливо москіти — не давали ночами спати. Шліман захворів на малярію, хвороба дуже виснажила його. Взимку тут віяли холодні північні вітри, крізь щілини в стінах вривалися в дерев’яні бараки, так що навіть ліхтарів не можна було засвітити. В грубах безперервно топилося, але термометр часто показував дев’ять градусів морозу.
1873 року, тобто на третій рік розкопок, весь пагорб Гісарлик уздовж і впоперек перетнули глибокі канави. І що глибше копали, то більше руїн знаходив Шліман. То були рештки давніх міст і селищ, розташованих одне на одному. Ці міста належали до різних епох. Усі вони колись розквітали, а потім гинули від пожеж або ворожих нападів. Найближче до поверхні лежало місто Novum Hium, а на самому дні було бідне селище кам’яного віку.
У викопаному рові Шліман розрізнив сім верств людських поселень. Яке з них — гомерівська Троя? Розв’язати цю проблему тоді було нелегко. Для нинішніх археологів дороговказом тут можуть бути керамічні черепки. Люди з покоління в покоління прикрашали глиняний посуд, причому оздоби ці мали свій стиль і тематику. Минало століття за століттям, і мистецтво оздоблення поступово розвивалося.
Якщо глиняний посуд певного типу ми знаходимо в багатьох поселеннях одного й того ж нашарування, але його немає в нижчих або вищих верствах, то можна твердо сказати, що цей посуд і вся верства належать до однієї епохи.
Але як встановити вік окремих типів посуду? Для того є багато різних способів, проте ми не спинятимемось на них, бо все це досить складні питання, розраховані на фахівців. Наведемо лише приклад: у мікенській фортеці Тіринфі визначено вік однієї верстви тільки завдяки тому, що там знайдено посуд такого самого стилю, як був у гробниці єгипетського фараона Тутмеса III, з 1600 року до нашої ери.
Шліман, певно, ще не знав цих методів. Орнаменти на глиняних черепках йому нічого не говорили, тому він не міг навіть приблизно встановити, до яких періодів треба віднести сім троянських верств. Шліман тільки припускав, що верхні шари повинні бути молодші за нижні, отже, гомерівська Троя, видно, міститься на самому споді. Правда, його здивувало те, що в верхніх шарах знайдено дуже масивні мури, одначе, на думку дослідника, вони могли виникнути не раніше як у третьому столітті до нашої ери, тобто в період, коли в тцх місцях панував наступник Олександра Македонського, один з його воєначальників — Лісимах.
Тому Шліман дійшов висновку, що гомерівська Троя — це. третє знизу поселення. Його переконали в тому задимлені руїни — виразні сліди пожежі, яка знищила місто. Проте це поселення аж ніяк не схоже було на прекрасний Іліон, описаний Гомером. Задимлені мури — то рештки дуже скромної будівлі, а резиденція царя Пріама, як повідомляє Гомер, мала 62 зали й кімнати. Благенькі фортечні мури, бідні оселі й примітивна кераміка, — все це свідчило про низький рівень розвитку культури мешканців того міста.
І тут Шліман уперше не повірив Гомерові. Досі він у всьому, що повідомляв Гомер, вбачав історичну правду, а тепер запідозрив, що, описуючи замок і троянську фортецю, поет перебільшував.
І хоч були хвилини, коли його охоплювали сумніви, Шліман не відмовився од своєї тези. «Це зовсім убоге містечко, — пише він про поселення в третій од низуч верстві, — в якому було щонайбільше три тисячі жителів… Хіба можна ототожнювати його з великим Іліоном, покритим безсмертною славою, з містом, яке десять років стояло проти героїчних зусиль 110-тисячної грецької армії?»
Важко зрозуміти, чому Шліман, якого ніколи доти не зраджували інстинкт і вміння швидко орієнтуватися, цим разом так завзято дотримувався думки, що спиралася на дуже й дуже непевну основу. Незабаром він оповістив, що відкрив палац царя Пріама. Ця звістка наробила багато галасу в усій Європі. На дослідника посипалися гострі нападки. Вчені звинувачували його в неуцтві й гонитві за сенсацією, висміюючи твердження, нібито він знайшов місто, якого ніколи не було.
Нападки дуже вразили Шлімана. Він постановив припинити дальші пошуки й зробив таке повідомлення: «Ми копали тут з участю 150 робітників протягом трьох років; вибрали 250 тисяч кубометрів жорстви й дістали з руїн Іліона прекрасну колекцію дуже цікавих старовинних художніх пам’яток. Однак тепер ми стомлені, а тому що досягли мети і здійснили ідеал свого життя, то дальші розшуки Трої з 15 червня ц. р. припиняємо».
14 червня 1873 року, тобто напередодні від’їзду з пагорба Гісарлик, Шліман разом з дружиною вже о п’ятій годині ранку був на розкопках, стежачи, як працюють робітники. Однією стіною великої ями був мур будинку — палацу Пріама, як назвав його Шліман. Раптом дослідник здивовано втупився в одну точку: серед попелу й піску під скісним промінням ранкового сонця блищало щось золоте.
Швидко обернувшись до жінки, він стиха, щоб ніхто не чув, звелів:
— Іди скажи робітникам, що зараз відпочинок!
— Тепер? — здивувалася Софія. — Ще ж тільки сьома година.
— Так, зараз же… Скажи їм, що хочеш… О, вже знаю! Поясни, що в мене сьогодні іменини, а я забув про це; тепер даю їм вільний день, сповна зберігаючи платню. І принеси свою червону шаль…
Ні про що більше не питаючи, Софія точно виконала доручення. Коли вона повернулася, Шліман стояв у ямі навколішках і тремтячою рукою за допомогою складаного ножика щось викопував із землі, зовсім не звертаючи уваги на мур, який навис у нього над головою і щохвилини міг обвалитися. Софія розіслала шаль, і Генріх почав діставати з землі золоті та срібні коштовності. Їх було так багато, що насилу вмістилися в шалі. Потім Шліман з дружиною крадькома подалися до барака, старанно замкнули двері і, хвилюючись, обережно розіклали чудові скарби на столі.
Особливий подив викликали дві золоті діадеми. Одна з них — тонкої роботи ланцюжок, з якого звисало тридцять менших ланцюжків з кільцями у формі сердець; друга — товста й широка стрічка з виливаного золота, прикрашена брелочками.
Крім цих діадем, тут було 24 разки намиста, 6 браслетів, 8 700 перснів, 60 сережок, 4 066 брошок, золотий кубок вагою 600 грамів, золотий бутель, кілька срібних і мідних ваз, а також бронзова зброя.
Шліман був певен, що знайшов скарб царя Пріама, а може, навіть коштовності самої прекрасної Єлени, викраденої Парісом. «Усі ці речі, — пише він у щоденнику, — я знайшов під муром будівлі, присвяченої, як твердить Гомер, Нептуну чи Аполлону; отже, вони, напевне, лежали спочатку в дерев’яній скрині, яка — про це каже Гомер в «Іліаді» — стояла в палаці Пріама».
Шліман уявив собі перебіг тих драматичних подій, завдяки яким зберігся скарб. Ось бойові загони Агамемнона вдерлися в Трою. Домашні Пріама поспіхом уклали царський скарб у дерев’яну скриню, щоб закопати його під муром палацу. Але по дорозі їх забито. Вороги не звернули уваги на покинуту скриню. Навколо бурхала пожежа, валилися будівлі та мури, і скриня опинилася під руїнами. І хоч вона з часом струхла, але скарб цілком зберігся. Його тільки в XIX столітті відшукав палкий прихильник Гомера, людина, що приїхала сюди з далекої Півночі.
У той час Шліману було вже 52 роки. Але, знайшовши скарб, він радів, мов дитина, щасливий, що здійснилися мрії його молодості. Генріх по черзі брав у руки кожну річ, тішився нею, оглядав її через лупу. Зненацька його погляд спинився на дружині, на її красивих грецьких рисах. І чоловік урочисто надів їй на голову діадему, потім убрав жінку в намисто, сережки, брошки та персні, а тоді сів на стілець і довго милувався незвичайним видовищем. І здавалося йому, що то стоїть перед ним прекрасна Єлена в пишноті царських коштовностей, у вінку чорного волосся навколо ніжного, чарівного личка.
Що ж робити далі? Шліман довго вагався. Діставши од турецьких властей дозвіл на проведення археологічних розкопок, він зобов’язався віддати турецькому урядові все, що знайде в кургані Гісарлик. Але тепер, коли в руках у нього були такі чудові скарби, це здавалося просто неможливим. Археолог боявся, що жадібний султан не зрозуміє, які то неоціненні шедеври доісторичного мистецтва, і, хто знає, можливо, навіть захоче переплавити їх на метал. Тому однієї ночі він таємно вивіз скарб до Греції і передав його на сховок жінчиним родичам.
Звістка про велике відкриття викликала в усьому світі небувалу сенсацію. Знову розпалилися суперечки про Трою, але тепер ім’я Шлімана всі вимовляли шанобливо, навіть без тіні того поблажливого глузування, з яким до нього ставилися раніше. Громи вергав тільки турецький уряд: він привселюдно затаврував Шлімана як звичайнісінького контрабандиста.
Вождь троянського походу, «цар царів» Агамемнон, був син мікенського царя Атрея. За вчинений злочин боги навіки прокляли весь їхній рід.
Злочин зробив батько Агамемнона — Атрей, який огидно помстився на своєму рідному братові Фієсті за те, що той нібито відбив у нього дружину. Одного дня Атрей запросив до себе Фієста і почастував печенею. Одразу ж після бенкету Атрей сказав, що м’ясо, яке їв Фієст, — то тіло двох його замордованих синів.
Після жахливої різанини уцілів третій син Фієсти — Егіст. Хлопець поклявся мститися всьому родові Атрея. Агамемнон не здогадався, що діялося в душі двоюрідного брата, і, вирушаючи на чолі об’єднаних грецьких загонів під Трою, залишив його в Мікенах із своєю жінкою Клітемнестрою.
З третьої пісні «Одіссеї» ми знаємо, що сталося під час його відсутності: Егіст привернув до себе Клітемнестру, і обоє надумали погубити Агамемнона, як тільки той повернеться з-під Трої. Як саме вони здійснили свій намір — про це розповідає Гомер устами спартанського царя Менелая у четвертій пісні «Одіссеї»:
«Та незабаром боги втихомирили море похмуре,
Вітер попутний дали, й Агамемнон вернувся додому.
З радістю в серці ступив він на берег вітчизни любимий,
Сльози гарячі од щастя ллючи, цілував рідну землю.
З вежі помітив вождя вартовий, що його там поставив
Хитрий, підступний Егіст, два таланти за те заплативши.
Пильний дозорець стояв цілий рік на посту, щоб сказати
Пану своєму, як тільки прибуде Атрід. І тепер він
Зразу помчав у будинок Егіста. Той хитро придумав:
Двадцять сміливців він вмить одібрав і сховав у засаді.
В другій частині будинку велів частування подати,
Потім узяв колісниці й поїхав гостей зустрічати.
Цар Агамемнон не знав, що готує Егіст хитромудрий,
Сміло ввійшов він у дім. За обідом розкішним зненацька
Вбили зрадливо його, як вола біля ясел вбивають.
Ті, що прийшли з ним, усі полягли; але й люди Егіста
Згинули всі до одного в тій битві підступній, кривавій».
У трагедії Есхіла[48] «Агамемнон» показано, що винна у вбивстві Клітемнестра. Жінка не могла простити Агамемнону, що, вирушаючи під Трою, він оддав у жертву богам їхню доньку Іфігенію, аби вимолити в них попутний вітер плисти по морю. З трагедії ми довідуємося, крім того, що разом з Агамемноном у Мікенах загинула його полонянка Касандра, дочка царя Пріама, віщунка, яка зналася з духами і напророкувала загибель Трої.
Через вісім років до Мікен прибув син Агамемнона — Орест, який помстився за смерть батька. Він убив не тільки Егіста, але й свою матір Клітемнестру. Довгий час після цього вбивцю матері переслідують Ерінії — три сестри-потвори, уособлення жорстоких мук сумління; нарешті, після багатьох страшних для нього років, афінський ареопаг прощає йому гріх, і Орест вступає на закривавлений престол Атрідів.
На відміну від Трої, руїни Мікен не були зрівняні з землею. В північно-східній частині Пелопоннесу ще й тепер можна побачити похмурі стіни фортеці Агамемнона, яка височіє на крутій скелі. Ці мури складаються з величезних кам’яних брил, добре припасованих, але не скріплених між собою. До фортеці веде відома Лев’яча брама, через яку, повертаючись з-під Трої, проходив колись Агамемнон. Зверху на ній стоять два зроблені з монолітного каменю леви, яким невідомо коли хтось «повідбивав голови. Крім того, в руїнах є ще стародавня підземна водозбірня, яку наповнювали водою з джерела Персея за допомогою теракотового водогону.
Поза мурами на схилах сусідніх пагорбів височать сім монументальних гробниць, схожих на вулики. Ці споруди свідчать про могутність мікенських володарів і високий рівень тогочасного будівництва. Усі вони давним-давно пограбовані.
Найвидатнішою пам'яткою старовини є так звана гробниця Агамемнона. В похмурий склеп веде висока — заввишки п’ять метрів — брама, зроблена з кам’яних блоків; кожен блок важить кілька десятків тонн. Коли стоїш усередині будівлі, то складається враження, що це величезний вулик, споруджений з тридцяти трьох кам’яних кілець, які поступово звужуються і закінчуються вгорі банею. З цієї величезної зали, подібної до римського Пантеону, іде коридор до видовбаної в скелі комірки, де, напевне, спочивав останок покійного. царя.
Грецькі міфи про трагічний рід Атрідів, широко відомі завдяки творам Гомера й Есхіла, а також сувора велич руїн спричинились до того, що Мікени здавна приваблювали до себе багатьох грецьких і римських мандрівників. На їхню думку, звичайні люди не могли збудувати такі мури, і тому вони вірили, що то витвір нелюдського зусилля велетнів циклопів.
Близько 170 року нашої ери у Мікенах побував грецький письменник і мандрівник Павсаній. Ось як описав він свої враження: «Тут ще збереглися частини мурів, а також брама, на якій стоять леви. В руїнах Мікен є джерело Персея і підземна будівля Атрея, а також могили тих, кого Егіст забив на бенкеті після повернення з-під Трої. Там є могила Агамемнона, фурмана його колісниці Еврімедона, Теледама і Пелопса. Розказують іще, ніби Касандра народила Агамемнону близнят, і цих малих діток Егіст теж повбивав разом з батьками. Клітемнестру й Егіста поховали за межами фортеці, бо вважали, що вони не гідні спочивати всередині, там, де лежав Агамемнон і ті, хто загинув разом з ним».
Цей опис відіграв особливу роль в археологічних розшуках, що провадилися XIX століття. Чимало археологів, спираючись на повідомлення Павсанія, їхали в Мікени й спішно починали розкопки, але щоразу кидали їх, нічого не добившись.
До їхньої невдачі спричинилось своєрідне тлумачення тексту Павсанія. Грецький мандрівник недвозначно повідомляв, що Агамемнона і його товаришів поховано з внутрішнього боку мурів, але всі гадали, що вір мав на увазі не масивні мури самої фортеці. Треба сказати, що Мікени оточував ще один мур, значно менший, хоч він і охоплював ширший простір, те місце, де були схожі на вулики могили. Археологи вважали, що якраз ті могили бачив і описав Павсаній.
І ще дві обставини зміцнили таку думку. Подвір’я самої фортеці було дуже мале, важко вірилося, щоб на ньому могло міститися кладовище. Крім того, зробивши пробні свердловини, вчені впевнилися, що основна порода тут — твердий камінь, у якому не викопати могили.
Після великих успіхів на пагорбі Гісарлик Шліман зовсім не збирався спочивати на лаврах. Думаючи, де б знову почати розкопки, він згадав, що Гомер, називаючи місто Мікени, неодмінно додавав такі прикметники, як «багаті на золото», «золоті» або просто «багаті». І Шліман дійшов висновку, що в Мікенах має бути безліч цінних пам’яток старовини, зроблених із золота. Його самовпевненість, як і тоді, коли мова йшла про Трою, була нібито наївною, але так тільки здавалося.
У своїх міркуваннях Шліман передусім відкинув гадки, які існували раніше, вважаючи, що вони зовсім хибні. На всі докази вчених він знайшов таку просту відповідь, що навіть дивуєшся, чому до цього не додумалися археологи, які чудово знали розташування Мікенської фортеці.
Зважуючи повідомлення Павсанія, Шліман дійшов висновку, що грецький письменник мав на увазі велетенський мур самої фортеці, — адже він підкреслював, що в тім мурі була брама з левами, яка вела на подвір’я. А зовнішнього муру Павсаній ніяк не міг побачити, бо його зруйнували під час навали аргівців 468 року до нашої ери, тобто за 638 років до того, як мандрівник побував у Мікенах. Отже, Павсаній описував могили на подвір’ї фортеці, а не великі гробниці-вулики, споруджені на сусідніх узгір’ях.
Чи можна повірити, щоб на невеличкому майданчику подвір’я, який був ще й місцем громадських зборів, утворилося кладовище? Відповідь на це запитання Шліман знайшов знову ж таки у Павсанія. В іншому місці своїх спогадів мандрівник писав: «Тут зробили майдан для зборів так, що могили героїв стояли посередині його». Це свідчило про те, що у стародавніх греків був звичай ховати видатних людей на публічних майданах.
Щоб розпочати археологічні роботи, Шліману треба було дістати дозвіл від Грецького археологічного Товариства в Афінах. Але греки, пам’ятаючи гучну аферу з троянськими скарбами, не вірили йому. Переговори тривали понад два роки і, певно, так би й скінчилися нічим, якби Шліман не пообіцяв, що копатиме тільки на самому подвір’ї фортеці. Керівники Товариства нарешті дали дозвіл: вони були певні, що подвір’я не має з погляду археології ніякісінької цінності, що, крім черепків і каміння, там нічого не знайти. Але від Шлімана зажадали, щоб він повернув усі троянські знахідки, за винятком кількох дрібних речей, які йому дозволено держати в себе до кінця життя. Крім того, за ним мав стежити Грецький археолог Стаматокіс.
7 серпня 1876 року Шліман разом з дружиною прибув до Мікен. І тільки тут він зрозумів, яке важке завдання стоїть перед ним. Усе подвір’я було завалене високою купою — щонайменше кілька тисяч тонн — грузу. Генріх найняв у навколишніх селах 125 робітників і негайно взявся розчищати майданчик. Роботи почалися за кілька метрів од Лев’ячої брами. Одні робітники кайлами розворушували груз, інші лопатами насипали його в тачки й вивозили на подвір’я. Шліман раз у раз діставав з каміння різноманітні знахідки: фрагменти фризів, розмальовані вази, теракотові статуетки, кам’яні форми, в яких відливали ювелірні вироби, намисто й геми.
За чотири місяці викопали велику яму. І ось уже дісталися до самої поверхні майданчика. Тут Шліман зробив перше відкриття, яке дуже підбадьорило його. На скелястому грунті він знайшов розміщені широким колом кам’яні плити, а посередині — круглий олтар з видовбаною вгорі мискою і пробитою канавкою, через яку текла кров жертовних тварин. Під плитами, безперечно, були могили. На деяких із них ще можна було розрізнити не зовсім стерті барельєфи — зображення воїнів у колісницях і різноманітні мисливські сцени.
Тепер Шліман був уже майже певний успіху. Постаті на плитах дуже скидалися на героїв гомерівського епосу. Але найбільше враження на нього справив олтар з канавкою. В стародавні часи існував звичай на могилах померлих героїв різати жертовних тварин, причому різати так, щоб кров забитої тварини текла до могили. Отже, олтар на мікенському майдані вказував на те, що десь поблизу мають бути розшукувані могили.
Чекати підтвердження цього припущення довелося недовго. Коли в одному місці прибрали останній шар грузу, Шліман побачив перед собою видовбану в скелі чотирикутну яму, вщерть засипану землею. Він одразу ж звелів робітникам припинити роботу. Сам він був надто огрядний, тому відкопувати могилу почала дружина Софія. Лопаточкою і ножем вона дуже обережно вибирала з ями землю, старанно пересіваючи її крізь пальці. На глибині якихось п’яти метрів Софія знайшла першу річ, яка сповіщала про велике відкриття, — золотий перстень з печаткою.
А те, що побачили на дні ями, перевершило навіть найсміливіші сподівання. Там спочивали три грецькі воїни, оточені пишнотою відповідно до свого сану. На головах у них були посмертні маски з золотої бляхи. Вони зображали суворі обличчя бородатих чоловіків. Груди були вкриті золотими панцирами, щедро оздобленими орнаментом. Збоку лежало багато зброї: кинджали, мечі й щити.
Як тільки зняли маски, черепи двох покійників одразу ж розсипались на порох; третій зберігся цілком добре. На ньому ще видно було сліди шкіри, а здорові зуби, які стирчали в щелепі, свідчили про те, що покійний був чоловіком близько 35 років.
Шлімана охопила велика радість, він був певен, що знайшов останки. Агамемнона і його найближчих товаришів по зброї. З сльозами на очах, дослідник став навколішки й урочисто поцілував маску. А потім надіслав грецькому королю телеграму: «Я дивився в обличчя Агамемнона!»
Розшуки тривали. Було знайдено п’ять могил. У них лежало дев’ять чоловіків, вісім жінок і двоє малих дітей. Усі чоловіки мали золоті маски й панцири, а поряд — багато зброї, золоті та срібні келихи й інші побутові речі. У більшості жінок були золоті діадеми, оздоблені орнаментом і розетками стрічок. Збоку стояли золоті та срібні туалетні шкатулки, повні коштовностей. Трупи були вкриті сотнями золотих бляшок з вигравіюваними бджілками, рибами та розетками. Ці бляшки прикрашали колись одяг, від якого, певна річ, не лишилося й сліду.
Всі ці знахідки є свідчення високої мікенської культури й цивілізації. На особливу увагу заслуговує передусім зброя. Бронзові мечі, кинджали й щити оздоблено золотою та срібною інкрустацією — малюнками найрізноманітніших алегоричних сцен. На одному кинджалі ми бачимо лева, за яким женеться група мисливців з великими щитами, що цілком затуляють їхні постаті. На іншому (він походить з Єгипту) невідомий художник зобразив Ніл, гайок папірусових дерев, над якими тріпотять крилами дикі качки, котів, що крадуться через зарості. На лезі бронзового меча мчить щодуху табун коней, напрочуд добре переданих у русі.
Крім келихів, браслетів, діадем та шпильок до одягу, Шліман знайшов там безліч каблучок, перснів з печатками, зроблених з яспису, аметисту, агату й інших кольорових каменів. Завдяки цим знахідкам ми знаємо тепер, як убиралися жінки тогочасної Греції. На перснях з печатками збереглися ввігнуті малюнки модниць з накрученими зачісками, у широких спідницях на зразок криноліна. Вигравіювані постаті такі дрібні, що без збільшувального скла їх не можна й розрізнити, але тогочасні мініатюристи зробили їх з бездоганною точністю, і це викликає щире захоплення.
Ряд обставин, які важко було пояснити звичайною випадковістю, остаточно переконав Шлімана в тому, що знайдені трупи — останок Агамемнона і його родичів. Про це свідчив передусім той факт, що на майданчику було п’ять могил, саме стільки, скільки називає Павсаній.
Але найпереконливішим доказом була могила дітей Касандри. З наведеного тексту Павсанія ми знаємо, що під час різанини загинуло також двоє близнят — дітей Касандри та Агамемнона. І ось надзвичайний збіг обставин: в одній могилі лежало двоє діток, загорнутих у золоту бляху.
Мало того — однакова форма могил і те, що вони розташовані близько одна від одної, а також стиль прикрас на коштовних виробах та зброї — все це переконало Шлімана, що колись у Мікенах відбувся величезний похорон: тут поховано дев’ятнадцять жертв кривавої розправи Егіста й Клітемнестри.
Неймовірне щастя Шлімана, який уже вдруге, керуючись тільки інстинктом, зробив нечуване відкриття, викликало розголос у всьому світі. Спочатку ніхто не наважувався піддати сумніву його твердження, тим більше, що скарби, на перший погляд, свідчили про разючу подібність відкритого світу й світу, описаного Гомером.
В чому полягала ця подібність? Учені звернули увагу на те, приміром, що у воїнів Гомера були довгі щити, а греки, яких ми знаємо з історії, мали тільки короткі. На мікенських кинджалах і перснях з печатками воїни та мисливці були зображені саме з такими великими щитами. Це могло свідчити лише про те, що знахідки належать до епохи, в яку жили Агамемнон, Одіссей і Менелай.
Жваву дискусію викликала також чаша, знайдена в одній з мікенських могил. То був келих з ніжкою, по боках якої — дві великі ручки, а на золотій блясі вирізьблено двох голубів, дзьобами один до одного. З такого кубка, як описує Гомер, пили вино Нестор і Менелай.
Проте найразючіша була третя аналогія. В десятій пісні «Іліади» Гомер згадує про особливий шолом, прикрашений іклами дикого кабана, яких ніде не траплялося в «історичній» Греції. Тож можна уявити собі радість Шлімана, коли в одній могилі він знайшов 60 таких іклів, з одного боку горизонтально спиляних; ця обставина свідчила про те, що ікла прикрашали колись, мабуть, чи не шоломи похованих там воїнів.
У 1876 і 1884 роках Шліман проводив археологічні розкопки в Тіринфі. То була інша грецька фортеця, на південний схід од Мікен, поблизу міста Аргос. Її масивні мури, збудовані з необроблених кам’яних брил, стародавні вважали за диво світу, а Павсаній ставив їх на одному рівні з єгипетськими пірамідами.
Шліман не знайшов там ніяких скарбів, зате, вибравши сотні тонн землі й грузу, відкрив напрочуд хитрі оборонні споруди, що складалися з різноманітних бар’єрів, пасток і таємних коридорів, схованих у товстих мурах. Одне з найцінніших відкриттів, зроблених у Тіринфі, були руїни палацу, схожого на палац Одіссея. За головну частину його була колонна зала, де навколо відкритого вогнища збиралися найзнаменитіші грецькі мужі. У Тіринфі зала мала чотири колони, стіни тут було прикрашено кольоровими малюнками, що зображали різноманітні мисливські та воєнні епізоди. Денне світло просотувалось туди тільки через двері, а дим багаття виходив через отвір у стелі. В залі завжди були сутінки, отож зрозуміло, чому Гомер називав її «тінистою». Знайдені в руїнах теракотові вази й статуетки свідчать, що Тіринф належав до тієї самої культури, що й Мікени та інші місця Пелопоннесу.
Легендарні відкриття в Трої і в самій Греції принесли Шліману світову славу. Але найбільшої шани він зажив 1877 року, коли тридцять наукових товариств запросили його до Англії. Археолог їздив з міста до міста, виступав з лекціями, і публіка просто розривала його, засипаючи дипломами, почесними медалями та іншими відзнаками. В цій тріумфальній подорожі Генріха супроводила Софія, що справляла велике враження своєю класичною вродою, гідним способом життя і неабияким знанням археологічних відкриттів свого чоловіка.
Відтоді минуло тринадцять років. 1890 року, після однієї з багатьох поїздок в Англію, Шліман повертався до Афін, де він спорудив собі будинок і постійно жив разом з родиною. В дорозі Генріх захворів на гостре запалення вуха. Лікарі радили припинити подорож, але він не послухав: дуже поспішав, щоб устигнути додому на різдво.
Напередодні свята Шліман був уже в Неаполі. І тут, проходячи однією з площ міста, він упав непритомний. Милосердні перехожі занесли невідомого чоловіка до найближчої лікарні. Але його не прийняли: Генріх, як завжди, був дуже бідно одягнений, і там подумали, що це злидар, який не зможе заплатити за лікування.
Хворого перенесли до сусіднього комісаріату поліції. Там у кишені непритомного знайшли адресу місцевого лікаря, у якого цей чоловік лікувався. Викликали лікаря, — і той велів негайно взяти фіакр, щоб одвезти хворого до готелю. Саме в цьому готелі мешкав Генріх Сенкевич[49], який подорожував у той час по Італії. В одному з листів він повідомляє, що бачив, коли виносили непритомного Шлімана. Поліцейський почав турбуватися про те, хто сплатить усі витрати.
— Та це ж дуже багата людина! — відповів лікар і, на доказ, витягнув з кишені хворого жменю золотих монет.
Того ж дня Шліман помер від запалення мозку; помер далеко від дружини, дочки Андромеди й сина Агамемнона, далеко від своїх улюблених знахідок.
Отак скінчив життя колишній розсильний, згодом — багатий купець і, нарешті, один з найвидатніших у світі археологів.
1882 року в Афінах з’явився тридцятидволітній англієць Артур Еванс. Це був завзятий збирач пам’яток старовини, археолог і нумізмат, який цілі дні проводив у лавках старожитностей, — порпався в мотлосі, оглядав геми та монети і, коли щось припадало йому до смаку, не торгуючись, купував.
Молодий прибулець був дуже короткозорий і тому ніколи не розлучався з товстою сучкуватою палицею. Ця фізична вада спричинилась до того, що всі вважали його за типового книгогриза, який не бачить світу за своєю наукою. Ніхто не припускав, що цей кволий учений уже здобув собі в Англії славу людини, відважної до зухвалості, відомого шибайголови і бунтівника.
Це було тим більше дивно, що Артур Еванс походив із заможної, шанованої родини вчених, від багатьох поколінь зв’язаних з Оксфордським університетом і діяльністю Королівського наукового товариства в Лондоні. Батько його був відомий геолог і збирач стародавніх пам’яток, а крім того, займався ще й антропологією та археологією.
В домі часто збиралися батькові товариші, виникали палкі суперечки, і, прислухаючись до них, хлопець уже з дитинства зацікавився наукою. Маючи гострий розум, він швидко закінчив університет і став викладачем історії в Оксфорді.
Це було почесне становище. Здавалося б, молодий Артур піде слідами діда і батька, так само, як і вони, буде статечним професором університету. А тим часом у ньому крилася натура палка, бунтівлива, жадібна до романтичних пригод. Еванс критикував університетські порядки, і тому в нього незабаром почалися неприємності.
Свій вільний час і канікули Артур провадив так, що професорові це було щонайменше не до лиця. Він брав на плечі мішок і подавався пішки або верхи по Англії чи Європі, ночуючи в корчмах, у селянських хатах або стодолах. Молодий вчений обійшов так Румунію, Норвегію, Швецію, Фінляндію і навіть морозну тундру Лапландії.
1875 року Еванс уперше побував на Балканах і одразу ж полюбив їх палко, назавжди.
Усе там захоплювало його молоде гаряче серце: краєвиди Далмації, острови, півострови й затоки блакитної Адріатики, багата історія, римські, візантійські, венеціанські й мусульманські стародавні пам’ятки, а особливо мужній сербський і хорватський народ, який героїчно боровся за свою волю.
Саме в той час, коли Еванс був на Балканах, у Боснії та Герцеговині вибухло повстання проти турків, які з 1526 року тримали ці краї в страшному ярмі. Еванс незабаром став палким прихильником повстанців. Він цілими днями перебував у їхньому таборі, брав участь у партизанських походах, а одного разу, переодягнувшись, пробрався навіть у тил турецьких військ, щоб налагодити зв’язок із слов’янським населенням, що жило на території, захопленій ворогом.
Про бурхливі події на Балканах Еванс писав до англійських газет. У своїх кореспонденціях він славив героїзм повстанців, ганьбив жорстокість турецьких загарбників.
Одного разу Еванс попав до рук турків, і тільки паспорт англійського громадянина врятував його од шибениці. Проте йому довелося покинути Балкани й повернутися до Англії. Тут Артур викликав сенсацію своїм вбранням балканського повстанця, засмаглим, наче бронзовим, обличчям і полум’яною пропагандою за південних слов’ян. Еванс видав свої статті окремою книжкою; збирав гроші й одяг для стражденного народу, доля якого так глибоко хвилювала його.
Незабаром Еванс одружився, купив собі в Дубровнику будинок і оселився там на постійне проживання. Він займайся історією, археологією і політикою, розкопував давні могили, збирав грецькі та римські монети, описував венеціанські пам’ятки старовини в Далмації. Мешканці міста знали й любили Еванса.
Здавалося, тепер у нього почнеться спокійне життя. Але 1878 року вибухло повстання проти Австрії. Еванс, не довго думаючи, покинув усі наукові роботи й запропонував свою допомогу повстанцям. Довгий час він був у їхньому таборі, звідки знову писав кореспонденції до Англії, тільки цього разу про героїзм повстанців і поразки австрійських військ. Його будинок став за місце зборів і схованку для патріотів, яких переслідувала поліція. Однак австрійська розвідка незабаром пронюхала, що діється в його домі. Еванс дістав наказ негайно покинути Австрію.
В англійських університетських колах Артура, як і раніше, вважали за людину несерйозну і безвідповідальну. Отож не дивно, що, почавши клопотання про посаду керівника невеликого лондонського музею, він натрапив на шалений опір. І тоді в ньому знову обізвалася войовнича вдача. Еванс написав ряд статей, у яких викрив хиби в роботі музею; наслідком цього було те, що, всупереч усім протестам, він добився посади директора. Там Еванс і працював до кінця життя, перебудувавши всю роботу в музеї.
Весь вільний час Артур мандрував. 1882 року, під час однієї такої подорожі він, як ми вже згадували на початку розділу, опинився в Афінах. Нишпорячи по антикварних крамницях, Еванс звернув увагу на непоказні, але своєрідні речі, до яких антиквари ставилися досить зневажливо. Це були плескаті кольорові кам’яні кружальця з дірочкою — немовби медальйони чи амулети, що їх носили на шнурочку або ланцюжку. На кожному з цих кам’яних медальйонів видніли вирізьблені таємничі літери, не схожі ні на єгипетські ієрогліфи, ані на ассірійський клинопис. На запитання Еванса торговці сказали, що одержують кружальця з Кріту — селяни вибирають їх там з поораної землі.
Еванс не сумнівався, що ці амулети надзвичайно старі, що вони походять з того періоду крітської історії, коли там буйно розквітала невідома нам культура з оцим ще не розшифрованим письмом. Про цю культуру, якщо не брати до уваги міфів та легенд, на той час ніхто нічого не знав. Знайдені кружальця стали для Еванса за слід, який мав привести його до важливих археологічних відкриттів. Тому Артур скуповував, де тільки міг, загадкові медальйони, довго розмірковував над чудернацькими знаками і, нарешті, надумав податись на Кріт, щоб власноручно почати розшуки.
Приїхавши до Афін, він, певна річ, не обминув дому людини, яка відкрила Трою та Мікени — Генріха Шлімана. Маючи з собою рекомендаційний лист батька, Артур одразу вирушив провідати археолога. З першої ж хвилини знайомства обидва, незважаючи на велику різницю віку, дуже сподобались один одному. Цілісінькі дні, а часто й ночі, вони провадили в палких дискусіях. Шліман жив, зачарований золотими скарбами Трої та Мікен, англієць же з упертим завзяттям нидів над мікенськими печатками, вивчаючи своїм короткозорим поглядом вигравіювані на них постаті жінок.
Його цікавило насамперед убрання тих модниць. Артур знову віч-на-віч зустрівся з крітською культурою. Подібне вбрання він уже бачив на черепках глиняного посуду, вивезених з Кріту і виставлених на продаж у крамничках афінських антикварів.
Спостереження Еванса, його думки про таємничий зв’язок між двома культурами — мікенською і крітською — справили величезне враження на Шлімана, який, закінчивши роботу в Мікенах, саме вибирав собі нове місце для розшуків.
А втім, таємниця Кріту хвилювала дослідника вже кілька років. Не тільки легенди та міфи про Тезея і Дедала, в яких Шліман дошукувався зерна історичної правди, але й записи таких стародавніх істориків, як Геродот і Фукідід, свідчили про велику культурну та політичну роль, що її в доісторичні часи відігравав цей острів у басейні Егейського моря.
Всі ми знаємо ці прекрасні легенди, а проте далебі не зашкодить хоч побіжно згадати їх ще раз.
… Крітський цар Мінос, який жив у своїй столиці Кноссі, був могутній володар, але в сімейному житті він зазнав великої ганьби, його жінка Пасіфая народила на світ Мінотавра — жахливу потвору: напівлюдину, напівбика. Щоб приховати від людей свою ганьбу, Мінос велів архітекторові Дедалу збудувати для Мінотавра палац-лабіринт із заплутаними ходами, галереями й коридорами.
Одного разу син Міноса Андроген подався до Афін на змагання. Юнак був такий дужий і вправний в усіх видах спорту, що легко переміг афінян, показавши свою недосяжну перевагу. Афінського царя Егея охопила заздрість, і він наказав підступно вбити юнака. Щоб помститися за смерть сина, Мінос з великим військовим флотом вирушив у похід на Грецію, зруйнував Афіни й примусив Егея платити данину: щорічно посилати сім дівчат л сім юнаків, яких мало пожирати криваве чудовисько Мінотавр.
Два роки підряд афіняни платили жахливу данину. Третього разу, коли серед молоді вибирали нові жертви, до них добровільно приєднався син Егея — Тезей, який надумав перемогти Мінотавра і таким чином покласти край мукам своїх земляків.
Вирушаючи в небезпечну подорож, син домовився з батьком: коли на кораблях, які повертатимуться з походу, будуть чорні вітрила, то це означатиме, що він, Тезей, зазнав поразки й сам загинув; а пурпурові вітрила дадуть радісну звістку про здобуту перемогу.
На Кріті Тезеєві всміхнулося щастя: в нього закохалась Аріадна, дочка Міноса. Потайки від батька вона дала юнакові меч та клубок ниток і веліла, щоб він прив’язав нитку біля входу, а потім, ідучи вглиб, поступово розмотував клубок. Тезей убив Мінотавра й за допомогою нитки Аріадни разом із своїми товаришами вийшов з лабіринту.
Судно Тезея таємно покинуло Кріт і попливло до Афін. Але охоплений радістю від здобутої перемоги Тезей забув підняти пурпурове вітрило.
Цар Егей, сидячи на високій скелі, нетерпляче виглядав сина. Побачивши корабель з чорним вітрилом на щоглі, він зрозумів, що Тезей загинув, і, не маючи сили пережити цю втрату, кинувся в море. Відтоді це море називають Егейським.
Тим часом Дедал, сам родом з Афін, засумував за батьківщиною і наполегливо просив Міноса звільнити його від служби. Однак володар Кріту не хотів відпустити талановитого будівничого, винахідника й артиста, з яким ніхто не міг зрівнятися. Це ж він збудував морський порт, лабіринт і прекрасний царський палац, винайшов свердло, ткацький верстат, водогін і теслярський ватерпас, дуже потрібний у будівництві.
Не діставши згоди царя, Дедал вирішив таємно виїхати з Кріту. Він зробив собі й своєму синові Ікару крила з пташиних пер, зліплених воском. Перед польотом батько повчав сина, щоб той не піднімався високо в небеса, бо гаряче проміння сонця може розтопити віск. Коли вони обидва, мов ті орли, шугонули в блакитний простір, Ікар забув пересторогу батька. Радісний, захоплений тим, що летить, наче вільний птах, він піднімався дедалі вище й вище, до золотого диску, аж поки одвалилися розтоплені крила і хлопець грудкою впав у морську безодню.
В невтішному горі Дедал полетів на Сіцілію, під захист місцевого царя, який гостинно прийняв його. Але Мінос не здавався. На чолі свого військового флоту він поплив до Сіцілії і зажадав, щоб йому видали втікача. Цар Сіцілії вдав, ніби йому приємно бачити сусіда, і, як привітний господар, велів приготувати для гостя ванну. Саме в ту мить, коли Мінос зібрався вже митися, три царівни зненацька зіпхнули його в басейн з окропом; так Дедал позбувся жорстокої неволі.
Розповідь про Тезея афіняни зовсім, не вважали за легенду. Вони були певні, що то історична постать, що могила його стояла в самому центрі Афін. Річницю переможного повернення Тезея з Кріту відзначали як велике свято, під час якого дівчата й хлопці на пам’ять про порятунок афінських жертв ходили вулицями міста радісні, прикрашені квітами.
На думку Шлімана, легенда про Тезея свідчить, що Кріт завдяки могутньому військовому флоту здобув у свій час гегемонію над усім басейном Егейського моря. Якщо цей висновок слушний, міркував Шліман, то колись і справді, напевно, був якийсь могутній цар Мінос, котрий захопив Афіни, або ж, як твердить Гомер, крітські царі тогочасної династії називалися міносами, подібно до того, як володарі Єгипту називалися фараонами. У XIX пісні «Одіссеї», видаючи себе за внука Міноса, Одіссей розповідає:
Посеред моря того, де вода — як вино, промениста,
Острів прекрасний, багатий лежить. Зветься Кріт він. Людей там
Тьма-тьмуща. Різні чудові міста є на острові тому,
І серед них місто Кносс величезне, в якому царем був Мінос…
Точніші повідомлення дає Фукідід. У першій книзі його твору «Пелопоннеська війна» читаємо: «Першим же нібито мав флот Мінос. Він панував над більшою частиною моря, яке зветься тепер Еллінським, мав також владу над Кікладами; більшу частину їх він перший перетворив на колонії, вигнавши карійців, і синів своїх поставив панами. Звичайно, він скільки міг винищував на морі піратів, дбаючи про те, щоб йому попадало більше зиску».
Шліман постановив з’ясувати таємницю крітської культури. 1886 року він поїхав на Кріт, щоб ближче ознайомитися з нею.
За кілька кілометрів од міста Геракліона, в гірській долині є пагорок Кефала, де, за переказами, колись мало бути місто Кносс. Років за дев’ять до приїзду Шлімана на Кріт у цьому районі починав копати іспанський консул, який зробив пробну щілину і потвердив, що глибоко в землі там є якась величезна будівля.
Щоб мати можливість провадити систематичні археологорозвідувальні роботи, треба було насамперед купити цей пагорб у хазяїна. Але спритний крітянин зажадав, щоб разом з пагорбом у нього купили все господарство — будівлі, виноградники, оливкові сади — за сто тисяч франків. Це була така висока ціна, що Шліман не згодився на неї і розгніваний повернувся до Афін.
Селянин, побачивши, що переборщив, надіслав до Афін телеграму — він, мовляв, зменшить ціну до сорока тисяч франків, але з умовою, що Шліман одразу ж виплатить цю суму на його рахунок в афінському банку.
Та недарма Шліман багато років був купцем: у поспіху селянина він відчув якийсь підступ. Він поїхав на Кріт і з обуренням пересвідчився, що на пагорбі було на 1612 оливкових дерев менше, ніж твердив господар.
Розлютований шахрайством, дослідник махнув на все рукою і не захотів купувати ділянки. Шліман-купець на цей раз переміг Шлімана-археолога. Через ті оливкові дерева, які йому не дуже й потрібні були, він, власне, відмовився від третього — хто знає, чи не найбільшого в його житті — відкриття.
Через чотири роки після смерті Шлімана на Кріт приїхав Артур Еванс. З першого ж погляду англієць полюбив його: куди не кинеш оком — скрізь свідчення блискучої історії цього острова. Греки, римляни, франки, венеціанці й турки лишили там сліди свого панування. В Геракліоні вчений захоплювався левом св. Марка, вирізьбленим на старій венеціанській цитаделі; круглими банями мечетей і стрілчастими вежами католицьких костьолів, які височіли над будиночками. Йому подобався і краєвид острова — пошарпані вапнякові пагорби, тінисті яри, зелені, залиті сонцем улоговини, сріблясті пляжі й ультрамаринове море.
Однак почати роботи поки що не вдалося. Туреччина, яка на той час захопила острів, не забула Евансу палкої симпатії до балканських повстанців. Де тільки можна було, йому чинили найрізноманітніші перешкоди. Тому вчений поїхав до Англії і повернувся тільки через п’ять років, коли Кріт знову було приєднано до Греції. За гроші, які дав йому батько, Артур купив пагорб Кефала, спорудив там будинок і взявся копати.
Уже перші розкопки переконали Еванса в тому, що він відкрив якусь невідому цивілізацію, далеко старшу за мікенську. На площі на два з половиною гектари під землею був величезний палац такої архітектури, яка могла виникнути лише в багатій країні з віковими традиціями.
Робота посувалася, із-під землі показувалися анфілади кімнат і зал, галереї, таємні переходи, портики, сходи й дворики, розташовані так заплутано, що справді скидалося, ніби то лабіринт. «Уже немає жодного сумніву, — писав Еванс, — що велика будівля, яку ми називаємо палацом Міноса, тотожна з легендарним лабіринтом. У горизонтальному плані, на якому видно довгі зали й сліпі коридори з заплутаними ходами та невеличкими кімнатками, ця будівля справді має всі ознаки хаосу».
Через місяць Еванс зробив відкриття, про яке заговорили в усьому світі. На одній стіні напрочуд добре зберігся кольоровий малюнок. На ньому сучасна людина вперше побачила представника того загадкового народу, який колись, у далекому минулому, досягнув надзвичайно високого рівня культурного розвитку. Фреска зображала юнака, який обома руками тримав велику конусу» вату вазу. Юнак був ставний, засмаглий, одягнений тільки в пов’язку на стегнах. Благородний профіль, пухлі губи й чорні, мигдальні очі надавали йому вроди, трохи схожої на жіночу, і від неї віяло занепадницькою витонченістю.
Портрет крітянина особливо схвилював єгиптологів.
Тепер з’ясувалася цікава «таємниця чоловіків» загадкового народу, який єгиптяни називали «кефтіу». Зображення цих чоловіків частенько траплялися на стінах єгипетських гробниць. Їх упізнавали по золотисто-голубих пов’язках і характерних вазах, у яких фараонам приносили дари й данину.
В ієрогліфічних написах на гробницях ті дивно одягнені чоловіки називалися посланцями «народу з острова», або ж «народу з великого зеленого моря». Тільки відкриття Еванса підтвердило те, що вчені підозрівали вже давно: «кефтіу» — то були мешканці острова Кріт. Фараони часто воювали з крітянами, а в мирний час жваво торгували з ними. Історія згадує, наприклад, що крітські кораблі на замовлення фараонів перевозили з Лівану до Єгипту кедрове дерево.
Понад тридцять років свого життя Еванс присвятив на те, щоб відкопати палац Міноса; він оддав на це весь маєток, успадкований після смерті батька.
Лише через кілька років копітких археологічних і відбудовчих робіт вчений по-справжньому побачив, який великий і пишний то був палац. Те, що здавалося хаосом, поступово перетворилося на розумний лад, який свідчив про високе вміння крітських будівельників.
Навколо широкого брукованого майдану стояли різноманітні будинки. Там були приміщення для урочистих прийомів, особливі кімнати для царя й цариці, для придворних чоловіків та жінок, для слуг і рабів, а також просторі господарські споруди, в яких стояли верстати царських ремісників. Палац мав кілька поверхів, зв’язаних між собою монументальними сходами, що спиралися на колони особливої форми: на відміну від грецьких колон, вони звужувались не вгору, а вниз.
У підземеллі палацу Еванс знайшов великі склади, а в них багато високих — до трьох метрів — глиняних амфор, у яких зберігали харчі, зокрема вино й маслинову олію — головний продукт острова. Підраховано, що в знайдених амфорах могло вміститися близько 35 тисяч літрів вина та олії. З цього видно, що в палаці крітського царя був надзвичайний достаток. У підлозі складу знайшли муровані тайники. Навіщо вони? Довгий час цього не могли пояснити. Та ось у них помітили мікроскопічні сліди золота, і тоді стало зрозуміло, що цар Мінос переховував у цих тайниках свої скарби, здобуті на війні чи в торгівлі.
Цікаве й саме приміщення палацу — тронний зал, який зберігся особливо добре. Притулений до стіни, там стоїть царський трон. Це найстаріший на світі трон, що вцілів до наших днів. На стіні обабіч трону видніють дві стилізовані міфічні істоти — леви з головами птахів, намальовані в іржавому кольорі на блідо-голубому тлі. Уздовж двох бокових стін стоять кам’яні лави для придворних сановників.
Проте найбільше враження справляло те, що палац мав усі вигоди. На кожному поверсі є водогін і каналізація, що й досі викликає подив фахівців. Мешканці палацу мали до вжитку ванни, водойми, щоб мити ноги, і вбиральні, які споліскувались водою. У всіх кімнатах було свіже повітря й сонячне світло — воно доходило через двері з головного подвір’я, через отвори в склепінні або горішні вікна.
Крітські царі не боялися нападів, їм не треба було оточувати свої міста фортечними стінами. Безпека Кріту пояснювалась не тільки положенням острова, віддаленого од материка. Вона залежала насамперед від того, що Кріт мав найпотужніший, якщо не єдиний, на той час військовий флот, і ця сила обороняла береги набагато краще, ніж будь-яка фортеця.
Своєю архітектурою — легкою, відкритою і вільною — палац у Кноссі схожий на палаци доби Відродження. Морякам, які причалювали до крітського порту, відкривалася чудова картина. На тлі голубого південного неба в сонячному промінні вимальовувались сліпучо-білі споруди на кілька поверхів, із багатьма терасами, сходами, колонами й портиками. Це мало бути прекрасне видовище, отож не дивно, що моряки захоплено розповідали про нього в різних країнах.
Усе свідчило про те, що колись тут жили талановиті митці, будівничі й торговці. Але з перших археологічних знахідок важко було визначити походження цього народу, квітуча культура якого мала надзвичайно великий вплив на культуру інших народів — жителів навколишніх материків і островів Середземного моря. В руїнах палацу Еванс знайшов, сотні глиняних табличок, укритих загадковим письмом, з яким він уже зустрічався в Афінах. Ці таблички, напевно, з’ясували б таємницю походження крітян. Та як не старалися вчені, тих дивних знаків більше ніж півстоліття ніхто не міг прочитати.
Узнати про життя та звичаї давніх мешканців Кріту допомогло те, що стіни кімнат, портиків і галерей палацу були оздоблені багатьма фресками, які зображали різноманітні сцени з життя народу. В цих малюнках крітські художники передали радісний світ кольорів, у якому з великою майстерністю прославляли чарівність життя. На щастя, частина фресок збереглася; вони й досі викликають подив своїми соковитими, багатими кольорами, в яких переважають голубі, зелені та пурпурові відтінки.
Самі малюнки дещо стилізовані, бо вони виконували декоративну роль, але в чистих, чарівних лініях художники майже не відходили від засад реалізму. Дивлячись сьогодні на ще не стерті малюнки, ми немовби переносимося в інший світ, і перед нашими очима постає барвисте, розмаїте життя. А проте це життя тільки придворне, сповнене всіляких умовностей, життя вишуканої публіки, відданої втіхам і розвагам. Ці малюнки дуже відрізняються від мікенських фресок, основний мотив яких — батальні й мисливські сцени. З крітських малюнків видно, що цар Мінос і його придворні жили в нечуваній розкоші. Все це могло бути тільки за умов жорстокої експлуатації народних мас, за умов рабства.
Ми бачимо перед собою дівчат і хлопців, які бредуть полем, по коліна в квітах, борців і боксерів, танцівниць у завзятому танці, процесії жриць, які приносять офіру на олтар. На одному малюнку зображено чотирьох рабів, — вони несуть ноші, в яких сидить чепурна дама. На стінах єгипетських гробниць намальовано тільки застиглі, умовні постаті людей, одягнених у накрохмалені лляні шати; а з малюнків у Кноссі перед нами постають живі люди, зображені в невимушених позах, близькі й зрозумілі нам.
Тут є й алегоричні сцени, а поряд з ними знаходимо мотиви, взяті безпосередньо з крітської природи. Ось луки, порослі квітучими лілеями, шафраном і фіалками; куріпки в заростях ситнягу, дикі кабани біжать, доганяючи зайців; коти чигають на півнів; а там грізні бики й розквітлі оливкові гілочки. Крітяни жили в дружбі з морем, отож на фресках бачимо восьминогів, риб, морських зірочок і молюсків. З усього цього видно, що крітяни любили природу, відчували й розуміли її красу, чим докорінно відрізнялись од сучасних їм народів Месопотамії, Єгипту і навіть Греції.
Одним з найкращих є малюнок, де зображено молодого крітського царя. Засмаглий юнак прямує полем, порослим лілеями. Руку він поклав на серце, а сам весь трошки подався назад. Широкі м’язисті плечі і неприродно тонка талія надають йому привабливої граційності й сили молодого бога. За одяг юнаків править лише біло-голуба пов’язка, а голову прикрашає блакитна корона з павиних пер; з-під корони на плечі спадають чорні кучері. Обличчя в нього ніжне, мов у дівчини, — видно, що цей елегантний молодик виріс в оранжерейних умовах палацу, далеко від поля бою, не знаючи брязкоту мечів, любого серцю суворих мікенських воїнів.
Палку дискусію, яку ще й досі до кінця не розв’язано, викликала так звана «Фреска тореадорів». Ми бачимо на ній розлюченого бика, над спиною якого в карколомному стрибку злетів молодий чоловік. Позаду стоїть акробатка, простягнувши руки, щоб підтримати юнака, а її подруга хапає бика за роги, ладнаючись зробити такий самий стрибок. Напевне, то був народний спорт, бо подібні сцени часто зустрічаються на кераміці й печатках, викопаних у різних місцях Кріту.
Ця сцена страшенно зацікавила Еванса. Не лишалося ніякого сумніву, що така еквілібристика потребувала вміння блискавично орієнтуватися і просто надлюдської спритності та відваги. Чи фізично людина могла це зробити? Запитали фахівців, зокрема іспанських тореадорів та американських ковбоїв; ті відповіли негативно. На їхню думку, розлютований бик мчить з такою страшною швидкістю, що немає людини, яка б зуміла вмить схопити його за роги, піднятися на руках, перевернутися в повітрі й стати на ноги вже позаду тварини.
А проте ця сцена не могла бути лише фантазією крітських художників. Деінде вони зображають нещастя, які при тому неминуче траплялися. На одній вазі намальовано, як бик рогами прошив дівчину, що на якусь частку секунди загаялась; в іншому місці — на печатці — зображено розлютовану тварину, коли вона топче і б’є рогами поваленого на землю юнака. Таємниця тієї несамовитої акробатики так і лишається нерозгаданою.
В палаці Міноса подекуди (зокрема в тронному залі) намальовано гострий з обох боків топірець. Спочатку дослідники не знали, навіщо він, хоч і не сумнівалися, що в крітян то був якийсь важливий символ. Одні вважали його за емблему царської влади, як сокира та пучок різок, що їх носили колись ліктори перед римськими консулами; інші були схильні до думки, ніби то знак, зв’язаний з релігійним культом крітян. Остаточно це з’ясувалося після відкриття, зробленого в одній печері, де, як твердить легенда, народився Зевс. У щілинах між сталактитами й сталагмітами знайдено безліч малесеньких, гострих з обох боків топірців — побожний люд складав колись їх там як релігійну жертву.
Сокира з подвійним лезом називається по-грецькому лабрис. Можна припускати, що від цього кореня походить слово «лабіринт», і що цим словом спочатку називали палац царя Міноса, бо там майже на кожному кроці була характерна емблема — гострий з обох боків топірець.
Поступово «лабіринт» почали ототожнювати з заплутаною внутрішньою будовою палацу, і нарешті він перетворився в народній уяві на особливу будівлю, де легендарне чудовисько Мінотавр пожирало людські жертви, що заблукали в її коридорах.
Можливо, навіть у міфах про Тезея та Мінотавра є відгомін реальних подій. Адже могло бути, що крітські царі спочатку ув’язнювали афінських бранців у своєму палаці, а потім під час публічних ігор примушували їх робити оті карколомні вправи з биками-Мінотаврами. Ці поєдинки здебільшого закінчувалися смертю борця на рогах, розлютованої тварини.
І коли Артур Еванс ототожнював відкритий ним палац у Кноссі з лабіринтом, про який розповідали грецькі міфи та легенди, то його припущення не було безпідставне.
Докази, які зібрав Шліман, намагаючись довести, що в мікенських могилахвін «дивився в обличчя Агамемнона», спростовувано ще за його життя. Деякі дослідники, серед них і найближчий співробітник Шлімана, відомий археолог Вільгельм Дерпфельд, висловили думку, що хронологічно мікенські могили принаймні на чотириста років випередили часи Агамемнона.
Взявши 1180 рік до нашої ери як дату закінчення троянської війни, вони вважали, що ці могили виникли на початку XVI століття до нашої ери.
Нова гіпотеза мала бути приємна Шліману: як-не-як, зміст її зводився до того, що знахідки в Мікенах мають для історії далеко більше значення, ніж він сам міг припускати.
До відкриття мікенських могил історію Греції починали з першої Олімпіади, яка відбулася 776 року до нашої ери. Все, що було раніше, вчені відносили до легенд і міфів, позбавлених історичних доказів. Шліман гадав, що своїми знахідками в Мікенах він розширив рамки грецької історії на чотириста років, а на думку його критиків, людські знання завдяки йому сягнули в глиб віків більш як на вісімсот років, дійшовши невідомого доги світанку Стародавньої Греції.
Але Шліман надто міцно прив’язався до думки, що відкрив могилу Агамемнона. Дослідник не визнав нової гіпотези й повставав проти всіх застережень та сумнівів. У цьому він був дуже схожий на Колумба, який до самої смерті твердив, що відкрив новий морський шлях до Індії, хоч насправді його заслуга була далеко більша, бо мореплавець відкрив новий континент.
Тут не місце докладно перелічувати всі докази полеміки. Обмежимося тим, що порівняємо лише кілька основних доказів Шлімана (ми їх стисло назвали вже в розділі «Золота маска Агамемнона») з відповідями його супротивників, ніби в мікенських могилах поховано бойовий загін Агамемнона.
Перший доказ. Довгі щити, чаша з подвійною ручкою і оздоби з іклів дикого кабана свідчать про те, що мікенські воїни були героями троянської війни.
Відповідь. Ці збіги й справді наводять на такі думки. Але не можна нехтувати відмін, які набагато, істотніші за ці збіги. Розкопки доводять, що жителі Мікен ховали своїх покійників, а воїни Гомера спалювали їх на вогнищі. В мікенських могилах знайдено зброю тільки з бронзи, тим часом герої «Іліади» мали вже щити й мечі із заліза. З цього випливає єдиний висновок: мікенці жили в бронзовий вік, на кілька сот років раніше, ніж почався залізний вік, до якого належали Агамемнон та його товариші по троянській війні.
Другий доказ. Павсаній повідомляє, ніби він оглядав на подвір’ї мікенської фортеці п’ять могил — Агамемнона та його товаришів. І Шліман відкопав там саме п’ять могил, тобто стільки, скільки називає грецький мандрівник.
Відповідь. Так, спочатку цей доказ мав деякі реальні підстави, але недовго: трохи пізніше грецький археолог Стаматокіс знайшов на подвір’ї шосту могилу, тим самим спростувавши доказ. Отож треба визнати, що Павсаній, напевно, бачив інші могили, а не ті, які відкопав Шліман.
Зрештою, це підтверджують і додаткові дослідження території. Виявилося, що висока купа грузу, який укривав подвір’я мікенської фортеці, лежала там ще за часів Павсанія, через те й могил глибоко під тим грузом тоді не видно було. А втім, саме ця обставина пояснює надзвичайно щасливий, рідкісний в археології факт, що царські могили, повні золотих скарбів, уціліли — їх не сплюндрували численні загарбники, які в різні часи володіли Пелопоннеським півостровом.
Третій доказ. Знайдені в могилах трупи поховано колись в той самий час, то був груповий похорон. Отже, в Мікенах відбулося якесь злочинство, і жертвою його стало дев’ятнадцять осіб з царської династії та придворних вельмож. Що ж то за злочинство могло бути, як не кривава різанина Егіста й Клітемнестри?
Про те, що трупи поховано одночасно, свідчать дві обставини. По-перше, могили засипано землею і грузом, а це неспростовний доказ того, що в них ховали тільки один раз. Коли б це були сімейні гробниці, в яких довгий час ховали померлих своєю смертю членів царської родини, то їх би накривали кам’яними плитами, а не засипали землею. По-друге, оздоби на зброї, коштовностях і печатках за своїм стилем і тематикою тотожні, отже, вони належать до одного й того ж періоду.
Відповідь. Усі ці докази побудовано на непорозумінні, до якого спричинилося недостатньо докладне вивчення старовинних пам’яток. Її спростував Дерпфельд, якого ми вже згадували. Перетрушуючи груз, який був у могилах, він знайшов у ньому рештки побитих кам’яних могильних плит. Отже, всупереч припущенням Шлімана, скельні могили були гробницями, де протягом довгого часу ховали членів царської сім’ї. Коли фортецю знищили, кам’яні плити під вагою руїн розламались і впали всередину могил разом із грузом та землею. Це й створило враження, що могили засипано землею одночасно.
Друге твердження теж відпало, бо на речах домашнього вжитку, які належали окремим покійникам, знайшли спочатку непомічені, але безсумнівні відмінності в оздобах. Ці відмінності відбивали, мов дзеркало, розвиток мікенської культури протягом якихось, ста чи двохсот років і доводили, що кожного покійника ховали в гробницях окремо, а не одночасно. Небіжчики були представниками кількох поколінь невідомої нам царської династії, яка панувала в Мікенах за кілька сот років до Атрея, Агамемнона й Ореста.
Ця суперечка про Агамемнона дуже цікава. Вона дає нам уявлення про ті методи, якими користується археологія, пояснюючи наслідки розкопок і дошукуючись історичної правди. Це методи, яких не посоромився б і Шерлок Холмс. Опираючись на ледь помітні неточності, що їх допустився Шліман, Дерпфельд та інші археологи дедуктивним шляхом дійшли зовсім несподіваних наслідків: вони відкрили невідомий період грецької історії, більше того — наважилися зробити спробу визначити його дати.
Дивовижну влучність їхніх міркувань цілком підтвердили розкопки на Кріті, проведені вже після смерті Шлімана. Відкопавши палац Міноса в Кноссі, Артур Еванс встановив, що його руїни походять не з однієї епохи: адже крітяни з покоління в покоління зводили на місці знищених уже мурів нові споруди, щораз більші та красивіші. І з кожного періоду лишилися виразні сліди цього будівництва — різні верстви культури. На споді Еванс знайшов грубий шар з епохи полірованого каменю, який свідчив про дуже давнє походження селища.
Еванс намагався дослідити, які саме верстви культури йому пощастило відкопати, визначити, до якої епохи належить кожна з них. Адже тільки це могло пролити світло на історію Кріту. В цьому полягало основне завдання Еванса.
Виконати його було нелегко. На щастя, мешканці Кріту з найдавніших часів підтримували жваві стосунки з Єгиптом, а єгипетську хронологію, прочитавши ієрогліфічні написи на стінах гробниць, учені вже знали дуже докладно.
В одній із верств, відкритій у Кноссі, Еванс знайшов єгипетську статуетку з діориту; вона походила з 2000–1790 років до нашої ери, тобто з періоду Середнього царства Єгипту. Ясно, що всі інші знахідки, видобуті з тієї самої верстви — зокрема черепки з однорідним орнаментом — не могли виникнути раніше, ніж за 2000 років до нашої ери. Речі єгипетського походження Еванс знайшов і в нижніх та верхніх нашаруваннях руїн; поступово вчений зумів порівняно точно відтворити історію виникнення палацу Міноса.
В цій копіткій праці йому допомогли єгиптологи. У гробницях фараонів частенько трапляються художні вироби такої форми і з таким орнаментом, яких не знали в Єгипті. Археологи розуміли, що це речі не єгипетської роботи, а от з якої країни їх привозили — сказати не могли. Тільки розкопки в Кноссі дали можливість визначити, що всі ці вироби походять з Кріту. Але найважливіше те, що, прочитавши ієрогліфи, вчені дізналися, коли саме ці речі привезено до Єгипту. Отож порівнюючи крітські вироби, знайдені в єгипетських гробницях, з подібними знахідками з Кносса, можна було точно встановити дати всіх верств, відкопаних у руїнах палацу.
Як саме за цим методом визначили час виникнення мікенських могил? Ми знаємо, як, прийшовши до Шлімана, Еванс звернув увагу на те, що в уборі мікенських і крітських жінок є багато спільного. Розкопки в Кноссі не тільки підтвердили його спостереження, але й показали, що вплив крітської культури на культуру Мікен був більший, ніж спочатку гадали. Чимало зброї, коштовностей і посуду з мікенських могил виготовлено на Кріті, або ж їх зробили на місці крітські ремісники.
Метод дослідження різних верств, застосований Евансом на Кріті й перевірений єгиптологами на єгипетських розкопках, дав чудові наслідки. На підставі його неважко було встановити, коли виготовлено речі, знайдені в мікенських могилах. Наслідки цих досліджень збігалися з висновками, до яких тільки шляхом дедукції прийшли критики Шлімана: могили в Мікенах виникли XVI століття До нашої ери, отже, в них не могли бути поховані Агамемнон та його соратники, які жили XII століття до нашої ери.
Археологічні дослідження показали, що впливи крітської культури доходили й до Трої, отже, тим самим методом можна було спростувати й другу, таку ж серйозну помилку Шлімана. Він помітив, як ми вже казали, що руїни цього міста складаються з кількох шарів: протягом десятків віків тут виникало й гинуло не одне селище. Спочатку археологи налічили дев’ять таких шарів, але потім встановлено, що їх дванадцять. Шліман вважав, що третє знизу поселення і є місто царя Пріама, хоч благенькі мури його спростовували твердження Гомера, ніби Троя була могутня фортеця. На підставі знахідок крітського походження вчені незабаром визначили, що гомерівська Троя — сьоме знизу поселення. Це підтверджують і величезні фортечні мури, і руїни храму та палацу — вони свідчать, що то було прекрасне велелюдне місто, яке могло років десять витримувати блокаду багатотисячної армії хоробрих грецьких воїнів.
Відкриття Шлімана та Еванса, а також нові свідчення, здобуті археологами, уже дають можливість відтворити великий проміжок невідомого доти історичного минулого. Це історія повна несподіванок і непередбачених драматичних подій. Протягом того періоду виникали, розквітали й гинули один за одним різні народи та їхні культури.
Найнижча верства, відкрита в Кноссі, вказує, що в період між четвертим і третім тисячоліттями до нашої ери на Кріті з’явилися племена епохи неоліту, які жили родовою общиною й користувалися знаряддями з полірованого каменю. То були не тільки вмілі рибалки, хлібороби, скотарі, але й досвідчені моряки, що пускалися в далекі морські подорожі.
Природа в той час осипала Кріт своїми щедротами. На рівнинах половіли ниви пшениці, ячменю й льону, схили гір були вкриті виноградниками та оливковими гаями. В затишних улоговинах зеленіли буйні луки, — там паслась худоба, що давала м’ясо й молоко. Жителі вирощували також шафран, використовуючи його для фарбування лляних тканин. У селянських господарствах було повно качок, курей, голубів і лебедів. Навколо садиб містилися городи й розкішні грядки півників, лілей, тюльпанів, гіацинтів та Інших квітів. На пагорбах, які нині стоять голі, тоді росли густі кипарисові ліси — вони давали чудовий будівельний матеріал на всякі споруди й кораблі.
Але найбільші багатства крітян зв’язані з географічним місцем краю. Острів лежить між Європою, Азією й Африкою. Торгуючи з цими континентами, жителі Кріту швидко багатіли.
Високий рівень добробуту викликав незабаром глибокі суспільні зміни. Протягом третього тисячоліття до нашої ери родова община поступово розкладалася. Керівні посади, які раніше були виборними, згодом почали передаватися в спадщину, старшина загарбала собі і владу, і право на прибутки від морської торгівлі. Вільні доти селяни стали залежні від нової знаті, виникло рабство. Так відбулося класове розшарування. Суспільство поділилося на аристократів, придворних сановників, купців, селян і ремісників. Останніх було дуже багато, вони жили в містах, виготовляючи різні художні вироби для царського двору й на вивіз до заморських країн.
Крітські судна за допомогою вітрил і весел досягали найдальших куточків Середземного моря. Археологи знайшли вироби крітських ремісників у Єгипті, Лівії, Малій Азії, Фінікії, на Кікладських островах, у Греції, південній Італії, Сардінії, Іспанії, на Мальті й Балеарських островах. Є припущення, що крітяни торгували не тільки предметами розкоші, але й рабами. За свій крам вони одержували золото, срібло, слонову кістку, шляхетні гатунки деревини, вироби з скла й фаянсу та інший крам. В руїнах Кносса знайдено, наприклад, зерна квасолі такого сорту, що росте тільки в Єгипті.
На початку другого тисячоліття до нашої ери бронза остаточно заступає камінь. Кріт у цей час стає великою державою з могутнім військовим флотом, який забезпечував гегемонію на Егейському морі. На острові виникає чотири торгові центри — у Кноссі, Фесті, Тріаді, Агії, Маллії. Порядкують там незалежні один від одного царі, які мешкають у пишних палацах. Це вже виразно сформовані рабовласницькі держави на чолі з нечисленною верхівкою аристократії, яка тримала в покорі всі інші класи суспільства.
Близько 1700 року до нашої ери Кріт зазнав якогось великого лиха. Звідки про нього довідались? У руїнах палаців Кносса, Феста, Тріада, Агії і Маллії є верства, що походить з тих часів, і в цій верстві Еванс та інші археологи знайшли побиті статуетки, головешки й попелища після пожежі. Немає сумніву, що палаци удільних князів було тоді зовсім знищено.
Вчені пояснювали цю катастрофу по-різному. Одні вважали, що Кріт став жертвою нападу заморських племен, інші твердили, ніби то наслідок одного з багатьох землетрусів, які й досі бувають на Кріті.
Тепер шалька хилиться на користь третьої теорії. Прихильники її гадають, що в той час на Кріті вибухла громадянська війна між удільними царями, які боролися за панування. То були колишні вожді племен, котрі зберегли політичну незалежність, хоча згодом їм почала загрожувати дедалі більша могутність володаря з міста Кносса. Отож вони домовилися між собою і зі зброєю в руках разом виступили проти нього.
За цю теорію промовляє ряд дуже поважних обставин. Усі палаци в Кноссі, Фесті, Тріаді, Агії, Маллії та інших місцях не вирізнялися перед катастрофою ні своїми розмірами, ані пишнотами. То були, напевно, господи князів, котрі підтримували між собою дипломатичні стосунки як рівні з рівними. А от після війни становище зовсім змінилося. В Кноссі споруджено велику, нечувано розкішну будівлю, в якій не тільки жив цар, але і його двір. В інших же містах збудували невеличкі палаци, де, як на їхні скромні розміри, перебували вже тільки провінційні намісники.
З усього цього мало б випливати, що цар Кносса переміг у війні й став на острові деспотом. До того ж не можна сумніватися, що напад чужинців, який, безумовно, спустошив би весь, острів, завдав би смертельного удару й крітській культурі. Тим часом сталося зовсім інакше. Міста й палаци швидко відбудовано, і об’єднана крітська держава вступила в період найбільшого розквіту й могутності. Крітський цар, маючи дужий військовий флот, підкорив собі Кікладські острови, Пелопоннес і деякі міста на узбережжі Малої Азії. Там створювали торгові колонії, підпорядковані крітській державі. Оце й був той золотий вік царя Міноса, вік багатства й високої культури, вік, пам’ять про який збереглася в легендах про афінських бранців, про Тезея, Дедала й Мінотавра.
Археологічні знахідки дали можливість визначити чимало своєрідних рис, які відрізняють крітян од усіх інших тогочасних народів Азії та Африки. Так, наприклад, на відміну од вавілонян, ассіріян і єгиптян, у крітському суспільстві не було окремої касти жерців. ЖІНки-жриці виконували релігійні обряди просто неба, у гаях і на полянах. Предметами культу були мати-земля, бик як символ плодючості, а також квіти, риби, дерева й каміння. На фресках ми бачимо жриць, які складають офіри на олтарі, ідуть в урочистих процесіях, ведуть ритуальні танці. Напевне, цар Кріту був одночасно й найвищим жерцем.
За 2000 років до нашої ери, тобто в період уже повного культурного розквіту Кріту, Пелопоннес і деякі острови Егейського моря населяли середземноморські племена, що їх стародавні греки називали лейегами, пелазгами і карійцями. Жили вони, мабуть, родовою общиною, великих міст не будували, проте вже користувалися виробами з бронзи. Мову їхню забуто, але трохи слів — назви місцевостей і деяких квітів (гіацинт, нарцис) — увійшло в грецьку мову.
На початку другого тисячоліття до нашої ери з півночі прибули найдавніші предки греків — ахейці. То були варварські племена — воїни, закуті в бронзові панцири. Вони легко підкорили місцеве населення й побудували могутні фортеці в Мікенах, Тіринфі та інших місцях Арголіди, щоб боронитись не тільки від чужинців, але й від бунтів підкорених тубільців.
Палаци, фортеці, а також царські гробниці є наочне свідчення всемогутності мікенських царів. Циклопічні мури величезних будівель — це робота безлічі рабів, пригноблених тубільців. Отже, ахейські князівства були рабовласницькі держави. Правили в них деспоти-князі, зв’язані між собою як родичі й союзники. Але згодом цар Мікен здобув гегемонію над ними. Фукідід розповідає, що троянський похід Агамемнон організував «як наймогутніша людина свого часу».
З 1700 року до нашої ери ахейці підпадають під вплив вищої крітської культури. Ахейські царі ввозять із Кносса художні ювелірні вироби та інкрустовану зброю; придворні дами одягаються за крітською модою. Таким чином виникла єдина культура, яку історики назвали мікенсько-мінойською. Проте ахейці не позбулися властивих їм рис — суворості й мужньої сили; на відміну від крітян, вони носили бороди й вуса, а життя своє проводили в полюванні та воєнних походах.
Фукідід повідомляє, що ахейці були й піратами. Але згодом вони створили військовий флот, який став грізним суперником крітського флоту. Починаючи з XV століття до нашої ери, Арголіда, напевне, під пануванням Атрідів, переростає в морську державу. Ахейці витісняють крітян з їхніх володінь, захоплюють Кіклади, далі острови Родос, Кос та Кіпр і навіть здобувають собі колонії в Малій Азії.
1440 року до нашої ери вони напали на Кріт і завдали йому такої поразки, після якої він уже не зміг підвестися на ноги. Хвилюючі сліди цієї історичної події можна ще й нині побачити в руїнах і попелищах, знайдених під час розкопок крітських палаців. Треба гадати, що перед нападом на острів десь в Егейському морі відбулася вирішальна морська битва. Розгромивши могутній крітський флот, бородаті ахейські воїни вдерлися до покоїв царя Міноса, на пень вирізуючи тих зніжених царедворців, яких так колоритно й тонко зображено на фресках палацу.
Скажемо ще кілька слів про крітське письмо. На глиняних табличках, викопаних у Кноссі, Еванс вирізнив три послідовні фази розвитку крітського письма: вживані найдавніше ієрогліфи, лінійне письмо а і найпізніше лінійне письмо б, яке виникло в золотий вік Кріту. На більшості табличок ми бачимо саме цей останній тип письма.
1948 року чеський учений Бедржих Грозний зробив хвилююче повідомлення про те, що він розшифрував лінійне письмо б, над яким роками даремно мучилися найвидатніші мовознавці. Метод, застосований Грозним, надзвичайно складний — щоб його зрозуміти, треба знати багато мов Стародавнього Сходу, бо ними вчений користувався як допоміжним матеріалом.
Однак після смерті Грозного доведено, що цей метод хибний, що він завів ученого на манівці. Прочитав лінійне письмо б англієць М. Вентріс — архітектор за фахом і великий любитель лінгвістичних досліджень.
Річ у тім, що таблички з лінійним письмом б знайдено не тільки на Кріті, але й у самій Греції, де панувала мікенська культура ахейців. Отож учений прийшов до думки, що те письмо потрапило в грецьку мову в своїй початковій формі, — ієрогліфами та лінійним письмом а користувалися крітяни, а лінійним письмом б — найдавніші предки греків, аж поки — через кілька століть — вони не присвоїли собі значно зручнішої абетки фінікійців.
Гіпотеза була дуже влучна. Користуючись «класичною грецькою мовою як допоміжним знаряддям, Вентріс прочитав ряд табличок, знайдених на грецькому материку. При цьому він потвердив, що те письмо складається з фонетичних знаків, які виражають склади, а також із знаків малюнкових. Учені різних країн працюють далі, щоб розшифрувати це письмо.
Прочитані досі тексти — це тільки списки, рахунки і реєстри, але вони цілком певно підтверджують двоє історичних припущень: по-перше, що ахейці були греками, і, по-друге, що то саме вони завоювали Кріт, — про це свідчать таблички з їхнім письмом, 1700 штук яких знайдено в руїнах Кносса.
Незнання крітської мови — серйозна перешкода, яка не дає можливості прочитати ієрогліфи і лінійне письмо а. Та справа не тільки в цьому. Поки що знайдено дуже мало табличок з обома типами письма, і вченим не вистачає наукового матеріалу. Отже, походження крітян лишається таємницею історії.
Загарбавши Кріт, ахейці почали думати про нову здобич. У XIII і XII століттях до нашої ери, уклавши союз із деякими народами Анатолії, вони двічі намагалися захопити Єгипет. Але обидва рази, як повідомляють єгипетські написи, фараони відбили їх і розгромили.
Єгипетські поразки аж ніяк не втихомирили ахейців-завойовників. Над Гелеспонтом височіла Троя — стародавнє людне місто й неприступна фортеця, яка з давніх-давен славилася своїми багатствами й розкішшю. Вигідно розташована на межі Європи й Азії, Троя прибрала до своїх рук усю торгівлю Анатолії, Азії і південного узбережжя Чорного моря.
Під її мурами щороку відбувалися ярмарки, на яких купці з усіх країн світу продавали й купували найрізноманітніший крам.
Через Трою крітяни ніколи не могли в торгівлі перемогти Анатолії. І ніколи вони не почували себе такими дужими, щоб подолати Трою, бо для цього не вистачало самого флоту — треба було мати ще й сухопутне військо, яке вміло б провести облогу, знало б, як руйнувати фортечні мури. А такого війська крітяни не мали.
Ахейців принаджувало не тільки золото, зібране в троянському палаці, але й великі можливості, які відкрилися б для їхньої торгівлі після завоювання міста. Вони вирушили на Трою, і після десятилітніх зусиль, близько 1180 року до нашої ери, зруйнували її.
Та не дуже довго тішилися завойовники своєю перемогою. Приблизно через вісімдесят років з півночі прийшли нові варварські грецькі племена — дорійці, предки пізніших, «історичних» греків. Це були хоробрі й суворі люди; незабаром вони захопили й зрівняли з землею фортеці в Мікенах, Тіринфі та Орхомені, завоювали Пелопоннес, Кріт і острови Егейського моря, дійшли навіть до Малої Азії.
Мікенсько-мінойська культура почала занепадати. Над егейським світом настала ніч варварства. Але з мороку грецького середньовіччя до нас дійшли перекази про Кріт і троянську війну; їх передавали з уст в уста мандрівні народні співці. Через кілька сот років Гомер зібрав усі ці легенди й створив два шедеври епічної поезії — «Іліаду» та «Одіссею». Вони, мов ранкова зоря, провіщали нову еру відродження та культурного розвитку, яка незабаром мала яскраво засяяти над материком і островами Греції.