Коли сонце було богом

КАМІНЬ, ДОРОЖЧИЙ ЗА ДІАМАНТ

У травні 1798 року Наполеон, розпочинаючи похід на Єгипет, зібрав у Тулонському порту 128 кораблів і 38 тисяч ветеранів італійської кампанії. Це була дуже ризикована справа, бо води Середземного моря в той час контролював могутній британський флот під командуванням контрадмірала Нельсона. Але Наполеон розраховував на те, що два бунти, які один за одним відбулися на англійських кораблях, розладнали противника, і французькі кораблі зможуть непомітно прослизнути через кільце блокади.

Наполеон прагнув не тільки завоювати Єгипет. Він збирався вирушити потім із своєю невеличкою, але загартованою в боях армією на Індію, підкорити її і цим самим розхитати підвалини світової британської імперії. Ще замолоду Наполеон був під враженням походів Олександра Македонського і тому, йдучи його слідами, мріяв про заснування великої і могутньої держави на Сході, що її він очолив би як необмежений, деспотичний володар.

Наприкінці XVIII століття Єгипет ще був для європейців таємничою, повною чарів країною. Історію її знали тільки з творів стародавніх письменників, таких, як Геродот, Страбон[28], Діодор Сіцілійській і Плутарх[29], а також з туманних повідомлень, залишених письменниками епохи Відродження. Мандрівники ж, які поверталися від Нілу, розповідали чудеса про стародавні руїни, що є в цьому краї, про храми, піраміди, колони, про величезні фігури-сфінкси та обеліски, згори донизу вкриті таємничими знаками й напівзасипані летючими пісками пустелі. Серед цих мандрівників був і польський археолог та історик Ян Потоцький (1761–1815), який 1797 року, тобто за рік до походу Наполеона, видав французькою мовою свій твір «Подорож по Туреччині та Єгипту».

Крім завоювання Індії і Єгипту, Наполеон ставив перед собою ще й іншу мету, кориснішу для людства, ніж його воєнні успіхи. Похід у Єгипет мав покласти початок науковому дослідженню історії цієї країни. Тому Наполеон узяв з собою велику групу вчених і митців — астрономів, геометрів, хіміків, мінералогів, орієнталістів, техніків, художників і навіть поетів.

Цього разу щастя зрадило Нельсона: французький флот непомітно переплив море і 2 липня висадився в Єгипті. Біля пірамід розпочався вирішальний бій з єгиптянами. Проти армії Наполеона виступила десятитисячна кавалерія єгипетського бея Мурада. Мамелюки — особиста гвардія бея — на баских арабських конях мали вигляд бравий і войовничий: здавалося, що вони посічуть своїми кривими шаблями французьких піхотинців. Проте досвід і дисциплінованість старих ветеранів італійського походу взяли гору над рухливістю єгипетської кінноти. В битві біля пірамід французи розгромили військо бея. 25 липня Наполеон був уже в Каїрі.

Але не минуло й двох тижнів після цієї перемоги, як щастя одвернулося від Наполеона. 7 серпня біля Абукірської затоки, де стояв на якорях весь французький флот, несподівано з’явився Нельсон. Французький адмірал відпустив екіпажі кораблів на берег і, незважаючи на появу англійців, не вжив ніяких заходів, бо гадав, що ті не насміляться форсувати затоки, в якій було повно підводних скель і мілин. Проте Нельсон увірвався в затоку і, відкривши вогонь з палубних гармат, потопив приперті до берега французькі кораблі. Поразка під Абукіром позбавила Наполеона можливості повернутися до Франції і на довгий час затримала його в Єгипті.

В корпусі генерала Десе, який погнався за розгромленим військом Мурада, був один із вчених — Домінік Віван Денон. Життя цього вченого було дуже цікаве. В ньому, наче в краплі води, відбилися політичні перевороти, які того часу сколихнули Францію і всю Європу. Аристократ і талановитий художник Денон добився в період монархії всіх почестей і пільг. Перед цією людиною, відомою своїм тонким розумом, дотепністю й великосвітськими манерами, були відчинені двері будь якого впливового дому в усій Європі. У Парижі він займав посаду охоронця королівської колекції гем[30] і мав звання члена Французької Академії. Людовік XV призначив його на посаду першого секретаря французького посольства в Санкт-Петербурзі. Перебуваючи в Росії, Денон зумів здобути прихильність цариці Катерини. Потім, переведений до Швейцарії на посаду посла, тісно подружився з Вольтером, у якого бував постійним гостем.

Довідавшись, що на батьківщині вибухла революція, він поспішив у Париж. Але тут Денона чекала прикрість: революційний уряд конфіскував його маєток. Певний час Денон жив з того, що продавав свої малюнки на вулицях столиці. Але це тривало недовго, бо незабаром видатний художник Давід дав йому притулок і доручив зробити гравюрні копії своїх праць. Денон чудово впорався з завданням, чим був дуже задоволений його покровитель. Навіть більше, завдяки своїй спритності, він так зачарував Робесп’єра[31], що той велів повернути йому весь конфіскований маєток.

Під час панування Наполеона справи Денона йшли так само добре: тепер він здобув прихильність дружини диктатора Жозефіни; саме на її клопотання його включили до складу єгипетської комісії вчених. Забігаючи трохи наперед, згадаємо, що після повернення з Єгипту Денон дістав призначення на посаду генерального директора всіх французьких музеїв і в той же час написав повість, яку дуже високо оцінив Бальзак за реалістичне зображення звичаїв тодішньої Франції.

Таємнича й похмура чарівність єгипетських руїн справила на Денона незабутнє враження. З першої ж хвилини свого перебування в Єгипті він не розлучався з олівцем і альбомом. З гарячковим завзяттям малював він усе, що зустрічав по дорозі під час маршу корпусу генерала Десе понад Нілом аж до перших порогів. Малюнки його були надзвичайно точні й скидалися на гравюри досвідчених майстрів, тому ними дуже цікавилися, як безпосередніми відомостями про стародавні будівлі Єгипту.

На час єгипетського походу Денону було вже понад 50 років, але своєю щирою веселістю, товариськістю, відвагою й невтомністю він здобув величезну популярність серед французьких солдатів. Ні вбивча спека, ані далекі швидкі переходи по сипучих пустельних пісках не гнітили його. Денон першим схоплювався на ноги й останнім лягав відпочивати. Він малював безперервно — на переході, під час їди, в бойових сутичках, навіть тоді, коли навколо свистіли кулі. В його альбомі з’являлися нові й нові колони, сфінкси, обеліски, храми, пейзажі Нілу й пустелі, намальовані вмілою рукою художника.

Перебуваючи в Єгипті, вчені не провадили розкопок, бо на поверхні землі було стільки пам’яток старовини, що лише для запису їх потрібно було кілька років. Учені обмірювали руїни, описували знайдені пам’ятки, нарешті, робили з гіпсу та глини їхні моделі й відбитки. Вони зібрали також величезну колекцію зразків єгипетського мистецтва — статуї, барельєфи й навіть саркофаги, — яку, незважаючи на морську блокаду Нельсона, зуміли переслати до Парижа.

У серпні 1799 року французи укріплювали форт за кілька кілометрів од арабського селища Розета над Нілом. Одного дня солдат викопав із землі велику плиту з чорного полірованого базальту, геть укриту написами. Вже перші дослідження її неабияк схвилювали французьких єгиптологів. Виявилося, що напис зроблено двома мовами і складено з трьох стовпців. Перші два — це був текст, написаний єгипетською мовою: старим, ієрогліфічним письмом і новим, уже спрощеним. А третій стовпчик був написаний грецькою мовою. Один генерал, еллініст за фахом, легка прочитав цей текст і пересвідчився, що то було привітання єгипетських жерців, послане 196 року до нашої ери фараонові Птолемею V Епіфану з нагоди його коронації.

Римський імператор Феодосій наказав у 391 році закрити всі поганські храми. У зв’язку з цим жерці різних поганських релігій не мали змоги займатися своїм ділом. Деякі з них прийняли християнство. Коли не стало жерців, у Єгипті вийшло з ужитку і складне мистецтво читання ієрогліфів: Відтоді протягом 1 500 років незліченні написи на храмах та гробницях, на меморіальних дошках, трунах, саркофагах, статуях і обелісках стали зібранням мертвих знаків. Знали тільки, що мотиви їх узято просто з життя, бо у формі цих знаків можна було розпізнати обриси людей, тварин, рослин, овочів, інструментів і знарядь, частин одягу, кошиків, глечиків, зброї та багатьох інших речей щоденного вжитку.

Вчені правильно оцінили величезну вагу «Розетського каменя». Один археолог сказав, що ця плита «цінніша за всі діаманти фараонів».

Знахідка була важлива тим, що вчені вперше дістали єгипетський текст разом з точним перекладом його на грецьку мову. Порівнюючи потім окремі слова й фонетичні знаки обох текстів, можна було розшифрувати таємницю ієрогліфів.

Переможна французька армія попала в блокаду, і становище її в Єгипті з кожним днем погіршувалось. 17 серпня 1799 року Наполеон крадькома покинув Єгипет і щасливо дістався берегів Франції. 1801 року французький експедиційний корпус капітулював. За мирним договором, укладеним в Олександрії, французи мали віддати англійцям усі єгипетські знахідки, зібрані комісією вчених, у тому числі й «Розетський камінь», який незабаром опинився в Британському музеї.

Здавалося б, що французи назавжди втратили все те, чого вони досягли ціною старанної праці. Однак цього не сталося: завдяки своїй передбачливості, вони мали величезний ілюстративний і описовий матеріал, а також зроблені з гіпсу та глини копії старовинних пам’яток і насамперед «Розетського каменя». І тому французи могли розпочати дальші наукові єгиптологічні дослідження вже безпосередньо на батьківщині.

1802 року Віван Денон видав книжку під назвою «Подорож по Верхньому і Нижньому Єгипту». Вона здобула величезну популярність і викликала широкий інтерес до цієї країни в усій Європі.

Але переломною подією в єгиптології стало тільки видання 24-томної праці Франсуа Жомара, написаної на підставі матеріалів «Комісії вчених» і багато ілюстрованої малюнками Денона. На видання «Опису Єгипту»— так називався цей твір — були витрачені великі кошти; у ньому вміщено, наприклад, сотні гравюр, здебільшого кольорових, розфарбованих від руки.

Для європейського читача це видання було своєрідним відкриттям. Прекрасні єгипетські будівлі та скульптури, відомі доти лише небагатьом мандрівникам, викликали загальне захоплення. Томи цієї праці виходили в світ протягом 1809–1813 років. Цей період і був часом народження єгиптології — науки, яка, завдяки працям сотень учених, розкрила в XIX столітті більшість таємниць єгипетської культури.

Провадити будь-які наукові дослідження, не прочитавши ієрогліфів, було неможливо. Тому вчені звернули найпильнішу увагу на «Розетський камінь»; напис двома мовами давав надію, що саме тут буде знайдено ключ до таємниці. Та поки що всі спроби знайти його були марні. Нарешті вже виник сумнів, чи зможе хто-небудь взагалі впоратися з цією справою. Видатний французький орієнталіст Антуан Сасі наважився навіть заявити, що ця «проблема надто складна й науці її не розв’язати».

ШАМПОЛЬОН, ВОСКРЕСИТЕЛЬ ІЄРОГЛІФІВ

В той час, коли навколо ієрогліфів точилися палкі суперечки, Наполеон призначив префектом у Гренобль одного з членів єгипетської комісії, математика й фізика Жана-Батіста Фур’є. Великий вчений щиро піклувався про місцеві школи, віддаючи справі освіти багато часу й любові. 1801 року, обстежуючи одну з середніх шкіл у Греноблі, він звернув увагу на одинадцятилітнього учня Жана-Франсуа Шампольона — хлопця з східними рисами обличчя, якого товариші дражнили через це «єгиптянином».

Під час розмови здивований Фур’є довідався, що цей миршавий, хворобливий на вигляд хлопчина цілком вільно розмовляє латинською і грецькою мовами, а тепер саме почав вивчати стародавню єврейську мову. Неабиякий розумовий розвиток малого справив нй Фур’є таке велике враження, що вчений запросив його до себе додому. Він провів його по всіх кімнатах і показав багату колекцію пам’яток старовини, привезених з Єгипту. Шампольон весь час мовчав, але побачивши клапті папірусів, покриті ієрогліфами, несміливо запитав:

— Їх уже хтось прочитав?

— На жаль, ні…

— Я колись прочитаю, — відповів хлопець.

У тринадцять років Шампольон вільно володів, крім уже названих мов, ще й арабською, сірійською, халдейською, коптською, старокитайською і санскритом. Слава про цього вундеркінда й геніального лінгвіста незабаром дійшла до Парижа.

Після закінчення середньої школи Шампольон ладнався вступити до ліцею в Парижі. Він написав конкурсну роботу, яку мав прочитати спочатку в ліцеї свого рідного міста. Викладачі сподівалися, що то буде, як звичайно в таких випадках, учнівський твір, і тому були безмежно здивовані, коли молодий кандидат подав їм серйозне самостійне наукове дослідження «Єгипет під владою фараонів» з безліччю невідомих фактів, які спиралися на тексти з староєврейської, грецької і латинської літератур.

Викладачі були такі захоплені, що замість визнати за Шампольоном право на навчання в ліцеї, постановили прийняти його до свого кола як учителя. Довідавшись про це, Жан-Франсуа зомлів од хвилювання й не міг сам іти додому.

Проте він не скористався з такої пропозиції, а вирушив до Парижа, щоб учитися далі. Сидячи в диліжансі, хлопець звірився своєму опікунові — старшому братові, — що все його навчання — це тільки підготовка, щоб прочитати «Розетський камінь». То була найбільша його мрія, їй він присвятив усе своє життя, всі сили.

Вивчаючи східні мови, Шампольон намагався зрозуміти людей Сходу і тим самим пізнати спосіб мислення стародавніх єгиптян. Він вірив, що тільки копітка праця дасть можливість знайти ключ до їхнього письма й мови.

Основну увагу Шампольон звернув на коптську мову, що була найпізнішою, останньою фазою в розвитку староєгипетської мови. Коптською мовою ще XVII століття користувалися єгипетські феллахи, вона й досі лишилася ритуальною мовою коптської церкви. Шампольон вільно розмовляв цією мовою, а щоб набути практики в письмі, вів нею свої щоденники.

Вивчаючи твори, в яких розповідалося про Єгипет, він так глибоко ознайомився з цим краєм, що відомий л у той час мандрівник по Африці Соміні де Маненкур після розмови з ним вигукнув:

— Та він же знає цей край далеко краще за мене!

Шампольон дуже бідував у Парижі. Жив він у мансарді поблизу Лувру, часто сидів голодний, а з дому виходив неохоче — соромно було показатися в зношеному одязі. Пробирався нишком тільки до бібліотек, де проводив цілі дні, схилившись над книжками. Взимку він тяжко захворів і лежав без догляду в нетопленій вогкій кімнаті. Жив він на скупі кошти, які старший брат присилав йому з своїх невеличких заробітків.

Одного дня Шампольон зустрів на вулиці знайомого, який повідомив лиху новину: ієрогліфи вже розшифровано. Жан-Франсуа зблід і заточився, мов п’яний. Отже, надіям край; вся праця пропала марно тільки тому, що хтось інший випередив його.

— Хто це зробив? — насилу видавив він.

— Олександр Ленуар. Щойно вийшла його брошура «Нові пояснення», в якій він твердить, що розшифрував усі ієрогліфи. Подумай тільки, яке значення це має для науки…

— Ленуар? — здивовано спитав Шампольон. Я ж тільки вчора зустрів його, і він не сказав про це ні слова.

— Що ж у тому дивного, він вважав за краще мовчати про це, поки не вийде брошура.

Шампольон побіг до найближчої книгарні і, сповнений тривоги, купив брошуру, щоб негайно прочитати її.

Через годину після того, як він повернувся додому, господиня, сидячи в кухні, почула за дверима якийсь несамовитий сміх. Вона схопилася й зазирнула в кімнату квартиранта. Істерично сміючись, Жан-Франсуа качався на тапчані. У брошурі було безліч всяких дурниць, які спиралися на туманні гадки. Шампольон уже досить добре знав проблему, щоб одразу ж помітити безглуздя в книжці Ленуара.

У 1809 році дев’ятнадцятилітній Шампольон повернувся до Гренобля — викладати в місцевому університеті. Але скоро йому почала дошкуляти поліція, бо Шампольон був палким республіканцем. Він складав дошкульну сатиру на імператора й відверто виступав проти його воєнної політики. Тому університетські власті незабаром позбавили його наукової стипендії.

Після падіння Наполеона Шампольон завзято боровся проти нової монархії, писав п’єси й сатиричні пісні, які одразу підхоплювала вулиця. Незважаючи на скруту, він опрацював у цей час понад тисячу сторінок французько-коптського словника, про що дотепно писав у листі до брата: «Мій словник стає з кожним днем товщий, зате я сам стаю дедалі тонший».

Настав бурхливий період «ста днів» Наполеона. Приспавши пильність охоронців, Наполеон утік з Ельби, дістався до Франції й незабаром увірвався в Гренобль, весь гарнізон якого одразу ж перейшов на його бік. Дізнавшись про молодого вченого, імператор знайшов час особисто відвідати його. Шампольон зустрів Наполеона стримано, та це не відштовхнуло імператора — той зацікавився працями вченого. Він приїхав до нього ще й другого дня, обіцяв допомогти видати коптського словника.

Імперія знову зазнала поразки, але гарнізон наполеонівських ветеранів у Греноблі не хотів здаватися роялістам і оборонявся до останнього. Шампольон дорікав Наполеонові за зраду республіканських ідеалів, але по-справжньому ненавидів роялістів, тому, не замислюючись, одірвався від своїх наукових досліджень і став у ряди оборонців міста.

Роялісти ніколи не могли подарувати йому цього. Захопивши місто, вони одразу ж позбавили вченого університетської кафедри, а пізніше звинуватили його в державній зраді. Шампольону загрожувала гільйотина, тому в липні 1821 року він тікає з Гренобля в Париж, де легше було сховатися.

Невідомо, чи то побоюючись невдачі, а чи, можливо, не відчуваючи себе достатньо підготованим, але доти Шампольон ще не робив серйозної спроби розшифрувати «Розетський камінь». Однак тепер — а це було 1822 року — він узявся до тієї праці серйозно.

В якому стані була в той час наука про ієрогліфи? Уже тоді було відомо, що єгипетське письмо пройшло через три фази розвитку. У найстародавніші часи єгиптяни користувалися ієрогліфами, тобто знаками, що являли собою малюнки живих істот і неживих предметів. Таке письмо складне, треба було мати неабиякий талант, щоб писати ним, отож через деякий час знаки спрощено. Виникло ієратичне письмо, яким користувалися переважно єгипетські жерці для написів у храмах та на гробницях. Далі з’явилося письмо демотичне або народне; воно складалося з рисок, дуг і кружалець ним легко писати, хоч у ньому важко було розпізнати первісні малюнки.

Ієрогліфами цікавилися вже стародавні письменники Геродот, Страбон і Діодор, а особливо Гораполлон (IV століття н. е.), яких вважали за великий авторитет у цій галузі. Вони рішуче твердили, що ієрогліфи — це малюнкове письмо, де окремі знаки виражають цілі слова, а не склади чи літери, тобто кожен окремий знак означає певну конкретну річ або абстрактну думку.

У XIX столітті ці погляди мали такий вплив на вчених, що останнім навіть на думку не спало піддати їх науковій перевірці. Хибні методи не раз заводили вчених на манівці зовсім безглуздих, ненаукових висновків. Лише англійський археолог Томас Юнг висловив припущення, що єгипетські написи складаються не тільки з малюнків, але й з фонетичних знаків; проте він не зумів з цих спостережень зробити практичних висновків і знайти ключ до розшифрування ієрогліфів.

Вікопомна заслуга Шампольона полягає в тому, що він рішуче порвав з традицією, яка зв’язувала вченим руки. Порвав з Геродотом, Страбоном, Діодором та Гораполлоном і сміливо рушив своєю власною дорогою, вважаючи, що єгипетське письмо складається з елементів звукових, а не понятійних.

У грецькому написі на «Розетському камені» були імена фараона Птолемея і цариці Клеолатри. Отже, ті самі імена мали бути і в обох єгипетських текстах. Але де їх шукати серед сотень загадкових карлючок? На щастя, справа ця була багато простіша, ніж те могло здаватися на перший погляд. Вже давно було відомо, що єгиптяни оздоблювали імена царів рамками. Тому Шампольон не мав жодного сумніву, що в двох рамках, які виразно виділялися в мурашнику ієрогліфів, і написано згадані вже царські імена.

Порівнюючи окремі ієрогліфи з відповідними грецькими літерами, він понад усякі сумніви довів, що його припущення правильне.

Але вчений не задовольнився цим. Він почав порівнювати по черзі єгипетські знаки й грецькі літери, з яких складалися імена «Птолемей» та «Клеопатра», і прочитав кілька ієрогліфів.

За допомогою розшифрованих знаків, Шампольон прочитав ще імена Олександра та кількох римських імператорів у інших текстах і збільшив таким чином загальну кількість прочитаних ієрогліфів.

У деяких випадках він розв’язував справжні ребуси. Так, наприклад, в одній рамці учений знайшов два ієрогліфічні знаки , тобто коло з крапкою посередині, а також особливий знак , схожий на повернуту вниз виделку з трьома ріжками зверху. Сушачи собі голову над значенням того кола, Шампольон подумав, що це символічний малюнок сонця.

З творів грецьких письменників він знав, що по-єгипетському сонце називалося Ра. Обидва ієрогліфи були в рамці, отже, вони, безперечно, означали ім’я фараона Рамзеса. Але як вимовлялася друга частина імені, тобто згадана вище виделка? Відповідь на це запитання вченому дала коптська мова. В ній є слово месес, що означає син. Справа стала ясна: в єгипетській мові царське ім’я звучало Рамесес, тобто по-нашому «син сонця».

Нам тепер важко оцінити, яких величезних розумових зусиль доклали Шампольон і його численні послідовники, розшифровуючи ієрогліфи. Єгипетське письмо складніше, ніж це здавалося б, якщо мати на увазі наведені вище приклади. Досить згадати інші характерні деталі, щоб пересвідчитися в цьому.

Єгиптяни зовсім не записували голосних звуків, тому слова у них складалися тільки з приголосних. Щоб краще собі це уявити, застосуємо такий метод писання до нашої мови. Якби перед нами були, наприклад, групи приголосних «кт» або «лс», то це могло б означати кіт, кут, кит або кат і ліс, лис або лес.

Щоб не було таких сумнівів, єгиптяни ставили в кінці слів так звані детермінативи, або визначники, що вказували, про які саме речі йшлося в кожному окремому випадку. При слові «кт» ми помітили б малюнок кота, кута, кита або ката.

Але це ще не все. Єгиптяни виражали абстрактні поняття теж за допомогою конкретних предметів, передаючи їхнє значення різноманітними символами-детермінативами. Група приголосних «вр» означала іменник «ластівка» або прикметник «великий». У першому разі біля неї малювали ластівку, а в другому — сувій папірусу.

Можна собі уявити, скільки праці й часу мусив віддати Шампольон, перш ніж йому пощастило розкрити таємничу роль отого сувою папірусу. А таких ребусів було в ієрогліфічних написах безліч.

Треба сказати, що єгипетська мова була в ужитку довше, ніж будь-які інші мови світу, за винятком китайської. Люди користувалися нею, починаючи принаймні з IV тисячоліття до нашої ери і кінчаючи XVII століттям нашої ери, тобто п’ять тисяч років. Зрозуміло, що протягом цього величезного періоду єгипетська мова невпинно розвивалась і зазнала дуже грунтовних змін. Коли б троє єгиптян — один з 3000-го, другий з 2000-го, а третій з 1000-го року до нашої ери — зустрілися разом, то вони, напевно, не змогли б порозумітися між собою.

Так само змінювалося поступово й ієрогліфічне письмо. Крім змін графічних, про які ми вже згадували, відбувався процес внутрішнього розвитку. Стародавні грецькі письменники не помилялися в своїх думках про те, що спочатку ієрогліфи справді були малюнками. Але ще в дуже далекі часи вони почали передавати звуки — малюнки вже виражали не цілий предмет, а тільки першу приголосну з його назви. Так єгиптяни дістали двадцять чотири складові знаки. Треба сказати, що далі вони вже не пішли, тобто створити абетку, яка відіграла надзвичайно велику роль в історії людства, не змогли.

Всі оті ускладнення завдали єгиптологам невимовних труднощів. Розшифрувати один текст зовсім не означало прочитати й інший. Проте завдяки геніальному відкриттю Шампольона сьогодні немає такого напису, якого не зміг би прочитати і зрозуміти фахівець.

Відновити єгипетську мову Шампольону допомогло те, що він добре знав коптську мову, яку сміливо можна було брати для порівняння з відомими вже мовами стародавніх народів, що населяли західну Азію, Аравійський півострів та північно-східну Африку.

Незабаром Шампольон став у Франції видатним науковим авторитетом і тому легко дістав кошти на експедицію до Єгипту. В 1828–1829 роках він з п’ятнадцятьма відданими йому ученими обходив усю долину Нілу, і всюди його зустрічали гостинно як ученого, що «прочитав письмо старих каменів».

Правда, своїм одягом експедиція могла викликати загальний подив. Усі учасники її прибралися в однакові тюрбани, піджаки з золотими позументами й чоботи з жовтої шкіри. І сам керівник хизувався у такому самому арабському вбранні.

Та, незважаючи на цей театральний перевдяг, експедиція була серйозним науковим заходом. Шампольон дивував усіх своїми знаннями єгиптології. Він з першого погляду визначав, до якої епохи належать знайдені пам’ятки старовини… Для нього ніщо не було несподіванкою, все, що він побачив, підтверджувало теоретичні знання вченого, здобуті під час довголітньої праці в Греноблі й Парижі.

Молоді товариші Шампольона захоплювалися романтичною красою єгипетських руїн. Ось що занотував один із них про храм у Дендері: «І нарешті ми побачили храм, залитий місячним сяйвом. Непорушна тиша, сповнена якихось таємничих чарів, панувала над портиком з величезними колонами, в той час коли зовні все тонуло в сліпучому світлі місяця. Дивний, чудовий контраст! Ми розпалили посеред храму багаття з сухої трави. І знову захоплення, майже екстаз! Нас охопило якесь незрозуміле хвилювання, якесь божевілля, якесь невимовне збудження!»

Сам керівник експедиції висловлювався про цей храм стриманіше, але, видно, і він не міг не піддатися зачаруванню: «Не берусь навіть описати того враження, яке справив на нас храм, а особливо його портик. Окремі частини споруди можна описати за допомогою цифр і вимірів, але зовсім неможливо дати будь-яке уявлення про всю будову. Храм чудово поєднує в собі принадність і велич. Захоплені, в піднесеному настрої, ми пробули там дві години. В супроводі бідного, обідраного феллаха блукали по залах, при світлі місяця намагалися прочитати напис», видовбані на зовнішніх мурах».

Через три роки після повернення з подорожі по Єгипту Шампольон помер у Парижі від цілковитого виснаження організму надлюдською розумовою працею.

ДОЛИНА ЦАРІВ, СВЯТІ БИКИ Й СФІНКСИ

Книжка Денона, яку розкішно видав Жомар, викликала в Європі гонитву за пам’ятками Стародавнього Єгипту. Усі хоч трохи значні міста мали за честь придбати в свої музеї експонати просто з-над Нілу.

Експедиції споряджалися часто задля моди, аніж з чесною науковою метою. Чуючи, багатий зиск, авантурники з власної ініціативи їхали в Єгипет і скуповували скульптуру, скарабеї[32], навіть цілі саркофаги та мумії, щоб потім перепродати їх приватним колекціонерам.

Це спричинилося до того, що в Каїрі ширилася торгівля з-під поли, і її не могли припинити ніякі заходи. Для цілих сіл єгипетських феллахів, зручно розташованих по сусідству з руїнами та царськими гробницями, торгівля пам’ятками старовини стала головним прожитком. В тісних закамарках і на базарах бородаті араби часто продавали твори єгипетського мистецтва, які могли б стати гордістю найповажніших музеїв світу. Важко навіть уявити, якої непоправної шкоди завдано в той час єгиптології, бо в гарячковій гонитві за знахідками люди без усякого сорому грабували могили й храми, розбивали саркофаги, відбивали статуям голови, видовбували з стін цілі плити з барельєфами або написами.

Серед того неладу справжня археологія Єгипту формувалася дуже повільно. За дивним збігом обставин її починала людина, яка не мала нічого спільного з археологією. Це був Джованні-Батіста Бельцоні, який народився 1778 року в Італії. Власне кажучи, його треба було б віднести до ряду тих звичайних шукачів скарбів, якими кишіло у той час у Єгипті і які були справжнім лихом для науки, коли б не та обставина, що він зробив кілька відкриттів, дуже важливих для зовсім молодої ще єгиптології. Археологи пізніших часів не раз дорікали йому за безцеремонні методи пошуків, а все-таки визнали його безперечні заслуги.

Замолоду Бельцоні мав намір піти в монастир, але роль ченця йому аж ніяк не пасувала. То був юнак з м’язами важкоатлета, запальний, розбіяка й паливода. До того ж він заплутався в якихось політичних інтригах, а в ті часи це була досить небезпечна справа. Тому в двадцять три роки Джованні мусив утікати з Італії і незабаром з’явився в Лондоні.

На прожиття Бельцоні заробляв тут незвичайно: він виступав у другорядних цирках як «найдужчий силач світу». Одягнений у рожеве трико, Джованні викликав подив своїми могутніми біцепсами, піднімав неймовірно важкі речі, а наприкінці виступу на нього чіплялося кілька чоловік, і він ходив з ними навколо арени під туш оркестру й шалені оплески захопленого натовпу.

Але в глибині душі Бельцоні мріяв зробити якийсь великий винахід, котрий приніс би йому щастя. Він чув про примітивні методи зрошення грунту, які з давніхдавен застосовували в Єгипті, й тому сконструював колесо накачувати воду; воно давало наслідки вчетверо більші, ніж місцеві журавлі-черпаки. За останні гроші, зібрані від циркових виступів, Джованні поїхав до Каїра й показав свою модель тодішньому володареві Єгипту — Мохамеду Алі. Проте його чекала цілковита невдача. Алі, котрий уславився тим, що під час банкету умертвив чотириста беїв, зовсім не був схильний полегшувати становище поневолених феллахів і, коли йому показали винахід, тільки байдуже знизав плечима.

Бельцоні залишився в Каїрі без копійки в кишені. Отож коли до нього прийшов місцевий англійський консул і попросив виконати за добру винагороду певне доручення, Джованні охоче згодився. Йшлося про те, щоб забрати з Фів[33] величезну статую Рамзеса II і доправити у верхів’я Нілу, в Олександрію, звідки її мали перевезти пароплавом до Британського музею в Лондоні.

У червні 1816 року Бельцоні приїхав до Фів. Руїни міста справили на нього глибоке враження й викликали палке захоплення єгипетською старовиною. Тому Джованні поклав назавжди лишитися в Єгипті і цілком присвятити себе археологічним розшукам. Ось що він писав у своєму щоденнику про перше враження від руїн: «22 дня ми вперше побачили руїни великих Фів. Мені здавалося, ніби я ввійшов у місто велетнів, місто, яке мало такий вигляд, немовби його зруйновано під час тривалої війни… Храм у Луксорі захоплює мандрівника своєю величчю. Усе в ньому викликає подив — вхід з двома обелісками і величезними статуями на фасаді, густо розміщені величезні колони, різноманітні зали й святилища, розкішні орнаменти на мурах і колонах, барельєфи з батальними сценами. Коли, приваблені рештками будівель, які високо піднімаються над верхів’ями пальмових дерев, ми рушимо на північну сторону Фів, то опинимося в справжньому лісі храмів, колон, обелісків, велетенських статуй, сфінксів, портиків і безлічі інших чудових пам’яток старовини, яких зовсім неможливо описати.

Навіть на західному боці Нілу мандрівника оточують різноманітні чуда. Тут і храми, величезні, надзвичайно могутні статуї, а також Долина Царів з багатьма царськими могилами, видовбаними в скелі, з малюнками на стінах, саркофагами і статуями. Хто ж не замислився б над долею народу, який створив ці чарівні споруди, а потім поринув у такий морок забуття, що навіть його мова й письмо стали таємницею».

Бельцоні найняв кілька десятків арабів і за допомогою балок, дрюків, вірьовок з пальмового волокна втягнув статую на пліт. Він сам теж не стояв осторонь і так старався, що в нього аж кров з носа пішла.

Подорож у верхів’я Нілу тривала п’ять місяців. По дорозі Бельцоні тяжко захворів на очі і весь час мусив перебувати в затемненій каюті, але скульптуру Рамзеса II він щасливо привіз до Олександрії.

Наступні п’ять років Джованні провів у Єгипті, збираючи й надсилаючи в Лондон найрізноманітніші знахідки — від невеличких скарабеїв і до велетенських монолітних обелісків. На правду кажучи, його діяльність була звичайнісіньким грабунком; але на виправдання Бельцоні треба зауважити, що на той час він не був винятком. Навіть поважні археологи без будь-яких докорів сумління спустошували Єгипет, вивозячи археологічні знахідки в свої країни.

Беззаперечною заслугою Бельцоні було те, що він перший розпочав археологічні розшуки в Долині Царів, яка лежить на захід від Нілу, навпроти Луксора й Карнака, стародавніх єгипетських міст, а тепер велетенських руїн. В тій безлюдній улоговині, оточеній вапняковими скелями, фараони, починаючи з XVI століття до нашої ери, веліли видовбувати собі гробниці і ховати там свої мумії, геть усипані казковими скарбами.

Уже в стародавні часи грабіжники спустошили царські гробниці. В них жили шакали та кажани. І тільки на стінах могильних склепів збереглися дивні малюнки й таємничі ієрогліфи, яких ніхто не вмів прочитати. Уже грецькі й римські мандрівники охоче відвідували диявольську долину. Її голі урвисті скелі, величезні осипи ріні й каміння, а передусім — незбагненна тиша, яка огортала цей безлюдний, мов на Місяці, краєвид, справляли незабутнє враження.

Єгиптологи були певні, що всі могили, які містилися у Долині Царів, уже відомі й досліджені, що нічого й починати там спеціальні археологічні розкопки. Але Бельцоні не охолодила ця думка. В одному місці долини він з допомогою кількох феллахів розкидав величезну купу ріні та каміння і раптом опинився біля входу до гробниці, про яку ніхто й гадки не мав. Колись там лежав серед неоціненних скарбів фараон Сеті І, попередник Рамзеса, завойовника Лівії, Сірії і країн хеттів, але могила була геть пограбована. Уцілів тільки порожній саркофаг з алебастру; Бельцоні надіслав його в Лондон.

Відкриття гробниці викликало загальне хвилювання, бо з цього незаперечно виникало, що долина, всупереч думці вчених, криє в собі ще безліч несподіванок. Відтоді почалися там багаторічні археолого-розвідувальні роботи, які завершилися в XX столітті великим успіхом: у Долині Царів відкопано ще неторкнуту могилу фараона Тутанхамона і в ній знайдено силу-силенну неоціненних скарбів та витворів єгипетського мистецтва.

1820 року Бельцоні повернувся до Англії, його захоплено вітали. Ще більшої слави він зажив, коли влаштував у Лондоні виставку своїх знахідок, серед яких найбільше зацікавлення викликав алебастровий саркофаг фараона Сеті І.

Через кілька років Бельцоні помер на палубі корабля, по дорозі до Африки, куди він плив у пошуках нових пригод і нових вражень.

Піонером єгипетської археології іншого типу був француз Огюст Марієт, учений-археолог і охоронець Лувру. Маючи завдання купити для свого музею папіруси, він прибув 1850 року до Єгипту.

Каїр із своїми куполами й стрілчастими мінаретами справив на нього величезне враження. Ідучи якось вулицею, Марієт з подивом зауважив, що перед мечетями й палацами стоять однакові фігури сфінксів. Вченого зацікавило, звідки вони походять. «Певна річ, — думав він. — що їх привезли до Каїра з одного місця, адже вони наче близнята схожі між собою: один і той же стиль, однакові розміри».

Таємницю походження їх вчений відкрив зовсім випадково. Одного разу, гуляючи в Саккарі, місцевості поблизу Каїра, він помітив голову сфінкса, яка виглядала з піску пустелі. Відкопавши його тулуб, Маріет прочитав напис: «Апіс, святий бик Мемфіса».

Це страшенно схвилювало вченого — адже він знав з інших джерел, що вшанування святого бика відбувалося в храмі поблизу легендарної Алеї сфінксів, яка вже давно зникла з поверхні землі, й ніхто не мав уявлення, де шукати її сліди. Невже вона похована в піску отут, в Саккарі?

Марієт одразу ж найняв, кілька десятків арабів і почав розкопувати пісок біля знайденої скульптури. Наслідки цієї праці перевершили всі сподівання: археолог відкопав широку дорогу, обабіч якої, замислено дивлячись у далину, стояло сто сорок гігантських сфінксів. Під час дальших розшуків виявилося, що алея з’єднувала два храми, які були тепер зовсім зруйновані.

В перший же день біля одного з цих храмів Марієт відкрив засипаний вхід у підземелля. Він запалив смолоскип і похилим коридором ввійшов усередину. При світлі миготливого полум’я вчений побачив незабутню картину. У величезній галереї, видовбаній у скелі, стояли вряд саркофаги з полірованого чорного й червоного граніту, вагою, як здавалося на око, щонайменше по сімдесят тонн. Очевидно, тут уже господарювали грабіжники, бо віка деяких саркофагів було зсунуто набік.

У кожному саркофагу лежала мумія бика; всі вони були цілі, хоч і пограбовані: ніде не лишилося коштовностей, що їх давали покійникам у дорогу смерті.

Давно вже відомо, що єгиптяни вважали деяких тварин за божественних істот і створювали навколо них релігійні культи. Але тут Марієт знайшов наочний доказ цього особливого звичаю: ціле кладовище мумій, які були втіленням славетного бика Апіса. Цьому слузі бога Пта споруджували храми, які доглядали групи жерців.

Тварина весь свій вік жила в храмі або ж поблизу на пасовищі, а коли це сите життя закінчувалось, жерці, виконуючи релігійні обряди, бальзамували труп і ховали в підземних катакомбах.

Єгиптяни вірили, що вмирає тільки земна оболонка тварини, а душа переходить у тіло іншого бика. Після закінчення тривалих жалобних обрядів спеціально виділені жерці вирушали в мандрівку по країні, щоб серед биків знайти божого спадкоємця. Жерці впізнавали його за таємничими, тільки їм відомими знаками на шерсті. Прикрашеного квітами, прибраного в барвисті стрічки обранця приводили врочистою процесією до храму. По дорозі юрми людей радісно вітали його, танцюючи й співаючи.

Цікаво, що в різних місцевостях був культ різних тварин, отже, можна припускати, що він виник у той період, коли Єгипет був поділений на окремі невеличкі держави. В містах Бубастіс та Бені-Хасан знайдено кладовище забальзамованих котів, у Омбосі — крокодилів, у Ашмунені-ібісів, а в Елефантіні-баранів. В одних районах цих тварин вважали за божественних, недоторканних істот, а в інших їх не вагаючись убивали. Цією суперечністю у віруваннях пояснювалось, наприклад, те, що на певних ділянках Нілу кишіло від крокодилів, у той час коли в інших місцях їх не було, бо там цих хижаків винищили.

Взагалі ж тварини в єгипетській релігії відігравали дуже важливу роль. У найстародавніші часи боги виступали під личиною корови, барана, сокола, ібіса, шакала, крокодила, кота, вужа тощо. Згодом їм почали надавати вигляду людей, зберігаючи поки що голови тварин, і тільки багато пізніше постаті богів стали цілком людські.

Марієт зробив і ще одне відкриття, так само важливе для єгиптології. Поблизу Алеї сфінксів археолог викопав дуже стару скельну гробницю можновладця і великого багача на прізвище Ті, яка належить до того часу, коли виникли піраміди Хеопса, Хефрена й Мікеріна[34] Гробниця була геть знівечена, але на її стінах збереглися фрески, які мають величезну наукову цінність, бо вони вперше дали нам можливість ознайомитися з способом життя й суспільним ладом єгиптян.

Можновладця і багача Ті зображено завжди в три або чотири рази більшим за інших людей. Він гордо й владно височить над ними, як пан над рабами. Ми бачимо, як-він розмовляє з родиною, полює в молодих папірусових заростях, стоїть на Палубі корабля й дивиться на веслярів.

Ось селяни, яких привели на вірьовках, складають данину, в іншому місці бачимо довгі ряди покірно похилених рабів, а біля них вимахують батогами наглядачі. Ці малюнки розповідають про суспільні відносини в Стародавньому Єгипті краще, ніж багато прочитаних пізніше написів.

Не меншу пізнавальну цінність мають малюнки, на яких зображено трудівників. Ми бачимо тут селян, які тіпають льон, косять, молотять, віють зерно; погоничів ослів, кораблебудівників, дроворубів, золотарів, каменярів, лимарів, різьбярів і митців-скульпторів. Всі вони працюють у володіннях багача Ті, отже, можна дійти висновку, що маєтки тодішніх можновладців становили окремі економічно незалежні господарства, які виробляли майже все для своїх потреб.

Заслугою Огюста Марієта є й те, що він заснував у Каїрі Єгипетський музей. Будучи директором цього музею, вчений успішно боровся проти гендлю пам’ятками старовини; завдяки йому прийнято закон, що не давав можливості повністю обібрати Єгипет, повивозивши з нього всі цінні старожитності. Саме його зусиллями пояснюється те, що сьогодні вивозити з Єгипту археологічні знахідки можна тільки у виняткових випадках, звичайно ж археологи повинні віддавати їх до Єгипетського музею. Тому в Каїрі зібрано тепер найбільші колекції, які дають багатий матеріал для наукових досліджень у галузі історії, культури й звичаїв народу Стародавнього Єгипту.

ТАЄМНИЦІ ПІРАМІД

Серед археологів XIX століття видатним єгиптологом заслужено можна назвати також англійського вченого Уїльяма Матью Фліндерса Петрі, який, починаючи з 1880 року, протягом 46 літ досліджував головним чином піраміди.

Величезні споруди у формі пірамід — «гори фараонів», як їх називали араби, — виникли в період панування третьої й четвертої династій фараонів, тобто майже чотири з половиною тисячі років тому. З найдавніших часів вони приваблювали багато поколінь мандрівників, викликаючи подив і майже забобонний страх своїми величезними розмірами й суворою архітектурою.

Про піраміди знали тільки те, що колись у них були мумії могутніх володарів Єгипту. Невідомо було навіть, коли виникли ці піраміди, які точно їхні розміри. Про них ходили найрізноманітніші легенди й розповіді. В їхніх формах і пропорціях дошукувались відбитків астрономічних знань жерців і навіть містичних віщувань про майбутню долю людських поколінь.

І якщо сьогодні ми вже знаємо про піраміди більше, то це завдяки багатолітній терплячій праці Петрі. 1880 року вчений уперше опинився біля пірамід у місті Гізі. Умови, в яких він розпочав свою роботу, вимагали від нього справжньої самопожертви. Коштів у нього було дуже мало, і про те, щоб найняти помічників та спорудити барак, де можна було б поселитись і спокійно працювати, не доводилося й думати. Отож учений влаштувався в порожній скельній гробниці, спав на сіннику, готував собі їжу на спиртівці й при тьмяному світлі гасової лампи, яка немилосердно чаділа, писав свої нотатки.

Як тільки наставала ніч і спека трохи спадала, він зовсім роздягався і йшов усередину заплутаних коридорів та могильних склепів. У піраміді була страшенна задуха. Петрі не міг лишатися там довше ніж одну-дві години. Він квапливо рисував схему розташування коридорів і копіював стінні написи. З таких прогулянок учений повертався звичайно мокрий од поту, голова в нього боліла, очі від утоми наливалися кров’ю. Та, незважаючи на все це, він одразу ж сідав на землю й доповнював ще незакінчені ескізи. Жаркими днями Петрі спав у своїй норі до самісінького вечора, коли прохолода знову давала можливість приступити до роботи.

Досі археологи налічили вісімдесят пірамід, більшість яких знайдено зруйнованими — адже протягом багатьох століть феллахи навколишніх сіл брали з них будівельний матеріал. Фараони будували піраміди на західному боці Нілу, в сусідстві з найстародавнішою столицею Єгипту — містом Мемфіс, розташованим на межі Верхнього й Нижнього Єгипту.

Особливо славнозвісні три піраміди: Хеопса, Хефрена й Мікеріна. Найбільша з них — піраміда Хеопса — має висоту 146 метрів, а бік її квадратної основи сягає 230 метрів. Піраміда складається з 2 300 000 кам’яних блоків, а кожен блок важить пересічно 6 000 кілограмів.

Геродот твердить, що піраміду будували двадцять років і що тільки підвозили будівельний матеріал сто тисяч селян, яких щороку приганяли сюди на три місяці, коли розливався Ніл і всі роботи в полі припинялися. Крім того, там, як це можна уявити з руїн бараків, постійно працювало близько чотирьох тисяч ремісників — мулярів, каменярів, різьбярів тощо.

Перед цією пірамідою й донині стоїть величезний сфінкс, витесаний з монолітної кам’яної брили в період панування одного з наступників Хеопса. Постать лева з людським обличчям, що лежить сповнений таємничої задуми, мала символізувати необмежену могутність єгипетських володарів. Статуя справляє глибоке враження вже хоча б своїми розмірами: заввишки вона 20 метрів, а завдовжки — 73.

Піраміди стоять посеред голої пустелі й мають тепер дуже сумний вигляд. Гладеньких вапнякових або гранітових плит, якими облицьовано піраміди, здебільшого вже немає — їх позривали на будівельний матеріал, а ті, що лишилися, посіріли, піщані бурі зробили їх шорсткими, нерівними.

Не те було за їхньої молодості. Перенесімося в ті далекі часи, й ми побачимо їх в іншому оточенні. Біля кожної піраміди, огородженої прикрашеним муром, стояв звичайно гарний храм з колонами й портиком; тут жерці правили службу по мертвому фараонові й дбали про його «щоденні потреби», ставлячи перед статуєю посуд з наїдками та напоями.

Придворні сановники вважали за найбільшу для себе шану здобути право на посмертний спочинок біля самої піраміди. Ось чому піраміди були оточені великими кладовищами з розкішними гробницями.

Зовні піраміди часто-густо були оздоблені барельєфами та мозаїкою. Під час великих свят навколо них з’являвся ліс прапорів. З напису на могильному склепі цариці Уебтен відомо, що верхівка її піраміди була позолочена; вдень вона сяяла на сонці, уночі — в місячному промінні, і цей золотавий відблиск показував, можливо, дорогу мандрівникам, як кораблям у морі — маяк.

Дослідники замислились: як руками можна було і скласти стільки каменю в бездоганно правильну піраміду, припасувати тисячі плит так щільно, що між ними не проходило навіть лезо ножа?

На щастя, в історичних джерелах, в ієрогліфічних написах збереглися певні свідчення, що дають можливість приблизно відновити перебіг усього будівництва. Кам’яні блоки з найближчих каменярень перевозили Нілом, а потім на полозах тягнули по штучно зробленому похилому насипу, який, що далі росла будівля, підвищували й подовжували. Щоб тертя було менше, дорогу поливали водою, і сани легко сковзали по грязі. Каменярі ставили брили так, що до самого останнього часу, коли вже треба було з’єднувати блоки, там лишався вузький поміст, і на нього, висячи над прірвою, можна було спертися ногами.

Це була надзвичайно тяжка праця, і вона забрала безліч людських жертв. Сила-силенна робітників працювала під батогами наглядачів і вбивчим сонцем пустелі, щоб задовольнити примху однієї людини — володаря Верхнього й Нижнього Єгипту.

Подумаймо, яких величезних зусиль тут докладено, і ми впевнимося, що далебі ніколи в історії світу підданців не примушували виконувати таку непродуктивну працю, розміри й труднощі якої здаються нам сьогодні чимось незбагненним.

Ці величезні споруди, призначені, щоб зберігати царські мумії, виражали, до того ж, божественність фараонів і, як твердила віра, були для них немовби сходинками на небо. Тому найдавніші піраміди мали форму сходів, і тільки пізніше, невідомо чому, їх почали робити з гладенькими стінами. Про це містичне призначення пірамід свідчать знайдені папіруси, в яких є, наприклад, такий текст: «Ми будуємо для нього (фараона) сходи, щоб він міг зійти на небо».

Для широких мас пригнобленого народу ці суворі, бездушні піраміди, напевно, були чимось зовсім чужим і ворожим, як нагадування про володарів, котрі не знали міри в своїй бундючності та себелюбстві. Адже будівництво їх поглинало безліч коштів Єгипту й тільки збільшувало злидні. Навіть уже готові піраміди лишалися паразитами хліборобів і ремісників, бо при них доводилось, як велів звичай, утримувати групу жерців, котрі служили тільки небіжчикові. Для цього, за наказом одного з фараонів, дванадцять сіл повинні були довічно сплачувати данину.

Щоб глибше зрозуміти причину, яка спонукала фараонів будувати піраміди, треба хоча б стисло згадати деякі основні риси єгипетської релігії. Серед плеяди богів єгиптяни найбільше шанували бога сонця Ра та бога землі Озіриса, справедливого й доброго, бо він дав людям мистецтво й ремесла. Брат же його, бог Сет був утіленням зла. Заздрячи Озірису, який мав величезну популярність серед людей, Сет замордував його, а труп сховав у скриню й кинув у море. Далеко від міста Бібл[35] скриня виплила на берег.

Дружина Озіриса, богиня ІзІда оживила його. Відтоді воскреслий Озірис став господарем країни мертвих.

Син Озіриса Гор помстився за смерть батька, забивши Сета. З того часу Гор став символом синівської любові й самопожертви, тому що в боротьбі з ворогом він утратив одне око.

Єгиптяни вірили, що захід і схід сонця означають смерть і воскресіння бога Ра. З цих міфів вони черпали певність, що їх так само чекає воскресіння й щасливіше життя в потойбічному світі.

Для цього треба було зберегти тіло померлого й задовольнити потреби, які мали виникнути в небіжчика в його посмертному житті. Отож труп бальзамували, біля нього клали харчі й усі речі домашнього вжитку. А щоб тіло не знищили грабіжники, фараони будували піраміди з багатьма заплутаними галереями, закапелками й пастками, аби злочинці не змогли добратися до мумії та могильних скарбів.

Як істоти божественні, фараони й після смерті мали ті самі пільги, що й на землі. Єгиптяни уявляли собі, що бог сонця Ра щодня здійснює по небу подорож у золотому човні, і в тій подорожі душа фараона спочатку була на судні за весляра, а потім навіть стернового. Але з часом єгипетські царі ставали могутнішими володарями, і їхні посмертні вимоги збільшувались. Спершу на фараонів покладались обов’язки секретаря бога, а згодом вони вже самі возсідали на троні як боги сонця. У зв’язку з такими віруваннями фараонам клали в могилу весла, а іноді й цілі човни — археологи назвали їх «сонячними човнами». 1955 року біля підніжжя піраміди Хеопса у вимурованому тайнику знайдено човен з матами на сідцях і веслами; все це дуже добре збереглося.

Піраміди й гробниці можновладців є відображення класової нерівності, яка ще за тих далеких часів виникла в єгипетському суспільстві. Бальзамування трупів і спорудження спеціальних гробниць — справа дуже дорога, звичайні смертні цього не могли собі дозволити. Селяни, ремісники й службовці ховали своїх покійників у піску пустелі. І от, завдяки дивному збігу обставин, у той час, коли прекрасні гробниці здебільшого стали жертвою грабіжників, останки простих людей уникли цієї долі, та ще й добре збереглися: в піску пустелі зовсім немає вологи, і трупи перетворилися на мумії.

Нелегко жилося душі єгиптянина в країні смерті. Поки вона діставалась до місць блаженства, де «немає повені, зерно дає багаті врожаї, і душі купаються в достатку», її чекало безліч небезпек. Обітовану країну оточували глибокі води, а вхід до неї охороняло чудовисько, що звалося «перевернутим лицем» і впускало тільки тих, хто на землі жив праведником. Зграї упирів і всяких потвор чигали, щоб погубити мандрівні душі, намагаючись знесилити їх чарами.

Люди мали можливість допомогти покійним закляттями, які були зібрані в «Книзі мертвих». Фараони не шкодували коштів, щоб назавжди забезпечити собі цю людську допомогу. Вони, як уже згадувалося, споруджували біля своїх гробниць храми й призначали туди жерців, виділяючи на утримання їх прибутки з царських маєтків. Жерці щоденно проголошували заздалегідь складений ритуальний текст, потрібний мерцеві, як хліб і вода живому.

Але фараони знали вади людей і тому припускали, що жерці можуть занедбати свої обов’язки й погубити царські душі. Щоб цього не сталося, фараони веліли на стінах могильного склепу написати всі потрібні за ритуалом молитви й магічні заклинання, та ще й покласти в труну папірус «Книги мертвих». Адже єгиптяни вірили в магічну силу писаного слова й вважали, що ієрогліфи мають своє власне, самостійне життя. Ритуальний текст, написаний на стіні могильного склепу, був, на їхню думку, такий же дійовий, як і текст, проголошений перед людьми.

Про недовір’я фараонів до жерців свідчило одне відкриття, яке випадково зробив Петрі. 1889 року він надумав дослідити все усередині однієї піраміди, на той час іще безіменної, бо ніхто не знав, який фараон був колись у ній похований. Та, незважаючи на всі старання, вчений ніяк не міг знайти прихованого входу, хоча звичайно в пірамідах він буває в північній стіні.

Втративши терпець через даремні розшуки, Петрі постановив продовбати крізь всю кам’яну товщу похилий тунель аж до самої гробниці. Це була неймовірно копітка й затяжна робота. Минуло кілька тижнів, поки робітники-араби сповістили, що останній шар каменю, який відокремлював їх од могильного склепу, пробито.

Петрі приповз на животі й побачив у царській могилі два саркофаги з одваленими й потрощеними віками. Але встановити, якому фараонові належала піраміда, він не зміг, бо середину її, де протягом десятків століть було сухо, почала раптом заливати підгрунтова вода. Петрі збирав її совком у відро й подавав арабам, а ті виливали нагорі. Насилу осушивши склеп, учений почав оглядати його. В кутку він знайшов алебастрову вазу з написом, який свідчив, що піраміду збудував для себе й своєї дружини фараон Аменемхет XI.

Але Петрі значно більше цікавило інше питання: як грабіжники потрапили всередину піраміди й не лишили по собі ніякісінького сліду? Де приховано вхід, якого він марно шукав? Невже злодії так добре знали план будівлі, що просто відчинили вхід і ввійшли всередину?

Щоб розкрити цю таємницю, вчений надумав дослідити лабіринт коридорів, починаючи від могильного склепу й посуваючись туди, де мав бути вхід. Завдання було надзвичайно тяжке, а іноді навіть небезпечне для життя. Залита підгрунтовою водою рінь і пісок, якого було повно в коридорах, перетворилися на липку драговину. Місцями Петрі доводилося повзти на животі, задихаючись у затхлому повітрі. Нарешті, вимазаний грязюкою і зовсім знесилений, він дістався до входу. Всупереч звичаю, його було зроблено не в північній, а в південній стіні піраміди. Вченого одразу ж зацікавило: звідки грабіжники знали про те, що вхід треба шукати з південного боку? Поступово у нього почали пробуджуватись деякі підозри; коли б вони справдилися, то це була б неабияка сенсація.

Потім Петрі повернувся назад тією дорогою, якою грабіжники, безсумнівно, мали добиратися до склепу, причому він намагався уявити себе в їхньому становищі й міркував, що б він зробив на місці злодіїв. Він попадав на різні перешкоди й пастки, що мали утруднити непроханим гостям доступ до сховища. Вчений не раз мусив визнати, що в цьому лабіринті він був би зовсім безпорадний, якби перше не взнав дороги з протилежного боку.

Але грабіжники, як про те свідчили відсунуті камені, йшли вперед напрочуд упевнено. Коли сходи зненацька обривалися в якомусь закамарку, вони знали, що далі дорогу треба шукати в стелі, де був отвір, замаскований кам’яною плитою. Злодії легко пройшли так три закамарки. В одному коридорі хід до самого верху завалено купами жорстви, Щоб усунути цю перешкоду, потрібно було багато часу й зусиль. Петрі підрахував, що пробратися до царської гробниці й винести всі скарби грабіжники могли не менше як за п’ять місяців.

Стало зрозуміло, що за таких умов вони не могли б цього зробити, не викликавши підозри в жерців і охоронців кладовища. Якщо ж усе-таки злодії п’ять місяців спокійно вовтузилися в піраміді, то, без сумніву, вони робили це не на одчай душі: грабіжники належали до чималої ватаги, в якій жерці й начальник охорони саме й були натхненниками злочину.

ПОСМЕРТНІ КЛОПОТИ ФАРАОНІВ

Якось 1881 року до робочого кабінету одного німецького єгиптолога завітав багатий американець. Невідомий розсівся на стільці і, витягаючи з папки сувій папірусу, мовив:

— Я дізнався, що ви вмієте читати єгипетські папіруси, от і хотів попросити, щоб ви оцінили цей документ. Чи має він якусь цінність? Я заплатив за нього великі гроші…

Професор уважно глянув на папірус і заглибився в єгипетський текст. І що далі він читав, то більший подив з’являвся в нього на обличчі. Ледве стримуючи хвилювання, вчений спитав:

— Де ви це дістали?

— А чому ви питаєте? Невже то щось дуже цінне?

— Це текст одного фараона, гробниця якого в Долині Царів із давніх-давен стоїть дорожня. Річ у тому, що такі папіруси клали фараонам у труну, отже, звідси можна зробити висновок: мумія цього царя не загинула, її переховують десь в іншому місці. Ви, напевне, розумієте, як важливо для науки виявити походження папірусу.

— Не буду таїтися, — відповів, усміхаючись, американець. — Я поїхав до Каїра, щоб придбати для своїх колекцій кілька старовинних єгипетських пам’яток. Знаючи, що це справа нелегальна, я зустрічався з арабськими гендлярами тільки вночі. Одного разу якийсь височенний араб запросив мене до задньої кімнати своєї крамниці й запропонував оцей папірус, зажадавши дуже високу ціну. Поторгувавшись, я купив його й негайно виїхав з Єгипту, щоб мене часом не спіймали й не відібрали здобичі.

Німецький єгиптолог написав листа до Каїра. Директор Єгипетського музею професор Гастон Масперо, прочитавши звістку про викраденню цінного папірусу, кипів од люті. Адже за останні роки з країни вже вивезено кільканадцять цінних, документів і старовинних пам’яток єгипетського мистецтва, і ніякі слідства досі нічого не дали, окрім повідомлення, що торгує цими речами якийсь араб, про якого знали тільки одне: він дуже високий на зріст.

Поліція, як і раніше, виявилась зовсім безпорадною, тому директор поклав узяти всю цю справу в свої руки. Викрити велетня в тюрбані він доручив молодому асистентові Емілю Бругшу, який аж руки потирав, радіючи майбутній ролі детектива-аматора.

Еміль розпочав слідство з того, що поїхав до Луксора, оселився в готелі й почав розповідати всім, ніби він американець і розшукує античні пам’ятки. Днями й ночами бродив він по всіх закамарках міста, купуючи за великі гроші якісь речі.

Араби спочатку робили спроби підсунути йому фальшиві твори, але, побачивши, як молодий чужоземець з першого ж погляду розрізняє підробку й зневажливим жестом відкидає її, пройнялися повагою до нього: впевнилися, що мають справу не з наївним туристом.

Якось на базарі асистент, розглядаючись, проходив біля однієї з багатьох невеличких крамничок. На порозі сидів араб з довгою сивою бородою. Побачивши любителя старовини, він кивнув йому головою, провів чужоземця в задню кімнату й запропонував купити невелику кам’яну статуетку. Бругш глянув на неї і насилу приховав свій подив: зі стилю молодий вчений одразу визначив, що перед ним скульптура, якій не менше ніж три тисячі років. Торгуючись, він ніби між іншим вертів статуетку в руці й з видовбаного на ній напису ієрогліфами зробив висновок, що походить вона з гробниці одного з фараонів двадцять першої династії. Гробниця вже давно стояла в Долині Царів порожня. То звідки ж узялася скульптура? Розв’язання цієї таємниці дало б науці просто неоціненну користь. Гаданий американець, вдаючи байдужого, купив статуетку й дав арабові зрозуміти, що він шукає ще й інших зразків єгипетського мистецтва.

За кілька годин після цієї розмови до нього в готель прийшов араб на ім’я Абд ель Расул, із села Ель-Гурнах і запропонував різноманітні речі, виготовлені за часів панування тієї самої династії. Молодий учений неуважно позирнув на запропонований товар, натомість, мов зачарований, витріщився на араба — бородатого, величезного на зріст чоловіка. Не було ніякого сумніву: нарешті він зустрівся з тим легендарним гендлярем, який, мов оманлива тінь, вислизав із розставлених пасток, уже кілька років псуючи кров поліції і археологам. Бругш негайно велів його арештувати і посадити в тюрму.

Слідство вели єгипетські власті, й тяглося воно без кінця-краю. Неборак од усього відмовлявся, хоч, за жорстокими методами тогочасної єгипетської поліції, його били різками по підошвах ніг. За свідків викликали членів родини, а також інших мешканців села, але ті клялись аллахом, що Абд ель Расул — вельми шановна людина, що він ніколи не зганьбив себе забороненою торгівлею пам’ятками старовини. Справа не посувалася, в’язня хоч-не-хоч довелося випустити на волю.

Але за кілька днів винуватець — о диво! — повернувся й признався, що він і є отой гендляр, якого розшукували. Що примусило його це зробити?

Абд ель Расул був у компанії, до якої входили його брати й ще кілька селян. За домовленістю, він одержував п’яту частину прибутків од нелегальної торгівлі. Але, повернувшись з ув’язнення, він одразу ж зажадав половини всіх зисків у нагороду за те, що, незважаючи на тортури, тримався мужньо й нікого не зрадив. Це викликало палкі суперечки й навіть бійку. Відмова так розгнівила Абд ель Расула, що він побіг у поліцію й віддався їй до рук, аби тільки помститися на своїх спільниках.

Директор Масперо був саме в Парижі, тому в поліцію викликали його асистента, а того найбільше цікавило таємниче джерело, з якого цінні пам’ятки старовини потрапляли на ринок. І тоді Абд ель Расул розповів прямо-таки фантастичну історію про зовсім випадкове відкриття.

Колись він, його брат Магомет і знайомий з того ж села вирушили в невелику низовину, яка лежала поблизу Долини Царів, відокремлена пасмом фіванських пагорбів. Шукаючи в руїнах знахідок, які можна було б продати, вони несподівано, напали на відкритий підземний хід, видовбаний вертикально в скелі. Абд ель Расул спустився на линві всередину. Але незабаром він велів витягнути його назад і з жахом в очах зарепетував:

— Афріт! Там унизу сидить афріт!

Афріт по-арабському означає злий дух, отож не дивно, що всі троє товаришів кинулися тікати. Увечері Абд ель Расул признався братові, що вся історія з афрітом — це тільки хитрощі, за допомогою яких він хотів налякати знайомого, й приховати від нього те, що справді побачив у шахті. Другого дня обидва брати знову пішли в низовину й опустилися на дно колодязя. В глиб кам’яної гори вів коридор; згодом він став ширший і перетворився на підземну галерею, в якій при миготливому світлі смолоскипа перед ними відкрилося незвичайне видовище: там стояли виставлені в ряд дерев’яні труни. Піднімаючи віка, брати впевнилися, що в трунах лежать мумії і всі вони добре збереглися. Побачивши на чолі у них зображення вужа, навіть ці сільські жителі догадалися, що мають справу з останками фараонів.

Правду кажучи, вони знали, що про відкриття треба заявити до відомства старожитностей, а проте воліли мовчати й одержати від знайдених скарбів якнайбільше користі для себе. Про те, щоб забрати звідти всі скарби одразу, не могло бути й мови: поява на ринку такої кількості нових знахідок неминуче викликала б підозру властей. Отож брати домовилися прийняти в компанію решту членів родини та деяких знайомих і спорожнювати гробницю поступово. Так вони до самої смерті мали б собі на прожиток.

Асистент музею Еміль Вругш негайно вирушив до вказаної низовини й опустився на дно шахти. «Я не був певен, що то — ява чи сон, — пише він у своїх спогадах. — Глянувши на одну з трун, я прочитав на віку ім’я царя Сеті І, батька Рамзеса II. За кілька кроків далі, схрестивши на грудях руки, спочивав у скромній домовині Рамзес II. Що далі я посувався в глиб залу, то більше було скарбів. Ось Аменофіс І, потім Ахмес, три фараони на ім’я Тутмос, цариця Ахмес Нефертіті — разом тридцять сім трун з добре збереженими муміями царів, цариць, їхніх синів і дочок».

Деякі труни були ще забиті, інші стояли розкриті, пограбовані. Поміж трунами валялося безліч різноманітних речей — вази, шкатулки і всякі коштовності, що їх дали померлим у посмертну мандрівку.

На черепах у деяких муміях ще була шкіра й волосся, через розтулені уста видніли щелепи, які теж добре збереглися. Особливо сильне враження справила мумія Рамзеса II, який помер на 90 році життя. В бою під час навали азійців фараона смертельно поранено в голову, і тепер у його черепі зяяла велика дірка. В багатьох випадках мумії наочно показували близьку спорідненість померлих; так, наприклад, з рис обличчя можна було впізнати, що Рамзес II був син Сеті.

Як опинилися мумії у цій спільній печері? Адже інші гробниці в Долині Царів стояли спустошені! Таємницю з’ясували написи, поспіхом зроблені на домовинах. Побоюючись незадоволення народу, єгипетські жерці нишком перевозили померлих, і при цьому записували на трунах їхні імена та черговий номер місця, а вже потім остаточно розмістили у спільному підземному склепі. Деякі фараони, як свідчать написи, не мали після смерті спочинку. Так, з напису ми знаємо, що Рамзеса III аж тричі переносили з однієї гробниці до іншої.

Дошукуючись причини таких дивних переміщень, археологи силкувалися уявити собі, як усе це відбувалося. З багатьох документів безперечно випливає, що крадіжки в Долині Царів стали справжнім лихом. Грабіжники не щадили навіть царських мумій, викидали їх з домовин і розрізали пов’язки, щоб добратися до коштовностей та амулетів. Ніякі запобіжні заходи не допомагали, бо могили грабували і сторожа та жерці, яким доручено піклуватись про покійників.

Одному фараонові нарешті увірвався терпець. Щоб надалі покласти край оскверненню могил, він наказав видовбати в скелі спільний склеп і перенести туди всі мумії своїх попередників, що вціліли. До підземелля вів тільки один вхід і впильнувати його було куди легше, аніж багато гробниць у Долині Царів.

Одної ночі, зібравшись таємно, жерці переклали мумії в нові труни й занесли їх на нове місце спочинку, причому вся ця страшна процесія йшла вузенькою, звивистою гірською стежкою, яка є там і нині.

Завдяки щасливому збігові обставин, про гробницю якось забули, і вона, незважаючи на всі історичні бурі, збереглась аж до наших днів, коли її відкрив араб Абд ель Расул.

І ось тепер постановили перенести мумії до Єгипетського музею в Каїрі й розмістити їх в окремому залі, куди можна було б уходити тільки за спеціальним дозволом. Їх повантажили на баржі й повезли вгору по Нілу.

Вістка про цю подію блискавично розійшлася по Єгипту. Ще здалеку побачивши караван барж, люди прибережних сіл виходили до річки, поводячись так, немовби вони прощалися з кимсь дуже близьким. За єгипетськими похоронними звичаями, чоловіки раз по раз залпами стріляли в повітря із своїх рушниць, а жінки жалібно голосили, в скорботі рвучи на собі коси.

У підземній галереї не знайдено мумії фараона Мернепти. Це викликало задоволення тих людей, які вважали, що Біблія — вірогідне історичне джерело. Мернепта — це той фараон, який гнався за євреями, коли вони втікали з Єгипту, і нібито загинув у вирі Червоного моря. І те, що в гробниці не було його мумії, нібито підтверджувало цю біблійну версію.

Але через дванадцять років зроблено нове велике відкриття. В Долині Царів знайдено гробницю Аменофіса І, а в ній тринадцять мумій інших фараонів. Серед них був і отой біблійний Мернепта. Виходило, що він не загинув у морській пучині, а вмер своєю смертю. Щоправда, існувала гадка, немовби труп цього фараона морські хвилі викинули на берег, а вже потім його забальзамували. Проте анатомічні дослідження не виявили слідів розкладу тіла, що мали б бути від впливу морської води.

Перший фараон, який порвав з традицією будування пірамід, був Тутмос І (1545–1515 рр. до н. е.). Він зробив це зовсім не з бажання полегшити становище підлеглих чи відмовитись од титулу «сина сонця». На такий крок його наштовхнули чисто практичні міркування, а саме: те, що піраміди не могли уберегти жодної мумії від осквернення.

Археологам XIX століття траплялося багато доказів таких систематичних пограбувань. Залізши в гробницю дружини фараона Зер, злодії розітнули мумію, щоб забрати собі коштовності. Але, напевне, хтось їх сполохав: поспішно втікаючи з склепу, вони покинули одірвану руку цариці. Її знайшли 1909 року — загорнуту в льняне рядно, ще оздоблену двома браслетами з аметистів і туркусу. В пірамідах Хеопса й Хефрена знайдено тільки порожні саркофаги, розбиті на друзки. В піраміді Мікеріна взагалі не було саркофага, зате далі в могильному склепі валялися рештки мумії і дерев’яної труни.

Тутмос І не хотів такої долі, тому для своєї майбутньої гробниці обрав глухе місце, яке легко було стерегти. Це була відома вже нам Долина Царів, де протягом п’ятисот років веліли ховати себе і його наступники.

Збудувати таємну гробницю Тутмос І доручив своєму архітекторові Інені. Сам будівничий так повідомляє про це на стіні своєї власної могили: «Я один-однісінький наглядав за будівництвом кам’яної гробниці його царської величності. Більш ніхто цієї могили не бачив, і ніхто більш про неї не чув». його твердження не можна, звичайно, сприймати дослівно, бо на будівництві, без сумніву, працювало принаймні сто робітників. Що ж тоді з ними сталося? Ось що каже про це один з найвидатніших знавців Долини Царів, англійський археолог Говард Картер. «Звичайна річ, що тих сто чи більше робітників, які знали найдорожчу таємницю царя, не відпустили на волю. Можемо бути певні, що Інені не вагався жодної миті, аби замкнути їм рота назавжди. Напевне, всю роботу виконували раби, яких потім умертвили».

Ми вже знаємо, що всі запобіжні заходи й людські жертви виявилися марні. Злодії почали діяти в Долині Царів так зухвало, що від них уже треба було рятувати царські мумії, переносячи їх до іншого, надійнішого місця.

Про те, як грабували могили, розповідає один процесуальний акт, знайдений у папірусах часів панування Рамзеса IX (двадцята династія). А було ось що.

Управитель району Фів (на східному березі Нілу) Пезер довідався через своїх шпигунів про систематичне обкрадання Долини Царів, розташованої на західному березі річки, де правив якийсь Поверо. Обидва правителі були суперниками, кожен намагався здобути прихильність губернатора фіванського округу Кхамесе і де тільки міг підставляв ногу сусідові.

Отож Пезер написав скаргу, де звинувачує Повера у співучасті в грабунках і точно повідомляє, скільки гробниць уже сплюндровано. Він твердить, що грабіжники зруйнували десять царських могил, чотири могили жриць і багато могил приватних осіб.

Кхамесе треба було якось відгукнутись на скаргу, тому він створив з кількох осіб слідчу комісію і послав її на другий берег Нілу. Але весь перебіг слідства свідчить, що члени комісії, а може й сам губернатор, теж мали рильце в пушку, або ж в останню мить їх підкупили злочинці. У всякому разі вони написали величезний рапорт, у якому відхилили скаргу Пезера на підставі смішних і дріб’язкових доказів.

Комісія повідомляла, що твердження Пезера, нібито пограбовано десять царських гробниць і чотири могили жриць, безпідставні, бо насправді жертвою злодіїв стали тільки дві могили царів і дві — жриць. Було визнано також, що грабіжники обікрали деякі приватні могили, але все це, на думку членів комісії, не давало достатніх підстав обвинуватити Поверо.

І як тільки обвинувачення було знято, управитель надумав узяти гору над своїм суперником. Він зібрав усіх підлеглих працівників, інспекторів, адміністраторів, робітників і охоронців з Долини Царів, переправився через річку і, очоливши всю цю процесію, влаштував галасливу демонстрацію перед будинком Пезера.

Пезер скипів від обурення, вискочив на вулицю і погрожував, що звернеться просто до царя, минаючи губернатора. Саме на це й чекав Поверо. Він щодуху помчав до свого начальника й передав йому слова суперника. Кхамесе вважав, що Пезер допустив непростиме порушення службової дисципліни, й притягнув його до суду за фальшиву клятву, яку той нібито дав у своїй скарзі. На жаль, у процесуальних актах нічого не сказано про дальшу долю нещасного управителя, який спробував протиставити себе могутній таємній ватазі обкрадачів могил.

Через вісім років справа набула зовсім несподіваного напрямку. Поліція спіймала вісім грабіжників могил, імена п’ятьох з них ми знаємо. Це були каменяр Хат, ремісник Ірамен, сільський житель Кемвесе і раб негр Ехенефер. Їх відшмагали різками по руках і підошвах ніг, після чого судді витягли з них таке зізнання, записане в протоколі: «Ми відкрили труни й побачили достойні мощі царів. На шиї в них видніло по кілька шнурків з амулетами й золоті оздоби; голови прикриті були золотими масками; достойні мумії царів були геть усипані золотом. Труни були оббиті зсередини й зовні золотою бляхою, викладеною самоцвітами. Ми обдерли з мумій тих богів золото, а також амулети й коштовності, які були на шиї; пообривали з трун золоту бляху. Ми знайшли там і дружину одного царя — її теж пограбували, забравши все, що на ній було. Труни богів потім спалили. Ми украли й речі, знайдені в могилах, — вази з золота, срібла та бронзи. Золото, що було біля тих двох богів, біля їхніх мумій, ми переплавили й разом з амулетами й коштовностями поділили на вісім частин».

Суд засудив злочинців до смертної кари і тим самим остаточно виправдав Пезера. Зате процесуальні акти ні словом не згадують про долю головних натхненників злочину: високопоставленого сановника Кхамесе і управителя Поверо.

ФАРАОН-БУНТІВНИК І ЖЕРЦІ-МЕСНИКИ

1907 року американський археолог Теодор Девіс відкрив у Долині Царів якусь запечатану гробницю. Від замурованого входу в глиб скелі вів дуже похилий коридор, завалений камінням. Вгорі на великій, майже до стелі, купі каміння стояв порожній саркофаг з кедрового дерева; на ньому був напис, який свідчив, що в цьому саркофагу колись лежала цариця Тейє, дружина Аменхотепа III.

Усунувши перешкоди, Девіс пробрався всередину могили. І там перед ним відкрилося незвичайне видовище. На похоронних ношах, основа яких уже струхла й зламалася, стояла труна, зроблена по формі людської постаті; при світлі ліхтаря переливала барвами багата інкрустація з золотого листя, напівсамоцвітів і кольорового скла.

З-під відхиленого віка визирав зотлілий череп мумії. Прах померлого єгиптянина обкутано тонкою золотою бляхою, а на чолі поблискувала царська емблема — вуж з кованого золота. В кутку могили стояли у півтемряві чотири алебастрові вази, в яких були колись нутрощі небіжчика.

Переглядаючи ієрогліфи на труні, Девіс опинився перед загадковим явищем, якого доти не зустрічали в єгиптології. Усі місця напису, де мало бути ім’я покійного, видряпано чимось гострим. Загорнута в пов’язки мумія була обмотана, як звичайно, вузькою й тоненькою золотою стрічкою з вигравійованою молитвою до бога сонця. Але й тут імені померлого не було — хтось повирізував його немовби ножичками, залишивши тільки овальні дірочки. Все незаперечно говорило про те, що хтось наполегливо й завзято старався стерти ім’я померлого з пам’яті нащадків.

Тільки за допомогою збільшувального скла в одному, не так ретельно видряпаному місці пощастило прочитати ім’я фараона Ехнатона. Тоді в Девіса постало кілька, питань, на які неодмінно треба було знайти переконливу відповідь, щоб з’ясувати таємницю незвичайної гробниці. Хто, власне, лежав у цій труні — цариця Тейє, володарка гробниці, чи фараон Ехнатон? Якщо фараон, то що в такому разі сталося з мумією цариці і навіщо Ті саркофаг витягли в коридор? І взагалі — що криється за цим загадковим переміщенням царських трупів?

Намагаючись знайти хоч якусь відповідь, Девіс надіслав мумію до Єгипетського музею в Каїрі, щоб її дослідив професор Еліот Сміт, один з найбільших у цій галузі фахівців.

Девіс схилявся швидше до думки, що знайдена мумія — це останок цариці Тейє; вчений припускав, що царицю з невідомих причин поховали в труні, яка спочатку належала її синові Ехнатону. В такому разі легко було б пояснити, чого в усіх написах видряпано ім’я небіжчика. Тому він з подивом прочитав лист, у якому професор Сміт писав: «Чи ви певні, що надіслали мумію з гробниці цариці Тейє? Бо замість трупа старої жінки я одержав для дослідження мумію молодого чоловіка. Напевно, тут якесь непорозуміння». Далі професор повідомив, що померлому було тридцять років, і що він, як свідчить незвичайно видовжена потилиця, хворів на епілепсію.

Отже, все-таки то мумія Ехнатона! Це був один з найцікавіших і найвидатніших єгипетських фараонів. Завдяки написаній клинописом дипломатичній кореспонденції, знайденій у руїнах його палацу поблизу міста Ель-Амарни, ми знаємо про нього більше, ніж про будь якого іншого фараона. Рішучі реформи Ехнатона революціонізували споконвічні звичаї Єгипту й викликали серйозні, небувало гострі конфлікти.

У той час, коли більшість фараонів проходять перед очима істориків мов бліді тіні, Ехнатон з’являється з минулого як людина з плоті й крові, сильна особистість, чиї думки, почуття й прагнення ми можемо простежити відносно докладно.

Щоб краще зрозуміти драматичний період його панування, спинімося хоч побіжно на історичному тлі діяльності Ехнатона. Тільки окинувши поглядом усю багатовікову історію єгипетської держави, ми бачимо глибокий зміст політичних і психологічних мотивів цієї діяльності.

Вчені умовно поділяють історію Єгипту на чотири великі періоди, а саме:

Єгиптяни не вели своєї історії від якоїсь певної віхи, як це робили, наприклад, римляни, котрі всі події свого життя датували від заснування Рима (ab urbe condita). Вони складали тільки списки всіх по черзі фараонів, вказуючи (здебільшого не точно), коли ті царювали і які події зв’язані з їхнім життям. Через те історики зустрілися з надзвичайними труднощами, коли доводилося визначати дати й хронологію єгипетської історії.

Сьогодні цю проблему, можна вважати, вже розв’язано. Якими методами довершено таку гідну подиву справу? Велику допомогу тут подали передусім ассіро-вавілонські, староєврейські, перські та грецькі документи, дати яких встановлено загалом точно. В цих документах часто згадується про війни, мирні договори й панування певних фараонів, як про факти, що мали місце одночасно з певними подіями власної історії того народу. Тому, порівнюючи їх, можна було визначити багато дат і єгипетської історії.

Проте докладніші повідомлення дала нам астрономія. Єгиптяни вели дуже детальний астрономічний календар, на підставі якого визначали, зміну пір року й час водопілля Нілу. От єгиптологи й звернулися по допомогу до математиків та астрономів, — дали їм для дослідження стародавні папіруси й копії могильних написів, у яких згадувалося, що окремі історичні події були зв’язані з певними небесними явищами (з появою комет і т. д.). На підставі цих текстів учені змогли, наприклад, вирахувати з точністю до трьох-чотирьох років, що панування дванадцятої династії фараонів почалося в 2000, а вісімнадцятої — в 1580 році до нашої ери. Відштовхуючись од цього, історики встановили приблизні дати панування й решти династій; тут у пригоді стали уцілілі списки фараонів, де зазначалося, який час сидів на троні той чи інший правитель.

Найновітніші методи визначення дат археологічних пам’яток, а отже і їхньої історії, дала наука про атоми, так звана атомістика. Під впливом космічних променів на живі рослинні й тваринні організми утворюється відміна вуглецю — С₁₄, що має радіоактивні властивості і, розпадаючись, виділяє з себе дрібнесенькі частки. Обчислено, що атоми цієї різновидності вуглецю живуть близько восьми тисяч років.

Із смертю організму частки перестають виділятись, а ті, що зібралися за життя організму, поступово розкладаються. Отже, що старіша археологічна пам’ятка, то слабше має проявлятися випромінювання. Інтенсивність цього випромінювання можна виміряти за допомогою апарата Гейгера — Мюллера. Вчені провели досліди на єгипетських муміях, вік яких знали з інших джерел, і встановили, що через випромінювання можна визначати вік старовинних пам’яток з допустимою в таких випадках помилкою до 200 років.

Предметом палких суперечок є так звана «довга й коротка хронологія Єгипту». Питання це далеко не дріб’язкове, бо йдеться про те, коли почалася історія єгипетської держави — на якихось 2 500 (навіть більше!) років раніше чи пізніше.

У дуже спрощеному вигляді справа тут така. В період другої династії єгипетські жерці почали вести сонячний календар. Рік вони ділили на повних 365 днів, тому між сонячним і календарним роком була різниця на одну чверть доби. За чотири роки ця різниця становила вже повну добу, а через 1 460 років — цілий рік, тобто наставав час, коли календарний рік знову дорівнював сонячному.

Новий рік у єгиптян починався з тієї хвилини, коли Ніл розливався одночасно зі сходом Сонця і зорі Сіріуса. Астрономи й математики вирахували, що таке явище припадало на початок календарного року влітку 4339, 2773 і 1317 років до нашої ери.

Проблема полягала в тому, щоб встановити, яке з цих трьох чисел є дата виникнення єгипетського календаря, і тим самим визначити приблизний час панування другої династії фараонів. 1317 рік довелось одразу ж відкинути як дуже пізній, зате з приводу двох перших дат точилася суперечка. Вони і є ота «довга та коротка хронологія», про яку ми вже згадували.

І тепер ще є дослідники, які наполегливо боронять погляд, що єгипетський календар виник 4339 року, але більшість учених вважає за безперечну дату його виникнення рік 2773. Ці вчені посилаються головним чином на археологічні знахідки з-над Нілу, які свідчать, що в п’ятому тисячолітті до нашої ери культурний розвиток єгипетського суспільства був ще надто низький, щоб єгиптяни могли створити сонячний календар. Виходячи з цього, єгиптологія визначила, що початок панування першої династії і об’єднання єгипетської держави припадає на 2900 рік.

Своїми природними умовами Єгипет дуже схожий на Месопотамію. Завдяки щорічним поводям цей край з найдавніших часів був надзвичайно багатою оазою серед безмежної пустелі. Археологічні розкопки показали, що вже за кам’яного віку там було багато великих селищ хліборобів, рибалок, мисливців і скотарів.

Геродот назвав Єгипет «дарунком ріки». Тропічні дощі, які випадають в Абіссінських горах, переповнюють водою Ніл, ріка виходить з берегів, і вся навколишня місцевість на три місяці — серпень, вересень та жовтень — стає суцільним озером. Потім води Нілу відходять назад у своє річище, залишаючи по собі чорний мул — чудовий грунт. Ось чому єгиптяни назвали свій край khemit, тобто «чорна земля».

Проте долина Нілу не скрізь була рівнинна. Траплялися тут і хвилясті підвищення, пагорки, до яких вода річки не доходила. Часто літо бувало посушливе, і тоді вода піднімалася так мало, що не могла рознести по всіх полях конче потрібного для хліборобства чорнозему. Тому з давніх-давен дбайливі єгипетські хлібороби порізали долину густою мережею каналів, регулювали зрошення за допомогою черпаків та гребель, а на випадок посухи зберігали воду в штучних озерах і водозборах.

Верхів’я Нілу вчені відкрили тільки в другій половині XIX століття. В горішній течії річка складається з двох рукавів: Білого Нілу, який витікає з озер Центральної Африки, та Голубого Нілу, що бере свій початок у горах Абіссінії. В районі теперішнього Хартума вони зливаються, утворюючи ріку, другу в світі за своєю величиною: довжина її од верхів’я до гирла становить близько 6 400 кілометрів.

Ніл тече вперед через вузьку ущелину, прориту в гранітних височинах колишньої Нубії, і, подолавши шість підводних кам’яних порогів, виходить у широку долину, оточену вапняковими скелями. Нижче від Каїра Ніл ділиться на два рукави (колись їх було сім) і утворює врожайний трикутник, названий за формою грецької літери дельтою. З географічного й політичного погляду країна поділялася на Нижній і Верхній Єгипет, межею між якими був перший поріг Нілу.

За найстародавніших, додинастичних часів єгиптяни жили родовими общинами. Щоб забезпечити населення, достатньою кількістю харчів, треба було скоординувати зрошувальну систему і зосередити її в одних руках. Тому там почали утворюватися більші територіальні общини, які згодом стали невеликими князівствами на чолі з удільним і спадковим володарем. Внаслідок розпаду родової общини в єгипетському суспільстві рано відбулося класове розшарування — виникли класи багатих землевласників і малоземельної або й зовсім безземельної сільської бідноти.

По селах ще довго зберігався устрій сільської общини, але насправді жителів села так пригнобили економічно, що вони стали просто величезними юрбами рабів, яких примушували працювати на фараона і аристократію. В той. же час на полях багатіїв з’явилися справжні раби — воєнні бранці.

В процесі дальшого історичного розвитку численні малі князівства згуртувались у дві держави: Верхній та Нижній Єгипет. Близько 2900 року до нашої ери фараон Менес об'єднав їх в одне велике царство і став на чолі його як удільний володар, позначений печаттю божественності. За столицю він обрав собі місто Мемфіс, руїни якого відкопано поблизу Каїра на захід від Нілу.

З приходом до влади Менеса і настав період Стародавнього царства, — епоха пірамід, могутніх, величезних статуй і прекрасних храмів. Поруч з аристократією тепер виникає багата й впливова каста жерців. Фараони починають численні завоювання, намагаючись захопити метали, предмети розкоші й рабів, яких потрібно дедалі більше в маєтках і палацах царя, аристократії та жерців. Трудящі люди не тільки нічого не мали з цих завоювань, а навпаки — їх обтяжували щораз більші податки й повинності. Наприкінці того періоду вибухла велика соціальна революція, і держава Верхнього та Нижнього Єгипту знову розпалася на дрібні державки, які безперервно воювали між собою.

Близько 2200 року до нашої ери один з фіванських князів удруге об'єднав усі території краю, поклавши початок епосі Середнього царства із столицею у Фівах.

Це була так звана класична епоха Єгипту, в яку мистецтво й література досягли свого найвищого розквіту. Провадячи завойовницькі походи на схід, захід і південь краю, фараони створили велику імперію світового значення, вони будували нові зрошувальні канали, налагодили торговельні зв’язки з Крітом і Пелопонесом.

Зростали багатство та могутність панівних класів, і водночас посилювалось гноблення й зубожіння широких народних мас. В одному папірусі читаємо: «Половину хлібів нищать шкідники, гіпопотами пожирають другу половину, в полі повно мишей, прилітає сарана. А тут на берег приходить збирач податків, оглядає ниву, його помічники стоять з киями в руках, а негри з різками: давай зерно. Якщо його немає — б’ють хлібороба… в’яжуть його й кидають у канал… в’яжуть жінку й дітей».

Близько 1780 року до нашої ери країну знову охопили революційні заворушення. Тим разом повстали не тільки селянські маси, але й ремісники та солдати в містах, а також раби у великих землеволодіннях. Революція була кривава й переможна. На деякий час поневолений люд захопив державне кермо в свої руки.

Картини цієї революції дійшли до нас у розповідях двох єгиптян — багача Іпувера і жерця Нафереху. Ось деякі цитати з їхніх записів: «Царську столицю взяли за годину. Самого царя. бідаки захопили в полон. Придворних повиганяли з царських будинків. Сановників повбивали, забрали їхні документи». В іншому місці читаємо: «Бідний став господарем багатств і якщо раніше не міг справити собі сандалів, то тепер він — володар скарбів. Дитина панії стала дитиною служниці». Найреалістичнішу картину революції дає нам третя цитата: «Той, кому ніде було голову схилити, став хазяїном ложа, хто не мав човна — тепер власник корабля, у кого не було шматка хліба, той має комори зерна…»

Одразу ж після революції настав час, найлихіший в історії Єгипту. На ослаблену чварами країну напали семітські племена гіксосів і з блискавичною швидкістю завоювали її. Загарбники примчали на колісницях, запряжених кіньми, яких у Єгипті ніколи не бачили. Узрівши цих прудких чудовиськ, охоплені жахом єгипетські піхотинці панічно втікали.

Завойовники були неотесаними варварами й поводилися в підкореній країні нечувано жорстоко. Вони палили міста, руйнували храми, а до людей ставилися як до робочої худоби. Через сто років у поневоленого народу увірвався терпець, єгиптяни повстали й під проводом фіванського князя Амозіса І вигнали загарбників із своєї країни.

З того часу починається третій великий період розвитку й могутності Єгипту; історики назвали його «Новим царством». Амозіс вступив на трон як перший фараон сімнадцятої династії і обрав собі за столицю місто Фіви. Але нас більше цікавить вісімнадцята династія, яка панувала 1580–1350 рр. до нашої ери.

Фараони цієї династії були великі завойовники, вони вели численні загарбницькі війни й підкорили собі всю Сірію аж до Євфрату та північну Палестину. Так, наприклад, Тутмос III провів сімнадцять воєнних. походів на Сірію і захопив величезну здобич — багато худоби, полонених, золота й срібла. Ці фараони завоювали також Нубію аж до четвертого порога й загарбали тамошні багаті золоті копальні. Хетти, вавілоняни й ассіріяни мусили платити їм щорічну данину.

Проте воєнна здобич збагатила тільки царя, аристократію і касту жерців. Палаци й храми потопали в небувалій розкоші. Слава про це багатство розійшлася по всьому тодішньому світі.

Але безперервні війни дощенту розорили єгипетських селян, які повинні були платити дедалі більші податки на утримання війська й давати стільки солдатів, що кінець кінцем нікому стало обробляти землю. Не маючи вже людських резервів, Аменхотеп III змушений був перейти на виключно мирну політику. Тридцять шість років його панування належать до найблагословенніших часів історії Єгипту. Цей фараон одружився з жінкою не царського роду — відомою вже нам Тейє, у могилі якої знайдено мумію Ехнатона.

Коли з'явився на світ його син, майбутній Аменхотеп IV, політичне становище в країні було досить напружене. Поруч з фараоном виросла друга, небезпечна для нього сила — розбагатіла аристократія й каста жерців у Фівах. Найвищий жрець за своїм становищем був також намісником, тобто фактично тримав у своїх руках владу над усім Єгиптом. Аменхотеп III і його дружина Тейє за допомогою інтриг намагались обмежити його вплив, але відкрито виступити проти нього не могли, бо не мали в країні на кого спертися: трудящі маси були переповнені революційними традиціями і не підтримали фараона.

Єдиний їхній син, майбутній Аменхотеп IV, не подавав надії, що доведе цю боротьбу до переможного кінця. То був кволий і хворобливий хлопець, який любив самітність і почував себе зовсім чужим серед двірцевих інтриг та урочистих церемоній. Малюнки на фресках подають нам його портрет: надмірно велика — порівняно з тілом — голова, важкі, сонні повіки, сентиментальні очі й пухлі, немов жіночі, уста. Крім того, малюнки свідчать, що цей молодик охоче проводив час у затишному саду біля палацу, серед квітів, птахів та метеликів. З лікарського висновку професора Сміта ми вже знаємо про дивну форму його черепа, яка є доказом того, що хлопець мав схильність до захворювання на епілепсію.

За звичаями єгипетського двору, його рано одружили з княжною Нефертіті. В Тель-ель-Амарна викопано в руїнах скульптуру її голови, яку зробив з кольорового вапняку майстер Тутмес. Ця знаменита голова тепер у музеї в місті Вісбадені. Це голова дівчини з ніжними рисами обличчя, лебединою шиєю і мигдалевими очима, сповненими невловної мрійливості — мистецький твір предивної майстерності, осяяний незбагненною поетичною чарівністю.

Молодий Аменхотеп вступив на трон 1375 року до нашої ери, коли йому сповнилося чотирнадцять років. До повноліття фараонові не вистачало ще двох років, тому початок його панування минув під регентством[37] аристократії та жерців, які, напевне, давали йому відчути свою політичну перевагу.

Через те можна гадати, що за ці два несамостійні й неприємні для нього роки молодий фараон почав дошукуватись причини такого становища. Очевидно, знайшлися доброзичливі друзі, котрі на підставі документів пояснили йому, як жерці у Фівах та їхні спільники-можновладці здобули в країні таку могутність.

Першим в історії Єгипту релігійним центром було місто Геліополіс, де поклонялися богові сонця Ра. Ще на світанку єгипетської державності фараони вважали себе за нащадків цього бога й з гордістю носили титул «синів Ра». Жерці Геліополіса користувалися їхньою прихильністю й стали найвпливовішими серед усіх жерців Єгипту.

Становище змінилося в період «Нового царства», коли столицю було перенесено до Фів. Місцеві жерці, борючись за провідне становище в країні проти суперників з Геліополіса, постановили висунути свого бога Амона на перше місце в єгипетській релігії. Зробити це було нелегко, адже бога Ра вважали за батька фараонів, його з давніх-давен палко шанував увесь єгипетський народ. Жерці Фів здійснили свій намір, ототожнивши Амона з богом Ра, і відтоді почали називати його Амоном-Ра, приписуючи йому всі риси колишнього бога з Геліополіса.

Отже, Амон-Ра був спочатку тільки одним з багатьох місцевих богів і лише через кілька століть вийшов на перше місце в єгипетській релігії. Тому Аменхотеп IV прийшов до висновку, що Амон-Ра — узурпатор[38], а справжній бог — це Ра з Геліополіса, нащадками й представниками якого на землі були і є фараони.

Немає сумніву, що з’ясувати цей історичний і релігійний родовід молодому фараонові допомогли жерці з Геліополіса, які вели проти своїх суперників з Фів таємну боротьбу за відродження втрачених впливів. Але фараон побачив у всьому цьому слушну нагоду зламати могутність жерців Фів та їхніх аристократичних покровителів. Отже, дійшовши повноліття, він оголосив, що визнає старого бога сонця Ра.

З цього часу у молодого фараона настає період надзвичайно цікавого душевного розвитку. Те, що спочатку було чисто політичним задумом, незабаром набрало глибокого релігійного забарвлення. Аменхотеп поступово став творцем нової, реформованої релігії, яку він проповідував з пристрастю пророка. Доступ до фараона мали тільки його вірні учні, й тільки їм він довіряв найвищі посади в країні.

Кінець, кінцем навіть старий бог Ра мусив поступитися перед новою, вищою ідеєю абстрактного бога, якого фараон назвав Атоном, тобто «сонячним щитом». Символом того бога було зображення сонця з променями, що закінчувалися людськими руками. Але в ученні фараона Атон не належав до численної політеїстичної[39] плеяди божеств — це був єдиний у всесвіті бог, безтілесний і невидимий, творець сонця й першоджерело всього, що живе й росте на землі.

Доти в Єгипті уявляли богів як людські істоти, щоправда безсмертні, але не позбавлені всіх людських вад. То були скоріше сили, що викликали острах, мстиві й примхливі, які треба було ублажати кривавими офірами.

Небувала новизна вчення Аменхотепа IV полягала в тому, що Атон уже не мав цих земних властивостей, його вшановували як доброго й милосердного отця всіх людей, чию присутність треба шукати не в гуркоті бою і кривавих офірах, а в красі природи, серед квітів, дерев і птахів. Атон став «богом любові», яка породжує дитину і втішає її, щоб не плакала. «Я сповию обидві землі Єгипту своєю любов’ю», — сказано в одному хвалебному гімні. Це була релігія, перейнята радощами й любов’ю життя. Ті, хто визнавав її, не тремтіли, охоплені забобонним страхом, а з вдячністю співали, звертаючись до Атона: «Вся земля радіє тобі й святкує».

Релігійні обряди в храмах відзначалися простотою і скромністю. Вони полягали головним чином у тому, що віруючі співали гімни й складали офіри з квітів та овочів. Сповідники нового культу збиралися переважно вдосвіта й смерком, молячись до сходу й заходу Атона.

Викликає подив те, що Аменхотеп створив монотеїстичну релігію, не маючи жодного історичного взірця, на який він міг би спертися. В цьому він не тільки оригінальний релігійний мислитель, але й предтеча всіх пізніших творців монотеїстичних релігійних систем. Мойсей[40] твердить, що він навчався «мудрості Єгипту» в Геліополісі, але цілком можливо, що між іудейською релігією і культом Атона є певне споріднення, помітне, між іншим, в подібностях, на які ми надибуємо в одному з гімнів, присвячених Атону в Біблії.

Аменхотеп рішуче порвав з минулим, змінивши своє ім’я на Ехнатон, що означає «щит Атона». Водночас, бажаючи зовсім позбутися впливу жерців і перетворити Фіви на звичайне провінційне місто, він збудував собі нову пишну столицю в околиці нинішньої Тель-ельАмарни й назвав її «Містом сонячного обрію».

Ехнатон особисто поїхав туди в золотистій колісниці, що «сяє, мов сонце, коли воно сходить над обрієм і весь світ проймає своєю любов’ю». Поганяючи прудких коней, він галопом об’їхав ще голі поля й намітив межі своєї майбутньої столиці. То було місто, запроектоване з великим розмахом, повне палаців, храмів, адміністративних будинків, з багатьма вулицями й садами. Запис про заснування цього міста Ехнатон велів видовбати для нащадків на кількох сусідніх скелях.

Минуло два роки, й фараон перебрався до нової резиденції. Там він цілком віддався проповідуванню своєї релігії, а вільний час проводив у палаці в колі сім’ї та друзів або ж на полюванні. Єгиптологи припускають, що Ехнатон є автор більшості гімнів на честь Атона. Ось перші строфи однієї з цих натхненних поем:

Ехнатон дуже любив мистецтво й охоче підтримував молодих митців, яких звідусіль збирав до своєї нової столиці. Так само, як у релігії, в єгипетському мистецтві повіяли свіжі вітри. Основою нових течій була тут опозиція щодо фіванських жерців. Досі скульптура й малярство підлягали суворим законам церковного ритуалу, котрі дозволяли художникам зображати фараонів як застиглі постаті, сповнені божественної величі.

Молоді митці порвали з цією традицією, в їхніх творах відчувалося прагнення до правди та благородної простоти. Ехнатон підтримував нову, реалістичну течію в мистецтві й не забороняв художникам зображати себе, фараона, таким, яким вони його бачили. Ця терпимість сягнула так далеко, що він дозволив малювати себе не тільки як людину з плоті й крові, а навіть правдиво передавати свою некрасиву зовнішність: з великою головою, випнутим животом і рахітичними ногами.

Малюнки, які раніше були досить умовними, тепер набирають життєвих барв. Жоден з фараонів, які правили доти, не згодився б, щоб його зображали як звичайного смертного, без німба божественної величі. Ехнатон же зовсім не заперечував проти цього, у йоґЬ ставленні до мистецтва особливо яскраво виявляється глибочінь і сміливість революційних заходів. Найкраще свідчать про це фрески, які показують інтимне родинне життя фараона, його дружини й дочок. Ми бачимо тут, наприклад, як Ехнатон пестить і цілує в уста дружину, а біля його ніг граються маленькі дівчатка.

В скельних гробницях поблизу «Міста сонячного обрію» археологи знайшли на стінах чимало малюнків, що дають уявлення про спосіб життя царської родини.

На одній фресці художник намалював, як вводили в сан первосвященика нової релігії Меріра. Ми бачимо тут царя, його дружину Нефертіті й дочок; спершись на поруччя балкона, вони дивляться на людей, що зібралися біля палацу. Картина святкова, весела й дуже барвиста. На парапеті лежать подушки найрізноманітніших кольорів, а з колон палацу звисають, гойдаючись під подихом вітру, гірлянди квітів лотосу й різнобарвні стрічки. Двірцеві слуги тримають на довгих древках опахала із страусових пер, пофарбованих у пурпурний та блакитний кольори. Жрець стоїть навколішки, а цар витягнув руку й звертається до нього, даючи йому велику владу.

А ось інший малюнок — Ехнатон вирушає в храм сонця. Картина сповнена життя, руху й чарівності. Сонце хилиться до заходу; в його світлі фараон мчить у позолоченій колісниці вулицею міста, тримаючи в руці віжки й поганяючи батогом баских коней, прикрашених страусовими перами. Услід мчить на власній колісниці Цариця Нефертіті, а за нею ще багато повозів, на яких їдуть царські дочки й придворні сановники. Поряд з колісницями біжать солдати, озброєні щитами, списами, сокирами, луками й палицями. Поміж ними бачимо бородатих азіатів із Сірії, негрів з Нубії і довговолосих лівійців. Городяни вибігають з будинків, щоб подивитися на царський почет. Фараон саме під’їжджає до входу в храм. Його ждуть там, стоячи навколішках, жерці, дівчата весело танцюють, вибиваючи ритм на тамбуринах.

На третій фресці художник показав, що було далі. Тепер він вводить нас всередину храму. Ехнатон і Нефертіті стоять перед олтарем, на якому повно з горою овочів та квітів, і ллють на вогонь якусь рідину. Цар голий до пояса, на ньому тільки спідниця з тонкої тканини, яка м’якими складками спадає до ніг. З пояса звисають кругом широкі вогненно-пурпурові шарфи.

Цариця одягнена в біле вбрання з такої тонкої матерії, що крізь неї помітно контури її дівочого стану. В талії вона теж пов’язана пурпуровим шарфом, кінці якого спадають аж на підлогу. Вражає те, що ні фараон, ні його дружина зовсім не носять оздоб. Простота їхнього убрання, вільного й красивого, справляє надзвичайно приємне враження.

Дві царські доньки стоять позаду батьків і співають гімн богові сонця Атону, акомпануючи собі на невеличких струнних інструментах. Первосвященик Меpipa схилився перед фараоном у глибокому уклоні, а інші жерці запалюють пахуче кадило. Трохи далі стоять семеро невідомих музик — старі товсті чоловіки. Під акомпанемент семиструнних арф вони піснею славлять Атона.

У гробницях знайдено також ряд сімейних картин, з яких можна скласти уявлення не тільки про велику розкіш у царському палаці, але й про любов фараона до сім’ї.

Ось уся родина зібралася в дерев’яному павільйоні, дах якого підтримують різноколірні колони, повиті гірляндами з квіток лотосу й виноградної лози. Капітелі тих колон оздоблено горельєфами, на яких зображено квіти й забитих диких качок, підвішених за лапки.

Посеред павільйону стоїть група дівчат — вони грають якусь мелодію на арфах, лютнях і лірах. Цар зручно сидить на подушках стільця. Він стомлений і сумний; можливо, художник помітив його хворобу й відчув передчасну смерть фараона. Молодий монарх тримає у витягнутій руці келих, а жінка наливає вино з амфори. Три дочки оточують його з усіх боків; одна подає велику китицю квітів, друга підносить таріль із ласощами, а третя розважає батька розмовою.

Проте особливо виразні прояви перевороту в мистецтві ми бачимо в другій фресці з цього родинного циклу. Одна дочка фараона померла. Ехнатон велів поховати її в своїй гробниці й намалювати на стіні зворушливу сцену, яка б виражала біль і жалобу царської родини. Померла дівчинка лежить на похоронних, ношах, а навколо неї стоять батько, мати й дві сестрички. Особливо вражає постать Нефертіті: жінка тримає наймолодше дитя на руках, а на обличчі в неї вираз глибокого страждання. В єгипетському мистецтві доти не було нічого подібного до цього твору — тут уперше почуття божественної родини фараона виражено так по-людському, безпосередньо.

Боротьба Ехнатона з аристократією й кастою жерців стала з часом ще гострішою. Фараон усунув із свого оточення всіх колишніх вельмож і — як повідомляє в напису на своїй гробниці один сановник — добирав собі співробітників з-поміж вільних селян. Інший високий придворний чиновник так розповідає про себе: «Я був людиною низького походження з батька й матері, але цар поставив мене на ноги. Дозволив мені підніматися… Був я людиною без майна, а він у своїй щедрості дав мені щоденний прожиток, мені, хто мусив жебрати, щоб добути шмат хліба».

Опозиція можновладців і жерців підготувала замах на життя фараона. Ми знаємо про це з фрески й напису, знайденого в гробниці начальника поліції. На фресці зображено, як начальник поліції підводить до великого візира трьох спійманих змовників. У написі великий візир дякує Атонові за те, що допоміг викрити злочинців, і благословляє фарзона Ехнатона.

Доти фараон ставився до жерців обережно, дозволяв їм вільно виконувати культові обряди на честь традиційних богів. Але після викриття змови він став справжнім релігійним фанатиком. Він позачиняв храми, наказав зруйнувати статуї місцевих божків і особливо запекло винищував культ фіванського Амона. Він розсилав агентів, які видряпували ім’я того бога у храмах та гробницях, добиралися навіть до найдальших куточків пустелі й знищували його в написах, видовбаних на скелях. Вельможі мусили позмінювати свої прізвища, що були утворені від імені Амона.

Реформа фараона зводилася, власне, до боротьби за владу з вельможами й жерцями. Реформи Ехнатона не мали суспільного характеру й не давали широким народним масам ніякого політичного та економічного полегшення, тому в народі їх сприймали байдуже.

Але, почавши боротися з культом місцевих божків, Ехнатон натрапив на пасивний опір і незадоволення народних мас. Ідоли, яким поклонявся народ, були прості й доброзичливі, тісно зв’язані з життям та працею селян. Хоч вони часто гнівалися, були мстиві й суворі, а проте мали людські риси, зрозумілі простому селянинові. Атон же, цей невиданий бог, якого символізував сонячний диск, був для них зовсім незрозумілий і чужий. Тому фанатичне сектантство Ехнатона створило незабаром непрохідну прірву між його двором і єгипетським народом, тим самим народом, серед якого фараон шукав собі підтримки, добираючи з його середовища своїх найближчих помічників.

Запроваджуючи культ Атона, молодий фараон виношував у своїй палкій уяві широкі загарбницькі задуми. Ми вже знаємо, що завдяки завоюванням його предків до складу великої Єгипетської держави ввійшли Сірія, Палестина й Нубія. Більшість підкорених народів визнавала в тій чи іншій формі культ сонця, і через те Ехнатон вважав, що їх неважко буде привернути до Атона, який став би, таким чином, спільним, єдиним для всієї держави богом. Тоді настало б друге, вже мирне підкорення всіх тих земель, а це були б пута набагато міцніші, ніж збройна сила.

Але не так сталося. В той час, коли Ехнатон тішився радощами сімейного життя й складав гімни на честь Атона, його держава похитнулась і почала розпадатися. Сірійські князі, не відчуваючи твердої руки фараона, почали таємні переговори з ворогами Єгипту й один за одним виходили з-під залежності, вирізуючи до ноги єгипетські гарнізони.

Як відомо з листування, знайденого в Тель-ель-Амарна, єгипетські начальники й управителі в Сірії посилали до фараона гінців, повідомляючи про нові й нові поразки, і застерігали, що Єгипет втратить цей край, якщо не буде негайної підмоги. Гарнізони міст Мегідо, Аскалона, Гезера розпачливо благали допомоги, а комендант Єрусалима писав: «Скажи цареві прямо: всьому краєві мого царя й пана загрожує знищення».

Але Ехнатон нічого не відповідав, залишаючи гарнізони напризволяще. Більше того, він перестав навіть пускати перед свої очі гінців, які пробігали величезні відстані й пригнічені, стомлені мандрівкою, сподівалися від фараона втіхи та допомоги.

Що спричинилося до такої незрозумілої апатії? Документи, які б висвітлили це, не збереглися, отже, ми можемо тільки здогадуватись, що саме сталося. Ехнатон завжди повчав, що Атон — мирний бог, а він сам був чи не перший в історії прихильник миру, який засуджував війни. Вся його державна політика грунтувалася на тому, щоб схиляти підкорені країни до Єгипту тільки мирно, поширюючи культ Атона — бога сонця, любові й радощів життя. Через те можна припускати, що лиховісні новини з Сірії поставили перед фараоном прикрий ви-' бір: або вирушити на допомогу єгипетським гарнізонам і тим самим перекреслити всю свою ідеологію, або ж пасивно погодитися на втрату бунтівних володінь. То був трагічний, нерозв’язний конфлікт, який паралізував волю царя і, напевно, спричинився до його передчасної смерті. Коли Ехнатон догоряв на смертному ложі, Сірію було вже втрачено, і тільки Сетові та Рамзесові судилося знову приєднати її до Єгипту.

Ехнатон умер 1358 року до нашої ери, на тридцятому році життя. Тіло його поховано в скельній гробниці поблизу «Міста сонячного обрію». Про долю Нефертіті нічого невідомо, історія про неї не згадує, отож можна гадати, що цариця померла незабаром після свого чоловіка.

У фараона не було сина, тому на трон сів Сменкхара, чоловік його найстаршої дочки. Але він царював недовго. Вірно захищаючи реформи свого тестя, цей цар викликав невдоволення вельмож і жерців, а ті вже мали таку силу, що скинули його з трону. Після нього фараоном став Тутанхатон, чоловік третьої дочки Ехнатона. Новий цар, якому в той час було тільки дванадцять років, легко піддався впливові справжніх хазяїв Єгипту, змінив своє прізвище. на Тутанхамон, зрікся релігії тестя і перейшов назад у Фіви під заступу тамтешніх жерців.

Археологічні розкопки в Тель-ель-Амарна переконливо доводять, що жителі покинули «Місто сонячного обрію» надзвичайно поспішно. В руїнах царського палацу знайдено останки собак і корів — слуги, напевно, забули про них і залишили на голодну смерть. Про велике сум’яття під час переїзду свідчить, мабуть, ще красномовніше та обставина, що звідси забули взяти архів клинописних табличок, у якому було важливе дипломатичне листування.

Величні будівлі столиці бога сонця Атона опустіли й стали притулком для шакалів та кажанів. Мури почали розвалюватись, селяни з навколишніх сіл використовували їх як невичерпне джерело будівельного матеріалу. З часом піски пустелі позасипали рештки храмів та палаців і так добре зберегли їх, що сьогодні археологи можуть дуже точно відтворити план садиби фараона-бунтівника.

Тутанхамон повернув жерцям відібрані у них маєтки, знову відкрив храми й дав їм багате — із золота й срібла — спорядження для культових обрядів. У одному написі на скелі хвалькувато сказано: «Я знову заселив Фіви, відновив добрі права й зміцнив справедливість».

Каста жерців здобула повну перемогу над фараоном.

Після смерті Ехнатона лишилося ще багато послідовників його релігії. З болем дивилися вони на ганебний занепад «Міста сонячного обрію» й особливо на спустошення царської гробниці, яку плюндрували грабіжники. І от ці люди постановили перенести царський останок в безпечніше місце. Про будівництво нової гробниці не могло бути й мови. Жерці, безперечно, довідалися б про це, і все загинуло б. Тоді виникла думка помістити мумію в гробницю матері Ехнатона, цариці Тейє.

Тутанхамон царював тільки шість років — вісімнадцятилітнім юнаком він помер. Трон загарбав найвищий фіванський жрець Ейє, але його незабаром, скинув верховний головнокомандуючий єгипетською. армією Хоремхеб, основоположник дев’ятнадцятої династії фараонів.

Хоремхеб був представник найреакційніших кіл аристократії. В період його панування в країні міцніла контрреволюція. Фіванські жерці завзято робили все, аби тільки зганьбити ім’я Ехнатона. Фараона паплюжили як «злочинця і єретика» й наказали видряпати його ім’я скрізь, де тільки воно попаде на очі.

І ось стало відомо, що труп Ехнатона перенесено до гробниці цариці Тейє. Жерді опинилися в дуже ніяковому становищі. Забрати мумію й знищити вони не наважувались-адже це було б блюзнірство, яке неминуче викликало б осуд населення, бо народ здавна ставився до покійників з глибокою побожністю. З другого ж боку жерці вважали, що перебування єретика в гробниці оскверняє мумію цариці Тейє. Отож постановили перенести царицю до іншої гробниці, а Ехнатона лишити на місці. Почали переносити й тоді впевнилися, що кедровий саркофаг насилу проходить через вузький коридор гроібниці. Тому жерці забрали мумію, а саркофаг лишили на півдорозі на купі жорстви, де через 3 300 років його знайшов археолог Теодор Девіс.

Однак, відкриваючи гробницю, фіванські жерці мали на думці інше. Вони ретельно оглянули труну й скрізь, де тільки було ім’я Ехнатона, повидряпували його чимось гострим. Вийняли навіть мумію і немовби ножичками повирізували це ім’я, написане ві кількох місцях на золотій тасьмі-обв’язці, залишивши там тільки овальні дірочки. Потім знову замкнули й запечатали гробницю.

Видряпати в гробниці ім’я покійника — це була, на погляд єгипетських жерців, найстрашніша помста, яку тільки можна собі уявити. Адже, вірячи в магічну силу писаного слова, жерці були певні, що душа небіжчика, позбавлена імені, стає безпритульним вигнанцем, безіменним блукачем у підземній країні. Її двійник, приречений на довічні муки, розпачливо, наганяючи страху, квилить на розпуттях і' вгамовує голод покидьками, знайденими на смітниках.

Отаку страшну долю вготували фіванські жерці фараонові, який насмілився вийти їм з покори.

ВІДКРИТТЯ ГРОБНИЦІ ТУТАНХАМОНА

Лорд Карнарвон був типовий представник багатої англійської аристократії. Життя його минало в розвагах і подорожах, а коли винайшли автомобіль, він став одним із перших в Англії автомобілістів. Незабаром цей аристократ уславився тим, що їздив по дорогах з несамовитою, як на ті часи, швидкістю, викликаючи паніку серед фермерів та возіїв. 1900 року настала неминуча катастрофа: автомобіль перекинувся, а сам Карнарвон був серйозно поранений і дістав струс мозку.

З того часу він нажив собі невиліковної астми. Лікарі радили йому поїхати до Єгипту, сподіваючись, що тамтешнє сухе й гаряче повітря дасть йому полегкість. Карнарвон послухав їх і, приїхавши в Єгипет, зацікавився старожитностями цього краю.

Проте незабаром лорд пересвідчився, що йому бракує відповідної наукової підготовки, і постановив взяти собі на допомогу фахівця-археолога. Карнарвон звернувся до директора Єгипетського музею Масперо, і той порекомендував йому молодого єгиптолога Говарда Картера, колишнього співробітника Петрі та Девіса.

Теодор Девіс, який знайшов мумію Ехнатона й багато царських могил, уже кілька років мав концесію на проведення археологічних розкопок у Долині Царів. 1914 року він передав її Карнарвону, вважаючи, що всю долину вже докладно обшукано. Навіть Масперо, переписуючи концесію на нового хазяїна, прямо сказав йому, що подальші розшуки в цьому місці він вважає за марнотратство грошей і часу.

Карнарвон клопотався про концесію головним чином за намовою Говарда Картера, який, всупереч усім цим поглядам, був певен, що в долині ще є десь не знайдена досі могила Тутанхамона. А про те, що ця гробниця таки є, свідчили, на його думку, різні знахідки, які він зібрав під час своїх археологічних пошуків. Це був передусім фаянсовий кубок того фараона, викопаний серед руїн, поламана дерев’яна скринька, в якій лежали золоті листки з іменем Тутанхамона, а також великі глиняні глеки з рештками льняних пов’язок, залишених людьми, котрі бальзамували його тіло. Особливо привертало увагу те, що всі речі, зв’язані з Тутанхамоном, лежали недалеко одна від одної, отже, можна було гадати, що десь поблизу міститься не знайдена ще гробниця.

Долина Царів, до якої приїхали Карнарвон і Картер, не дуже тішила їх. Скелясте дно величезної улоговини було завалене купами всяких уламків і ріні, — їх лишили колись єгипетські каменярі, видовбуючи царські гробниці. У схилах скель видніли похмурі отвори, які вели до порожніх могильних склепів.

Де шукати, з чого розпочати цю велетенську роботу? Про те, щоб вивезти каміння з усього дна долини, не можна було навіть мріяти. Отже, лишалося розчистити одне точно визначене місце й там зосередити всі зусилля — іншого виходу не було. Картер вибрав місце, де раніше Девіс знайшов уже згадані речі Тутанхамона. Це був трикутник між гробницями Рамзеса II, Мернептаха й Рамзеса IV. Там, припускав Девіс, і мала бути гробниця, яку він шукав.

1917 року, найнявши бригаду робітників-арабів, вони почали розшуки. В літні місяці тут стояла вбивча спека, тому працювати можна було тільки взимку. Шість зим пішло на те, щоб розчистити місце, прибравши величезні купи каміння й ріні. Уже першого року Картер натрапив біля підніжжя скелі на рештки невідомих мурів, розташовані на метр нижче від могили Рамзеса IV. Він дослідив їх ближче, й виявилося, що то руїни бараків, у яких колись мешкали каменярі, зайняті на будівництві однієї з царських гробниць. Їх споруджено не на самому грунті долини, а на метровому шарі кам’яних уламків із скелі, де видовбано могилу Рамзесові IV.

Картер постановив поки що не чіпати тих мурів, бо це засмітило б розташовану вище гробницю, а до неї приходило багато зацікавлених туристів і вчених. Та коли намічений трикутник очистили, від кам’яних уламків і ніякого сліду могили не знайшли, він наважився розвалити руїни й дослідити місце під камінням, яке було ніби фундаментом колишніх мурів. Це була остання надія, що лишалася після шести років дорогих і марних шукань.

Ось що пише про це Картер у своїх спогадах: «То мала бути остання наша зима в долині. Шість зимових сезонів ми вели там археологічні розкопки, місяцями працювали без відпочинку й нічого не знайшли. Тільки археолог знає, як усе це гнітить. Ми вже ладні були визнати свою поразку й готувалися покинути долину…»

З листопада 1922 року Картер розпочав останні пошуки. Робітники взялися розбирати руїни бараків і виймати камені, які лежали під ними. Рано-вранці другого дня Картер помітив, що робітники зненацька перестали працювати і в напруженому мовчанні дивляться в яму. Він одразу ж побіг туди й став мов укопаний: з-під жорстви визирали «сходи, видовбані в кам’янистому грунті.

З цієї хвилини всі почали копати з подвійною енергією. З-під кам’яних уламків виринала сходинка за сходинкою, а коли нарешті добралися до кінця сходів, то побачили запечатані двері, вкриті сірою штукатуркою. «Запечатані двері! — писав Картер у своїх спогадах. — Отже, ми не помилилися! Роки наполегливої праці все-таки не пропали! Найперше почуття, яке охопило мене, була радість, що надії на долину виявилися не марні».

Тремтячи від хвилювання, Картер придивився до печатки на могильних дверях, і те, що він побачив, перевершило найсміливіші його сподівання. То була неторкнута печатка царського наглядача кладовища — зображення шакала і дев’яти воєнних бранців. Не лишалося сумніву, що знайдено царську гробницю. Більше того, були підстави сподіватися, що злодії не обікрали її. Про це свідчило місце, де знайдено могилу.

Робітники, які видовбували в скелі гробницю Рамзеса IV, скидали уламки вниз, засипаючи ними вхід у могильний склеп Тутанхамона. І могила зникала під товстим шаром жорстви. Незабаром про неї забули, а пізніше над нею збудували бараки для робітників, і це зберегло гробницю від грабіжників.

Згори в дверях Картер продовбав невеличкий отвір і, світячи електричним ліхтариком, заглянув усередину. Перед ним тягнувся вузький коридор, геть завалений камінням і жорствою. Карнарвон був саме в Англії, а Картер не хотів відкривати гробницю без нього. Тому він надіслав телеграму й чекав приїзду Карнарвона майже три тижні.

Можна собі уявити, з яким нетерпінням він ждав. «Це був час, — згадує Картер, — який міг довести археолога до нестями. Після стількох років марних шукань я опинився на порозі, можливо, величезного від-, криття. Все, буквально все могло таїтися за цим коридором, і я насилу переборов себе, щоб не виламати двері й не працювати далі».

Нарешті приїхав разом з дочкою Карнарвон, і одразу ж почали відкривати таємничий вхід. Його затуляла тонка перегородка, вимурована з дикого каміння й поштукатурена. Перш ніж її розібрати, Картер помітив унизу ще одну печатку й страшенно зрадів: на ній було вирізьблено ім’я Тутанхамона. Отже, вони знайшли могилу, яку з такими труднощами шукали шість років!

Вхід відкрили й цілий день вибирали каміння, якого було повно у вузькому похилому коридорі. В глибині, метрів за десять од входу, вони побачили другі двері, теж запечатані печаткою Тутанхамона. Тепер настала вирішальна хвилина. Картер продовбав дірку й просунув у неї запалену свічку, щоб впевнитися, чи немає в гробниці отруйних газів. Потім засвітив електричний ліхтарик і заглянув усередину. Товариші напружено чекали.

Спочатку він нічого не міг побачити, але ось у сутінках почали вимальовуватись різні деталі — дивовижні тварини, статуї, колеса, скрині, вази і, насамперед, золото; куди не глянь — золото, щире золото блищало при світлі електричного ліхтарика. Картера це так вразило, що він просто занімів. Карнарвон, втративши терпець, запитав, чи є там щось, і археолог ледве видавив:

— Так, чудові речі.

Вхід розбирали дуже обережно, щоб не пошкодити по той бік жодної старовинної речі. Коли нарешті Картер і Карнарвон увійшли в першу могильну камеру, їх охопило глибоке хвилювання: адже минуло понад три тисячі років, як тут востаннє ступала нога людини. Те, що вони побачили, просто приголомшило обох. Уся камера була завалена безліччю речей невимовної краси. Як тільки очі трохи звикли до цього хаосу, вони почали розрізняти окремі найбільші предмети.

Біля стіни стояли три позолочені ложі, рами яких невідомий різьбяр зробив у формі розплатаних звірів з головами лева, корови або якихось фантастичних істот, схожих на бегемотів чи крокодилів. Під стінами лежала купа розібраних і перевернутих частин чотирьох колісниць, повністю окутих золотою бляхою і оздоблених сюжетним орнаментом. Навіть колеса та осі були окуті золотом.

Проте найбільше враження справили дві постаті натуральної величини, які стояли з обох боків другого замурованого входу, немовби охороняючи його. Дерев’яні постаті, напевне, схожі на Тутанхамона, були одягнені в полотняні шати, золоті фартухи й золоті сандалі, а в руках тримали довгі палиці. На чолі в них був знак царського сану — вуж, викутий з важкого золота. Величні, незбагненні в своїй відлюдності, вони викликали неспокій і забобонну пошану.

В боковій стіні Картер знайшов ще один прихований хід. Відкривши його, дослідники ввійшли до трохи меншого склепу, в якому теж було повно всякого начиння. Воно лежало безладно, ніби порозкидане під час землетрусу. Не лишалося сумніву, що колись сюди вдерлися були грабіжники, але їх сполохнули або ж піймали на гарячому.

Якби тільки перелічити знайдені тут твори мистецтва, то вийшла б чимала книжка; досить сказати, що в списку цих речей було аж сімсот розділів. Але ми обмежимося коротеньким описом лише найцінніших екземплярів.

Насамперед тут було багато найрізноманітніших скриньок, майстерно зроблених із золота, срібла, слонової кістки, алебастру, чорного й кедрового дерева. Це справжні шедеври золотарського й різьбярського мистецтва, багато прикрашені інкрустацією, інтарсією[42] і малюнками, які відтворюють сцени полювання та воєнні епізоди. В цих скринях були царські шати, гаптовані золотом і обшиті намистом, золоті сандалі, тонка білизна, діадеми, оздоблені луки, списи й сагайдаки, одяг жерців із шкур леопардів, облямований золотими та срібними розетками, і ще всяка всячина.

Величезну цінність мали, крім того, алебастрові, золоті та бронзові келихи, вази, де колись були страви, (наприклад, смажені качки), а також золоті та бронзові свічники, в яких ще лишилися гноти з льняного волокна. Були там ложі з чорного дерева, позолочені балдахіни, шафи-каплички з золотими статуетками, скарабеї, інкрустовані кольоровим склом, безліч золотих і фаянсових ювелірних виробів, оздоблених самоцвітами з лазуриту.

Надто треба згадати численні стільці й складані дзиглики, прикрашені золотом, слоновою кісткою, сріблом, склом, фаянсом і напівблагородними металами, з шкіряними сидіннями, на яких витиснено художні візерунки. Ці чудові стільці й дзиґлики — справжні шедеври різьбярського мистецтва.

Серед цих речей виблискував пишнотою трон Тутанхамона, згори донизу інкрустований золотом, сріблом, склом, фаянсом і напівсамоцвітами. Ніжки його мали форму ніг лева й стояли на різьблених опорах, які зображали крилатих зміїв. Чудовий, чи не найкращий з усіх будь-коли знайдених твір єгипетського мистецтва — спинка трону. Ми бачимо на ній золоте зображення зали з колонами, повитими гірляндами. Через отвір у склепінні падає сонячне проміння, і в його світлі, на троні, викладеному подушками, в невимушеній позі сидить Тутанхамон, спираючись однією рукою на бильце. Перед ним стоїть по-дівочому струнка цариця — намазує свого чоловіка пахучою олією. Тіло чоловіка й жінки зроблено з іржаво-рожевого скла, прикраси на голові — з фаянсу кольору теплого туркуса, а шати — із срібла, яке вкрилося від давності благородною павутиною. Царські коштовності виблискують золотом, переливаються різноманітними відтінками кольорового фаянсу.

Картер розумів, яка величезна й відповідальна праця чекала на нього — адже він мав уберегти ці казкові скарби. Кожен предмет треба було спочатку сфотографувати, намалювати і обміряти, не чіпаючи з місця, дослідити, чи не розпадеться він, коли його торкнутися, потім надзвичайно обережно винести з гробниці, запакувати, доправити в Каїр і негайно піддати хімічній обробці в лабораторії, щоб зберегти знахідки надалі. В такій справі не обійтися без допомоги цілого штату вчених-єгиптологів, знавців історії мистецтва, хіміків, потрібно багато ящиків, хімікатів, автомобілів і пакувального матеріалу. Отож Картер замкнув гробницю і поїхав у Каїр, щоб організувати там лабораторію й завербувати собі співробітників до цього великого діла.

Тим часом звістка про відкриття миттю розлетілася по світу. Газети крикливими заголовками повідомляли про знайдену гробницю Тутанхамона, снуючи з приводу цього сенсаційні догадки й вигадки. В Долину Царів, мов сарана, кинулися туристи, репортери й археологи, а це була для Картера справжня мука.

Понад сім тижнів виносили скарби тільки з передньої та бокової кімнат. На щастя, переносячи не ушкодили жодної речі — і Картер з гордістю підкреслює це у звітах як виняткову заслугу своїх працівників та робітників-арабів.

І ось настав час відкрити головний склеп, який ховав у собі найбільшу таємницю гробниці. На цю вікопомну подію Картер запросив найвидатніших учених всього світу, а також представників єгипетського уряду. Гості урочисто посідали на стільці вздовж стіни передньої кімнати, і Картер власноручно почав розбирати замурований вхід.

Коли у перегородці з’явився перший отвір, усі присутні завмерли від подиву. Менш як за метр од перегородки блиснула золота стіна, вкрита випуклим орнаментом і прикрасами з блакитного фаянсу.

Через деякий час вхід був відкритий, і таємниця тієї казкової золотої стіни з’ясувалася. То була величезна скриня, схожа на ширму з дахом, а в скрині стояв саркофаг померлого фараона. Картер обережно ввійшов усередину комори. Скриня була така велика, що між нею і кам’яною стіною склепу лишався тільки вузенький прохід, і Картер насилу протиснувся, бо там лежали ще всякі похоронні дари: глечики до вина, свічники, вази, алебастрові кубки та інший ритуальний посуд., На стінах склепу видніли малюнки та ієрогліфи.

По один бік скрині були двійчасті двері, не запечатані, а тільки замкнені на засув, зроблений з чорного дерева. Картер відчинив їх і заглянув усередину. Виявилося, що всередині ще одна скриня. На дверях її археолог побачив царську печатку й страшенно зрадів: адже це був доказ того, що грабіжники не добралися до саркофага. Отже, з двадцяти восьми фараонів, похованих у Долині Царів, пощастило тільки Тутанхамонові: його могила простояла більше тридцяти трьох віків і зосталася ціла, до неї ніхто не доторкнувся. Картер знову примкнув двері й оглядівся у вузькому коридорі. В стіні він побачив не замурований вхід ще до однієї кімнати. Переступивши через поріг, археолог пересвідчився, що то скарбниця, вщерть заповнена надзвичайно цінними пам’ятками старовини.

Навпроти нього стояла шафа-капличка, вся окута золотою бляхою й оздоблена священними вужами з золота. Навколо неї стояли чотири богині-заступниці, з розкритими обіймами, ніби захищаючи святиню від непроханих гостей. Обличчя в них були мов живі, повні співчуття й жалю. У капличці, як пересвідчився Картер, зберігалися серце, мозок і нутрощі покійника, вийняті, коли труп бальзамували.

Тут же були позолочені ноші. На них лежав, немовби заснувши, бог-шакал Анубіс, одягнений у полотняні шати. Попід стінами стояло безліч шкатулок, зроблених із слонової кістки, алебастру та дерева, всі інкрустовані золотом і блакитним фаянсом. У цих шкатулках серед багатьох речей повсякденного вжитку було також кілька статуеток Тутанхамона, зроблених із щирого золота, і віяло з страусових пер, яке напрочуд добре збереглося. Крім того, в камері стояла ще одна колісниця й кілька моделей човнів із вітрилами. На відміну від інших могильних кімнат, тут не було ніяких слідів плюндрування: всі речі зосталися на тих самих місцях, де їх лишили єгипетські жерці під час похорону.

Тільки після тривалих підготовчих робіт почали відкривати позолочені могильні скрині. Одірвавши царську печатку, Картер відчинив перші й другі двері. І тут його спіткала нова несподіванка: всередині стояло ще дві скрині, такі ж прекрасні, як і дві перші. Відкривши їх, Картер опинився, нарешті, перед царським саркофагом, до глибини душі схвильований і вражений. То був чудовий витвір невідомих митців-каменярів. Саркофаг, витесаний із жовтого кварциту, стояв на товстій алебастровій плиті, накритий віком з рожевого граніту. По краях саркофага видніли горельєфи, які зображали крилатих богинь-заступниць із розкритими обіймами.

Перш ніж відкрити саркофаг, треба було зняти чотири скрині-ширми. На це пішло три місяці, бо скрині складалися з вісімдесяти важких і крихких частин, з’єднаних між собою за допомогою гаків і вушок. Щоб винести їх з гробниці, Картеру довелося розвалити цілу стіну між головним склепом і передньою кімнатою. При цьому викрито чи не найдавніші в історії людства сліди бракоробства. Незважаючи на те, що окремі частини скринь були чітко пронумеровані, єгипетські робітники склали їх неправильно, і вони не прилягали як слід одна до одної. До того ж, у кількох місцях молотком було ушкоджено позолоту й орнамент, а біля саркофага залишено смітник із стружок і уламків дерева.

За допомогою линв та блоків підняли важку плиту саркофага. Труна була накрита саваном із льняного полотна, яке од давності стало бронзово-іржавим. І як тільки цей саван зняли, відкрилася просто-таки блискуча картина. Труна, вистругана за формою мумії, була дерев’яна, прикрашена золотими листками, зате голову й руки Тутанхамона стародавній майстер виклепав з товстої золотої бляхи. Спокійна краса голови, таємниче, сповнене задуми обличчя, очі з вулканічного скла й брови із зеленкуватого скла — все це було немов живе й глибоко хвилювало. На чолі сяяв мозаїкою барв царський знак вуж і орел, які символізували Нижній і Верхній Єгипет.

Увагу Картера привернула, здавалося б, незначна деталь. «Що, однак, серед того сліпучого багатства справило найбільше враження, що брало за саме серце, — пише він у своїх спогадах, — це віночок польових квітів, який поклала на домовину молода вдова. Весь царський полиск, уся пишнота бліднули перед скромними, побляклими квітами, які ще зберегли сліди своїх давніх свіжих кольорів. Ці квіти з незаперечною переконливістю говорили нам про те, яка скороминуща мить тисячоліття».

Зняли віко, під ним показалася друга труна, що зображала фараона в особі бога Озіриса. Труна з усіх боків сяяла позолотою й прикрасами з яспису, лазуриту, скла. Це теж був чудовий твір справжніх митців-різьбярів і золотарів, робота неоціненної художньої вартості.

Але найбільша сенсація чекала на Картера далі, коли відкрили друге віко. Під ним була ще одна — третя — домовина, зроблена у формі людської постаті з товстої золотої бляхи і така важка, що вісім робітників ледве зрушили її. Сам метал, використаний на виготовлення цієї труни, був колосальною цінністю. Домовину прикрашали напівсамоцвіти, а зображення фараона було убрано в червоне, жовте, голубе й золоте намисто. Неважко уявити, які скарби мали бути в решті царських гробниць, коли молодого, нічим не примітного фараона поховали з таким багатством.

Мумія, що лежала в домовині, була обвуглена й залита чимось густим і пахучим, схожим на живицю. Але голову й плечі її прикривала золота маска, яка зображала смутне й замислене обличчя молодого фараона. Руки, теж вирізьблені з золота, лежали схрещені на грудях. Знявши маску й пов’язки, вчені побачили справжнє обличчя мумії. І тоді стало ясно, що всі маски, скульптури й малюнки, знайдені в гробниці, без сумніву, були схожі на справжнє обличчя фараона; отже, єгипетські митці щиро намагалися реалістично відтворити портрет покійного царя.

Анатом доктор Деррі одразу ж почав оглядати труп. Знімаючи з нього пов’язки, знайшли в різних місцях сто сорок три предмети неоціненної художньої вартості: діадеми, кинджали, амулети, намиста, браслети й персні. На пальцях рук і ніг були спеціальні золоті футляри з вирізьбленими нігтями. Проте найбільше хвилювання викликали серед учених дві речі з заліза — кинджал і подушка: це був доказ найдавнішого застосування заліза в Єгипті. Доктор Деррі ствердив, що Тутанхамон помер, коли йому було вісімнадцять чи дев’ятнадцять років, але встановити причину передчасної смерті не міг.

Незабаром на сторінках бульварної преси почала гуляти сенсаційна і безглузда плітка, нібито всі, хто так чи інакше був причетний до відпечатання могили, накликали на свою голову прокляття фараона. Під крикливими заголовками «Помста фараона» або «Нова жертва прокляття фараона» репортери повідомляли про смерть щоразу іншого співробітника Картера. Кінець кінцем нарахували двадцять жертв прокляття.

Забобонні чутки почали ширитися ще більше, коли 1923 року від укусу москіта несподівано помер Карнарвон. Ось що писала преса протягом наступних років: 78-літній лорд Уестбері наклав на себе руки, а його син, колишній секретар Картера, вмер од якоїсь таємничої хвороби. Арчібальд Рід повалився мертвий у ту хвилину, коли просвічував рентгенівськими променями якусь єгипетську мумію. Померли також співробітники Картера єгиптологи А. Вейгель і А. Г. Мейс, причому газети ні слова не сказали, що цей останній був невиліковно хворий ще в період роботи біля могили Тутанхамона. Плітка набрала істеричних розмірів, коли брат Карнарвона наклав на себе руки, а дочка вмерла від укусу якоїсь невідомої комахи.

Коли нарешті газети сповістили, що й сам Картер став жертвою прокляття, археолог виступив з публічним протестом і затаврував чутку як безглуздя, не гідне інтелігентних людей; він підкреслив, що в єгипетському ритуалі взагалі немає клятви і що покійники там просять тільки, щоб дбали про них та молилися за їхнє благополуччя в підземній країні. Те, що кілька чоловік, з якими він працював, незабаром померло, Картер пояснював випадковим збігом обставин, причому в багатьох випадках причиною смерті був похилий вік або тривала хвороба. Свій сповнений гіркоти протест учений закінчив словами: «В галузі моральності людство досягнуло менших успіхів, ніж ми собі уявляємо».

Остаточно викрив газетну вигадку німецький єгиптолог професор Штайхдорф. У брошурі, виданій 1933 року, він спинився на кожному окремому випадку смерті і довів, що багато названих у газетах осіб не мало нічого спільного з могилою Тутанхамона. Тому вчений дійшов висновку, що всю цю справу в гонитві за сенсацією висмоктали з пальця репортери бульварної преси.