Коли сонце було богом

ЯК КОРТЕС ЗАВОЮВАВ КРАЇНУ АЦТЕКІВ

Ернандо Кортес, син збіднілого іспанського дворянина з Естремадури[72], замолоду був гультяєм, яких мало. В компанії інших нероб він так допік доброчесним городянам своїми пиятиками, бешкетами та всякими витівками, що кінець кінцем мусив дати драла, рятуючись од міських охоронців порядку.

За тих часів молодий іспанський дворянин, що попав у неласку, мав великі можливості пуститися по білому світу шукати пригод. Це ж був 1504 рік; не минуло ще й дванадцяти літ після першої експедиції Колумба до Західної Індії. Про золоті скарби на Антільських островах ходили такі чутки, що від них могла запаморочитись голова не тільки у запального Кортеса, а навіть у найстарішого жителя Іберійського півострова[73].

Отож Кортес вирушив у морську подорож і висадився на острові Сан-Домінго[74] 1511 року він разом з Веласкесом вибрався завойовувати Кубу, причому уславився не тільки парубоцькими вигадками, але й жорстокістю до островитян-індіанців, які одчайдушно оборонялися від страхіття білої навали.

Підкоривши острів, Веласкес став на ньому губернатором, а Кортес дістав у власність чимало земель і золоті копальні. Незабаром він нажив ще й чималий маєток, «заплативши за нього, — як писав іспанський літописець XVI століття, — життям бог знає скількох індіанців».

Дуже можливо, що, оженившись, Кортес, як і багато інших колонізаторів, дожив би до кінця своїх днів, спокійно пожинаючи плоди праці рабів-індіанців, коли б острів не облетіла блискавкою звістка про нові відкриття.

1518 року Хуан де Гріхальва дослідив північний і західний береги Юкатану[75] Од місцевих індіанських племен він дізнався, що в глибині материка є могутня, густо населена і багата на золото країна ацтеків. Ця новина була для Кортеса, мов іскра для бочки з порохом.

Губернатор Веласкес надумав послати в ті місця військову експедицію, і Кортес усякими правдами й неправдами, пообіцявши взяти, на себе частину витрат, добився того, що став на чолі її.

На Кубі, в портовому містечку Сант-Яго новоспечений адмірал армади вже спорядив шість кораблів і найняв три сотні солдатів, коли Веласкес передумав і скасував призначення. Знаючи непокірливий і зухвалий характер Кортеса, губернатор сам сів на коня‘й помчав у порт, щоб особисто усунути його від керівництва.

Та тільки-но Веласкес під’їхав до порту, як Кортес поспішно підняв вітрила і, глузуючи над губернатором, вийшов у море.

Проте експедиція ще не була готова до подорожі: не вистачало кораблів, людей і насамперед харчів. Порвавши з представником влади, Кортес мусив вдатися до піратських методів, щоб здобути собі все необхідне.

У порту Масаса на Кубі він конфіскував усі, які тільки попали до рук, запаси продовольства, забравши його навіть з королівських фольварків. У Трінідаді захопив корабёль з вантажем, який щойно прибув з Іспанії. За ці витівки губернатор міста хотів арештувати Кортеса як звичайного грабіжника, але той спрямував на місто гармати й пригрозив, що не залишить там каменя на камені. Наляканий сановник, піймавши облизня, перестав сперечатися з небезпечним авантурником.

В іншому порту Куби — Сан-Антоніо — армада закінчила, нарешті, всі приготування і в лютому 1519 року вирушила у відкрите море, взявши курс на Юкатан. Тепер вона складалася з 11 кораблів, на яких було 110 матросів, 566 солдатів і 200 індіанців-носильників. Силу цієї невеличкої армії становила кавалерія — 11 коней, і насамперед артилерія з 10 важких і 4 легких бронзових гармат. На озброєнні піхоти були луки, списи, рапіри, 32 арбалети і 13 аркебузів.

Флотилія стала на якір у гирлі річки Табаско на Юкатані. Русло було дуже мілке для кораблів, тому Кортес узяв частину екіпажу й вирушив човнами у верхів’я річки, до столиці табасків. Гріхальва розповідав, що це плем’я прийняло його досить прихильно.

Проте з берегів, де в гущавині мангових дерев і всяких витких рослин причаїлися сотні човнів з індіанцями, зненацька посипались стріли й каміння. І ось уже іспанські шлюпки змішалися з індіанськими пірогами, а воїни стрибали в воду, не припиняючи запеклої боротьби.

Через деякий час іспанці змогли вибратися на берег і почали стріляти з аркебузів. Постріли з незнаної зброї справили на індіанців таке враження, що вони кинулися врозтіч, і Кортес швидко зайняв їхню столицю.

Назавтра зібралась армія табасків — кілька десятків тисяч воїнів. З страшними криками й свистом індіанці пішли в атаку. Гармати Кортеса відкрили вогонь; індіанці густо вкривали трупами землю, але й це не могло їх зупинити. В останню мить у тил тубільцям вдарила іспанська кавалерія. Індіанці ніколи в житті не бачили коней, і тепер, узрівши прудких потвор, які так страшно форкали та іржали, вони покидали зброю і повтікали хто куди.

Двох полонених вождів Кортес послав до короля табасків, пропонуючи укласти мир. Незабаром прийшов сам король на чолі численного почту, приніс щедрі дари з золота й привів двадцять індіанських невільниць; серед них була і вродлива Маліналь, яку іспанці назвали Мариною — майбутня перекладачка, коханка й помічниця Кортеса в підкоренні її побратимів.

Уклавши мир з табасками, конквістадори[76] повернулися на кораблі і 21 квітня 1519 року стали табором у тому місці, де тепер лежить місто Веракрус. Навколо були безмежні болотисті джунглі, з яких виділялись отруйні випари. Але місцеві індіанці зустріли пришельців далеко привітніше, ніж табаски. Вони вмить спорудили круг табору тисячі куренів з гілок і заметушилися, щоб нагодувати гостей овочами та смаженою свійською птицею.

Головний індіанський вождь Теутіле дав іспанцям щедрі подарунки — бавовняні тканини, плащі, майстерно гаптовані перами екзотичних птахів, і корзини, наповнені різноманітними виробами з-золота. Кортес попросив його послати кур’єра до володаря ацтеків Монтесуми — сповістити про те, що прибули іспанці, які хочуть відвідати його в столиці.

Сім днів чекали конквістадори на відповідь. З усіх боків їх оточували буйні, повні задушливої вологи тропічні зарості: мангові дерева, розложисті червоні дерева й пальми, високі очерети й трави, ліани, схожі на зміюк, різні виткі рослини, всипані екзотичними квітками. В цих густих заростях літало безліч барвистих колібрі, величезних метеликів і всяких птахів з яскравим пір’ям.

Тим часом у палаці Монтесуми точилися безперервні наради. Столицю ацтеків Теночтітлан, яку пізніше назвали Мехіко, огорнуло почуття страху й непевності. Володар країни і придворні сановники не могли наважитися на якийсь рішучий крок.

Чому цей багатомільйонний народ воїнів перелякався жменьки чужинців із-за моря? Винуватцем був у всьому бог ацтеків Кецалькоатл. Ацтеки уявляли його собі як білу людину з хвилястою бородою, хоч самі вони не мали ні бороди, ні вусів. Легенда твердить, що білий бог прибув з «країни, де сходить сонце», на крилатому кораблі (ацтеки не знали вітрил) і вийшов на землю там, де тепер став своїм табором Кортес. Білий бог навчив індіанців ремеслам і добрим звичаям, дав їм мудрі закони та релігію і створив країну, в якій вирощували бавовник різних кольорів і кукурудза родила так, що качани були завбільшки з людину.

Здійснивши свою місію, білий бог повернувся туди, звідки прибув.

У індіанців існувало декілька переказів про його зникнення. Одне з них розповідає, що Кецалькоатл упав навколішки над бурхливим Атлантичним океаном, гірко заплакав і кинувся у вогнище. Попіл його піднявся в повітря й перетворився на зграї птахів, а серце повисло в небі як ранкова зоря.

За іншою легендою, бог ночі, бажаючи хитрощами випровадити білого бога з Мексіки, дав йому келих, наповнений нібито еліксиром безсмертя Насправді ж цей напій викликав у нього таку непереборну тугу за батьківщиною, що бог поплив на крилатому кораблі назад, у країну, де сходить сонце.

Усі легенди збігалися в одному: бородатий бог провістив, що із-за моря прийдуть білі завойовники, які підкорять усі. Індіанські племена й скинуть усіх богів, замінивши їх чужоземним богом.

Пам’ятаючи про все де, ацтеки легко повірили, що то збувається давнє пророцтво. Білі прибульці здавалися їм істотами з іншого світу. Вони володіли громами й приборкали якихось чотириногих чудовиськ, а табасків, хоч ті й мали велику перевагу, розгромили немовби силою чарів.

Збереглися письмові джерела, з яких незаперечно випливає, що забобон, зв’язаний з білим богом, був однією з причин легкого завоювання ацтеків та перуанських інків. Цей забобон позбавив їх волі до боротьби, він огорнув похмурою тінню і військову раду Монтесуми. Замість того, щоб зібрати всі свої сили й одним махом покінчити з зухвалою жменькою непроханих гостей, володар ацтеків постановив розпочати переговори. Посли, яких він направив, мали нібито щедрими дарами задобрити грізних чужоземців, наочно показати багатство та могутність ацтеків і, збентеживши їх цим, передати, що йти далі до столиці не можна.

На переговори вирушило кілька сановників, а за ними йшло сто рабів, навантажених подарунками. Посли були одягнені в багато вишите вбрання, що спадало пишними брижами, з плечей, на головах погойдувалися строкаті султани з пір’я папуг. Руки, ноги, шия і вуха у кожного були обвішані оздобами з важкого золота.

Посли уклінно привітали Кортеса, доторкуючись по черзі пальцями то землі, то своїх скронь. Раби запалили кадила з екзотичних рослин і розклали на матах дари Монтесуми: щити, шоломи, зброю, намисто і браслети — усе з щирого золота. Були там індіанські головні убори з пташиних пер, стільки перлів і шляхетного каміння, що іспанців просто ошелешило, золоті та срібні статуетки прекрасної роботи, майстерно гаптовані, тонкі, мов шовк, бавовняні шати, а головне — дві круглі золоті плити такі завбільшки, як млинові жорна, обидві вкриті багатими горельєфами — зображеннями рослин і тварин.

Ці дари перевершили найсміливіші мрії конквістадорів і, замість того, щоб збентежити прибульців, як сподівався Монтесума, збудили в них невгамовну зажерливість. Кортес ввічливо, але рішуче відхилив вимогу Діонтесуми, повідомивши, що він прибув як посол іспанського короля й не може не виконати доручення свого монарха.

Удосвіта другого дня іспанці помітили, що від індіанців, які звичайно готували їм страву, не лишилося й сліду. Похмура тиша не віщувала нічого доброго й наочно довела, що вимог Монтесуми нехтувати не можна. Це ж за його наказом тубільці покинули іспанців, і вони лишилися безпорадні на безлюдді, приречені на голодну смерть у вбивчому кліматі малярійних джунглів.

Кортес опинився перед складною проблемою. Що робити? Повернути на Кубу, як того дедалі наполегливіше вимагали солдати? Але ж там на нього чекала шибениця. З другого боку забиратися в глиб країни з багатомільйонним населенням всупереч волі її володаря — це схоже на безумство.

Становище здавалося зовсім безвихідним, і Кортес, поступаючись вимозі своєї армії, вже хотів довернути на кораблі, коли це під гуркіт барабанів і писк дудок несподівано з’явилася велика група якихось індіанців. Вони говорили зовсім іншою мовою, і тільки двоє знали мову ацтеків. Од них Кортес довідався, що це прибули посли короля тотонаків, столиця якого — Семпоала — розташована на півночі Мексіканської затоки.

Підкорені могутнішими ацтеками, тотонаки мусили терпіти їхнє ярмо, але не втрачали надії повернути незалежність. Король тотонаків, прочувши про дивовижну перемогу заморських чужоземців над хоробрими табасками, запрошував їх до себе й пропонував союз проти спільного ворога.

Кортес обома руками схопився за цю нагоду й швидко вирушив з військом до Семпоали, певен, що державу ацтеків, яка, виявилось, була конгломератом підкорених, завжди готових до бунту племен, неважко завоювати.

Семпоала — то було місто, в якому жило близько тридцяти тисяч мешканців, мальовничо розташоване серед пагорбів, фруктових садів і ланів кукурудзи. Побілені будиночки блищали в сонячному промінні, мов срібні. На центральному майдані зводилася до неба біла піраміда з терасами, а на вершині її виднів дерев’яний храм.

Мешканці зустріли іспанців з гірляндами квітів, а король — високий, гладкий індіанець у парадному вбранні, прийняв їх дуже ласкаво, обдаровуючи коштовними ювелірними виробами й красивими тканинами. Він не тільки пообіцяв чужоземцям підкріплення з ста тисяч війська, але й повідомив їх ще про одного ворога ацтеків — тлашкаланців, на допомогу яких теж можна було розраховувати.

Становище склалося дуже сприятливо для Кортеса, але це не заспокоїло його солдатів. Чимала група незадоволених таємно підготувала змову, щоб захопити кораблі й повернути на Кубу. Кортес викрив змову, ватажків засудив на смерть і на муки, а сам наважився на дивовижно сміливий крок. Він постановив знищити мости за собою і своїм військом, відрізавши дорогу назад: велів розібрати кораблі, дерев’яні корпуси їхні спалити, а залізні частини, такелаж і вітрила сховати й зберегти надалі.

Заклавши на тому місці, де висадились кораблі, укріплений табір і назвавши його Вілья-Ріка де-Вера-Крус, тобто «Багате місто справжнього хреста», Кортес розпочав похід у глиб континенту, взявши з собою півтори тисячі воїнів-тотонаків. Тубільці не знали ні возів, ні в’ючних тварин, тому багаж і гармати несли тисячі індіанських носильників. Незабутній похід розпочався 16 серпня 1519 року.

Спочатку йшли низовинними тропічними джунглями, серед кущів ванілі й какао, де безперервно літали папуги, колібрі та барвисті метелики. Але вже через кілька днів довелося підніматись на схили плоскогір’їв, а потім з’явилися перші дуби — провісники нагірної смуги помірного клімату. Попереду видніли небосяжні пасма гір. Праворуч був могутній, порослий бором гірський масив Сієрра-Мадре, на півдні сяяв сніговою вершиною одинокий гігант Анд вулкан Орісава, що його тубільці вважали за божество.

Індіанці, які зустрічалися по дорозі, вітали іспанців дуже приязно. В низинах і на плоскогір’ях розкинулись людні містечка з неодмінною пірамідою, затишні села, поля золотистої кукурудзи, алое й кактусів. Словом, то був край, що буйно розквітав під життєдайним промінням гірського сонця.

Ще кілька днів — і міжгір’я вивело їх у країну грізних проваль. Солдати й носильники, розтягнувшись, ішли вузькою стежкою над урвищами, в глибині яких клубочились кипучі потоки. Дощі й льодяні вітри, град і сніг далися взнаки й іспанцям і особливо індіанцям, одяг яких був зовсім непристосований до таких умов.

За порадою тотонаків, Кортес прямував у країну тлашкаланців. То були споконвічні вороги ацтеків, які в невпинній боротьбі мусили захищати свою незалежність, і через те Кортес розраховував на їхню збройну допомогу.

Але його спіткала прикра несподіванка. Тільки-но іспанці опинилися в їхніх володіннях, — на них напав невеликий загін воїнів, причому напав з такою несамовитістю, перед якою блідла лють табасків. Мужність нових несподіваних ворогів і їхнє нехтування смерті викликали справжню тривогу. Та найбільше здивувало Кортеса те, що ці воїни зовсім не боялися коней. Вони бачили їх уперше в житті, а проте сміливо кидалися на вершників, стягували їх із сідел і навіть убили двох коней своєю особливою зброєю — дерев’яними дрючками з гострими, як бритва, кінцями із склистої лави, так званого обсидіану. І невідомо, як закінчилася б ця битва, коли б вогонь з аркебузів та гармат не відігнав ворогів.

Уранці другого дня, переслідуючи цей невеликий загін індіанців, конквістадори попали в якусь ущелину. І тут їх захопило зненацька незвичайне видовище: попереду, скільки видно було, стояла, збившись докупи, незліченна армія тлашкаланців. Поміж воїнами, розмальованими в біло-жовті смуги, вирізнялися вожді. Золоті або срібні шоломи та зброя, строкаті султани, а передусім плащі з пер — яскраві, барвисті — вся ця дика пишнота надавала їм схожості з екзотичними птахами. Над воїнами похитувався густий ліс списів, видніли регалії окремих підрозділів — зображення звірів. Попереду височенний воїн тримав на держаку емблему країни тлашкаланців: золотого орла, обтиканого перлинами й сапфіром.

Кортес одразу збагнув, яка примітивна й наївна тактика тлашкаланців. Армія, що збилася в ущелині, звичайно, не могла розгорнутись і як слід використати свою гнітючу кількісну перевагу. Отож він утворив зімкнуту колону і ввірвався в самісіньку середину ворожого війська. Тактика виправдала себе; іспанці опинилися, щоправда, в хаосі бою, мов серед розбурханого моря, але індіанські воїни в тісноті були майже безпорадні.

Закуті в залізо конквістадори поволі прорубувались крізь натовп воїнів, аж поки не дісталися на відкритий простір по другий бік ущелини, звідки почали поливати ворогів густими залпами. Тлашкаланці, зазнавши серйозних втрат, змушені були покинути поле бою.

Через два дні проти іспанців вийшла ще більша армія. Кортес окопався на пагорбі й постановив застосувати оборонну тактику. Охоплені запалом індіанці кинулися в атаку, але й тепер вони йшли стовпившись, без будь-якого стратегічного плану. Їхні стріли з луків і каміння з пращ грузли в шанцях або ковзали по шоломах та кірасах іспанців. Густо падали тільки воїни союзників — тотонаків.

І ось загриміли гармати й аркебузи. Тлашкаланці валилися, мов снопи, а коли решта війська, перелякана втратами, почала тікати, на них галопом налетів кавалерійський загін, рубаючи і топчучи охоплених панікою воїнів.

Цілий день і всю наступну ніч індіанці з величезною мужністю починали атаки, але щоразу відступали не стільки перед вищою тактикою і міцнішою дисципліною іспанців, як перед вогнем незнаної зброї. Незабаром серед індіанських вождів почалися суперечки, деякі з них, засмучені невдачею, забрали свої загони й покинули поле бою.

Тоді Кортес запропонував тлашкаланцям укласти мир. Ті охоче погодилися. Більше того, вони запросили іспанців до своєї столиці. Їхня ворожість ні з того ні з сього змінилася на палку приязнь. Мешканці міста вийшли зустрічати недавніх ворогів з оберемками квітів, на шиї коней і солдатів вішали вінки, а жерці в білих туніках вшановували їх димом кадил.

У місті лунали голосні вигуки, музика, співи й гуркіт барабанів. Над вузькими вулицями гойдалися гірлянди, сплетені з невідомих іспанцям квітів. Старий король обняв Кортеса й запросив пришельців на бенкет.

Місто з усіх боків оточували могутні гори, вкриті вічними снігами. Вулиці були вузькі й круті. У будинках, зроблених із вапняку, не було ні вікон, ні дверей. Вхід затуляли візерунчасті тканини, обвішані дзвониками, сріблясті звуки яких чути було по всьому місту. Можновладці й придворні сановники мешкали в палацах, зроблених з тесаного каменю. В центрі міста височіла піраміда з храмом бога війни, якому тлашкаланці щоденно приносили людські жертви — переважно з воєнних бранців.

Півстоліття воювали вони з ацтеками, захищаючись од їхньої хижої агресивності. Зазнаючи поразку за поразкою, ацтеки нарешті застосували тактику економічної блокади. Вони закрили, зокрема, шляхи, якими довозили сіль, і тлашкаланці так одвикли від неї, що за панування іспанців ще кілька поколінь цих індіанців не солили страви.

Вістка про поразку тлашкаланців, а ще більше — про грізний союз, який вони уклали з чужоземцями, налякала Монтесуму й зовсім позбавила його відваги. У короля виникла безглузда думка ціною величезної кількості золота схилити конквістадорів до того, щоб вони розірвали союз і припинили свій похід на Теночтітлан. Діставши відмову, Монтесума попросив іспанців іти не в Теночтітлан, а в Чолулу, де для них уже підготовлено квартири.

Місто Чолула було релігійною столицею ацтеків. Там стояв уже відомий нам храм бога Кецалькоатла — центр прочанства всіх індіанців Мексіки. Іспанці відзначали, що місто було красивіше, ніж Флоренція, та це певною мірою підтверджують і ті руїни, які збереглися до наших днів. Піраміда, на якій стояв храм, і досі викликає подив своїми величезними розмірами. Її основа далеко більша, ніж основа піраміди Хеопса, хоч сама будівля була трохи нижча.

Тісними вуличками місто скидалося на Мекку, Єрусалим або середньовічний Рим. Цими вуличками плили безперервні потоки прочан і жебраків, жерців і черниць. Навколо міста в небо зводилося чотириста храмових веж, на вершинах яких палав вічний вогонь. Співаючи й кадячи фіміам, по місту кожен день ходили процесії.

Іспанці разом з тотонаками й тлашкаланцями розмістилися на подвір’ї одного храму. Якось Марина дізналася від жінки місцевого сановника, що з наказу Монтесуми проти прибульців готується змова.

Кортес постановив ударити перший і склав зухвалий план винищити аристократію Чолули, щоб позбавити місто його вождів. Оголосивши, ніби він має сказати важливу новину, Кортес запросив до себе всіх сановників. Як тільки ті зібралися на подвір’ї, озброєні іспанці зненацька напали на них, і біля храму почала гуляти смерть. Вигук жаху вирвався з грудей беззахисних індіанців. Охоплені розпачем, одні з голими руками кидалися на іспанців, інші бігали по подвір’ю, шукаючи виходу з пастки. Але нікому не пощастило врятуватися. Задихані, вимазані кров’ю конквістадори, мов шакали, налітали на трупи, здираючи з них коштовності і вбрання.

Крики нещасних жертв підняли на ноги все місто. Величезний натовп оточив храм, намагаючись прорватися на подвір’я. Іспанці відповіли залпами з гармат і аркебузів. Люди побачили трупи і, рятуючись, почали тікати. Тоді з брами вискочила кіннота, лавою посунули конквістадори та їхні союзники — індіанці. Вриваючись у безладний натовп, вони рубали і вбивали всіх, хто потрапляв під руки. Потім цілий день нищили будинки й храми, палили те, чого не могли забрати, і повертали до своїх квартир, навантажені здобиччю. Надвечір од квітучого міста лишилися самі руїни.

Через два тижні після цих подій іспанці рушили далі. Тепер їхня дорога лежала через гірський перевал. Повітря з кожним кроком ставало рідше й гостріше. Холодні вітри проймали до кісток. По боках зводилися дві найвищі гори північно-американського континенту — вулкани Попокатепетль та Іхтасігуатль.

Зійшли вони на перевал і власним очам не повірили. З грудей вирвався вигук захоплення: «От де земля обітована!» Країна Анагуак — так індіанці називали мексиканську долину, яку оце побачили перед собою, — справляла незабутнє враження. Повітря було нерухоме, насичене сонцем і таке прозоре, що крізь нього мов ня долоні видніла кольорова мозаїка невеличких полів, садів, лісів і голубих-голубих озер. Посередині найбільшого озера, ніби на поверхні великого люстра, розкинулася в тіні безлічі пірамід білокам’яна столиця ацтеків — Теночтітлан — «Венеція Заходу», як одразу ж назвали її іспанці.

8 листопада 1519 року армія конквістадорів та їхніх союзників рушила до міста. Озеро Тескоко перетинала рівна, мов стріла, гребля, зроблена з каміння та піску. З обох боків її пливла сила-силенна човнів, навантажених розмаїтим товаром. У кінці греблі, оточений святково одягненими сановниками, чекав, сидячи в позолоченому паланкіні, Монтесума. Це був високий на зріст, смуглявий чоловік близько сорока років, обличчям схожий на хижого птаха. На голові в нього майорів, сяючи перлами й туркусом, убір з пурпурно-зеленими перами.

Плащ його був справжнє чудо ремісницької майстерності: тисячі пер усіх відтінків райдуги було викладено на матерії у сліпучо барвистий орнамент. Усе королівське вбрання виблискувало золотом і коштовними каменями. Навіть підошви черевиків було зроблено з золота.

Монтесума з вишуканою чемністю привітав Кортеса й подарував йому низку шліфованого кришталю — ацтеки цінували його дорожче від золота. Потім він став на чолі іспанської колони й рушив до столиці. Військо розгорнуло прапори і з музикою, під звуки труб та барабанів увійшло в передмістя. На вулицях і плоских дахах будинків було повно людей, які дивилися на чужоземців з цікавістю і занепокоєнням.

Нарешті колона зупинилася на центральній площі міста. З одного боку тут височіла велетенська піраміда, а в сусідстві з нею гордо виступав цілий комплекс палаців Монтесуми, побудованих із тесаного каменю. З протилежного боку стояла колишня резиденція батька нинішнього короля, оточена грубезним фортечним муром. Монтесума чекав на подвір’ї, щоб особисто провести гостей на квартири.

Другого дня Кортес разом з двома своїми офіцерами в супроводі самого володаря відвідав піраміду. Будівля височіла посеред просторого майдану, замкнутого оборонним муром з вежами і амбразурами. Тут, на випадок народного бунту, завжди стояли напоготові королівські війська.

Піраміда мала п’ять ярусів з терасами. На вершину, де видніли два храми, схожі на дерев’яні вежі, вели круті сходи на 340 східців.

На височенній вершині піраміди Монтесума взяв Кортеса під руку й пояснив йому деталі панорами, яка звідти відкривалась. У столиці ацтеків налічувалось 300 тисяч мешканців, отже, це було одне з найбільших на той час міст світу (Лондон мав тоді 200 тисяч жителів). Уздовж озера розкинулись інші, менші міста, серед яких наймоднішим було Тескоко. Всі ці міста майже зливалися в одне, так що загалом населення Теночтітлана сягало до трьох мільйонів чоловік.

Ось який вигляд мало місто з пташиного польоту. Теночтітлан лежав посеред озера на довгастому острові, з’єднаному з берегом трьома греблями. Ці греблі було розрізано каналами, над якими повисли розвідні мости.

Крім того, через озеро йшов великий акведук з теракотових труб, якими текла вода з сусідніх гір, бо озеро було солоне. Занепокоєні іспанці звернули увагу, що місто — справжня пастка: на випадок збройного конфлікту звідси нелегко вибратися.

Перед храмом стирчав великий червоний камінь, на якому в жертву богу війни вбивали людей. Всередині однієї вежі стояв і сам бог війни Уіцілопочтль — здоровенне й потворне божисько, вічно спрагле до людської крові. «Статуя, — писав Берналь Діас[77], один із товаришів Кортеса, — була вся вкрита золотом і коштовними каменями. У правій руці бог тримав лук, а в лівій пучок стріл. На шиї цього великого ідола висіло намисто з людських черепів, інкрустованих шафіром».

Але найстрашніше враження справляла поставлена перед статуєю миска, в якій ще парувало троє людських сердець. Біля підніжжя піраміди іспанці до того ж побачили дерев’яний павільйон, у якому налічили 136 тисяч людських черепів, акуратно виставлених на полицях.

Побувши тиждень у столиці, Кортес почав міркувати, як би йому завоювати цю країну й захопити її багатства. З досвіду він знав, що індіанці, як правило, впадали в паніку і припиняли боротьбу, коли гинув або опинявся в неволі їхній вождь. Тому він наважився на нечувано зухвалий крок: постановив затягнути Монтесуму туди, де жили іспанці, і від його імені взяти владу в свої руки.

Незабаром стався випадок, який став для нього за виправдання замаху. Один провінціальний ацтецький правитель убив кількох іспанських заложників. Після переможного бою конквістадори схопили цього правителя й піддали тортурам. Він признався, що вбив заложників за намовою Монтесуми. Тоді Кортес з кількома солдатами вдерся до палацу, звинуватив володаря у зраді і, незважаючи на лемент усього двору, забрав його з собою. На своїй квартирі він покарав Монтесуму — власними руками закував його на кілька годин у кайдани. А на міському майдані тим часом горіло вогнище, на якому спалювали нещасного правителя провінції.

Та навіть після такої ганьби Монтесума не закликав народу до боротьби; навпаки — коли перед палацом почали збиратися занепокоєні підлеглі, він вийшов на вершину муру й запевнив їх, що перебрався до своїх гостей цілком добровільно. Страх перед прибульцями позбавив короля не тільки мужності й почуття власної гідності, але й притаманного йому розуму.

Побачивши таку покірливість володаря і пасивність мешканців, конквістадори стали ще зухваліші. Минуло небагато часу, і вони добилися, що Монтесума віддав їм нібито як данину для іспанського короля всі державні скарби ацтеків. Але вершина зухвальства була перебудова одного храму на католицьку каплицю, причому іспанські солдафони на очах у всього міста зіпхнули статую індіанського бога зі сходів піраміди.

Травня 1520 року, тобто через шість місяців після того, як Кортес прибув до столиці, з Веракруса надійшла тривожна звістка: там висадився сильний іспанський корпус на чолі з генералом Нарваесом; це військо надіслав губернатор Куби Веласкес, наказавши неодмінно схопити Кортеса й відібрати в нього здобич.

Кортес залишив за командувача одного з своїх спільників — Альварадо, а сам з 233 солдатами вирушив проти нового ворога. Нарваес вступив до столиці тотонаків і укріпився на вершині піраміди. Але командир з нього був недолугий і бездарний. Скориставшися з того, що вночі почалася тропічна буря та злива, військо Кортеса підкралося до піраміди й несподіваним штурмом захопило ворожі позиції. Нарваеса було тяжко поранено, а солдати — 1 200 піхотинців і сто кіннотників — склали зброю. Щедрими подарунками і Обіцянками багатих трофеїв Кортес перетягнув їх до себе, неабияк зміцнивши цим свою армію.

Щойно впорався він з цими справами, як од Альварадо прибув гонець з лиховісною новиною: в Теночтітлані вибухло повстання. Розлючений народ загнав іспанців у їхні квартири й залишив без харчів. В першу-ліпшу хвилину ацтеки могли піти на штурм і знищити чужинців.

Що ж сталося? Було, як і щороку, свято на честь бога війни. Шістсот найвищих ацтецьких сановників зібралося на майдані біля піраміди, щоб відзначити свято традиційними обрядами — співами й ходами. Альварадо дав знак, конквістадори накинулися на беззахисних ацтеків і вирізали їх до ноги. Потім обдерли з трупів усі коштовності. Індіанці не дали ніякого приводу для цієї різні, єдиним її мотивом була наймерзенніша жадоба вбивства й грабунку.

Кортес негайно вирушив на допомогу і 24. червня того ж року вступив до міста. На опустілих вулицях і площах панувала зловісна тиша. Дивний збіг обставин: ніхто не зробив спроби перешкодити обом арміям з’єднатися.

Та тільки-но Кортес зачинив за собою браму, як у місті почувся грізний гомін. За хвилину озброєний до зубів натовп уже сунув, мов страшна буря, до фортечних стін. На всіх сусідніх вулицях, дахах будинків і навіть на піраміді з’явилося повно чоловіків, жінок та дітей. На іспанців посипався град стріл і каменів, а потім індіанські воїни в небувалій метушні й тисняві один поперед одного почали лізти на мури, незважаючи на те, що гармати й аркебузи нещадно спустошували їхні лави.

Серед іспанців не було серйозних втрат, але запал атакуючих сповнив їх жахом. Кортес раз у раз робив вилазки з кавалерією і піхотою, але то була сізіфова праця. Індіанців гнали і топтали кіньми, рубали мечами, кололи списами, — вони відступали, та за хвилину повертали знову, чіплялися обома руками за коней, стягували вершників із сідел і тих, кого брали живцем, одразу ж різали перед олтарем бога війни. В каналах і на озері було повно човнів з воїнами. На греблях ацтеки розібрали мости й зробили барикади, щоб відрізати іспанцям дорогу до відступу. Кортес лютував і метався, відчуваючи своє безсилля, потім наказав палити будинок за будинком, квартал за кварталом. Незабаром усе місто перетворилося на море вогню.

Нарешті він дійшов до висновку, що єдиний порятунок — укласти перемир’я й добитися, щоб їх випустили з міста. Він звернувся до Монтесуми з проханням допомогти йому в цій справі. Повелитель ацтеків, чи то бажаючи врятувати столицю від остаточного знищення, чи, може, через ту саму боязливість, не відмовив у допомозі.

Надівши найкраще своє вбрання, він вийшов на мур і благоговійним голосом звелів своєму народові припинити боротьбу. Але повстанці уже втратили пошану до королівської величності Монтесуми. Його підлеглі аж заревіли од люті, посипались образи. Монтесуму закидали камінням. Один камінь влучив його в лоб. Смертельно поранений, король опустився на землю.

Останні хвилини життя Монтесума провів самотньо, в розпачі. Він зривав із себе пов’язки, відмовлявся од їжі, з нетерпінням чекаючи смерті. Іспанці віддали труп небіжчика ацтекам, які так сховали його, що й досі не можна знайти.

Як тільки настали темні, безмісячні ночі, Кортес постановив нишком вирватися з пастки. Вночі ацтеки не охороняли міста, отож справа могла скінчитися успішно. Зробивши заздалегідь переносний міст, іспанці та їхні союзники-індіанці одної ночі вирушили в дорогу. Вони вже перебралися через першу вирву на греблі і саме підходили до другої, коли це якась індіанка, що, незважаючи на пізній час, прала білизну, помітила їх у темряві і зчинила тривогу.

Городяни вмить посхоплювались і кинулися в погоню за втікачами. На греблі набилося повно воїнів, озеро вкрилося човнами, закипіла битва. У розтягнуту колону іспанців та їхніх союзників полетіла злива стріл і каміння. Воїни з човнів стягували іспанців у воду й брали їх живцем на жертви ацтецьким богам.

Загарбники боронилися до останнього подиху, але їхні втрати ставали дедалі більші. Від остаточного розгрому їх урятували нищівні удари кінноти й залпи артилерії, які трощили човни й змітали індіанців з греблі. Скориставшись з хвилинного сум’яття, іспанці кинулися в воду, щоб плавом добратися до берега, де можна було вільніше маневрувати.

Після цієї битви од війська Кортеса лишилась жалюгідна ватага закривавлених, обідраних і знесилених недобитків. Іспанці втратили близько третини всіх солдатів, а тлашкаланці — понад п’ять тисяч воїнів. Серед тих, що вийшли з цього розгрому живі, не було жодного, хто б не мав рани. Пропали всі гармати й аркебузи, частина арбалетів і більшість коней. На дно озера пішло також усе золото ацтеків, яке іспанці перед битвою поділили між собою і намагалися винести з міста.

Кортес рушив до столиці тлашкаланців. Через кілька днів конквістадори почали вилазити на схили гірського пасма, яке відділяло їх од країни тлашкаланців. Зійшовши на перевал, вони зупинилися, наче вражені громом: усю долину Отумба заповнювали незліченні юрби воїнів-ацтеків, одягнених у ватне убрання з білої тканини. Здалеку здавалося, що то випав сніг. Над головами воїнів здіймалися списи й військові клейноди, майоріли строкаті пера, видніли гротескні (вони зображали голови різних звірів) шоломи вождів.

Іспанці й тлашкаланці, яких зустріли несамовитим ревом і оглушливим свистом, впевнилися, що це вже надійшла їхня остання година. У відчаї, намагаючись віддати життя якнайдорожче, конквістадори кинулися в самісіньку середину цієї густої людської маси. Попереду на коні їхав Кортес, одразу ж за ним пробивались іспанські солдати, колючи на всі боки рапірами, списами й стилетами, а замикали колону тлашкаланці, озброєні своїми страшними палицями з гострими обсидіановими кільцями.

Попередні бої з чужоземцями нічого не навчили ацтецьких вождів; з незрозумілою безтямністю вони знову допустили тактичну помилку, від якої не вбереглися колись тлашкаланці, а потім і вони самі в боях на вулицях Теночтітлана. Збившись у тісній долині, ацтеки не могли використати кількісної переваги й одразу кинути в бій свої численні загони. Битва зводилася до окремих поєдинків, а в них індіанці не могли справитися з конквістадорами, які були вкриті панцирами і вправно володіли рапірами.

І все ж ця жменька приречених загинула б під натиском значно більших сил ворога. У солдатів уже мліли руки, серед них багато було поранених, що ледве стояли на ногах. Сам Кортес, упавши з убитого коня, добряче потовкся. Ацтеки напирали дедалі дужче, іспанцям загрожувала остаточна поразка.

Але в останню мить Кортес помітив щось таке, що знову запалило в ньому надію і волю до боротьби: поблизу стояв оточений почтом воєначальник ацтеків. Кортес упізнав його по великому султанові на золотому держальцеві. Іспанець кинувся до вождя і, поки схаменулась особиста охорона, проштрикнув його списом і вирвав у прапороносця державне знамено.

І знову повторилося явище, дуже характерне для тогочасних індіанських племен: армія, яка щойно була взірцем дисципліни й хоробрості, одразу ж втратила свою згуртованість та боєздатність. Особиста охорона вождя і його почет дременули на всі боки. Переполох поширювався, мов пожежа в степу, заражаючи найсміливіших воїнів. Ацтеки кинулися врозсип, утікаючи з поля бою. 8 листопада 1520 року іспанці здобули в Мексіці найбільшу перемогу.

В країні тлашкаланців Кортес одразу почав планувати новий похід проти ацтеків і з цією метою послав до Веракруса по допомогу. Тим часом серед ацтеків спалахнула епідемія чорної віспи, яку загарбники привезли з Європи. Від цієї хвороби загинули тисячі індіанців, і серед них брат Монтесуми, вождь повстання, Куїтлауак. І хоч його наступник Куаутемок оголосив священну на: родну війну, намагаючись залучити до неї навіть тлашкаланців, окремі міста й племена навперейми присилали Кортесу запевнення у своїй лояльності, підписуючи в такий спосіб вирок і собі, й своїм побратимам.

Доля, здавалось, усміхалася Кортесу. Звідусіль почала надходити підмога, якої він взагалі не сподівався. В порту Веракрусі став на якір корабель, який привіз багато вогнепальної зброї та боєприпасів. Губернатор Куби Веласкес надіслав цю зброю генералові Нарваесу, а дісталася вона Кортесові. Загін із ста солдатів-піхотинців і двохсот кавалеристів, яких губернатор Ямайки послав завоювати Юкатан, одразу ж перейшов до Кортеса. Якийсь корабельник продав Кортесу свій корабель, навантажений зброєю, а екіпаж його завербувався до конквістадорів. Уже під час облоги Теночтітлана до Веракруса прибули невідомо звідки ще три кораблі, на яких було двісті піхотинців і сімдесят кіннотників.

Усе це зміцнило армію Кортеса — вона стала сильніша, ніж будь-коли до того, і складалася з 818 солдатів-піхотинців (з них 118 були озброєні арбалетами й аркебузами), 110 кіннотників, 3 великих залізних гармат, 15 легких бронзових гармат — так званих фальконетів, а також 75 тисяч тлашкаланських воїнів.

Кортес пам’ятав, як далася їм узнаки флотилія ацтецьких човнів, отож надумав виставити проти неї свій власний флот. Він наказав побудувати тринадцять бригантин, оснащених вітрилами. Такелаж, вітрила і залізне окуття взяли від спаленої колись армади.

Незабаром ацтеки зазнали найтяжчого удару: союзницьке й братнє місто Тескоко, розташоване навпроти Теночтітлана над тим самим озером, внаслідок династичних інтриг запропонувало Кортесові дружбу й запросило його на свою територію. Отак завдяки зраді в самій державі ацтеків загарбники здобули базу майже під боком столиці ацтеків.

Доправити важкі бригантини із столиці тлашкаланців до Тескоко, на якихось сто кілометрів через неосяжні гірські перевали — то було нечуване діло. Це зробили тисячі індіанських носильників під охороною двохсот тисяч тлашкаланських воїнів.

Протягом кількох місяців Кортес намагався оточити Теночтітлан щільним кільцем блокади: його люди займали всі навколишні, містечка й села, а головне — руйнували акведук, щоб позбавити місто води. Готуючись до штурму, Кортес розділив свою армію на три оперативні групи, які мали одночасно форсувати три греблі, що вели до міста.

Куаутемок організував добре продуману оборону. Греблю він перегородив шанцями й фортечними ровами, фланги яких охороняли на воді сила-силенна воїнів на човнах.

Кортес атакував безперервно, але щоразу мусив відступати під градом каміння, устилаючи дорогу трупами. А проте незабаром становище змінилося на користь іспанців. З міста Тескоко підійшла флотилія бригантин. Несподівана поява величезних білокрилих човнів, які з неймовірною швидкістю розтинали поверхню озера, викликала серед індіанців остовпіння й жах. Бригантини з розгону налітали на вутлі човни, плюючи вогнем із фальконетів та рушниць. Озеро вмить вкрилося трупами і рештками потрощених човнів.

Флотилію ацтеків було розгромлено, фланги й тили барикад, споруджених на греблях, лишилися відкриті. Правда, оточені з усіх боків ацтеки захищалися й гинули, як ніколи нехтуючи смерть, але стримати атак не могли. Кортес одну за одною захоплював барикади, просуваючись уздовж греблі до столиці.

У місті іспанцям довелося з боями брати кожен будинок, кожну піраміду. Не раз вони попадали в пастки. З дахів, з вершин пірамід, із-за стін — з усіх боків — чоловіки, жінки й діти засипали їх камінням, стрілами з луків. І загарбники мусили поспішно відступити, лишаючи по собі трупи людей і коней.

Не маючи змоги зламати народного опору, Кортес велів підпалити місто й відійти на середину греблі. Пожежа перетворила місто на вогненне пекло, з якого ракетами бризкали іскри. Хоробрим городянам здавалося, що настав кінець світу. Хитаючись від голоду й виснаження, вони, мов ті привиди, блукали по вулицях і над каналами, де було повно трупів. З вершин пірамід лунали похмурі заклики жерців і глухе торохкотіння воєнних барабанів.

Однієї ночі іспанці піймали керівника повстання Куаутемока, коли той на човні намагався вирватися з обложеного міста. Кортес прийняв воєначальника з великими почестями, запевнив, що шануватиме його королівську гідність. Куаутемок попросив, щоб Кортес дозволив мешканцям Теночтітлана залишити місто й оселитися в навколишніх селах.

Удосвіта з руїн, які диміли пожарищами, висипали жителі столиці, які ще лишилися живі. Сімдесят тисяч чоловіків, жінок і дітей три дні й три ночі ішли, змучені, вздовж греблі, ішли в світ, на тяжке поневіряння.

Облога тривала три місяці. Втрати ацтеків становили, за одними джерелами — 120, за іншими — 240 тисяч чоловік. Серед тлашкаланців загинуло 30 тисяч воїнів. Тільки іспанцям перемога дісталася ціною незначних втрат. Отже, весь тягар війни ліг на плечі індіанських племен, а користь від неї мали тільки білі прибульці з-за моря.

Захопивши місто, конквістадори негайно почали шукати затоплений скарб Монтесуми. Водолази обшукали дно озера й каналів, солдати обнишпорили всі закапелки міста. Проте успіх був дуже незначний: знайдено тільки п’яту частину скарбів, відкладених свого часу для короля Іспанії.

І тоді Кортес вчинив підлоту, яка назавжди вкрила його ім’я ганьбою. Порушивши власне слово, він піддав Куаутемока тортурам, щоб примусити його видати схований скарб. Але мужній індіанський вождь не сказав жодного слова. Через кілька років Кортес велів повісити Куаутемока за те, що він нібито підбурював народ до бунту.

Рештки скарбу ацтеків Кортес вислав до Іспанії, але вони ніколи не дійшли туди. В листі від 15 травня 1522 року капітан корабля повідомив, що на нього напав корсар, який був на службі французького короля, і відібрав усі скарби. Випадок, цей великий майстер іронії, зробив так, що золото Монтесуми, призначене Карлові V, дісталося найлютішому його ворогові Франціску І.

Зруйнування Теночтітлана не зламало духу індіанських народів. Ще довгі роки вони вели нещадну партизанську війну, колонізатори не мали спокою ні дня, ні години. Берналь Діас писав: «Спроба примусити тубільців платити податки по всій Новій Іспанії стала гаслом до повстання. Збирачів податків убивали так само, зрештою, як і всіх інших іспанців, що попадали до рук індіанців. У провінціях опір був загальним явищем, так що ми весь час мусили патрулювати з великими загонами війська, аби утримати народ цього краю в шорах».

Здобувши перемогу, іспанці одразу ж почали систематично знищувати місто. Вони розбирали руїни палаців та храмів і засипали канали; піраміди зрівняли з землею і незабаром побудували тут своє місто, відоме нині під назвою Мехіко. Там, де на піраміді був храм бога війни, тепер стоїть кафедральний собор, а на руїнах палацу Монтесуми височить колишня резиденція іспанського губернатора. За неповних п’ять років столиця ацтеків з її скульптурними скарбами й цінною архітектурою так добре захована під фундаментами іспанських будівель, що по ній не лишилося й сліду.

Могутня індіанська держава перестала існувати, проте народ її не загинув. Індіанці не тільки пережили найтяжчий період неволі, але й заповнили вулиці та ринки іспанського міста мальовничим натовпом ремісників і торговців, ткачів і гончарів, садівників, ювелірів і хліборобів. Іспанські палаци та вілли були тільки острівцями серед повноводного й плодовитого індіанського моря. З елементів чисто індіанських і принесених зовні виникли основи нової мексіканської культури з власним, народним обличчям. Загартовані в віковій боротьбі за визволення, індіанці стають у своєму краї дедалі вирішальнішою політичною силою; не за горами той час, коли вони повернуть собі повну незалежність і необмежену свободу культурного та матеріального розвитку.

КІНЕЦЬ ПОЖИРАЧІВ ЛЮДСЬКИХ СЕРДЕЦЬ

«Король міста Тескоко, мандруючи переодягнений по своєму краю, зустрів одного разу хлопця в лахмітті, який ходив по полю й старанно визбирував хмиз.

— Чому ти не збираєш хмизу он у тім лісі? Там же його багато більше, ніж тут.

— Мені б дісталося за це. Той ліс належить королю, там під карою смерті заборонено збирати.

— Справді? Що ж воно за людина цей ваш король?

— О, то безсердечний чоловік… Не дає людям того, що є дар божий».

У цьому ацтецькому анекдоті, подібному до казок про багдадських каліфів з «Тисячі і одної ночі», виразно проявляються класові суперечності тогочасного індіанського суспільства. Ми бачимо тут безжалісного, жадібного до багатства володаря і бідного хлопця, представника знедоленого люду, якому не дають навіть оберемка хмизу, щоб затопити піч, і який гостро відчував несправедливість такого суспільного ладу.

Ми вже знаємо безпосередні причини того особливого в історії факту, що десятимільйонна держава воїнів розсипалася під ударами жменьки іспанських авантурників. Знаємо, який великий вплив на долю цієї країни мало те, що серед самого індіанського народу виникла зрада, що індіанські вожді безглуздо дотримувалися старої, примітивної воєнної тактики і не вміли пристосуватися до нової ситуації, що, нарешті, Монтесума у своїй поведінці з заморськими прибульцями виявив забобонний страх і млявість.

Але корені поразки треба шукати, як те вказує анекдот, значно глибше: у співвідношенні суспільних сил і в історії індіанського народу.

В період іспанських завоювань колишня племінна община, виборність вождів і поділ землі між родами та родинами існували вже тільки формально. З того часу, коли ацтеки, ставши на шлях завоювань, створили свою державу, майнове й суспільне розшарування поглибилось — адже виник могутній аристократичний клас воїнів, який не тільки привласнював собі землі, але й наживав великі багатства, загарбуючи воєнну здобич та полонених. Влада вождя подекуди вже стала спадковою.

Пліч-о-пліч з такими можновладцями і сановниками міцніла могутня каста жерців. Королі давали їм дедалі більше землі, так що кінець кінцем у країні ацтеків не лишилося такого місця, де б у храмів не було великих маєтків. Крім того, жерці мали право стягувати десятину з усіх селянських господарств, розташованих у районі храму.

Два верховні жерці посідали друге — після короля — становище в державі. Їхній вплив досягав найдальших закутків, бо численний нижчий клір був розпорошений по всій країні. Досить сказати, що при головному храмі в Теночтітлані мешкало п’ять тисяч жерців різного сану. За панування Монтесуми жерці здобули навіть першість перед можновладцями і вирішальний голос у політичних справах.

Вільні колись члени родів перетворилися на безземельних селян і з часом, попадаючи в дедалі більшу економічну залежність од можновладців та жерців, стали майже рабами. Поряд з цими людьми тут були й справжні раби — ряди їх безперервно поповнювалися воєнними бранцями і виходцями з селянських родин, яких збіднілі батьки ще в дитинстві продавали в рабство.

Отже, індіанське суспільство розпадалося на багатих і широкі маси бідноти, на поміщицьку аристократію та жерців і на селян та ремісників. Між цими двома головними частинами суспільства була не тільки майнова відмінність — вони відрізнялися навіть у звичаях: аристократія, наприклад, носила зовсім інше вбрання, ніж селяни та ремісники.

В той час, коли представники панівних верств потопали в розкошах і багатстві, народ тяжко працював, щоб мати шматок хліба. Конквістадори часто писали в своїх щоденниках, що поряд з пишними палацами густо тулилися нужденні мазанки з глини і пальмового листя, в яких жила більшість індіанців. У Чолулі і Теночтітлані увагу Кортеса привернули юрби старців, які настирливо жебрали серед перехожих. З індіанських історичних хронік ми знаємо, що бідні батьки, доведені до краю злиднів, продавали своїх дітей не тільки в рабство, а й храмам на криваві жертви. Деякі подружжя навіть народжували дітей для того, щоб потім продати їх на ритуальний заріз.

З другого боку певне уявлення про багатство вельмож дає хоча б той факт, що тільки в місті Тескоко було триста палаців з тесаного каменю, оточених парканами й садами, прикрашених клумбами квітів і водограями. Кімнати в них було оздоблено багатими барельєфами, коштовними тканинами і виробами з щирого золота.

Королів ацтеків вшановували, як богів. Коли помер король Тескоко, на вогнищі разом з його трупом спалили двісті рабів і рабинь. Прах цього короля поклали в золоту урну, інкрустовану коштовними каменями, й помістили в храмі бога війни.

Монтесума вступив на трон 1502 року і одразу ж повівся надто деспотично. Вважаючи себе за рівню богам, він ставився до підлеглих гордовито й зухвало. Заслужених ветеранів багатьох воєн, яких його батько нагородив посадами при дворі, новий король вигнав з палацу тільки тому, що вони походили з черні, а не з аристократичних родів. Придворні мусили падати ниць перед королем і могли звернутися до нього лише через секретаря. Народ був незадоволений величезним збільшенням податків. У країні раз у раз вибухали навіть бунти, і королівські солдати жорстоко придушували їх.

Кошти від податків ішли значною мірою на утримання двору. А двір цей був чималий: сотні чиновників, придворних і челяді, а головне — кількасот наложниць, які жили в окремому крилі палацу.

Монтесума дуже любив розкішне вбрання. Він переодягався чотири рази на день і ніколи вдруге не надівав того самого вбрання, хоч, виготовляючи його, індіанські вмільці-ремісники працювали по кілька місяців.

Перед обідом у кімнату вносили сотні тарілей з найрізноманітнішими вишуканими стравами. Монтесума вибирав собі те, чого йому в цю мить хотілося, а решту виносили для придворних. То були страви з дичини і свійської птиці, з риби, яку спеціальні бігуни приносили від Атлантичного океану, з різноманітних овочів.

Прислуговували Монтесумі придворні та вродливі жінки. Володар сідав на подушках біля низенького, різьбленого столика, затулений позолоченою ширмою. Тарелі з тонкої кераміки або золота можна було подавати тільки один раз, потім їх віддавали придворним, їдальню освітлювали скіпкою з пахучого смолистого дерева. Під час їди король попивав шоколад, заправлений ваніллю та іншими прянощами.

По обіді Монтесума мив руки в срібній чаші, запалював люльку й дивився виступи блазнів, карликів, еквілібристів, фокусників і танцівниць. Потім ішов у свою спальню й кілька годин відпочивав.

Небувалу розкіш, у якій жила аристократія і яка виникла з експлуатації трудящих мас, можна було підтримувати тільки за допомогою сили. Щоб захистити себе від повстань робочого люду, аристократичні сім’ї жили в окремих кварталах міста, за фортечною стіною. Окрім палаців, там були головні осередки релігійного культу. Велика піраміда бога війни в Теночтітлані, як ми вже знаємо, була оточена могутнім муром з вежами; на майдані біля неї завжди стояв напоготові загін з кількох сотень воїнів.

Знаючи ці факти, нам легше зрозуміти дивну, на перший погляд, байдужість індіанського народу до провокаційних заходів конквістадорів. Навіть, ув’язнення Монтесуми не вивело індіанців з апатії, і якби не кривава різня Альварадо, то, можливо, до повстання і не дійшло б.

Ось один випадок, який переконливо показує, що народові було байдуже до долі своїх повелителів. Армія Кортеса, яка складалася з іспанців і тлашкаланців, під час облоги Теночтітлана отаборилась у Тескоко. Стосунки між союзниками були далеко не бездоганні, бо іспанські солдафони не минали жодної нагоди, щоб показати індіанцям свою зневагу. Якийсь іспанець дійшов до того, що глибоко образив одного тлашкаланського вождя.

Знеславлений сановник подався скаржитися до Кортеса. Не діставши сатисфакції, страшенно обурений вождь покинув Тескоко й рушив додому. Кортес наказав піймати його і послав на ешафот за дезертирство. Екзекуція відбулася серед білого дня на очах 75-тисячної армії тлашкаланців, але ніхто навіть пальцем не поворухнув, щоб захистити свого вождя й земляка.

Тільки глибокою класовою прірвою між народом та його повелителями можна пояснити інше чудне явище — те, що індіанське військо, втративши воєначальника, одразу ж кидалося врозтіч і залишало поле бою, немовби вважало війну справою вождів, а не своєю власною. Отже, війна ацтеків з іспанцями то була війна аристократії і зовсім не мала характеру боротьби народу за свою незалежність. Тільки повстання в Теночтітлані набрало характеру всенародної боротьби, але тоді було вже надто пізно.

Відповідальність за хід війни падала виключно на аристократичну верхівку індіанських племен. Ми вже знаємо, якими відсталими методами провадили цю війну індіанські воєначальники. При зустрічах з конквістадорами армії табасків, тлашкаланців і ацтеків збивалися в густий натовп, виставлений без будь-якого захисту під залпи вогнепальної зброї і зосереджені атаки іспанців. З цього погляду найгірше відзначилися вожді ацтеків. Хоч вони вже й мали неабиякий попередній досвід, але, всупереч йому, повторили ту саму фатальну помилку в долині Отумба; розміщення війська суцільною масою тут особливо скидалося на тупу безтямність.

Неминучим наслідком панування аристократії були загарбницькі війни, які невпинно точилися між індіанськими племенами. Жадібні до багатства імущі класи нападали на сусідів, одбирали у них найкращі землі й накладали данину, яку ті мали платити металами, виробами ремісників і селян, а також людьми, призначеними на жертву богам або до рабської праці на землі.

В цій боротьбі за гегемонію ацтеки поступово брали верх, і в 1427–1440 роках утворили велику державу, до якої ввійшли Мексіка, Юкатан і Гватемала. За винятком тлашкаланців, ацтеки завоювали всі племена, що населяли ці території — тотонаків, табасків, сапотеків, містеків і багато інших. У їхніх містах стояли гарнізони ацтецьких воїнів, а збирачі стягували данину, відносячи її на склади в Теночтітлан. Тому, хто намагався ухилитись від сплати податків, загрожувала смертна кара, за найменші провини поневолені племена мусили віддавати цвіт своєї молоді на криваві жертви богам ацтеків.

Ацтеки здобули перевагу завдяки своїй войовничості, яка викликала страх серед інших племен, і насамперед — завдяки залізній дисципліні своєї суспільної організації, схожій на дисципліну хрестоносців. Чоловіки, за винятком жерців, жили групами; групи було поділено на кілька ступенів, які відрізнялися між собою відзнаками, а також убранням і зброєю… Групи найвищого ступеня складалися з воїнів аристократичного походження, але навіть вони поділялися на ранги відповідно до воєнних заслуг. Військові порядки були тут надзвичайно суворі: за найменшу провину карали на смерть. Один з королів Тескоко засудив до смертної кари двох своїх синів за якесь дрібне порушення дисципліни перед лицем ворога.

З дня на день ацтеки посилювали свій політичний і економічний утиск. Окремі індіанські племена бралися до зброї, щоб скинути тяжке ярмо, але між самими повстанцями не було єдності, вони неодмінно зазнавали поразки і розплачувались потім ще більшими податками та найкращою частиною своєї молоді, яка потрапляла до неволі і на жертовний олтар ацтецьких богів.

Попередник Монтесуми протягом усього свого панування втихомирював бунти, а Монтесума безперервно провадив війни, під час яких одна частина народу приборкувала другу, збунтовану.

Знаючи ці факти, неважко зрозуміти, чому Кортес так, легко розгромив велику, багатомільйонну державу ацтеків. Підкорені ацтеками племена, як, наприклад, тотонаки, вітали в його особі свого союзника й визволителя, інші ж спочатку чинили опір, як то було з тлашкаланцями, але кінець кінцем починали завзято допомагати йому в боротьбі проти спільного ворога. Згодом ацтеки, відокремлені від інших племен, опинилися в меншості. Кортес зробив те, чого ніколи не могли зробити самі підкорені індіанські племена: об’єднав їх у монолітну могутню збройну силу. Під час облоги Теночтітлана він командував уже стотисячною армією індіанських воїнів, які жадали помститися своїм гнобителям. Перемога Кортеса була, власне, перемогою індіанців над індіанцями.

Картина політичного становища в країні ацтеків буде неповна, якщо не згадати про релігію, котра ще більш, ніж будь-яка інша релігія на світі, була знаряддям гноблення і ацтецького народу, і всіх підкорених індіанських племен. Жорстокий і кровожерний ритуал її поглинав безліч людських жертв: чоловіків, жінок і навіть дітей, у тому числі й немовлят.

Релігія ацтеків була політеїстичною, божества в ній мали владу над силами природи і діями людей. Богів зображали схожими на людей, але надавали їм риси гротескні й потворні, інколи навіть тваринні. Богів було так багато, що тільки перелік їх зайняв би цілий розділ.

Серед тієї безлічі божеств ми вже знаємо Кецалькоатля; хоч цей бог і мав добре серце, але йому теж складали людські жертви. Дуже поклонялися ацтеки богові сонця та його дружині — богині місяця. Схід сонця, жерці вітали псалмами й кривавими жертвами. Затемнення сонця вважали за велике нещастя, у храмах тоді сурмили тривогу і били в барабани, а люди захлиналися від плачу й роздряпували собі губи.

Верховним божеством був бог сонця — джерело всякого життя, Теотл, але поклонялися більше грізному богу війни Уіцілопочтлу. В його особі і в тих жертвах, якими його вшановували, чітко відбилися кровожерні інстинкти ацтецьких жерців. Цей огидний бог, тільки-но з’явившись на світ, заплямував себе кров’ю рідні: він поодрубував голови своїм братам і єдиній сестрі, його мати була потвора і викликала почуття жаху: замість голови вона мала череп мерця, а замість пальців — кігті кречета.

Людські жертви ацтеки приносили так. Чотири жерці, розмальовані в чорний колір і в чорних убраннях, хапали юнака за руки та ноги і кидали його навзнак на жертовний камінь. П’ятий жрець, одягнений у пурпурні шати, гострим кам’яним ножем розрізав йому грудну клітку і рукою виривав серце, яке потім кидав під ноги божественній статуї. У ацтеків було ритуальне людожерство: серце жертви споживали жерці, а тіло, зіпхнуте із східців піраміди, забирали додому члени аристократичних родів і з’їдали під час урочистих бенкетів.

Протягом року в ацтеків було вісімнадцять головних свят, які часто тривали по кілька днів; крім того, взагалі кожен день був присвячений якомусь божеству, тому людська кров лилася в храмах безупинно.

Найцікавіше було свято бога Тескатліпока. За рік до цього свята обирали жертву — вродливого юнака без будь-яких фізичних вад. Обранця одягали як бога, давали йому ім’я і всі відзнаки бога. Відтоді він ставав земним представником бога, і всі люди набожно поклонялися йому. Протягом усього підготовчого періоду юнака запрошували на гулянки в аристократичні доми, він жив у розкоші та безперервних розвагах. На останній місяць обранцеві бога давали чотирьох дівчат, які ставали його дружинами.

Лежали на ньому й деякі обов’язки, що йшли з легенди про бога Тескатліпока. Існувало повір’я, що цей божок бродив ночами й викрадав людей, тягнучи їх на той світ. Щоб піддобритися до нього, ацтеки ставили понад дорогами кам’яні лави, на яких стомлений мандрівками бог міг би відпочивати. Юнак, обраний на жертву, за прикладом бога, мусив виходити ночами на роздоріжжя і час від часу сідати на придорожні лави. Звичайно його супроводив великий почет із золотої молоді — можливо, для того, щоб приречений не втік.

У день свята юнака в паланкіні несли до храму, і тут жерці вбивали його. Тіло скидали по східцях з піраміди, а потім його, як і інші жертви, споживала ацтецька аристократія.

Богині хліборобства офірували молоду дівчину. Розмальована червоною і жовтою фарбою (це мало символізувати кукурудзу), вона мусила виконати посеред храму вишукані ритуальні танці, а потім гинула на жертовному олтарі.

В релігії ацтеків був навіть особливий покровитель людських жертв — бог Хіпе. На честь його жерці живцем здирали з юнаків шкіру, яку потім натягували на себе й носили протягом двадцяти днів. Навіть сам король надівав на себе шкіру з рук і ніг цих юнаків.

Вершиною дикості був ритуал, зв’язаний з культом бога вогню. На піраміді, в храмі цього бога, жерці запалювали велике багаття, потім роздягали наголо воєнних бранців і зв’язаних кидали у вогонь. Не чекаючи, поки ті сконають, витягували їх гаками, брали собі на спину і так виконували навколо багаття ритуальний танець. А тоді вже дорізували нещасних на жертовному камені.

Релігія ацтеків не щадила навіть дітей. В часи посухи жерці вбивали хлопчиків і дівчаток, щоб цим умилостивити бога дощу. Немовлят, яких купували у злидарів, одягали в святкове вбрання, прикрашали квітами і в колисках несли до храму. Закінчивши ритуальні обряди, їх убивали ножами.

Як тільки з’являлися перші паростки кукурудзи, дітей починали умертвляти інакше: їм відрізували голови, а тіла, заховавши в гірських печерах, зберігали як реліквії. Коли ж дозрівала кукурудза, жерці купували четверо дітей п’яти-шести років і замикали їх у льохах на голодну смерть.

Особливим звичаєм була безкровна битва, яку щороку на умовному місці вели між собою ацтеки й тлашкаланці. Воїни не мали зброї, вони боролися один з одним як важкоатлети, намагаючись узяти противника в полон. Бранців одвозили потім у клітках до своїх храмів на криваву жертву.

Інший обряд дуже скидався на римські бої гладіаторів. Полоненого прив’язували на довгому посторонку до важкого каменя й давали йому щит і палицю — такі маленькі, що' ними важко було щось зробити. До бою з ним ставав нормально озброєний воїн-ацтек. Прив’язаний і майже беззахисний бранець не мав ніякої надії перемогти в цьому бою, зате коли йому все-таки щастило подолати одного за одним шістьох противників, а самому вийти без жодної подряпини, то він здобував волю.

Такий незвичайний випадок трапився з одним уславленим своєю нелюдською силою тлашкаланським королем, якого ацтеки захопили в полон. Перемігши по черзі шістьох противників, він здобув право на волю, а проте захотів обрати смерть, бо, за індіанськими повір’ями, воїни, переможені в такому герці, потрапляли до особливого раю.

Точно невідомо, скільки людських жертв гинуло щороку в країні ацтеків. На думку вчених, 20–30 тисяч. Може, це число й завелике, проте немає сумніву, що жертв було дуже багато. Одним з доказів цього є своєрідні склади з десятками тисяч людських черепів, знайдені в усіх ацтецьких містах, і зокрема будинок у Теночтітлані (про нього ми вже згадували), де Берналь Діас нарахував 136 тисяч черепів.

Здобувати офіри для ненажерливих богів — то була в ацтеків важлива державна справа. Спеціальна група воїнів займалася тільки тим, що хапала бранців і доправляла їх храмам. Не одну війну ацтеки починали, щоб захопити полонених на офіру богам. Від того, скільки бранців було на рахунку воїна, залежала і його честь, і підвищення в ранзі. Отож у бою воїни намагалися не вбивати чи ранити противників, а брати їх у полон. Цей дивний звичай, напевно, пояснює, чому серед конквістадорів було дуже мало забитих і поранених. Якось Монтесуму запитали, чого він терпів, у сусідстві незалежну державу тлашкаланців, і той, не задумуючись, відповів: «Щоб вона постачала нам людей на офіру богам».

1479 року мало відбутися урочисте освячення кам’яної плити, на якій вирізьблено календар ацтеків. Це був той відомий «Камінь сонця», який зазнав потім дивовижної долі й кінець кінцем опинився в Національному музеї в Мехіко. Король Ахаусатл скликав раду своїх союзників-королів та воєначальників, щоб обміркувати, на кого піти війною, аби здобути полонених. Постановили вирушити проти племені тлашкаланців. Але війська ацтеків та їхніх союзників зазнали ганебної поразки й повернули з порожніми руками.

Радились, радились, і битву почали між собою самі союзники. Ацтеки захопили сімсот полонених, а їхні «противники» — чотириста. А тому що освячення каменя було справа спільна, то на офіри віддали і тих і тих. Спійманих воїнів поставили в ряд біля «Каменя сонця», потім король, жерці й можновладці забивали їх кинджалами. Жоден не лишився живий.

Під час урочистого освячення храму бога війни в Теночтітлані, яке відбулося 1486 року, забито буцімто двадцять тисяч воїнів, а Монтесума, щоб залишити пам’ять про свою коронацію, послав на смерть дванадцять тисяч воїнів. Неважко собі уявити, яка ненависть і який терор панували серед індіанських племен Мексіки в той час, коли туди прибули іспанці.

Історичні факти говорять про те, що масові людські офіри ацтеки почали приносити лише на початку XIV століття, тобто в період, коли племінна община вже розпалась і в державі виникла керівна верхівка воїнів на чолі з королем. Вони й використали стародавній ритуал з епохи дикості, щоб боронити здобуті пільги й привласнене народне добро.

Той, хто насмілювався здіймати голос проти привілеїв воїнам, кінчав своє життя на жертовному камені бога війни. Вже сам вигляд жерців міг відбити в людей будь-яке бажання опиратися. Одягнені й розмальовані в чорне або пурпурове, з довгими пасмами волосся, зліпленого загуслою кров’ю, вони скидалися на лютих демонів, позбавлених людських почуттів.

З повідомлень конквістадорів ми знаємо, що в релігійних святах у Чолулі й Теночтітлані брали участь переважно члени аристократичних родів і що населення ставилося до збезчещення богів та їхніх храмів досить байдуже. Отже, можна сказати, що релігія ацтеків була релігією тільки аристократії.

Характер народу зовсім не відповідав духові релігійного культу з його кривавими офірами й похмурими жерцями. Середній індіанець — байдуже, з якого племені він походив — відзначався гостинністю, добродушним гумором і величезною працьовитістю. Захоплено, навіть з деякою безтурботністю він оддавався усім радощам життя. Любив тинятися серед натовпу на вулицях і ринках, охоче брав участь в іграх, народних гуляннях і масових танцях. Зацікавлено стежив, як виступають вуличні актори, фокусники та еквілібристи, любив спокійні, мальовничі та велелюдні релігійні свята і обряди, під час яких співав і приносив богам жертви з квітів та овочів.

Особливо кохався він у квітах. Любов до квітів збереглася в Мексіці до наших днів і лишилася наймилішою рисою мексіканського народу. Всі міста, через які проходили конквістадори, буквально потопали в квітах. Квіти були на всіх островах, у містах і селах, на вулицях і майданах — вони заповнювали навіть пласкі дахи будинків і звисали гірляндами над головами перехожих.

Спочатку народ вітав усюди навіть іспанців гірляндами і букетами квітів. Індіанці робили це охоче, немов бажаючи дати вихід притаманній радості життя.

Дуже популярні були серед індіанців різноманітні спортивні змагання. Проте перше місце тут посідала гра в м’яча — для неї в кожному місті був спеціальний стадіон. Учасники гри повинні були забити гумовий м’яч (індіанці вже тоді знали каучук) в обруч, прикріплений упоперек до стіни. Правила забороняли грати руками, ногами й головою; м’яч треба було відбивати тільки стегнами. Деякі гравці, так само, як іспанські тореадори, ставали народними героями й користувалися загальною любов’ю.

Незважаючи на безтурботний характер, індіанці були надзвичайно мужні й часто нехтували смертю. Вони сміливо боролися з жорстокими завойовниками, вбиваючи палицями їхніх коней, безстрашною лавою йдучи під вогонь іспанських гармат. Окремі бої цілком спростовують твердження американських імперіалістів, які намагаються довести, що поразка індіанців пояснюється нібито їхньою расовою неповноцінністю.

Індіанський народ не втратив у боротьбі своєї честі. В смертельну прірву його втягнула невеличка верства здичавілих, темних і нікчемних можновладців та жерців, поведінка яких перед лицем небезпеки була, власне, зрадою.

СЛІПИЙ УЧЕНИЙ ВІДКРИВАЄ ВТРАЧЕНУ ЦИВІЛІЗАЦІЮ

В період іспанських завоювань у палацах та храмах Мексіки зберігалася сила-силенна документів, де жерці записали історію не тільки ацтеків, але й стародавніх індіанських народів: майя, тотлеків і містеків. Писали тоді чудернацьким і витонченим малюнковим письмом на різноманітному матеріалі — бавовняному полотні, м’якій, добре вичиненій шкірі, а найчастіше — на папері з агави, подібному до єгипетського папірусу.

Закручені індіанські ієрогліфи викликали серед конквістадорів забобонний страх: іспанці вважали, що то диявольські знаки, які мали погану силу й могли наврочити нещастя. Тому завойовники з завзяттям фанатиків почали вишукувати їх і систематично знищувати, не замислюючись над тим, що не один із цих документів уже хоча б завдяки кольоровим ілюстраціям мав велику ціну як старовинна художня пам’ятка.

По всій Мексіці запалали вогнища, на яких горіли зібрані звідусіль нотатки й історичні хроніки — невичерпні джерела знань про завойований край. На підставі всього того, що вціліло від побожної люті конквістадорів, насилу можна було відтворити історію цієї нещасливої цивілізації, так грубо обірваної в своєму розвитку.

Сигнал до повсюдного аутодафе[78] першим дав мексіканський архієпіскоп Хуан Самаррага, а взірцем для нього був архієпіскоп Хіменес, який на двадцять років раніше знищив у Іспанії рукописи прекрасної колись мавританської культури.

Слідами Самарраги пішли й інші. Так, наприклад, губернатор фон Лоренсо Сабала спустошив у Теночтітлані всі архіви ацтеків і зібрані рукописи продав дрібним торговцям як обгортковий папір.

Приблизно так само іспанці вчинили і з пам’ятками стародавнього індіанського будівництва та архітектури: їх знищували так завзято, що за п’ять років іспанського панування від великої держави ацтеків не лишилося й сліду. Гігантські руїни храмів, палаців, уламки розбитих скульптур використано для того, щоб засипати озеро та канали. Незабаром місто втратило характер «Венеції Заходу», як його назвали перші іспанські прибульці. Навіть могутніх пірамід не лишилося: деякі — наприклад, велику піраміду бога війни — зрівняно з землею, інші, занедбані людьми, поступово руйнувались од вітру і дощів, втрачали свою форму, заростали всякою рослинністю і ставали звичайними круглими пагорбами, в яких уже ніхто не міг упізнати колишніх величних будівель.

У всьому цьому однаковою мірою винні були як простота і релігійний фанатизм тубільців, так і політичне лицемірство загарбників, що дбали тільки про свою здобич. У індіанців одібрали землю, самих їх загнали до роботи на плантаціях і в копальнях, тому завойовники знищували все, що могло б нагадати цим людям про їхню давню велич. Коли в середині XVIII століття в Чатопультеку знайшли кам’яну плиту з барельєфним зображенням Монтесуми, мексіканські власті звеліли якнайшвидше нишком розбити її на куски й закопати десь у відлюдному місці.

За таких умов менш як через сто років культура індіанських народів пішла в безвість. Ніхто вже не вмів прочитати індіанських ієрогліфів. Триста років історики та археологи були зовсім байдужі до тих давніх багатих і оригінальних цивілізацій. Пам’ять про них збереглася тільки по глухих індіанських селах, де люди з покоління в покоління нишком передавали одне одному давні розповіді про колишніх богів та жерців, про Монтесуму і героїчну боротьбу індіанців проти конквістадорів.

Це сумне становище змінив Вільям Гіклінг Прескот, автор відомого твору «Завоювання Мексіки», виданого 1843 року в Нью-Йорку. Книжка, в якій було кілька сот сторінок суцільного тексту, одразу ж завоювала собі величезну популярність і тепер увійшла до скарбниці світової класичної літератури.

Чим пояснити цей величезний успіх? Насамперед тим, що автор надзвичайно ретельно зібрав на сторінках свого твору всі повідомлення про народи Центральної Америки, які тільки можна було відшукати в бібліотеках і архівах світу. То був матеріал зовсім незнаний, сенсаційний навіть для фахівців. Людство, немовби протерши очі, з подивом довідалося про світи, які потонули в тьмі забуття.

До того ж автор виявився дуже талановитим і натхненним письменником з багатющою уявою. «Завоювання Мексіки» з початку й до кінця читається одним духом, як цікава, повна романтики пригодницька повість. У захопливій розповіді автора ми немов бачимо живих Кортеса, Монтесуму і їхнє оточення, напружено, стежимо за подіями на полі бою, оглядаємо міста, сповнені барв і руху, знайомимося з їхніми мешканцями, вивчаємо звичаї, релігію та історію індіанських народів — словом, охоплюємо поглядом велику епічну панораму незвичайного для нас світу, намальовану талановито й натхненно.

Новиною в цій книжці була й неприхована симпатія до індіанців. У той час, коли імперіалістична пропаганда твердить про расову неповноцінність індіанських народів, автор доброзичливо показує великі здобутки їхньої цивілізації, змальовує героїзм індіанців у боротьбі з загарбниками, хоч, звичайно, не заплющує очей і на їхні слабості, на помилки. Що ж до іспанців, то він безжалісно зриває з них лицемірну машкару безкорисливих католицьких місіонерів, викриває їхню жорстокість і жадібність, прикриті релігійністю, описує весь завойовницький похід конквістадорів як низку злочинів, віроломств і хитрих підступів, але при цьому зовсім не заперечує, що Кортес був людина дуже здібна і хоробра на полі бою.

Хто ж такий Вільям Гіклінг Прескот? Мешканці Нью-Йорка були здивовані, дізнавшись про нього докладніше. Автор отієї монументальної праці жив у скромному будиночку. Коли сюди прийшли репортери, їх прийняв у притемненій кімнаті чоловік років сорока семи.

Прескот охоче розповів про своє життя. Народився він 1796 року. Вчився на юридичному факультеті Гарвардського університету, а потім працював у адвокатській канцелярії свого батька. В студентські роки один товариш жартома кинув на нього скоринку хліба і влучив у ліве око. З часом жарт виявився згубним. Прескот перестав бачити на ушкоджене око, а потім почав сліпнути й на друге. Це змусило його покинути роботу адвоката й податися до Європи, де він сподівався дістати допомогу у видатних фахівців.

На жаль, усі заходи були марні. Настав день, коли Прескот з болем у душі впевнився, що на все життя залишиться сліпцем. Але він не занепав духом. Втіхою для нього були дві обставини — він матеріально ні від кого не залежав і міг обрати собі в житті іншу мету. Прескот дуже любив історію, отож постановив провадити історичні дослідження й писати книжки.

Цілими роками він майже не виходив із своєї притемненої кімнати — працював, користуючись письмовою апаратурою для незрячих. Найняв собі секретарку, яка щоденно читала йому вголос історичні твори й документи. Втративши зір, Прескот розвинув феноменальну пам’ять, на яку міг покладатись у своїй творчій праці. Він написав «Історію панування Фердінанда та Ізабелли», потім деякий час працював над біографією Мольера, та ось натрапив на лаконічну замітку про завоювання Мексіки конквістадорами Кортеса — і одразу ж відклав попередню тему.

Майнула думка, що ще немає науково опрацьованої історії Мексіки і що він міг би створити її. Одначе справа ця виявилась досить складною. Першоджерела були розпорошені по бібліотеках Іспанії, Італії, Англії і Франції. Про те, щоб туди поїхати, не доводилося навіть мріяти. Прескот міг одержати ці матеріали тільки поштою, зв’язуючись листовно з бібліотеками, витрачаючи багато грошей на розшуки і копіювання їх. Та це не спинило старанного і терплячого дослідника. Через деякий час йому пощастило зібрати вісім тисяч сторінок копій найрізноманітніших джерел, на підставі яких він і написав свій чудовий твір.

Які ж це були джерела? їх можна поділити на дві категорії: матеріали самих ацтеків, що якось уціліли від знищення, і щоденники іспанців, які перебували колись у Мексіці. До першої категорії належали три так звані «кодекси» ацтеків та інші документи. Потім іде одне джерело, що стоїть між цими двома категоріями — історія індіанських народів, яку написав іспанською мовою нащадок короля міста Тескоко індіанський князь Іхтлілхочітл.

У другому розділі треба згадати насамперед францисканця Бернарда де Сахагена, який був у Мексіці разом з Кортесом і залишив цінний історичний твір про цю країну — «Загальну історію Нової Іспанії». Багато відомостей знаходимо в творі іншого місіонера Мексіки — Торквемади. Нарешті, сюди треба додати й щоденники нашого давнього знайомого, товариша Кортеса по зброї — Берналя Діаса, видані під назвою «Правдива історія завоювання Нової Іспанії».

Крім «Завоювання Мексіки», Прескот написав ще один монументальний історичний твір — «Історію завоювання Перу», — де показав, як інший іспанський конквістадор — Пісарро розгромив державу перуанських інків. Так незряча людина, не виходячи з свого кабінету, тільки на підставі старого шпаргалля відтворила в усій її життєвій повноті цивілізацію народів, про які майже триста років ніхто нічого не знав.

Чимало часу минуло, перш ніж до цих справ узялась археологія. А земля, на якій виникло сучасне місто Мехіко, була буквально набита всякими уламками, скульптурами, статуями і кам’яними плитами з написами. З кожним, навіть неглибоким ударом кайло викидало на поверхню найрізноманітніші старовинні археологічні пам’ятки, які так переконливо свідчили про багатство культури ацтеків.

Було б неправильно думати, що винні у всьому тільки недбальство й темнота іспанських завойовників. Тут діяли, як ми вже згадували, точно визначені політичні тенденції. Про це, між іншим, свідчить і дивна доля славнозвісної плити-календаря. Це величезний диск, який має в діаметрі майже чотири метри і важить двісті тонн, викутий з цілого куска порфіру. Посередині його видніє барельєф бога сонця, а навколо — віночок символічних постатей і написів ієрогліфами.

Цю велику кам’яну брилу ацтеки притягнули дуже здалеку й поставили 1509 року перед храмом бога сонця в Теночтітлані. Конквістадори скинули її з піраміди й закопали в руїнах будівель. 1560 року перекопували головний майдан Мехіко і натрапили на легендарний «Камінь сонця»; це саме тоді епіскоп, побоюючись, що знахідка вплине на патріотичні почуття індіанців, наказав знову закопати камінь на тому самому місці. Він лежав там ще понад двоє століть. Тільки 1790 року робітники викопали його вдруге. Спочатку плиту вмурували в стіну католицького кафедрального собору, але 1885 року її звідти вийняли й перенесли до Національного музею в Мехіко; відтоді «Камінь сонця» став одним з найцінніших експонатів серед зразків давньої культури ацтеків.

Приблизно такої ж долі зазнала потворна статуя бога війни, описана у спогадах Берналя Діаса. Іспанці добре знали, що ця цінна археологічна пам’ятка старовини лежить закопана серед руїн на головному майдані Мехіко. Коли 1790 року її випадково витягнули на світ, іспанські власті веліли негайно вкинути статую назад у яму й засипати. Аж 1821 року її вже остаточно відкопано й передано до музею. Тепер скульптура, біля підніжжя якої текли ріки людської крові, є пам’ятка жахливого релігійного культу ацтеків.

Там же, в музеї, стоїть і викопаний з руїн жертовний камінь з храму бога війни, на якому либонь за один тільки рік різали тисячі людей. Це брила заввишки з метр, а в діаметрі — майже три метри. По боках видніють горельєфи, на яких зображено хід богів-переможців, а на поверхні зроблено мискувату заглибину з рівчачком, щоб стікала кров.

1900 року, довбаючи поблизу кафедрального собору глибокий колодязь, натрапили на одну з наріжних споруд великої піраміди, яку вважали за безповоротно знищену. Прекрасні барельєфи й товщі будівлі свідчать про те, що, змальовуючи піраміди, конквістадори не перебільшували. Знайдено також рештки її сходів та балюстради, яка закінчується великою головою змія.

Відтоді кожен день став днем нових археологічних відкриттів, які збагачували наші знання про ацтеків. У цьому заслуга цілої плеяди здібних мексіканських археологів, які користуються в своїй роботі найновішими науковими методами й досягли чудових успіхів. Уже сьогодні кожен може побачити відкопані й приведені до пуття руїни таких ацтецьких міст, як Чолула, Тескоко і Тлашкала.

А проте мексіканська археологія ще не сказала свого останнього слова. Ми маємо право чекати багатьох нових, навіть сенсаційних відкриттів, — адже не треба забувати, що досі не знайдено, наприклад, скарбу Монтесуми. А чутки про цей скарб не такі вже й нереальні. Свідченням того є безліч експонатів із щирого золота, знайдених у різних закутках Мексіки. 1932 року вчений Альфонсо Касо відкрив незайману ще могилу якогось високого ацтецького сановника, і кількість досі знайдених коштовностей ацтеків одразу подвоїлась. У саркофазі були золоті сережки, намисто, персні, діадеми та браслети — вироби, які свідчать про високий рівень ювелірного мистецтва ацтеків.

СВІТ ТРИВАЄ ТІЛЬКИ 52 РОКИ

Грудень у Мексіканській долині — місяць квітів. Здається, що вся природа в цей час стає справжньою феєрією гарячих, соковитих кольорів, що яскраво палають під промінням сонця. Біля будинків, мов якісь зоряні ракети, пишаються величезні кармазинові квіти пуанзеції, звисають важкі кетяги бугенвілеї, схожі на цвіт акації. На деревах, куди не глянь, світяться чаші кетмії найрізноманітніших кольорів і відтінків. Поля, особливо піщані, застелено полум’яними килимами з квітучих кактусів — білих, жовтих, золотаво-рожевих і яскраво-червоних.

Як, здавалося б, не радіти людям серед цієї захопливої краси! Та не до радощів було тут в останні дні грудня 1507 року. Люди немовби раптом осліпли, перестали бачити блиск і красу навколишнього життя. В будинках і палацах чути було несамовитий лемент і голосіння. Вічні священні вогники, що тремтіли перед домашніми статуетками богів, погасли. Всіх охопив страх і нестямне прагнення нищити. Бідкаючись, люди калічили себе, дряпали нігтями, рвали на шматки свій одяг, виносили за поріг усе хатнє начиння й меблі, щоб там дощенту їх побити й поламати.

В цей час муки та суму не видно було вагітних жінок і малих дітей. Жінок замикали в коморах, щоб, боронь боже, злі духи не обернули їх на диких звірів; дітям, хоч як ті квилили від утоми, не дозволяли спати — адже у сні вони могли б перетворитися на щурів.

По вулицях міст і сіл ходили юрби обшарпаних, закривавлених людей. То тут, то там у. зловісному мовчанні сунули похмурі процесії жерців, одягнених у чорні та червоні шати. Видно було, як на вершинах пірамід догоряли священні вогнища — весталки, що звичайно підтримували їх, покинули піраміди.

Така нестямна загальна жалоба була у ацтеків через кожні 52 роки: індіанці свято вірили, що наприкінці одного якогось 52-річного періоду настане кінець світу. Але ніхто — навіть жерці — не міг передбачити, який саме період буде останній для людства, отож ацтеки щоразу готувалися до найгіршого.

Останнього дня 1507 року, коли саме заходило сонце, процесія жерців рушила на вершину погаслого вулкана, що височів над Мексіканською долиною. Усі, хто тільки міг, скупчились на схилах гори, на дахах будинків і терасах пірамід — усі, охоплені жахом, напружено ждали катастрофи.

Жерці наклали хмизу для вогнища й почали дивитися на небо. Як тільки Волосожар пересягнув зеніт — це означало, що небезпечний час минув спокійно, — вони на грудях забитого бранця викресали іскру і запалили багаття. Побачивши полум’я, натовп вибухнув радісними криками полегкості. Гінці, прислані з усіх кінців країни, запалили трути і, тримаючи цей святий вогонь у жмені, розбіглися до своїх міст і сіл, на пірамідах і в будинках одразу ж запалали знову незгасні вогні.

Після тяжкого смутку настав тринадцятиденний період радощів, період ацтецького карнавалу. Люди прибирали й білили свої помешкання, ставили нові меблі, а потім святково одягались і прикрашались гірляндами квітів. Почалася загальна розвага. На вулицях у веселих хороводах кружляли танцюристи у казковому вбранні та карикатурних міфологічних масках. На майданах день і ніч відбувалися ігри, народні гуляння й танці під музику оркестру з барабанів, флейт і струнних інструментів. Музика, убога своєю мелодією і гостра в ритмі, звучала неспокійно, як неспокійно билося серце цього талановитого, але дивного народу.

1507 року свято відбулося востаннє — через дванадцять років прийшли іспанці, які поклали край культурі ацтеків. Але предивний звичай індіанців став у великій пригоді археологічній науці. Ацтеки, складаючи богам подяку за подаровані їм додаткові 52 роки життя, розбудовували піраміди, обгороджуючи їх новими мурами. Отож досить було дослідити, скільки мурів має та чи інша піраміда, щоб визначити її вік і навіть точну дату виникнення споруди.

В цьому можна впевнитися на прикладі піраміди в Таноюці. Цю піраміду згадує у своїх щоденниках Берналь Діас, але потім чотириста років про неї не було ні слуху ні духу. Знайшли її тільки 1925 року в пагорбі, який усі вважали за природний. Дослідження показали, що піраміда складається з шести шарів кам’яних мурів, зроблених 1299, 1351, 1403, 1455 і 1507 років. І це дало можливість не тільки визначити вік споруди, але й виявити цікавий факт: піраміду збудовано перед тим, як ацтеки прийшли до Мексиканської долини, зробили її попередники ацтеків — тольтеки, які потім переселилися десь в інше місце.

Культура ацтеків розвивалася на відрізаному од решти світу континенті, вона не могла використати досвід інших народів і всього доходила цілком самостійно. Ось чому в її розвитку ми бачимо дивні невідповідності, які нелегко й пояснити. Поряд з високорозвиненими галузями тут знаходимо прояви дивовижної відсталості.

Ацтеки були славетними будівничими, досягли майстерності в скульптурі, прикладному мистецтві, ткацтві і золотарській справі (хоч частково це вміння вони успадкували від своїх попередників — майя і тольтеків), виробили власне письмо, на підставі точних астрономічних спостережень склали календар — словом, створили багату, зовсім своєрідну культуру, яка свідчить про їхні здібності й розумовий розвиток.

Тим більше нас дивують і вражають інші факти. Не будемо вже говорити про дикість релігійного ритуалу ацтеків. Скажемо тільки, що вони не приручили жодної в’ючної тварини, не придумали хоч якогось воза і гончарного круга. Їхнє гамарство до останнього часу лишалося в зачатковому стані; це видно з того, що ацтеки не знайшли сплаву бронзи, а мідь кували не розігріваючи. Не знали ацтеки й заліза, їхні інструменти й зброя були дуже примітивні: кинджали вони робили з обсидіану, голки — з колючок агави, а вістря для стріл і списів — з кісток або кременю.

Одна з особливостей ацтеків — їхнє розуміння цінності. Найбільшу вартість у них мав яспис, за ним ішла мідь, тоді срібло і, нарешті, золото. З міді ацтеки робили маленькі дзвоники і користувалися ними як грішми. Срібла було в Мексіці значно менше, ніж золота, з нього виготовляли тільки декоративні та ювелірні вироби.

Таке розуміння цінностей часто спричинювалось до неабиякого гніву конквістадорів. Скільки не вимагали вони, щоб індіанські власті віддали в рахунок податків свої коштовності, ацтеки завжди приносили речі, зроблені з яспису. Іспанці вважали, що ті просто глузують з них. Згодом вони почали пояснювати індіанцям, що золото для іспанців — то ліки від хвороби, яка дуже мучить їх, — доказ, до речі, не позбавлений правди: адже ненаситна жадоба і справді була хворобою конквістадорів.

Один із перших розібрався в тих вартостях Берналь Діас. Перед відступом з обложеного Теночтітлана іспанські солдати так навантажилися золотом із скарбниці Монтесуми, що під час бою і при втечі їм важко було рухатися; кінець кінцем довелося покинути багаті трофеї. Тільки Діас поклав за пояс чотири невеличкі шматки яспису. Коли конквістадори прибули до тлашкаланців, вони були обшарпані і бідні, а Діас тим часом міг придбати за яспис усе, що йому хотілося, навіть багато золота.

Вперше прибувши до Теночтітлана, іспанці були найбільше здивовані тим, що по озеру плавали острівки, на яких зеленіли грядки городини. Там поралися селяни в білому одязі, вантажили урожай на човни або ж відштовхувались довгими жердинами, і острівки рухалися, мов пліт.

Ацтеки називали ті острови чінампами. Виникали вони так. На мату з водоростей, очерету й водяних лілій накидали мул, добутий з дна озера. Потім на ньому садили городину. Щоб грунт добре родив, треба було щороку накладати новий шар мулу; плоти занурювались дедалі глибше і, нарешті, осідали на дно, стаючи вже звичайними острівцями. Такі острівці з’єднувались один з одним, аж поки не утворився великий острів міста Теночтітлана. Але селяни споруджували нові й нові плавучі острови, ця робота тривала й на той час, коли прибули іспанці.

Родовід плавучих островів є найпереконливіший доказ творчих здібностей ацтеків. Цей народ прийшов до Мексіки на початку XIV століття як незначне, слабосиле варварське плем’я. Тубільці загнали його на два невеликі природні острови, порослі очеретом. У тих умовах ацтекам загрожувала голодна смерть, поставала пекуча потреба в орних полях, отож вони й придумали оті штучні острівці. Населення зростало, острівців виникало більше й більше, поки, нарешті, утворилося місце для держави ацтеків. У нинішніх мексіканських провінціях Хочіміко й Чало, де ацтеки й досі вирощують городину прадідівськими методами, плавучі острови існують і тепер, їх можна побачити там на власні очі.

Чудовим досягненням ацтеків було їхнє письмо. Кортес зустрівся з ним за незвичайних І дуже цікавих обставин. Це було у Веракрусі, незабаром після висадки іспанців на Юкатанському півострові. Серед послів табасків Кортес помітив індіанця, який патичком старанно малював на полотні різні мініатюрні картини. Вони напрочуд точно зображали іспанців, їхній одяг і спорядження, гармати й коней, ба навіть обличчя в профіль — і все у відповідному кольорі.

Зачарований цією майстерною роботою, Кортес запитав, яке призначення мають малюнки. Начальник табасків відповів, що то їхнє письмо, і що індіанець пише звіт для Монтесуми. Ацтецький писар супроводив іспанців аж до Теночтітлана; фрагменти його звітів і досі зберігаються в Національному музеї в Мехіко.

З одної цікавої пригоди ми можемо гадати, як точно зображено іспанців на малюнках тих звітів. Чи то з почуття гумору, чи, може, з дипломатичної люб’язності Монтесума послав у складі своєї другої делегації до конквістадорів сановника, так разюче схожого на Кортеса, що іспанці одразу ж помітили це і прозвали його «мексіканським Кортесом».

На жаль, секрет розшифрування письма ацтеків уже в XVIII столітті загинув. І розгадати його, незважаючи на величезні зусилля вчених, поки що не пощастило. Сьогодні археологи вміють прочитати тільки цифри, але й це дає змогу через складні підрахунки визначити дати виникнення багатьох індіанських споруд. Трудність розшифрування полягає в тому, що письмо ацтеків є мішанина найрізноманітніших елементів. Одні знаки схожі на предмет, який вони передають, отже, це малюнкові ієрогліфи. Інші — ті, що означають повітря, воду, день, ніч і т. д. — мають символічний характер (наприклад, вода — хвиляста голуба лінія).

Були й фонетичні знаки, які говорять про те, що письмо ацтеків розвивалося.

Гордість культури ацтеків є, без сумніву, прикладне мистецтво. В попередніх розділах ми вже розповідали про індіанські плащі та щити, вкриті орнаментом з тисяч багатоколірних пташиних пер. У мистецтві мозаїки з ацтеками взагалі ніхто на світі не міг зрівнятися. В музеях Мексіки й Сполучених Штатів Америки є багато експонатів, які свідчать про велику майстерність ацтецьких ремісників, їхній витончений художній смак.

Серед безлічі речей, оздоблених мозаїкою з туркусу, металів, перламутру, шляхетних і напівшляхетних каменів, особливо привертає увагу щит, який зберігається в музеї індіанської культури в Нью-Йорку. Весь цей щит вкрито складним малюнковим орнаментом з п’ятнадцяти тисяч шматочків туркусу.

Скульптурні роботи з черепашок, дерева, кістки і каменю також свідчать про майстерність ацтецьких кустарів, котрі вміли працювати з будь-яким матеріалом. У музеях зберігається багато скульптур з гірського кришталю; як водиться, це зображення людей, звірів та богів, усі прекрасно зроблені й поліровані, хоча б. вони були й зовсім мініатюрні. Окрім гірського кришталю, ацтецькі митці обробляли яспис, агат, топаз, шафір, аметист і всі інші шляхетні та напівшляхетні камені, які були в Мексіці. Деякі скульптурні роботи надзвичайно малі, — здається, що їх просто неможливо виготовити без лупи.

Та найбільше славилися ацтецькі митці-ювеліри. Вони кували з металу в холодному стані тисячі художніх виробів надзвичайно складної і витонченої форми, прикрашали золотом і сріблом кам’яні статуї ідолів, словом, створювали таке багатюще золотарське мистецтво, що про нього складали легенди. На превеликий жаль, більшість цих виробів знищено під час повстання ацтеків або ж загинуло на дні Мексіканської затоки разом із затопленими кораблями. Але ми маємо прекрасні свідчення про це мистецтво двох найкращих знавців — Дюрера й Челліні.

Німецький художник епохи Відродження Альбрехт Дюрер у 1520 році оглядав дари, що їх прислав Кортес іспанському королю. Під безпосереднім враженням од них Дюрер написав: «Ніколи в житті ніщо так не радувало мого серця. Серед цих речей я бачив гідні подиву художні цінності й захоплювався смаком та винахідливістю тих людей з далеких країн».

Геніальний італійський скульптор і ювелір Бенвенуто Челліні не знайшов слів, щоб передати своє захоплення ацтецькою скульптурою, яку іспанський король Карл V надіслав папі римському. То було зображення срібної риби з золотою лускою. «Все це, — писав Челліні, — надзвичайно високохудожні речі. Зроду я не бачив досі нічого подібного, що б так уразило моє серце.

Це чудові твори мистецтва, які викликають повагу до витонченого генія людей тих чужих нам країн».

У. науці ацтеки не могли похвалитися особливими здобутками. Їхня математика не вийшла за межі початкових арифметичних дій, причому в основі числення у них була двадцятична система. Рік у ацтеків складався з вісімнадцяти місяців, кожен місяць мав двадцять днів, отже, в році було тільки 360 днів. Щоб узгодити календар із сонячним роком, вони щороку додавали п’ять зайвих днів, у які не працювали. Крім того, кожні чотири роки накидали ще один — «високосний» — день і цим цілком вирівнювали календар відповідно до обертання землі навколо сонця.

Медициною в ацтеків займалися тільки жерці, в основі її лежала, головним чином, магія. Однак деякі хвороби лікували зіллям, масажами, компресами й паровими ваннами. Застосовували й певні хірургічні операції — складали поламані кістки, робили кесарів розтин і трепанацію черепа.

Надзвичайно цікаве було законодавство ацтеків. Так, наприклад, пияцтво вони вважали за тяжкий злочин, за який карали на смерть. Коли глава сім’ї упивався, родина мала право вбити його палицею на тому місці, де знайдено непритомного пияка. Напиватися можна було тільки тим чоловікам, яким уже минуло сімдесят років, а всім іншим — лише в дні певних релігійних свят.

За крадіжку, а особливо за крадіж кукурудзи з поля, карали на смерть, убиваючи злодія камінням, а в деяких випадках — засуджували на довічну неволю; але мандрівникам дозволялося брати з поля стільки кукурудзи, скільки потрібно було, щоб угамувати голод. Смертю карали також за чорнокнижництво і перелюбство. Наклепникам обрізали губи й вуха.

Поряд з цими по-варварськи суворими законами існували й гуманні права. Так, наприклад, дитина, батько якої вільний громадянин, а мати — рабиня, була вільна і мала жити з батьком. Раб, що втік, і йому щастило сховатись у королівському палаці, діставав волю.

Найціннішим дарунком, що його світ одержав коли не від самих ацтеків, то в усякому разі через них од інших індіанських народів Центральної Америки, були різні сільськогосподарські рослини, плоди яких ми часто споживаємо, не знаючи, звідки походять ці культури.

Серед безлічі городніх та інших рослин треба передусім назвати кукурудзу, тютюн, ваніль, какао, ананас, зелений і червоний перець, а також різні види квасолі.

Вже самими досягненнями у вирощенні сільськогосподарських культур ацтеки разом з іншими індіанськими народами назавжди заслужили глибоку вдячність світу.

РОЗБИТА БАРКА В ЗЕЛЕНОМУ МОРІ ДЖУНГЛІВ

1836 року один мексіканський полковник на прізвище Гарбіндо їздив по глухих селах Юкатану і Центральної Америки, проводячи серед індіанських тубільців рекрутський набір до війська. У звіті своєму начальству полковник згадав про дивне відкриття: у безкраїх глибинах одвічної пущі він побачив загадкові старезні руїни. Вони були вкриті буйними заростями, крізь них видніли якісь барельєфи.

Через три роки звіт невідомо як опинився в Нью-Йорку і попав до рук адвоката Джона Ллойда Стефенса. Коротенька згадка про таємничі будівлі справила на адвоката величезне враження. Бо, треба сказати, Стефенс надзвичайно любив археологію та античну історію і так захоплювався цими науками, що забував навіть про свою адвокатську роботу. Він уже подорожував по Єгипту, Аравії, Греції й Туреччині. Свої пригоди та переживання він описав у двох книжках, які були дуже популярні. Стефенс мріяв зробити якесь велике відкриття. Але мрія ця поки що так і лишалася мрією. А тим часом — о диво! — зі звіту невідомого вояка він дізнається, що ті великі відкриття чекають на нього майже під боком — у сусідній Мексіці.

Вирішено: він поїде туди і на власні очі побачить, що відкрив Гарбіндо. Готуючись до поїздки, Стефенс перегортав усі доступні йому історичні твори й дорожні нотатки, щоб якнайбільше дізнатися про край, куди збирався вирушити. І тут його спіткало несподіване розчарування. Крім досить загальних записок, він не знайшов там нічогісінько такого, що б могло якось допомогти йому здійснити свій задум. Про народи Мексіки, Юкатану й Центральної Америки ніяких відомостей не було.

А як же легко було б дістати потрібні відомості, якби він тільки знав, що в тому самому місті, так би мовити, за стіною, жив Вільям Гіклінг Прескот, єдиний і найбільший на той час знавець ацтеків, майя, тольтеків та інших індіанських племен американського континенту.

Шукаючи, за що б можна було зачепитися, Стефенс натрапив у книжках на замітку якогось Фуентеса. Цей мексіканський іспанець 1700 року швендяв по Гондурасу і біля Копана відкрив скупчення будівель та пірамід; вони були дуже старі, але збереглися добре. От Стефенс і надумав податися в Гондурас, навіть гадки не маючи, з якими труднощами зв’язана подорож у глибину диких, безлюдних джунглів. Він умовив поїхати в експедицію і свого приятеля, прекрасного художника Фрідріха Катервуда.

1839 року невеликий караван Стефенса, який складався з мулів, провідників та індіанців-носильників, був уже на межі Гондурасу й Гватемали. Там, як було колись із Лейярдом на берегах Тігру, мандрівників захопила революція. Вся Центральна Америка опинилась у вогні політичної боротьби. По країні вздовж і впоперек снували загони трьох суперників, які боролися за владу: колишнього президента Сальвадору Морасани, вождя мулатів, майбутнього кривавого диктатора Гватемали Карреро та індіанського революціонера Ферреро.

По містечках і селах вешталися озброєні до зубів негри, індіанці й мулати, якими командували колишні дезертири з армії Наполеона і всякі європейські авантурники. Край був сплюндрований, тероризований і голий. Охоплені жахом тубільці ледве трималися на ногах од голоду; ніде не можна було дістати навіть черствої скоринки хліба.

У Стефенса була охоронна грамота, яку підписав один з вождів революції, та це мало що допомагало. Розперезані банди п’яних вояків переслідували мандрівників, майже на кожному кроці прискіпувалися до них, часто обстрілювали. Одного разу якийсь п’яний начальник, вимагаючи викупу, замкнув усю експедицію в оборі. Тільки завдяки втручанню старшого офіцера, який випадково там опинився, Стефенс вийшов з цього скрутного становища цілий і неушкоджений.

Сяк-так відганяючи знахабнілих солдатів, друзі дісталися до джунглів, де пролягала єдина дорога до Копана. Заглибившись у похмурі дикі лісові нетрі, Стефенс зрозумів, чому доти ніхто не знайшов тих далеко закинутих руїн. Непереборний мур джунглів оберігав їхню таємницю краще, ніж товстенний шар нанесеної протягом віків землі й піску.

Невеличка група сміливців продиралася крізь зелене пекло з величезними труднощами. Нав’ючені тварини по саме черево грузли в смердючій драговині. Кущі та ліани чіплялися за одяг, колючки впивалися в тіло, завдаючи пекучих ран. Вологе урочище кипіло, наче окріп, гнилі випари отруювали організм, знесилювали тіло, розладнували нерви. Вночі пущу сповнювали тисячі найдивовижніших звуків — там щось скиглило, верещало, жалібно голосило. Несамовитий гамір мавп, скрипучі голоси папуг, пронизливий писк і стогін, немовби то вили од болю поранені тварини — усе це не давало спати.

За кілька днів мандрівки, які здавалися вічністю, Стефенс, Катервуд та індіанці прорубали через джунглі прохід і добралися до Копана, геть укриті ранами та багнюкою. Вийшли з лісу, глянули запаленими од безсоння очима на групу нужденних мазанок, яка називалась Копаном — і серця в них стислися від розпачу. Виявилося, що там немає і сліду руїн; напевне, повідомлення Фуентеса було звичайна брехня. Спитали про руїни тубільців, але ті лише дивилися на них великими очима й здвигали плечима. Здавалося, що вся експедиція просто непорозуміння.

Пригнічені мандрівники постановили затриматися на кілька днів у селі — треба було поновити сили після тяжкої подорожі й порадитися, що робити далі. Стефенс подумав, що не шкодило б пошукати руїн ще в найближчих околицях села. Джунглі були дуже густі, — хто знає, може, все-таки там щось є. Адже — він помітив — тубільці не відходили далеко од своїх хат, а пущі боялися як вогню.

Трохи відпочивши, дослідники вирушили в зарості дрімучого лісу. Індіанці, які брали участь в експедиції, важкими ножами — мачете — прорубували стежку, а мешканці Копана тим часом зацікавлено стежили за ними. І ось незабаром експедиція стала мов укопана перед величезним муром із кам’яних брил, щільно припасованих одна до одної, але не скріплених розчином. Круті сходи вели кудись угору, в гущавину заростей.

Неможлива річ; біля самого села були руїни, а мешканці навіть не підозрівали про них. «А може, — подумали дослідники, не вірячи власному щастю, — то тільки залишки якоїсь іспанської фортеці?» Це ж тут 1524 року проходив Кортес, поспішаючи до Гондурасу, щоб приборкати тамтешнього повсталого губернатора. А пізніше іспанці вели тут запеклі бої з тубільцями, перш ніж змогли накинути їм своє ярмо.

Але скоро сумніви розвіялися. Крізь густий чагарник видніла якась кам’яна брила. Розкорчувавши зарості, дослідники побачили величезну стелу[79] — чотири метри заввишки і майже метр завширшки та завтовшки. Згори й донизу її вкривали барельєфи з прекрасними малюнками. В куточках і заглибинах ще видніли сліди яскравих кольорів, а це свідчило про те, що зображення на плиті колись були розфарбовані. Попереду виділявся горельєф чоловіка з таким суворим обличчям, яке могло навіяти забобонний страх.

Ці скульптурні роботи викликали подив майстерністю і пильністю виконання. Найдрібніші деталі, найтонші орнаменти були такі чіткі й виразні, немовби їх зроблено не на камені, а вирізано бритвою на якомусь м’якому матеріалі. Від цих гротескних прикрас повіяло давніми-давніми віками. Що ж то були за люди, які так терпляче й завзято видовбували в скелі ці дивні візерунки, а потім зникли, пропали. безвісти, відійшовши в туманну далину минулого? «Та дивацька карикатура людини, — пише Стефенс у своєму щоденнику, — була немовби духом минулих поколінь, які стоять на сторожі своїх старовинних рідних осель».

Заглиблюючись у джунглі, мандрівники відкривали нові й нові стели, поки не налічили їх чотирнадцять. Вони різнилися між собою своєю оригінальністю, але всі були напрочуд багато оздоблені розмаїтими малюнками й знаками.

Уже смеркало, дослідники мусили припинити подальші розшуки й повернути до табору, ошелешені небувалим успіхом.

Удосвіта другого дня до Стефенса прийшов місцевий кравець — метис дон Хосе Марія й урочисто заявив, що вся земля уздовж річки Ріо-Копан, де стоять руїни, — це його власність. Стефенс пирскнув сміхом — настільки безглуздою видалась йому вже сама думка про те, що руїни в джунглях взагалі могли комусь належати, тим більше людині, котра доти не мала про них ніякого уявлення. І він досить зневажливо вирядив кравця.

Але справа, виявилось, була не така проста. З того часу, як Стефенс відхилив претензії кравця, все село почало нехтувати експедицію. Не можна було найняти жодного робітника ані купити шматок кукурудзяного хліба. Тубільцям пропонували ліки, різні блискотливі цяцьки, гроші, але нічого не допомагало — мешканці одностайно відмовлялись од подарунків. Мова йшла вже не про допомогу селян — у країні палала революція, треба було хоча б уникнути небажаних конфліктів з місцевими жителями. Стефенс постановив якось домовитися з метисом і запросив його до, себе.

Дон Хосе прийняв запрошення, але видно було, що його образило зневажливе ставлення прибульців. Стефенс, який звик до капіталістичних стосунків між людьми, був дуже здивований, довідавшись, що метис навіть не думав про зиск. Він чинив так тільки через безкорисливу гордість хазяїна, отож коли Стефенс запропонував йому продати руїни, метиса це ошелешило. Він не міг збагнути, навіщо цим людям купувати оте нікому не потрібне каміння. Дон Хосе став підозріливий і пильний. Переступаючи з ноги на ногу, кравець попросив дати йому час подумати — видно, він зволікав. Надвечір Хосе прийшов знову, усе ще нерішучий, але після довгих переговорів, вони дійшли згоди. Стефенс за п’ятдесят доларів купив у власність руїни міста Копан. Легка посмішка, яка майнула на обличчі метиса, говорила, що дон Хосе вважав американця за справжнісінького бовдура, якого зовсім легко обдурити.

На честь цієї торговельної угоди Стефенс влаштував великий банкет примирення, запросивши всіх мешканців села. Вечір провели дуже дружно, — танцювали, співали; на рожні, сповнюючи повітря апетитним запахом, смажилося порося. Вражені тубільці оглядали стели, страшенно дивуючись, що ці брили були в джунглях так близько від села. Наприкінці американці почастували своїх гостей сигарами, й індіанці розійшлися додому, готові зробити будь-яку послугу щедрим чужоземцям.

Заприятелювавши з тубільцями, Стефенс почав дальші пошуки. Він пробився через джунглі аж до берега річки Ріо-Копан, і тут йому теж всміхнулося щастя: експедиція натрапила на сувору стародавню будівлю, густо обплетену заростями. То було дуже важливе відкриття: гігантська піраміда, споруджена з величезних кам’яних брил. Стефенс і Катервуд почали дертися по сходах, які вели кудись угору через похмуру гущавину дерев і ліан, їх супроводили мавпи; ці звірі вили, пищали і, мов розлючені перекупки, кричали на непроханих гостей.

З вершини піраміди перед мандрівниками відкрився незрівнянний краєвид. Серед плутанини рослин, мов у розбурханому морі, стирчали, скільки око бачило, руїни пірамід, палаців, храмів і окремі кам’яні брили… Дослідників огорнуло таке почуття, ніби вони перейшли межі реального життя й опинилися в якомусь казковому світі привидів. «Місто скидалося, — пише Стефенс, — на барку серед океану — розбиту, без щогл, покинуту невідомим екіпажем на волю стихій. Ніхто вже не міг сказати, чия це барка, звідки вона припливла, чи довго була в дорозі й чому загинула».

Протягом наступних днів двоє друзів з Нью-Йорка дослідили найближчу околицю пущі, відкриваючи нові й нові статуї, плити з барельєфами, сходи й тераси. Цих пам’яток старовини тут було стільки, що аж у голові паморочилося. Могутні брили, вирвані з землі розсохуватими коренями дерев, валялися серед зогнилого листя і трухлявих стовбурів. Статуї в смертельних обіймах ліан та інших рослин немовби піднялися над землею, борючись за світло й повітря. Де-не-де стояли кам’яні ідоли, яких не торкнулася хижа природа, а під ними чудом збереглися олтарі, де колись складали жертви. Скелі були густо вкриті орнаментами й загадковими ієрогліфами, що їх видовбало колись долото стародавніх скульпторів. Зображення богів були такі опуклі, що майже відривались од свого кам’яного тла.

Руїни приголомшили Стефенса. В голові роїлися тисячі запитань. Не лишалося й тіні сумніву, що він одкрив місто якогось могутнього народу, обдарованого творчим генієм. Цей народ скульпторів і будівничих-циклопів, напевне, жив тут протягом довгих віків, бо стільки будівель, скульптур і пірамід могло виникнути тільки внаслідок старанної праці багатьох поколінь. Як люди тих часів притягнули сюди оці кам’яні брили, вагою іноді до кільканадцять тонн? Стефенс довідався, що найближчі каменярні містяться по другий бік ріки Ріо-Копан, за кілька кілометрів од берега. Надзвичайно цікава й просто незбагненна річ: не маючи ні в’ючаків, ні будь-якого технічного устаткування, ті люди змогли не тільки здалеку доправити важелезні брили суходолом, але й переправити їх через річку.

Катервуд одразу ж почав ретельно малювати скульптури й орнаменти, але справа посувалася надзвичайно повільно. Стиль і композиція цих робіт були такі складні й невідповідні художнім уявленням білої людини, що художник не раз безпорадно відкладав олівець. Крім того, перш ніж малювати якусь річ, треба було вирубати густі зарості, щоб добратися до неї і щоб стало видніше. А проте, незважаючи на ці труднощі, Катервуд зробив незабаром п’ятдесят докладних малюнків, які стали потім ілюстраціями до книжки Стефенса.

По дорозі назад мандрівники відвідали Гватемалу, Чіапас. І скрізь вони бачили безліч руїн: піраміди, палаци, статуї, навіть чималі міста. То були ще зовсім невідомі світи, про існування яких доти ніхто навіть не мав гадки. Скільки ж історичних і археологічних питань було зв’язано з ними!

У листах до своїх друзів Стефенс захоплено описував усі ці відкриття, але його повідомлення сприйняли з недовір’ям. Та ось 1842 року він видав книжку «Пригоди під час подорожі до Центральної Америки, Гватемали і Юкатану», яка викликала небувалу сенсацію і хвилю полеміки. За короткий час книжка вийшла кількома виданнями, її перекладали на інші мови.

При цьому згадали про іншу книжку, що вийшла у Франції на чотири роки раніше, але якось не привернула уваги читачів. То був твір француза Ф. де Вальдека «Романтична й археологічна подорож по Юкатану». З книги випливало, що тамтешні руїни перший відкрив француз, а не американець. Тільки, на своє нещастя, Вальдек видав твір саме тоді, коли вся Франція була така захоплена свіжими відкриттями в Єгипті, що цієї книжки навіть не помітили.

Під враженням твору Стефенса історики навперейми почали копатися в старих іспанських джерелах і дійшли до переконання, що будівниками тих чудових міст були індіанці майя. Це вони за багато століть до ацтеків створили високу культуру й організувалися в міста-держави, розташовані на території Центральної Америки та Юкатану.

У полемічному запалі виникли надзвичайно фантастичні і навіть безглузді теорії, що стосувалися майя. Одні твердили, ніби цей народ прийшов з Азії, втікаючи від потопу. Інші вважали, що то вціліле після катастрофи населення Атлантиди — казкової землі, яку буцімто поглинули хвилі океану.

Іспанські конквістадори у своїх повідомленнях весь час звертали увагу на те, що релігія майя була разюче подібна до християнства. Деякі полемісти гадали, що відкриті будівлі — піраміди могли свідчити про якесь споріднення народу майя із стародавніми єгиптянами. Ці погляди були, напевно, вже не такі фантастичні.

Але хто ж вони насправді, що за люди були оті майя? Про це ми довідаємося в наступних розділах, написаних на підставі найновіших, суворо наукових досліджень істориків та археологів.

У КОРОЛІВСТВІ ВЕЛИКОГО ЗМІЯ

Над джунглями Юкатану кружляв невеличкий туристський літак. Гуркіт мотора багатоголосою луною відбивався в глушині дикого безлюддя. Раз у раз літак спускався так низько, що колеса мало не торкалися верховіть могутніх дерев, які затуляли землю таємничим килимом. Серед зелених заростей тут і там біліли піраміди та палаци; у цих місцях літак спускався ще нижче й кружляв довше.

Це був 1930 рік. У кабіні літака сиділи два мексіканські археологи — Мадейро й Масон. Нарешті, після багатьох клопотань, збулася мрія вчених. Уряд виділив їм літак, і оце тепер вони фотографували й наносили на карту невідомі ще острівці селищ майя.

А фотографувати й записувати справді було що. Культура майя панувала колись на території майже ста тисяч квадратних кілометрів. Тільки в Юкатані, крім уже відомих на той час держав Чічен-Іца, Майяпан і Ушмаль, нараховано сімдесят інших міст. Величезні, доти ще не досліджені простори були колись землями «Королівства великого змія» ¦— так майя називали свою державу. 1947 року археологічна експедиція, провадячи дослідження в мексіканських штатах Чіапас і Бонампак, відкрила одинадцять храмів, які належали до перших століть нашої ери. На стінах будівель видніли малюнки; то були зображення воїнів, жерців і королів, намальовані в жовтих, червоних, бронзових, зелених та блакитних барвах.

Характерна ознака будівель майя є те, що їх робили на штучних кам’яних платформах, схожих на піраміди з обрізаною вершиною. Стіни храмів і палаців були, як правило, дуже товсті, обкладені різьбленими кам’яними плитами. Вузенькі й низькі входи вели всередину будівлі, в кімнати з видовженим шпильчастим склепінням угорі; таких стель ніде, крім архітектури майя, учені не бачили. Взагалі ті споруди були б схожі на присадкуваті фортеці, якби не малюнкові барельєфи та» ієрогліфи, що геть вкривали стіни від низу й до самого верху. Ми бачимо на них голови людей і тварин, потворних зміїв та ідолів, схожих на химери середньовічних соборів. Стиль барельєфів відзначається виразністю й точністю малюнка, але самі зображення такі гротескні, немовби їх узяли з якогось жахливого сну.

Майя жили серед буйних лісових заростей переважно з того, що вирощували кукурудзу, але ось що дивно: в їхньому прикладному мистецтві чомусь надзвичайно мало рослинних елементів. Навіть колони, в усьому світі схожі на стовбур якогось дерева — здебільшого пальми, — у майя зображають потворних зміїв з висунутим язиком. Ось дві широко відомі колони-змії біля фасаду «Храму воїнів» у Чічен-Іца. Голови зміїв з роззявленими пащами тут притиснуто до землі, тулуб, укритий перами, спочатку звивисто тягнеться на поверхні, а потім іде вертикально вгору, підтримуючи дах будинку.

Поміж руїнами трапляються будівлі з такими малими входами та кімнатками, ніби споруди зроблено для пігмеїв. Найвідоміший із того погляду є «Дім карликів» у місті Ушмалі. Описуючи ці особливі будівлі, археологи снували найрізноманітніші теорії і припущення. Твердили, наприклад, що колись у цих місцях жив невідомий народ карликів. Але ближче до правди стоїть інша думка: майя робили такі будинки для духів чи якихось надлюдських міфічних істот, бажаючи дати їм притулок.

Руїни найбільшого міста майя Чічен-Іца перевершують усі будівлі пишнотою архітектури, багатством скульптурних оздоб; красою кольорових фресок, а головне — своїми розмірами: це місто займає майже три з половиною квадратні кілометри. Тепер перед туристами тут відкривається зовсім не такий краєвид, як той, що його бачили Стефенс та інші мандрівники XIX століття. Руїни стоять уже на відкритому, розчищеному од заростей місці. До них веде прекрасна дорога, якою курсує автобус із юкатанської столиці Меріди.

Серед багатьох будівель і пірамід варто згадати «Храм ягуарів», який відзначається багатством оздоб і чудовим ажурним аттиком, вирізьбленим із твердого каменю. Так само відомий також «Храм воїнів» з колонадою, всередині якої сходи ведуть на верхні тераси піраміди. Найвища піраміда — Кастилльо. Вона складається з восьми поверхів з терасами, а на вершині її височить храм, присвячений білому богові Кукулкану, за емблему якого був пернатий змій.

Приблизно посеред міста стоїть, сягаючи до хмар, велика кругла будівля. Колись це була астрономічна обсерваторія. Вікна її розміщено так, що коли дивитися з них, то погляд спрямовується просто на певні сузір’я.

Але найцікавіша споруда — стадіон, його оточував величезний мур, прикрашений барельєфами з карнизом у формі зміїв. Майя дуже любили гру в м’яча. На цьому стадіоні мешканці Чічен-Іца стежили за змаганнями різних спортивних команд, билися об заклад, висловлювали улюбленим героям своє захоплення, а тих, котрі не виправдували сподівань, засипали образливими прізвиськами. З літописів відомо, що гравці команди, яка програвала, мусили на очах у всіх роздягнутися наголо і віддати свою, одіж переможцям. Це правило свідчило, що у майя було розвинуто почуття гумору.

На півночі Юкатану, розташовані недалеко одне від одного, було ще двоє міст майя — Ушмаль і Майяпан. Багатством старовинних пам’яток вони мало поступаються перед містом Чічен-Іца. Особливо славиться в цьому Ушмаль. Тут чимало незвичайних, щедро прикрашених розмаїтими орнаментами будівель, таких, як «Дім пророків», «Дім черниць», «Дім губернатора», «Дім черепах», «Дім старої жінки», «Дім голубів» та інші. Ці назви придумали археологи залежно від того, які декоративні мотиви переважали в тому чи іншому будинку.

А тепер перенесімося на південь, до мексіканського штату Чіапас. При кінці глибокої ущелини, серед гір і правічного лісу біліє стародавнє священне місто народу майя, назване тепер Паленке — за назвою сусіднього індіанського селища. В місті було, напевно, близько ста тисяч мешканців. У центральній частині його, з мурованими будівлями жили тільки жерці та аристократія, а народ тулився в мазанках, від яких, звичайно, не лишилося й сліду. Незабутнє враження справляє це громаддя тесаних або вкритих барельєфами кам’яних брил. Досить сказати, що там збереглося 18 прекрасних палаців та храмів і 22 інші будівлі, в тому числі висока вежа для астрономічних спостережень. Усі ці будівлі споруджено на фундаменті, зробленому у формі пірамід.

Археологи вважали, що піраміди майя, на протилежність єгипетським пірамідам, були не гробницями царів, а тільки штучним підніжжям храмів та палаців. Але недавно — 1952 року — цю думку спростували. За чотири роки до того археолог Альден Масон помітив у підлозі одного з храмів у Паленке якусь плиту з отворами. Коли її підняли — побачили вузькі, забиті камінням сходи, що вели в глиб піраміди. Почали розчищати вхід.

Чотири роки тривала копітка праця, і ось, нарешті, вчений опинився в маленькому покої. Тут стояв великий кам’яний саркофаг, у якому знайдено кістки п’ятьох молодих індіанців — двох дівчат і трьох хлопців. Біля них було безліч коштовностей з яспису, які майя цінували дорожче від золота. Це свідчило, що молоді люди — напевне, офіри релігійного обряду — походили з багатих аристократичних родин. Через трикутний вхід, який було заставлено важкою — на кілька тонн — кам’яною брилою, дослідники дісталися до величезної зали. Чарівне враження справляла вона: зі стелі звисали кристалічні сталактити, а знизу, з підлоги стирчали, наче ліс голок, сталагміти. При світлі карбідових ламп вони сипали тисячі сліпучих іскор, — здавалося, що в залі почалася якась чарівницька феєрія.

Посеред зали стояв важкий кам’яний саркофаг, у якому знайдено прах якогось короля чи, може, високого жерця. Покійника було геть засипано коштовностями з зеленого яспису. Обличчя затуляла маска, зроблена мозаїкою з плиток яспису. Вбрання померлого зовсім зотліло.

Саркофаг прикрашено малюнковим орнаментом та ієрогліфами, з яких Масон розшифрував дату: 27 січня 603 року нашої ери. — Отже, того дня поховали найвидатнішого мужа міста Паленке, певно, наймогутнішого в історії народу майя володаря й жерця.

Паленке — місто старої держави майя. Річ у тім, що всю історію цього народу археологи поділяють на дві великі ери — стару й нову держави. Первісні люди майя заселяли південну частину півострова Юкатану, нинішні Гондурас, Гватемалу та мексіканські штати Чіапас і Табаско. Це був період приблизно, починаючи з 1000 року до нашої ери і кінчаючи VI століттям нашої ери. На перші століття нашої ери припадає вершина розквіту старої держави.

Близько 610 року нашої ери в державі майя сталося щось зовсім небувале в світовій історії. Одного ранку жителі запакували своє добро й назавжди покинули чудові міста з прекрасними вулицями та майданами, храмами й палацами, віддавши їх на поталу джунглям, і вирушили на північ Юкатану, щоб там збудувати зовсім нові міста — Чічен-Іца, Майяпан та Ушмаль.

Як ми довідалися про цей несподіваний дивовижний вихід цілого народу? А ось як. У XVI столітті на Юкатані був архієпіскоп Дієго де Ланда. Подруживши з одним індіанським князем, він записав усе, що той розповідав про звичаї майя, їхніх богів, про війни цього народу.

Ланда намалював у своїх нотатках ієрогліфи, що означали дні та місяці, завдяки чому археологи почали розуміти зміст гротескних барельєфів на будівлях і стелах. Деякі повідомлення архієпіскопа були зовсім неймовірні, але з інших учені дізналися, що в прикладному мистецтві майя всі мотиви — чи то зображення тварин, а чи людей — неодмінно пов’язувалися з певною датою. Крім того, кожна будівля і навіть кожна її частина — то своєрідний кам’яний календар, бо визначає якусь дату або астрономічну подію.

Завдяки працям сучасних археологів учені вже досить точно прочитали ряд ієрогліфів майя, видовбаних на будівлях і стелах. Прочитали й відчули розчарування, бо виявилося, що всі написи — то тільки дати. Серед десятків тисяч написів ніде не знайдено жодного слова про життя та звичаї народу майя. Певно, таких написів на камені майя ніколи не робили.

Усі ці факти дали підстави твердити, що майя були раби свого календаря. Можна припускати, що й будівлі вони ставили не тільки, аби користуватися ними, а тому, що так треба було робити за календарем. Кожні п’ять, десять або двадцять років майя будували нову кам’яну споруду й ставили на ній дату, коли її зроблено. Іноді вони полегшували собі завдання — обкладали будівлю новою кам’яною оболонкою, позначаючи її і новою датою.

Отепер ми підходимо до самої суті справи. На будівлях старої держави, тобто в містах, розташованих на півдні, дати обриваються десь близько 610 року нашої ери. Приблизно з того самого року починаються дати на будівлях у Чічен-Іца, Майяпані, Ушмалі та інших містах північного Юкатану. Висновок з цього разючого факту може бути тільки один: майя покинули свої оселі зненацька і всі разом. Є підстави вважати, що то було добровільне переселення народу.

Як тільки вчені точно визначили, що таке переселення справді було, звідусіль посипалися різноманітні теорії, які силкувалися пояснити цю історичну подію. Найпершу тезу — нібито майя мусили покинути насиджені місця, втікаючи од загарбників — дуже скоро відкинули. Держава народу майя на той час досягла вершини своєї військової могутності, у сусідстві ніколи не було такого сильного племені, котре могло б напасти на неї, та й у руїнах не знайдено ніякого сліду навали. ймовірніше було твердження, що тих людей вигнала велика стихійна катастрофа або ж епідемія. Однак і проти цього погляду виникли серйозні заперечення. Після того, як минула небезпека, городяни, напевно, повернули б до своїх чудових стародавніх міст, а вони цього не зробили. І ще одне: північні міста так швидко розрослися, їхнє культурне й політичне життя розвивалося так бурхливо, що ніяк не можна припустити, ніби там жив народ, недавно винищений стихійною катастрофою чи епідемією.

Припущення, буцімто таємниця переселення полягала в раптовій зміні клімату, теж не витримує критики. Таку зміну відчули б і в Чічен-Іца — адже до нього по прямій лінії щонайбільше чотириста кілометрів.

Отак довгий час і не могли пояснити дивної долі народу майя. І тільки нещодавно археолог Морлей висунув теорію, яку вважають за більш-менш переконливу. Ось у чому вона полягає.

За своєю природою майя були людьми міста. А проте вони не могли існувати без хліборобської праці, без її продуктів, що основним із них тут була кукурудза. Вся культура, її розвиток, усе життя майя залежало од вирощування кукурудзи.

В суспільстві майя існували гострі класові суперечності, які ми наочно бачимо в забудові міст. Палаци аристократії і храми, побудовані з тесаного каменю, утворювали окремий район міста, своєрідну фортецю, яка захищала багатіїв од незадоволених мас трудящих. Довкола того кам’яного міста густо тулилися нужденні мазанки міської бідноти, від яких, певна річ, не лишилося й сліду.

Доля селян була надзвичайно тяжка. Частину продуктів вони мусили віддавати високим сановникам, частину — жерцям, і тільки третину могли залишити собі. Коли закінчувалась сівба, селян гнали в каменярні і на будови, де вони працювали аж до збору врожаю.

Відсталість і пиха аристократії, її відрив од життя народних мас затримали розвиток суспільства. Це особливо позначилося на сільському господарстві. Способи обробітку землі тут були надзвичайно примітивні, — майя не знали навіть рала.

Щоб виростити кукурудзу, селянин підпалював ділянку джунглів, потім на цій галявині робив загостреним патиком дірочки й кидав у них зерна. Коли виснажена земля переставала родити, селянин залишав це поле й переходив десь в інше місце, бо угноювати грунт майя не вміли. Покинута земля заростала дикими хащами, і тільки через багато років її можна було знову обробляти.

Шукаючи родючого грунту, селяни заглиблювалися в джунглі, відходили все далі й далі од міст, що їх повинні були годувати. Між містами й землею-годувальницею росли широкі смуги випаленого й виснаженого степу. Жити городянам ставало важче й важче, і нарешті в очі їм почав заглядати голод. Широкі простори, які були базою для розвитку культури майя, стали ні на що не придатні, народ побачив, що єдиний порятунок — це переселення. І в той час, коли на півночі виникла нова держава, старі міста поступово загубилися серед диких заростей, які знову захопили ті землі й понад тисячу років ховали од людського ока руїни стародавньої держави.

Цю теорію підтверджує цікавий дослід, що його зробив недавно датський вчений Аксель Стеенсберг. Намагаючись точно відтворити умови, в яких обробляли землю в. епоху полірованого каменю, він подався з своїми асистентами до Ютландії, викорчував там кам’яними сокирами трохи дубового лісу і за допомогою гострого патика посіяв овес. Перше літо овес родив добре, а потім з року в рік урожай швидко зменшувався, і вже на четверте літо розкорчована земля зовсім перестала родити.

За джерело історичних відомостей про міста нової держави є хроніки, написані мовою майя, але латинськими літерами. Написав ці хроніки XVI століття жрець Чілам Балам, тому їх і назвали «Книгами Чілама Балама». Це саме з них ми довідуємося, що на півночі Юкатану існувало три головні політичні центри — міста-держави Майяпан, Чічен-Іца та Ушмаль. Володарями Майяпана були жерці на чолі з королем-жерцем; усі вони вважали себе за безпосередніх нащадків білого бога Кукулкана і в зв’язку з цим носили штучні бороди. Зате в інших двох містах-державах — Чічен-Іца та Ушмалі — правили воїни з аристократичних військових каст.

1000 року нашої ери названі міста об’єдналися у федерацію. Але вже близько 1200 року між ними вибухла війна. Вождь армії Майяпана Унак Сед за допомогою найманців з племені тольтеків захопив і зруйнував місто Чічен-Іца, а його правителів забрав до себе як заложників. 1441 року пригноблені міста повстали. Очолив повстання князь Ушмаля з династії Хіу. Під його началом війська повстанців знищили дотла місто Майяпан. Після цього народ майя і вся його розбита, знесилена країна легко стали здобиччю ацтеків.

Коли прибули іспанські конквістадори, культура цього народу вже перестала існувати. Нащадки великих будівничих, митців і астрономів розпалися на дрібні слабкі племена. Вони розмовляли різними говірками, відрізнялися між собою вбранням та звичаями і тільки дуже туманно знали про свою спільну славну історію. Правда, ці племена визнавали давню релігію, але й вона була вже досить викривленою.

Поступово міста нової держави майя теж потонули в глибинах джунглів, як у морському вирі. Ніхто не пам’ятав, що вони колись були. Знали про них тільки примітивні племена індіанців, які справляли на руїнах цих міст свої таємничі релігійні обряди.

ЗАРУЧИНИ БОГА ДОЩУ

— Приїхали, синьйоре!

Гучний голос метиса загримів луною в нічній тиші. Кудлаті мексіканські коники стали мов укопані й одразу звісили важкі голови, щоб хоч трохи подрімати.

Молодий американець, зненацька пробуджений з глибокого сну, здригнувся і, похитнувшись, упав би, якби його не підтримав товариш. Потім він розплющив очі і' завмер, зачарований прекрасним краєвидом.

Перед ними стояла темно-синя стіна пущі, а над верховіттями дерев, немов пливучи на хмарах, біліла в місячному світлі будівля: якийсь храм чи палац, споруджений на вершині піраміди.

Отак 1885 року 25-літній Едвард Герберт Томпсон дістався до Чічен-Іца — найбільшого, найкрасивішого і наймогутнішого міста індіанців майя, міста, про яке по світу ходили просто неймовірні легенди.

Як тільки почало світати, Томпсон схопився з постелі і, випивши трохи кави, негайно ж поліз на сусідню піраміду. Досхочу намилувавшись панорамою руїн, він почав пильно вдивлятися в далечину. І ось із грудей мандрівника вихопився вигук задоволення: поміж деревами, як срібне око, заблищало кругле дзеркало невеличкого ставу.

— Священне озеро… Храм бога дощу… — пошепки звернувся він до мексіканця.

Смугле брезкле обличчя тубільця засяяло добродушною усмішкою.

— Так, синьйоре, священне озеро… Люди всяке про нього балакають… Одні твердять, що в певні пори року вода там обертається на кров. А інші бачили, як з глибини виринав танок сумних дівчат. Тоді пуща починає бриніти співом невидимих жерців, музикою флейт і барабанним дробом.

Тим часом уже зовсім розвидніло. «Я стояв на даху храму, — пише Томпсон у своїх спогадах, — коли саме сходило сонце і перші промені його далеко на виднокрузі зарум’янили небо. Навколо панувала глибока ранкова тиша; день ще не обізвався своїми голосами. Небо й земля немовби затримали подих, чекаючи чогось невідомого. А потім зійшов величезний р. озпалений диск сонця, і вмить увесь широкий світ задзвенів од співу. Пташки на деревах і комахи на землі почали свій великий гімн сонцю».

Через деякий час прибульці спустилися крутими сходами додолу і вузькою стежкою рушили до ставу. Нічого дивного, що це озеро викликало серед тубільців забобонний страх: воно мало дуже похмурий вигляд. То була справжня прірва — глибока яма, наповнена водою. Круті скелясті береги заввишки близько двадцяти метрів стіною оточували незвичайне озеро. Чорна вода його була вкрита водоростями, листям і гнилими стовбурами дерев. Томпсон кинув лот і впевнився, що глибина озера становить приблизно двадцять п’ять метрів.

Над берегом видніли руїни олтаря; оздоблена різьбою гать вела звідси до великого храму, що стояв на піраміді.

Ретельно оглянувши береги, Томпсон сів на камені й знову почав міркувати про мету своєї експедиції. Він вийняв з кишені книжечку, в якій було повідомлення епіскопа Дієго де Ланда, хтозна-котрий раз прочитав: «Якщо в тому краї колись було золото, то більшість його має лежати на дні озера в Чічен-Іца».

Релігія індіанців майя, на відміну від релігії ацтеків, була майже безкровна. В жертву своїм багатьом ідолам люди майя приносили квіти й овочі. Але був тут один виняток: коли наставала посуха й треба було умилостивити бога дощу Чак-Мооль, який, за повір’ям, жив на дні озера, жерці посилали йому наречену — найвродливішу дівчину. Народ не шкодував їй багатого посагу: у воду кидали коштовності і всякі речі домашнього вжитку.

Повідомлення Ланди викликало недовір’я. Вчені гадали, що це типовий романтичний народний переказ, позбавлений будь-яких реальних підстав.

Проте молодий Томпсон одразу повірив йому. Думка Ланди глибоко вплинула на палку уяву юнака й так зачарувала його, що він поклав розгадати таємницю озера на місці. Хоч знайомі й кепкували трохи з його фантазії, але Томпсон пустився в подорож до Юкатану, щоб добути з глибин озера стародавній скарб майя.

Поки метис розкладав багаття та збирався готувати обід, американець сидів на кам’яній брилі олтаря і, втупивши погляд у глибокі води озера, намагався уявити, як відбувалось свято вшанування бога дощу.

… Сходами піраміди піднімається процесія на чолі з королем, жерцями й сановниками. Усі в пишному святковому вбранні, в пістрявих головних уборах з пташиних пер. Посередині погойдується щільно запнутий паланкін, у якому сидить богова молода наречена.

У супроводі ритуального співу жерців, під музику флейт і барабанів, процесія прямує уздовж греблі. Потім зупиняється біля олтаря, мовчки жде, поки з-за обрію викотиться червоний диск сонця і перші його промені вогниками заграють на поверхні води.

Тоді жерці виводять з паланкіна бліду, перелякану дівчину, накидають на неї весільне покривало, на голову надівають вінок із квітів. Люди, що зібрались уздовж берега, вигуками вітають обраницю бога; завзято витинають флейти, барабани б’ють так, немовби то вперіщив град.

Та ось замовкають співи, музика й молитви жерців, настає могильна тиша. Чотири жерці піднімають дівчину вгору і з розмаху кидають її в озеро. Зляканий крик жертви пронизує повітря, потім чути глухий сплеск води. Бог дощу прийняв у своє царство нову, хтозна-котру вже наречену. Вслід за жертвою в озеро сиплеться дощ намиста, браслетів, скриньок, гребенів, шпильок, ваз і керамічних мисок з красивими орнаментами…

Чи можна було якось добути таємничий скарб з чорної глибини тієї смердючої води? Томпсон прийшов до висновку, що зможе це зробити тільки за допомогою землечерпалки й водолазного скафандра. А для того потрібно багато грошей.

Повернувшись до Сполучених Штатів Америки, молодий учений почав активно виступати з лекціями в університетах, на всяких наукових конгресах, аж поки не зібрав потрібних коштів. Тоді подався до Бостона і під керівництвом досвідченого водолаза добре вивчив водолазну справу, хоч був людина квола.

Але особливу надію він покладав на своєрідну землечерпалку, зроблену на його замовлення. Вона складалася з десятиметрової щогли, відра з зубатими краями, корби, сталевих линв, блоків і коліщат.

На Юкатані американець найняв кількох робітників, а насамперед ловця перлин і досвідченого водолаза-грека. Разом з ними він прибув до Чічен-Іца вдруге.

Озеро мало в діаметрі близько сімдесяти метрів, отже, не могло бути й мови про те, щоб обшукати все його дно. Томпсон розв’язав усі труднощі дуже винахідливо. Він узяв важкий стовбур дерева, витесав з нього щось схоже на постать людини, потім прив’язав до довгої вірьовки і почав кидати в озеро. Кидав доти, поки не визначив, де саме мали падати колись живі офіри. Отам і пустив у дію свою «землечерпалку».

Зубате відро витягувало на поверхню чорний, як смола, мул, зогнилі гілки, трухле дерево; раз витягли навіть зчеплені між собою скелети ягуара й сарни — німе свідчення лісової трагедії. Немилосердно пекло сонце, купи багна й мулу на березі сповнювали повітря нестерпним смородом.

День за днем посувалася копітка робота, і все марно. Та ось, нарешті, з’явився перший, несміливий вісник успіху: в мулі знайшли біло-жовті грудки якоїсь смолистої маси. Їх розігріли на вогні — і тоді всі відчули п’янкий солодкий аромат. Томпсон не сумнівався, що то кадило, яке жерці вживали на свято вшанування бога дощу.

Незабаром як з рогу достатку посипалися найрізноманітніші знахідки. З кожним відром витягували якусь здобич: ювелірні вироби, вази, списи, ножі й чари з обсидіану або яспису. А потім з дна озера дістали кістяк молодої дівчини — остаточне підтвердження думки Ланди.

Томпсон тріумфував. Пригадалася сповнена всіляких перешкод і труднощів дорога, яка привела його до успіху, усі відмови й образи від людей, котрі вважали дослідника за дурисвіта або ж невиправного мрійника. І ось цей мрійник добився свого — зробив археологічне відкриття, рівних якому було небагато в усій Америці.

Дальші пошуки вчений постановив провадити в скафандрі водолаза. Свої підводні переживання й пригоди Томпсон описує так барвисто і з такою драматичною напругою, що ліпше буде надати слово йому особисто. «Коли я ступив на перший щабель драбини, — пише дослідник у своїх спогадах, — хлопці, які обслуговували помпу, по черзі підходили і з кислою міною потискували мені руку. Неважко було відгадати їхні думки: вони прощалися зі мною назавжди, не вірячи, що я повернуся живий. Відпустивши драбину, я потонув, мов лантух із свинцем, лишивши за собою низку сріблястих пухирців.

Світло навколо мене спочатку було жовте, потім стало зелене, далі пурпурово-чорне, і ось я опинився в цілковитій темряві. У вухах різонув біль — то зростав тиск. І ще одне дивне відчуття: занурюючись, я дуже швидко втрачав на вазі і коли, нарешті, став на кам’яній колоні, яка впала сюди з руїн олтаря, здавалося, що я бульбашка, а не людина, одягнена у важкий скафандр.

Приємно було думати, що я єдиний на всьому світі, хто живий прийшов сюди і живий повернеться назад. Поруч з’явився водолаз-грек, і ми потиснули один одному руки.

Там, де раніше відром вибирали мул, утворився закіп з прямовисними стінами заввишки метрів шість. І в тих стінах, мов родзинки у тісті, стирчали різноманітні камені — кутасті, круглі, довгасті…

Уявіть собі, як ми рухалися наосліп у темряві, з усіх боків оточені цією стіною мулу, длубалися в тріщинах вапнякового дна, шукаючи речей, яких не захопило відро. І ще уявіть собі, що кожної хвилини якась порушена кам’яна брила зсувалася на наші голови. Правда, це було не так страшно, як могло б здаватися. Поки ми йшли на певній відстані од стіни, нам не загрожувала небезпека.

Наші робітники вірили, що в темних глибинах «священного озера» живуть гігантські змії і потвори. Водолаз-грек і я захопилися роботою, збираючи розмаїті пам’ятки старовини, і забули про звичайну обережність. Раптом щось велике й слизьке непомітно навалилося на мене і з непоборною силою вдавлювало в багнюку. На мить мене до кісток пройняли дрижаки. Потім я відчув, як грек почав відштовхувати той невідомий тягар і звільнив мене. То був велетенський гнилий стовбур дерева, який одірвався від стіни мулу і впав на мене саме тоді, коли я нахилився».

Наслідки розшуків перевершили всі сподівання і цілком підтвердили, що майя справді кидали в озеро дівчат. На поверхню витягнули тисячі найрізноманітніших речей — намисто, браслети, чаші й статуетки ідолів, зроблені з яспису, щити з золота, оздоблені малюнковими барельєфами, ножі й прекрасно шліфовані люстерка з обсидіану, а головне — черепи молодих жінок.

Майже все це побито на дрібні шматочки. Майя вірили, що речі, так само як і люди, мають душу, отож їх спочатку умертвляли — розбивали на олтарі, а потім уже кидали в воду; так душам цих речей легше було, служити своїй господині в царстві бога дощу.

Оглядаючи знахідки, Томпсон зробив цікаве відкриття: серед кісток молодих жінок був череп старого діда.

Що ж то за чоловік міг бути? Чи не жерця часом офірували богові дощу? Безумовно, ні. В історичних хроніках немає жодної згадки про такі офіри. Ніяких слідів цього не дають і народні звичаї.

То, може, його вкинули в воду загарбники в період братовбивчих воєн між Майяпаном, Чічен-Іца та Ушмалем? Це припущення теж не витримує критики. Хіба ж можна повірити, щоб у той час, коли все місто перетворювалось на руїни, вояки вкинули в озеро одну єдину людину, та й то старого діда?

Найбільше підходить третя гадка: вслід за дівчиною у воду кинувся охоплений розпачем батько. Недаремно ж у давній індіанській пісні співається:

ПОМПЕЇ НОВОГО СВІТУ

Королі ацтецького міста-держави Тескоко були покровителі мистецтва, і їхній двір становив справжній центр культурного життя. Один король цього міста уславився як великий поет, котрого шанували всі ацтеки.

Прямим нащадком королівського роду був князь Іхтлілхочітл, надзвичайно талановита людина. Цей князь так досконало вивчив іспанську мову, що губернатор Мексіки запросив його до себе на роботу як перекладача й секретаря.

Іхтлілхочітл написав іспанською мовою докладну історію свого краю. Він розповів у ній про ті народи, які ще до приходу ацтеків у Мексіку будували величні міста з піднебесними пірамідами.

Але іспанці не повірили індіанському князеві, вони вважали, що ті розповіді з просто собі казочки. Адже на мексіканській землі ніде не видно було й сліду руїн цих начебто багатих міст. Правда, француз Дезіре, вештаючись по Мексіці в пошуках скарбів, наткнувся 1885 року на сліди піраміди біля містечка Тула-де-Аллендо, в штаті Ідальго, але й тоді іспанці не подумали, що то могли бути рештки столиці тольтеків — Тули, про яку з такою певністю розповідав ацтецький князь.

Становище змінилося тільки 1940 року, коли мексіканські вчені розпочали систематичні археолого-розвідувальні роботи на місці стародавнього селища тольтеків. Виявилося, що за 80 кілометрів од міста Мехіко під шаром землі й заростями ховалося багато руїн. Там знайдено дві великі піраміди, присвячені богові сонця і богові місяця, безліч скульптур, барельєфів і колон, а також широку мережу водогінних труб з теракоти. Проте найцікавішою пам’яткою був спортивний стадіон з кам’яними лавами. Ця споруда свідчила про' те, що гру в м’яча дуже любили всі без винятку індіанські племена Центральної Америки.

Тепер на ацтецького історика почали дивитись іншими очима, — вірили всьому, що тільки він розповідав. Од нього дізнаємося зокрема, що тольтеки збудували свою столицю 648 року нашої ери, а покинули її з невідомих причин 1051 року. Вони знали писемність і математику, створили календар відповідно до обертання місяця і були чудові будівничі. Їхні релігія та законодавство відзначалися лагідністю, а королі славилися мудрістю. Тольтеки нібито вивели шляхом схрещення бавовну кількох кольорів.

Другу столицю тольтеків мексіканські археологи відкрили на території нинішнього штату Сан-Хуан. Називалась вона Теотіуакан і, як видно з руїн, займала площу майже дванадцять квадратних кілометрів. Тут було десятка півтора прекрасних палаців, оздоблених скульптурою і фресками, а між ними — кілька величезних пірамід. На пірамідах сонця й місяця видніли, як твердить Іхтлілхочітл, емблеми з полірованої золотої бляхи, і вдень, і вночі вони яскраво блищали і були дороговказом мандрівникам.

Так само, як і в усіх індіанських містах, основний декоративний мотив у Теотіуакані був пернатий змій, символ бородатого білого бога. Але є там і інші, дуже оригінальні теми. На багатьох фресках ми бачимо, наприклад, життя бога дощу або картини раю, зображеного так, як його уявляли собі тольтеки: раді та веселі мерці грають на галявині у м’яча.

Біля підніжжя піраміди лежить так звана «Дорога смерті». Уздовж неї знайдено безліч могил з прахом покійників, мозаїковими масками, гротескними теракотовими голівками і багато оздобленими черепками глиняного посуду.

Теотіуакан спустів десятого або одинадцятого століття нашої ери. Ліси навколо винищено, земля теж перестала родити (голі пагорки, на яких нічого не росте, лишилися там і понині); отож мешканці покинули місто й помандрували до Юкатану, де з’єдналися з племенами майя.

В долині Тлаколула, за тридцять кілометрів на південний схід від міста Оахака, під землею відкопано руїни Мітли, столиці сапотеків. Ацтеки вже знали ці руїни і називали їх «Місцем смутку». Крім пірамід та палаців, які звичайно зустрічаються в таких містах, тут особливо звертає на себе увагу відома «Колонна зала» з величезними стовпами.

1931 року мексіканський археолог Альфонсо Касо, провадячи розкопки на Монте-Альбані (Біла Гора) у штаті Оахака, натрапив на гігантське, повите таємничістю місто. Чимало вчених вважає, що воно старше, од Мітли і є прастолиця сапотеків. Це купи руїн величезних храмів і палаців, а серед них безліч кам’яних брил з ієрогліфами та барельєфними зображеннями богів, багато статуй і напрочуд красивої кераміки.

Та головне, чим славиться Монте-Альбан, — це знайдений там дорогоцінний скарб. У багатьох прадавніх могилах лежали кістяки, геть усипані виробами з тонко шліфованого гірського кришталю, золота, яспису, перлів, бурштину, коралів, обсидіану, перламутру та зубів ягуара. Серед намиста, шпильок, сережок, брошок, діадем, браслетів та обручок там знайдено золоті табакерки, віяла з пташиних пер усяких кольорів, а також золоті маски, які точно передають риси обличчя. Є свідчення, що з цього міста у XII столітті сапотеків вигнали тольтеки.

Завдяки розшукам археологів ми знаємо, Що вже за кількасот років до нашої ери Центральну Америку заселяли численні й високорозвинені народи, в історії яких було надзвичайно багато трагічних подій і катастроф.

1942 року археолог А. Г. Веріл відкопав у Панамі руїни так званої культури Кокле. Величезна площа — 1 400 квадратних кілометрів — була густо всіяна могилами, храмами, статуями, а передусім — просто неймовірною кількістю керамічних черепків, різноманітних знарядь і предметів домашнього вжитку, які лежали подекуди купами заввишки до шести метрів.

Найцікавішою археологічною пам’яткою тут є «Храм тисячі богів», який стоїть поміж двома річками і займає площу сто акрів. Сотні статуй і величезних базальтових колон, знизу догори вкритих кольоровими барельєфами та ієрогліфами, стоять у формі правильного чотирикутника. Колони тут різні — квадратні, круглі, восьмикутні.

Усі статуї дивляться на схід сонця. Вони зображають не тільки людей, але й птахів, плазунів та всіх чотириногих тварин, які тільки водяться в Панамі. Людські постаті голі, на них є лише головні убори та ще намисто.

Сцени, видовбані різцем невідомих скульпторів, дивовижно страхітливі. На одній ми бачимо, наприклад, «сіамських близнят», які зрослися між собою плечима; на інших ягуар то повалив чоловіка й поставив на нього лапу, а то пожирає немовля. Дуже часто зустрічаються скульптури ставних чоловіків, які погладжують рукою довгі кучеряві бороди.

Найближчі каменярні, звідки городяни брали будівельний матеріал, містяться по другий бік річки, за кільканадцять кілометрів. Доправити величезні брили з тих каменярень до храму і тепер було б нелегко, а що ж казати про ті далекі часи, коли люди тут взагалі не знали ніякого транспорту і все робили власними руками. Щоб упоратися з таким велетенським завданням, потрібна була тяжка праця безлічі людей. «Храм тисячі богів» — це робота багатьох поколінь суспільства, яке вже організувалось і пішло в своєму історичному розвитку далеко вперед.

Внизу біля колон стояли добре витесані та вишліфувані блоки з прозорого порфіру або яспису жовтого й червоного кольору. На них лежали людські кістки та зуби, а також — дерев’яні головешки. З цього можна дійти висновку, що то були олтарі, на яких офірували богам людей.

Земля навколо храму неродюча, до обробітку непридатна. Як же тоді тут могло існувати багато народу? Відповісти неважко: колись ці землі давали великий урожай, і тільки лава вулкана Гакамайо, що височіє біля підніжжя Кордільєр, перетворила їх на пустелю.

Кратер вулкана і тепер порваний, голий, закіптюжений: у глибині його чути глухий гуркіт, звідти вириваються клуби пари та гаряча вода, і все навколо вкрито шаром вулканічного пилу. Влітку цей край — спалена сонцем пустеля, а в період дощів він перетворюється на непролазне болото.

Чимало обставин свідчить про те, що панамські руїни сягають у далекі часи. На будівлях лежить шар землі від одного до трьох метрів. Мексіканські археологи визначили, що метровий шар землі міг зібратися тут не менше як за 1 200 років.

Отже, це панамське місто жителі остаточно покинули приблизно VII століття нашої ери, але деякі райони його, вкриті триметровою товщею землі, завмирали набагато раніше — ще 1 700 років до нашої ери.

Місто, без сумніву, було надзвичайно старе. Бо щоб доправити і скласти таку силу монолітних брил, мало було кількох поколінь, хоча б там працювала тисяча — ба навіть десятки тисяч робітників.

Дуже вражає те, що в руїнах багато керамічних черепків. Вони валяються скрізь, а особливо в храмі, біля статуй і колон.

Чому в храмі було стільки черепків? Археологи з’ясували цю загадку зовсім випадково. На колонах і статуях лишилося повно слідів од того, що колись об них розбивали полив’яні горшки. Напевне, за релігійними обрядами, в жертву богам треба було приносити гончарні вироби.

То був дуже стародавній звичай — адже подекуди шар черепків сягає шести метрів. Ця обставина дала археологам можливість простежити весь хід розвитку невідомої культури. На самому споді знайдено кераміку з дуже примітивним лінійним орнаментом, а в горішніх шарах — горшки з навдивовижу гарною поливою і художніми оздобами. Багато віків мало минути, щоб керамічне мистецтво досягло такої досконалості.

Якось на одному з безлічі барельєфів археологи помітили зображення слона. Вони не вірили власним очам, але малюнок був такий виразний, що помилки не могло бути. І тоді вчених охопило хвилювання, яке важко й описати.

Слони колись водилися в Центральній Америці, але вимерли приблизно 10 тисяч років тому. Недалеко від Теотіуакана є містечко Тепехпан. 1947 року там знайдено кістки індіанського мисливця й кістки слона. Дослідження довели, що ці знахідки походять з 15-го тисячоліття до нашої ери.

То яким же чудом панамський пранарод знав слона? Відповідь може бути одна з двох: або місто існувало вже за 10 тисяч років до нашої ери, або ж ті люди, непогані мореплавці, підтримували безпосередні зв’язки з країнами Сходу.

Ми небагато знаємо про цей народ. Відомо тільки, що то були миролюбці (в розкопках знайдено дуже мало зброї), що їхня культура близька до культури майя, що вони молилися сонцю і, як усі інші народи Центральної та Південної Америки, вірили в пернатого змія. З барельєфів видно, що чоловіки були високі, м’язисті, круглоголові — несхожі на американських індіанців.

Яка ж катастрофа захопила й знищила цю багату й живучу культуру, що так зненацька щезла, зоставивши по собі величезні руїни й купи каміння? На це є цілком певна відповідь. Її дають нам самі руїни.

Величезні колони, розкидані й поламані, мов сірнички, монолітні брили, наче рукою велетнів роздріблені й зіпхнуті з п’єдесталів, статуї, перевернуті догори ногами, побрижена земля, вулканічний попіл — хіба не свідчить усе це про великий землетрус?

Неважко уявити собі, що сталося. Вулкан Гакамайо, який височить за десять кілометрів, одного дня прокинувся од вічного сну, заревів і викинув сніп вогню.

Земля захиталася, мов п’яна. Перелякані мешканці, уцілівши від першого струсу, побігли, як шалені, до храму, щоб людськими офірами умилостивити розгніваних богів.

Та боги не почули їхніх благань. Земля гойдалась і трусилася, мов розбурхане море, вулкан гуркотів і гримів, засипаючи все розжареною лавою. Рештки населення, — люди, яких не повбивали величезні камені і які не вчаділи від отруйних випарів — повтікали в глиб пущі і там змішалися з дикими племенами індіанців.

Над величезною країною Панами, де тисячі років кипіло в ключ життя талановитого народу, запала могильна тиша.

СКАРБ ПОЗОЛОЧЕНОЇ ЛЮДИНИ

Березня 1536 року з групою іспанських мандрівників, які подорожували над Каліфорнійською затокою, сталася незвичайна пригода. В одному місці, збуджено репетуючи й розмахуючи руками, дорогу їм перебіг білий чоловік, якого супроводили двоє індіанців. Своєю бородою, довгими пасмами волосся він скидався на біблійного патріарха.

Невідомий почав безладно розповідати, що його корабель розбився біля берега Флоріди, і з усього екіпажу вцілів тільки він. Відтоді цей чоловік пробирався на захід. Користуючись з гостинності індіанських племен, він пройшов через весь американський суходіл і, нарешті, опинився біля Тихого океану, в Каліфорнії.

Але найбільше враження справили на іспанців усякі дива, які він розповідав про семеро міст Кіболі, що нібито лежали десь на півночі. Мешканці тих міст жили буцімто в палацах, усипаних сапфірами, і мали стільки золота, скільки їм хотілося.

Чутка про легендарні міста блискавкою облетіла всю Європу. Сюди почало прибувати багато мандрівників. Найбільшу експедицію організував Франсіско Васкес де Коронадо. Проте замість золота, сапфірів та туркусу Коронадо знайшов у Арізоні нужденні мазанки голих індіанських племен. Сім міст Кіболі — то була просто вигадка або марево мрійників.

У глибині південно-американського континенту нібито мало бути й легендарне Ельдорадо — місто, яке видніло за багато миль, бо все воно було збудоване з золота і через те палало в сонячному промінні, як вогняна гора. Мешканці міста аж угиналися під вагою золота ї смарагдів завбільшки з куряче яйце.

Ельдорадо зачарувало й захопило уяву багатьох мандрівних лицарів, волоцюг і шукачів пригод. Понад сто років тисячі людей терпіли невимовні труднощі й страждання, гинули від хвороб, паразитів і отруйних стріл войовничих індіанців, завзято шукаючи манливого міста.

1536 року молодий іспанець Гонсало Хіменес де Касадо очолив експедицію з 875 солдатів, яка вирушала на пошуки Ельдорадо, його військо мало прекрасний вигляд. Командувач був одягнений у костюм з чорного вельвету, протканого сріблом, на голові носив сталевий шолом. Офіцери хизувалися в пишній одежі з пурпурного шовку і в широких капелюхах, увінчаних розкішними султанами. Всі солдати були закуті в залізні панцири.

Похід через джунглі Південної Америки, а потім на небосяжні перевали Анд був справжнім пеклом. Солдати хворіли, вмирали, тікали, і невеличка, але чудова армія розтанула наполовину. Од барвистого вбрання командуючого, офіцерів і солдатів лишилося саме лахміття.

По кількох місяцях маршу перед змученими конквістадорами засяяла перша надія. В одній з багатьох сутичок з індіанцями вони захопили трофеї — смарагди й різноманітні золоті вироби. Це розпалило хіть завойовників, надало їм снаги. Але з 875 солдатів на той час лишилися вже тільки жалюгідні недобитки — двісті голодранців, схожих на жебраків.

На підхмарних вершинах Анд, там, де нині лежить Колумбія, дорогу їм перетнуло військо індіанців з племені чібча. Сутичка була коротка, але завзята. Індіанці з своїми списами та пращами не могли подолати іспанців, озброєних аркебузами. Зайди перемогли.

У країні чібча лежить озеро Гатавіта з крутими скелястими берегами. Іспанці отаборилися там й одразу ж кинулися грабувати індіанців, забираючи все золото, яке тільки попадало їм до рук. Коли золота вже не стало, конквістадори почали катувати індіанських вождів, допитуючись, де заховано гадані золоті скарби. У відповідь індіанці одностайно показували на озеро; виходило, що десь у воді було нібито все золото племені чібча.

Одного ранку поблизу іспанського табору запищали флейти, загуркотіли барабани, почувся спів. До озера, пританцьовуючи, підходило багато індіанців. Між ними погойдувався паланкін, у якому сидів король племені.

На березі короля висадили, роздягнули, намазали живицею і густо обсипали золотим порошком. Позолочений чоловік, виблискуючи на сонці, сів у човен, виплив на середину озера й пірнув у воду.

Через деякий час він виринув, уже змивши золото, і повернувся на берег. Індіанці голосними вигуками вітали вождя. А потім конквістадори побачили таке, що просто ошелешило їх: на закінчення обряду в озеро посипався рясний дощ найрізноманітніших золотих коштовностей — намисто, діадеми, браслети, обручки, всякі брошки… Весь той скарб пішов на дно.

Через перекладача іспанці довідались, що в основі цього обряду лежала стара легенда індіанців чібча.

… Було це дуже й дуже давно. Король Сіпа посадив на палю коханця своєї жінки, а її саму примусив потім їсти його тіло. Жінка, охоплена жахом від такої жорстокості, взяла доньку й кинулася в озеро, де й тепер живе біля свого нового чоловіка — пернатого змія.

Відтоді щороку — так сказано в пісні жерців — королі племені чібча пірнали в озеро, щоб жертвами з золота і смарагдів вимолити прощення за жорстокий вчинок свого предка.

Цей звичай існував уже кількасот років, отже, золоті скарби на дні озера мали перевершувати всяке уявлення. Найдивніше у всьому цьому те, що в індіанців чібча не було золотих копалень. Золото вони діставали у сусідів, вимінюючи його за картоплю, кукурудзу, квасолю й насамперед за смарагди, яких було дуже багато в їхніх горах. Смарагди індіанців чібча доходили до Панами й навіть до Мексіки — це ж тут серед багатьох інших коштовностей до рук Кортеса попав смарагд завбільшки з качине яйце.

Шукаючи скарби, іспанці якось зайшли в село Тунья, на схід від озера Гатавіта. Там вони побачили незвичайну картину: біля хат, над призьбами висіли, як випрана білизна, великі золоті бляхи, тоненькі, мов папір. Вітер погойдував їх, і золото ніжно дзвеніло, як дзвенять струни арфи.

Жерці носили тонкої роботи золоті сережки й діадеми, в яких стирчали барвисті пташині пера. Всі мешканці прикрашали своє вбрання смарагдами завбільшки з волоський горіх. З носів у них звисали золоті оздоби, які затуляли рота, і коли ці люди розмовляли — їхні голоси набирали чудного металічного відтінку.

Два роки гасали конквістадори по тому краю, грабуючи що де могли. За словами Хіменеса Кесади, вони зібрали стільки золота, що ним можна було б заповнити до самої стелі велику кімнату, а крім того, захопили 1 185 дуже коштовних смарагдів. Під час тих грабіжницьких походів іспанці заклали місто Боготу, нинішню столицю Колумбії, розташовану на висоті 2 645 метрів над рівнем моря.

В лютому 1539 року пішла чутка, що сюди прямує якась невідома іспанська армія. Виявилося, що нею командував Себастьян де Белалькасар — його теж привабила в Анди легенда про Ельдорадо.

Белалькасар, у жилах якого текла гаряча мавританська кров, був людиною сильною й зухвалою. Життя цього відомого конквістадора було сповнене всіляких пригод. Спочатку він був за погонича ослів. Одного разу осел упав у баюру. Белалькасар так розізлився, що одним ударом кулака вбив тварину. Боячись кари, він утік до Кадіка і тут найнявся на корабель, який вирушав до Америки.

Вештаючись по Центральній і Південній Америці, він заснував 1534 року міста Леон і Кіто. Довідавшись од полоненого індіанця про «позолочену людину», Белалькасар швидко зібрав загін одчайдушних забіяк і негайно подався в дорогу.

… Дві армії напоготові стали одна проти одної. На очах у індіанців от-от мала вибухнути сутичка. І раптом усі завмерли від подиву: з пущі вийшла третя «армія»-загін іспанських голодранців на худющих шкапах.

На чолі цього війська стояв рудобородий німець Ніколаус Федерман з міста Ульми. Федерман був агентом тих людей, які дістали в наділ од німецького імператора Венесуелу. Зачувши про золото племені чібча, він на чолі загону з чотирьохсот чоловік рушив на захід, до Анд.

Понад три роки Федерман пробирався через джунглі, борючись із войовничими індіанцями та малярією. Безперервні бої і хвороби так спустошили загін, що коли він підійшов до озера Гатавіти, у ньому налічувалось тільки сто знесилених до краю воїнів.

Після напружених переговорів три воєначальники постановили не вдаватися до збройної боротьби, а питання про те, кому панувати на землі чібча, подати на розгляд іспанському королю. Але минули роки, всі троє померли в Іспанії, так і не діждавшись королівського суду.

Згода, якої досягли між собою розбійники, обернулася на шкоду індіанцям чібча. Дощенту пограбовані, позбавлені всього свого добра, закуті в кайдани, у рабській праці та злигоднях вони невдовзі зовсім вимерли. Конквістадори забрали всі коштовності племені і, попри їхню художню. цінність, переплавили на золоті зливки.

А скарби на дні озера лишилися. 1580 року купець з Ліми Антоніо Сепульведа здобув право дістати їх звідти. Антоніо розпочав діло дуже винахідливо. Він узяв кілька сот індіанців і велів продовбати в скелястому березі канал, щоб спустити воду озера. Незабаром на берегах показався густий чорний мул, у якому видніло безліч золотих речей і смарагдів. Серед них був, зокрема, розкішний скіпетр, викладений смарагдами.

Однак, головна частина скарбів містилася, напевно, посередині озера. А дно його мало форму глибокої лійки, і щоб дістатися туди, воду треба було спустити ще більше. Тим часом капітали Сепульведа вичерпались. Королівські чиновники конфіскували всі скарби, які знайшов цей купець, а сам він попав до притулку для бідних і незабаром помер у злиднях. Коштовності, що їх Сапульведа діставав з озера, тепер зберігаються в Колумбійському музеї, викликаючи захоплення відвідувачів.

З колумбійських архівних документів ми знаємо, що протягом XVII–XVIII століть було ще кільканадцять спроб видобути скарби індіанців чібча. Однак за тогочасного рівня техніки не можна було так осушити озера, щоб добратися до найглибшого місця його дна, — туди, де лежали основні скарби.

У XIX столітті справа знову набрала широкого розголосу. Спричинився до того славнозвісний німецький географ і мандрівник Олександр Гумбольдт, який ще в юності мріяв знайти скарби Ельдорадо. 1801 року він прибув до Боготи, а звідти час від часу виїжджав да озера чібча. Вчений склав точну карту цього озера й обчислив, що на дні його має бути не менше, як 50 мільйонів дорогоцінних золотих речей.

1912 року в Англії засновано акціонерне товариство, щоб експлуатувати озеро; капітал його був 30 тисяч фунтів стерлінгів. Шукачі золота постановили зовсім осушити озеро. Для цього вони переправили на мулах через Анди потужні парові насоси.

По кількох тижнях напруженої праці від озера лишився невеликий ставок, що лежав на дванадцять метрів нижче від його звичайного рівня. З густого смердючого мулу робітники-індіанці лопатами почали вигрібати силу-силенну золотих коштовностей і смарагдів. Здавалося, озеро, нарешті, муситиме віддати свою скарбницю, яку досі так ревниво оберігало.

Та не встигли добратися до найглибшого місця, як виникло нове, зовсім несподіване ускладнення. На сонці мул одразу ж висихав і ставав твердий, як бетон — навіть новітня техніка не могла нічим зарадити. Англійцям довелося припинити роботу.

Так і лежать на дні озера Гатавіта сотні тисяч, а може й мільйони золотих речей величезної історичної і художньої вартості. Немає сумніву, що незабаром знову спробують дістати їх, застосовуючи найдосконаліші технічні методи. Але тепер, при сучасному стані науки ці коштовності не стануть жертвою безтямної пожадливості авантурників, їх ніхто не переплавить на зливки золота — під дбайливим наглядом учених вони зберігатимуться в музеях світу, прославляючи талановитий народ чібча, якого вже немає на землі.

У КРАЇНІ ТИСЯЧІ ТАЄМНИЦЬ

Як бачимо, дослідники Центральної та Південної Америки можуть похвалитися наслідками своїх археологічних розвідок. А от про людей, які заселяли ті краї до приходу білих, ми, власне, знаємо ще мало. Історія їх і досі оповита мороком таємничості.

Ми не знаємо, звідки походять ці талановиті народи, які були основи їхнього суспільного й культурного життя, не можемо навіть сказати, чому і за яких обставин вони загинули.

Археологи зустрілися тут чи не з єдиним випадком, коли нашарування різних культур, звичайно такі повчальні, не дають ніяких відомостей про те, як росли й розвивалися ті цивілізації, про їхній багатовіковий шлях. З археологічних знахідок можна міркувати, що вони з’явилися тут одразу, вже досягнувши високого рівня розвитку, а потім так само одразу й зникли.

Письмо майя — це одне з найдивовижніших досягнень людства; воно могло виникнути тільки як наслідок багатовікового розвитку. Але в написах немає ніякого сліду цього розвитку. Те саме можна сказати й про інші досягнення індіанських народів — знання з астрономії, математики, мистецтва чи будівництва.

Одне тільки можна вважати за очевидну істину: народи американського континенту були споріднені між собою і походженням і культурою. В них багато спільного у звичаях і релігії. Всі індіанці будували храми на підвищеннях, які мали форму пірамід; усі поклонялися сонцю та місяцю і вірили в міф про бородатого білого бога, емблемою якого був пернатий змій. У них були спільні, зовсім особливі забобони, яких учені не зустрічали більше ніде в світі. Індіанці, приміром, весь час жили, охоплені фаталістичною вірою в те, що на схилі якогось п’ятдесятдволітнього періоду настане кінець світу. В їхніх історичних хроніках, календарних обчисленнях, легендах і пророцтвах неабияку роль відіграє число «13» — індіанці вважали, що воно священне й приносить щастя.

Розкопки руїн у Паленке та інших містах показали, що всі стародавні народи Мексіки знали знак хреста й поклонялися йому. В їхній релігії були й деякі обряди, трохи схожі на християнські — сповідь, хрещення немовлят тощо.

Отже, багатьма сторонами ці народи досягли високого рівня розвитку. Але в той же час вони не змогли придумати ні воза, ні гончарного круга, не мали в’ючаків (один виняток — індіанці, які жили в Андах; вони приручили ламу). Індіанці чудово обробляли мідь, золото й срібло, але не знали заліза, і це дуже дивно, бо навіть найпримітивніші негритянські племена в Африці вміли плавити залізо.

Чим пояснити, що в цих культурах ми не знаходимо слідів їхнього розвитку? Відповідь є тільки одна: індіанці не були тубільцями на американському континенті, вони з’явилися там, маючи вже багато досягнень у своїй культурі.

Але звідки ці люди могли прибути?

Вчені висувають три припущення. Якісь кочові племена, ганяючись за звіриною, перейшли Сибір і одного дня, здивовані, опинилися біля Берінгової протоки. Ширина цієї протоки невелика — тільки 50 кілометрів, отож у ясну, безхмарну погоду по другий бік виразно виднів берег Аляски. Побачивши невідому землю, яка так вабила своєю таємничістю, мисливці загорілися бажанням за всяку ціну дістатися туди.

Подорож на каяках через морську протоку не була тоді така важка, як тепер. Рівень води був значно нижчий, і тому нинішні Алеутські острови тягнулися довгим рядом, з’єднуючи обидва континенти.

Одним із аргументів на користь цього припущення є те, що обличчя багатьох індіанців свідчать про їхнє монгольське походження. Але значно важливіший доказ дав знавець письма майя і автор його граматики Ю. В. Кнорозов[80]. Радянський учений встановив, що принципом своєї будови письмо індіанців майя не відрізняється від старокитайських знаків.

Інші вчені гадають, що індіанці прибули на американський континент з Океанії чи якогось уже неіснуючого архіпелагу. Та чи могли індіанці переплисти величезні морські простори на своїх примітивних плотах, абияк зроблених з пальмових стовбурів і рослинних вірьовок?

Прихильники цього відповідають так.

У тому нема нічого неможливого. Адже доведено, що Острів Пасхи є залишок великого архіпелагу, який відносно недавно поринув у глибини Тихого океану. Цей архіпелаг тягнувся далеко до американського континенту. Та й вітри на Тихому океані віють переважно в тому самому напрямку. Досить було довіритися їм, щоб за допомогою вітрила, переправляючись від острова до острова, дістатися кінець кінцем і до Америки.

У деяких відкриттях ми знаходимо досить міцну підтримку цієї тези. Встановлено, наприклад, що десятки слів із мов американських племен подібні до слів у діалектах Океанії, навіть більше того — мають однакове значення.

Подала свої докази й археологія. В доісторичних могилах Каліфорнії знайдено топірці, витесані з каменю, який є тільки на островах Тихого океану. Згадаємо ще й спостереження етнографів: кольором шкіри, рисами обличчя й ще цілим рядом расових ознак деякі індіанські племена дуже схожі на тубільців Океанії.

Чи не найближче до правди стоїть третя група вчених, котрі не бачать ніякої суперечності між першими двома припущеннями. На думку цих вчених, расова різноманітність серед індіан свідчить про те, що індіанські племена протягом багатьох століть прибували на американський континент обома згаданими шляхами — і через Берінгову протоку, і з островів Тихого океану.

Але є вчені, які дотримуються зовсім іншого погляду. Вони твердять, що індіанці прибули зі сходу, тобто з Європи, колонізували американський континент, а потім на примітивних плотах перепливли Тихий океан і заселили острови Океанії. До цієї групи вчених належить відомий норвезький етнограф і мандрівник Тур Хейєрдал. Щоб довести можливість такої морської подорожі, він збудував з бальзових дерев пліт і разом з кількома товаришами переплив Тихий океан, його книжка «Подорож на «Кон-Тікі» вийшла в перекладі на багато мов світу.

Трохи згодом, шукаючи нових підтверджень свого погляду, Хейєрдал подався на Острів Пасхи. Цей острів відомий тим, що на ньому стоять десятки гігантських кам’яних статуй; багато віків тому їх спорудив якийсь таємничий, нині вже вимерлий народ.

І тут норвежець зробив цікаве археологічне відкриття. На схилі вулкана Рану Рараку він одкопав велетенські кам’яні скульптури людей. На грудях у них вирізьблено судна з розгорнутими вітрилами. Інші орнаменти на цих статуях своїм стилем і виконанням нагадують мистецтво перуанських інків. Крім того, в горах знайдено оточені мурами тераси, — такі самі, які зустрічаються в країні інків, на схилах неосяжних Анд.

Це відкриття має велике значення — воно свідчить про те, що інки в свій час колонізували Острів Пасхи. Але цей факт ще не розв’язує питання про походження індіанців, бо він може бути за доказ як до першої, так і до другої з наведених вище гіпотез.

Візьмемо інше питання: коли індіанці прибули на американський континент? І на нього археологи відповідають припущеннями. Не викликає сумніву тільки одне: місто культури Кокле в Панамі існувало ще за дві тисячі років до нашої ери. Знайдений там барельєф слона більш-менш переконливо свідчить, що за десять тисяч років до нашої ери, коли в Америці ще водилися слони, люди будували там міста.

Встановити цю дату допомогло певною мірою відкриття піраміди на південній околиці міста Мехіко. Піраміда була завалена руїнами та скам’янілою лавою, її, і всі навколишні будівлі, спіткала стихійна катастрофа. Сусідні вулкани Ахуско і Хітлі, нині вже погаслі, одного дня плюнули вогнем, і всю околицю залило на десять метрів потоком лави.

Щоб визначити, коли відбулася ця катастрофа, археологи звернулися по допомогу до геологів. Ті зробили аналіз скам’янілої лави і встановили, що їй уже близько 8000 років.

Якщо це й справді так, (деякі геологи не певні того), то виходить, що перед нами — найстародавніша культура світу, набагато старша, ніж культура Месопотамії та Єгипту[81].