Конституційне право зарубіжних країн

Європейський Союз (ЄС) — унікальна міжнародна організація, специфіку якої прийнято виражати через характеристику Союзу як наддержавного (наднаціонального) об'єднання. Однією з особливих рис Європейського Союзу є праве становище його держави-члена — як щодо інших держав-членів, так і самого Союзу. Членство у ЄС зумовлює виникнення не лише міжнародно-правових, а й конституційно-правових феноменів, невідомих правопорядкам інших держав.

Засади правопорядків держав-членів ЄС не можна визначити на основі лише національного конституційного права. Для цього необхідно проаналізувати також право самого Європейського Союзу, що прийнято характеризувати як право sui generis — право, суттєво відмінне від сучасного міжнародного права.

§ 1. Правова природа Європейського Союзу

По закінченні Другої світової війни західноєвропейські держави створили три регіональні економічні організації: Європейське співтовариство з вугілля та сталі (ЄСВС) за Паризькою угодою 1951 p., а також Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) і Європейське співтовариство з атомної енергії (Євратом) за Римськими угодами 1957 р. У 1992 р. Маастрихтською угодою був створений Європейський Союз. Це створило нове середовище для міждержавного співробітництва, яке можна охарактеризувати як інтеграційне та наднаціональне.

Засновниками Співтовариств виступили шість держав — Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Франція, до яких згодом приєдналися Данія, Ірландія і Сполучене Королівство (1973 р.), Греція (1981 p.), Іспанія і Португалія (1986 р.), Австрія, Фінляндія і Швеція (1996 p.). З 1 травня 2004 р. до ЄС приєднали 10 нових членів:

Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія. У недалекому майбутньому планують стати членами Європейського Союзу Болгарія та Румунія.

На порядку денному також стоїть питання про можливість вступу до ЄС Туреччини. Не виключено, що у майбутньому питання про вступ інших європейських країн, зокрема України, може набути практичного значення.

Спочатку Європейські співтовариства були організаціями з досить вузькою і конкретною сферою діяльності (суто економічні питання), згодом співробітництво охопило інші сфери, зокрема політичну, військової співпраці, боротьби зі злочинністю, що привело до появи у 1993 р. Європейського Союзу — організації з майже універсальною компетенцією і рисами державоподібного міжнародного об'єднання.

Європейський Союз має унікальну організаційну структуру. Традиційно її описують як сукупність трьох «опор», що охоплюють інтеграційні процеси, відповідно, в соціально-економічній, зовнішньополітичній і військовій та правоохоронній галузях.

Центральною є перша опора — Європейські співтовариства разом узяті, тобто на сьогодні це — Європейське співтовариство (до 1993 р. — ЄЕС) та Євратом. Третє співтовариство (ЄСВС) припинило своє існування у 2002 р. Договір про Європейський Союз (Маастрихтський договір) підкреслює значення Співтовариств для забезпечення єдності та послідовності дій Союзу в різних галузях: відповідно до ч. З ст. 1 «Союз заснований на Європейських співтовариствах, доповнених політиками і формами співробітництва, встановленими цим Договором», а ч. 1 ст. З передбачає, що «Союз обслуговується єдиною інституційною структурою, що забезпечує узгодженість і наступництво діяльності, що здійснюється з метою досягнення цілей Союзу». Друга опора — співробітництво у сфері спільної зовнішньої політики і політики безпеки, метою якого проголошено утвердження ідентичності Союзу на міжнародній арені та створення спільної системи військової оборони (ст. 2 Договору про ЄС). Третя опора — поліцейське і судове співробітництво з кримінально-правових питань, що має забезпечити громадянам Союзу «високий рівень безпеки у межах простору свободи, безпеки і правосуддя» (ст. 29 Договору про ЄС).

Існують серйозні відмінності у правовому характері співпраці держав-членів у рамках різних опор. У межах другої і третьої спор співробітництво здійснюється у формах, що потребують значно меншого обмеження суверенних прав держав, і характеризується як «міжурядове». Воно є традиційним для загального міжнародного права і суттєво відмінним від «наднаціонального» співробітництва в рамках Співтовариств.

Утім, юридично Європейський Союз сконструйовано як єдину організацію, що забезпечується єдиним складом держав-членів та єдиною системою керівних органів, які одночасно обслуговують Співтовариства і Союз.

Найважливіші п'ять органів отримали спеціальну назву «інститут». Рада ЄС, що включає представників урядів усіх держав-членів на рівні міністрів є головним законодавчим органом. Європейський Парламент, що обирається громадянами ЄС кожні п'ять років на прямих загальних виборах, здійснює суттєвий вплив на законодавчий процес. Європейська Комісія — своєрідний виконавчий орган Союзу, що має право законодавчої ініціативи та контролює виконання прийнятих рішень. Суд Європейських співтовариств здійснює правосуддя у справах про застосування і тлумачення установчих договорів Співтовариств і Союзу. Рахункова палата (Палата аудиторів) здійснює контроль за виконанням бюджету ЄС.

Лише Європейська Рада — єдиний орган, що діє в рамках тільки Союзу, а не Співтовариств. Вона складається з глав держав-членів або їх урядів і голови Європейської Комісії та покликана «надавати необхідний імпульс для розвитку Союзу і визначати його загальні політичні дороговкази» (ст. 4 Договору про ЄС). Останніми роками цей орган скликається тричі на рік.

Щодо правової природи Союзу точаться суперечки від самого моменту його створення. Умовно всі точки зору можна звести до трьох варіантів: Союз є особливим різновидом міжнародної міждержавної організації; специфічним державним утворенням (різновидом конфедерації чи навіть федерації); новим типом політичного утворення.

Загалом можна стверджувати, що більшість науковців і політичних діячів не вважає ЄС різновидом держави, навіть конфедерації чи функціональної федерації. Дійсно, Союз не має класичних ознак держави, що використовуються у міжнародному публічному праві (власні територія і населення, суверенна влада).

Деякі науковці пропонують розглядати ЄС як нову форму наднаціональної політичної організації, що прийшла на зміну системі суверенних національних держав. Вони позначають Союз разом з його державами-членами такими термінами як «компонентна (або багаторівнева) конституційна система», «консоціативна федерація» тощо. Такі міркування ґрунтуються на тому, що легітимність Союзу має два джерела: волю держав-членів та громадян ЄС. Причому наголошується на постійному зростанні значення другого джерела внаслідок усвідомлення громадянами ЄС своєї європейської ідентичності і формування європейського політичного простору. Для такої точки зору є певні підстави. Хоча Союз створений державами, але не заради них самих. У ст. 1 Договору про ЄС однозначно визначено, що він є союзом народів: Договір «позначає новий етап у процесі створення як ніколи тісного союзу поміж народами Європи, у якому рішення приймаються максимально відкрито та максимально наближено до громадян».

На сьогодні переважає точка зору, що Європейський Союз є міжнародною організацією sui generis. Це об'єднання міжнародно-правове, позаяк створене шляхом укладання державами міжнародних договорів, що регулюються міжнародним публічним правом. Ці договори є «первинним» правом Співтовариств і Союзу, на основі якого створені інституційна структура та «вторинне» право ЄС. Держави-члени залишаються суверенними, незважаючи на факт передачі частини своїх суверенних повноважень, що не заборонено міжнародним правом, оскільки вона є добровільною і без порушення норм міжнародного права.

У 1986 р. Суд Європейських співтовариств охарактеризував Договір про утворення ЄЕС як «основоположну конституційну хартію» Співтовариства. Таке порівняння має певний сенс, оскільки установчий договір Співтовариства виконує ті ж функції, що і конституція держави: встановлює органи влади, надає їм певні повноваження, організує політичний процес, визначає статус та права індивідів. Тому в науковій літературі можна зустріти вживання терміну «конституційне право ЄС», яким охоплюються його установчі договори та основоположні нормативні акти.

Звичайно, значення терміну «конституція», що використовується для позначення установчих договорів, має переносне значення і відрізняється від змісту терміну, що вживається у внутрішньодержавному конституційному праві.

Підсумовуючи вищевикладене, можна стверджувати, що на сьогодні Союз є особливою регіональною міжнародною організацією суверенних держав із сильним федеративним потенціалом.

§ 2. Правовий статус громадян Європейського Союзу

Маастрихтський договір 1992 р. запровадив унікальний для конституційного та міжнародного права інститут громадянства Союзу. Як випливає із змісту ст. 2 Договору про Європейський Союз, воно запроваджене як засіб захисту прав та інтересів громадян держав-членів. Зміст цього інституту розкривається в іншому документі — Договорі про Європейське співтовариство, його частині другій (статті 17–21). Але в ній мова йде лише про політичні права, тоді як соціально-економічні права розпорошені по всьому договору.

Громадянином Союзу є кожна особа, що має громадянство будь-якої держави-члена ЄС. Питання про те, кого вважати громадянином держави-члена вирішується згідно із законодавством відповідної держави. У ст. 17 Римського договору зазначається, що громадянство Союзу доповнює, але не замінює національне громадянство.

Серед політичних прав відзначимо, насамперед, електоральні права (ст. 19). Кожен громадянин Союзу, що постійно проживає на території держави-члена ЄС, громадянином якої він не є, має право на тих самих умовах, що й громадяни цієї держави, брати пасивну й активну участь у муніципальних виборах такої держави-члена, а також у виборах до Європейського Парламенту.

Громадяни ЄС мають комплекс прав на звернення до органів Європейського співтовариства (ст. 20). По-перше, кожен громадянин має право звертатися до Європейського Парламенту з питань, що його безпосередньо стосуються. По-друге, гарантується право подання скарги до Омбудсмана на порушення в діяльності інститутів чи органів Європейського співтовариства. По-третє, громадяни ЄС мають право звертатися до будь-якого інституту Співтовариства будь-якою із 12 офіційних мов Союзу і отримати відповідь такою ж мовою.

Нарешті, громадяни ЄС, що потребують дипломатичного захисту на території третьої країни, у якій держава-член, громадянином якої він є, не має свого представництва, мають право вимагати надання такого захисту від діючих у цій країні дипломатичних або консульських представництв будь-якої держави-члена ЄС на тих самих умовах, що й громадяни такої держави (ст. 21).

Питання про становлення принципу дотримання основних прав і свобод людини в діяльності Співтовариств і Союзу має цікаву історію.

Зважаючи на суто економічний характер Європейських співтовариств, питання про захист прав людини не було виокремлене як таке, що потребує нормативного врегулювання в установчих договорах. Виняток становили кілька норм, що стосувалися суто економічних прав людини. Передбачалося, що політичними питаннями, до яких належать права людини, повинна займатися спеціальна організація — Рада Європи, що була створена у 1949 р.

Але згодом ситуація почала змінюватися: стало зрозуміло, що після отримання Співтовариствами реальної законотворчої влади, становлення принципів верховенства і прямої дії права Співтовариств у національних правопорядках держав-членів, виникла реальна загроза правам людини, гарантованим національними конституціями та міжнародними угодами.

На юридичному рівні проблема була розв'язана Судом Співтовариств, який у 70-х роках минулого століття у рішеннях за низкою справ проголосив, що у правопорядку Співтовариства основні права людини захищаються як «загальний принцип права Співтовариства». Ця норма стала судовим прецедентом. Суть її полягає в тому, що будь-який ухвалений інститутом Співтовариства правовий акт, що порушує такі права, може бути скасований Судом Співтовариств.

Зрештою ця практика отримала закріплення в Договорі про Європейський Союз. Значення прав людини підкреслено у п. 1 ст. 6 Договору, що відносить повагу до прав людини до принципів, на яких заснований Союз. Частина 2 ст. 6 встановлює, що «Союз поважає основні права людини, — як вони гарантовані підписаною в Римі 4 листопада 1950 р. Європейською Конвенцією про захист прав людини та основних свобод, і як вони випливають із спільних для держав-членів конституційних традицій, — як загальні принципи права Співтовариств». Стаття 46 Договору надає під юрисдикцію Суду Співтовариств право перевіряти дії інститутів ЄС на предмет їх відповідності п. 2 ст. 6.

7 грудня 2000 р. керівниками трьох політичних інститутів Союзу — Європейського парламенту, Ради Союзу та Європейської Комісії — була підписана і урочисто проголошена Хартія Європейського Союзу про права людини.

Документ містить чотири групи норм: що встановлюють суб'єктивні права і свободи, їх гарантії, деякі загальні принципи, а також норми, що визначають дію Хартії як юридичного акту. Хартія складається з преамбули і 54 статей, що об'єднані у 7 глав. Структура документу є новаторською: права людини розташовані не за видами, як це традиційно прийнято (особисті, політичні, соціальні, економічні), а згідно з цінностями, на захист яких вони спрямовані. Тому Хартія не використовує класичного протиставлення громадянсько-політичних і соціально-економічних прав, навпаки, вона закріплює принцип неподільності всіх основних прав і свобод.

На сьогодні Хартія не є юридично обов'язковим документом. Планується надати цьому документу найвищої юридичної сили у правопорядку ЄС шляхом включення всього тексту Хартії до установчого документу Європейського Союзу.

§ 3. Правовий статус держав-членів у Європейському Союзі

Правовою підставою набуття державою членства у Союзі є ст. 49 Договору про ЄС, згідно з якою будь-яка європейська країна може звернутися з проханням про набуття членства. Для цього необхідно, щоб держава поважала принципи свободи, демократії, права людини і основні свободи, верховенство права.

Позитивне рішення про вступ приймається Радою ЄС за умови відповідності держави-кандидата критеріям, що свідчить про її готовність виконувати обов'язки держави-члена ЄС: а) стабільність державних Інституцій, що гарантують демократію, верховенство права, права людини та захист меншин (політичний критерій); б) наявність функціонуючої ринкової економіки, а також здатність протистояти конкурентному тиску та ринковим силам у межах Союзу (економічний критерій); в) спроможність прийняти зобов'язання щодо членства, включаючи відданість цілям політичного, економічного та монетарного союзу.

Європейський Союз прийнято характеризувати як наддержавну (наднаціональну) організацію. Очевидно, що це стало можливим лише внаслідок надання Союзу прав, які традиційно належать виключно державі й характеризуються як суверенні.

Як виглядає, такий добровільний масштабний перерозподіл влади з метою створення «як ніколи тісного союзу між народами Європи» став можливим лише завдяки тому, що держави-члени об'єдналися навколо спільних цінностей. У п. 1 ст. 6 Договору про ЄС визначено, що «Союз заснований на принципах свободи, демократії, поваги до прав людини і основних свобод, верховенства права, — принципах, спільних для держав-членів». Очевидно, що у цьому положенні у концентрованому вигляді виражене спільне конституційно-правове надбання держав Західної Європи.

Масштаби і якість співробітництва у межах Союзу такі, що недотримання зазначених принципів однією з держав-членів не тільки унеможливить їх подальше співробітництво, а й створить серйозну загрозу національній ідентичності інших держав-членів. Саме тому ці принципи не можуть підлягати будь-якій ревізії.

У зв'язку з цим у ст. 7 Договору про ЄС закріплено механізм захисту зазначених цінностей. Рада Союзу більшістю у чотири п'ятих своїх членів, після отримання згоди Європейського Парламенту, має право визначити «очевидний ризик серйозного порушення державою-членом принципів, зазначених у пункті 1 статті 6» і надати необхідні рекомендації цій державі. Якщо порушення не буде припинене державою-порушником, то Рада Союзу після отримання згоди Європейського Парламенту може одноголосно визначити «існування серйозного і тривалого порушення державою-членом принципів, зазначених у пункті 1 статті 6». Констатація порушення може супроводжуватися ухваленням Радою рішення про обмеження певних прав держави-порушника, що випливають із Договору про ЄС, зокрема, права голосу її представника у Раді Союзу. Але ця держава повинна продовжувати виконувати всі обов'язки, покладені на неї Договором про ЄС. Якщо ситуація із дотриманням п. 1 ст. 6 Договору зміниться на краще, Рада може змінити або скасувати накладену санкцію.

Очевидно, що п. 1 ст. 6 і ст. 7 Договору про ЄС встановлюють чіткі обмеження свободи держав-членів незалежно визначати свою політичну систему, тобто обмежують конституційну самостійність держав-членів. Утім, це явище не є унікальним. Навіть у міжнародному публічному праві, що міцно тримається принципів суверенної рівності держав і невтручання у їх внутрішні справи, існують численні правові норми, що забороняють вибір певних політичних режимів. Що є унікальним у ЄС, так це досить висока ступінь визначеності стандарту політичного режиму, а також наявність колективної системи забезпечення взаємної конституційної стабільності в державах-членах.

Компетенція Союзу і Співтовариств не є універсальною, хоча і надзвичайно широка. Союз досягає визначених у ст. 2 Договору про ЄС цілей визначеними правовими засобами у межах визначених повноважень.

Оскільки ЄС поки що не має власних поліцейських сил чи армії з повноваженнями забезпечувати примусову реалізацію правових приписів, реалізація права ЄС залежить виключно від доброї волі держав-членів. У зв'язку з цим у ЄС були створені особливі юридичні механізми, що визначають взаємні зобов'язання держав-членів із реалізації права Співтовариства.

Установчі договори не містять положень про порядок дії норм права співтовариства у правопорядках держав-членів. Проблема була вирішена Судом Співтовариств, що своїми рішеннями встановив принципи верховенства і прямої дії права Співтовариств у національних правопорядках.

Принцип верховенства (пріоритету) права Співтовариства встановлює, що будь-яка норма права Співтовариства, незалежно від того, міститься вона в установчому договорі чи законодавчих актах інститутів ЄС, має вищу юридичну силу щодо будь-якої норми національного права, навіть якщо вона закріплена у конституції.

Принцип прямої дії права Співтовариства полягає в тому, що права приватних осіб, встановлені нормами права Співтовариства, що мають пряму дію, можуть захищатися безпосередньо національними судами.

Важливим доповненням до принципу прямої дії є інститут відповідальності держав-членів перед приватними особами за порушення права Співтовариства. Держава-порушник не може обмежитися відповідальністю лише перед Співтовариством та іншими державами-членами, як це має місце згідно з загальним міжнародним правом.

Договір про ЄС містить комплекс норм, покликаних запобігти загарбанню Союзом надмірної влади, втраті державами-членами контролю над ЄС, нехтуванню національними інтересами держав-членів при прийнятті рішень інститутами Союзу.

Перш за все, слід заначити п. З ст. 6 Договору про ЄС, що покладає на Союз обов'язок поважати національні ідентичності держав-членів. Як виглядає, зміст ст. 6 спрямований на те, щоб європейська та національні ідентичності були не конфліктуючими, а доповнювали одна одну.

Серйозним засобом стримування недемократичних і неправових ініціатив із боку інститутів Союзу стало запровадження принципу поваги до прав людини. Незважаючи на всі спори щодо змісту гарантій, що містяться у Хартії Європейського Союзу про основні права, а також щодо її юридичної сили, цей документ у недалекому майбутньому дозволить попереджувати вжиття Союзом заходів, що можуть порушити спільний стандарт прав людини, досягнутий у державах-членах.

Ще один засіб, що захищає компетенцію держав-членів від зазіхань інститутів Союзу, — це принцип субсидіарності, який Союз зобов'язаний поважати при досягненні поставлених перед ним завдань (ст. 2 Договору про ЄС). Принцип покликаний встановити основні правила розподілу компетенцій Союзу та його держав-членів. Його зміст закріплений у ст. 5 Договору про Європейське співтовариство: у галузях, де Співтовариство не має виключної компетенції, воно може вжити певних заходів тільки тоді й у таких межах, коли мета запланованого заходу не може бути на належному рівні досягнута самими державами-членами.

Існує ще один правовий засіб, що дозволяє державам-членам уникати участі у проектах Союзу, які суперечать їх національним інтересам, — це механізм поглибленого співробітництва (частина VII Договору про ЄС, статті 43–45). Не менше восьми держав-членів, що бажають встановити більш тісне співробітництво з окремих питань, що входять до сфери компетенції ЄС, можуть встановити між собою поглиблене співробітництво. Один з найвідоміших прикладів усунення держави-члена від участі у проекті ЄС, що не відповідає її інтересам, — це відмова Великобританії запровадити загальноєвропейську валюту замість національної.

Право на вихід із Союзу або Співтовариств не передбачене установчими договорами. Скоріше за все, причина полягає в тому, що на час укладання договорів передбачалося, що цього результату можна досягти шляхом використання традиційного інституту міжнародного публічного права — денонсації міжнародного договору. Теоретично держава-член може у будь-який момент вийти зі складу учасників установчих договорів, оскільки є суверенним утворенням. Але з практичних міркувань такий варіант захисту своїх прав виглядає нереальним.

§ 4. Конституційно-правове регулювання членства держав у Європейському Союзі

Для реалізації своїх зобов'язань у рамках ЄС держави-члени повинні забезпечити відповідні внутрішньодержавні правові механізми. Оскільки коло цих зобов'язань надзвичайно широке, то процес адаптації національного законодавства потребував запровадження спеціальних норм у юридичні акти найвищої юридичної сили — конституції держав-членів. Виняток становить Великобританія, що не має кодифікованої конституції.

Отже, специфічною рисою конституцій держав-членів ЄС є наявність у них положень, що юридично дозволяють членство держави у Співтовариствах і Союзі. Проте аналіз цих норм не дозволяє говорити про існування якої-небудь єдиної загальноєвропейської конституційної практики з цього питання.

У Конституційному акті Данії 1953 p., конституціях Іспанії (1978 p.), Італії (1947 p.), Люксембургу (1868 p.), Нідерландів (1983 р.) узагалі немає жодної згадки про Європейський Союз або Європейські співтовариства. Норми, що регулюють членство у цих організаціях, сформульовано з розрахунком на загальне застосування для участі у будь-яких інтеграційних об'єднаннях. По суті, така сама модель має місце у конституціях Бельгії (1970 р.) і Греції (1975 р.) та шведському Акті про уряд 1809 p., що містять лише одну-дві норми, присвячені спеціально для випадку ЄС. Натомість у конституціях Австрії (1920 p.), Ірландії (1937 p.), Німеччини (1949 p.), Франції (1958 p.), Португалії (1982 р.) і Фінляндії (1999 р.) закріплені більш-менш широкі комплекси норм, що регулюють різноманітні аспекти членства держави саме у ЄС.

Варто звернути увагу на те, що у конституціях Австрії, Греції, Португалії, Фінляндії згадується тільки Європейський Союз, а в конституції Бельгії — тільки Європейське Співтовариство. У конституціях Ірландії, Німеччини, Франції й Швеції йде посилання як на Співтовариства, так і на Союз.

Зазвичай норми, що юридично оформлюють членство держави у ЄС, містяться у статті чи статтях, присвячених міжнародно-правовим питанням: про дію міжнародно-правових норм у національному правопорядку та участь держави у міжнародних міждержавних організаціях. Виняток становлять австрійська та французька конституції. У Конституції Австрії переважна більшість положень про ЄС розташовані у окремому підрозділі «Європейський Союз» глави І «Загальні положення; Європейський Союз». Отже, їх віднесено до питань, що мають найважливіше значення для конституційного ладу держави. У Конституції Франції усі норми щодо ЄС містяться у розділі XV «Про Європейські Співтовариства і Європейський Союз».

Немає єдиного стандарту і щодо обсягу регулювання. Усі конституції мають норми, які санкціонують участь держави у міжнародних організаціях інтеграційного типу, що вимагає обмеження її суверенних повноважень. Але в Данії, Люксембурзі, Іспанії та Італії це — єдине питання, пов'язане з членством цих держав у ЄС, що урегульоване на рівні конституції. Дуже вузьке коло питань членства у ЄС міститься у конституціях Бельгії та Греції, а також шведському Акті про уряд. Натомість у конституціях інших держав-членів врегульовано такі питання, як порядок призначення представників держави в органах ЄС та здійснення контролю за їх діяльністю, дія норм права Співтовариств у національному правопорядку, право регіонів впливати на позицію держави з питань, що зачіпають їх інтереси, а також право громадян інших держав-членів на участь у муніципальних виборах та виборах до Європейського Парламенту.

Перш за все, слід звернути увагу на конституційні норми, що уповноважують приєднання держави до Європейського Союзу.

Членство у ЄС восьми держав ґрунтується на конституційних нормах, що містять загальне правило про передачу або обмеження суверенних повноважень держави на користь міжнародних організацій, без спеціального виокремлення випадку Європейського Союзу: ст. 9 Конституції Австрії, ст. 34 Конституції Бельгії, ст. 28 Конституції Греції, § 20 Конституційного Акту Данії, ст. 93 Конституції Іспанії, ст. 11 Конституції Італії, ст. 49bis Конституції Люксембургу, ст. 92 Конституції Нідерландів.

У конституціях чотирьох держав (Ірландії, ФРН, Франції, Швеції) можна знайти як норми, що розраховані на загальне правило, так і норми про участь держави саме у Європейському Союзі, які застосовуються як lexspecialis.

Лише в Конституції Португалії є норма про її членство в ЄС (п. 6 ст. 7), але немає жодних положень про можливість передачі або обмеження суверенітету на користь інших міжнародних організацій.

Нарешті, окремий випадок становить Конституція Фінляндії, у якій узагалі відсутні будь-які положення про передачу або обмеження суверенних повноважень на користь міжнародних організацій, у тому числі ЄС. Як виглядає, участь цієї держави у ЄС ґрунтується на секції 94 Конституції, що регулює порядок укладання державою міжнародних договорів.

Формулювання конституційних норм про обмеження суверенних прав держав-членів надзвичайно різноманітні. Йдеться про передачу суверенних повноважень (Німеччина), передачу федеральних повноважень (Австрія), передачу повноважень, що ґрунтуються на конституції (Іспанія), передачу права парламенту приймати рішення (Швеція), делегування повноважень, наданих органам влади конституцією (Данія), тимчасове надання здійснення повноважень, закріплених конституцією за законодавчою, виконавчою та судовою владою (Люксембург), надання здійснення визначеного повноваження (Бельгія), надання законодавчих, виконавчих і судових повноважень (Нідерланди), обмеження суверенітету (Італія). Конституція Греції (п. 2 ст. 28) регулює умови надання установам міжнародних організацій повноважень, передбачених конституцією, а у п. З — обмеження здійснення національного суверенітету.

Як видно, в одних випадках об'єктом є суверенні права (суверенітет) усієї держави, а в інших — права, надані конституцією органам держави.

У конституціях двох держав-членів використана інша юридична конструкція: мова йде про можливість укладання угоди з метою спільного здійснення повноважень, необхідних для заснування Європейського Союзу (Португалія), і про участь у Європейських Співтовариствах і Союзі на основі спільного здійснення державами-учасницями деяких своїх повноважень (Франція). При цьому у французькій конституції також говориться про «передачу повноважень», але лише у зв'язку із санкціонуванням участі держави в конкретних галузях співробітництва, — створенні Європейського економічно-монетарного союзу та встановленні норм щодо свободи пересування людей (ст. 88² Конституції).

Не менш різноманітними є суб'єкти, яким передаються повноваження держав-членів: Європейський Союз (ФРН, Франція, Португалія), Європейські Співтовариства (Швеція, Франція), міжнародна організація (Італія), міжнародні та наднаціональні організації (Іспанія), міжурядові організації або їхні органи (Австрія), установи міжнародних організацій (Греція), міжнародні установи (Нідерланди), міжнародні публічні установи (Бельгія), установи, підпорядковані міжнародному праву (Люксембург), міжнародні органи влади, створені взаємною угодою з іншими державами з метою сприяння міжнародним правовим нормам та співробітництву (Данія).

Слід звернути увагу також на практику встановлення умов, дотримання яких вимагається для передачі повноважень на користь ЄС: дотримання основ демократичного правління (Греція, ФРН), соціального та федеративного принципів, верховенства права (ФРН), принципу субсидіарності (Португалія, ФРН), непорушення прав людини (Греція), забезпечення рівня захисту прав людини, що є рівноцінним рівню, який надається національною конституцією (ФРН, Швеція) та Європейською Конвенцією про захист прав людини та основних свобод (Швеція), надання належної уваги меті економічного та соціального згуртування (Португалія).

У деяких випадках ця умова сформульована у вигляді мети, заради якої здійснюється обмеження суверенних повноважень: створення об'єднаної Європи (ФРН), створення світового порядку, що забезпечує мир і справедливість між націями (Італія), сприяння міжнародним правовим нормам та співробітництву (Данія).

Також ідеться про рівність та/або взаємність щодо інших держав при ухваленні рішення про уповноваження ЄС суверенними повноваженнями (Греція, Данія, Італія, Португалія, Франція). Конституції Греції й Франції наголошують на вільності такого кроку держави, а Конституція Люксембургу — на його тимчасовості. Із конституцій Австрії, Бельгії й Данії випливає, що можуть бути делеговані чи обмежені тільки певні повноваження. За Конституцією Греції передача конституційних повноважень або обмеження суверенітету повинні слугувати важливим національним інтересам або диктуватися ними.

У конституціях деяких держав-членів установлені особливі вимоги до процедури ухвалення правового акту (міжнародного договору або закону), що оформлює рішення про приєднання до ЄС або передачу повноважень на його користь: отримання згоди верхньої палати парламенту (ФРН, Австрія), кваліфікована більшість у парламенті (Греція, Швеція, Данія), ухвалення органічного закону (Іспанія).

Конституції деяких держав-членів передбачають спеціальну процедуру затвердження міжнародного договору у випадку його конфлікту з конституцією, що зазвичай, має місце у випадку установчих договорів Співтовариств і Союзу та угод про внесення до них змін. Це може бути внесення попередніх змін до конституції (наприклад, в Іспанії, Франції) або ухвалення договору кваліфікованою більшістю голосів депутатів парламенту (приміром, у Нідерландах, Португалії, Фінляндії, ФРН). Таким чином, останній варіант дозволяє фактичну зміну конституції без формального затвердження поправок до неї.

У конституціях трьох держав-членів містяться специфічні положення, що стосуються їх участі у певних галузях співробітництва в рамках ЄС.

У ст. 88² Конституції Франції спеціально виокремлені два питання: створення Європейського економічно-монетарного союзу та регулювання свободи пересування людей. Стаття 23f Конституції Австрії встановлює додаткові вимоги до процедури прийняття рішень про участь держави у співробітництві в рамках другої і третьої опор ЄС. Особливо це стосується участі у заходах із створення спільної оборони Євросоюзу, зокрема, участі у миротворчих та інших військових операціях. Конституція Ірландії (пункти 6 і 8 ст. 29) дозволяє здійснити вибір певних варіантів зобов'язань для держави, дозволені відповідно установчими договорами ЄС, за умови отримання попередньої згоди обох палат парламенту. Більше того, у п. 9 ст. 7 міститься пряма заборона на участь Ірландії у заходах із створення спільної військової оборони держав-членів Союзу, передбачених Ніццькою угодою.

Один із найцікавіших наслідків участі держави-члена у ЄС, — це фактичний перерозподіл повноважень між різними гілками влади усередині країни, що формально не передбачається національними конституціями. Головна причина цього полягає у тому, що законодавчу владу в ЄС має Рада Союзу, до якої входять представники виконавчої гілки влади держав-членів.

Зважаючи на надзвичайно широке коло питань, які регулюються правом ЄС без потреби ухвалення національних законів, у результаті маємо приховану узурпацію виконавчою владою повноважень законодавчої гілки влади. Звідси так звана проблема демократичного дефіциту в діяльності Союзу. На рівні ЄС цю проблему намагаються вирішити, перш за все, шляхом розширення повноважень Європейського Парламенту. На національному рівні — шляхом контролю за призначенням представників держави у інститутах та органах ЄС, а також контролю за їх діяльністю. У деяких державах-членах ці норми були закріплені не лише у законодавстві, а також і в конституціях.

Лише у конституціях Португалії та Австрії знаходимо положення про призначення посадових осіб - представників держави в органах Союзу. У Португалії обмежилися включенням до Конституції однієї норми, згідно з якою до переліку виключних законодавчих повноважень Парламенту належить встановлення правил призначення членів органів ЄС, за винятком Європейської Комісії (п. «р» ст. 164). У статті 23с Конституції Австрії процедура призначення усіх представників цієї держави-члена в інститутах і органах ЄС віднесена до компетенції федерального уряду і врегульована дуже детально.

Питання про забезпечення контролю за діяльністю представників від держави-члена в інститутах і органах ЄС врегульовано у конституціях Австрії, Бельгії, Греції, Португалії, Фінляндії, Франції, ФРН. Схема здійснення контролю загалом типова. З питань, що належать до сфери компетенції парламенту, цей орган має право здійснювати моніторинг за діями уряду на стадіях розробки й ухвалення рішень на національному та/або європейському рівнях. При цьому парламент може надавати рекомендації уряду, що, зазвичай, не мають юридично обов'язкової сили. Зі свого боку, уряд зобов'язаний надавати парламенту відповідну інформацію та враховувати отримані рекомендації.

У конституціях деяких держав здійснення контролю не деталізоване. Так, у Конституції Португалії обмежилися лише вказівкою на право парламенту здійснювати моніторинг та оцінку участі держави у процесі «імплементації Європейського Союзу» (п. «f» ст. 163) та обов'язку уряду надавати парламенту відповідну інформацію (пп. «і» п. 1 ст. 197). Згідно з п. 8 ст. 70 Конституції Греції парламент уповноважений ухвалити спосіб, у який уряд повинен «інформувати парламент з питань, що становлять предмет регулятивних актів у межах Європейського Союзу», а парламент — має право обговорити їх.

В Основному Законі ФРН, конституціях Австрії, Франції і Фінляндії здійснення контролю врегульоване досить детально.

Участь держави в ЄС порушує конституційний баланс у ще одному важливому питанні: про розподіл повноважень між регіонами та центральною (як правило, федеральною) владою.

Регіоналізацію можна вважати однією з найдинамічніших тенденцій конституційно-правового розвитку держав-членів ЄС. У деяких державах конституційна автономія місцевих громад поступово була визнана одним із фундаментальних конституційно-правових принципів. У ЄС питанню розвитку регіонів надається дуже серйозна увага. Зокрема, створено спеціальний орган їх представництва — Комітет регіонів, що має консультативний статус і впливає на процес прийняття законодавчих актів із широкого кола питань. «Європа регіонів» — одна з найпотужніших ідей сьогодення і, до певної міри, один з альтернативних варіантів розвитку Союзу (на відміну від ЄС як федерації держав-членів). В установчих договорах Союзу та Співтовариств регіональним та місцевим органам влади присвячені численні норми.

Як показав досвід, вплив участі держави-члена у ЄС на політичний статус її регіонів неоднаковий. Приміром, у Німеччині та Австрії визнається, що землі зазнали втрат владних повноважень. Причина в тому, що конституційні положення про право регіонів впливати на хід ухвалення законів із певних питань фактично не діють, якщо з цих питань ухвалюється законодавчий акт ЄС. З іншого боку, європейська інтеграція загалом позитивно вплинула на посилення ролі регіонів в Італії, Греції, Іспанії, Нідерландах. Лише у конституціях Австрії, Бельгії, Португалії та ФРН можна знайти норми, присвячені цьому питанню.

У конституціях деяких держав-членів можна знайти норми, що стосуються питання про дію у внутрішньому правопорядку правових актів ЄС — вони встановлюють принципи верховенства та прямої дії права ЄС.

У правових системах усіх держав-членів право ЄС — як судова практика, так і доктрина — виокремлює його в окрему категорію джерел національного права, в тому числі конституційного.

За зразок нормативно-правового регулювання цього питання може слугувати Конституція Нідерландів. У її ст. 93 викладено принцип прямої дії: «Положення договорів і резолюцій міжнародних установ, що можуть бути обов'язковими для всіх осіб у силу свого змісту, стають обов'язковими після їх публікації». У ст. 94 сформульовано принцип верховенства: «Чинні у Королівстві законодавчі акти не застосовуються, якщо таке застосовування суперечить положенням договорів, що є обов'язковими для усіх осіб, або положенням резолюцій міжнародних установ».

Особливу специфіку має дія права ЄС у правовій системі Великобританії, у якій принцип верховенства права ЄС прямо суперечить основоположному конституційному принципу суверенітету Парламенту (за яким лише Парламент має право ухвалити закон, а закон може врегулювати будь-яке питання). Таким чином, фактично Парламент утратив частину свого суверенітету. Втім, деякі британські правознавці вважають, що така ситуація є юридичною аномалією, і Парламент може будь-коли без особливих проблем «відновити» свій суверенітет, якого він за будь-яких умов втратити не може. Запровадження права ЄС у правову систему Великобританії було здійснено відповідно до прийнятого у 1972 р. Акта про Європейські співтовариства.

Нарешті, конституції більшості держав-членів містять положення про право громадян інших держав-членів Союзу брати участь у муніципальних виборах цієї держави, а також у виборах до Європейського Парламенту.

У конституціях Бельгії, Іспанії та ФРН можна знайти лише загальну вказівку на ці права. Конституції інших держав, наприклад, Австрії та Португалії, містять досить детальні норми. Деякі конституції встановлюють несумісність мандата депутата Євро-парламенту з іншими представницькими мандатами.

Отже, членство в Європейському Союзі здійснює серйозний вплив на конституційне право держав-членів. Більше того, право ЄС здійснює колосальний вплив також на держави, що не мають членства у ЄС і навіть не планують такого членства. Мова йде про адаптацію законодавства таких держав до права ЄС, що є необхідною передумовою належного виконання міжнародних угод (переважно з питань економічного співробітництва). Це повною мірою стосується й України, законотворчий процес якої орієнтується на врахування положень права ЄС.