Конституційне право зарубіжних країн

Федеративна Республіка Німеччина — високорозвинена європейська країна. Вона займає 4-е місце у світі за обсягом внутрішнього валового продукту (ВВП) після США, Китаю, Японії і 15-е, поряд із Францією — за часткою ВВП на душу населення. У сучасних межах Німеччина існує з 3 жовтня 1990 року — дати вступу колишньої НДР до складу ФРН. П'ять колишніх земель Німецької Демократичної Республіки стали землями (суб'єктами федерації) ФРН. У зв'язку з об'єднанням Німеччини конституція 1949 р. піддалася змінам, але продовжує діяти. Договір про об'єднання ФРН і НДР був підписаний 31 серпня 1990 р. До його підписання діяв Договір про створення валютного, економічного і соціального союзу від 18 травня 1990 р. 1 жовтня 1990 р. у Москві між СРСР, США, Великобританією, Францією, ФРН і НДР був підписаний Договір про остаточне врегулювання щодо Німеччини.

Германське право належить до континентально-європейського правового кола і бере свій початок як в римському праві, так і в праві різних германських племен.

Римське право стало застосовуватись у Німеччині в XV й XVI століттях, але воно не витіснило цілком германського звичаєвого права.

З XVIII ст. германське право знову почало набирати сили. Великі кодифікації, Пруське Загальне Земельне Право 1794 р. та австрійська Збірка Загальних Громадянських Законів, прийшли на зміну римському праву і допомогли затвердитися численним германським правовим ідеям, наприклад, щодо усного судового розгляду.

На кримінальне і процесуальне, а також державне і адміністративне право значно вплинули ідеї Французької революції, французькі кодифікації XIX ст. та англійське право.

Уніфікувати германське право вдалось після заснування в 1871 р. імперії за допомогою важливих законодавчих творів: Кримінального кодексу 1871 p., Закону про судоустрій, Кримінального процесуального кодексу та Цивільного процесуального кодексу 1877 p., Германського громадянського уложення 1897 р.

Германське громадянське уложення — це суміш римського і германського права. Про його значення свідчить також факт, що воно вплинуло як на цивільне право Японії й Греції, так і на правопорядок Австрії, Швейцарії, Туреччини, Бразилії, Мексики й Перу.

Із закінченням 1992 і початком 1993 року став дійсністю європейський внутрішній ринок й територія, на якій забезпечено вільне переміщення товарів, людей, побутових послуг і капіталу. Ця прогресуюча європейська інтеграція веде до подальшого зближення національних правопорядків країн-членів.

Федеративна Республіка Німеччина розташована в серці Європи, її оточують дев'ять сусідніх держав: Данія на півночі. Нідерланди, Бельгія, Люксембург і Франція на заході, Швейцарія і Австрія на півдні та Чеська Республіка і Польща на сході. Це центральне місцезнаходження набуло ще більшого значення з часу одержання Німеччиною державної єдності 3 жовтня 1990 року. Більше ніж будь-коли Федеративна Республіка, так би мовити, поворотним кругом між Сходом і Заходом, а також між Скандинавією і Середземномор'ям. Будучи тісно пов'язаною з Європейським співтовариством і НАТО, Німеччина утворює міст до середньоєвропейських і східноєвропейських держав.

Державна територія Федеративної Республіки Німеччина становить 355,8 тис. кв. км. Найбільша довжина повітряним шляхом з півночі на південь дорівнює 876 км, із заходу на схід — 640 км. Крайніми прикордонними пунктами є: Ліст на острові Зільт на півночі, саксонська Дешка на сході, баварський Обередорф на півдні і Зельфкант (Північний Рейн-Вестфалія) на заході. Кордони Федеративної Республіки мають загальну довжину 3758 км.

Німеччина налічує близько 83 млн жителів. Федеративна Республіка є після Росії найбільше заселеною державою Європи порівняно з Італію (58), Великобританією (57), Францією (56 млн мешканців). Проте за своєю площею Німеччина поступається Франції з її 544 тис. та Іспанії з 505 тис. кв. км.

§ 1. Конституція

Німеччина як єдина держава існує понад 100 років. За цей час були прийняті три загальнонімецькі конституції. Прийняття кожної з них відповідало перехідним етапам в історії розвитку держави.

Перша конституція Німеччини була дарована Імператором Вільгельмом І в 1871 р. Вона юридично закріпила об'єднання країни. 6 лютого 1919 р. Національні збори, обрані на підставі загальних виборів і наділенні установчими повноваженнями, прийняли другу загальногерманську конституцію, яка увійшла в історію, як Веймарська (м. Веймар, де проходило засідання Національних зборів). Це була одна з найдемократичніших конституцій свого часу. Разом з тим, конструкцію державної влади, яка була закріплена конституцією, навряд чи можна вважати вдалою. Великі повноваження голови держави вкупі з тривалим терміном повноважень (7 років), відсутність реальної «стримуючої» противаги в особі парламенту, права якого були значно урізані, призвели до узурпації влади в країні фашистами в 30-х роках XX ст.

Нині діюча конституція Німеччини 1949 р. офіційно іменується Основним законом. Основний закон Федеративної Республіки Німеччина був створений у 1949 р. з метою надання державі на «перехідний період» нового, вільнодемократичного ладу. Основний закон був задуманий не як остаточна конституція, а як тимчасовий закон. За народом Німеччини залишалося право «у вільному самовизначенні досягти єдності і свободи Німеччини». Згодом Основний закон виявився здатним нести навантаження фундаментом стабільного демократичного суспільства. Заповідь Основного закону про возз'єднання була виконана у 1990 р. На засадах Договору про об'єднання, який регулював вступ НДР до Федеративної Республіки, по-новому були сформульовані преамбула і заключна стаття Основного закону. Відтепер текст конституції документує, що німецький народ із приєднанням НДР знову досяг своєї єдності. Від 3 жовтня 1990 р. Основний закон є чинним для всієї Німеччини.

Його основні засади у вигляді «франкфуртських документів» були розроблені у червні 1948 р. на конференції представників окупаційної влади з прем'єр-міністрами земель у Франкфурті-на-Майні. На цій же конференції був створений комітет з 22 німецьких фахівців у галузі конституційного права, який відповідно до «франкфуртських документів» підготував проект конституції. Для остаточної редакції і ухвалення проекту конституції була сформована парламентська рада із 65 представників земель. Робота парламентської ради до самого прийняття конституції проходила під контролем і тиском влади країн Заходу. Після прийняття Основного закону парламентською радою, його ухвалення окупаційними владами і ратифікацією ландтагами земель 23 травня 1949 р. відбулася процедура його підписання.

Конституція ФРН має елемент октроїрованості, оскільки в процесі її розробки та прийняття була велика роль окупаційних влад. Безсумнівним впливом західної окупаційної влади можна пояснити і зміст ст. 24, яка передбачає обмеження суверенітету ФРН, який припускає можливість «передати верховну владу міждержавним установленням».

У цілому, конституція ФРН подібно до інших післявоєнних конституцій є відображенням нового співвідношення соціальних сил як усередині країни, так і на міжнародній арені. Конституція Німеччини виходить із принципів загальнолюдських цінностей: демократії, розподілу влади, рівності, справедливості тощо. Федеративна Республіка Німеччина визначається конституцією як демократична, соціальна і правова держава. В багатьох місцях конституції можна відчути прагнення уникнути помилок, що призвели до падіння демократичної Веймарської республіки. Законодавцями у 1948 р. були, як зазначалося вище, прем'єр-міністри утворених у західних окупаційних зонах земель і Парламентська рада, яка була обрана ландтагами. Ця Рада за головуванням Конрада Аденауера схвалила основний закон, що був оприлюднений 23 травня 1949 р.

Під час урочистостей до 40-го ювілею Федеративної Республіки у 1989 р. Основний закон був визнаний найкращою і найвільнішою Конституцією, яка будь-коли існувала на німецькій землі. Його вимоги стали дійсністю суспільства. Як жодна інша серед колишніх німецьких конституцій, Основний закон увійшов у свідомість громадян і визнавався ними. З Основним законом була народжена держава, яку до сьогодні оминали серйозні конституційні кризи.

Основні права. На першому місці у конституції закріплено каталог основних прав і обов'язків держави щодо поважання і захисту гідності людини. Ця гарантія доповнюється загальним правом на вільний розвиток особистості. Надається широкий захист від протиправних втручань держави. На поважання людської гідності і свободу особистості можуть розраховувати рівною мірою як німці, так й іноземці. До класичних прав, що називає Основний закон, належить свобода віросповідання, свобода слова (включаючи свободу преси) і гарантія власності. Сюди належать також свобода мистецтва і науки, право утворювання коаліцій, право захисту таємниці листування, поштових і телеграфних відправлень, принциповий захист від примусу до праці й примусової роботи, недоторканність житла, а також право відмовлятися від військової служби з міркувань совісті.

Громадянські права, що на протилежність вищеназваним стосуються лише німецьких громадян, торкаються переважно політичних прав співучасті і права вільної професійної діяльності. По суті, сюди належать право на проведення зборів, право засновувати спілки і товариства, право вільного пересування територією Федеративної Республіки (включаючи виїзд), право вибору професії і роботи за фахом, заборона видачі громадян іншим державам, а також виборче право.

Поруч із правами свободи стоять права рівноправності. Основний закон конкретизує загальне положення про рівність всіх людей перед законом визначенням, що ніхто не може зазнати обмежень або одержати перевагу завдяки статі, походженню, расі, мові, батьківщині, вірі, або політичному світогляду. Виразно зазначається рівноправність чоловіка і жінки, і, нарешті, конституція гарантує всім німцям рівний доступ до громадських служб.

Основні права розглядають також відношення окремого громадянина до таких соціальних об'єднань, як шлюб, сім'я, церква, школа, але також держави, надто у її властивості як соціальна держава. Вони частково гарантують громадянинові безпосередні домагання на послуги з боку держави, як, наприклад, на державне забезпечення.

Основним правом, що вже за своєю суттю стосується лише іноземців, є вперше гарантоване в німецькій конституції право притулку, яке дає політичне переслідуваним іноземцям право на політичний притулок на терені Федеративної Республіки. Багаторічне, а останніми роками майже неконтрольоване прибуття до Німеччини сотень тисяч шукачів притулку, що в переважній більшості не зазнавали ніякого політичного переслідування у своїх країнах і мали лише економічні мотиви в своїх домаганнях на отримання притулку, загрожувало вичерпати можливість застосування основного плану на політичний притулок до дійсно переслідуваним.

Після довгих, здебільшого палких дебатів між прихильниками необмежено діючого від 1949 р. безприкладного у світі основного права на політичний притулок і поборниками нової редакції права на притулок, що відповідає дійсності, з метою збереження його основного значення і приведення у відповідність із правовими нормами всіх інших країн ЄС була схвалена потрібними для цього двома третинами голосів Німецького бундестагу поправка до права на політичний притулок. Не торкаючись основного положення «Переслідувані з політичних мотивів мають право на притулок», від липня 1993 р. діє нова стаття Основного закону, що уможливлює нову процедуру розглядання заяв щодо надання притулку. Наріжними положеннями нового формулювання права на притулок є:

- іноземці з держав ЄС або «надійних третіх країн», тобто країн, де гарантується застосування Женевської конвенції про біженців і Європейської конвенції про права людини, не можуть посилатися на право політичного притулку; не виникає навіть (тимчасового) права на отримання притулку;

— процедура розглядання заяв щодо надання притулку скорочується;

— внаслідок запобіжних заходів унеможливлюється багаторазове одержання державної допомоги;

— прожитковий мінімум шукачів притулку забезпечується принципово шляхом натуральної допомоги.

Окремі основні права можуть згідно з конституцією обмежуватися безпосередньо законом або посередньо на підставі певного закону. Але ніколи ніякий закон на може змінювати суттєвого змісту основного права. Основні права є безпосередньо діючим правом. Це одне з найважливіших нововведень Основного закону порівняно з колишніми конституціями, каталоги основних прав яких у правовому відношенні базувалися на зобов'язуючих програмних деклараціях. Сьогодні усі три гілки державної влади, парламенти як законодавці, так само, як і уряди, суди, адміністративні органи, поліція і збройні сили зобов'язані суворо дотримуватися основних прав. Кожний громадянин має право оскаржити рішення або дії держави у Федеральному конституційному суді, якщо він відчуває себе позбавленим одного із основних прав. Внаслідок приєднання до Європейської конвенції захисту прав людини і основних свобод у 1952 р. Федеративна Республіка Німеччина від 1955 р. підлягає міжнародному контролю за дотриманням прав людини. Стаття 25 цієї Конвенції дає право громадянам країн, що її підписали, на оскарження дій власної держави перед Європейською комісією і Європейською судовою палатою. У 1973 р. Федеративна Республіка ратифікувала також Міжнародні пакти прав людини Організації Об'єднаних Націй.

§ 2. Партії і вибори

У сучасній демократії конститутивне значення мають політичні партії, що конкурують між собою. Обрані на певний час, вони виконують політичні завдання керування і контрольні функції. Партії відіграють значну роль у формуванні політики.

Основний закон враховує цю обставину і присвячує партіям окрему статтю (ст. 21). Вона наголошує: «Партії беруть участь у політичному волевиявленні народу, їх заснування вільне, їх внутрішній устрій має відповідати демократичним засадам. Вони повинні давати звіт громадськості про походження своїх коштів».

У Німеччині існує багатопартійна система. Згідно з діючою Конституцією, саме вона сприяє формуванню політичної волі народу. На сьогодні найвпливовішими партіями є: Християнсько-демократичний союз (ХДС), яка була створена після Другої світової війни, як партія, яка спирається на засади християнського розуміння людини і її відповідальності за свої справи перед Богом. Основний напрям у діяльності цієї партії за сучасних умов є орієнтація на екологічно спрямовану ринкову економіку; Християнсько-соціальний союз (ХСС), який існує тільки на території Баварії, соціальна база його — католицьке населення цієї землі. Кінцева мета діяльності партії аналогічна позиціям ХДС; Соціал-демократична партія Німеччини (СДПН) — найстаріша партія (створена ще у останній третині XIX ст.) на сьогодні — провідна ліва партія у країні. Вона виступає за економічне перетворення ринкової економіки, соціальну справедливість, збереження приватної власності, охорону і збереження існуючої держави; Вільна демократична партія (ВДП) — невелика права, але дуже впливова партія. Вона обстоює вільні ринкові відносини, виступає проти ведення планового господарства. Має велику підтримку у колах інтелігенції; Партія зелених (Союз '90/Зелені) — екологічна і антивоєнна партія, яка виступає за екологічний гуманізм, здійснює заходи щодо поліпшення роботи енергетики, підприємств, транспорту, а також житлового будівництва; Партія демократичного соціалізму (ПДС) — ліва партія, наступниця колишньої СЄПН (яка колись була керівною в НДР). Вона користується певною підтримкою в землях, які були створені на території колишньої НДР. Програма партії визначає, що вона підтримує ринкову економіку, виступає за екологічну безпеку, охорону природи, права людини.

Традиційно у країні точиться боротьба між двома найбільш впливовими партіями — правий блок ХДС/ХСС та ліва СДПН. Голоси, які збирають ці партії, поділяються більш менш порівну, тому ні одна з них не може самостійно сформувати уряд — кожній з них потрібен союзник. ВДП, яка займає третє місце на виборах, виступає як такий союзник. Вона підтримує то одну, то другу партію і бере участь у формуванні уряду.

Що стосується Республіканської партії (РП), то це відверто правоекстремістська партія, яка проголошує націоналістичні погляди, має певний вплив у деяких землях, наприклад, вона має своїх представників у ландтагу Баварії. Відповідальність за соціальні проблеми вона цілком покладає на іноземних робітників і вимагає їх видворення з країни, також вимагає посилення правоохоронних органів і називає себе партією «закону і порядку».

Партії в Бундестагу. Після перших загальнонімецьких виборів 1990 р. у німецькому Бундестагу представлені шість партій. Це — Християнсько-демократичний союз Німеччини (ХДС), Соціал-демократична партія Німеччини (СДПН), Вільна демократична партія Німеччини (ВДП), Християнсько-соціальний союз (ХСС), Партія демократичного соціалізму і об'єднана за списком група Союз '90 Зелені. ХДС не має земельної спілки у Баварії, в той час як ХСС виступає лише у Баварії. Проте у Бундестагу ХДС і ХСС утворюють спільну фракцію. СДП, ХДС, ХСС і ВДП виникли між 1945 і 1947 роками у західних федеральних землях. СДП була заново організована за тією ж назвою, що і партія, яка раніше обиралася переважно робітниками і була заборонена гітлерівським режимом у 1933 році. Інші партії були новими партіями. Християнські партії ХДС і ХСС на протилежність старій Католицькій центристській партії за часів Веймарської республіки зверталися до виборців обох християнських конфесій. ВДП у своїй програмі орієнтувалася на традиції німецького лібералізму.

Ці чотири партії протягом більше чотирьох десятиріч від їх заснування пройшли значні зміни. На рівні федерації протягом цього часу вони всі принаймні один раз створювали коаліції одна з одною або були в опозиції. Сьогодні вони вважають себе народними партіями, що представляють всі верстви суспільства. Вони мають різні крила, що віддзеркалюють різноманітні позиції у лавах однієї партії.

Від 1983 до 1990 років у Бундестагу була представлена партія «Зелених». Вона була заснована на рівні федерації у 1979 p., а з бігом часу ввійшла до кількох земельних парламентів. Партія, яку спочатку об'єднувала супротивників атомної енергії і групи протесту з пацифістськими тенденціями, виникла із радикального Руху за охорону навколишнього середовища. Під час виборів до Бундестагу у 1990 р. Зелені не набрали потрібних п'яти відсотків голосів. Проте об'єднаний з ними за списком «Союз '90» спромігся ввійти до Бундестагу. Це угруповання походить від руху за громадянські права, який у 1989-90 роках разом з іншими партіями і рухами досяг змін у колишній НДР. Партії «Союз '90» і «Зелені» 14 травня 1993 р. об'єдналися в одну партію «Союз '90/Зелені», яку 1994 р. було обрано до Бундестагу.

ПДС, як вже зазначалося, є наступницею колишньої державної партії НДР — Соціалістичної Єдиної Партії Німеччини (СЄПН). В об'єднаній Німеччині вона не змогла стати великою політичною силою. ПДС увійшла у 1990 р. до німецького Бундестагу, так само як і об'єднана за списком група «Союз '90/Зелені», лише з причини спеціального регулювання для партій у нових федеральних землях — роздільне застосування п'ятивідсоткового обмеження у нових і старих землях. Під час виборів до Бундестагу в 1994 р. ПДС увійшла до Бундестагу на основі чотирьох прямих мандатів, здобутих у Берліні.

П'ятивідсоткове обмеження. Із тих 36 партій, що брали участь у перших виборах до Бундестагу у 1949 р., в обраному 1990 р. парламенті залишилося лише чотири. Ця концентрація пояснюється, передусім, запровадженим у 1953 р. і загостреним у 1957 р. застереженням щодо обмеження. Відповідно до нього у парламент проходять тільки ті партії, які отримають щонайменше п'ять відсотків дійсних голосів виборців або три прямих мандати. Федеральний конституційний суд визнав це застереження. Метою цього регулювання було уникнення розщеплення політичного ландшафту після досвіду з Веймарською республікою і створення здатної до врядування більшості.

Щодо представництва національних меншин п'ятивідсоткове обмеження не застережується. Так, наприклад, Південно-Шлезвізька спілка виборців, що репрезентує датську меншість, має одного депутата в ландтагу Шлезвігу-Гольштейна, хоча він набрав менше п'яти відсотків голосів.

Дуже відрізняється від виборів до Бундестагу та ландтагу картина комунальних виборів на рівні районів і общин. Тут важливу роль часто відіграють так звані «ратушні партії» у вигляді виборчих товариств.

Вибори і референдум. Населення Німеччини обирає нижню палату парламенту — Бундестаг, законодавчі органи влади земель — ландтаги, а також місцеві органи влади: крейстаги в районах, представництва в громадах (у містах обираються збори місцевих уповноважених або рада міста).

Виборче право ФРН має широке коло джерел, до яких належать: основний закон ФРН, конституції земель, державно-правові закони, акти виконавчої влади, рішення судів. У них містяться положення, які стосуються організації та порядку проведення виборів, способів голосування. Основний закон ФРН закріплює лише загальні принципи виборчого права (ст. 38), зазначаючи, що вибори повинні проводитись на підставі загального, прямого, вільного і рівного виборчого права, а також таємного голосування. Його детальну регламентацію Конституція відносить до ведення федерального законодавства.

Попередніх виборів не буває. Кандидати на вибори висуваються партіями. Система виборів до Бундестагу є «персоналізованим правом пропорційних виборів». Кожний виборець має два голоси. Першим голосом він обирає кандидата свого виборчого округу, а саме, за відносним мажоритарним виборчим правом: хто одержить більшість голосів, той є обраний (перші голоси). Другим голосом він вирішує долю депутатів, які потрапляють до Бундестагу через так звані земельні списки партій (другі голоси). Голоси із окремих виборчих округів і за земельними списками підраховуються таким чином, що Бундестаг складається майже в такому самому співвідношенні, яке є в розподілі за окремими партіями. Якщо якась партія отримала у виборчих округах більше прямих мандатів, ніж їй належало б за її часткою голосів, то вона має право залишити собі ці «переважуючи мандати». У таких випадках Бундестаг має більше ніж 656 передбачених законом членів, тому у Бундестагу зараз 672 депутати. Завдяки земельним спискам виборче право має на меті бачити представленими у парламенті всі партії відповідно до відданих за них голосів. З другого боку, прямі вибори у виборчих округах дають громадянам можливість віддати перевагу певним політикам. Як правило, населення виявляє до виборів великий інтерес. У виборах до Бундестагу 1994 р. взяли участь 79,1 відсотка виборців. Під час виборів до ландтагів і комунальних виборів кількість учасників коливається, але здебільшого становить приблизно 70 відсотків.

Члени і фінанси. За станом на 1994 р. партії, що представлені у Бундестагу, мали таку кількість членів: СДН — 851 тис, ХДС -690 тис, ХСС -177 тис. ВДП — 94 тис, ПДС — 123 тис, Союз '90/ Зелені — 43 тис. Усі партії збирають внески від своїх членів. Але таким чином вони можуть лише частково покрити свої фінансові потреби. Не вистачає також і пожертвувань, які дають партіям їх симпатики. Крім того, це містить у собі небезпеку, що надто великі жертводавці можуть мати вплив на волевиявлення партії. Тому згідно з законом про фінансування партій, що набув чинності 1 січня 1994 p., партії під час виборів до Бундестагу, Європейського парламенту та ландтагів одержують від держави за кількість дійсних голосів до п'яти мільйонів — 1,30 марки за голос. За кожний подальший голос надається одна марка. Крім того, виплачуються п'ятдесят пфенігів за кожну марку, яку окрема партія одержує від членських внесків або пожертвувань. Ці суми не повинні перевищувати річні доходи партії. Дотації для всіх партій разом не можуть перевищувати 230 мільйонів марок.

§ 3. Основи державного ладу

П'ять принципів визначають державний лад Основного закону: Німеччина є республікою і демократією, федеративною державою, правовою державою й соціальною державою.

Республіканська державна форма знаходить свій конституційний вираз передусім у назві «Федеративна Республіка Німеччина». Зовнішньо вона виявляється у тому, що главою держави є призначений шляхом виборів федеральний президент. Основною демократичною державною формою є принцип народного суверенітету. Конституція наголошує, що вся державна влада виходить від народу. При цьому Основній закон висловився за посередню, представницьку демократію. Це означає: державна влада має визнаватися і схвалюватися народом, але вона, за винятком виборів, не виконується безпосередньо через рішення народу. Це доручається «спеціальним органам» законодавства виконавчої влади і судочинства. Сам народ виконує належну йому державну владу переважно у виборах парламенту, що періодично повторюються. Такі форми безпосередньої демократії, як референдум або народна ініціатива, Основний закон, на відміну від деяких конституції земель передбачає лише у винятковому випадку, а саме, тільки тоді, коли мова йде про поділ території Федеративної Республіки. Основний закон висловився за концепцію «спірної демократії». Це походить із досвіду Веймарської республіки, що була похована радикальними антиконституційними партіями. Основною думкою спірної демократії є те, що вільна гра політичних сил мусить припинитися там, де демократія має бути усунена засобами демократії. Тому Основний закон відкриває можливість через Федеральний конституційний суд заборонити такі партії, що хочуть заподіяти шкоду демократичному ладові або усунути його.

Конституційне надання переваги федеральній державі означає, що не лише федерації, а і 16 окремим федеральним землям надається ранг держав. Вони мають власну, обмежену на певні царини, верховну владу, яку вони виконують власним законодавством, виконавчою владою і судочинством. Після розподілу державних завдань і компетенцій між федерацією і землями центр ваги законодавства всупереч конституційно-правовому задуму падає дійсно на центральну державу, федерацію, в той час, як до компетенції земель належить передусім урядування, тобто виконання законів. Цей розподіл завдань є суттєвим елементом системи Основного закону щодо поділу влади і її балансу.

Ядром принципу правової держави, як це здійснюється в Основному законі, є поділ влади. Функції державної влади долучаються незалежним один від одного органам законодавства, виконавчої влади і судочинства. Значення розподілу компетенцій полягає у стримуванні державної влади шляхом взаємного контролю обмежень. Таким чином, він служить захисту свободи окремої особи. Другим суттєвим принципом правової держави є непорушна чинність закону для всіх державних дій. Цей принцип закономірності управління передбачає, що виконавча влада не може порушувати діюче право, надто конституцію і закони (перевага закону); крім того, втручання у сферу прав і свобод окремої особи вимагає формальної підстави закону (застереження закону). Усі дії державної влади можуть перевірятися незалежними суддями щодо їх відповідності праву, якщо потерпілий їх оскаржує.

Принцип соціальної держави є сучасним доповненням традиційного мислення щодо правової держави. Він зобов'язує державу знаходити соціально незабезпечених і постійно дбати про соціальну справедливість. Численні закони і вироки судів наповнили цей принцип життям. Соціальна держава виявляється у соціальному страхуванні з його пенсіями за віком та у разі інвалідності, виплатами у разі хвороби та безробіття, у соціальній допомозі малозабезпеченим, у допомозі на утримання житла, у виплатах для сімей з дітьми, таких, як гроші на дітей, у праві на захист праці й права на робочий час тощо. Щодо конкретного формулювання принципів економічного ладу Основний закон не робить виразних зобов'язань: він залишається економічно нейтральним. Але свобода законодавця щодо розробки засад економічного ладу обмежується вимогами правової держави, а крім того, основними правами на власність і правом на спадщину, а також основним правом свободи вибору професії.

Зміни Основного закону. Основний закон може бути зміненим лише за згодою двох третин членів Бундестагу (парламенту) і двох третин голосів Бундесрату (палата земель). Оскільки одна партія або коаліція партій надзвичайно рідко має таку більшість як в бундестагу, так і бундесраті, то зміна Основного закону вимагає дуже широкого консенсусу. Вона можлива лише тоді, коли також частина опозиції голосує за неї.

Деякі положення Основного закону на можуть бути зміненими навіть більшістю у дві третини голосів. До цих недоторканних засад конституції належать федеральний державний лад, поділ влади, принципи демократії, правової і соціально суттєвої держави. Недоторканними є також визначення гідності людини і суттєві основні права рівності і свободи.

15 листопада 1994 р. набрали чинності найостанніші зміни в Основному законі ФРН. По-перше, вони відображають державну мету в галузі захисту довкілля та фактичного запровадження рівноправності жінок і чоловіків, а також стосовно захисту інвалідів.

По-друге, внесено відповідні зміни до питань розподілу законодавчої компетенції між федерацією та федеральними землями.

Наступна зміна конституції була викликана Маастрихтською угодою. Нова — «європейська» — ст. 23 Основного закону чітко визначає, що Федеративна Республіка Німеччина прагла до об'єднаної Європи з демократичною, державно-правовою, соціальною, та федеративною структурою. При цьому особливу роль відіграє принцип субсидіарності. Нова ст. 23 регулює також питання, яку роль відіграватимуть Бундестаг та федеральні землі в процесі подальшого розвитку європейської інтеграції.

§ 4. Вищі органи державної влади

Конституційними органами із переважно легіслативними (законодавчими) завданнями є Бундестаг і Бундесрат. Виконавчі завдання, тобто державні дії, здійснюють передусім федеральний уряд з федеральним канцлером та федеральний Президент. Функція судочинства на конституційному рівні припадає на Федеральний конституційний суд.

Федеральний Президент. Главою держави Федеративній Республіці Німеччина є федеральний Президент. Він обирається строком на п'ять років Федеральними зборами — конституційним органом, що скликається лише з цією метою. Він складається із депутатів Бундестагу, а також рівної їм кількості делегатів, що обираються парламентами земель. Часом до Федеральних зборів висуваються видатні і заслужені особи, які не належать до парламенту землі. Федеральний Президент обирається більшістю голосів Федеральних зборів строком на п'ять років. Дозволяються одноразові перевибори.

Федеральний Президент представляє Федеративну Республіку Німеччина з точки зору міжнародного права. Він укладає від імені федерації договори з іноземними країнами, акредитує і приймає послів. Сама ж зовнішня політика є справою федерального уряду.

Федеральний Президент призначає і звільняє федеральних суддів, урядовців федеральних установ, офіцерів і унтер-офіцерів. Він може милувати злочинців. Він перевіряє конституційне ухвалення законів, після чого вони публікуються у Віснику Федеральних законів.

Він пропонує Бундестагу (з урахуванням співвідношення більшості) кандидата на посаду федерального канцлера та призначає і звільняє за пропозицією канцлера федеральних міністрів. Якщо заява федерального канцлера виявити йому довіру не знаходить згоди Бундестагу, то федеральний Президент за пропозицією канцлера може розпустити Бундестаг. У 1972 і 1983 роках таким чином були викликані дострокові вибори. Федеральний Президент уособлює єдність політичного устрою держави своєрідним способом. Він стоїть понад партійними межами і символізує все те, що єднає державу і конституційний лад. Попри його переважно представницькі завдання федеральний президент як вирівнююча, нейтральна сила над політичною боротьбою може здобути великий особистий авторитет. Завдяки принциповим позиціям на тему дня він спроможний поза щоденними політичними справами встановити мірки для політичної і моральної орієнтації громадян. Більшість актів Президента повинна бути контрасігнованою головою уряду або відповідними міністрами, які несуть за них відповідальність.

Бундестаг. Німецький Бундестаг є народним представництвом Федеративної Республіки Німеччина. Він обирається народом на чотири роки і вважається відповідно до Конституції однопалатним, а фактично складається з двох палат — Бундестагу (Федеральний з'їзд) та Бундесрату (Федеральна рада). Власне парламентом є Бундестаг, у складі якого 496 депутатів, які обираються загальними виборами строком на чотири роки. Бундесрат відповідно до ст. 50 Основного закону вважається органом через який землі беруть участь у законодавстві й управлінні федерацією та в справах Європейського Союзу. У складі Бундесрату — 69 чоловік, які призначаються урядами земель на чотири роки із свого складу. Кожна земля має в ньому від 3 до 5 голосів залежно від чисельності населення. Палати обирають своїх головуючих і створюють постійні комітети. Засідання палат проводяться відкрито, якщо тільки депутати не приймуть рішення проводити закрите засідання. Основний закон визначає коло питань, які стосуються виключно законодавчої компетенції федерального парламенту і конкуруючої законодавчої компетенції центру і земель.

Процедура прийняття федеральних законів відбувається наступним чином. Законопроект приймається Бундестагом і відразу передається до Бундесрату. Якщо Бундесрат його не ухвалить, то він може протягом двох тижнів скликати узгоджувальний комітет, до складу якого увійдуть представники обох палат. Якщо комітет пропонує якісь зміни до прийнятого законопроекту, останній має вдруге розглядатися Бундестагом. Законопроект, ухвалений Бундестагом вдруге, може бути знову відхилений Бундесратом протягом тижня. Коли законопроект надсилається до Бундестагу втретє, і якщо за нього проголосує більшість членів Бундестагу, він вважається прийнятим.

Бундестагу також належать контрольні повноваження щодо уряду. Вони виявляються у формі інтерпеляцій, усних питань, у роботі слідчих комісій та в праві вимагати відставки уряду.

Розпущення (дострокове) Бундестагу є можливим лише як виняток і є справою федерального Президента. Найважливішими завданнями Бундестагу є законодавство, вибори федерального канцлера і контроль за роботою уряду.

Пленум Бундестагу є форумом великих парламентських дебатів, передусім, якщо там дискутуються вирішальні питання зовнішньої і внутрішньої політики. На переважно закритих для публіки засіданнях парламентських комісій провадиться попередня робота вад кожним законом, там має бути погодженою політична конструктивна воля із компетентністю експертів. У комісіях знаходиться також центр ваги парламентського контролю за діяльністю уряду. Різноманітність специфічних питань інакше не можна було б подолати. Свої комісії Бундестаг сформував, наслідуючи відомий розподіл федерального уряду. Робота комісій сягає від справ зовнішньої політики до соціальних питань Бюджетної комісії, яка має особливе значення, бо вона втілює бюджетні повноваження парламенту. До Петиційної комісії може звернутися кожний громадянин із проханням або скаргою.

Від 1949 р. до кінця останньої легіслатури 1994 р. на розгляд парламенту було винесено 7500 проектів законів, а 4600 із них були ухвалені. Більшість законів походить від федерального уряду, менша частина від парламенту або також Бундесрату. Проекти законів проходять у Бундестагу три читання і, як правило, один раз скеровуються до компетентної комісії. Під час третього читання відбувається остаточне голосування. Закон (за винятком змін до конституції) вважається ухваленим, якщо він одержує більшість голосів. Проекти законів, що стосуються федеральних земель, мають бути схваленими також Бундесратом.

Депутати німецького Бундестагу обираються загальними, прямими, вільними, рівними і таємними виборами. Вони є представниками усього народу, не пов'язані дорученнями та директивами, відповідають лише перед своєю совістю. Таким чином, вони посідають вільний мандат. У відповідності з їх партійною приналежністю вони об'єднуються у фракції або групи. Свобода совісті і політична солідарність зі своєю партією можуть іноді стикатися. Але навіть якщо депутат залишає свою партію, за ним зберігається мандат Бундестагу. Тут з усією чіткістю виявляється залежність депутатів.

Чисельність фракцій і груп визначає кількісний склад комісій. За старим німецьким конституційним звичаєм президент Бундестагу обирається із лав найсильнішої фракції.

Фінансова незалежність депутатів забезпечується відшкодуванням, яке відповідає значенню депутатської посади. Той, хто був членом парламенту щонайменше вісім років, після досягнення граничного віку отримує пенсію.

Бундесрат, представництво 16 федеральних земель, бере участь у справах законодавства та урядування федерації. На протилежність сенаторській системі федеральних штатів США або Швейцарії, Бундесрат не складається із обраних народних представників, його утворюють члени урядів земель або їх уповноважені. Залежно від кількості мешканців землі мають три, чотири, п'ять або шість голосів; вони можуть віддаватися лише одностайно. Більше половини всіх законів вимагають схвалення передусім тоді, коли зачіпаються істотні інтереси земель, наприклад, коли вони торкаються фінансів або суверенності урядування. У кожному випадку зміни конституції потребують згоди Бундесрату двома третинами голосів. У решті випадків Бундесрат має лише право на заперечення, яке бундестаг може провалити більшістю голосів. Якщо Бундестаг і Бундесрат не можуть дійти згоди, то з членів обох палат має бути утворена погоджувальна комісія, яка здебільшого може знайти компроміс.

У Бундесраті інтереси землі час від часу виступають вище партійних інтересів; голосування може призвести до інших результатів, ніж можна було б очікувати від співвідношення більшості голосів політичних партій. Це говорить на користь федералізму. Федеральний уряд не завжди може покластися на те, що уряд землі, який утворюється тією самою партією, буде йому в усьому слідувати. Кожна земля у Бундесраті зі своїми специфічними інтересами шукає іноді союзу з іншими землями, що прагнуть тієї самої мети, незалежно від того, яка партія формує там уряд. Це веде до зміни більшостей. Завжди повинні бути знайдені компроміси тоді, коли ті партії, що утворили федеральний уряд, не мають більшості в Бундесраті.

Бундесрат обирає із числа представників земель за встановленою черговістю свого президента строком на один рік. Президент Бундесрату виконує повноваження федерального Президента, якщо тому щось заважає.

Федеральний уряд. Федеральний уряд, «кабінет», складається із федерального канцлера і федеральних міністрів. Федеральний канцлер у межах федерального уряду і стосовно федеральних міністрів займає самостійну, вищу посаду. Він голосує у федеральному кабінеті. Лише від один має право на утворення кабінету: він обирає міністрів і робить федеральному Президентові пропозицію щодо їх призначення або звільнення. Крім того, канцлер визначає кількість міністрів і встановлює галузі їх діяльності. Сильна позиція канцлера базується, передусім, на його директивній компетенції: він визначає директиви урядової політики. У рамках цих директив федеральні міністри керують своїми відомствами самостійно і на власну відповідальність. У політичній практиці канцлер повинен у межах урядових коаліцій враховувати також домовленість із партнером по коаліції.

Не без підстав німецьку урядову систему називають «канцлерською демократією». Федеральний канцлер є єдиним членом кабінету, що обирається парламентом, і лише він один відповідає перед ним. Ця відповідальність може виявитися у «конструктивному вотумі недовіри». Цей пункт був свідомо включений до Основного закону на протилежність Веймарській Конституції. Це має протидіяти тому, щоб опозиційні групи, які одностайні лише у відхиленні уряду, але не щодо альтернативної програми, не могли скинути уряд. Більше того, Бундестаг, який хоче висловити недовіру канцлеру, має водночас усунути канцлера за допомогою конструктивного вотуму недовіри. Такі спроби робилися двічі, але вдалася лише одна: внаслідок висловленої у жовтні 1982 р. недовіри тодішньому федеральному канцлеру Гельмуту Шмідту був обраний федеральним канцлером Гельмут Коль. Вотум недовіри окремому федеральному міністрові Основний закон не визнає.

Фактично повноваження уряду дуже широкі. Він здійснює всі функції з управління державою і має сильні позиції в законодавчій сфері. Урядові належить право законодавчої ініціативи, при цьому його законопроекти мають пріоритет. У разі відхилення такого законопроекту Бундестагом Президент за пропозицією уряду і за згодою Бундесрату може оголосити стан «законодавчої необхідності», і тоді для прийняття цього законопроекту досить ухвалення Бундесрату.

Федеральний конституційний суд. Федеральний конституційний суд в Карлсруе стежить за додержанням Основного закону. Він складається з двох сенатів, по вісім членів Федерального конституційного суду в кожному. Очолює роботу всього суду і першого сенату голова суду. Робота другого сенату координується віце-головою. Він вирішує спірні питання тлумачення Конституції, наприклад, між федерацією і землями або між окремими федеральними органами. Лише цей суд має право визначити, чи є якась партія загрозою для вільнодемократичного ладу і чи є вона антиконституційною; у цьому випадку він дає розпорядження про розпуск партії. Він перевіряє федеральні закони і закони земель щодо їх відповідності Основному закону; якщо він оголошує якийсь закон антиконституційним, то цей закон не може більше застосовуватись. У випадках такого роду Конституційний суд діє лише тоді, коли до нього звертаються певні органи, такі як федеральний уряд, уряд земель, щонайменше третина членів парламенту або суди.

Крім того, кожний громадянин має право подати конституційну скаргу, якщо він почуває себе позбавленим основних прав з боку держави. Але до цього він повинен, як правило, звернутися до компетентного суду і одержати там відмову.

Більшість земель, які входять до складу ФРН, мають свої конституційні суди, компетенція яких обмежена тлумаченням положень конституцій земель і розглядом скарг на порушення закріплених у них прав. Рішення цих судів не підлягають оскарженню. Заміщення посад у судах земель здійснюється по-різному. В одних землях судді призначаються прем'єр-міністром, у других — міністром юстиції даної землі, у деяких землях призначенню передують вибори кандидата спеціальною комісією, до складу якої входять депутати парламенту землі, судді і адвокати. Усі судді призначаються на свої посади довічно.

Безпосередньо федеральним парламентом обираються, як зазначалося вище, тільки судді Федерального конституційного суду на строк 12 років.

Дотепер Федеральний конституційний суд вирішив понад 80 тис. справ. Приблизно 76 тис. із них торкалися конституційних скарг, із яких лише 2 тис. були успішними. Знову і знову розглядалися питання великого внутрішньополітичного і зовнішньополітичного значення, що викликали найбільше зацікавлення громадськості, наприклад, чи відповідає Основному закону те, що німецькі солдати беруть участь у військових місіях Організації Об'єднаних Націй. Федеральні уряди всіх політичних відтінків були змушені схилятися перед рішеннями суддів із Карлсруе. Проте суд завжди підкреслює, що він не бачить своє завдання в тому, щоб пропонувати державним органам певні політичні дії. Федеральний конституційний суд складається з двох сенаторів, кожний з яких має вісім суддів. Судді обираються наполовину Бундестагом, наполовину Бундесратом, їх строк служби становить дванадцять років; перевибори не дозволяються.

§ 5. Федералізм і самоврядування

Вже в самій назві держави «Федеративна Республіка Німеччина» знаходить вираз її федеративна структура. Федеративна Республіка складається із 16 земель: Баварія, Баден-Вюртемберг, Берлін, Бранденбург, Бремен, Гамбург, Гесен, Мекленбург-Передня Померанія, Нижня Саксонія, Рейланд-Пфальц, Саар, Саксонія, Саксонія-Анхальт, Північний Рейн-Вестфалія, Тюрингія, Шлезвіг-Гольштейн. Із 16 земель є містами: (Берлін — столиця; Гамбург і Бремен — у минулому були містами-республіками і входили до Ганзейського Союзу.

Землі дуже сильно різняться за територією і кількістю населення. Найменша земля — це Бремен (404 кв. км і 680 тис. мешканців). Найбільша за територією — Баварія (70,5 тис. кв. км), а найнаселеніша — Півнійчний Рейн-Вестфалія (близько 18 млн мешканців). Однак федерацію у Німеччині неможливо вважати асиметричною. Усі землі мають рівні права.

Землі також мають свої конституції, виборний законодавчий орган — ландтаг (у 15 землях — однопалатний, а в Баварії — двопалатний) — уряд здійснює свою роботу на чолі з прем'єр-міністром. Одинадцять земель первісної території федерації були відновлені або створені після 1945 року. Після перших вільних виборів у колишній НДР 18 березня 1990 р. парламентарії Народної палати ухвалили рішення про утворення п'яти нових федеральних земель. З жовтня 1990 року НДР, а також й землі Бранденбург, Мекленбург, Передня Померанія, Саксонія-Анхальт та Тюрингія приєднуються до Федеративної Республіки Німеччина. Одинадцять регіонів Східного Берліна об'єдналися з федеральною землею Берлін. Федеральні землі не є провінціями, це — держави з власною державною владою. Вони мають власну конституцію землі, яка повинна відповідати засадам республіканської, демократичної і соціальної правової держави у суді Основного закону. В іншому землі мають широкі права для розробки їх власної конституції.

Принцип федеративної держави належить до недоторканних конституційних засад. Проте сьогоднішні землі не є незмінними. Щодо перерозподілу території федерації Основний закон має відповідні положення. Спільна конституційна комісія федерації і земель запропонувала полегшення щодо процедурних питань.

Федеративний державний лад має довгу конституційну традицію, яка була перервана лише єдинодержавністю націонал-соціалістів у 1933–1945 pp. Німеччина належить до класичних країн з федеральною державністю. Федералізм себе виправдав: від дозволяє набагато легше вправлятися із регіональними властивостями і проблемами, ніж це могла б зробити центральна урядова влада.

Комунальне самоврядування як символ громадської свободи має в Німеччині традицію. Воно сягає до привілеїв вільних міст у середньовіччі, коли міське громадянське право звільняло людей від гноблення феодального кріпосництва. В новий час комунальне самоврядування пов'язують, у першу чергу, з реформами барона фон Штайка, надто з пруським муніципальним урядуванням від 1808 року. Основний закон продовжує цю традицію. Він виразно гарантує комунальне самоврядування в містах, общинах і районах. Відповідно до цього вони мають право всі справи місцевої громади регулювати у межах законів на власну відповідальність. Усі міста, общини і райони повинні бути демократично організованими. Комунальне право є справою земель; з історичних причин комунальні конституції в різних землях значно відрізняються одна від одної. Проте практика самоврядування у всіх федеральних землях схожа.

Право самоврядування охоплює, передусім, місцевий громадський транспорт у межах комун, місцеве будівництво шляхів, забезпечення електроенергією, водою, газом, каналізацію, містобудівне планування. Сюди належать також будівництво і утримання шкіл, театрів і музеїв, лікарень, спортивних закладів і басейнів. До компетенції общин належать також освіта дорослих і догляд за молоддю. Доцільність і прибутковість своїх дій кожна община визначає самостійно. Багато місцевих завдань не до снаги общинам і малим містам; вони можуть виконувалися районом — наступною вищою територіальною одиницею. Також район є частиною комунального самоврядування. Більші міста не належать до жодного району, вони «вільні від районів».

Комунальне самоврядування і самостійність можуть занепасти, якщо община не має грошей для виконання завдань. Дискусії про належне фінансове забезпечення общин не припиняються. Общини мають право збирати власті податки і збори. Сюди належать поземельний і промисловий податки. Крім того, общини мають право використовувати надходження від акцизу і податку на споживчі товари. Але цього не вистачає на покриття фінансових потреб. Тому общини отримують від федерацій і земель частку від прибуткового податку. Крім того, сюди належать відрахування у межах фінансової угоди про розподіл коштів, яка окремо регулюється у кожній землі.

§ 6. Судова система

У відповідності з Конституцією організація судової системи ФРН характеризується її федеральним устроєм та наявністю судів загальної і спеціальної юрисдикції.

Конституція ФРН розрізняє п'ять основних галузей юстиції: загальну, трудову, соціальну, фінансову й адміністративну і встановлює відповідні їм п'ять систем судів, кожна з яких очолюється власним вищим органом. Загальним судам підсудні всі цивільні і кримінальні справи, що не віднесені до компетенції органів адміністративної юстиції та інших спеціалізованих судів.

Верховний федеральний суд очолює систему загальних судів. Він знаходиться в м. Карлсруе і складається з голови суду, голів сенатів і членів суду. До складу Верховного федерального суду входять 11 сенатів з цивільних, п'ять — з кримінальних справ і сім для розгляду спеціальних питань у справах адвокатів, нотаріусів таін.).

а) До компетенції Верховного федерального суду у кримінальних справах входить розгляд касаційних скарг на вироки вищих судів земель, винесені ними при розгляді справи у першій інстанції, а також на вироки судів присяжних і великих палат судів землі, якщо вони не підлягають касаційному оскарженню у вищий суд землі. Верховний федеральний суд може переглянути справу і за обставинами, що знову відкрилися.

б) До компетенції Верховного федерального суду у цивільних справах входить розгляд касаційних скарг на рішення, винесені вищими судами землі.

Касаційні скарги розглядаються сенатами Верховного федерального суду в складі п'ятьох членів на чолі з головою сенату (деякі питання можуть вирішуватися колегіями з трьох суддів або одноосібно).

У Верховному федеральному суді створюються великі сенати відповідно з цивільних і з кримінальних справ, що виносять рішення з питань, які мають принципове значення для відповідної галузі права. У великі сенати входять голова Верховного федерального суду (він головує в обох сенатах) і по вісім членів суду, призначених головою на дворічний термін.

Із загальних судів тільки Верховний федеральний суд є федеральним закладом, а всі нижчестоящі — суди відповідної землі.

Вищі суди земель виступають як апеляційні і касаційні інстанції і як суди першої інстанції. Вони утворені у всіх землях.

У складі кожного вищого суду землі, очолюваного головою, утворюється необхідне число сенатів з цивільних і кримінальних справ на чолі з їхніми головами. Як суд першої інстанції кримінальний сенат у складі п'ятьох фахових суддів — членів вищого суду землі — розглядає справи про державну зраду, шпигунство, терористичні акти тощо. Як касаційна інстанція сенат з цивільних справ у складі трьох членів вищого суду землі розглядає апеляційні скарги на рішення і визначення нижчестоящих судів. Карні сенати в складі трьох членів вищого суду землі розглядають касаційні скарги на вироки дільничних судів, на вироки, винесені судами землі при апеляційному оскарженні, та деякі інші.

Суди земель слухають справи у першій і у другій інстанції (розглядають скарги на рішення і вироки нижчестоящих судів). У складі кожного суду землі, очолюваного його головою, утворюються палати з цивільних (у тому числі торгових) і кримінальних справ. Палати з цивільних справ засідають у складі трьох фахових судів на чолі з головою суду землі або головою палати.

До компетенції палат з цивільних і з торгових справ входить розгляд у першій інстанції справ із сумою позову понад 3 тис. марок, а також справ про встановлення батьківства і деяких категорій позовів, запропонованих до скарбниці, до суддів і службовців у зв'язку з перевищенням ними своїх службових повноважень тощо.

Кримінальні палати судів землі розглядають у першій інстанції справи про всі злочини, що не віднесені до компетенції дільничних або вищих судів землі. До їхньої підсудності входять справи, у яких можливо позбавлення волі на термін понад три роки або примусове поміщення до психіатричної лікарні. Справи у першій інстанції розглядає або кримінальна палата, що виступає як суд присяжних, або велика кримінальна палата.

Суд присяжних складається з трьох фахових суддів і двох шеф-фенів (засідателів), розглядає кримінальні справи за обвинуваченням у навмисному убивстві або інших злочинах, пов'язаних із створенням небезпеки для життя людей (підпали, вибухи, спроби захоплення літаків, пограбування тощо).

Дільничні суди являють собою низову ланку системи загальних судів. Вони можуть складатися з одного або кількох дільничних судів (у деяких дільничних судах їх понад ЗО). Якщо в дільничному суді тільки один суддя, йому призначається постійний заступник із числа судів землі. Цивільні справи розглядаються тут одноособовим суддею.

Кримінальні справи в дільничному суді можуть розглядатися або суддею одноосібно, або судом шеффенів. Одноосібно дільничний суддя розглядає справи, збуджені в порядку приватного обвинувачення, крім того, про злочинні діяння, що ставляться до категорії проступків, і, нарешті, за пропозицією прокурора, справи про деякі злочини, за якими не очікується винесення більш суворого вироку, ніж за проступки, тобто понад один рік позбавлення волі.

Суд шеффенів засідає в складі дільничного судді і двох шеффенів, що складають єдину колегію. Шеффени залучаються до виконання обов'язків за списками кандидатів, що складаються радою общини з числа громадян, які проживають у ній. Суди шеффенів управі розглядати кримінальні справи за умови, щоб винесене ними покарання не перевищувало трьох років позбавлення волі.

До системи загальних судів як самостійні підрозділи включені суди у справах неповнолітніх. Вони розглядають справи про правопорушення, у яких обвинувачуються неповнолітні у віці від 14 до 18 років, а також молоді люди у віці до 21 року, якщо суд вважає, що їхнє поводження носить «підлітковий характер».

Суди з трудових справ. Вони покликані розглядати суперечки між наймодавцями й індивідуальними робітниками з питань оплати праці, надання відпусток, звільнення, а також конфлікти між профспілками й об'єднаннями підприємців. Очолює цю систему Федеральний суд з трудових справ у м. Кассель, що складається з п'ятьох сенатів. У кожній із земель ФРН є один, а в Північному Рейні-Вестфалії — два суди землі з трудових справ.

У таких судах створюються колегії в складі одного фахового судді і двох або чотирьох (залежно від категорії справи) «почесних суддів», що представляють інтереси підприємців і робітників. Суди землі з трудових справ виступають як апеляційна інстанція, у якій оскаржуються рішення нижчестоящих судів.

Система судів з соціальних питань створена для розгляду конфліктів, пов'язаних із соціальним страхуванням, виплатою допомоги безробітним і тим, які «які повернулися на батьківщину», наданням безкоштовної або пільгової медичної допомоги тощо. Система цих судів очолюється Федеральним судом, що знаходиться, як і Федеральний суд з трудових справ, у м. Кассель. Він складається з 12 сенатів, у яких розглядаються касаційні скарги на рішення нижчестоящих судів. У кожній із земель ФРН діє суд землі з соціальних питань.

Система фінансових судів створена головним чином для розгляду справ, пов'язаних із сплатою податків і митних зборів. Вона включала до 1990 р. Федеральний фінансовий суд у Мюнхені і 15 фінансових судів — по одному-два у кожній землі. У Федеральному фінансовому суді утворено вісім сенатів, де в колегіях із п'ятьох фахових судів розглядаються касаційні скарги на рішення фінансових судів.

Система адміністративної юстиції у ФРН створена для розгляду скарг фізичних і юридичних осіб на дії та акти органів державного управління, а також спорів між органами місцевого самоврядування.

Очолює цю систему Федеральний адміністративний суд, що знаходиться в Берліні. У його структурі є 12 сенатів, в основному зайнятих розглядом у складі п'ятьох фахових суддів касаційних скарг на рішення нижчестоящих адміністративних судів.

Вищі адміністративні суди утворені по одному у всіх землях ФРН, крім Нижньої Саксонії і Шлезвіг-Гольштейна, де діє загальний суд для двох земель. До їхньої компетенції входить розгляд апеляційних, а за деяких умов і касаційних скарг на рішення і визначення адміністративних судів.

Адміністративні суди розглядають у першій інстанції в складі трьох фахових і двох «почесних» суддів переважну більшість справ, віднесених до компетенції органів адміністративної юстиції. За постановою адміністративних судів може бути скасований акт органу державного управління, що оскаржується, або відновлені права громадян або закладів, порушені діями посадових осіб.

Названі п'ять вищих судових органів, що очолюють окремі системи судів, є самостійними і незалежними.

Таким чином, особливістю судової системи Німеччини є те, що вона має суттєві відмінності від судових систем інших країн. Так, у державі немає єдиного Верховного суду; порівняно з іншими країнами у Німеччині Федеральний конституційний суд і конституційні суди земель посідають дуже важливе місце у житті суспільства.