Конституційне право зарубіжних країн

Бразилія (Федеративна Республіка Бразилія) — одна з найбільших держав Латинської Америки. Вона займає п'яте місце в світі за розмірами території (після Канади, Китаю, США та Росії), п'яте — за чисельністю населення (близько 167 млн у 1999 p.), дев'яте — за обсягом ВВП, 53-е — ВВП на душу населення. Однак Бразилію відносять до країн, які ще розвиваються. Великі промислові міста (Сан-Паулу нараховує близько 20 млн чоловік), найкрупніші в світі поміщицькі латифундії поєднуються з напівфеодальними пережитками, використання штучних супутників Землі та животіння корінного населення країни з патріархальними порядками — такі контрасти сучасної Бразилії.

За формою державно-територіального устрою Бразилія — федерація (Союз). Вона розділена на 26 штатів, федеральний округ, в якому знаходиться столиця країни, муніципалітети. Крім того, в складі федерації знаходяться також три федеральні території, підпорядковані центральній владі.

§ 1. Конституція

Діюча Конституція Бразилії — восьма в історії країни. Вона була прийнята в 1988 р. після довгого правління військових і складного перехідного періоду. Розробка проекту Конституції розпочалася ще в 1985 р. 18 липня 1985 р. Президент країни підписав декрет про створення Тимчасової конституційної комісії, до якої увійшли 49 найвидатніших юристів Бразилії. її перший, попередній, проект викликав серйозні зауваження з боку лівих і правих партій. Тому розробку тексту Конституції продовжили у 8 тематичних комісіях Установчих зборів.

Проект, підготовлений Установчими зборами, був надрукований і 9 липня 1987 р. винесений на всенародне обговорювання, яке було дуже жвавим. У результаті застосування народної ініціативи до проекту внесли 122 поправки. Самі ж члени Установчих зборів запропонували 60 тис. поправок. Заключне голосування сталося 22 вересня 1988 р. «За» було подано 474 голоси, «проти» — 15, утрималися 6 членів Зборів. Конституція набрала чинності 5 жовтня 1988 р.

Бразильська Конституція налічує 42 тис. слів і за розмірами в шість разів перевищує Конституцію США, а за обсягом поступається лише Конституції Індії. Основний закон поклав початок новому періоду в історії країни — періоду «Нової республіки».

Конституція 1988 р. побудована відповідно до конституційних традицій Бразилії, а в більш широкому розумінні були враховані й латиноамериканські традиції, які практично завжди орієнтувалися на державно-правову систему США. Вплив правової системи США вельми помітний і навіть починається Конституція країни із повторення знаменитої фрази із Конституції США 1787 p. Тільки тут читаємо: «Ми, представники бразильського народу…». Мета створення нової бразильської держави значно ширша, ніж та, яка вказана в Основному законі США (Преамбула). Основними цілями держави є: створення демократичної держави, яка повинна «забезпечити існування соціальних та індивідуальних прав, свободу, безпеку, добробут, розвиток, рівність і справедливість як найвищих цінностей суспільства, плюралістичного і без забобонів, заснованого на соціальній гармонії, на внутрішньому і міжнародному порядку із мирним вирішенням розбіжностей…». Республіканська президентська форма правління, федеративна форма територіального устрою, примат особистих прав і свобод перед іншими — все це було запозичено із конституційної системи США.

У той же час до акта 1988 р. увійшли деякі інститути із європейського конституційного права. Спеціальні глави і частини присвячені економічному порядку, соціальному порядку, міській політиці, аграрній політиці, охороні здоров'я, спорту, проблемам науки і техніки. Всі вони мають відношення до відповідних положень конституцій Португалії 1976 p., Іспанії 1978 p., Греції 1975 р. та Франції 1958 р.

Композиційно Конституція 1988 р. побудована за європейським зразком: вона відкривається Преамбулою, за якою йдуть розділи про основні принципи, права і гарантії, організацію держави, захист держави і демократичних інститутів, про податки і бюджет, економічну і фінансову політику, соціальний устрій, і наприкінці — загальні конституційні положення.

Конституція Бразилії — найвищий закон у країні, і ця обставина закріплює таку важливу рису як система контролю конституційності. Разом з тим, акт 1988 р. (ст. 59) визначив ієрархію нормативних актів, які видаються федеральною законодавчою владою: на першому місці стоять поправки до Конституції, далі — додаткові закони, нижче звичайні закони, делегуючі закони, тимчасові заходи, законодавчі декрети, резолюції.

Визначаючи характер зовнішньополітичних відносин бразильської держави, Конституція дає перелік загальновизнаних принципів міжнародного права (незалежність, рівність, невтручання у внутрішні справи тощо, а також неприймання тероризму і расизму і надання політичного притулку).

Відбиваючи сучасні тенденції конституційного розвитку, Основний закон детально обговорює економічну структуру суспільства, виходячи з постулатів ринкової, соціально орієнтованої економіки. Конституція встановлює, що «економічний порядок у країні базується на праці й вільній ініціативі, його мета — забезпечити всім гідне існування відповідно до принципу «соціальної справедливості». Економічний устрій Бразилії спирається на суверенітет держави, приватну власність і її соціальні функції, свободу конкуренції, захист прав споживачів, пошук шляхів повної зайнятості тощо. В Конституції також йдеться і про перспективи планування, однак держава практично не має права втручатися в економічну сферу. її втручання можливе лише в деяких випадках, зокрема, для національної безпеки або в публічних інтересах (ст. 173). Державні компанії, компанії зі змішаним капіталом й інші організації, які займаються економічною діяльністю, підпорядковуються тим же правилам, що і приватні компанії. Як монополії держави Конституція закріплює розвідку, видобуток, переробку, імпорт та експорт нафти та газу (ст. 177).

У Конституції також говориться і про можливість націоналізації підприємств (після прийняття Основного закону націоналізація в країні проводилася), а також дуже гостру для Бразилії проблему — земельну реформу. В загальному плані це питання вирішене на користь землевласників, однак по суті аграрна проблема залишається невирішеною.

Конституція регулює відносини і з аборигенами країни. Вона визнає за ними право на соціальну організацію, звичаї, віросповідання, а також право на землю, на якій вони постійно жили. Однак земля племен вважається не їх власністю, а федеральним майном. Кордони земель встановлює уряд, експлуатація річкових ресурсів і мінеральних родовищ племен можлива лише з дозволу Парламенту. Парламент може надати такий дозвіл лише після консультацій з племенами, а у випадках, коли держава буде експлуатувати природні ресурси, які належать племенам, певна частка прибутку відраховується племенам.

Бразильська Конституція — демократична Конституція. Вона передбачає багатопартійність, політичний плюралізм, розділення влади, певні заходи проти концентрації влади, послаблює повноваження Президента і посилює роль Парламенту, передбачає місцеве самоврядування, зрівнює положення штатів і територій, закріплює широкі права громадян, особливо «права трудящих», встановлює систему судових органів, у тому числі й спеціальних судових установ, які б захищали права громадян і конституційний порядок.

Деякі частини і розділи Конституції Бразилії носять декларативний характер. В Основному законі є певна кількість принципів, ідеологічних положень, гасел, які позбавляють окремі статті юридичної визначеності, заважають її прямому використанню і застосуванню. У зв'язку з цим Конституція передбачає видання «додаткових законів» — актів конституційного характеру, а також інших законів.

Конституція змінюється шляхом внесення до неї поправок (ст. 60). Поправки можуть бути запропоновані третиною кожної з двох палат Парламенту, Президентом, 2/3 голосів законодавчих зборів штатів. Вони повинні бути прийняті двічі обома палатами Парламенту, кожен раз більшістю в 3/5 їх складу. Після цього поправки промульгуються президіями палат Парламенту (Палати депутатів і Сенату), а не Президентом. Конституція не може змінюватися за умов надзвичайного стану, а також умов федерального втручання в справи штатів — інституту, передбаченого Конституцією. Також не можуть переглядатися: федеративна форма устрою держави, демократичні принципи виборчого права, положення про розподіл влади, норми і особисті права і гарантії людини і громадянина.

§ 2. Основи правового статусу особи

Конституція Бразилії містить певну кількість положень, які стосуються до прав людини і громадянина. Цілком імовірно, що це найбільш деталізоване регулювання прав і свобод різних категорій населення (в тому числі трудящих, пенсіонерів, дітей) серед всіх конституцій країн світу. До Конституції включені такі права особи, які раніше звичайно не розглядалися на конституційному рівні, наприклад, право на 13-у заробітну плату, право на безкоштовну допомогу дітям до 6-й років, право пенсіонерів на індексацію пенсій у зв'язку з інфляцією тощо.

Конституція 1988 р. приділила правам і свободам надзвичайну увагу. їм присвячений спеціальний другий розділ, який має назву «Основні права і гарантії». Цей розділ включає кілька глав: «Про індивідуальні і колективні права і обов'язки», «Про соціальні права», «Про громадянство», «Про політичні права», «Про політичні партії».

Конституція Бразилії не обмежується правами, свободами, гарантіями і обов'язками, які в ній записані. Надзвичайно важлива норма міститься в параграфі 2 ст. 5: «Права і гарантії, які містяться в Конституції, не виключають інших прав і гарантій, котрі випливають із устрою і принципів, які вона закріпила, або міжнародних договорів, учасником яких є Федеративна Республіка Бразилія». В даному положенні містяться два розряди прав і свобод — перший, що охоплює права і свободи, на котрі спирається сама Конституція і розвивається в звичайному законодавстві і судовій практиці, і другий, котрий має своїм джерелом міжнародне право. Іншими словами, визнаються права і свободи, які регулюються міжнародним правом, акти котрого ратифікувала Бразилія.

Конституція закріплює принцип рівноправності індивідів. У ній говориться про традиційні аспекти рівноправності перед законом незалежно від статі, раси і національності, а також незалежно від професії, освіти й інших характеристик особи. Принцип рівноправності в сфері певних особистих прав Конституція поширює й на іноземців. У статтях 5, 12 Конституції говориться, що всі, бразильці й іноземці, рівні перед законом, якщо це стосується права на життя, безпеку і власність.

Особливо широко представлені в Конституції норми соціально-економічних прав, котрі також поширюються не тільки на громадян Бразилії. До них відносять право на працю, відпочинок, освіту, охорону здоров'я, соціальне забезпечення, соціальний захист. Особливу групу соціальних прав складають права трудящих. Сюди належать право на страйки (робітники самі приймають рішення про час страйку і про свої вимоги), право на створення профспілок, право трудящих на 13-у заробітну плату до Різдва, на участь в управлінні підприємствами і участь у розподілі прибутків, право на соціальне забезпечення. Окремо говориться про права пенсіонерів: пенсія не повинна бути нижче прожиткового мінімуму, вона повинна підвищуватися з урахуванням інфляції, пенсіонер також повинен отримувати 13-у пенсію наприкінці року. Однак слід мати на увазі, що при реформах (ревізіях) Конституції в 1994–1999 pp. деякі з цих положень, а також деякі положення економічного характеру, були виключені із тексту Основного закону, бо виконати їх було неможливо.

Політичні права, які закріпленні в бразильській Конституції, мають в основному традиційний характер: виборче право, свобода слова, зборів, об'єднань тощо, але деякі з них трактуються значно ширше, ніж у попередніх бразильських конституціях. Наприклад, «створення об'єднань і право проводити збори в місцях, відкритих для публіки, тепер не вимагає застосування дозвільного порядку».

До сфери особистих прав і свобод Конституція включає як традиційні права, так і деякі з тих, що є новими для конституційного права. До числа традиційних належать: недоторканність особи, житла, таємниця листування, право habeas corpus, та інші процесуальні права (арешт за судовим рішенням або на місці злочину, право обвинуваченого на захист тощо). Деякі процесуальні права отримали в Конституції деталізацію (наприклад, коли йдеться про затримання людини, необхідна присутність адвоката). До числа нетрадиційних норм права, які, до речі, зустрічаються і в інших нових конституціях, належить і право на інформацію і поширення інформації, процедура habeas data — право бразильських громадян й іноземців, які проживають у країні, отримувати всю інформацію про себе, яка знаходиться в державних установах, права споживачів, право кожного на збалансовану екологію.

Колективні права також сформульовані в Конституції достатньо широко. В ній збережені положення, які раніше були закріплені в основних законах Бразилії, мається на увазі право на «народну дію»: колективні вимоги трудящих про відміну актів державних органів, які зазіхають на національну мораль, навколишнє середовище, охорону здоров'я. В Конституції також іде мова і про права політичної опозиції (зокрема, вона повинна мати доступ до всіх офіційних документів уряду, а її представник може увійти до деяких дорадчих органів при найвищих посадових особах держави), вводиться поняття колективної безпеки, говориться про право на самовизначення.

§ 3. Вищі органи державної влади

Національний конгрес. Статус бразильського парламенту — Національного конгресу визначено в гл. 1 «Про законодавчу владу» розділу IV Конституції країни.

Національний конгрес складається із двох палат: Палати депутатів (513 чоловік), яка є органом загальнонаціонального представництва, і Федерального сенату (81 сенатор) — палата представництва суб'єктів федерації.

Нижня палата Національного конгресу — Палата депутатів обирається терміном на чотири роки за пропорційною виборчою системою і, на відміну від США, відповідно до Конституції Бразилії, у виборах бере участь населення федеральної території і федерального округу на рівних підставах. У результаті використання пропорційної системи виборів у палаті депутатів представлені кілька партій, більшість з яких має невелике представництво. Однак слід зауважити, що така роздробленість при даній формі правління об'єктивно послаблює Парламент і посилює владу Президента.

Сенат складається із представників штатів і федерального округу, сенаторів і їх заступників (по три сенатори і по два заступники кожного сенатора). Території в сенаті не повинні бути представлені.

Правовий стан депутатів, сенаторів та їх заступників відповідає принципам парламентаризму (вільний мандат, імунітет, індемнітет). Судити членів Парламенту за скоєні злочини може тільки Верховний федеральний суд, під час війни їх можна призивати в армію, але тільки з дозволу відповідної палати, депутатам і сенаторам, а також їх заступникам заборонено займатися комерційною діяльністю, вони не мають права поєднувати свій пост із посадою міністра, губернатора, секретаря штата, префекта федерального округу. Член Парламенту Бразилії отримує за свою роботу зарплатню в розмірі 150 тис. дол. США на рік.

Кожна палата створює свої керівні і внутрішні органи, приймає свій регламент; крім того, існує також спеціальний регламент засідання обох палат.

Палати обирають головуючих (як правило, із найбільш численної фракції) та їх заступників (із інших фракцій), секретарів, галузеві постійні комісії, інколи створюють і тимчасові комісії (в тому числі об'єднані комісії палат), слідчі комісії. Комісії створюються пропорційно чисельності партій та блоків. Вони мають право викликати міністрів, які звітують, вони знайомляться з річними звітами різних міністерств та відомств, приймають петиції та заяви від громадян про свавілля влади, обговорюють законопроекти і державні програми, однак жодних вказівок міністрам вони не мають право давати.

Відповідно до традицій, які запозичені з Конституції США, діюча бразильська Конституція спеціально встановлює повноваження Національного конгресу. Компетенції Національного конгресу розподіляються на дві групи повноважень.

Перша група — це такі повноваження, які Національний конгрес отримує із санкції Президента (Бразилія — президентська республіка). Вони визначені в 14 пунктах ст. 48 Конституції (система податків, збір і розподіл прибутків, державні фінанси, кордони, власність Союзу, чисельність Збройних сил, національні плани, створення міністерств та інших органів публічної адміністрації, створення прокуратури, адміністративних судів, амністія тощо). Реалізуються ці повноваження в основному через закон.

Друга група — це виключно повноваження Національного конгресу, які визначені в 17 пунктах ст. 49 Конституції (рішення про міжнародні договори, дозвіл Президенту на певні дії, пов'язані з питаннями зовнішньої політики та оборони, схвалення декрету про стан захисту або федерального втручання, заборона нормативних актів виконавчої влади, які виходять за рамки регламентної влади або делегованого законодавства, затвердження ініціативи державної влади щодо ядерних програм, надання дозволу Президенту і Віце-президенту залишати країну на термін не більше ніж 15 днів, призначення грошового утримання Президенту, Віце-президенту, міністрам тощо). Значна частина цих повноважень реалізується через індивідуальні акти.

Крім повноважень Національного конгресу в цілому, Конституція визначає також виняткові повноваження кожної із його палат. Палата депутатів (як і Сенат) вирішує питання своєї внутрішньої організації, приймає регламент, обирає частину членів Ради республіки (дорадчий орган при Президентові). Більшістю голосів в 2/3 свого складу Палата депутатів може розпочати процедуру імпічменту Президенту та Віце-президенту, після чого справа для юридичної кваліфікації передається до Федерального верховного суду, а потім до Сенату (ст. 51 Конституції).

Коло виключних повноважень Федерального сенату (ст. 52 в редакції Конституційної поправки № 23 1999 р.) значно ширше: 14 позицій проти п'яти у Палати депутатів. Сенат 2/3 голосів приймає висновок про винність Президента, Віце-президента, міністрів і звільнює їх з посад, після чого вони підлягають суду як звичайні громадяни країни. Сенат також обирає частину Ради республіки, дає дозвіл на зовнішні фінансові операції держави, штатів, міст та муніціпій. Однак міністри, на відміну від США, не затверджуються сенатом.

Конгрес збирається на свої сесії двічі на рік у терміни, вказані в Конституції: з 15 лютого по ЗО червня та з 1 серпня по 15 грудня. Встановлені дати та терміни сесій в Конституції направлені в Бразилії проти президентського свавілля. В період сесій, як правило, палати проводять свої засідання окремо. Спільні засідання проводяться тільки в тих випадках, які обумовлені в Конституції: при відкритті сесії (Конституція не передбачає цього для надзвичайних сесій), коли приймається або змінюється регламент спільного засідання палат, при заслуховуванні послання Президента, а також при розгляді питання про вето Президента.

Надзвичайні сесії Парламенту скликаються головою Сенату у випадках, коли приймається декрет про стан захисту або про федеральне втручання, на вимогу Президента республіки, головуючих палат, більшістю членів будь-якої палати. На надзвичайних сесіях розглядаються тільки ті питання, заради яких був скликаний Національний конгрес. Конституційна поправка № 19 1998 р. заборонила в цих випадках підвищувати винагороду парламентаріям.

Національний конгрес бере активну участь у законодавчому процесі. Конгрес приймає значну кількість законів, які мають різні назви і статус. Відповідно до ст. 59 Конституції парламент розробляє і приймає такі категорії законів:

— поправки до Конституції;

— доповнюючі закони;

— звичайні (ordinarias) закони;

— делегуючі закони;

— тимчасові закони;

— законодавчі декрети;

— резолюції.

Порядок розробки, редагування, внесення змін і кодифікації законів регулюється відповідно до Конституції додатковим законом. Такий закон, який був прийнятий в 1995 p., направлений, в першу чергу, на зменшення кількості законів і увібрання одних законів іншими.

Ініціатива внесення додаткових і простих законів належить членам Конгресу, Президенту, Федеральному верховному суду, Генеральному прокурору, а також громадянам у формі народної законодавчої ініціативи. Однак з багатьох питань законопроекти вносить тільки Президент: про чисельність збройних сил, про службові та адміністративні організації, про управління федеральними територіями, про організацію прокуратури, про створення міністерств та їх повноваження. Крім того, Президент має право приймати тимчасові закони, але для цього він повинен отримати згоду Парламенту.

Бюджетні та контролюючи повноваження Парламенту. Відповідно до Конституції Парламент приймає бюджет на основі загальних правил законодавчого процесу. Президент представляє проект бюджету одразу до обох палат. Комісія Парламенту, яка вивчає проект, може вносити до нього поправки. Однак для прийняття деяких із них необхідна згода Президента. Тому право вето практично не поширюється на закон про бюджет. Якщо Парламент не прийме бюджет до початку фінансового року, в країні вводяться тимчасові акти або продовжує діяти бюджет попереднього року.

Парламент також має контрольні повноваження щодо виконавчої влади, однак ці повноваження незначні. Постійні комісії палат і самі палати мають право вимагати інформацію від міністрів, однак відповідальність міністрів перед Парламентом не передбачена. Відповідно до Конституції Парламент проводить фінансовий і нефінансовий контроль над іншими органами управління, і цей контроль ведеться з точки зору не тільки законності актів управління, а й їх ефективності. Формою контролю є парламентські слухання, які організують постійні комісії палат.

Виконавча влада належить Президенту республіки, котрому допомагають міністри (ст. 76 Конституції). Ради міністрів як особливого органу в Бразилії немає. Як і в США, міністри створюють Кабінет, який працює під головуванням Президента і є його дорадчим органом.

Президент — центральна фігура в державному механізмі, він політичний лідер країни. Відповідно до латиноамериканської концепції права він наділений дуже широкими повноваженнями, котрі cm. 84 Конституції відносить до виняткових.

Президент обирається терміном на чотири роки прямим голосуванням громадян, за мажоритарною системою, абсолютною більшістю тільки на один термін і в подальшому не може бути обраний на цей пост протягом усього життя. Разом із Президентом обирається Віце-президент, кандидатура котрого висувається тією ж партією. Обрання Віце-президента на другий термін теж неможливе. У випадках коли Президент не може виконувати свої обов'язки, його послідовно заміщують Віце-президент, головуючий Палати депутатів, Сенату, Федерального верховного суду.

Виходячи із особистих повноважень Президента, які, до речі, ширші, ніж у Президента США, він самостійно призначає міністрів, керує всією федеральною адміністрацією, підписує і друкує закони, має право вето, видає декрети і регламенти в сфері виконавчої діяльності, видає акти, які мають силу закону, керує відносинами з іноземними державами, підписує міжнародні договори (однак ратифікує їх Парламент).

Після заслуховування думок Ради республіки і Ради національної оборони Президент видає декрет про стан оборони та облоговий стан. Стан оборони вводиться, коли в країні виникає стихійне лихо, при постійній загрозі стабільності інститутам держави. У цих випадках Президент може ввести обмеження деяких конституційних прав: свободи зібрання, темниці листування тощо. Облоговий стан вводиться, коли виникають заворушення загальнодержавного характеру, при іноземній агресії, стані війни, а також у випадках, коли в умовах стану оборони ці заходи виявилися неефективними. При облоговому стані можливі більш значні обмеження конституційних прав: обшуки, арешти, реквізиції, контроль над засобами масової інформації з боку виконавчої влади, а не судових органів.

Президент — верховний головнокомандуючий: він призначає офіцерів. Разом із Сенатом він призначає членів Федерального верховного суду, Генерального прокурора, Генерального атторнея (свого роду «державного» адвоката), голову Центрального банку і деяких інших високих посадових осіб, частину членів Ради республіки.

Президент представляє Парламенту перспективні плани, головує в Раді Республіки і в Раді національної оборони, оголошує війну і підписує мир (в обох випадках це затверджує Національний конгрес). Президент присуджує почесні звання, відзнаки, нагороди.

Поряд із Віце-президентом і міністрами Президенту допомагають у роботі два важливих дорадчих органи: Рада республіки та Рада національної оборони. Рада республіки — це вищий консультативний орган Президента республіки. До його складу входять Віце-президент республіки, голова Палати депутатів, голова Федерального сенату, лідери більшості і меншості в Палаті депутатів і в Сенаті, міністр юстиції, а також 6 відомих громадян, два із котрих призначаються Президентом республіки, два — обираються Федеральним сенатом і два — Палатою депутатів. Всі вони призначаються і обираються терміном на три роки без права пере-призначення або переобрання.

Раді республіки належить право висловлюватися щодо федерального втручання, введення стану захисту і воєнного стану, а також щодо важливих питань стабільності демократичних інститутів. Президент може запрошувати державних міністрів взяти участь у засіданні Ради, якщо вважає, що питання, яке обговорюється, належить до компетенції відповідного міністерства.

Рада національної оборони представляє собою консультативний орган Президента республіки з питань, пов'язаних із національним суверенітетом і захистом демократичної держави. До складу Ради входять Віце-президент республіки, голова Палати депутатів, голова Сенату, міністр юстиції, міністр оборони, командуючі Військово-морськими, Сухопутними та Військово-повітряними силами, голова військового кабінету Президента республіки, міністр зовнішніх зносин, міністр планування. Рада обговорює питання національної безпеки, оборони і дає своє бачення проблеми при вжитті надзвичайних заходів для оборони країни.

§ 4. Конституційний нагляд

Бразильська Конституція регулює організацію та компетенцію судів більш детально, ніж будь-яка інша конституція в світі. Судові органи є незалежними і підпорядковані вони тільки закону. Конституція 1988 р. посилила цю незалежність, встановивши принцип адміністративної та фінансової автономії судової влади (ст. 99). Суди фінансуються за особливою статтею бюджету, а кошти в рамках цієї статті розподіляють самі.

У Бразилії існують дві судові системи — федеральна і окремих штатів, однак вони централізовані. Відповідно до Конституції (ст. 92) органами судової влади в Бразилії є: Федеральний Верховний суд; Вищий суд правосуддя; федеральні регіональні суди та федеральні судді; трудові суди та трудові судді; виборчі суди та виборчі судді; військові суди та військові судді; суди та судді штатів, федерального округу і територій. Глава VIII Конституції, яка присвячена організації влади, являє своєрідний судовий міні-кодекс. Засновники його включили до цієї глави норми не тільки про судову систему у власному її значенні, а також про прокуратуру публічну адвокатуру, звичайну адвокатуру та публічний захист.

Вищим органом судової системи є Федеральний Верховний суд, який складається з 11 членів, призначених Президентом республіки і узгоджених з Федеральним Сенатом. Відповідно до ст. 102 Конституції (з урахуванням Конституційної поправки № 23 1999 р.) головна функція суду — конституційний контроль щодо законів та інших актів Союзу і штатів. Правом оскарження в порядку конституційності має Президент республіки; президії обох палат Національного конгресу, президії законодавчих зборів штатів, губернатори штатів, Генеральний прокурор Республіки, політичні партії, які представлені в Національному конгресі, профспілки або професійні національні асоціації.

Федеральний Верховний суд розглядає суперечки між Союзом і штатами, Союзом і федеральним округом, штатами і округом. До його компетенції належать також питання екстрадиції злочинців, суперечки з іноземною державою, міжнародною організацією і федерацією, штатом, федеральним округом або територією.

У першій інстанції Федеральний Верховний суд розглядає справи про кримінальні злочини, скоєні Президентом республіки, Віце-президентом, членами Конгресу, своїми суддями і генеральним прокурором республіки; про кримінальні злочини, які скоїли міністри держави, члени вищих судів, Федерального Рахункового трибуналу і глави дипломатичних місій; справи про політичні злочини, а також деякі справи в порядку habeas corpus та habeas data.

Конституція 1988 p. заснувала Вищий суд правосуддя, передавши йому частину повноважень, які раніше належали Федеральному Верховному суду. Члени цього трибуналу (числом 33) призначаються Президентом і затверджуються Сенатом. Вищий суд правосуддя в першій інстанції розглядає кримінальні справи щодо губернаторів штатів і федерального округу, а також великої групи членів судів, членів трибуналів правосуддя штатів та федерального округу, членів рахункових трибуналів штатів та округу й інші справи при здійсненні процедури habeas data стосовно актів міністрів штатів та власних рішень.

Цей же суд розглядає суперечки про підсудність між федеральними трибуналами, між судовою та адміністративною владою федерації, перевіряє кримінальні справи, які розглядали федеральні судові органи, і може анулювати рішення обласних судів.

Конституція 1988 р. реформувала проміжні ланки судової влади. Вона скасувала Федеральний апеляційний трибунал, судді котрого були переведені до створеного Вищого трибуналу правосуддя, і заснувала такі судові органи, як федеральний обласний (регіональний) трибунал та федеральні судді.

Регіональні суди відтворюють судову владу на територіях спеціальних округів. Вони розглядають у першій інстанції певні категорії справ, зокрема справи, які стосуються федеральних суддів і прокурорів, а також виступають як апеляційна інстанція. Регіональні суди формуються, як мінімум, із семи суддів. їх підбирає, у міру можливості, у відповідних регіонах і призначає Президент республіки.

Нижча інстанція федеральних судів — федеральні судді, розглядають більшість кримінальних та цивільних справ за федеральними законами і законами штатів.

Нарешті, найнижчу ланку загальних судів складають професійні та непрофесійні федеральні судді в штатах (на кожний штат припадають один або кілька судових округів), які розглядають у першій інстанції невелику кількість кримінальних і цивільних справ із можливістю подання апеляції до судів першої інстанції. Закон про створення таких судів був прийнятий у 1995 р.

На федеральному рівні в Бразилії діє розвинена система спеціалізованих судових органів — трудові, виборчі, військові трибунали і судді. Кожна із названих гілок юстиції має свою власну компетенцію, яка визначена у федеральній Конституції.

Органами трудової юстиції є: Вищий трудовий трибунал; обласні трудові трибунали; жунти (колегії) з примирення і вирішення спірних питань. Вищий трудовий трибунал складається з 17 професійних суддів («міністрів»), яких призначає Президент довічно і затверджуються вони Федеральним сенатом. 11 чоловік призначаються із числа професійних суддів трудової магістратури, троє — із адвокатів і троє — із трудової прокуратури (ст. 111 Конституції в редакції Конституційної поправки № 24 1999 p.). Ця Конституційна поправка заснувала замість жунт з примирення і вирішення трудових спорів інститут трудових старійшин, котрі діють як одноосібні судді з трудових справ у місцевостях, де немає відповідних юрисдикційних органів.

Органи виборчої юстиції — це Вищий виборчий трибунал; обласні виборчі трибунали; виборчі судді; виборчі жунти. Основне завдання виборчих трибуналів — розгляд виборчо-правових спорів. Вищий виборчий трибунал складається із семи членів, три з котрих обираються таємним голосуванням зі складу Федерального верховного трибуналу, а два — так само зі складу Вищого трибуналу правосуддя; інші двоє суддів призначаються Президентом із шести відомих адвокатів.

Військова юстиція представлена Вищим військовим трибуналом, військовими трибуналами і суддями. Вона включає 15 суддів («міністрів»), призначених довічно Президентом і затверджених Федеральним сенатом; троє суддів обираються з числа адміралів Військово-морського флоту, четверо — із числа генералів Сухопутних військ і троє — із числа генералів Військово-повітряних сил, п'ятеро суддів призначаються із числа цивільних осіб, троє з них — адвокати, один — військовий суддя і один — військовий прокурор. Військова юстиція уповноважена розглядати і вирішувати справи про військові злочини, які встановлені законом.

Конституція Бразилії містить також положення про прокуратуру, котра, як і в деяких інших країнах романської системи права, перекладається як «публічне міністерство», хоча знаходиться в складі не виконавчої влади, а судової. Прокуратура є постійно діючим незалежним інститутом, який зобов'язаний захищати правовий порядок, демократичний режим, суспільні й особисті інтереси (ст. 127 Конституції). Вона складається з прокуратури Республіки та прокуратури штатів. Прокуратура Республіки, в свою чергу, складається із Федеральної прокуратури, військової прокуратури, трудової прокуратури, прокуратури федерального округу і територій. Прокуратура являє собою єдину систему під керівництвом Генерального прокурора, який призначається Президентом після затвердження абсолютною більшістю депутатів Федерального Сенату терміном на 2 роки. Конституція Бразилії передбачає отримання прокурорами довічного поста після двох років перебування на цій посаді.

Основні функції прокуратури такі: порушення кримінальних справ; забезпечення урядовими органами і службами прав, гарантованих Конституцією, призначення цивільних розслідувань і подання публічних цивільних позовів для захисту державної і суспільної власності, навколишнього середовища та інших індивідуальних і колективних інтересів; встановлення зовнішнього контролю за діяльністю поліцейських, за проведенням слідства і поліцейського розслідування. При цьому слід зауважити, що прокуратурі заборонено юридично представляти і консультувати державні органи.

Генеральна адвокатура Бразилії відповідно до ст. 131 Конституції є інститутом, котрий безпосередньо або через відповідні органи представляє Республіку в судовому засіданні і за його межами. Вона відповідає за юридичну консультацію і допомогу виконавчим органам. Головою Генеральної адвокатури є Генеральний адвокат, якого призначає Президент країни.

Вищим органом фінансово-економічного контролю є Федеральний Рахунковий трибунал, котрий офіційно допомагає Конгресу виконувати його контрольні повноваження. До складу Рахункового трибуналу входять 9 суддів, одна третина котрих призначається Президентом Республіки, який погоджує ці кандидатури з Федеральним Сенатом, а дві третини — Конгресом. Судді Рахункового трибуналу мають ті ж гарантії та привілеї, що і судді Верховного суду.

До зобов'язань Рахункового трибуналу входять: накладення штрафних санкцій на незаконні або неправильні витрати, призупинення дій будь-якого акта, сповіщення Конгресу та органів судової влади про виявлені порушення.

§ 5. Бразильський федералізм

Традиції існування федеративної форми держави в Бразилії почали діяти лише з 1890 p., коли Установчі збори обговорювали це питання і внесли його до проекту нової Конституції 1891 р. Федеративна модель політико-територіального устрою створювалася під впливом США. Разом із тим, увагу спеціалістів привертали і деякі аспекти швейцарського федералізму. На відміну від США, Швейцарія об'єднала в складі федерації штати, які вже там існували і були республіками, тоді як Бразилія перетворювалася на федерацію з унітарної монархії.

Бразильська федерація (в Конституції частіше згадується термін «союз») має свої особливості: як її складові частини називають не тільки штати і федеральний округ, а й адміністративно-територіальні одиниці, на котрі розділені штати — муніципії. Згідно із ст. 1 Конституції Бразилія — «непорушна єдність» штатів, федерального округу і муніципій. Федеральний закон передбачає також можливість створення федеральних територій, які б управлялися з центру. Після прийняття Конституції 1988 р. дві федеральні території були перетворені на штати або приєднані до них. Сьогодні в Бразилії 26 штатів і федеральний округ (остання територія Фернамбуку теж перетворена в штат, хоча в Конституції зберігаються норми, які детально регулюють правовий стан територій), а також приблизно 4300 муніципій, які поділені на штати.

Бразильська федерація, з одного боку, побудована на основі концепції кооперативного федералізму, однак з іншого — особливо на практиці — це висококонцентрована федерація. Перше знаходить своє віддзеркалення в «триелементному» підході до структури федерації в розширенні повноважень її суб'єктів та в прагненні переглянути в Конституції широке коло питань щодо спільної компетенції. Друге відбивається в організації федерації, в концепції федеральної інтервенції, в «жорсткому» порядку взаємовідносин федеральних органів та органів штатів.

Найважливіше питання всякої федерації — розмежування компетенції між центром і суб'єктами — в Бразилії був вирішений за європейською схемою, а саме на прикладі ФРН. В основу був покладений принцип кооперативного федералізму. Сьогодні в Бразилії розрізняють три основні сфери компетенції: виключна компетенція Союзу, спільна компетенція Союзу, штатів, федерального округу і муніципій, і остання, спільна компетенція союзу, штатів і федерального округу (без муніципій)^[3]. Остання характеризується в Конституції як спільна компетенція цих утворень (Союзу, штатів, округу) згідно «із законодавством» (муніципальні органи законів не видають, хоча в окремих місцях об'ємної бразильської Конституції є згадки про закони муніципій, під котрими розуміють, скоріше за все, їх нормативно-правові акти). Крім того, поряд із загальним положенням про компетенцію Союзу в Конституції йдеться також про виключну компетенцію союзного законодавства.

Виключна компетенція союзу викладена в 24 пунктах, деякі з яких розділені на підпункти. Це відносини з іноземними державами і міжнародними організаціями, питання війни і миру, оборони країни, податки, управління зв'язком і багато інших питань. До виключної компетенції Союзу слід також віднести цивільне, торговельне, кримінальне, процесуальне, виборче, аграрне, морське, повітряне і трудове право, цивільна і військова реквізиція за надзвичайних умов під час війни, вода, енергія, інформатика, теле-і радіомовлення, поштова служба, організація судів, прокуратури тощо.

Спільна компетенція Союзу, штатів, федерального округу, муніципій викладена в 12 пунктах, серед яких: захист Конституції, законів, демократичних інститутів; охорона публічної власності; збереження культурних цінностей і історичних документів; забезпечення доступу до науки і освіти; збереження лісів, фауни і флори. Детальне розмежування повноважень також здійснюється додатковим законом.

Третя сфера — спільна компетенція Союзу, штатів та федерального округу — містить: податкове, фінансове, пенітенціарне право, освіту, культуру, соціальне забезпечення, захист юнацтва тощо (всього 16 пунктів). У цій сфері Союз встановлює тільки загальні принципи, а детальне регулювання здійснюється штатами та федеральним округом.

Штати мають свої конституції, а система їх органів нагадує федеральну систему. В штатах створюються органи законодавчої влади (однопалатні законодавчі збори), органи виконавчої влади (губернатор та віце-губернатор, які обираються терміном на 5 років), органи судової влади (суди штатів). Суверенітету штати не мають і права виходу з федерації теж не мають. Питання про створення нових штатів (а також територій), їх розподіл вирішується федеральним законом, їх кордони затверджуються сенатом, штати мають право тільки висловлювати свою думку.

Становище федерального округу практично таке саме, як і становище штатів, однак округ очолює не губернатор, а обраний префект. Відповідно до Конституції федеральна територія має власну адміністрацію, суди, які, однак, призначаються з центра. Якщо на території проживають понад 100 тис. чоловік, населення обирає територіальні збори із консультативною функцією при губернаторі.

§ 6. Місцеве самоврядування і управління

Штати складаються з муніципій, котрих в країні налічується близько 5 тисяч. Вони мають право самостійного управління у всіх сферах, які стосуються їх інтересів. Наприклад, відповідно до ст. 144 Конституції штатні Сан-Паулу 1989 р. муніципії володіють «політичною, адміністративною та фінансовою автономією, а також мають право самоорганізації відповідно до закону на основі принципів, встановлених федеральною і теперішньою Конституцією». Федеральна ж Конституція встановлює для муніципій, як і для штатів, досить жорсткі вимоги щодо принципів організації, управління, іноді дуже деталізовані. В конституціях зарубіжних країн стосовно місцевого самоврядування звичайно встановлюються лише загальні норми, без будь-яких подробиць. Однак Конституція Бразилії не копіює ці загальні тенденції.

Створення муніципій, входження їх до складу одна одної, злиття муніципій або виділення їх з інших регулюються законом штату в рамках періоду, визначеного федеральним додатковим законом, і залежить від попереднього плебісциту, який проводиться в даних муніципіях після розповсюдження матеріалів про муніципальну життєздатність, що друкуються відповідно до закону (ст. 18, параграф 4 Конституції в редакції Конституційної поправки № 15 1996 р.).

Статус муніципії детально регулюється її органічним законом. Однак самі муніципії визначають свій статус. Головне — цей статус не повинен суперечити вищестоящому законодавству.

До компетенції муніципії входять такі повноваження, як законодавча ініціатива з проблем, які представляють зацікавленість місцевої влади, доповнення законодавства федерального і штатів, якщо в цьому є необхідність, встановлення і збір податків у межах своєї компетенції, створення, організація і скасування округів відповідно до закону штату.

Муніципія обирає законодавчий орган — муніципальна палата, яка складається з радників. їх кількість залежить від чисельності населення муніципії і може коливатися від 9 в муніципіях де кількість жителів складає 1 млн, до 55, де їх кількість понад 5 млн.

Центральною фігурою в муніципальному управлінні є префект — голова місцевої адміністрації. Префект, віце-префект та муніципальні радники обираються терміном на чотири роки шляхом прямих виборів одночасно по всій країні.

На місцевому рівні, як і в центрі, діє та ж демократична норма про винагороду посадовим особам, оскільки винагорода префекта, віце-префекта та муніципальних радників встановлюється муніципальною палатою протягом кожної легіслатури. Винагорода радникам регулюється тією самою Конституційною поправкою № 19 1998 p., а також Конституційною поправкою № 25 2000 р. Муніципальні радники користуються недоторканністю і не несуть відповідальності за свої думки і виступи.

Муніципальна палата сама організує свою законодавчу і наглядову діяльність. Федеральна Конституція зобов'язує її співпрацювати з представницькими органами інших рівнів у муніципальному плануванні, а також передбачати в статусі муніципії діяльність інституту народної ініціативи щодо проектів закону, які становлять особливий інтерес для муніципії, міста або округу.