Коріння Бразилії

• Португалія та колонізація тропічних земель

• Два принципи, які по-різному регулюють людську діяльність

• Соціальна гнучкість португальців

• Аграрна цивілізація?

• Брак расової гордості

• Ганьба, спричинена брудною працею

• Організація ремісництва; відносна слабкість ремісників у португаломовній Америці

• Нездатність до вільної та довготривалої асо­ціації

• «Мораль рабів» та її вплив

• Провал голландського досвіду

• Примітка до розділу 2: Стійкість хижацького способу землекористування

Основна історична місія португальців полягала в подвигу завоювання та освоєння тропіків на користь європейської цивілізації. Та у супереч будь-яким аргументам, які можна висунути проти їхньої діяльності, необхідно визнати, що португальці були не лише справжніми, а й природними носіями цієї місії. Жоден інший народ Старого Світу не був так добре озброєний для того, щоб наважитися на упорядковане й інтенсивне дослідження та розвідку земель, які знаходяться по обидва боки екватора, де люди швидко деградують згідно з поширеною у XVI столітті думкою і де, за словами французького мандрівника тих часів, «la chaleur si vehemente de l’air leur tire dehors la chaleur naturelle et la dissipe; et par ainsi sont chaulds seulement par dehors et froids en dedans»[13], на відміну від того, що трапляється з мешканцями холодних країв, які «ont la chaleur naturelle serree et constrainte dedans par le froid exterieur qui les rend ainsi robustes et vaillans, car la force et faculte de toutes les parties du corps depend de cette naturelle chaleur»[14].

У дійсності дослідження й освоєння тропіків відбувалося без будь-якої раціональної методики, без опори на творчий та енергійний дух, навпаки, воно відбувалося недбало і певним чином абияк. Можна навіть сказати, що воно відбувалося всупереч зусиллям самих вишукувачів. Визнання цього факту жодним чином не принижує велич зусиль португальців. Якщо ми будемо судити цей процес, спираючись на моральні та політичні критерії, які переважають сьогодні, то побачимо в ньому багато серйозних вад. Проте жоден із них не може виправдати сталу думку, якої дотримується чимало критиків діяльності португальців у Бразилії, значна частина яких цілком добровільно й щиро віддала б перевагу тріумфові голландського досвіду колонізації, оскільки вони були переконані, що завдяки ньому ми пішли б кращим і славетнішим шляхом. Але перш ніж розглядати цю тему, бажано торкнутися одного аспекту, який видається надзвичайно повчальним, а саме психологічного аспекту колоніальної експансії португальців на території Латинської Америки.

У розмаїтті форм соціального життя можна зазначити два принципи, які конкурують між собою та по-різному регулюють людську діяльність. Ці два принципи віднайшли своє втілення у двох типах: авантюриста (шукача пригод) та працівника. Вони виокремилися ще у первісному суспільстві, коли залежно від превалювання одного чи іншого типу, відбувався розподіл на народи, які займалися мисливством чи збиранням, і на народи, які займалися рільництвом. Для авантюристів кінцева ціль усіх зусиль, пункт призначення набувають такої величезної ваги, що вони можуть обійтися без будь-яких проміжних процесів, які вважають другорядними, ба навіть поверхневими. Їхній ідеал — зірвати плід, не посадивши перед цим дерева.

Люди такого типу не звертають уваги на кордони. У світі все постає перед ними в своєму розкішному розмахові, і де б не виникли перешкоди їхнім амбітним планам, вони вміють перетворювати їх на трамплін. Вони живуть безмежним простором, величезними проектами, далекими обріями.

Працівник, навпаки, це людина, яка зосереджується передусім на труднощах, які потрібно подолати, а не на тріумфі, якого необхідно досягти. Довершену цінність для нього виявляють повільні й наполегливі зусилля, які не відразу приносять плоди. Проте він зважує всі можливості прикладання цих зусиль, бо вміє отримати максимальний зиск із самого малого. Природно, що його візуальне поле обмежене. Він зосереджений на маленькому клаптику, не звертаючи уваги на картину в цілому.

Існує етика праці, так само як і існує етика пригод. Отже, індивідуум, що належить до типу працівника, наділяє позитивною моральною цінністю лише дії, які він має намір здійснити. Натомість, аморальними та зневажуваними для нього є характерні риси авантюриста — відвага, непередбаченість, невідповідальність, нестабільність, бродяжництво, тобто все те, що пов’язано з концепцією великого й широкого світу, яка притаманна цьому типові.

З іншого боку, енергія та зусилля, спрямовані на отримання негайного зиску, набувають неабиякого значення для авантюристів. Енергія, спрямована на досягнення стабільності, миру, особистої безпеки, та зусилля, які не дають змоги одержати в перспективі швидкий матеріальний зиск, навпаки, вони вважають хибними та зневажуваними. Ніщо не здається їм безглуздішим і дріб’язковішим від ідеалів працівника.

Насправді ж між цими двома типами не існує ані абсолютного протиставлення, ані радикального непорозуміння[15]. Обидва більшою чи меншою мірою переплетені у численних комбінаціях, тож, зрозуміло, що у чистому вигляді вони можуть існувати хіба що в ірреальному світі. Але також не підлягає сумніву й те, що обидва ці типи дозволять нам якнайкраще впорядкувати наші знання про людей і соціальні групи. І саме в цьому суперіндивідуальному вимірі вони набувають неоціненної значущості для вивчення формування й еволюції суспільства.

У справі завоювання та колонізації нових світів «працівник» (у прийнятому тут сенсі) відіграє дуже обмежену, майже нульову роль. Та епоха сприяла відчайдушним учинкам і подвигам, винагороджуючи людей широкого розмаху. І не випадково на американському континенті опинилися, повністю віддаючись цій справі, саме народи, в яких тип працівника, який ми щойно вирізнили, опинився у найменш сприятливому середовищі.

Якщо це істинно для Португалії та Іспанії, то теж саме можна сказати й про Англію. Потужний індустріальний вибух, який переживала Велика Британія протягом ХІХ сторіччя, сприяв зародженню далекої від реальності думки щодо англійського народу, думки, якої не поділяли предки сучасних англійців. Правда в тому, що типовий англієць не є працелюбним і не наділений аж занадто жагою до ощадливості, такою характерною їхнім найближчим європейським сусідам. Навпаки, англієць тяжіє до безтурботності та марнотратства, а понад усе цінує «гарне життя». Саме такою була пересічна та майже одностайна думка іноземців, які відвідували Велику Британію до початку вікторіанської доби. Такої самої думки дотримувалися філософи й економісти, які шукали причину, котра б пояснила відставання, що протягом тривалого часу зазнавала країна у порівнянні зі своїми конкурентами.

У 1664 році в памфлеті під назвою «Багатство Англії у зовнішній торгівлі» Томас Ман[16] критикував своїх співвітчизників за непередбачливість, легковажний спосіб життя, нестримну любов до розваг і розкоші, безсоромні лінощі, «які суперечать закону Божому та звичаям інших народів», та пояснює саме цими пороками їхню нездатність серйозно конкурувати з голландцями[17]. Подібні ідеї вже за наших часів висловлює відомий історик і знавець англійського національного характеру Вільям Ральф Індж[18]. Настоятель собору Святого Павла у своїй книжці, багатій цікавими думками, зауважує, що «середній англієць наразі не має жодної схильності до безустанної, працьовитої старанності німців чи до ощадливої помірності французів». І додає до цього спостереження ще одне, яке у багатьох може викликати збентеження через свою несподіваність: «Безтурботність — це порок, який ми поділяємо радше з уродженцями деяких спекотних країн, ніж з жодним іншим народом Північної Європи»[19].

Ця неприхильність до праці, принаймні до праці, яка не несе швидкої віддачі, ця безтурботність, про яку згадує настоятель Індж, хоча вочевидь і не підштовхує до авантюрних дій, усе ж таки досить часто негативно позначається на прагненні розпочинати великі справи. Як ще можна пояснити той факт, що іберійські народи виявили неабиякі здібності у зазіханні на матеріальні блага інших континентів? «Для португальця, — писав один мандрівник наприкінці XVIII століття, — легше зафрахтувати корабель для плавання до Бразилії, ніж дістатися верхи від Лісабона до Порту»[20].

І хіба ось ця притаманна нашим співвітчизникам жага «халявного» процвітання, почесних титулів, володінь і легкого багатства не є одним із найочевидніших проявів авантюрного духу? Ще й сьогодні ми щодня зустрічаємось із численними нащадками військового часів Ешвеге[21], який не соромився клопотати про те, щоб йому дали місце при дворі, чи дрібного писаря, який не побоявся попросити для себе посаду губернатора, або ж звичайного лікаря, майстерність якого обмежувалася вмінням поставити банки, який прагнув перетворитися на лейб-медика королівства... Нерідко наша дієздатність виснажується у цьому безупинному пошуку, причому сама по собі, без впливу якоїсь жорстокої сторонньої сили чи якоїсь потужнішої реакції ззовні. Наші зусилля, які згасають іще до того, як наштовхуються на перепону, зводяться нанівець у самому апогеї своїй сили та компрометують самі себе без очевидних підстав.

Отже, жага авантюри, відповідальна за всі перелічені слабкості, мала вирішальний вплив (проте необхідно зазначити, що це був не єдиний вирішальний чинник) на національне життя нашої спільноти. Утім, з-поміж сукупності таких різних чинників, як змішання рас, що спостерігалося на новому континенті, звичаї та правила існування, привнесені нами, мезологічні[22] та кліматичні умови, період адаптації до яких тривав досить довго, саме авантюрний дух став виз­начальним елементом. Сприяючи соціальній мобільності, він, крім того, підштовхував людей відважно протистояти суворості й непоступливості природи та створював умови, які б відповідали поставленим завданням.

Саме у цьому питанні португальці та їхні безпосередні нащадки були непоступливі. Намагаючись відтворити в Америці звичайне для них середовище, вони здійснили це настільки легко, як, мабуть, ніхто інший за всю історію. Там, де їм бракувало пшеничного хлібу, вони вчилися їсти місцеві вироби, та ще й з такою природністю, що, як стверджував Ґабріел Суареш[23], титуловані люди призвичаїлись вживати тільки борошно зі свіжої маніоки, змеленої у той самий день. Також вони призвичаїлись спати у гамаку, як індіанці. Деякі, як-от навіть капітан-губернатор Ешпіріту-Санту Вашку ­Коутінью[24], перебирали міру та пили й жували тютюн, за свідченнями сучасників. Від індіанців вони запозичували тільки мисливські та рибальські приладдя, човни з кори або з видовбаного стовбуру, які борознили річки та прибережні води, засоби обробки землі з використанням техніки випалювання лісів. Півострівні дома, строгі та похмурі, з вікнами, які виходили у двір, у новому кліматі втратили частково свою стриманість і суворість завдяки веранді, яка виходила на вулицю: це був місток у зовнішній світ. Цей новий тип споруд, імпортований, своєю чергою, зі Східної Азії, який у нашому середовищі вдало замінив традиційний дім з арабським внутрішнім двориком, перетворився на первісний еталон, якого й сьогодні дотримуються європейці, зводячи свої помешкання у тропіках. На плантаціях цукрової тростини вони, з урахуванням усіх місцевих можливостей, вдосконалили процес, започаткований раніше на Мадейрі й інших островах Атлантичного океану, де гвінейських негрів використовували на сільськогосподарських роботах.

Не можна стверджувати, що поширена між нами специфічна форма сільськогосподарських угідь (латифундій) була певним винаходом португальських поселенців, результатом їхньої самочинної творчої волі. Взявши багато чого з привнесених елементів, вона виникла значною мірою на основі потреб виробництва та ринка. Також не можна вважати, що встановлена система рільництва, яка, до речі, мала дивовижно одноманітну організаційну структуру майже на всіх тропічних і субтропічних територіях Америки, обумовлюється специфічними умовами, притаманними місцевому середовищу. Поширення цієї аграрної системи уможливилося внаслідок того, що за часів Великих географічних відкриттів Європа ще не була індустріалізованою й виробляла товари сільського господарства у кількості, достатньої для внутрішнього споживання, а справжній дефіцит відчувався тільки щодо продуктів, які походили з країн із жарким кліматом.

До речі, показово, що та сама система в англійських колоніях у Північній Америці процвітала лише в регіонах, придатних для розведення тютюну, рису та бавовни, тобто типово «колоніальних» продуктів. Що ж до центральних районів і Нової Англії, то тут англійці були змушені задовольнятися веденням традиційного присадибного сільського господарства, доки не відкрився шлях до поширення торгівлі та мануфактурного виробництва, які ґрунтувалися майже винятково на праці вільних людей. Отже, клімат та інші фізичні умови тропічних регіонів лише опосередковано справляли вплив на цей процес.

Португальцям і меншою мірою іспанцям, поза сумнівом, належить першість у застосуванні моделі монокультурної латифундії, яку з часом засвоїли й інші народи. А родючі землі бразильського північного сходу, придатні для вкрай прибуткового розведення цукрової тростини, перетворили цей край на дослідницький майданчик, де протягом тривалого часу надзвичайно ретельно розроблялася організація сільського господарства, яка пізніше стала панівною для всіх європейських колоній на територіях зі спекотним кліматом. Безмежна кількість ситих цілинних земель привела до того, що великі сільські угіддя відігравали тут роль справжніх виробничих центрів. Залишалося тільки вирішити проблему робочої сили. І після кількох невдалих спроб залучити до праці індіанців з’ясувалося, що найлегшим виходом було розпочати завезення африканських рабів.

Можна сказати, що присутність негрів завжди була обо­в’язковим чинником поширення й розвитку колоніальної системи землекористування. Корінні мешканці цієї землі, судячи з усього, добровільно займалися видобутком корисних копалин, мисливством, риболовлею, певними видами ремесел і розведенням худоби. Утім, їм важко було призвичаїтися до старанної та методичної праці на плантаціях цукрової тростини. Від природи вони були схильні до менш рутинної праці, якою могли займатися без примусу та нагляду й обліку з боку чужинців. Оскільки їхній характер був надзвичайно мінливий, їм були недоступні такі поняття, як акуратність, сталість і точність, які становлять для європейця нібито другу натуру і здаються основними вимогами соціальної й громадської поведінки[25]. У результаті виникало взаємне непорозуміння, яке з боку індіанців майже завжди втілювалось у формі впертого опору, у тому числі мовчазного й пасивного, наказам панівної раси. У цьому вони були по­діб­ні арауканам з Антильських островів, про яких французькі поселенці казали, порівнюючи їх із неграми: «Regarder un scuivage de traveis c’est le battre, le battre c’est le tuer — battre un negre c’est le nourrir»[26].

У напівкапіталістичному виробництві, яке було здебільшого орієнтовано на зовнішнє споживання, неминуче по­вин­ні були переважати в основному кількісні критерії. Дійсно, лише з певними застереженнями можна застосовувати слово «сільське господарство» до процесів землевикористання, які широко впроваджувалися в країні на плантаціях цукрової тростини. За такого ведення господарства європейський підхід виявився ще більш згубним, аніж примітивні методи, які застосовували індіанці на своїх плантаціях. Якщо в деяких випадках поселенцям і вдалося закріпитися на місцевості, не варто пояснювати цей факт дбайливою прив’язаністю до землі, притаманною селянам суто аграрних народів. Річ у тім, що завдяки щедрій й багатющій природі Бразилії величезні земельні ділянки використовувалися й сьогодні ще використовуються як для розробки корисних копалин, так і для сільського господарства. Якби не було робочої сили рабів і цієї родючої землі, землі, яку розбазарюють і руйнують замість того, щоб ретельно оберігати, подібна ситуація була б неможлива.

Поза сумнівом, португальці прибули сюди у пошуках багатства, але багатства, здобутого ціною зухвалої відваги, а не ціною наполегливої праці. Саме того багатства, яке насправді вони звикли отримувати в Індії, торгуючи спеціями та дорогоцінними металами. Прибутки, які вони мали від самого початку, повністю покрили зусилля, витрачені на розведення цукрової тростини та виробництво цукру для європейських ринків, адже вони, зрештою, докладалися потом і кров’ю негрів, утім, слід було зробити так, аби ці зусилля були максимально примітивними, якнайкраще пристосувавши їх до чіткого виконання різних операцій.

Отже, природа цивілізації, розбудована португальцями в Бразилії із впровадженням цукрової промисловості, не була суто аграрною. Вона не була такою, по-перше, оскільки не цього прагнув авантюрний геній, який привів їх до Америки. По-друге, це пояснюється малою кількістю населення королівства, що не дозволило провести широкомасштабну еміграцію сільськогосподарських працівників. І нарешті, за тих часів сільське господарство не посідало провідних позицій у тогочасній Португалії. У тому ж самому 1535 році, коли Дуарте Коелью[27] висадився в дарованому йому Пернамбуку, гуманіст Кленардо[28], який писав із Лісабона своєму другові Латонію, повідомив про жахливі умови життя на селі: «Якщо десь до сільського господарства й ставляться з презирством, — писав він, — так це, безперечно, в Португалії. Отже, хочу тобі повідомити, що те, що є головним нервом кожної нації, тут украй послаблене. Навіть більше, якщо й є якийсь народ у світі, більш схильний до ліні, ніж португальці, то я навіть і не знаю, де він існує. Кажу передусім про тих, хто мешкає на південь від Тежу та дихає зблизу африканським повітрям». А через деякий час, у відповідь на критичні зауваження Себастьяна Мюнстера[29] на адресу мешканців Піренейського півострова, Даміан ді Ґойш[30] припускав, що сільськогосподарська праця менш приваблива для його співвітчизників, аніж морські подорожі та слава, здобута в боях і завоюваннях[31].

Коли ми шкодуємо, що рільник у Бразилії надзвичайно тривалий час нібито «чіплявся» за відсталі підходи, нехтуючи технічним прогресом, який міг би підвищити рівень виробництва, не слід забувати про зазначені вище чинники. Крім того, слід враховувати, що тропічний клімат часто ставить могутні та неочікувані перешкоди на шляху до впровадження технічних покращень. Якщо техніка ведення сільського господарства, запроваджена в Бразилії португальцями, у деяких випадках відставала від європейської — за багатьма параметрами навіть на тисячоліття, — то цьому не меншою мірою, ніж інерція та пасивність поселенців, сприяв й опір природи, природи, яка дуже відрізнялася від європейської. Наприклад, нечасте використання орала у нашому традиційному рільництві значною мірою пояснюється складнощами, які виникали під час його застосування на землях, де залишалася буйна тропічна рослинність. Тож стає зрозумілим, чому орало не набуло поширення, хоча такі спроби робилися задовго до тієї доби, коли, як вважається, воно було введено в ужиток.

Є дані про те, що на землях власників найбагатших плантацій тростини Реконкаву в Салвадорі (штат Баія) використання орала було поширене вже наприкінці XVII століття. У будь-якому разі слід пам’ятати, що його застосування обмежувалося винятково плантаціями цукрової тростини, де для отримання регулярних урожаїв потрібна заздалегідь очищена, вирубана та розрівняна ділянка. Утім, завдяки пам’яткам тієї епохи ми знаємо, що зазвичай плантатори-фазендейро використовували запряжки по десять, дванадцять або більше волів, які тягнули орало, що пояснюється не тільки слабкістю порід цих тварин у Бразилії, а й значними зусиллями, яких треба було докласти для освоєння й використання нових земельних ділянок[32].

Рільники зазвичай відвойовували нові земельні ділянки в глибині хащі, тому рідко два покоління минали без того, щоб якась фазенда не змінила свого розташування або власника. Подібна нестабільність, коріння якої, своєю чергою, сягає індіанських звичаїв, була ще одним підтвердженням застарілого характеру сільськогосподарської праці. Оскільки нікому не спадало на думку підживити виснажену землю добривом, тому й бракувало стимулів для здійснення яких-небудь прогресивних кроків. Швидко закріпилася думка про те, що бразильські землі витримують лише застосування палиці та мотики. У Сан-Паулу, як і в інших місцях Бразилії, спроби використання менш відсталих процесів розпочалися тільки з другого століття колонізації або трохи раніше — в інвентарній відомості, датованій 1637 роком, серед знарядь, які залишилися після одного рільника у районі Парнаіба, вже згадується «залізне рало»[33]. Це переконання було настільки сильним, що зачепило навіть мешканців королівства, як засвідчує в 1766 році один із капітан-генералів у листі на адресу тогочасного графа Оейраша[34]. Усі, стверджує він, дотримуються думки, що земля у Бразилії родюча лише на поверхні, «що не можна використовувати орало, що деякі вже користувалися ним і втратили все, що мали. Зрештою, всі кажуть в один голос одне й те ж саме»[35].

Якщо подібне траплялося з португальцями, то не дивно, що вже у наші дні такі самі хижацькі й згубні методи використовують поселенці суто германського походження, до того ж не тільки в тропічній зоні на низинах штату Ешпіріту-Санту, а й в регіонах з відносно помірним кліматом, як-от Ріу-Гранді-ду-Сул[36]. У будь-якому разі це пояснюється головно тим, що ці поселенці були за походженням із торгового чи міського середовища. Їхня незначна кількість, обмежені статки, які вони мали у своєму розпорядженні при переїзді зі Старого Світу, значною мірою пояснюють ту квапливість, з якою вони запозичували техніку праці бразильців португальського походження[37]. Можна сказати, що в сільському господарстві погані методи, а саме застарілі, шкідливі та спрямовані тільки на отримання непомірного й негайного зиску, мають тенденцію витісняти прогресивніші методи землекористування. Сталося так, що в Бразилії місцеві умови від самого початку майже нав’язували переселенцям чимало цих «поганих» методів, і щоб позбутися їх, потрібні були енергійність, терплячість і системний підхід.

Із упевненістю можна стверджувати тільки те, що португальці та їхні нащадки ніколи не відчували справжнього стимулу прикладати для цього певні зусилля. Їхнє порівняння з колонізаторами інших земель, де переважало сільське господарство, що ґрунтувалося, як і наше, на рабській праці, на монокультурному виробництві, на великій приватній власності, завжди унаочнювало, як багато вони вимагали від землі і як мало від неї отримували. За винятком суто кількісного критерію, методи, які вони впровадили в Бразилії, не показували жодного суттєвого поступу порівняно з тими, які ще до них практикувало корінне населення країни.

Контраст між звичайними умовами сільськогосподарської праці в Бразилії, навіть у другій половині ХІХ століття, та умовами, які переважали на півдні США, більш разючий, ніж ті схожі риси, які так люб’язно підкреслюють і перебільшують деякі історики. Фазендейро — вихідці з південних штатів Америки, які близько 1866 року емігрували до Бразилії й вплинули, свідомо чи ні, на поширення використання орала, культиваторів, коліс і боронування на сільських угіддях штату Сан-Паулу, далеко не поділяли подібної думки. Деякі документи тих часів, навпаки, свідчать про той подив, ба навіть страх багатьох із них, який на них справили надзвичайно примітивні методи, що панували там. В одному з цих документів ідеться про те, що бразильські раби вирощували бавовник так само, як північноамериканські індіанці — кукурудзу[38].

Головний принцип, на якому від самого початку колонізації створювалося багатство країни, ні на мить не втрачав свого значення в аграрному виробництві. Усі прагнули витягнути із землі її багатства, не приносячи при цьому великих жертв. Або ж, як казав найдавніший бразильський історик, вони хотіли користуватися землею не як господарі, а як узуфруктуарії[39] — «тільки користуватись її плодами та залишати її після себе зруйнованою»[40].

За цих обставин і не потрібно було осучаснювати застарілі методи індіанців, ґрунтовані на законі мінімального зусилля, якщо тільки, ясна річ, вони давали змогу отримати максимальний зиск. Будучи надзвичайно пасивними, наші колонізатори легко тут акліматизувалися й поступилися чарам землі та її споконвічним мешканцям, не намагаючись нав’язати їм незмінні та непорушні правила. Цим португальці відрізнялися навіть од іспанців. У більшості своїх володінь в Америці іспанці дуже рідко ідентифікували себе з місцевою землею та її населенням. Обидві культури зазвичай майже перехльостувалися. А серед нас європейське панування у цілому було м’яким і ненав’язливим, ми більше прислухалися до законів природи, ніж до правил і наказів. Життя тут здавалося незрівнянно лагіднішим, гостиннішим і далеким від соціальних, расових і моральних розбіжностей. Наші колонізатори були передусім людьми, які вміли відтворювати те, що вже було зроблено до них, або те, чого їх навчило повсякденне життя. Зручно влаштувавшись на землі, вони не дуже поривалися докладати зайвих інтелектуальних зусиль. Господь Бог здавався їм занадто духовною, віддаленою та потойбічною реальністю, аби втручатися в їхні щоденні справи.

До цього слід додати, що існував інший, досить типовий бік їхньої надзвичайної соціальної гнучкості: повна або майже повна відсутність серед португальців будь-якої расової зверхності, принаймні цієї впертої та ворожої до будь-яких компромісів, яка притаманна північним народам. Ця риса національного характеру, яка зближає їх з іншими народами латинського походження, а надто з африканськими мусульманами, легко пояснюється тим, що на час відкриття Бразилії португальці в етнічному плані вже були частково неоднорідні. Навіть за наших часів антропологи підкреслюють, що португальців можна за національними відмінностями відрізнити від їхніх власних сусідів і братів — іспанців, — оскільки в їхніх жилах тече негритянська кров. До цього можна додати, що корінне населення Східної Африки вважало їх майже собі подібними та поважало набагато менше, ніж інших європейців. Так, стверджують, що на позначення різних народів Європи, у мові суахілі завжди розрізнюють: європейці та португальці[41].

У нашому випадку Бразилія не представляла собою нічого нового. Змішування з кольоровим населенням широко розпочалося у самій метрополії. Уже до 1500 року завдяки праці негрів, привезених із заморських володінь, у королівстві стало можливим збільшити площу оброблюваних земель, вирубати хащі, осушити болота та розорати цілину, що дозволило заснувати нові поселення. Негайна користь від їхньої праці призвела до безупинного зростання попиту до таких засобів матеріального прогресу у країні, в якій дедалі зростало презирливе ставлення до брудної праці[42].

Жаління такого собі Ґарсії де Резенде[43], висловлені близько 1536 року, здається, чудово відображають тривогу, яку серед розсудливих людей викликало це мовчазне й таємне вторгнення, що загрожувало розхитати расові підвалини, на яких традиційно ґрунтувалося португальське суспільство:

Пер. Л. Губарєвої

У вже згаданому нами листі від Кленардо до Латонія, написаному в ту ж саму епоху, розкривається, як у Португалії катастрофічними темпами зростала кількість рабів. Будь-яка праця виконувалася неграми або полоненими маврами, які якщо й відрізнялися чимось від тяглової худоби, так тільки зовнішністю. «Я думаю, — зазначав він, — що в Лісабоні рабів і рабинь більше, ніж португальців». Важко було знайти помешкання, в якому не було принаймні однієї негритянки. У заможніших людей були раби обох статей, а деякі мали неабиякі прибутки від продажу дітей рабів. «Я навіть почав думати, — підкреслює цей гуманіст, — що вони розводять рабів так, як інші розводять голубів для продажу на ринку. Їх не тільки не збурює розбещена поведінка рабинь, вони навіть сподіваються на щось подібне, бо плід немов сам виходить з живота: ніби й сусід не винен та й я не знаю, хто з африканських рабів може заявити на нього права»[45].

Хоча статистичні дані щодо кількості рабів, завезених на територію королівства, у цілому були обмеженими й дуже приблизними, слід зазначити, що у 1541 році, захищаючи добре ім’я іспанців і португальців від критики Мюнстера, Даміан ді Ґойш підрахував, що щорічно до Португалії завозили від 10 до 12 тисяч рабів із чорної Африки. А за десять років, згідно з даними «Перепису» Кріштована Родрігеша ді Олівейри, у Лісабоні налічувалося 9950 рабів, у той час як доросле чоловіче населення міста налічувало 18 тисяч осіб. Це означає, що раби становили близько однієї п’ятої частини всіх мешканців країни[46]. Подібна пропорція зберігалася й наприкінці століття, відповідно до звітів флорентійського купця та мандрівника Філіппо Сассетті[47], який перебував у Португалії у період між 1578-м і 1583 роком[48].

Із плином часу проникнення чужої крові не зменшувалося, а навпаки, тільки збільшувалось, і відбувалося це не тільки у містах. У 1655 році Мануел Северін ді Фаріа[49] жалівся, що більшість рільників використовували працю чорних рабів із Гвінеї та мулатів. А наприкінці наступного століття відома хода Пассуш[50] у Лісабоні являла собою видовище, порівняне з тим, що можна спостерігати у будь-якому бразильському місті, де кількість чорних учасників була набагато помітнішою. Один із іноземних гостей зазначав у 1798 році, що у процесії брали участь близько «4-5 тисяч душ, причому більшість із них становили негри й мулати, негритянки й мулатки». А в іншому свідченні, написаному за сімдесят років до цієї дати, смаглявий колір шкіри португальців приписували клімату та здебільшого «змішанню з неграми, що є звичайною річчю серед простого люду».

Тож стає зрозумілим, що у цій країні відчуття відстані між господарями та трудящою масою, представленою кольоровим населенням, найімовірніше вже зникло. Раб із плантацій і копалин уже не був простим джерелом енергії, людським вугіллям, яке очікувало, що індустріальна доба використає його як пальне. Досить часто їхні стосунки із господарями варіювали від стану залежного до стану підзахисного, ба навіть до статусу товариша й близького. Їхній вплив звивистими шляхами долав межі родинних домівок, діючи начебто як розчинник будь-якої думки про розподіл на касти й раси, руйнуючи будь-який лад, заснований на подібному поділі. Це було загальне правило: воно не заважало існуванню окремих випадків, коли докладалися зусилля, спрямовані на обмеження занадто великого впливу кольорового населення на життя колонії, як-от королівський наказ від 1726 року, яким будь-якому мулатові до четвертого коліна заборонялося обіймати посади в муніципальних органах влади штату Мінас-Жерайс. Ця ж заборона поширювалася й на білих чоловіків, одружених із кольоровими жінками[51]. Але подібні резолюції, які, судячи з усього, були спричинені заколотом, організованим у цьому капітанстві[52] кілька років до того неграми й мулатами, були приречені на те, аби залишитися на папері й серйозно не завадити схильності населення до подолання всіляких соціальних, політичних і економічних бар’єрів між білими й кольоровими, між вільними й рабами[53].

Корона також інколи без вагань пом’якшувала завзятість деяких службовців, які виступали найзатятішими супротивниками зазначеної вище тенденції. Так, наприклад, сталося, коли у 1731 році губернатор Пернамбуку видав наказ про призначення на посаду прокурора бакалавра Антоніу Феррейри Кастру, незважаючи на те що новопризначений був мулатом. Оскільки, як зазначається у наказі короля Дона Жуана V[54], «той недолік, що у нього темна шкіра, не заважає йому посісти цю посаду. І ми застерігаємо Вас через цю обставину звільняти призначеного мною бакалавра, аби просунути й зберегти на посаді людину без освіти, яка за законом ніколи не могла б обійняти цю посаду, якщо на неї претендує освічений бакалавр»[55].

Необхідно визнати, що подібні вільності не були загально прийнятними. У будь-якому разі «расистська» нетерпимість, як сказали б сьогодні, ніколи так і не перетворилася, принаймні зовні, на визначальний чинник для вживання заходів, які дозволяли закріплювати деякі конкретні посади тільки за білими людьми. Набагато значущою від подібної расової нетерпимості була ганьба, яка традиційно асоціювалася з виконанням певних видів так званої брудної праці, котрою змушені були займатися раби й котра поширювалася не тільки на того, хто займався цією працею, а й на його нащадків. Саме цією, більш ніж будь-якою іншою, причиною пояснюється надзвичайна важливість, якої завжди набувало для португальців походження.

Також немає іншого правдоподібного пояснення тому фактові, що індіанці та метиси мали право на ті види роботи, виконання яких за законом було заборонено неграм і мулатам. Визнання громадянської свободи індіанців, навіть коли йшлося не про що інше, як про «опікувану» або «підопічну» свободу, згідно з хитромудрою дискримінацією юристів певним чином дистанціювало їх від соціального ганебного клейма, пов’язаного з рабством. Цікаво зазначити, як деякі характеристики, які традиційно приписуються бразильським індіанцям і які несумісні з рабством, а саме їхнє «ледарство», їхня неприязність до дисципліни, їхня «непередбачуваність», їхня «нездержливість», їхній неприхований потяг до радше хижацької, ніж продуктивної діяльності, чудово відповідають традиційним стандартам життя аристократії. І мабуть, саме тому, намагаючись передати у національних термінах середньовічну тематику, притаманну європейському романтизмові, такі письменники ХІХ століття, як Ґонсалвес Діас і Аленкар[56], закріпили за індіанцями традиційні чесноти старовинних ідальго та кабальєро, тоді як негри повинні були задовольнятись у найкращому разі роллю покірної або бунтівної жертви.

Замість того, аби засуджувати змішані шлюби між індіанцями та білими, португальський уряд неодноразово намагався заохочувати їх. У широко відомому указі від 1755 року зазначалося, що у подібних випадках подружжя «не покриваються жодною ганьбою, а навпаки, є придатними для призначення на різні посади у містах, де вони проживають. Це ж саме стосується й їхніх дітей і нащадків, які навіть матимуть привілейоване право для одержання будь-якої посади, почесті або сану без жодних обмежень. При цьому під загрозою тюремного ув’язнення суворо заборонялося називати їх кабокло[57] або іншими подібними найменуваннями, які можна оцінити як образливі». Негри та нащадки негрів досі були приречені, принаймні згідно з деякими офіційними документами, до непрестижної праці, negro jobs, або ж негритянської праці, яка принижує як людину, котра виконує цю працю, так і всіх її нащадків. Настільки, що указом від 6 серпня 1771 року віце-король Бразилії наказав звільнити з посади голови капітанства одного індіанця, оскільки він «проявив такі низинні почуття, що одружився з негритянкою, заплямувавши свою кров цим союзом, унаслідок чого став непридатним обіймати зазначену вище посаду»[58].

Одним із наслідків рабства та гіпертрофії сільськогосподарської праці на латифундіях у структурі бразильської колоніальної економіки була практична відсутність будь-яких серйозних зусиль в інших сферах виробництва, спрямованих на співпрацю, на відміну від того, що відбувалося в інших країнах, у тому числі в іспанських колоніях в Америці. У Бразилії майже не було нічого подібного до того, про що пише один перуанський історик щодо процвітання об’єднань ремісників-механіків, які існували вже в перше століття завоювання Ліми, з усіма їхніми присяжними наглядачами й податковими інспекторами, тарифами щоденної оплати, іспитами на відповідність посаді, реєстрацією, обов’язковим відпочинком по неділях і благодійними фондами взаємної допомоги у різних ремісницьких спілках. Ще й сьогодні відомий статут об’єднання срібних справ майстрів Королівського міста, рукопис якого зберігається в Громадській благочинній спілці перуанської столиці. Ці ремісники, у своїй більшості індіанці та метиси, мали власну каплицю в лівому нефі собору Святого Августина. Організація встановила досконалу систему винагороди та пенсій за віком для сімей членів об’єднань. У 1578 році у каплиці Святого Кріспіна та Святого Кріспініана чоботарі та шкіряники заснували власне об’єднання. Там вони проводили свої наради та свята. Як і в Бразилії, але у набагато більших масштабах назви ремісничих об’єднань отримали вулиці та площі, на яких були зосереджені лавки й іноді помешкання їхніх членів: ґудзикових справ майстри, забійники, майстри з виготовлення циновок, майстри з виготовлення ковдр і покривал, продавці готового плаття, шинкарі, капелюшники (які виготовляли фетрові капелюхи із вовни вікуньї[59] або брилі із волокон хіпіхапи[60]), майстри з виготовлення шпаг, гітарних справ майстри, олійники, миловари та ковалі. Також вистачало лимарів, у більшості своїй білих, індіанців і метисів, а негри й мулати, як правило, працювали хірургами й цирульниками. За ними йшли об’єднання майстрів з виготовлення сідел і виробників запряжних прикрас і збруї, плавильників, майстрів з чорного дерева, теслярів, містобудівників, каменярів, шкіряників, дубильників шкіри, виробників свічок, майстрів із виготовлення рукавичок, чоботарів, які шили м’яке жіноче взуття, кравці або шевці (останні були білими, їхнє братство базувалось у Сан-Франсіско Гранде), кондитерів і пиріжників. Ці об’єднання, остаточно організовані доном Франсіско де Толедо[61], протягом багатьох років були для віце-ко­ро­лівства гарантією процвітання, багатства й стабільності, попри мінливість гірничої галузі та занепад іспанської колоніальної імперії[62].

У Бразилії організація ремесел за завезеними з метрополії лекалами розхитувалася домінуючими тут умовами, а саме: тотальна перевага рабської праці, хатнє виробництво, здатне забезпечити відносну незалежність багатих людей, яка, з іншого боку, гальмувала торгівлю, та, зрештою, брак вільних ремісників у містах і селах.

У старих муніципальних документах часто можна зустріти скарги на ремісників, які або безкарно порушують свої професійні статути, або ухиляються від узаконених іспитів, користуючись задля цього захистом прихильних суддів. У подібних випадках для одержання дозволу на виконання будь-якої професійної діяльності було достатньо простої ліцензії з поручителем, у результаті чого відкривалося багато проривів у зовні міцній дисципліні професійних відносин. Ті, кому вдавалося накопичити хоч які-небудь статки, намагалися швидко полишити свою працю, аби насолоджуватися тими перевагами й правами, яких зазвичай прості ремісники не мали. Так сталося, наприклад, із Мануелем Алвісом із Сан-Паулу, який у 1639 році залишив свою професію сідельника аби набути статусу «шляхетної людини» та служити справі Республіки[63].

Іноді навіть і подібні застережні заходи не були пот­рібні: було багато людей, які вважалися аристократами й заробляли собі на життя ручною працею, не втрачаючи привілеїв, притаманних їхньому класові. Проте цей закон не був загальним: є всі підстави припустити, що це скоріше було загально визнаним, хоча й прийнятним зловживанням, оскільки інакше не можна зрозуміти, як такий собі Мартін Франсішку ще на початку ХІХ століття дивувався, що багато мешканців Іту, будучі «всі принаймні шляхетними», займалися ремісництвом, «бо за законами королівства шляхетним людям заборонено цим займатися»[64].

Хоча цим законом не замислювалося встановити яку-небудь ієрархію різних типів ручної праці, не можна заперечити існування дискримінації, освяченої звичаями, та великої нетерпимості щодо видів праці, які не поважалися в суспільстві. Коли у 1720 році губернатор штату Мараньян Бернарду Перейра ді Берреду наказав затвердити місце служивого за Мануелем Ґаспаром, обраним на посаду інспектора палати мір і ваг, на підставі того, що він «хоча й не шляхетного походження, був вихований для служби», Сенат незабаром погодився з його рішенням та ще й скасував обрання іншого чоловіка, який «торгував сардинами та берімбау[65]».

Серед міських робітників переважала та ж сама любов до легкої наживи й до нестабільності, яка у Бразилії була найхарактернішою рисою сільської праці. Ці умови чудово віддзеркалювали явище, помічене кимось наприкінці колоніальної ери, що в лавках торговців продавалися найдивніші речі в світі: в аптеці можна було купити підкову з такою ж самою легкістю, з якою у коваля можна було купити блювотний засіб[66]. Мало хто міг усе життя присвятити якійсь одній справі та не спокуситися на іншу, зовні прибутковішу. І ще набагато рідкіснішими були випадки, коли одна й та сама справа передавалась у родині з покоління в покоління, як це традиційно відбувалося в країнах, де соціальне розшарування сягнуло вищого ступеня стабільності.

Це була одна з найсерйозніших перешкод на нашому шляху до створення справжнього класу ремісників, а не просто працівників, які мали достатньо здібностей для тих видів праці, які вимагали наявності покликання та тривалого навчання[67][68]. Іншою перешкодою, поза сумнівом, було поширення використання так званих дохідних негрів, або дохідних слуг, які працювали, маючи прості дозволи, надані сеньйорами на свою виняткову користь. Отже, будь-яка особа з претензіями на шляхетність могла отримати переваги від найбруднішої праці, не принижуючи себе та не натираючи мозолів. Спікс і Марціус[69] мали нагоду наголосити на радикальній несумісності, яка існувала між цим звичаєм і середньовічним принципом корпорацій майстрів[70], який був цілком життєздатним в Європі ще навіть на початку ХІХ століття.

Від португальських ремісницьких традицій, які навіть на території метрополії ніколи не були аж надто усталеними, саме серед бразильців залишилося не так вже й багато тих, що не зазнали б змін або послаблень унаслідок складних навколишніх умов. Як це легко уявити, найкраще зберігся звичай ремісників виконувати працю прапороносців, коли треба нести свої штандарти під час королівських процесій, що пояснюється дуже просто: прихильністю до помпезної показухи та яскравих видовищ, настільки притаманних нашому колоніальному суспільству.

Чого ж насправді не вистачало нам для успішного виконання цієї та багатьох інших форм продуктивної праці, так це, напевно, здатності до вільного та довготривалого об’єднання підприємницького класу країни. Спонтанна колективна праця могла народитися тільки тоді, коли вона мала змогу задовольнити певні колективні відчуття та емоції, як це відбувається з роботами, в якійсь спосіб пов’язаними з релігійним культом. Ідеться про такі випадки, як, наприклад, будівництво старого кафедрального собору Ігуапе наприкінці XVII століття, коли пліч-о-пліч працювали видатні особи та простолюд поселення, які носили каміння з узбережжя до місця, де будувалася споруда[71], або старого кафед­рального собору Іту, зведеного в 1679 році за допомогою мешканців, які всі разом здалека носили на голові щебінь, з якого й були збудовані мури[72]. Не важко помітити тут прихильність португальським традиціям, які закріпилися й у Бразилії, принаймні від часів Томе ді Соузи[73] і будівництва міста Салвадор.

Інші звичаї, такі як допомога або колективна мобілізація, коли лісоруби й селяни допомагали одне одному під час рубання лісу, на плантаціях, збираючи врожай, під час будівництва домів, прядіння бавовни, здебільшого були запозичені у корінного населення. Здається, ці звичаї ґрунтувалися на сподіванні на взаємну допомогу, а також на відчутті піднесення й збудження, що надають спільні вечері, танці, розчарування й суперництво, які обов’язково супроводжують подібні роботи. Якщо люди допомагають одне одному, зазначає спостерігач XVII століття, то роблять вони це «скоріше спонукаємі тваринницьким духом, аніж любов’ю до праці»[74]. Очевидно, що подібні пояснення слушні лише тією мірою, якою свідчать про найбільш ексцентричні та показні боки справжнього життя: це чи реалізм грубого штибу, чи карикатура.

З іншого боку, було б ілюзорним намагання поєднати наявність цих форм колективної діяльності з будь-якою тенденцією до дисциплінованої та сталої співпраці. У дійсності матеріальна мета спільної праці у подібних випадках набагато менш важлива, ніж почуття та схильності, які змушують індивідуума або групу індивідуумів приходити на допомогу своєму сусідові або другові, які цієї допомоги потребують.

Для встановлення значення цієї спільної праці непогано було б звернути увагу на відмінність між справжньою «спів­працею» та «послужливістю» (або ж, як її називають англійці, helpfulness — корисливістю), яку дозволили виявити новітні антропологічні дослідження, після перевірки та співставлення еталонів поведінки різних народів[75]. Ця відмінність певним чином пов’язана з різницею між «змаганням» і «суперництвом», встановленою попередніми дослідженнями.

Як змагання, так і співробітництво — це види поведінки, спрямовані, хоча й по-різному, на досягнення спільної матеріальної мети: це передусім їхній взаємозв’язок із зазначеною метою, яка окремих людей або поєднує між собою, або роз’єднує. При суперництві, навпаки, так само як і при послужливості, спільна матеріальна мета має відносно другорядне значення: головним тут є шкода або користь, яку одна із сторін може принести іншій.

У суспільстві, яке має настільки індивідуалістські коріння, як наше, цілком зрозуміло, що майже завжди вирішальне значення мали прості зв’язки між людьми незалежними й, навіть більше, позбавленими будь-яких прагнень до справжньої співпраці між індивідуумами. З одного боку, угруповання людей і особисті зв’язки, навіть і хиткі, а з другого — боротьба між групами, між сім’ями, між земляцтвами призвели до того, що суспільство представляло собою дещо незграбне й аморфне. Здається, характерною особливістю бразильського життя тієї епохи була акцентована прихильність, ірраціональність, пасіонарність, а також стагнація або ж радше певна атрофія таких якостей, як порядок, дисципліна, раціональність, тобто як раз протилежне тому, що могло б підійти для суспільства, яке стало на шлях своєї політичної організації.

Впливу негрів — не просто чорношкірого населення, а передусім рабів — це суспільство не могло більш-менш серйозно протистояти. Манірна та вкрадлива насолода із давніх-давен заполонила всі царини колоніального життя. Вона відбилася навіть у літературі й мистецтві передусім починаючи від XVIII століття й епохи рококо. Смак до екзотичного, до розслабленої чуттєвості, до кокетування й флірту, до сентиментальних капризів забезпечив цій насолоді благодатний ґрунт й дозволив навіть перетнути океан й виявити себе у Лісабоні в музично-поетичних жанрах лундус і модіньяс мулата Калдаса Барбози[76]:

Пер. Л. Губарєвої

Витончена навіть у жорстокості, такої, що зневажає суспільні чесноти, зм’якшує та присипляє будь-яку по-справж­ньому продуктивну енергію, «мораль раба» панувала в органах управління, економіці та релігійних переконаннях тогочасної людини. Навіть процес створення світу вважався ними певною недбалістю й проявом слабкості Бога.

Успіх іншого типу колонізації, який впроваджували голландці, навпаки, міг ґрунтуватися на організації дієвої системи захисту суспільства конкістадорів від таких руйнівних принципів. Але стала б нам у пригоді подібна система? Брак гнучкості у голландців, поза сумнівом, щедро компенсувався методичним і узгодженим підприємницьким духом, праце­здатністю та суспільною єдністю. Тільки от той тип поселенців, який вони змогли нам запропонувати протягом усього періоду свого панування на північному сході Бразилії, був найменш придатний для країни, що створювалася. Відібрані серед усіляких авантюристів з усіх країн Європи, «втомлені від переслідування люди» прибули ні мало ні багато у пошуках незліченних статків і не планували пускати міцні коріння на цій землі.

Провал кількох колоніальних експериментів Нідерландів на американському континенті протягом XVII століття частково і, мабуть, цілком справедливо пояснювався відсутністю у метрополії причин для незадоволень, які б підштовхнули до широкомасштабної еміграції. Насправді, як зазначає історик Г.І. Прістлі[78], це фіаско було свідченням успіху голландської республіки як національного утворення[79]. Дійсно, економічні та політичні умови Об’єднаних провінцій досягли такого рівня процвітання після років боротьби за незалежність, що до офісів Вест-Індської компанії[80] у пошуку квитків зверталися лише відставні солдати, які втратили свої домівки внаслідок Тридцятирічної війни, німецькомовні біженці, яких згадує Каспар Барлеус[81], дрібні ремісники, торговці (частково євреї португальського походження), трактирники, учителя початкової школи, повії й «інший набрід», повідомляє нам дослідник історії Голландської Бразилії. До складу війська Вест-Індської компанії, яке боролося в Пернамбуку, входили головно німці, французи, англійці, ірландці та голландці[82].

Серед найвідоміших генералів цього війська слід згадати польського аристократа Кшиштофа Арцішевського[83], який був змушений залишити батьківщину через переслідування за социніанство[84] та антиєзуїтські ідеї, та німця Зиґмунда фон Шкоппа, про походження та життєвий шлях якого до сьогодні напевно нічого не відомо.

Космополітичне, рухоме, здебільшого міське населення зосереджувалося у великій кількості в Ресіфі або у тільки-но споруджуваному Мауріцштаді[85], який розростався на острові Антоніу Ваз. Цим воно передчасно прискорювало класичний розподіл між селом і містом, між землевласником і вуличним торговцем, розподіл, яким пізніше буде позначена майже вся історія Пернамбуку.

Подібний міський прогрес став новим явищем у житті Бразилії, явищем, яке допомагає краще розрізнити між собою два процеси колонізації: фламандський і португальський. У той час, коли у решті Бразилії міста залишалися бідними придатками сільських угідь, столиця Пернамбуку «жила власним коштом». Місто пишалося такими монументальними спорудами, як палаци Шонзіхт (Schoonzicht) і Фрайбург (Vrijburg). У розкішних парках зберігалися найрізноманітніші зразки місцевої флори та фауни. Саме там учені Пізо[86] та Маркґрейв[87] брали підручний матеріал для свого твору «Historia naturalis brasiliae» («Історія бразильської природи»), а Франс Пост[88] намагався перенести на полотно чудові кольори тропічної природи. Наукові та культурні інститути, всілякі допоміжні споруди та важливі політичні й адміністративні установи (достатньо зауважити, що в 1640 році в Ресіфі зібрався перший парламент на всій західній півкулі) надавали місту, де засідав уряд Нової Голландії, особливого блиску на тлі американської злиденності. Аби ця картина була повною, не вистачало лише кількох темних рис, традиційних для життя міста за всіх часів: уже у 1641 році портова зона Ресіфі, на думку деяких запеклих кальвіністів, була справжнім «кублом розпусти»[89].

Утім, не має сумніву, що неабияка старанність голландців, з якою вони створювали свою колонію, із великим складнощами долала міські стіни й не могла перенестися на сільське життя бразильського північного сходу, не втративши своєї суті та повністю не змінившись. Отже, Нова Голландія становила собою два протилежні світи, дві штучно об’єднані зони. Зусилля германських конкістадорів обме­жу­валося зведенням величного фасаду, який міг приховати дійсну жорстоку економічну реальність, котра їм протистояла, тільки від наївних простаків.

Їхнє прагнення перетворити Бразилію на тропічний варіант своєї європейської батьківщини зазнало нищівної поразки через нездатність налагодити сільськогосподарське виробництво на звичних для них засадах, як це, погано чи добре, вже зробили португальці. Найімовірніше, успіх португальців пояснюється саме тим, що вони не забажали чи не змогли протиставити себе тому світові, який заселяли. Їхня слабкість перетворилася на їхню силу.

Голландці не жаліли зусиль, змагаючись зі своїми попередниками у галузі сільського господарства. Ось тільки самі вони не були готові до такого життя. Тільки одиниці ризикували залишити місто та відправитися працювати на плантації цукрової тростини. Тож у 1636 році члени Політичної Ради, занепокоєні перспективою занепаду, оскільки великі джерела багатств Нової Голландії опинилися в руках португальців і насамперед португало-бразильців, спробували розв’язати проблему шляхом завезення великої кількості селянських родин зі своєї батьківщини. Імовірно, це був спосіб запобігти зародкам майбутніх ускладнень. «Тільки коли велика кількість вихідців із Нідерландів проживатиме серед португальців у сільських районах, ми забезпечимо наше панування над найнеспокійнішим елементом населення», — заявляв Статхаудер[90] і Рада Правління Вест-Індської компанії у січні 1638 року. Для цього вони вимагали від Амстердама терміново надіслати три тисячі селян. Але їхні очікування були марними. Селяни забажали залишитись у своїх домівках. Їх не спокушала авантюра, яку вони на всіх підставах уважали ризикованою та сумнівною[91].

Провал голландського досвіду в Бразилії є насправді ще одним підтвердженням думки, поширеної сьогодні серед деяких антропологів, згідно з якою північні європейці непридатні для життя в тропіках. Окремий індивідуум — зазначає один із авторитетних дослідників — може адаптуватися до цих регіонів, але ціла раса, особливо ця — ні. Вони не можуть адаптуватися навіть до умов Південної Європи. На відміну від голландців, португальці часто вступали у тісний контакт з кольоровим населенням. Більшою мірою, ніж будь-який інший європейський народ, вони ладні були піддатися місцевим чарам і перебрати мови, звичаї та вірування індіанців і негрів. Залежно від потреб вони американізувались або африканізувались. За висловом африканського узбережжя, вони ставали чорними[92].

Здається, що навіть португальська мова у своєму протистоянні з голландською завоювала надзвичайну прихильність і симпатію серед більшості цих хамулуватих людей. Сформульоване кілька століть потому згадуваним Марціусом спостереження щодо того, що для бразильських індіанців північні мови становили практично нездоланні фонетичні труднощі, тоді як португальська й іспанська були їм набагато доступнішими[93], могло пояснити значно вищу швидкість іберійського завоювання. Протестантські місіонери, які прийшли разом із голландськими колоністами, незабаром зрозуміли, що використання нідерландської мови задля релігійної просвіти не могло принести великого успіху не тільки серед африканців, а й серед індіанського населення. Старі негри взагалі відмовлялися її вчити. Натомість португальська була багатьом із них чудово знайома. Зрештою, досвід показав, що використання португальської для читання проповідей приносило кращі результати[94]. Тому часто вони користувалися мовою переможених у своїх стосунках з нег­рами й індіанцями, як і єзуїти послуговувалися загальною мовою (лінгва-жерал[95]) під час навернення до християнства індіанців, у тому числі племені тапуяс.

Крім того, важливо, що на відміну від католицизму протестантська релігія, завезена голландськими завойовниками, не пропонувала нічого такого, що б сприяло піднесенню почуттів або полонило уяву тубільців, а отже, не створювала жодного підґрунтя, на якому їхня релігійність могла б адаптуватися до християнських ідеалів.

Цих голландських кальвіністів неможливо порівняти з американськими пуританами, які, натхненні Біблією, ототожнювали себе з народом Ізраїлю у спробах уподібнити собі людей іншої касти, іншого віросповідання й іншого кольору шкіри, які проживали в Новій Голландії. У них вони вбачали ханаанців Старого Заповіту, яких Господь вручив обраному народові для їхнього знищення та підкорення[96]. Натомість очевидно, що вони постійно докладали зусилля, аби покликати до себе місцевих негрів та індіанців, і зусилля ці здебільшого приносили успіх. Утім, такому ставленню не вистачало, здається, доброзичливої поблажливості та близькості — тих почуттів, які католицька церква, поза сумнівом, більш універсальна або менш закрита, ніж протестантизм, уміє вселити у людей, навіть коли відносини, що існують між ними принаймні зовні, небездоганні.

Саме тому, здається, голландці й не змогли здобути стільки відданих прозелітів своєї віри, скільки зуміли португальці для католицької релігії, не докладаючи надмірних зусиль. Свідками цього є деякі колонізатори Антильських островів, яким бразильські голландці продавали ув’язнених і поневолених індіанців. Як зазначається в одному з документів тієї епохи, «легко розрізняються ті, які були навернені до віри португальцями, від тих, які перебували в Ресіфі під голландцями. Перші, перебуваючи у церкві, виявляють побожність і благочестя, вони справляють Божественну службу з неабиякою старанністю, а їхня поведінка набагато скромніша й покірливіша»[97].

До цих незаперечних переваг на користь португальців слід додати ще одну: вже згадану нами відсутність у них будь-якої расової зверхності. У результаті всього цього змішання рас, яке, поза сумнівом, було важливою складовою закріплення у тропіках, у португальській Америці стало не спорадичним явищем, а навпаки, цілком нормальним перебігом подій. Частково завдяки цим природним процесам португальці змогли, не докладаючи надлюдських зусиль, створити собі нову батьківщину, розташовану далеко від метрополії.

Примітка до розділу 2. Стійкість хижацького способу землекористування

Цікавим є свідчення одного американського спостерігача, Р. Клірі[98], який протягом останніх двадцяти з чимось років існування бразильської монархії працював лікарем у містечку Лажіс (штат Санта-Катаріна), залишивши Сполучені Штати через Громадянську війну. У ще не виданій праці, рукопис якої зберігається у Бібліотеці Конгресу у Вашингтоні, Клірі наводить свідчення щодо німецьких поселенців у Сан-Леополду, в якому стверджує, що вони нічого нового не привезли до країни, обмежуючись вирощуванням того, що вже вирощували португальці, додержуючись при цьому примітивних і застарілих засобів:

Я був знайомий з одним ірландцем у Порту-Алегрі [...], який намагався поширити використання орала серед німців. Але йому цього не вдалося, бо поселенці надавали перевагу мотикам і лопатам, а у більшості випадків простим палицям, якими вони рили ями для насіння. Остання подробиця потребує пояснення: наші власні сільськогосподарські працівники, поза сумнівом, були б налякані, якби я їм сказав, що на селі тут працюють переважно за допомогою мотики, трохи рідше — лопат, а частіше селянину просто достатньо вирити яму звичайною дерев’яною палицею, аби кинути туди потім насіння. Як я вже казав раніше, дійсно, дехто, але таких зовсім небагато, користуються лопатами, які, втім, є лише жалюгідним сурогатом орала, цього великого символу цивілізації, останнім словом Тубал-Каїна[99] (рятівника світу)[100].

Від тих часів оволодіння передовою технікою, що означало радикальну відмову від процесів, успадкованих від корінних мешканців Бразилії, відбувалося не так швидко, як бажалося. Можна сказати, що метою технічного розвитку загалом було радше підвищення продуктивності рільництва, ніж економія зусиль.

З іншого боку, беззаперечно, після подолання початкового етапу, коли ці примітивні процеси вважалися не чим іншим, як неминучістю, нащадки німецьких або італійських поселенців зазвичай виявляли себе більш готовими, аніж португальські колоністи, до засвоєння форм інтенсивного сільського господарства, які ґрунтувалися на вдосконалених методах.

Ці спостереження ставлять нас віч-на-віч із проблемою, яка впритул торкнулася обговорюваної нами теми. Чому в Бразилії, як і в усій Латинській Америці, європейські колонізатори здебільшого відмовилися від орала на користь мотики, а не погодилися просто перейняти примітивні методи тубільців?

Протягом всієї цієї праці ми намагалися показати, що неготовність емігрантів із Піренейського півострову до сільськогосподарської праці пояснюється значною мірою подібною ситуацією. Але той факт, що європейські поселенці з інших країн усупереч усьому не виявили себе в цьому питанні прогресивнішими від іспанців і португальців, указує на те, що поруч із зазначеною вище причиною вони мали протистояти іншим вагомим чинникам. Це питання є предметом надзвичайно ретельного дослідження доктора Герберта Вільгельмі[101], яке не отримало належного резонансу, оскільки було опубліковано під час Другої світової війни[102].

У зазначеній праці доведено, що випалювання здавалося поселенцям, які оселялися посеред одвічних лісів, настільки очевидно необхідним, що їм навіть не спадало на думку згадати інші методи розорювання території. Їм здавалося, що родючість землі, розораної та розчищеної без допомоги вогню, не настільки велика, щоб компенсувати працю, затрачену на її вирубку, а перспективи вигідно продати вирубану деревину в найближчій окрузі були мінімальними.

Вільгельмі вважав подібну думку ілюзорною, оскільки економічні підстави, на які спирається той чи той метод праці, залежать не лише від витрат, необхідних на його застосування. Набагато вирішальніше значення мало б зіставлення продуктивності одного гектара, підготованого за іншими технологіями. Подібне порівняння показує, наприклад, що «урожай кукурудзи, посіяної на землі без випалювання, удвічі перевищує врожай, отриманий із ділянок, створених за допомогою вогню».

Крім того, що підпали псували родючість ґрунту, вони з легкістю винищували великі ділянки рослинності, спричиняли інші лиха, наприклад позбавляли птахів можливості влаштовувати свої гнізда. «А зникнення птахів супроводжується зникненням такого важливого чинника, як винищування всіляких шкідників. Тому в різних регіонах, де відбулося масштабне руйнування лісів, тля атакувала плантації мате, потрапляючи навіть до серцевини стовбурів і гілок, через що рослини були приречені на неминучу загибель. Також зі зменшенням площі лісів значно збільшується кількість ящірок».

Хоч би як там було, але німецькі поселенці, які за шістдесят років до того застосовували менш руйнівні методи, ніж випалювання, зрештою змушені були пристосуватися до традиційної бразильської системи, оскільки, як зазначається в одній пам’ятці тих часів, перегортаючи ґрунт, аби вирвати коріння, вони піднімають на поверхню шматочки мінералів, які заважають росту культур.

Після первинного очищення землі нічого не заважало використанню орала, про яке поселенці повинні були знати з практики, яка існувала у них на батьківщині. Але такого не сталося, за винятком дуже рідких випадків. Єдиний подібний випадок, який зміг зареєструвати Вільгельмі, стосується канадських і російських емігрантів-меннонітів німецького походження, які у період з 1927-го по 1930 рік оселились у парагвайській провінції Чако. Вони не просто приїхали з твердим наміром обробляти землю за допомогою орала, а й з суто релігійних причин були завзятими супротивниками системи випалювання. Причому настільки завзятими, що відмовилися від нагоди, яка виникла пізніше, переїхати до лісових районів бразильського штату Санта-Катаріна.

За Вільгельмі, дві причини достатньо чітко пояснюють сталість найпримітивніших методів рільництва у німецьких поселеннях на півдні Бразилії. Перша полягає в тому, що ці поселення розкидані здебільшого вздовж гірського району та розташовані на схилах пагорбів обличчям до долини. Власне, структура ділянок у подібних випадках не дозволяє використання орала. З іншого боку, частина поселенців, які оселилися на рівнині, зрештою перейшли на європейську систему обробки землі. Але не всі. Багато хто залишався й досі залишається вірним мотиці й тільки мотиці. Річ у тім (і це друга причина, яка може пояснити нам сталість примітивних процесів), що досвід кількох рільників показав, що використання орала часто виявляється непродуктивним у певних тропічних і субтропічних регіонах. Багато найпрогресивніших поселенців змушені були дорого заплатити за подібний досвід, як це сталося, наприклад, у поселенні Нуева-Херманія на півночі Парагваю, заснованому в 1887 році. Ті, хто не збанкрутів, змушені були повернутися до мотики й більше не збиралися відмовлятися від неї, оскільки були цілком переконані, що лісовий ґрунт може бути зруйнований не лише вогнем, а й оралом.

Подібні невдачі[103] не слід тлумачити як прояв інертності та збереження застарілих звичок. Це радше заклик до попереднього аналізу особливостей ґрунту кожного району, який треба здійснити, перш ніж впроваджувати покращення сільськогосподарської техніки. Зазначений вище досвід вказує лише на те, що використання орала стає шкідливим, коли леміш перегортає ґрунт на такій глибині, що ховає тонкий шар гумусу під неродючою землею, позбавленою мікроорганізмів і взагалі органічних речовин, необхідних для розвитку вирощуваних культур.

Було проведено дослідження на інших континентах задля підтвердження спостережень, здійснених Саппером[104] і Вільгельмі у тропічній Америці. Так, коли велика ткацька фабрика з Ляйпцига спробувала впроваджувати на плантаціях бавовни в Садані (Центральна Африка) сучасні методи, використовуючи для цього орала, які обробляли землю на глибині від 30 до 35 сантиметрів, відбулося негайне і катастрофічне падіння продуктивності.

Після з’ясування причини цієї невдачі почали використовувати орало тільки на поверхні ґрунту, що дало кращі результати. Як же тоді пояснити, що єзуїти у своїх місіях у Парагваї від самого початку успішно застосовували орала? Причина має полягати в тому, що орала, які до своїх американських володінь завозили іспанці, діяли зазвичай на малій глибині. Саппер повідомляє нам, що вони не надто відрізнялися від так званих ніжних орал, або taclla, або ж ніжних орал давніх кечуа, які становили собою найрозвиненіший зразок сільськогосподарської техніки доколумбової Америки[105]. Їхня перевага полягала в тому, що за однаковий проміжок часу вони дозволяли обробити ділянки вдвічі або втричі більші за розміром.

Завдяки одному описові, датованому серединою XVIII століття, ми знаємо, що грубі дерев’яні орала, які використовували в єзуїтських місіях, заглиблювались у ґрунт лише на чверть вари[106], утім, усе, що сіялося, росло дуже добре. Воно росло б іще краще й приносило б більше плодів — зауважував отець Флоріан Бауке[107], виходячи, звісно, з європейських стандартів, — якби на кшталт залізних орал вони б підрізали й перегортали землю глибше, «як це робиться на нашій німецькій батьківщині»[108].

До португальської Америки ці та багато інших здобутків технічного прогресу, якими користувалися індіанці місій, майже не доходили. Ми так і продовжували займатися сільським господарством у лісах і за рахунок лісів. У 1766 році ка­пітан-генерал Сан-Паулу дон Луіш Антоніу ді Соуза[109] казав про тамтешніх рільників, що вони «продовжують занурюватися дедалі глибше й глибше у сельву. Отже, поселення Фрегезіа ді Кутіа, яке розташоване на відстані семі ліг (бразильська ліга дорівнює 6,66 км) від нашого міста, сьогодні вже дісталося поселення Фрегезіа ді Сорокаба, яке знаходиться на відстані двадцяти ліг від нашого міста». І все це тому, що за зразком тубільців вони тільки й уміють, що «бігти у слід сельві, знімаючи й встановлюючи свої помешкання там, де доведеться»[110].