Коріння Бразилії

7. Наша революція

• Політичні заворушення в Латинській Америці

• Іберізм і американізм

• Від цукрового барона до фазендейро

• Розбудова держави у Бразилії

• Політика й суспільство

• Культ каудильйо та його зворотний бік

• Вертикальна революція

• Олігархії: розвиток персоналізму в просторі й часі

• Демократія та створення держави

• Нові диктатури

• Перспективи

Якщо скасування рабства у Бразилії позначило завершення епохи домінування аграрного сектора, то політична система, заснована наступного року, відповідала формальній доцільності, яка, своєю чергою, була співзвучною новому соціальному складові країни. Існує певний таємний зв’язок між цими двома подіями та безліччю підводних течій нашої повільної, але впевненої й нешвидкостиглої революції, єдиної революції, яку, строго кажучи, ми пережили протягом усього періоду існування нашої нації. Насправді, вона відбувалася доволі тихо, без жодних зовнішніх заворушень, важливість і значення яких історики зазвичай перебільшують у своєму дріб’язковому намаганні стисло викласти поверховий бік подій в історії народів. Разом з цією революцією більшість заворушень республіканської доби, як і в країнах іспаномовної Америки, здаються лише відгалуженнями траєкторії офіційної політики держави, які можна порівняти зі старовинними «палацовими революціями», широко відомими фахівцям з європейської історії.

Деякі спостерігачі цілком ґрунтовно стверджували, що подібні рухи, по суті, мають той самий сенс і користь, що й президентські вибори у Північній Америці: наслідки та зміни, які вони несуть суспільству, не повинні за значущістю перевищувати згадані вибори. «З огляду на всі ймовірні можливості, — зазначає один американський автор, — ці революції заважають веденню справ не більше, аніж президентські перегони у США, хоча й коштують значно менше»[372].

Велика бразильська революція не може бути прив’язана до будь-якого конкретного часового моменту. Це радше повільний процес, який тривав принаймні три чверті століття. Його кульмінаційні віхи можна порівняти з розмаїттям гірського краєвиду. Якщо у попередньому розділі я спробував визначити 1888 рік як, напевно, вирішальний момент усього нашого національного розвитку, так це тому, що починаючи від цієї дати вже не діяли деякі традиційні гальма на шляху нового порядку, котрий лише тоді й став неминучим. Тільки в такому сенсі скасування рабства дійсно можна вважати найвизначнішою віхою, яка розділила дві епохи.

Насправді, відтоді вже було підготоване підґрунтя нової системи, центр тяжіння якої знаходився не в сільській місцевості, а в містах. Якщо рух, котрий протягом усього періоду імперії безупинно підривав фундамент, на якому ґрунтувалося наше суспільство, ще й був далеким від свого кінцевої мети, безсумнівно, ми вже ввійшли до його гострої фази. Ще й сьогодні ми є свідками й, напевно, продовжимо бути ними протягом тривалого часу останніх відголосів цього повільного катаклізму, сенс якого, здається, полягає в знищенні іберійського коріння нашої культури заради затвердження нового стилю, який ми ілюзорно вважаємо американським, бо його риси з надзвичайною швидкістю завойовують нашу півкулю. У Бразилії, й не лише в Бразилії, іберізм і руралізм переплітаються, незважаючи на твердження таких видатних учених, як, наприклад, пан Олівейра Віана[373]. У той день, коли сільський спосіб життя був порушений і почав швидко поступатися безжалісному вторгненню міського світовідчуття, розпочався також і занепад специфічного впливу заморських ідей, провідниками якого були португальці.

Якщо за своєю формою наша культура досі залишається іберійською й португальською, то це можна пояснити передусім недовершеністю того самого «американізму», який за наших часів виявляється у посиленні тиску іноземного чинника, а саме нав’язаних нам із зовні чужоземних рішень. Ще до сьогодні у нас не існує того, що можна було б назвати внутрішньою сутністю американців. «В американській дійсності кров хімічно відновлюється нервами», — так висловився один із найоригінальніших поетів сучасності[374].

Тут свідомо прискорюється занепад аграрного виробництва як вирішальний чинник урбаністичної гіпертрофії. Міста, які за стародавніх часів були придатками сільського світу, нарешті ствердили своє право на власне життя й своє верховенство. У дійсності протягом усієї історичної еволюції нашої країни ми можемо розглядати два одночасних і конвергентних рухи: один сприяв розширенню діяльності міських осередків, а другий обмежував вплив сільських центрів, які зрештою перетворилися на прості джерела забезпечення, у колонії міст. Якщо низка чинників і сприяла першому з цих рухів, немає жодного сумніву, що він остаточно посилився після послаблення опору колись всемогутньої аграрної цивілізації, а це призвело до зникнення умов, котрі сприяли формуванню серед нас потужної сільської аристократії та заміських центрів, наділених до того ж економічною незалежністю.

Цікаво, що поступове зникнення традиційних форм в основному збігалося зі зменшенням ваги тієї ролі, яку відігравало цукрове виробництво протягом першої половини минулого сторіччя, та витісненням цукру кавою. Існування, з одного боку, колоніальних форм виробництва, спрямованих на прискорене розшарування суспільства та формування аристократії, та, з іншого боку, форм, котрі сприяли найшвидшому нівелюванню соціальних відмінностей, зазначив Г. Хандельманн, аналізуючи розведення цих двох сільськогосподарських культур у Бразилії.

Цей історик називав каву «демократичною рослиною» порівняно з цукровою тростиною й навіть із бавовником. Він стверджував, що розведення кави не потребує ані великих площ землі, ані значних матеріальних витрат. Розподіл земельних ділянок і скорочення латифундій якнайкраще впливають на поширення цієї культури, що, своєю чергою, сприяє збільшенню загального добробуту країни[375].

Це спостереження, зроблене у середині ХІХ століття, здається, добре відображає умови епохи, коли вирощування кави ще не домінувало у сільському господарстві країни. Правда в тому, що принаймні у провінції Ріо-де-Жанейро й узагалі у долині Параіба кавові плантації завжди майже стовідсотково створювалися за традиційними зразками цукрових плантацій, причому кожна з них за можливості була самодостатньою. Створення й утримання подібних маєтків, звичайно, потребувало великих капіталовкладень, які міг дозволити зробити далеко не кожен. І розмежування земель ніколи не було поширеним явищем за винятком тих випадків, коли виснаження землі не виправдовувало коштів, витрачених на її експлуатацію[376].

Саме на заході провінції Сан-Паулу (але у межах станом на 1840-й, а не 1940 рік) кавові плантації набули тих обрисів, які повністю відрізняли їх від типових форм аграрних господарств, поширених ще за колоніальних часів, у вигляді класичної моделі плантації тростини та прилеглих до них цукрових заводів. Постать старовинного цукрового барона втрачає деякі знакові риси, дедалі відриваючись від своєї землі й від прадавніх сільських традицій. Землі, відведені під плантації, вже не уособлюють для господаря його маленьку батьківщину, а перетворюються на засіб існування, джерело прибутків і збагачення. Сільські маєтки дедалі слабкіше опираються міському впливові, а землевласники часто-густо переїжджають до міст на постійне проживання. Швидко занепадає хатнє виробництво, а в багатьох місцях скорочуються посівні площі, відведені під злакові та овочі, які за давніх часів забезпечували відносну незалежність сільських маєтків.

Це явище певною мірою пов’язано з нестачею робочої сили, оскільки занепад работоргівлі хронологічно збігається з поширенням індустрії кави. Відомо, що приблизно 1884 року в провінції Ріо-де-Жанейро раб був змушений, як правило, обробляти близько 7 тисяч кавових дерев, тоді як за попередніх часів на нього припадало максимум 4,5-5 тисяч дерев. Природно, що після цього в нього ще залишався час на догляд за іншими рослинами (кукурудзою, квасолею, маніоком, рисом і бататом) й на підтримання шляхів у належному стані. Як часто відбувається в подібних випадках, кава, поглинувши більшість вільних робочих рук, перетворюється на головне джерело збагачення рільничих регіонів. Цим можна пояснити й появу прізвиська «зеленяр», яким презирливо називали селян, котрі займалися розведенням і продажом овочевих культур, навіть попри те, що ця справа приносила їм чималі прибутки[377].

З іншого боку, перспектива одержання великих прибутків, які від початку обіцяло розведення кави, змушувала фазендейро постійно розширювати свої плантації, нехтуючи всім іншим, що могло б відволікати робітників від головного об’єкта їхньої діяльності. Уже в 1858 році в Сан-Паулу Жозе Мануел да Фонсека[378], виступаючи в імперському Сенаті, казав про це таке: «Перетворення цукрових плантацій на плантації кави відбувається також і в Сан-Паулу, що призводить до подорожчання продуктів харчування. У Палаті є кілька сенаторів-аристократів, яким належать цукрові плантації. Я закликаю їх бути мені свідками. Коли селянин садить тростину, він може також посадити й квасолю, а деякі розводять навіть кукурудзу на значній відстані, аби не завадити тростині. І все чудово родить завдяки добре підготованій під тростину землі. А після жнив одержують чудовий урожай усіх зазначених культур. Так відбувалося в окрузі Кампінас, де землі надзвичайно родючі, коли головною культурою там була тростина. Так відбувалося й в інших районах, які забезпечували столицю та решту міст продуктами харчування. Однак сьогодні й в окрузі Кампінас, і в інших округах домінує кава, це дозволяє одночасно вирощувати харчові рослини хіба що на початку, коли дерева ще зовсім молоді. Але коли вони зростають, то вже не можна вирощувати нічого іншого, навіть сама земля стає непридатною для харчових культур. Якщо не назавжди, так точно на надзвичайно тривалий час»[379].

Подібні обставини, а також розвиток шляхів сполучення, насамперед залізниці, які прокладались зазвичай до районів вирощування кави, підсилювали залежність сільських районів від міст. Своєю чергою, зі спрощенням виробництва зросла потреба доступу до міських центрів, де здійснювався збут продуктів харчування, котрі раніше продавалися безпосередньо у місцях їхнього виробництва. У результаті через кілька років сільські маєтки втратили свій статус баронських володінь і багато в чому уподібнились центрам промислового виробництва. І саме у цьому сенсі каву дійсно можна назвати «демократичною рослиною», користуючись метафорою Хандельманна. Фазендейро завдяки каві, по суті, більше скидався не на сільського, а на міського мешканця, тобто на людину, для якої сільський маєток був передусім засобом для існування й лише у другу чергу — місцем проживання чи відпочинку. «Належні виробничі практики» вже не успадковуються через традиції та спільне проживання протягом низки поколінь, що працювали на землі. Їх тепер вивчають, інколи навіть у навчальних закладах, за книжками та підручниками.

Зрозуміло, що скасування рабства не могло згубно вплинути на ті регіони, де розведення кави заздалегідь підготувало підґрунтя для впровадження оплачуваної праці. Тут перехід до гегемонії міста відбувся швидко. Після цього відкрився шлях до широкомасштабних змін. Утім, у північних штатах ніщо не могло компенсувати наслідків аграрної катастрофи, коли падіння цін на цукор на світовому ринку призвело до ситуації, яка була відзначена подіями 13 травня[380]. Після занепаду їхніх маєтків цукровим баронам не залишалося нічого іншого, як підлаштуватися до нових умов життя. Один письменник з північного сходу Бразилії — Жозе Лінш ду Регу[381] — відобразив у кількох взірцевих епізодах ту драматичну еволюцію, яка у тих краях призвела до руйнації старого патріархального укладу, що зберігався там за інерцією. Нові відносини вже не тільки не живили старий уклад, а навпаки, заперечували його. Зникнення стародавніх цукрових заводів, поглинених сучасними формами виробництва, та піднесення нового типу підприємств, які планувалися й створювалися на зразок міських виробничих центрів, — усе це чітко вказує на напрям цієї еволюції.

Колишні землевласники втратили свою владу й вагу внаслідок фатального удару, завданому їм скасуванням рабства й іншими чинниками, тому вони й не змогли вчасно втрутитися в діяльність нових інституцій республіки, яка натомість не створила власного патриціату, а змогла породити лише плутократію. Республіка, так би мовити, пов­ні­стю ігнорувала стару аристократію. Цим і пояснюється меланхолічне мовчання зазначеної касти, яка за часів імперії керувала інституціями й надихала їхнє функціонування, забезпечуючи певну консолідацію та гармонію у суспільстві, які вже ніколи більше не будуть відновлені у країні. Подібна ситуація є спадком монархічного устрою, структури, на яку цей режим спирався та яка зникла назавжди. Безперервна, поступова й послідовна урбанізація — суспільне явище, додатковими зовнішніми ознаками якого повинні були стати республіканські інституції, — призвела до руйнування села, рушійної сили попереднього режиму, але й досі не створила нічого нового замість нього.

Трагізм цієї ситуації полягає саме в тому, що створена монархією структура досі зберігає свій авторитет. Попри те що змінилися умови, які її породили, вона все ще намагається зберегтись у будь-який, хай навіть неприродний, спосіб, не докладаючи для цього надмірних зусиль. Бразильська державність зберігає, немов поважні реліквії, деякі зовнішні ознаки старої системи, навіть попри зникнення підґрунтя, на яке вона спиралася: периферія, яка не має центру. Передчасна зрілість, ця дивна особливість розбудови нашої держави, є одним із наслідків подібної ситуації.

Наша держава в жодному разі не повинна бути деспотичною — деспотизм погано співвідноситься з нашим м’яким характером. Але їй потрібен поштовх і стриманість, велич і старанність одночасно, якщо держава прагне набути сили та тієї респектабельності, яку наші іберійські батьки навчили нас уважати за найвищу чесноту. Ба більше, за допомогою цього держава може виявити по-справжньому дивовижну силу в усіх аспектах національного життя. Але вкрай необхідно, аби всі деталі її механізму працювали легко й злагоджено. Бразильська імперія значною мірою дотримувалася цього. Ореол, який оточує її й сьогодні, попри все, наші сучасники пояснюють майже винятково тим, що вона змогла втілити свій ідеал у життя.

Образ нашої країни, який існує у колективній свідомості бразильців, до сьогодні так і не може суттєво позбавитися духу імперської Бразилії. Концепція держави, втілена в цьому ідеалі, чудово пасує для внутрішнього життя нації, але водночас унеможливлює створення нового, відмінного від цього образу нашої країни на міжнародній арені. Навмисно чи ні, але ідеал, який ми схильні створювати заради завоювання авторитету країни поза її межами, — це образ гіганта, який доброзичливо ставиться до всіх країн світу. Прототип цієї ідеї вперше зародився за часів другого бразильського короля, який мірою своїх можливостей намагався впроваджувати подібну політику в стосунках з Аргентиною, Уругваєм та Парагваєм. Країна хотіла ствердитися в цьому регіоні завдяки величі створеного нею образу, але змушена була розпочати війну причому не задля задоволення завойовницьких амбіцій, а для того, аби змусити себе поважати. Якщо інколи Бразилія мала надлишок войовничого духу, то одночасно їй бракувало духу військового. Автор останнього спостереження Олівейра Ліма[382] додає, що «війни за межами країни як політичні методи завжди сприймалися в ній як недоцільні, ба навіть злочинні. У цьому сенсі та ж сама війна з Парагваєм була саме такою: добровольці, які брали в ній участь, насправді йшли на неї зовсім не з доброї волі»[383].

Ми не прагнемо слави й авторитету країни-завойовника й відверто ненавидимо насильницькі рішення. Ми хочемо бути найм’якішими та найвихованішими людьми у світі. Ми постійно боремося за принципи, які всі вважають найпоміркованішими й найраціональнішими. Ми були однією з перших країн світу, яка на законодавчому рівні скасувала смертну кару після багаторічної відмови від неї на практиці. Ми створюємо правила поведінки у суспільстві на зразок найкультурніших і найосвіченіших країн світу й чванимося тим, що перебуваємо в чудовій компанії. Усе це — найхарактерніші риси нашого політичного обличчя. Держава намагається нівелювати всі прояви дисгармонії в нашому суспільстві та запобігти виникненню будь-яких тенденцій до спонтанності й імпровізації на національному рівні.

Надзвичайний дисбаланс, який породжує цей своєрідний підхід, вкрай очевидний, та не залишився поза цікавістю деяких спостерігачів. Відомий публіцист двадцять років тому звернув увагу на парадоксальність подібної ситуації. Він казав, що «відстань між політикою та суспільним життям сягнула надзвичайно великих розмірів. Через відірваність від реальності політика дійшла до межі абсурду, створюючи в нашій молодій державі, де геть усі її громадяни намагаються підштовхнути суспільство й посприяти його потужному й прогресивному розвиткові, певний штучний клас, справжній симулякр, наївний і відверто чужий інтересам суспільства, для якого блиск формулювань і яскрава відчутність образів лише підстава для продовження завойовницької боротьби й збереження захоплених позицій»[384].

За таких умов наші реформатори на сьогоднішній день змогли знайти лише два виходи із ситуації, обидва однаково поверхневі й оманливі. Досвід уже показав, що проста заміна осіб, які перебувають при владі, є суто зовнішньою процедурою, якщо тільки ця заміна не викликана й не зумовлена складними й по-справжньому структурними змінами у житті суспільства.

Інший вихід, на перший погляд більш прийнятний, полягає в узгодженні суспільних подій із системами, законами чи регламентами, які мають доведену силу й ефективність. Та чи здатна мертва літера сама по собі впливати, і до того ж вельми енергійно, на долю цілого народу? Досконале, чітке й дуже виважене законодавство видається нам єдиною обов’язковою вимогою на шляху до досягнення злагоди й наведення ладу в суспільстві. Інші засоби нам не відомі.

Повз нашої уваги залишилася істина, яка стверджує: зовсім не писані закони, укладені юристами, є беззаперечною гарантією щастя народів і стабільності держав. Натомість ми вважаємо, що ці розумні правила та дотримання абстракт­них настанов становлять ідеальне підґрунтя досконалого політичного виховання, загальної письменності, навчання цивілізованих звичок та інших не менш цінних здобутків. Саме цим ми відрізняємося, наприклад, від англійців, які не мають писаної конституції й керуються заплутаною й анахронічною системою законів, але за потреби демонструють таку здатність до самодисципліни, якої не має жоден народ світу.

Зрозуміло, що потреба у злагоді й порядку між громадянами й у стабільності всього суспільства обумовила введення правил обов’язкового виконання та дієвих санкцій. Мабуть, у більш благословенні часи, ніж наші, дотримання цих правил зовсім не нагадувало виконання нав’язаного ззовні обов’язку. Усе робилося, так би мовити, легко й без зусиль. Для людини, яку ми називаємо примітивною, навіть непорушність усесвіту, напевно, залежить від регулярності подій, що відбувалися. Кожне порушення цієї регулярності містить у собі дещо зловісне. Пізніше це розуміння стабільності сприяло створенню правил за допомогою, звісна річ, певних абстрактних умовиводів. І це навіть мало деякі важливі переваги, бо часто необхідно було абстрагуватися від життя, аби жити, і лише віра в раціональний абсолют дає змогу вважати, що можна підмінити власне життя набором суто умоглядних елементів. Розуміючи саме так принципи умовиводів і надавши їм статусу вищого закону, раціоналізм подолав межі здорового глузду, лише остаточно відірвавши ці принципи від повсякденного життя. Отже, у такий спосіб було створено логічну, зрозумілу, проте антиісторичну систему.

Цієї помилки припускалися також політики й демагоги, які люблять привертати увагу до платформ, програм, інституцій як до єдиних реалій, котрі по-справжньому заслуговують на повагу. Вони щиро вірять, що від мудрості та узгодженості між собою законів безпосередньо залежить досконалість життя народів і роботи урядів.

Саме цією вірою, натхненою частково ідеалами Великої французької революції, позначена історія всіх ібероамериканських країн після здобуття ними незалежності. Звільнившись від опіки європейських метрополій, вони потурбувались адаптувати на основі своїх політичних конституцій принципи, які тоді перебували на порядку денному. Магічні слова «Свобода», «Рівність» і «Братерство» зазнали нових інтерпретацій, аби їх якомога краще можна було пристосувати до наших старих патріархальних і колоніальних еталонів, тому зміни, що відбулися, були радше зовнішніми, аніж глибинними. І хоча ми були обмануті подібною помпезністю, ми майже не вагаючись доводили деякі з цих принципів до крайності. Тому не дивно, що крайній прояв знеособленої демократії віднайшов свою землю обітовану саме в латиноамериканській країні.

Уругвай за часів Батльє[385] намагався довести до логічного кінця, принаймні у теорії, модель сучасної демократії, тобто змусити державний механізм функціонувати за можливості автономно, а також зробити так, аби погані уряди не могли суттєво впливати на роботу цього механізму.

На протилежному боці знеособленої демократії перебуває кауділ’їзм (вождізм), який часто обстоює ідеали, що нічим не відрізняються від ліберальних принципів. Вождізм може набувати форми повного заперечення ліберальної ідеї, але сутність цього явища стане більш зрозумілою, якщо ми згадаємо, що в історії немає прикладів суспільних рухів, які не містили б у собі зародків власного заперечення — заперечення, яке обов’язково існує у середині самого процесу. Так, батько суспільного договору Руссо належить до тієї самої родини, що й Гоббс[386] — автор концепції Держави-Левіафану: один і другий походять із одного гнізда. Несвідоме заперечення лібералізму такими собі Росасом[387], Мельгарехо[388] чи Пор­фіріо Діасом[389] стверджується сьогодні як складова доктрини європейського фашизму, котрий є не чим іншим, як запереченням парламентської форми лібералізму, породженою позитивною політичною системою. Перемога демократичної доктрини можлива лише тоді, коли буде подолано протистояння лібералізму й вождізму.

Ця перемога не зможе бути остаточною, доки не будуть ліквідовані особистісні й принаймні ззовні аристократичні засади, на які й досі спирається наше суспільне життя. Якщо революційний процес, свідком якого ми є і найважливіші етапи якого були зазначені на цих сторінках, має чіткі обриси, то він характеризуватиметься повільним, хоча й невідворотним розпадом архаїчних моделей, які ми, перебуваючи в статусі незалежної країни, ще й досі не спромоглися викорінити. Точніше кажучи, тільки за допомогою подібного процесу ми зможемо скасувати старий колоніальний і патріархальний лад з усіма його моральними, соціальними й політичними наслідками, які він породив і не може подолати.

На поверхні цієї революції, мабуть, не можна буде побачити ці катастрофічні конвульсії, які за заздалегідь сформульованим планом завдадуть смертельного удару, спрямованого на заміну давно укорінених цінностей. Можливо, деякі з кульмінаційних фаз на сьогодні вже подолані, хоча наразі ми ще не можемо оцінити їхньої надважливої значущості. Але у результаті ми перебуваємо на межі двох світів: один із них уже остаточно мертвий, а другий тільки-тільки болісно народжується.

Шістдесят років тому один американський натураліст, наділений дивовижним передбаченням, як припущення висловив одну свою думку, яка, найімовірніше, не така вже й далека від правди. Слова Герберта Сміта подекуди забарвлені нестримним оптимізмом, притаманним його сторіччю та його країні, утім, можна вважати своєрідним пророцтвом, а не просто безпідставною мрією, і тому вони заслуговують на те, щоб над ними поміркувати. Він казав: «Що потрібно Латинській Америці, так це революція. Але не горизонтальна революція у вигляді звичайного виру політичних битв, у які втягнуті сотні чи тисячі знедолених людей. Світ уже ситий донесхочу такими рухами. Ідеалом могла би стати чесна й серйозна революція, революція вертикальна, яка винесла б на поверхню найпотужніші сили, зруйнувавши назавжди сили старі й недієздатні».

Яким чином можна було б здійснити таку революцію? «Сподіваюсь, — відповідає Сміт, — що коли вона станеться, то все відбудеться спокійно й завершиться поглинанням, а не чисткою вищих прошарків суспільства, оскільки в цих колах, попри всі їхні помилки й недоліки, все ще можна зустріти вельми добрих людей. Пам’ятайте, що сьогодні бразильці розплачуються як за помилки своїх батьків, так і за свої власні. Суспільство на цій землі сформувалося погано, починаючи від самих його витоків. Якщо освічені класи ізольовані від решти нації, так це не через їхню провину, а через їхнє нещастя. Я не наважуюся стверджувати, що як клас робітники та крамарі кращі за кабальєро та великих купців. Насправді вони неотесані, брудні й грубі; це кидається у вічі будь-якому іноземцю, який з ними стикається. Але праця добре загартовує, а бідність певним чином захищає їх від поганих звичок. Фізично, поза сумнівів, вони кращі за представників вищого класу і ментально теж були б кращими, якби для цього існували сприятливі можливості».

Беззаперечно, події останніх десятиріч, що відбулися в різних країнах Латинської Америки, розвивалися саме в подібному напрямку. Найяскравіше цей процес простежується в країнах із більшим розшаруванням суспільства — у Мексиці від 1917 року, незважаючи на певні вагання й переривчастість процесу; у Чилі починаючи з 1925 року[390]. Проте видається очевидним, що цей рух не є суто локальним або викликаним певними обставинами. Натомість він розвивається з дотриманням заздалегідь накресленої програми дій[391].

Стовідсотковому виконанню цієї програми, ймовірно, може зашкодити дедалі потужніший спротив прибічників минулого, яке з певної відстані сприймається пофарбованим в ідилічні тони. Залежно від ступеня напруги цей спротив може вилитися в прояви духовного та містичного характеру й обмежитися, за рідкими винятками, лише літературними колами. Проте цілком імовірно, що вони віднайдуть своє безпосереднє втілення в суспільних формах, здатних обмежити або поставити під загрозу сподівання на досягнення більш-менш глибоких змін.

Реакція такого штибу могла б спиратися на менталітет, породжений специфічними умовами нашого історичного розвитку. Юридичному духові наших політиків часів правління другого короля та першої Республіки так і не вдалося змінити цей менталітет, коли занадто довго ігнорували певні факти й через те посилювали роздратування тих сил, які, навпаки, необхідно було нейтралізувати. Подібний менталітет у середині ліберальної системи або поза нею вимагає, аби за державною конструкцією обов’язково стояли реальні люди з плоті й кісток. Конституції, які ніколи не виконувалися, закони, які завжди порушувалися — усе це на користь окремих особистостей і олігархії, — такими є характерні риси історії всіх країн Південної Америки. І марно політики роблять вигляд, що вони більше переймаються принципами, аніж людьми: їхні власні вчинки є найяскравішим спростуванням їхніх прагнень.

«Ніхто не нагадує консерватора більше, ніж ліберал при владі». Цей широко відомий вислів Оланди Кавальканті[392] відображає всім відому схожість двох великих партій часів монархії. Дійсно, майже нічим вони не відрізнялися одна від одної, крім гасел, які вони підіймали на свої бойові знамена. Не було нічого дивного, що ситуація склалася на кшталт подій в Аргентині, коли Росас, засуджуючи диких унітаріїв, насправді займався глибоко антифедеративною діяльністю, намагаючись підкорити провінції свавільним наказам Буенос-Айреса й інтересам столичної митниці. Він використав гасло «Федерація», яке за його часів мало широкий резонанс серед народу, так само як інші використовували ще більш вагоме гасло «Свобода», одночасно намагаючись зміцнити в ім’я цього гасла відверто диктаторську та деспотичну владу. Ніхто не виразив так відверто подібне ставлення, як той венесуельський каудильйо, який проголосив у Конгресі: «Оскільки кожна революція потребує власного знамені, а Валенсійська конвенція не прагнула охрестити свою конституцію федеральною, то ми закликаємо до цієї ідеї. Бо якщо наші супротивники, панове, сказали б федерація, ми повинній були б відповісти на це централізм»[393].

У цьому зловісному верховенстві особистої доцільності над інтересами суспільства загалом чітко простежується превалювання емоційних елементів над раціональними. Хоч би як ми намагалися думати інакше, але справжня солідарність може спиратися лише на обмежені кола. Наші ж вподобання, які ми висловлюємо або ні, та конкретні інтереси не знаходять суттєвої підтримки в теоретичних ідеалах або навіть в економічних інтересах, на які повинна спиратися велика партія. Отже, відсутність справжніх партій у нас не є наслідком, як дехто наївно вважає, нашої непристосованості до легітимного демократичного режиму, а є радше симптомом, проявом цієї непристосованості. Подібна плутанина зустрічається часто й трапляється дуже легко. Звіт Саймона щодо проекту конституції Індії від 1930 року, говорить про те, що в Індії не сформувалися партії в традиційному розумінні цього слова і саме це становить одну з перешкод на шляху до демократизації країни.

Правда полягає в тому, що оскільки наша зовнішня прихильність до формалізму будь-якого типу свідчить лише про брак спонтанності, так само й наша віра в досконалість теоретичних формул показує лише те, що ми — народ, не схильний до умоглядних висновків. Якщо це потрібно, ми можемо організувати кампанію, сформувати загони, піднімати заколоти заради благородної ідеї. Проте всі знають, що зовнішній тріумф якого-небудь принципу ніколи не означав у Бразилії, як і в решті країн Латинської Америки, більше, ніж перемога одного персоналізму над іншим.

Безперечно, в нашому політичному житті персоналізм у багатьох випадках може бути позитивною силою, і поруч із ним гасла демократичного лібералізму виглядають суто декоративними й декларативними поняттями, які не мають глибокого коріння в реальному житті.

Це пояснює, як у нас, та й узагалі у латиноамериканських країнах чи у будь-яких країнах, де персоналізм — або олігархія, яка є продовженням персоналізму в просторі й часі, — зміг подолати спротив лібералів, забезпечивши, отже, зовнішню політичну стабільність, якої в іншій спосіб досягти було б неможливо. Для чилійців три десятиріччя режиму, заснованого Дієґо Порталесом[394], який відвернув загрозу анархії в країні завдяки зміцненню олігархічної влади, досі вважаються найщасливішими за всю історію існування країни. Ще й у наші дні найвищий рівень стабільності маленької Республіки Коста-Ріки порівняно з її бурхливими сестрами у Цент­ральній Америці пояснюється здебільшого цими ж самими причинами. Існування подібних ситуацій, насправді виняткових, змушує забути про те, що необмежена влада у руках «провіденціальних», але безвідповідальних політиків — це у найкращому разі радше грубий фарс, ніж реальна альтернатива анархії. Ідея певного роду нематеріальної та безособової істоти, яка парить у повітрі й визначає долю людей, мало зрозуміла для народів Латинської Америки.

Нам часто здається, що ми поважаємо демократичні й ліберальні принципи, тоді як у реальності ми боремося з одним персоналізмом заради іншого. Заплутаний політичний і виборчий механізм постійно намагається приховати від нас цей факт, але коли зручні закони персоналізму захищені поважною традицією або не ставляться під сумнів, він виявляється в чистому вигляді, знявши всі маски. Беззаперечним є те, що за часів нашої монархії газети й народ критикували більш жорстко Палату депутатів, обрану народом, аніж Сенат, членів якого призначав імператор.

Попри все це, не слід голослівно заявляти про нашу вроджену несумісність з ідеалами демократії. Не так уже й важко виокремити сфери дотику, де можуть співіснувати ці ідеали з певними нашими особливостями, яким ми маємо завдячувати умовами нашого націоутворення. Можна навести три чинники, які особливо посприяли на користь цього процесу, а саме:

1) відторгнення американськими народами, нащадками колонізаторів та індіанців, будь-якої раціональної ієрархії, будь-якої структури суспільства, яка становила б серйозну перешкоду на шляху до незалежності індивідуума;

2) неможливість дієвого спротиву певним новим впливам (наприклад, перевага міського стилю життя над сільським, космополітизм), які принаймні до недавнього часу були природними союзниками ліберально-демократичних ідей;

3) відносна слабкість расових і національних упе­реджень.

Крім цього, ідеї Великої французької революції цілком сполучаються з нашими поглядами на життя й не чужі нашому національному темпераментові. Поняття природної доброти ідеально співвідноситься з нашою вже згаданою «сердечністю». Теза про зле від природи людство та про боротьбу всіх зі всіма повинна здаватися нам, навпаки, вкрай неприйнятною та незручною. І саме тут наша «сердечна людина» знаходить можливість поєднати свої почуття з догматами демократичного лібералізму.

Проте якщо ми не зупинимося на облаштуванні суто зовнішніх граней нашого суспільного життя, якщо нам вдасться проникнути вглиб та осягнути його підґрунтя, то тоді ми збагнемо, до якого ступеня схожі ці два світогляди, що ми намагаємось зблизити. Дійсно, у лібералізмі ідея природної доброти людини є традиційним аргументом. Було б ілюзорним припускати, що подібне переконання спирається на яку-небудь персональну симпатію до роду людського у цілому або до кожного окремого його представника. Ідеться про суто нейтральну, позбавлену емотивності теорію, яку легко подати у вигляді формул.

І найгірше те, що помічений збіг між проголошеними лібералізмом ідеалами та соціальною поведінкою, традиційно притаманною нашому народові, є, по суті, радше уявним, аніж реальним. Уся ліберально-демократична думка може вміститись у відомій фразі Бентама[395]: «Якомога більше щастя для найбільшої кількості людей». Не важко помітити, що ця ідея прямо протилежна будь-якій формі людського спів­існування, заснованого на «сердечних» цінностях. Будь-які симпатії між людьми обов’язково ґрунтуються на перевагах і вподобаннях. Любити когось означає любити його більше за інших. Тут ми маємо справу з односторонністю, яка відверто протистоїть юридичній і нейтральній точці зору, на яку спирається лібералізм. Демократична доброзичливість у цьому сенсі може порівнюватися з ввічливістю, бо є результатом такої соціальної поведінки, яка намагається орієнтуватися на рівновагу егоїзмів. Проповідуваний лібералізмом гуманітарний ідеал парадоксальним чином є безособовим. Він спирається на ідею про те, що найвищий ступінь любові — це обов’язково любов до якнайбільшої кількості людей, підпорядковуючи, отже, якість кількості.

Зрозуміло, що людська любов, яка поза своїм обмеженим колом задихається й умирає, не може слугувати фундаментом жодній людській спільноті у більш-менш широкому сенсі. Сама по собі «сердечність» не може бути запорукою створення правильних принципів. Потрібен який-небудь надійний нормативний елемент, укорінений в душі народу, ба навіть нав’язаний тираном, аби змогла відбутися її кристалізація в суспільстві. Теза про те, що вік тиранії недовгий, — це лишень одна з багатьох ілюзій ліберальної міфології, далеко не підтверджена історією. Правдою є те, що наявність подібних ілюзій саму по собі не можна вважати аргументом проти лібералізму, бо, крім тиранії, існують інші засоби зміцнення й стабілізації соціального та національного організму.

Украй важливо у будь-який спосіб відкинути на узбіччя історія деякі політичні принципи й формули. Піонери боротьби за нашу незалежність і батьки-засновники Респуб­ліки в 1817 році, які зовсім не бажали змінювати на краще ситуацію з чорношкірими рабами, хоча й визнавали всю несправедливість їхнього становища, були, утім, такими щирими, як ніхто й ніколи протягом усього життя нашої країни. Пізніше найрозумніші політики вважали за краще не згадувати про вразливі точки нашого суспільного устрою, який вони замислювали досконалим, в ладу із самими собою, утім, лише на папері. Вони ні на мить не сумнівалися в тому, що здорова політика — плід союзу моралі та розуму. Отже, вони намагалися забути потворну та безладну реальність, аби сховатися в ідеальному світі, в якому проповідували автори тогочасних доктрин. Вони виростили собі крила, аби не бачити огидний спектакль, який давала їм країна.

До речі, часто ті, хто в політиці ладні вдаватися до суто реалістичних або винятково кон’юнктурних учинків, водночас намагаються діяти згідно з моральними критеріями. Вони щиро обурюються, коли їм кажуть, що певна вельми моральна дія на практиці може виявитися неефективною, ба навіть шкідливою. Є багато прикладів, коли диктатори, виконуючи свою одноосібну й необмежену владу, вважали при цьому, що роблять цілковито демократичну справу.

Подібна поведінка не дуже відрізняється від поведінки, яку з інших підстав демонстрували «освічені лідери» сучасної Європи. Тому цілком імовірно, що фашизм італійського штибу, незважаючи на його апологію жорстокості, матиме успіх серед нас. Сучасні прибічники фашизму вже вбачають його велику заслугу в тому, що він уможливив проведення духовної реформи, яка може охопити весь спектр моральних цінностей. Немає сумніву в тому, що під певним кутом зору здійснене ними зусилля означає енергійну спробу змінити напрям розвитку суспільства, врятувавши його від імовірних ферментів розпаду. Система, створена ними у цілях збереження нав’язаної силою структури, повинна була б складатися з життєвих елементів доктрини, яка є огидною у багатьох своїх аспектах. У цьому й полягає один із улюблених предметів гордості творців цього режиму. Ця система надає їм відчуття позитивного тріумфу над лібералами, а також дає змогу приборкувати революційні настрої.

Утім, хіба важко помітити, що їхня реформа за суттю своєю є не чим іншим, як витонченою контрреформою? Хіба хтось сумнівається, що серед їхніх безпосередніх мотивів мається прихований намір (про який інколи заявляють відкрито) виправдати матеріальні вимоги, які насправді й є основою їхнього режиму? Не треба бути занадто кмітливим, аби зрозуміти, що в цих хитрощах приховується їхня рушійна сила? Насправді, перше, що впадає в око в їхній щойно народженій філософії, — брак гарного виховання. Легко передбачити, якою могла би бути картина фашистської Бразилії. Ми вже відчуваємо, що не існує майже нічого агресивного у місцевому «муссолінізмі», який народжується на наших очах. У доктрині наших «інтегралістів» із незначним розмиванням положень, які містяться в італійських першоджерелах, відчувається нестача цієї кострубатої та озлобленої, майже апокаліптичної жорстокості, яка запозичила цей колорит у своїх італійських та німецьких взірцях. Їхня чванлива енергія тут трансформувалася в жалюгідне скиглення неврастенічних інтелігентів. З фашизмом відбулося теж саме, що й з комунізмом, який серед нас приваблює саме тих, хто здається менш здатним реалізувати принципи Третього Інтернаціоналу. Усе те привабливе, що їм пропонував марксизм, ця неприборкана напруга заради неминучого й ідеального майбутнього, бунт проти буржуазної моралі, капіталістичної експлуатації та імперіалізму, більше відповідає «анархістській ментальності» нашого комунізму, аніж сувора дисципліна, якої Москва вимагає від своїх прибічників[396]. Що ж до фашизму, то бразильський варіант іще й потягнув за собою обтяжувальну обставину: він сприймається як суто консервативна теорія, спрямована на посилення соціальних, моральних і релігійних інституцій, безумовно авторитетних. Отже, він має всі можливості стати не просто безпечним для представників влади, а й навіть більше — перетворитися на їхній звичайний інструмент. Дійсно, все дає підстави сподіватися, що «інтегралізм» із часом перетвориться на пристосовницьку доктрину, яка протистоятиме діям опозиції, котрі суттєво обмежують поле для маневрів. І звісно, ця доктрина залишатиметься систематичною прибічницею Порядку, тобто Конституційної Влади. У теоретичній площині «інтегралізм», принаймні за словами його провідників, задовольняється своїм статусом досконалої незначущості. Все, чого він прагне в глибині душі (інколи з вражаючою пихою), так це бути істиною в останній інстанції, певною печаткою, nihil obstat (ніщо не заперечує) цивільної влади. У цьому він наслідує велику бразильську традицію, якої завжди дотримувались у своїй діяльності справжні опозиційні партії, що представляють певні інтереси або ідеологію.

Якщо в політичній і соціальній сферах принципи лібералізму були й продовжують бути не чим іншим, як марною й обтяжною надбудовою, то навряд чи можна чекати відмінного від інших хитромудрих теорій, з якими ми колись стикнемося в нашій реальності. Ми можемо спробувати організувати наш безлад згідно з мудрими схемами з доведеною ефективністю, але залишиться ще внутрішній світ людини, який завжди перебуватиме недоторканим, непереможним та зневажливим до винаходів людства. Прагнення ігнорувати цей світ означає відмову від нашого власного спонтанного ритму, закону припливу й відпливу, заради механічного темпу та штучної гармонії. Ми уже бачили, що держава, духовне створіння, протистоїть природному й трансцендентному порядкові. Але правдою є й те, що це протистояння повинне вирішитися шляхом контрастного зіставлення, аби картинка суспільства була в гармонії сама із собою. Існує єдина можлива модель, вища за всі наші підрахунки, яка дозволяє скласти досконале ціле з антагоністичних частин. Національний дух — це не нормативна сила, за винятком ситуацій, в яких він може послугувати на користь суспільному життю за відповідних обставин. Вищі форми суспільства повинні бути його же невід’ємною та невідривною частиною: вони постійно виникають через специфічні потреби і ніколи — через примхливий вибір. Утім, існує підступний і претензійний демон, який затьмарює наші очі, не дозволяючи нам помітити ці прості істини. Натхнені ним, люди бачать самі себе не такими, якими вони є на справді, та створюють собі нові вподобання й відрази. І рідко вони бувають вдалими.

Абердін Джордж Гамільтон-Гордон 73

Абреу Капістрану ді 93, 167

Августин св. 15

Алвіс Мануель 47

Алеман Матео 156

Аленкар Жозе де 44

Алмейда Франсішку Жозе ді

Ласерда-і 151

Алонсо Амадо 173

Антоніл Джованні Антоніо 94

Арцішевський Кшиштоф 54

Асара Фелікс де 141, 148

Ассіс Машаду ді 192

Афонсу Енрікес 87

Ахмад ібн Маджид 121

Байрон 191

Барбоза Калдас 51

Барка Антоніу да 136

Барлеус Каспар 53, 55

Барруш Жуан ді 122

Батльє Хосе 211

Бауке (Пауке) Флоріан 64

Белл Обрі 120

Бен Салах 121

Бентам Єремія 219

Берреду Бернарду Перейра ді 47

Бертійон А. 30

Бірд Чарльз А. 184

Босвелл Джеймс 168

Брандан Антоніу 229

Брентано Франц 182

Буарке ді Оланда Сержіу 93, 127

Буено Амадор 108

Буено Бартоломеу 145

Буено Франсішку ді Ассіш Вієйра 149

Бурмайстер Герман 183

Васко да Ґама 120, 121

Ваттасиди 121

Вебер Макс 92, 99, 169, 182, 184

Вельзери 157

Велью Домінґус Жоржі 143, 145, 147

Віана Олівейра 202

Вієйра Антоніо 94, 128, 138-141, 147, 159, 160, 185

Віллані Джованні 94

Вільгельмі Герберт 61-63

Вільєна Луїш душ Сантуш 119

Вісенте Жіл 16

Вітрувій 102

Віттіх Ернст 136

Габсбурґи 129, 130

Гардинґ Воррен Гамаліел 185

Гоббс Томас 212

Гувер Герберт Кларк 185

Гумбольдт Александр фон 136, 137, 231

Гюґо Віктор 191

Ґальван Раміз 194

Ґандаву Перо де Маґалаес 113

Ґарсіа Р. 231

Ґаспар Мануель 47

Ґойш Даміан ді 35, 41, 122, 131

Ґрасіан-і-Моралес Бальтасар 160

Ґронберґер Іоанн 134

Д’Абевіль Клод 113

Данте Аліг’єрі 14

Даунт Рікарду Гумбелтон 148, 149

Джеймс Престон 90

Джовіо Паоло 131

Джонсон Семюел 168

ді Порту-Сегуру 231

Діас Ґонсалвес 44

Діас Порфіріо 188, 212

Дуарте I Красномовний 126

Енріке Мореплавець 121, 152

Епіктет 167

Еренберґ Ріхард 157

Есквіт Герберт Генрі 185

Еспіноса Фернандес де 157

Еспронседа Хосе 191

Ешвеге Вільгельм Людвіг фон 29, 137

Ештевес Лузія 142

Жозе I Реформатор 36, 95

Жуан І 17, 125, 126, 152

Жуан ІІ Досконалий 123, 107

Жуан IV 108, 128

Жуан V 43

Зігфрид Андре 153, 174

Ігнасіо де Лойола 160

Індж Вільям Ральф 29

Кавальканті Оланда 215

Кайру 67, 83, 85, див. також

Лішбоа Жозе да Сілва

Каложерас Жоан Пандіа 71, 72

Кальдерон Бернардо 135

Камоенс Луїс де 122, 125, 126

Капетинги 123

Карвалью Антоніу ді Албукеркі

Коєлью ді 147

Кардін Фернан 115, 177

Карл V 157

Карлус Антоніу 88

Кастру Антоніу Феррейра 43

Кеведо Франсіско Рендон де 142

Кейрош Еузебіу ді 71, 73

Кіддер Даніел Періш 177

Кленардо Ніколас 34, 40

Клету Марселіно Перейра 106

Клірі Р. 59

Коелью Дуарте 34

Колумб Христофор 104, 120, 151

Констан Бенжамін 198

Конт Огюст 186, 187

Кортес Фернан 110

Коста Мануел да 185

Костер Генрі 104

Коутінью Вашку Фернандес 31, 114

Коуту Діоґу ду 122, 124, 158

Коуту Рібейру 170

Кошта Іполіту да 87

Кук Френсис 115

Кунья Антоніу да 95

Купер Фенімор 191

Лае Жан де 142

Лангсдорф Георг Генрих 148

Латоній 34, 40

Лев XIII, папа 175

Лейті Серафін 134

Лемі Браш Ештевес 142

Лемі Салвадор ді Олівейра 146

Лівінгстон Девід 151

Ліма Алсеу Аморосу 85

Ліма Олівейра Мануель ді 209

Лішбоа Жозе да Сілва, барон і віконт Кайру 83, 84, 86

Лобу Арістід 190

Лобу Франсішку Родрігеш 20

Луккок Джон 89

Магальяенс Бенжамін Констан Ботелью ді 188, 189

Магеллан 121

Мадрі ді Деус Ґаспар да 42, 106, 107

Ман Томас 28

Мануель I 157

Марія Джуліо 132

Марія Медичі 113

Маркґрейв Ґеорг 54

Марльєре Ґвідо Томас 115

Мартінш Олівейра 230

Марціус Карл Фридрих Філіп фон 48, 57, 110

Мауріціус ван Нассау-Зиген Йоган 54, 55

Машаду ді Ассіс 192

Медіна Хосе Торібіо 135

Медісон Джеймс 86

Мелу Бернарду Вієйра ді 81

Мельгарехо Маріано 212

Метро Альфред 113

Меттерніх Клеменс 176

Мешкіта Філью Жуліу ді 152

Моліна Луїс де 19

Монтальво Ґарсі Родрігес де 127

Монтейро Інес 140

Монтемор Хорхе де 128

Мюнстер Себастьян 35, 41

Мюссе Альфред де 191

Набуку Жоакін Араужу ді 75, 89, 167

Наполеон 159

Нету Алваро 142

Ніцше 172

Нобреґа Мануел да 115

Ньюмен Джон Генрі 175

Оейраш Себастьян Жозе 36

Олександр VI, папа 151

Оліварес Ґаспар 130

Олівейра Вітал ді 176

Олівейра Кріштован Родрігеш ді 41

Ороско Федеріко Ґомес де 136

Павло III, папа 19

Паолі Джованні (Хуан Паблос) 134

Парето Вілфредо 27

Педру ІІ 190, 194

Пелагій 19

Персиваль Спенсер 185

Пізо Віллєм 54

Піментел Ана 106

Піментел Антоніу да Сілва Калдейра 146

Пінту Андраде 188

Пісарро Франсіско 103, 111

Плотін Александрійський 193

Понтеш Белхіор ді 147

Порталес Дієґо 217

Порфирій 193

Пост Пітер 55

Пост Франс 55

Праду Паулу 55

Прістлі Герберт Інґрем 53

Рамальйо Жуан 114

Ревельйо Хосе Торрес 135

Регу Жозе Лінш ду 207

Резенде Ґарсія де 40

Рейєш Альфонсу 170

Рібейру Жероніму 146

Рібейру Жоан 173

Рібейру Франсішку Піреш 145

Рікарду Касьяну 170

Росас Хуан Мануель де 212, 215

Руге Софус 121

Руссо 212

Рюль Альфред 154

Са ді Міранда Франсішку ді 125, 126

Саймон 216

Са-і-Менезіс Артур ді 139, 141, 147

Салвадор Вісенте ду 79, 80, 116

Сампайу Алберту 16

Сампайу Теодоро 138

Санді Антоніо Паіс ді 140, 141, 146

Сантарен Педру ді 157

Сан-Томас Жоан ді 225

Саппер Карл 63, 64

Сассетті Філіппо 41

Сее Анрі 154

Сенека 12

Сент-Ілер Огюстен де 177, 190

Сервантес 127

Сержіу Антоніу 53, 230

Сілвейра Мартінс Ґаспар да 77

Сміт Адам 83, 85

Сміт Герберт 78, 213

Сорокін 92

Соуза ді Маседо Антоніу ді 185

Соуза Луіш Антоніу ді 64

Соуза Мартін Афонсу ді 42, 107

Соуза Мауа Іринеу Еванжеліста ді 67, 73, 76, 77

Соуза Суареш Ґабріел ді 30, 93, 112

Соуза Томе ді 50, 105, 118

Софокл 163

Соццині Фаусто Паоло 54

Спікс Йоганн Баптист Риттер фон 48

Стаханов 85

Суареш Феррейра 74

Сурк Хусто Мансілья ван 93

Такеш Педру 140, 145

Таунай Афонсу ді 147

Тейлор 85

Тойнбі Арнольд Дж. 58

Толедо Франсіско де 46

Толленаре Луї-Франсуа 79

Томас В.І. 27

Торре Куріель де ла 157

Тоуні Ричард Генрі 151, 157, 182

Тьонніс Фердинанд 174

Фаріа Мануел Северін ді 41

Ферраз Сілва 76

Феррейра Антоніу 125

Філіп II (III) 80, 102, 117

Філіп ІІІ (IV) 130, 229

Флоранс Еркюль 148

Фома Аквінський 14, 15, 19, 225

Фонсека Антоніо Ізідоро да 134

Фонсека Діодору ді 190

Фонсека Жозе Мануел да 205

Фонсека Мануел да 147

Форд Генрі 85

Франсішку Мартін 47

Фрейре Жилберту 53, 79

Фрейре Жункейра 193

Фридерічі Ґеорґ 152

Фуґґери 157

Хандельманн Годфрид Генрих 114, 203, 206

Ціммерманн 92

Шатобріан 191

Шкопп Зиґмунд фон 54

Шмідт Вільгельм 113

Шмітт Карл 170

Штайн Генрих фон 159

Юлій ІІІ, папа 131