Коріння Бразилії

• Заснування міст як інструмент домінування

• Кастильська старанність під час містобудування: тріумф прямих ліній

• Морське узбережжя та внутрішні райони

• Рутина проти абстрактного розуму. Дух португальської експансії. Нова аристократія XVI сто­річчя

• Португальський реалізм

• Роль церкви

• Примітки до розділу 4:

1. Інтелектуальне життя в іспанській Америці й у Бразилії

2. Лінгва-жерал в Сан-Паулу

3. Відраза до економічних чеснот

4. Природа й мистецтво

Виразно виявлене превалювання сільського способу життя чудово узгоджується з духом домінування португальців, які відмовилися привнести свої владні й абсолютистські норми управління, відступаючи завжди, коли негайна доцільність змушувала їх іти на поступки. Вони набагато менше переймалися будівництвом, плануванням або ж закладанням фундаменту матеріального благополуччя, аніж обдумуванням шляхів власного легкого збагачення завдяки тому, що знаходилось у них майже напохваті.

І дійсно, життя в містах за своєю суттю є протиприродним і асоціюється з проявами духу та волі тією мірою, якою вони протиставлені навколишньому світові. Для багатьох націй конкістадорів містобудування було найвирішальнішим інструментом домінування з усіх, які їм були відомі. Макс Вебер блискуче довів, що заснування міст на Близькому Сході було, зокрема, для Еллади та Римської імперії, особливим засобом створення місцевих органів влади. Той самий автор додає, що подібне явище спостерігалося й у Китаї, де ще в ХІХ столітті підкорення племен мяо-цзе відбувалося за рахунок урбанізації їхніх земель. Не безпідставно ці народи використовували одні й ті самі заходи, оскільки досвідом доведено, що серед усіх інших саме він є найнадійнішим і найефективнішим. Економічні кордони, встановлені у часі та просторі завдяки заснуванню міст у Римській імперії, перетворилися також на кордони того світу, який пізніше стане спадкоємцем античної культури[167]. Сільські володіння набували дедалі більшої важливості мірою звільнення від впливу міських центрів, тобто мірою їхньої віддаленості від міських кордонів.

Але не слід занурюватися настільки глибоко в історію та географію. На нашому власному континенті іспанська колонізація у багатьох аспектах характеризувалася тим, чого бракувало колонізації португальській: наполегливим намаганням забезпечити військове, економічне та політичне домінування метрополії на завойованих територіях шляхом заснування великих населених пунктів, стабільних і добре упорядкованих. Іспанці засновували свої міста в Америці, керуючись ретельною та далекоглядною старанністю. Якщо на першому етапі надавалася широка свобода для особистих зусиль і знаменних подвигів, спрямованих на здобуття слави та приєднання нових земель до кастильської корони, то пізніше міцна рука держави змусила відчути свою вагу, нав’язуючи сувору дисципліну новим і старим мешканцям американських країн, пом’якшуючи суперництво та розбіжності між ними та спрямовуючи бурхливу енергію поселенців на досягнення більшої користі для метрополії. Тільки після завершення заселення та зведення будівель, «не раніше» — як відкрито рекомендували «Правила відкриття нових земель та їхнього заселення» від 1563 року — правителі та поселенці повинні були з великою старанністю та священною самовіддачею мирно навернути до святої церкви та підкорити цивільній владі всіх аборигенів цієї країни.

Уже з першого погляду план міст іспанської Америки свідчить про зусилля, спрямовані на подолання та виправлення примхливої фантазії дикого пейзажу: це безумовний прояв людської волі. Вулиці планували, не наслідуючи звивистості та нерівностям рельєфу, а волюнтаристські нав’язуючи їм рівність ліній. Звичайний план зароджуються тут без опори на релігійну ідею, яка надихнула на будівництво Рима, а пізніше й інших міст імперії відповідно до етруського культу. У містобудуванні тріумфувало просте прагнення розпоряджатися й правити завойованим світом. Прямолінійний план, на якому виражено напрямок волі до передбаченої й обраної цілі, чудово демонструє подібне рішення. І не випадково цей план рішуче переважає в усіх подібних іспанських містах, перших «абстрактних» містах, які звели європейці на Американському континенті.

Потужне законодавство заздалегідь запобігає проявам будь-якої фантазії або капризів нащадків іспанських конкістадорів під час будівництва міст. Положення Законів про Індії, які повинні були регулювати заснування міст у Америці, свідчать про той самий дріб’язковий бюрократичний дух, яким керувалися тогочасні казуїсти, котрі переймалися переліком, визначенням і оцінкою ускладнених випадків, прискіпливо напучували й роздавали вказівки отцям-засновникам. У пошуках місця, яке підлягало заселенню, передусім необхідно було ретельно перевірити й знайти найздоровіші регіони за такими параметрами, як кількість похилих і молодих людей гарної комплекції, доброї вдачі, зі здоровим кольором шкіри, не хворобливих; велика кількість здорових тварин стандартної величини, корисних фруктів і харчів; відсутність отруйних і шкідливих речей; розташування під добрим і щасливим сузір’ям, прозорим і сприятливим небом, з чистим і лагідним повітрям.

Якщо зведення міста планувалося на морському узбережжі, необхідно було враховувати його захищеність, глибину та здатність до оборони порту та за можливості розташувати майбутнє місто так, аби море не виявилось ані на півдні, ані на сході. Для населених пунктів, розташованих у середині країни, не рекомендувалися занадто високі місця, піддані вітрам і легко доступні, так само як і занадто низькі, які зазвичай мають нездоровий клімат. Утім, рекомендувалися території, розташовані на середній висоті, закриті від вітрів із півночі та півдня. Якщо населений пункт планували звести у горах, то його необхідно було розташувати на західній або східній частині схилу. Ну а якщо вибір припадав на берег річки, то рекомендувалося розташувати місто таким чином, аби на світанку сонце спочатку освітлювало місто, а потім уже води річки.

Будівництво міста мало починатися з так званої центральної площі. Якщо було обрано берег моря, ця площа зазвичай розташовувалася у портовій гавані. Якщо місто зводилося в середині країни, то площу будували у його центрі. Площа мала форму чотирикутника, довжина якого дорівнювала принаймні двом третинам ширини, аби у святкові дні на ній можна було влаштовувати кінські перегони. Розмір її повинен бути пропорційним кількості мешканців, і, враховуючи той факт, що місто могло збільшуватися, площа ніколи не могла бути меншою за двісті футів завширшки та триста — завдовжки, але й не більшою за вісімсот футів у довжину та 532 — у ширину. Середня добра пропорція становила шістсот на чотириста футів. Площа була ядром для прокладання вулиць: чотири головні вулиці виходили з центру кожної зі сторін її чотирикутника. З кожного кута виходили ще по дві вулиці, при цьому чотири кути відповідали чотирьом частинам світу. У холодних місцях вулиці мали бути широкими, а в теплих — вузькими. Крім того, там де було багато коней, вулиці бажано було робити широкими[168].

Отже, майбутнє місто брало свій початок з єдиного центру. Головна площа виконувала ту ж саму роль, що й cardo та decumanus[169] римських міст — дві лінії, накреслені lituus[170] засновника з півночі на південь та зі сходу на захід, які правили за орієнтир для майбутнього плану міської мережі. Але якщо у римських містах упорядковане розташування слугує лише для відображення на Землі космічного порядку, то на планах іспано-американських міст воно відбиває ідею того, що людина може за власним бажанням і успішно втручатися в перебіг речей, а історія не тільки «відбувається», а й може бути скерована й навіть сфабрикована[171][172]. Саме ця думка сягає свого найкращого втілення та свого апогею в тому, як єзуїти організовували свої поселення-резервації. Вони не тільки привнесли її до матеріальної культури місій індіанців-гуарані, «фабрикуючи» геометричні міста з різьбленого каменю та саману в регіоні, багатому на дрова й дуже бідному на каменоломні, а і поширювали цю систему й на інституції. Усе було настільки врегульовано, зазначається в одній пам’ятці, що у поселеннях-резерваціях, розташованих на території сучасної Болівії «conjuges Indiani media nocte sono tintinabuli ad exercendum coitum excitai-entur»[173].

У свою чергу, в португальській Америці діяльність єзуїтів була дивним і чудесним винятком. Порівняно з по-справжньому надлюдським чудом волі та розуму, чим була їхня діяльність, а також чим прагнула стати іспанська колонізація, намагання Португалії виглядають нерішучими й погано підготованими для перемоги. На відміну від іспанських конкістадорів, зусилля португальців вирізняються передусім превалюванням їхнього характеру в комерційній діяльності, на зразок колонізації часів античності, насамперед фінікійської та грецької. Іспанці, навпаки, хотіли зробити з окупованої країни органічне продовження своєї власної. Якщо не зовсім справедливим буде стверджувати, що Кастилія пройшла цей шлях до кінця, то беззаперечним є те, що принаймні намір і вихідний напрямок були саме такими. Прагнення перетворити нові землі на дещо більше, ніж торговельні факторії, неодноразово змушувало іспанців починати будівництво колоніальної конструкції з верхівки. Уже в 1538 році було засновано університет Санто-Домінґо. Університет Сан-Маркос у Лімі, який мав ті ж самі привілеї, податкові субсидії та обмеження, що й університет Саламанки, був заснований на підставі королівської грамоти в 1551 році, лише через двадцять років після початку завоювання Перу військами Франсіско Пісарро. У тому ж 1551 році було засновано університет Мехіко, який почав свою діяльність у 1553. Інші вищі навчальні заклади з’являлись у XVI та двох наступних сторіччях, унаслідок чого наприкінці колоніального періоду в різних володіннях Іспанії працювали ні багато ні мало як 23 університети, шість з яких вищої категорії (без урахування університетів Мехіко та Ліми). Через ці навчальні заклади ще від часів іспанського панування пройшли десятки тисяч синів і дочок Америки, які таким чином змогли здобути освіту, не перетинаючи океан[174].

Цей приклад пояснює лише одну зі сторін іспанської колонізації, чудово ілюструючи творчу силу, яка живила цей процес. Це не означає, що творча воля повсякчас відрізняла зусилля іспанців, що гарні наміри завжди перемагали над всіма іншими та над інерцією людей. Але, беззаперечно, завдяки цьому їхня праця суттєво відрізнялася від діяльності португальців у Бразилії. Можна було б сказати, що португальська колонія була таким собі звичайним перевалочним пунктом як для уряду, так і для підданих. До речі, ще в ХІХ сторіччі саме таке враження про нашу країну склалося у Костера[175]. Іспанці, своєю чергою, продовжували в Новому Світі одвічну боротьбу з невірними, а те, що Колумб прибув до Америки саме у рік падіння на території Піренейського півострову останнього оплоту арабів, виглядає не як збіг, а радше як розрахунок Провидіння, метою якого було вказати на необхідність нерозривності між одним зусиллям та іншим. Під час колонізації Америки іспанці, навчені досвідом, природно відтворювали процеси, які вже застосовували в ході колонізації своїх земель у метрополії після вигнання з неї нащадків Магомета. До того ж слід додати той значущий факт, що клімат у тих регіонах Американського континенту, які відійшли до іспанців, у цілому був достатньо сприятливим. Велика частина цих регіонів розташована поза тропіків, а інша — на значній висоті. Навіть у місті Кіто, тобто на лінії екватора, андалуський емігрант опинявся у місці, де протягом року тримається одна й та сама температура, яка не перевищує ту, до якої він звик на своїй батьківщині[176].

Великі населені пункти, які іспанці зводили в Новому Світі, розташовані саме у таких місцях, де висота дозволяє європейцям, навіть у найспекотніших зонах, насолоджуватися кліматом, до якого вони звикли у своїй країні. На відміну від колонізації Бразилії, яка була радше прибережною та тропічною, іспанська колонізація нібито добровільно уникала морського узбережжя, віддаючи перевагу внутрішнім територіям і плоскогір’ям. До речі, в правилах відкриття та заселення існують прямі рекомендації щодо цього. Законодавець каже, що не слід обирати місця для населених пунктів на узбережжі океанів через небезпеку корсарів і нездоровий клімат, а також через те, що місцеві мешканці не придатні до обробки землі та не мають гарних звичаїв. Тільки у разі існування дуже добрих портів можна зводити населені пункти вздовж лінії океану, але навіть і в такому випадку тільки ті пункти, які дійсно є необхідними для забезпечення в’їзду, торгівлі та захисту території.

Португальці створювали всі можливі труднощі для просування усередину материка, оскільки вони боялися, що таким чином може збезлюдити узбережжя океану. У статуті першого генерал-губернатора Бразилії Томе ді Соузи чітко зазначено, що жодна людина не може просуватися сушею у глиб території без спеціального дозволу губернатора або головного інтенданта королівської казни. А нижче додається, що подібний дозвіл може бути наданий лише особі, яка може йти «безпечно, якщо її подорож і справи не зав­дадуть нікому жодної шкоди. Також забороняється пересуватися сушею з одного капітанства до іншого без дозволу відповідних капітанів або інтендантів, причому тільки по землях, на яких панує мир, задля уникнення деяких незручностей, які можуть виникнути у зв’язку з цим, під страхом ув’язнення, якщо йдеться про пішого мандрівника, порушник має сплатити загальний штраф у двадцять крузадо: половину за полонених та іншу половину на користь особи, яка його звинувачує»[177].

Інший захід, який, здається, був спрямований на утримання населення на узбережжі, передбачений у дарчих грамотах на капітанства, згідно з якими капітан-губернатори можуть зводити біля моря та судноплавних річок стільки поселень, скільки забажають, «оскільки у глиб суші сертанів[178] не можна зводити поселення на відстані меншій за шість ліг (1 ліга = 5572,7 м) одне від одного з тим, аби до володінь кожного із зазначених вище поселень належало принаймні три ліги, а також аби такі поселення або кожне з них окреслили й розмежували свої кордони, щоб із часом на їхній території не можна було звести іншого поселення» без попереднього дозволу Його Величності[179].

У Сан-Вісенте в 1554 році новина про те, що дружина капітан-губернатора донна Ана Піментел порушила заборону працювати на полях Піратінінги, накладену її чоловіком на мешканців узбережжя, викликала таку розгубленість серед членів палати, що вони вимагали пред’явити їм королівську грамоту, в якій би йшлося про нове рішення. Цей захід повинен був виглядати настільки нахабним, що навіть протягом останніх років XVIII сторіччя його жорстко критикували, а такі особи, як брат Ґаспар да Мадрі ді Деус[180] або ж суддя Клету[181], дійшли до того, що почали жалітися на ту шкоду, від якої постраждають прибережні регіони капітанства унаслідок скасування цього правила.

Після створення на краю поля поселення Санту-Андре та подальшого заснування міста Сан-Паулу розпочався занепад Сан-Вісенте і навіть Сантуш не розвивався так, як цього можна було б очікувати спершу. Також залишалися безлюдними деякі райони узбережжя, розташовані на північ від Бертіоги та на південь від Ітаньянем. Зупинили роботу прибережні цукрові плантації й заводи, а через брак товарів припинилося судноплавство як до Анголи, так і до Португалії.

На думку брата Ґаспара, рішення Мартіна Афонсу[182] якнайкраще відповідало інтересам добробуту королівства та сприяло розвиткові капітанства, навіть після того, як мешканці Сан-Паулу завдяки своїм амбіціям і енергійності за власної ініціативи відкорегували положення Тордесільяської угоди, розширивши територію колонії вглиб. Перший капітан-губернатор краще за багатьох наступних правителів розумівся на інтересах держави: його метою було не лише уникнути війн, а й сприяти заселенню узбережжя. Він передбачав, що вільне проникнення білих до індіанських селищ призведе до безкінечних сутичок і порушить мир, настільки необхідний для розвитку країни. Він чудово розумів, що король Дон Жуан ІІ[183] наказав заснувати колонію у такий віддаленій країні з наміром отримання користі для держави через експорт бразильських товарів. Він знав, що товари, вироблені біля моря, можна легко доставити до Європи, а товари із внутрішніх районів, навпаки, спочатку треба довезти до порту, де вони мають бути завантажені на судна, та у цьому разі вони вимагатимуть таких витрат, що селяни «краще викинуть їх за ту ціну, яку зазвичай дають за товари, вироблені на узбережжі».

Так висловився брат Ґаспар да Мадрі ді Деус півтора століття тому. І додавав: «Саме з цих причин вирішено було спочатку заселяти узбережжя й лише згодом — середину країни. Він передбачив, що ніколи або дуже пізно узбережжя буде заселено належним чином, тому під час розподілу поселенців він ускладнював їм доступ до внутрішніх районів, зберігаючи їх для майбутнього, коли земля, розташована біля портів, уже буде заповнена людьми й добре оброблена»[184].

Вплив цієї прибережної колонізації, яку здебільшого здійснювали португальці, відчувається й в наші дні. Коли сьогодні кажуть про «внутрішні райони», думають, як і в XVI сторіччі, про погано заселений регіон, майже не зачеп­лений міською культурою. Справу бандейрантів[185] Сан-Паулу не можна правильно зрозуміти в усьому її обсязі, якщо не відокремити її від зусиль Португалії як осібний проект, пояснення якого міститься в ньому самому. Хоча вони ще не наважилися розірвати зв’язки з європейською метрополією, але, кидаючи виклик усім законам і небезпекам, окреслили теперішній географічний силует Бразилії. Не можна пояснити чистою випадковістю той факт, що перший крок до автономії колонії — заклик Амадора Буено[186] — був здійснений саме в Сан-Паулу, у місті, яке було вкрай слабко пов’язане з Португалією, але в якому тісно змішалися прибульці та тубільці, де ще в XVIII сторіччі діти ходили до школи, аби навчитися португальської, як сьогодні вони ходять туди, аби навчитися латини[187].

На плоскогір’ї Піратінінга зародилося по-справжньому нове явище національної історії. Там уперше аморфна інерція колоніального населення набула власної форми й одержала власний чіткий голос. Експансія піонерів Сан-Паулу не мала коріння на іншому боці океану, могла обійтися без поштовху з боку метрополії та дуже часто відбувалася всупереч волі та негайних інтересів Португалії. Але ці відважні мисливці на індіанців, слідопити та шукачі багатств були передусім справжнісінькими авантюристами і лише тоді перетворювалися на поселенців, коли їх до цього змушували обставини. По завершенню своїх вилазок, якщо останні не закінчувалися погано, вони поверталися до свого поселення або до свого помешкання на скелях. І доти, доки не були відкриті рудники, займалися колонізацією лише спорадично.

У третьому сторіччі португальського володіння спостерігався найбільший приплив емігрантів, які прямували далі прибережної смуги. Це відбулося після відкриття покладів золота у Мінас-Жерайс, золота, яке, за словами одного з тогочасних істориків, «перетворюється на пил і монети для чужоземних королівств, а його менша частина залишається в Португалії та містах Бразилії, якщо тільки не переплавляється у ланцюжки, серги й в інші прикраси, якими сьогодні обвішані мулатки-повії набагато більше від справжніх сеньйор»[188]. Саме ця хвиля еміграції відбувалася всупереч жорстоким перепонам, які штучно ставив уряд. Тоді рішуче був заборонений в’їзд іноземцям (єдині, кому це дозволялося — ледь дозволялося, — були піддані дружніх країн: англійці та голландці), а також монахам, які вважалися найгіршими порушниками королівських постанов, безробітним священикам, негоціантам, власникам постоялих дворів, зрештою, всім тим, хто не міг стати винятково на службу невгамовній жадібності метрополії. У 1720 році намагалися вдатися до останнього кроку: заборонити в’їзд до Бразилії. Лише державні службовці могли сідати на кораблі, які прямували до колонії. Цих службовців мали супроводжувати лише ті слуги, без яких не можна було обійтися. Серед церковників в’їзд дозволявся лише єпископам і місіонерам, а також ченцям, які раніше вже проповідували в Бразилії та поверталися до своїх монастирів. Нарешті, як виняток дозвіл давався приватним особам, які змогли довести важливість своїх справ і зобов’язувалися повернутись у встановлений строк.

Тоді, і тільки тоді Португалія вирішила енергійніше втрутитись у справи свого заморського володіння, але використовувала для цього суто репресивну, поліцейську енергію, спрямовану не на зведення чогось сталого, а на поглинання всього, що могло принести негайний зиск. Конкретним прикладом цього може слугувати так звана Діамантова демаркація, така собі держава у державі з чітко встановленими кордонами, перетнути які не міг ніхто без дозволу влади. Мешканці жили за спеціальними законами та представляли нібито спільну родину, якою деспотично керував суперінтендант. «Унікальна в історії, — зазначає Марціус, — ця ідея ізолювати окрему територію, де всі цивільні умови підпорядковувалися винятково благу Корони»[189].

Починаючи з 1771 року мешканці округу підпали під іще жорсткішій контроль. Той, хто не міг підтвердити свою особу та корисність, яка вважалася б прийнятною, повинен був негайно залишити регіон. Якщо він повертався, то підлягав стягненню штрафу в п’ятдесят восьмушок золота та отримував шість місяців ув’язнення, а у разі рецидиву — до шести років заслання в Анголі. У свою чергу, ніхто не міг претендувати на проживання у цьому окрузі, якщо до того ретельно не обґрунтував подібне прагнення. Навіть на територіях, розташованих поблизу демаркаційної лінії, дозволялося проживати лише тим, хто заздалегідь здобув дозвіл інтенданта. «Загальна підлість, яка завжди процвітала, — зазначає історик, — була мов величезне пекельне павутиння, яке трималося на таємних доносах і у пітьмі обплітало своїх жертв. Це павутиння плелося з наклепів, особистої помсти, інтересів і амбіцій фіскальних агентів»[190]. Саме факт відкриття рудників, особливо діамантових, змусив урешті-решт Португалію трохи навести певний лад у своїй колонії, лад, який підтримувався тиранією тих, хто був зацікавлений у мобілізації всіх економічних сил країни на одержання прибутків, не докладаючи значних зусиль.

Очевидно, ця обставина не дала повністю та беззапе­речно відмовитися від легкого шляху прибережної колонізації, завдяки якій велика кількість прибуткових ресурсів була відносно легкодоступною. Надзвичайно важко уявити собі, щоб який-небудь португальський капітан, на кшталт Фернана Кортеса, наказав би розібрати кораблі, які прибували до Нової Іспанії, аби скористатися деревиною для будівництва на суші. Ніщо інше не могло бути настільки по-справжньому іспанським, як цей дійсно символічний акт нової системи колонізації, яка щойно повинна була розпочатися. Пізніше його подвиг повторив Пісарро, коли в 1535 році, оточений 50-тисячним індіанським військом у Перу, він наказав кораблям залишити порт, щоб позбавити своїх людей щонайменшої надії або спокуси втекти, поки тривало тріумфальне завоювання великої імперії Тауантінсуйу.

Для цих людей море точно не існувало, це була лише перешкода, яку треба подолати. Так само для них не існувало й узбережжя, якщо тільки воно не забезпечувало доступ до внутрішніх районів і теплих або холодних земель[191]. На території Центральної Америки найпрогресивніші центри з найвищою густотою населення розташовані поблизу океану, але поблизу океану Тихого, а не Атлантичного, цієї природної магістралі для завоювання й торгівлі. Якнайбільше іспанців приваблював благодатний клімат плоскогір’я західного узбережжя, де вони й засновували свої перші поселення. Ще й в наші дні істориків і географів дивує той факт, що нащадки колишніх поселенців не здійснили жодної спроби заселити узбережжя Карибського моря між Юкатаном і Панамою. Хоча це узбережжя розташоване майже в полі зору острівних володінь іспанської корони, а його заселення повинно було б суттєво скоротити відстань між батьківщиною та поселеннями на тихоокеанському узбережжі, вони зволіли залишити його москітам, суворим індіанцям і англійським контрабандистам. У багатьох місцях найбільші населені пункти Центральної Америки й сьогодні відрізані від східного узбережжя майже непролазним бар’єром одвіч­них лісів[192].

Можна сказати, що легка доступність сполучення завдяки морським, а за їхньою відсутності річковим шляхам, якими нехтували іспанці, була тією основою, на яку спиралася Португалія в ході колонізації Бразилії. У законах і указах, які видавала португальська корона стосовно регіонів, що перебувають поза океанським узбережжям, наполегливо рекомендувалося заселяти тільки території, розташовані на берегах великих судноплавних артерій, таких як, наприклад, ріка Сан-Франсіску. В іспанському ж законодавстві, навпаки, річкове судноплавство майже не розглядається як засіб сполучення: перевезення людей і товарів можна було здійснювати сушею.

У Бразилії освоєння узбережжя португальцями виявилося спрощеним завдяки тому, що ця територія була заселена представниками однієї індіанської сім’ї, які з півночі на південь розмовляли однією і тією самою мовою. Єзуїти швидко вивчили, одомашнили й у деяких місцях пристосували цю мову до правил класичного синтаксису. Вона повинна була слугувати засобом спілкування з іншими народами країни, незалежно від касти, до якої вони належали. Усе дає підстави думати, що в своїй експансії уздовж узбережжя португальці завжди з невеликим відставанням йшли за великими міграціями народності тупі. Доведеним фактом можна вважати те, що протягом усього колоніального періоду португальці зупинялися на території, яка перед цим була окреслена зазначеними міграціями.

Здається, що заселення узбережжя племенами тупі-гу­а­рані відбувалося відносно нещодавно, коли до бразильських берегів прибули перші португальці. Один сучасний американіст уважає це довершеним фактом, імовірно, починаючи з XV століття. Дійсно, за часів Ґабріела Суареша, тобто наприкінці XVI століття, спогади про вигнання тупі до сертану з Баії були настільки живі, що тогочасний історик зміг передати нам навіть найменування народності «тапуї», землі яких пізніше були завойовані тупінаі та тупінамба. Вже після початку португальської колонізації спостерігалася нова експансія тупі, яка цього разу сягнула Мараньяну та берегів Амазонки. Капуцинський чернець Клод д’Абевіль[193], який мешкав у Мараньяні в 1612 році, особисто познайомився з деякими свідками першої міграційної хвилі тупінамба до цього району. Метро[194] вважав, спираючись на вагомі підстави, що зазначена міграція відбувалась у період між 1560-ми та 1580-ми роками[195].

Думка про те, що завоювання прибережної смуги племенами тупі відбувалося незадовго до прибуття португальців, здається, підтверджується досконалою культурною ідентифікацією всіх мешканців узбережжя, оскільки вони, за словами Ґандаву[196], «хоча й були розділені та серед них були різні народності, усе ж таки за своїми умовами життя, звичаями і язичницькими ритуалами усі вони подібні»[197].

Змішуючись з основним язичницьким населенням узбережжя, чиї землі вони зайняли, або ж відтісняючи його у сертан, португальці успадкували багато притаманних цьому населенню ворожнечі та відчуження до інших племен. Останні, не тупі, а «тапуіа», цілком ігнорувалися протягом усього колоніального періоду, і про них ходила велика кількість легенд і найфантастичніших чуток. Показовим є те, що португальська колонізація не змогла ствердитися або досягти значних успіхів поза регіонів, які раніше були заселені індіанцями, що розмовляли загальною мовою. Можна сказати, що вони підготували ґрунт для португальського завоювання. Там, де в експансії тупі з’являлися лакуни, там переривалася також і біла колонізація, за винятком дуже рідких випадків, таких як із племенем гояна в Піратінінзі, яке за часів Жуана Рамальйо[198] вже було на шляху до поглинання народністю тупінікін, або ж як із племенем карірі із сертану, розташованого на північ від річки Сан-Франсіску.

Узбережжя Ешпіріту-Санту, ці «ситі обшири», за словами Вашку Фернандеса Коутінью, а також південна частина Баії, колишні капітанства Ільєус і Порту-Сегуру, опинилися майже повністю поза сферою інтересів португальців лише тому, що саме в цих регіонах незабаром відкрилися величезні прогалини в поселеннях тупі, яких витіснили споконвічні місцеві мешканці. У своїй «Історії Бразилії» Хандельманн[199] навіть писав, що за винятком верхів’я Амазонки це була найменш заселена зона в усій імперії. Він дивувався, що через триста років колонізації між бухтою Всіх Святих і бухтою Ріо-де-Жанейро ще існував настільки дикий і погано розвинений регіон. В Ешпіріту-Санту для збереження нечисленних населених пунктів португальці заохочували штучні міграції прибережних індіанців, які б захищали їх від нападів інших племен. Тільки у ХІХ сторіччі завдяки старанням Ґвідо Томаса Марльєре[200] була розпочата християнізація тих, кого можна вважати останніми нащадками жорстоких айморів з берегів річки Досі, які за інших часів були справжнім бичем європейських поселенців.

Отже, осідаючи на місцях, раніше заселених індіанцями, які розмовляли мовою абаньєенга, португальці майже нічого не знали про тубільців сертану, які розмовляли «іншою мовою» (як називає їх отець Кардін[201]), крім того, що про них розповідали прибережні племена. Як уже було сказано, колонізатори не дуже переймалися заселенням і освоєнням інших територій, крім прибережних, звідки сполучення з королівством було найлегшим. Те, що ці території були заселені людьми однієї раси, які розмовляли однією мовою, безсумнівно, становило для них ще одну перевагу.

Торговельний, майже здирницький характер цієї колонізації відбився як на системі прибережного заселення поблизу вантажних портів, так і на вже розглянутому нами явищі протиставлення блиску села й убогості міста. Саме ці два чинники справили неабиякий вплив на подальших етапах розвитку бразильського суспільства. Отець Мануел да Нобреґа[202] у листі від 1552 року викликував: «[...] хоч би хто сюди приїздив, ніхто не любив цю землю [...], всі хотіли скористатися нею, навіть і за рахунок самої землі, оскільки сподівалися залишити її». В іншому листі, датованому тим самим роком, святий отець знову наголошує на цьому аспекті, коли скаржиться на тих, кому більше подобається спостерігати за тим, як із Бразилії відправляються кораблі із золотом, ніж спостерігати за відбуттям численних душ до небес. І додає: «Вони не люблять цю землю, бо прив’язані до Португалії. Вони працюють не на її користь, а для того, щоб самим у будь-який спосіб отримати який-небудь зиск. Це загальне явище, хоча можна припустити й наявність серед них деяких винятків»[203]. Брат Вісенте ду Салвадор, який писав уже в наступному столітті, ще міг скаржитися на португальців, які до тих пір жили й «скребли берега, немов краби», та жалівся, що поселенці, що більш прив’язані до землі й що багатші вони були, прагнули все відвезти до Португалії, і «якби майно та речі, якими вони володіють, могли говорити, вони б і їх навчили розмовляти як папуг, бо перша річ, якої вони навчають папуг: королівська папуга для Португалії, так сильно вони хочуть все відвезти туди»[204].

Навіть у найкращі періоди діяльність португальців у Бразилії була спрямована радше на розвиток факторій, ніж на колонізацію. Не було доцільним засновувати тут серйозні підприємства, принаймні такі, які не давали б негайних прибутків. Нічого, що могло б потягнути за собою великі витрати або зашкодити метрополії. Торгашеські правила, якими керувалися всі колоніальні держави аж до ХІХ століття, згідно з яким метрополія й колонії мають доповнювати одне одного, чудово відповідали подібній точці зору. Отже, у заморських володіннях було суворо заборонено виробництво товарів, які могли б конкурувати з аналогічними товарами, виготовленими у королівстві. Наприкінці XVIII століття, коли капітанство Сан-Педру-ду-Ріу-Гранді почало постачання пшениці для решти Бразилії, кабінет міністрів у Лісабоні змусив суд ухвалити рішення про припинення розведення цієї культури. А в королівському указі від 5 січня 1785 року, яким наказувалося знищити всі золоті, срібні, шовкові, бавовняні, лляні та вовняні мануфактури, які могли бути розташовані на території Бразилії, зазначалося, що оскільки мешканці колонії завдяки сільському господарству мають усе, що їм необхідно, то, якщо додати до цього здобутки промисловості та мистецтва пошиття одягу, «зазначені мешканці стануть повністю незалежними від столиці їхньої метрополії».

Утім, португальська адміністрації виглядає у деяких аспектах відносно ліберальнішою, аніж іспанська колоніальна влада. На відміну від іспанських колоній, у Бразилії дозволявся вільний в’їзд іноземців, які були налаштовані там працювати. Незліченні іспанці, італійці, фламан­дці, англійці, ірландці та німці приїздили сюди, користуючись цією толерантністю. Крім того, іноземцям дозволялося мандрувати узбережжям Бразилії як торговцям, якщо тільки вони зобов’язувалися сплачувати 10% вартості своїх товарів — податок на імпорт, а також не торгувати з індіанцями. Подібна ситуація зберігалася принаймні на першому етапі існування колонії. Вона змінилася лише 1600 року, протягом іспанського панування в Португалії, коли Філіп ІІ[205] на­ка­зав остаточно вигнати всіх іноземців з Бразилії. Тоді ж було заборонено наймати їх на посади керуючих сільськогоспо­дарськими плантаціями, наказано провести перепис їхньої кількості, їхнього нерухомого та рухомого майна, а в деяких місцях, наприклад у Пернамбуку, їм було віддано наказ повернутися до своєї батьківщини. Подібна заборона буде знову введена через двадцять сім років, і лише після Реставрації та відновлення незалежності вона буде частково скасована щодо англійців і голландців.

Насправді, закритість іспанців на противагу відносної ліберальності португальців становила обов’язкову, невід’ємну складову створеної ними системи. Зрозуміло, що для іспанського законодавства було небажаним, навіть згубним для дисципліни підданих спілкування та співіснування з іноземцями на щойно завойованих територіях, де влада закріпилася ще не дуже надійно. З урахуванням цього ліберальність португальців може здатися поведінкою негативною, погано обґрунтованою, частково породженою корисливою мораллю, мораллю торговців, хоча торговців, які були пов’язані з середньовічною традицією багатьма нерозривними узами.

Нашим колонізаторам було байдуже, що дисципліна була слабка й ненадійна, якщо затягнутими поводами можна краще скористатися в іншому місці, де це принесло б негайний зиск. Цьому також сприяла вроджена відраза до будь-якого безособового розпорядку існування, відраза, яка у португальців ішла пліч-о-пліч із прагненням домінувати, а також з відносно нечисленними засобами, які вони мали у розпорядженні як нація. Не мали вони й будь-якої схильності до тої аскетичної строгості, до якої своїх уродженців, здається, надихає навіть пейзаж Кастилії та яка нерідко втілюється у схильності підкорювати наше життя упорядкованим і абстрактним правилам.

Фантазія, з якою в наших містах, порівняно з містами іспанської Америки, часто розташовувалися вулиці або помешкання, безсумнівно, є відображенням подібних обставин. Власне, у Баії, найбільшому місті колонії, мандрівник початку XVIII сторіччя помічав, що будинки розташовувалися згідно з капризом мешканців. Усе там було нестандартним, отже, здавалося, що головна площа, де височів палац віце-королів, лише випадково опинилась на своєму місці[206]. Ще у першому сторіччі колонізації у Сан-Вісенте та Сантуші вулиці розташовувалися настільки неупорядковано, що перший генерал-губернатор Бразилії скаржився, що не міг звести мури навколо двох поселень, бо це тягнуло за собою великі роботи та спричинило б значну шкоду мешканцям[207] .

Правда, прямокутна схема використовувалася — власне, це помітно вже на плані Ріо-де-Жанейро, — коли не було значних природних перешкод. Проте було б ілюзорним припускати, що пристосування цієї схеми обумовлено прихильністю до фіксованих і сталих форм. Насправді, у своїй більшості це пояснюється раціональними й естетичними принципами, встановленими за доби Відродження, яка черпала натхнення в ідеалах античності. Хоч би як там було, у нас геометрична строгість ніколи не змогла поширитися так само, як на територіях, що належали іспанській короні: нерідко під час подальшої розбудови міст доводилося відмовитися від початкових планів, поступаючись насамперед топографічним умовам.

Саме рутина, а не абстрактна ідея була принципом, яким керувалися португальці у цій і багатьох інших царинах своєї колоніальної діяльності. Вони діяли радше шляхом експериментів, які не завжди добре співвідносились один з одним, замість того щоб заздалегідь начертати план, а потім дотримуватися його до кінця. Небагато знайдеться заснованих ними в Бразилії будівель, які б не переносились один, два ба більше разів із місця на місце, тому присутність класичної старої вілли поруч із міським центром колоніальної доби є беззаперечним свідченням цього експериментального та неупорядкованого підходу.

Так, на початку минулого сторіччя блискучий спостерігач Вільєна[208] жалівся на те, що під час зведення міста Салвадор португальці обрали обривистий пагорб, «сповнений стількома ущелинами й укосами», коли там, поруч, розташовано місце, «мабуть одне з найкращих у всьому світі для заснування міста, найсильнішого, пречудового та позбавленого тисячі незручностей, яких воно зазнає на тому місці, де перебуває зараз»[209].

Міста, які португальці збудували в Америці, не можна вважати продуктом інтелекту, вони не суперечать картині природи, а їхні силуети переплітаються з лініями пейзажу. Жодного порядку, жодного методу, жодної далекоглядності, завжди ця промовиста недбалість, яку виражає слово «нео­хайність», слово, яке письменник Обрі Белл[210] уважав настільки ж типово португальським, як і «туга». Утім, на його думку, цю недбалість слід розуміти не як відсутність жаги діяльності, а як непорушне переконання, що робити щось просто «не варто...»[211].

Можна додати, що таке переконання зовсім не виражає байдужість або презирство до цього життя й ґрунтується радше на фундаментальному реалізмі, який відкидає перетворення реальності шляхом маревних уявлень чи кодексів поведінки та формальних правил (за винятком випадків, коли ці правила вже стандартизувалися, тобто стали загально­прийнятими, й тому не потребують жодних зусиль чи маневрів). Це переконання — сприймати життя таким, яким воно є, без церемоній, без ілюзій, без нетерпіння, без гніву, проте часто й без радощів.

До цього плаского і необтесаного реалізму слід додати спокусу змалювання низки пам’ятних подвигів португальців часів географічних відкриттів у романтичному дусі, яку ще й сьогодні відчувають деякі історики. Наприклад, порівняно з відчайдушним учинком Колумба, подвиги великого Васко да Ґами, безсумнівно, ґрунтуються на здоровому глузді, уважному до дрібниць, і обачливому та простому розумі. Він подорожував по морях, майже всі з яких були відомі — як зауважив Софус Руге[212], це було каботажне плавання великого масштабу, — у вже відомому напрямку, а коли йому стало потрібно перетнути Індійський океан, він мав біля себе таких досвідчених лоцманів, як Ахмад ібн Маджид[213].

Експансія португальців по світу була передусім справою здорового глузду, скромного розуму, розуміння того, що «досвід здобувається спокійно». Здається, що так було від самого початку, незважаючи на той поетичний блиск, яким намагалися обгорнути, наприклад, взяття Сеути[214]. Безперечно, наполеглива відвага, якої рідко буває забагато, — ось спільна риса всіх великих португальських мореплавців за винятком Магеллана.

Португальці дуже рано відчули героїчну велич їхніх подвигів і безумовну й тривалу значущість тієї високої думки, яка їм передувала. Думка, що вони перевершили навіть легендарні подвиги греків і римлян, нав’язувалась як даність у всій літературі XVI сторіччя. Водночас зазначимо, що ця літературна екзальтація зростала мірою того, як усе стрімкіше наближався занепад португальської могутності. Це певний різновид ретроспективного звеличення, використаний у майже педагогічних цілях, який можна знайти, наприклад, на сторінках творів історика Жуана ді Барруша[215]. А «величний й гучноголосий запал» Луїса де Камоенса[216] можна цілковито зрозуміти, тільки якщо, крім «Луізіад», прочитати «Вправного солдата» Діоґу ду Коуту[217], який малює картину хай і не абсолютно достовірну, але принаймні позбавлену тієї палкої поетичної ідеалізації.

Не можна поклавши руку на серце стверджувати, що хоча б одне з найбільших заморських починань португальців було по-справжньому популярним у королівстві. Очевидно навіть, що власне відкриття морського шляху до Індії було персональним рішенням короля, яке не поділяли його радники. Їм здавалося нерозумним відмовитися від чогось конкретного заради невизначеного або проблематичного. Таким конкретним, за словами Даміана ді Ґойша, було мирне освоєння Гвінеї та добропристойне завоювання низки місцевостей в Африці заради прибутків торговців, збільшення доходів до державної скарбниці та забезпечення службою дворянства. Пізніше, коли аромат індійської кориці потягне з королівства дедалі більше людей, з’являться інші причини, аби суворо засудити східний замір. Річ у тім, що швидке збагачення або надія на це зазвичай настільки засліплюють людей, відволікаючи їх від переваг продуктивної праці, як правило, рутинної та монотонної, що вони починають по-справжньому вірити лише у щасливий випадок і вдачу.

Негативний вплив на характер португальців, який, імовірно, справили заморські завоювання, був, як відомо, невід’ємною темою творів поетів і хронікерів XVI сторіччя. І зовсім невипадково самий факт цього впливу збігся у цілому з процесом піднесення торговельної буржуазії, яка почала своє сходження ще за часів Авіської династії[218] та помітно зміцнилася після того, як Дон Жуан ІІ зміг збити пиху придворної знаті.

Відносна розмитість меж соціальних класів привела до того, що в Португалії це піднесення не наштовхнулося на серйозні перешкоди, на противагу тому, що зазвичай відбувалося в країнах, де феодальні традиції пускали довге коріння, внаслідок чого класова стратифікація була набагато жорсткішою. Оскільки досить часто внукам ремісників не заборонялося піднятися до рівня родовитих людей і змішуватися з ними, усі прагнули досягти статусу ідальго.

У результаті соціальні та духовні цінності, які традиційно були притаманні саме цьому класові, перетворилися й на характерний атрибут постійно зростаючого класу буржуазії. З іншого боку, було неможливим консолідувати або кристалізувати етичні цінності, які б кардинально відрізнялися від традиційних аристократичних цінностей. Також не можливо було й завершити перехідний період, який зазвичай супроводжується буржуазними революціями, аби запанували нові цінності.

Мірою просування соціальними сходами широкі верстви населення втрачали свою примітивну класову ментальність задля приєднання до панівних груп. Тому жодна з «чеснот торговця», традиційно пов’язаних із буржуазією, не може породжувати прихильність. Характерно, що у португальця такі слова, як «торгаш» та насамперед «перекупник», викликають відчуття презирства, ці слова з давніх-давен і ще й сьогодні в іспанській мові позначають, і без будь-яких стигм, купця або бізнесмена. Позитивні для генуезців такі чесноти, як наполеглива спритність, ощадливість, точність, пунктуальність, суспільна солідарність тощо, ніколи так і не змогли прийтися до смаку португальцям[219].

«Нова аристократія» XVI сторіччя була португальцям особливо чужою. І не лише через ганебність її худорідного походження, а й, мабуть, тому, що її статус нагадував соціальний статус міських торговців, який вважався пов’язаним якимось чином із соціальним походженням, а не з надмірною пихатістю. Цим і пояснюється наполегливе прагнення «нової аристократії» розірвати зв’язки з минулим тією мірою, якою це минуле було пов’язано з походженням, та одночасно й прагнення ствердити самих себе з усією палкістю неофітів, що є невід’ємним атрибутом аристократії справжньої.

Подібна гіпертрофія справжніх або уявних ідеалів шляхетного класу в цьому разі могла б відповідати потребі компенсувати для самого себе та для інших недосконалу інтеграцію в середині самого цього класу. Винахідливість та імітація посіли місце традиції як найважливішого принципу насамперед у XVI столітті, коли розширилися прориви у самих по собі неміцних перепонах, які в Португалії розділяли різні прошарки суспільства. Разом із «вправним солдатом» можна спостерігати парад капітанів, які потроху відмовляються від старих суворих звичаїв заради яскравих форм нової класової свідомості. Так, зникають зі сцени славетні ветерани з бородами до колін, у коротких панталонах, із заіржавілим списом у руках або з твариною за спиною. Нові герої хочуть носити лише оксамитові плащі, камзоли та штани такого самого сукна, панчохи, шляпи з золотими стрічками, позолочені меч і кинджал, надвисокий чуб і підстрижену бороду або бути повністю поголеними. Разом із цим поступово втрачається старовинний блиск і доблесть португальців, оскільки, як наголосив один із них, «війна виграється не винахідливістю, а гарячими серцями; і ніщо так не знищує великі імперії, як зміна костюмів і законів»[220].

Діоґу ду Коуту прагнув, аби сучасні йому португальці були менш податливими для нововведень, більш вірними ідеалові непохитності, яка, на його думку, створила неперехідну велич інших народів, таких як венеціанці або китайці. Нова аристократія цілком обґрунтовано здавалася йому не чим іншим, як карикатурою на аристократію справжню, яка за своєю суттю консервативна. А ідальго XVI століття понад усе цінували зовнішність або одяг, якими вони могли відрізнитися від простого люду.

Обвішані вишуканими прикрасами й убранням, вони передусім переймалися тим, як забезпечити собі все це й збільшити свої статки. Вони хотіли, щоб їх носили в паланкінах, тому вже не їздили на конях і взагалі розучилися їздити верхи, хоча це мистецтво було незамінне на війні[221]. Ігри та турніри, притаманні найкращим традиціям аристократії, які колись були засновані пращурами, аби, за словами короля Дона Жуана І[222], «не забувалося мистецтво використання зброї», ставали чимдалі помпезнішими й при цьому чимдалі безпечнішими.

І якщо велика кількість португальців іще не наважувалися покинути військову справу на користь торгівлі, яку вважали низькою професією, вони проміняли її на мантію, на високі посади у цивільній адміністрації та на літературну працю й у такий спосіб змогли зберегти власну гідність, не порушуючи водночас і власний комфорт. У результаті навіть на територіях, оточених ворогами, як, наприклад, Індія, де завжди треба ходити зі шпагою в руці, використовувалася «тростина замість списа, закони замість обладунків, писарі замість солдатів», і навіть серед неписьменних верств поширювалися раніше невідомі їм вирази, як, наприклад, петиція, суперечності, спростування, репліка у відповідь, відстрочка, призупинення та інші подібного смаку й якості[223].

На подібному занепадницькому тлі повинні постати, немов на сцені, яка завдяки контрастові його доповнює й водночас пожвавлює, не тільки вроджений відчай Антоніу Феррейри[224], але насамперед «високий і піднесений звук» «Луїзіад». У Камоенса епічні фарби, якими розцвічені героїчні вчинки португальців, відповідають не так благородним і піднесеним прагненням, як меланхолійній ретроспекції минулої слави. У цьому сенсі варто зазначити, що поет посприяв скоріше розмиванню, аніж увічненню справжнього морального обличчя героїв епохи Великих географічних відкриттів.

Португальська традиція виявляється аж ніяк не в чистому прагненні слави та пишномовному вихвалянні героїчних чеснот, а навпаки, у скромному використанні тих самих чеснот. І якщо Камоенсу й поталанило віднайти певний голос і належний тембр, аби сформулювати таку традицію, то це саме у фінальних октавах його епопеї, де дон Себастьян радить підтримати й підняти найдосвідченіших, які знають, «як, коли й де трапляється те, що трапляється», та звеличує військову дисципліну, якої можна навчитися лише наполег­ливою практикою — «коли бачиш, пробуєш, борешся», та аж ніяк не фантазіями — «коли мрієш, уявляєш або вчиш».

За такого способу розуміння або відчуття возвеличити людину не можуть ані мистецтва, ані чиста безплідна уява, ані наука. Піднесення може прийти лише від природи, немов дар Божий, або від здорового глузду, загартованого на досвіді, який перетворює діяння людини на результат впливу радше природи, а не мистецтва. Як зазначав колись ді Са ді Міранда[225],

Пер. Л. Губарєвої

А сторіччям раніше король Дон Дуарте[226] понад «духовної волі» поставив «довершену волю», на якій «ґрунтується королівська розсудливість», кажучи, що йому більше до вподоби ті, хто дослуховуються до «здорового глузду та розуміння», цього «шляху до стриманої обачності, яку нашою мовою ми називаємо справжнім розумом», аніж мандрівні лицарі, які «наражаються на всілякі небезпеки та беруться за будь-яку працю, не надаючи захисту тим, хто за своїм станом цілком на це може розраховувати», які все, що їм подобається, роблять «нестримано, забуваючи при цьому про їжу, сон, належний відпочинок, яких за своєю природою вимагає тіло»[227].

Цим правилам спокійної поміркованості, позбавленим надмірної суворості й уже вельми далеким від аристократичних і феодальних ідеалів, демонструє свою прихильність і син магістра Авіського ордену, коли радить читачам свого трактату заради впорядкування свідомості «не рухатися без певної підстави, не уникати знаків, снів і вищої поради [...]»[228]. У цьому він показав себе зразковим представником того реалізму, який відмовляється від містичного марення й абстракції, який навіть у релігії схиляється до більш особистого благочестя, до більш відчутних проявів божественності. І якщо точним є той факт, що в середньовічній португальській літературі з характерною наполегливістю з’являється тема дисонансу між людиною та світом, то хіба не очевидно, що цей самий дисонанс уже передбачає існування певного позитивного образу — смаку до цього світу й до життя? Зовсім не намагаючись виявляти повне презирство до людського суспільства, віддалення від нього, у цьому разі це майже завжди означає неможливість повністю залишити земну суєту суєт. Сам Амадіс[229], взірець мужності та зерцало лицарства так і не зміг перетворитися на справжнього анахорета у пустищі Бідний Бескид, оскільки повинен у всіх своїх мріях і творах відтворювати незабутні спогади про Оріану.

У ліриці трубадурів ця думка відбилася в чистому вигляді, сповнена палких проявів почуттів, ніжних або похмурих спогадів, нездійснених прагнень, прокльонів, розчарувань, але ніколи ми не знайдемо в ній тих безособових конструкцій, якими згодом так захоплюватимуться митці доби Ренесансу та класицизму; в ній створено тихий садочок інтимних емоцій. Будь-який теоретичний порядок тут виглядає незвичайно, оскільки приватний досвід завжди індивідуальний і унікальний. Багато зла можна було б вибачити, каже персонаж твору «Діана» Хорхе де Монтемора[230], та багато нещасть не сталося б, «якби ми більше не вірили добре підібраним словам і добре обґрунтованим доводам, що йдуть від щирого серця, бо саме такими словами виказується зло, яке, навіть коли ті слова справедливі, ранить як ніщо інше». Роздуми, які є справжнім відлунням цього твердження, зустрічаємо в «Молодій і гарній»: «[...] про печалі не можна сказати нічого впорядковано, бо вони трапляються невпорядковано»[231]..

Хоча португальська поезія й наділяє такий стан людської душі позитивними рисами, по завершенні періоду романтизму вона ніколи не підносила їх до точки повного розпаду особистості, цим самим доводячи, що вона все ж таки належить до латинської та іберійської гілки. Вона також не губиться поміж метафізичних ризиків або безглуздості, які є притулком нонконформістів. Португальська поезія оспівує розчарування, але не намагається накликати бурю, викликати диявола або зробити золото. Вона сприймає не той порядок, який створюється людьми праці, а інший, якого дотримуються з певними безтурботністю та свободою, це порядок сіяча, а не каменяра. Це також порядок, в якому розташовані божественні та природні речі, оскільки, за словами Антоніо Вієйри[232], якщо зірки перебувають у порядку, то «це порядок, створений впливом, а не примусом. Бог не грає на Небі у зоряні шахи»[233].

Бачення світу, яке у такий спосіб, у повному сенсі цього слова, розкривається в літературі, насамперед у поезії, залишило свій відбиток у найрізноманітніших сферах діяльності португальців, головно у сфері, яка нас цікавить передусім: колоніальна експансія. Утім, слід зазначити, що жоден поштовх ззовні не спонукнув би їх усерйоз оволодіти перебігом подій, порушити порядок природи. І в цьому випадку показовою є та різниця, яку можна спостерігати між ними та іншими піренейськими народами. Напористість, з якою Кастилія прагнула централізації, кодифікації, уніфікованості та яка віднайшла своє найкраще втілення у любові до скрупульозних розпоряджень (які можна застосовувати, як уже наголошувалося раніше, навіть під час планування колоніальних міст), пояснюється відсутністю внутрішньої єдності народу та постійною загрозою розвалу країни. Іспанський народ був повинен боротися у межах своїх власних півострівних кордонів із проблемами Арагону, Каталонії, Країни Басків, а також із морисками[234], причому остання проблема була вирішена не в 1492-му, а тільки в 1611 році.

Тінь імперських амбіції Кастилії нависла над фламандцями та німцями, бургундцями та міланцями, неаполітанцями та сицилійцями, мусульманами Північної Африки й індіанцями Америки та Сходу. Проекція монархії Габсбурґів поза межі країни й океанів обов’язково супроводжується наміром усе врегулювати, принаймні в теорії, якщо не на практиці, шляхом, так би мовити, механічного примусу. Це прагнення до стандартизації, яке є продуктом штучного й не дуже надійного приєднання, або ж раде бажання об’єднати настільки незв’язані між собою частини, можна виразити словам герцога Олівареса[235], коли він закликав Філіпа IV[236], короля Португалії, Арагона, Валенсії та герцога Барселонського, «підпорядкувати всі королівства, які входять до складу Іспанії, законам і звичаям Кастилії, оскільки саме у такий спосіб повинен діяти наймогутніший монарх світу»[237]. Отже, надмірна любов до уніфікованості та системи — це плід відсутності справжньої єдності.

Під цим кутом зору Португалію можна вважати країною відносно безпроблемною. Її політична єдність оформилася ще у ХІІІ столітті, раніше, ніж у будь-якій іншій сучасній європейській країні, а внаслідок колонізації південних територій, звільнених нарешті від арабів, вона змогла досягти завидної етнічної однорідності. Це своєю чергою дало своє­часний поштовх, здатний об’єднати всі сили заради іншої мети, яка виходила за межі наявної реальності. Це дозволило певним сферам із найвищим рівнем абстракції та стандартизації поступитися на першому плані конкретним та індивідуальним ситуаціям (коли, як то кажуть, «не бачити ліса за деревами»), використати «життєвий практицизм» та «дотримання природних законів», настільки притаманних португальцям протягом всієї їхньої історії.

З іншого боку, це пояснює, як природний консерватизм, своєрідна «недбалість» могли у португальців безліч разів накладатися на амбіційні плани побудови майбутнього, підпо­рядкування історичного процесу суворим законам, ухваленим через мотиви, вищі за людські можливості. Поза сумнівом, у них залишалось укорінене в серцях бажання збагатитися, бажання, продиктоване майже потойбіч­ною могутньою силою. На осудливу критику Паоло Джовіо[238], який звинуватив португальців у прагненні наживи та браку делікатності під час торгівлі спеціями, гуманіст Даміан ді Ґойш міг зауважити, що прибутки від товару були необхідними для покриття витрат на непередбачені війни, які дозволяли поширювати католицьку віру. І якщо й зустрічалися зловживання, то винні у них були торговці, ці крикливі торгаші, яким не писаний майже жоден закон, крім такого, котрий сприяє їхній жазі збагачення.

Але ця милосердна поступка не заважала тому, що принаймні у заморських володіннях Португалії, якщо й не у власне метрополії, спостерігалося поступове послаблення позицій католицизму. Повністю залежна від цивільної влади, католицька церква, зокрема у Бразилії, мала прилаштовуватися до мінливих обставин. Через це керівництво Ордену єзуїтів, насамперед після того, як у 1551 році його святість папа Юлій ІІІ[239] у буллі Praeclara calissimi[240] підтвердив його підпорядкування королям Португалії, які брали під своє заступництво всі нові землі, практично на свій розсуд здійснювало у Бразилії церковну владу. Португальські монархи пропонували кандидатів на посаду єпископів і призначали їх після папського затвердження, стягували десятину на потреби церкви та засновували різноманітні релігійні установи власним коштом відповідно до своїх негайних потреб. Отже, церква перетворилася на ще одну звичайну гілку влади, на відділ мирської адміністрації або ж, за словами отця Джуліо Марії[241], на instrumentum regni[242].

Із подібною ситуацією, найімовірніше, пов’язаний той факт, що наші священики доволі часто виступали як супротивники суспільної дисципліни та поваги до законних властей (ідеться про славнозвісний «лібералізм» бразильських служителів церкви давніх часів). Як корпоративна структура, церква могла бути союзником і навіть вірним пособником цивільної влади, коли йшлося про стримання певного невдоволення населення. Проте священик особисто постійно перебував у опозиції до влади. Причому не лише протягом колоніального періоду, а й за часів імперії, яка зберігала традиції патронату, а постійні втручання влади до справ церкви призводили до того, що в лавах духовенства незмінно зріли настрої внутрішнього спротиву світській владі.

Ці настрої відбились у тексті колективного пасторського послання бразильських єпископів у березні 1890 року, яке перетворилося на майже щире вітання республіканського устрою, впровадженому за чотири місяці до того. Утім, священнослужителі у принципі не могли підтримати ідею відокремлення церкви від держави. У зазначеному документі висміювалися державні міністри, які наказували єпископам додержуватися канонів Трентського собору в своїх парафіях, які забороняли вихід з єпархії без дозволу уряду під страхом оголошення про появу вакантної посади та призначення його наступника органами цивільної влади; які вимагали затвердження світськими властями підручників із теології, за якими мали навчатися учні семінарій; які забороняли звичайним орденам приймати послушників; які відмовляли вікаріям у праві вимагати ослінчик для богослужінь; які встановлювали, кому належить призначати церковних старост. Що ж до наслідків того, що тимчасова й минуща світська влада назначала себе вищою та остаточною, у пасторському посланні зазначено: «Це був такий захист, який душив нас усіх».

Можна додати, що ситуація, за якої всі поспіль священики та миряни підпорядковувались одній і тій самій владі, яка інколи буває капризною та деспотичною, аж ніяк не сприяла зростанню впливовості церкви та певним чином і впливовості християнських чеснот під час формування бразильського суспільства. Погані пастирі, тобто недбалі, жадібні та розбещені, ніколи не були чимось винятковим у нашому колоніальному середовищі. А ті, хто намагався протистояти загальному розслабленню, ледь могли віднайти для цього належні засоби. Більшість із них, мабуть, думали так, як і перший наш єпископ, який казав, що на такій молодій землі «набагато більше вчинків, які слід приховувати, а не карати»[243].

Примітки до розділу 4