Коріння Бразилії

3. Сільський спадок

• Скасування рабства: розподільна віха між двома епохами

• Несумісність рабської праці з буржуазною цивілізацією та сучасним капіталізмом

• Від Закону Еузебіу до кризи 1864 року. Випадок Мауа

• Патріархальні цінності та дух спільної групи

• Причини піднесення чеснот уяви та розуму

• Кайру та його ідеали

• Аристократична гідність

• Диктатура аграрних володінь

• Контраст між швидким розвитком сільських угідь і жалюгідністю міст у колоніальну добу

Структура бразильського колоніального суспільства ґрунтувалася не на міських осередках. Цей факт необхідно враховувати для чіткого розуміння умов, які прямо або опосередковано впливали на країну протягом тривалого часу після проголошення політичної незалежності та відблиски якої можна побачити й сьогодні.

Якщо, згідно з думкою, висловленою у попередньому розділі, встановлена португальцями у Бразилії цивілізація у строгому розумінні не була суто аграрною, утім, вона, поза сумнівом, мала сільське коріння. Дійсно, протягом перших століть європейської окупації життя в колонії було зосереджено навколо села: міста були їхніми простими придатками не тільки віртуально, а й фактично. З невеликим перебільшенням можна сказати, що подібна ситуація суттєво не змінилися до скасування рабства. 1888 рік став тією віхою, яка розподілила дві епохи. У національному розвитку Бразилії ця дата набуває особливого й ні з чим не зрівнянного значення.

За часів монархії ще існували багаті фазендейро-рабо­власники та діти фазендейро, які отримали «вільні» професії (які здебільшого потребують отримання освіти у виші та захисту диплома) та монополізували політику країни, обираючись самі або сприяючи обранню своїх кандидатів, пануючи у парламентах, у міністерствах, узагалі на всіх керівних посадах і забезпечуючи стабільне функціонування зазначених інститутів, які перебували під їхньої беззапереч­ною владою.

І дійсно, настільки беззаперечною, що велика кількість представників колишнього класу сеньйорів часто могла дозволити собі розкіш заперечувати традиціоналістські течії та навіть засновувати деякі найважливіші ліберальні рухи, які вже діяли протягом всієї історії нашої країни. Певною мірою їхня діяльність сприяла успішному розвиткові матеріального прогресу, який був спрямований на руйнування традиційного стану речей і мало-помалу підривав авторитет їхнього класу та головної опори, на якій ґрунтувався цей авторитет, тобто рабської праці.

Відразу після проголошення республіки ми, як, мабуть, ніколи за такий короткий період, були охоплені лихоманкою інтенсивних реформ, які відбувалися саме у середині ХІХ століття, особливо у період з 1851-го до 1855 року. Так, у 1851 році розпочався етап повсюдного заснування акціонерних товариств. Того ж самого року було засновано Банк Бразилії, який через три роки було реорганізовано, внаслідок чого він отримав монополію у питаннях емісії грошей. У 1852 році було відкрито першу телеграфну лінію у місті Ріо-де-Жанейро. У 1853 році було засновано Сільський та іпотечний банк, який хоча й не мав привілеїв, наданих Банку Бразилії, але сплачував набагато більш «жирні» дивіденди. У 1854 році відкрився рух першою у країні залізницею протяжністю у 14,5 кілометрів від порту Мауа до станції Фрагозу. Будівництво другої ділянки залізниці, яка мала поєднати Двір зі столицею провінції Сан-Паулу, розпочалось у 1855 році.

Впровадження та поширення банківських кредитів, яких практично не існувало після ліквідації першого Банку Бразилії у 1829 році, та подальше стимулювання приватної ініціативи, прискорення та зростання кількості підприємств завдяки пришвидшенню обміну інформацією та, зрештою, впровадження сучасних транспортних засобів, які пов’язали центри аграрного виробництва з великими торговельними майданчиками Імперії, — усе це лише деякі з найважливіших наслідків зазначених подій. Не варто підкреслювати, що багатство, породжене новим типом спекуляцій, спричинених цими засобами, постійно збільшувалося не тільки поза, а й у першу чергу за рахунок традиційної сільськогосподарської діяльності. Навіть можна сказати, що тільки шлях, відкритий завдяки подібним трансформаціям, логічно міг привести до більш-менш швидкої ліквідації нашого старого сільського та колоніального спадку, тобто багатства, заснованого на застосуванні рабської праці та екстенсивного й застарілого використання земельних угідь.

Наївно було б пояснювати простим збігом у часі той факт, що період надзвичайного піднесення бізнесу, який проходив під керівництвом і на користь спекулянтів без роду та племені, відбувався безпосередньо після того, як було здійснено перший крок до скасування рабства, тобто до скасування торгівлі чорношкірими рабами.

Першим і, поза сумнівом, вирішальним і по-справж­ньо­му героїчним кроком, враховуючи складне переплетіння потужних торгових інтересів і не так інтересів, як національних уподобань і глибоко укорінених упереджень, став Закон Еузебіу ді Кейроша[111], спрямований на їхнє подолання. За допомогою британських парламентських документів Каложерас[112] зміг зібрати по-справжньому вражаючу картинку, в якій на той час переплелися опір і вперта завзятість. Неодноразово бунти, спричинені жорстокістю англійських каральних крейсерів, яким вдавалося блокувати бразильські кораблі у бразильських же портах, певним чином сприяли зміцненню суспільної думки на підтримку работоргівлі, закликаючи до патріотичних почуттів народу. До того ж не бракувало й традиційних аргументів споконвічних прихильників наявного статус-кво, які боялися нестабільного та непередбаченого майбутнього й прагнули будь-якою ціною зберегти спокій і стабільність чинних інституцій. Природно, вони вважали, що в такій новій і погано заселеній країні, як Бразилія, ввезення негрів ще протягом деякого часу було б у найгіршому разі неминучим злом, утім, значно меншим порівняно із загальним зубожінням, до якого могла б призвести нестача робочої сили.

З іншого боку, сам факт того, що найбільші статки, отримані від торгівлі рабами, були нажиті переважно португальцями, а не бразильцями, сприяв мобілізації населення проти завезення африканців і внаслідок цього на підтримку уряду, готового без вагань протистояти будь-яким нащадкам, навіть і самим численним, членам партії реставрації Бразилії. Відомо, що португалофобський націоналізм зрештою став справляти, безпосередньо або опосередковано, вагомий вплив на рух за скасування работоргівлі.

Особи, зацікавлені у работоргівлі, змогли організувати розвинену систему запобіжних заходів, які дозволяли їм відкрито займатися своєю діяльністю. Завдяки розвиткові досконалої системи прибережних сигналів і засторог, які попереджали про будь-яку небезпеку поблизу суден работорговців, а також субсидуванню заробітної платні, дачі хабарів службовцям, всебічному сприянню політичних і поліцейських переслідувань своїх супротивників вони були впевнені у своїй довічній безкарності, а також у невразливості своїх операцій. «У залежності від типу корабля, — писав Каложерас, — за 800-1000 конту вони виправляли собі бразильські або португальські документи, яких вимагали правила, з метою здійснення подорожі. Повернувшись з африканського узбережжя та висадивши людський вантаж, судно заходило з сигналом тривоги на борту. За 500 конту представник санітарної служби видавав необхідну довідку, і судно направлялося на карантин у районі Санта-Ріта, мировий суддя якого був компаньйоном порушників. Тим часом знищувалися всі ознаки перевезення рабів на судні й за 600 конту власник одержував нову санітарну довідку, в якій на цей раз підтверджувалося, що на судні все гаразд. Після цього корабель ставав на якір на звичайному причалі. Іноді судно з рабами проходило поблизу острова Раза, і доглядач маяка заходив з перевіркою: за 200 конту купувалось і його мовчання»[113].

Не дивно, що завдяки такій підготовці зацікавленим у работоргівлі особам вдалося розвинути, насамперед після 1845 року — року, коли було ухвалено білль лорда Абердіна[114], дедалі більш прибуткову торгівлю, яка перетворила їх на справжніх фінансових магнатів Імперії. Можна легко підрахувати, який серйозний удар завдав Закон Еузебіу ді Кейроша, беручи до уваги той факт, що у зазначеному вище 1845 році загальна кількість завезених негрів становила 19 363 осіб, у 1846 — 50 352 осіб, у 1847 — 56 172, у 1848 — 69 тисяч осіб, у 1849 — 54 тисячі й у 1850 — 23 тисячі. Проте різке падіння, що відбулося в останньому році, було результатом не тільки ухвалення Закону Еузебіу ді Кейроша від 4 вересня, а й інтенсифікації каральної діяльності англійців щодо работорговців.

Ефективність ужитих заходів підкреслює той факт, що вже в 1851 році до країни було завезено лише 3287 негрів, а в 1852-му — сімсот. Після цього відмічалися лише одиничні випадки, наприклад, у Серіньянем, штат Пернамбуку, або у Сан-Матеус, штаті Ешпіріту-Санту, в результаті яких влада затримала понад п’ятисот африканців.

Зникнення работоргівлі, яка стала основою деяких найбільших і найміцніших статків тогочасної Бразилії, повинно було вивільнити капітали, що раніше були задіяні у работоргівлі. У деяких світлих голів з’явилася ідея якось зацікавити їхніх власників вкладати гроші в інші галузі бізнесу. Власне, заснування Банку Бразилії у 1851 році, здається, було пов’язано з добре продуманим планом використання цих ресурсів у межах великої кредитної установи. Автор ініціативи Мауа[115] через тридцять років потому напише у своїй «Заяві кредиторам»: «Я зі жвавим інтересом спостерігав за розв’язанням цієї складної проблеми. Я зрозумів, що контра­банда не могла відродитися з тих пір, як “національна воля” встала на бік міністерства, яке ухвалило рішення про скасування работоргівлі. Об’єднати капітали, які безперебійно надходили від нелегальної торгівлі, та змусити направити їх до центру, де вони могли б підживлювати виробничі сили країни, — такою була думка, яка зародилася в моєму мозку, коли я переконався в остаточності та невідворотності того факту»[116].

Тож можна сказати, що на згарищі работоргівлі мала повстати безпрецедентна у нашій торговельній історії ера. Графік цього раптового перетворення можна представити у вигляді цифр, які наочно свідчать про стан зовнішньої торгівлі Імперії. До 1850 року бразильський імпорт ніколи не сягав суми в 60 тисяч конту на рік. У свою чергу протягом 1850/51 фінансового року відбувся різкий стрибок до 76 918 конту, а в 1851/52 — до 92 860 конту. Починаючи відтоді й до 1864 року спостерігалися певні спади, які, утім, не позначилися на загальній тенденції до поступового збільшення у кількісному та якісному вимірі[117][118].

Жага збагачення, яка підживлювалася легкістю, з якою можна було отримати кредити, вразила всі класи й перетворилася на одну з найпомітніших характерних рис періоду «процвітання». Цей процес став чимось новим у країні, де власність досі пов’язували з володінням конкретним майном, а не з чимось настільки безособовим, як-от банківський білет або акція якоїсь компанії. Фазендейро, занурені у борги через постійні поїздки до великих міст, де вони купляли собі рабів, з недовірою ставилися до нових засобів, які, обіцяючи миттєво вилікувати хвороби, приховували у собі постійну загрозу підриву їхнього авторитету та престижу. У Сан-Паулу проект створення сільського й іпотечного банку навіть викликав чутки щодо соціалізму. Річ у тім, що соціалісти, як виголошував один із депутатів Провінціальної асамблеї, будучи «ворогами нерухомого майна, згадали про це як про засіб перетворення такого майна на капітали...»[119].

Нестримному оптимізмові тих, хто за режиму необмеженої свободи кредитування досягали швидкого збагачення, протистояли розгубленість і незадоволення тих, кого якнайбільше зачепили негативні наслідки заборони работоргівлі. У документі, який цитує Набуку[120], простежується цей виразний крик консервативно налаштованої душі через появу нових звичаїв, породжених спекулятивною лихоманкою: «Раніше у нас були добрі негри з африканського узбережжя, на їхнє та на наше щастя, всупереч порочній філантропії британців, які лицемірно й тупо плачуть над долею наших щасливих рабів, позабувши про свою власну домівку, де дозволяють померти від голоду бідолашному білому братові, рабу, що залишився без господаря, який міг би пожаліти та поспівчувати йому, виставляючи на посміховисько справж­ню філантропію. Колись добрі негри з африканського узбережжя жили, щоб обробляти наші родючі поля. Навіщо нам усі прикраси з вулиці Оувідор, сукні за один конту та п’ятсот тисяч реалів для наших дружин, апельсини по чотири монети за штуку — і це в країні, де вони ростуть самі по собі, — за кукурудзу та рис і майже за все, що потрібно для підтримки людського життя, якщо воно іноземне; навіщо, зрештою, сумнівні наміри, що не мають жодного стосунку до здорових сил країни, які порушують суспільні відносини, розхитують систему праці, — навіщо все це, якщо внаслідок ми отримали дефіцит та підвищення цін на всі продукти харчування»[121].

Власне, нестабільність нових статків, які перетворювалися на ніщо за найменшого подуву вітерцю, давала вагомі підстави для ностальгії за сільською та патріархальною Бразилією. Це були два різних світи, які ворогували одне з одним із дедалі зростаючою злобою, дві ментальності, які протистояли одна одній як раціональне протистоїть традиційному, абстрактне — конкретному та чуттєвому, містянин і космополіт протистоїть селянину або члену релігійної общини. Здається, що наявність подібних конфліктів свідчить про незрілість і неготовність Бразилії работорговців до перетворень, які могли б докорінно змінити її обличчя. Зі скасуванням работоргівлі був зроблений насправді перший крок до руйнування перепон на шляху до остаточної перемоги міських торговців і спекулянтів, але розпочата у 1850 році справа остаточно завершиться лише у 1888 році. Протягом цього сорокалітнього відтинку опір будуть чинити не лише відверті ретрогради, представлені заскнілими прибічниками работоргівлі, а й тими силами, які прагнули відновлення рівноваги, що опинилася під загрозою. Хіба можна очікувати глибоких перетворень у країні, де зберігалися традиційні підґрунтя саме тієї ситуації, яку намагалися трансформувати? Доки залишалися недоторканими й, попри все, потужними успадковані від колоніальної доби економічні та соціальні механізми, утілені здебільшого у великих латифундіях, де використовувалася рабська праця, навіть найсміливіші перетворення залишалися поверхневими та штучними.

У цьому сенсі можна сказати, що надзвичайно ненавис­ний Закон Ферраза[122] від 22 серпня 1860 року, «шедевр тиску в кредитній політиці», як його називали за тих часів, являв собою не що інше, як заклик до реальності. Він не спричинив, а лише прискорив жахливу торгову кризу 1864 року, першу кризу, зареєстровану в Бразильській імперії, походження якої не пов’язано ані з внутрішніми заворушеннями, ані з впливом міжнародних чинників. Ця криза була природною розв’язкою вкрай нестерпної ситуації, породженої амбіціями одягнути країну, яка досі перебувала під тиском рабовласницької економіки, у сучасне вбрання великої буржуазної демократії.

Певним чином комерційні невдачі ініціативи Мауа також красномовно вказують на докорінну несумісність між трибом життя, запозиченим у більш соціально розвинених країн, з одного боку, та патріархальністю й індивідуалізмом, укоріненими поміж нами завдяки багатовіковій традиції. Чимало з великих прогресивних ініціатив, висунутих Ірінеу Еванжелістою Соузою, бароном і віконтом Мауа, могли б бути не просто прийнятними, а й бажаними, якби не ставили під сумнів ці священні еталони. Утім, не завжди можна було уникнути зіткнень, і тоді толерантність дуже легко перетворювалася на недовіру, а недовіра — на палке протистояння.

Під кутом зору запеклої критики Мауа, який, підтримавши у 1872 році Міністерство економіки, поставив свої «інтереси торговця» вище партійної лояльності, позиція, яку уособлював ліберал Сілвейра Мартінс[123], була по-справжньому позицією консерватора та традиціоналіста у найширшому сенсі цих слів. Думка про те, що особа, яка входить до лав певної політичної партії, через сам факт членства в ній бере на себе зобов’язання, яких не може позбавитися, не зрадивши, дуже чітко вписується у певне коло ідей і принципів, які дедалі знецінювалися мірою зростання й піднесення міської буржуазії. Згідно з цією концепцією, партійні фракції будуються на зразок родин, насамперед родин патріархального типу, де родинні та приватні зв’язки, які об’єднують главу сім’ї з його нащадками, ближніми та далекими родичами, не враховуючи двірню й усіляких нахлібників, повинні переважати над усіма іншими зв’язками. Отже, вони утворюють неділиме ціле, члени якого пов’язані одне з одним почуттями й обов’язками, а не інтересами чи ідеями.

Нерозуміння, які висловлювалися багатьма іноземцями, котрі стикалися з деякими особливостями нашого політичного механізму, безсумнівно, спричинені фундаментальною несумісністю, яка, незважаючи на багато протилежних свідчень, існувала між цими системами та системами, на яких ґрунтувалося життя інших країн, значною мірою позначених плодами Промислової революції, зокрема англосаксонських. Один із зазначених вище іноземців принаймні зміг зрозуміти справжні мотиви цієї розбіжності. «У Бразилії, — писав у 1885 році американський натураліст Герберт Сміт[124], — майже на рівні універсального закону панує думка про те, що для людини ганебно залишити лави своєї партії. Ті, хто так робить, засуджуються як зрадники. — І додає: — Гаразд, цей принцип відданості сам по собі добрий, але він погано застосовується. Людина вчиняє кепсько, коли зраджує родича, друга, благородну справу. Але не обов’язково буде погано, якщо вона залишить якусь політичну партію: інколи негоже як раз чіплятися за членство в її лавах»[125].

Витоки цього духу партійної єдності можна побачити у тих самих аристократичних чеснотах або претензіях, які були традиційним атрибутом нашого класу сільських патриціїв: бразильських цукрових баронів, і не тільки їх, а й вільних селян, здольників чи орендарів, котрі наприкінці XVIII століття, за словами очевидця, який, безсумнівно, виражав загальну думку, становили організм, «настільки шляхетний за своєю природою, що в жодній іншій країні неможливо зустріти нічого, подібного йому»[126]. Завдяки міцності своїх устоїв, вони вважалися справжнім підмурком багатства й влади в колонії, справжніми двигунами виробництва, торгівлі, судноплавства, а також усіх мистецтв і ремесел.

На селі авторитет землевласника був беззаперечним. Усе робилося згідно з його волею, яка часто була примхливою й деспотичною. Цукрова плантація разом із маєтком була цілим і за можливості самодостатнім організмом. На її території розташовувалася каплиця, в якій відправляли службу. Там само була початкова школа, де вчитель обтісував дітвору. Щоденне харчування поселенців нічим не відрізнялося від того, чим господарі частували своїх гостей і складалося з того, що вирощувалося на плантації чи здобувалося на полюванні та риболовлі на тій самій території. Також на території маєтку розташовувалася лісопилка, де майстрували меблі, інструменти для плантації, а також готували деревину для будівництва домів. Ці лісопилки привернули увагу мандрівника Толленаре[127] їхньою «досконалою роботою». Навіть сьогодні у певних регіонах, насамперед на північному сході, за словами пана Жилберту Фрейре[128], «комоди, лавки, шафи, які виробляються в маєтках, вирізняються якимось надзвичайним селянським духом і специфічним геральдичним виглядом»[129].

Брат Вісенте ду Салвадор[130] зберіг для нас цікавий анекдот про цю особливу автаркію бразильських аграрних володінь, в якому йдеться про єпископа домініканського ордену з Тукуми, котрий відвідав ці краї на прохання іспанського королівського двору часів правління Філіпа[131]. Цей прелат, великий канонік, людина здорового глузду й мирного характеру, помітив, що коли він наказував купити на обід одне курча, чотири яйця й одну рибу, йому нічого не приносили, тому що не могли їх знайти ані на площі, ані в м’ясній лавці. А коли він просив усе це в приватних домівках, йому негайно їх доставляли. «Тоді сказав єпископ: дійсно, у цій краї­ні все навиворіт, бо сама по собі вона не республіка, а кожна окрема домівка — республіка». «Так і є, — коментує брат Вісенте, сучасник тих подій, — хоча будинки багатих людей (навіть і чужим коштом, оскільки в багатьох все, що вони мають, під заставою) забезпечені всім необхідним, тому що їм належать раби, рибалки та мисливці, котрі приносять їм м’ясо й рибу, бочки вина й олії, які вони гуртом скуповують по селах, у продажу всього цього дуже часто не знайдеш»[132].

У 1735 році в Мараньяні губернатор скаржився, що люди живуть не громадою, а одноосібно, тому будинок кожного окремого мешканця або окремого князька є справжньою республікою, оскільки в їхньому маєтку мешкають каменярі, теслярі, перукарі, майстер з кровопускання, рибалка тощо[133]. Із незначними змінами подібна ситуація тривала й після проголошення незалежності. Нам відомо, що за часів кавового буму в провінції Ріо-де-Жанейро вистачало сільських мешканців, які похвалялися тим, що купують лише залізо, сіль, порох і дріб, бо все інше їм із лишком надають їхні власні землі.

На селі переважали родини, організовані згідно з положеннями старого канонічного римського права, які існували на Піренейському півострові протягом багатьох поколінь, становлячи основу та осердя будь-якої спільноти. Раби, які працювали на плантаціях і в будинках, і не тільки раби, а й наймані працівники, розширювали це родинне коло та разом із цим сприяли зростанню необмеженої влади батька-патріарха. У подібному сімейному колі під будь-яким кутом зору можна побачити певну модель античності, в якій навіть власне слово «родина», яке походить від латинського famulus, тісно пов’язане із ідеєю рабства, де навіть діти навряд чи можуть вважатися повністю вільними — liberi — від величезного тіла, яке цілком підпорядковується патріархові.

Серед різних аспектів буття бразильського колоніального суспільства саме хатнє сімейне життя якнайменше наражалося на той руйнівний вплив, який атакував його з усіх боків. Завжди занурена у себе, не здатна піддаватися жодному зовнішньому тиску, сімейна спільнота трималася невразливою до будь-яких обмежень чи розхитування. У своїй безпечній ізоляції родина могла зневажати будь-який верховний принцип, який міг би похитнути або придушити її.

У подібному середовищі батьківська влада потенційно необмежена, і не існує багато гальм, які могли б пом’якшити її тиранію. Нерідко спостерігалися такі випадки, як у родині Бернарду Вієйри ді Мелу, який, запідозривши невістку в подружній зраді, присудив її до смерті на сімейній раді та наказав виконати вирок. При цьому правосуддя не зробило жодного кроку, аби запобігти вбивству або покарати винного, незважаючи на розголос, який надав цій справі сам злочинець.

Отже, родинний осередок перетворюється на настільки могутнє та вимогливе угруповання, що його тінь переслідує людей, навіть коли вони перебувають далеко від сімейного вогнища. Домашнє та приватне завжди переважає тут над державним. Ностальгія за подібною компактною організацією, єдиною й непохитною, де за найважливіші визнаються родинні й приватні цінності, не могла не позначатися на бразильському суспільстві, на бразильському громадському житті, на всіх сферах діяльності в Бразилії. Являючи собою, як було зазначено вище, єдиний прошарок, де принцип авторитету є беззаперечним, колоніальна родина породжувала найприроднішу ідею влади, поваги, покірності та згуртованості між людьми. У результаті в усіх аспектах суспільного життя переважали почуття, властиві домашній спільноті, яка за своєю природою є індивідуалістичною та аполітичною, відбувалося захоплення громадської сфери сферою приватною, захоплення держави родиною.

Із занепадом старої системи землевикористання та майже одночасним розвитком міст, прискореним завдяки перенесенню до Бразилії португальського королівського двору в 1808 році та наступному проголошенню незалежності, великі землевласники почали суттєво втрачати своє відокремлене й привілейоване становище. З’явилися інші заняття, що претендували на подібну шану, причому суто міські, як-от політика, державна служба та «вільні» професії.

Цілком зрозуміло, що подібною діяльністю мали займатися передусім представники еліти, яка складалася з власників великих земельних угідь і плантацій. Миттєво переселившись до міста, ці люди принесли із собою менталітет, упередження та, наскільки це можливо, триб життя, з давніх-давен притаманні їхній первісній сутності.

Не буде виглядати абсурдним, якщо ми пояснимо подіб­ною обставиною одну характерну рису нашого суспільного життя: вище місце у нашій свідомості зазвичай посідають такі властивості, як уява, фантазія та своєрідність розуму, на противагу проявам розуму практичного й позитивного. Загальний авторитет «таланту», з особливими відтінками, які це слово має в окремих регіонах, передусім у тих, де колоніальне землеволодіння та рабська праця залишили по собі найпомітніший слід, як-от північний схід Бразилії, пояснюється, поза сумнівом, більшою гідністю, яку нібито надає кожній людині будь-яка інтелектуальна праця, порівняно з тими видами діяльності, які вимагають докладання фізичних зусиль.

Інтелектуальна праця, яка не забруднює руки й не виснажує тіло, цілком може слугувати гідним заняттям для колишніх рабовласників і їхніх нащадків. Причому йдеться не про безумовну любов до абстрактних роздумів — насправді, хоча ми й думаємо навпаки, у цілому ми присвячуємо небагато часу інтелектуальним роздумам, — а про любов до пишномовних фраз, до дотепних висловлювань і дошкульних слівець, до блискучої ерудиції, до вишуканого стилю. Аби добре відповідати обраній ролі, навіть не усвідомлюючи цього, ми використовуємо розум як чудову прикрасу чи щед­рий дар, а не як знаряддя для набуття знань або інструмент впливу.

У такому суспільстві як наше, в якому деякі аристократичні чесноти й сьогодні користуються значною повагою, духовні якості не рідко замінюють почесні титули, а деякі їхні матеріальні атрибути, такі як каблучка та диплом бакалавра, цілком імовірно, можуть мати ту ж саму цінність, що й герби аристократів. Проте практичне втілення цих якостей, які займають розум, не займаючи рук, уже за інших часів вважалося прерогативою благородних і вільних людей. Саме тому, здається, деякі професії зазвичай називають «вільними», протиставляючи їх механічній ремісницькій праці, яку виконують представники нижчих класів.

Навіть сам Сілва Лішбоа[134], який у перші десятиріччя ХІХ століття був видатним поборником нових економічних ідей, не зміг повністю звільнитися від цієї поширеної думки про те, що ручна праця невдячна, порівняно з працею інтелектуальною.

У своїх «Дослідженнях суспільного блага», що вийшли на початку 1819 року, майбутній віконт Кайру намагався показати своїм співвітчизникам, бразильцям або португальцям, що мета економіки полягає не в тому, аби обтяжити суспільство механічною, ручною та важкою працею. І запитував, помилково спираючись на один із уривків з Адама Сміта, що більше сприяє багатству та процвітанню націй і якою мірою: кількість праці або кількість розуму?

У цьому питанні, яке, до речі, фігурує не в згаданому уривку з Адама Сміта, а в, безсумнівно, некоректному перекладі[135] — який насправді радше відбиває думку перекладача, аніж автора оригіналу, — наш економіст рішуче бере бік «розуму». На його переконання, розумові здібності, цілком імовірно, можуть полегшити фізичну працю шляхом «вивченням законів і творінь Господа», аби «люди мали якомога більше багатства, докладаючи при цьому якомога менше зусиль»[136].

Баіянський економіст був не в змозі втелепати, чому бучно оспіваний «розум» його співвітчизників не може створити чуда у збільшенні матеріальних благ, які зазвичай приносять народам багатство та процвітання. Таким є стислий зміст цієї ідеї, яку він викладає у своїй книжці, намагаючись виправити або довершити думку шотландського фахівця. Йому й на мить не спадає на думку, що особливою властивістю цього обожнюваного «розуму» є те, що це розум напоказ, який існує лише у протиставленні з фізичною працею, через що й не може ані скасувати, ані доповнити її. Урешті-решт, у суто аристократичному та індивідуалістському суспільстві розум відповідає потребі, яку відчуває кожен індивідуум, відрізнятися від собі подібних якоюсь очевидно вродженою та неминущою чеснотою, яка під цим кутом зору уподібнюється великоможному походженню.

«Розум», який повинен був становити фундамент системи, запропонованої Сілвою Лішбоа, за своєю суттю глибоко антисучасний. І дійсно, не існує нічого більш протилежного сенсу всієї економічної думки, породженої індустріальною революцією та спрямованої на подальше використання машин, аніж той пріоритет деяких суб’єктивних чинників, несумісних із законами механіки та математичними термінами. «Машина, — зауважує розумний спостерігач, — вимагає адаптувати працівника до своєї праці, а не адаптувати працю під працівника»[137]. Отже, такі головні чесноти ремісницького виробництва, як художній смак, вправність, особистий почерк, відходять на другий план. Сфера індивідуальної творчості та винахідливого генію здебільшого обмежується, наскільки це взагалі можливо, поступаючись місцем увазі до всіляких дрібних деталей, що супроводжують процес виробництва. Найкращий вияв подібна тенденція, безсумнівно, знайшла в таких сучасних системах раціональної організації праці, як тейлоризм і практика Форда, ідеал яких — цілковита втрата індивідуальності працівника.

Зрозуміло, якщо й існує дещо майже несумісне з безособовою «не розумовою» діяльністю, яка накладає дедалі чіткіший відбиток на функціонування сучасної економіки, то це дещо треба шукати у тому декоративному й показному розумі, притаманному тогочасним бразильцям, яким так захоплювався Кайру. Також здається беззаперечним, що автор «Досліджень суспільного блага» всупереч своєму ставленню до британських економістів, якщо й посприяв реформуванню бразильських економічних ідей, то тільки зовні й дуже поверхнево. Можна сказати, що в 1819 році він уже був людиною минулого[138], яка взяла на себе завдання за будь-яку ціну завадити знищенню системи понять і трибу життя, які у той чи той спосіб були притаманні нашому сільському та колоніальному минулому.

Подібна думка надзвичайно чітко відображається в його філософських поглядах, його колінопреклонінні перед владою та насамперед у його баченні громадського та політичного суспільства, яке він вважає певним продовженням або розширенням домашнього осередку. Ця думка лейтмотивом проходить крізь всю його працю. «Основний принцип політичної економіки, — наголошує він, — полягає в тому, що найвищий керівник кожної нації повинен вважатися головою, або патроном, великої родини і через те захищати всіх її громадян як своїх дітей і соратників заради загального добра... Що більше державний діяч матиме батьківських рис, — додає він, — і що наполегливіше докладатиме зусиль задля реалізації своєї благородної й доброчинної місії, то справедливішим і могутнішим він буде, покірність громадян буде добровільною й сердечною, а почуття задоволення народу — більш щирим і безмежним»[139].

Отже, патріархальна родина пропонує чудовий взірець, за яким у політичному житті мають вибудовуватися відносини між правителями й підлеглими, між монархами й підданими. Непорушний моральний закон, вищий за будь-які підрахунки та прагнення людей, може регулювати гармонію суспільного організму і тому повинен поважатися та строго виконуватися.

Цей суворий патерналізм — єдине, що можна було очікувати від найрадикальнішої опозиції, яка підживлювалася вже не ідеями Великої французької революції, ідеями цих опіополітиків, як їх уїдливо називає сам Сілва Лішбоа[140], а принципами, якими керувалися американці під час заснування та розбудови своєї великої республіки. Чи не одним із них був Джеймс Медісон[141], який наголошував на безсиллі моральних і релігійних мотивів при усуненні обставин, що спричинюють розбрат поміж громадян, а за головну мету уряду визначав ту, яка становила собою глибинну його природу, — необхідність контроля й узгодження протилежних економічних інтересів?[142]

У Бразилії достоїнство, яким наділена влада та урядові інститути, здавалося, не могло примиритись із занадто великим значенням, яке надавалося суто матеріальним апетитам, які за найпоширенішими переконаннями вважалися другорядними та мерзенними. Аби привернути до них пошану людей було необхідно створювати урядові інститути на принципах, освячених протягом тривалого часу традиціями та суспільною думкою. Навіть Іполіту да Кошта[143] не наважувався захищати деякі зі своїх найсміливіших переконань, не спробувавши навісити на них печатку давнини та традиції. Саме через це згадали про такий документ із досить сумнівною історією, як відомі Протоколи кортесів Ламегу[144], згідно з якими королівська влада поставала з договору, укладеному між першим монархом Португалії та народом[145], аби облагородити та надати португальського коріння принципу суспільного договору, ненависному всім реакціонерам тієї епохи.

Дійсно, традиціоналісти та «іконоборці» рухались однією і тією самою орбітою. І ті, і ті виявили себе відданими хранителями колоніальної спадщини, а відмінності, які розрізняли їх, були формальними й поверхневими. Можна сказати, що, власне, революція 1817 року в Пернамбуку хоча й була навіяна «французькими ідеями», все ж таки значною мірою являла собою нову форму вікової боротьби місцевого населення з чужинцями, власника земельних угідь із вуличним торговцем. Якби ця революція перемогла, мало ймовірно, що вона породила б яку-небудь по-справжньому суттєву трансформацію політико-економічної структури Бразилії. Ми добре знаємо, що багато хто з провідників цього руху дійсно належали до так званої земельної аристократії, і не існує жодних указівок на те, що вони були готові прийняти всі наслідки революції й розстатися зі споконвічними привілеями. Заява, з якою Антоніу Карлус[146] звертався до juizes da alcada (суддів апеляційного суду) Баії, виправдовуючи свою участь у повстанні, не може точно передати його переконання, оскільки її метою було завоювати прихильність суддів. У будь-якому разі важко заперечувати наявність певної щирості в документі, в якому він висловлює своє рішуче неприйняття прагнення (нехай і суто теоретичного) революції, метою якої було скасування всіх соціальних бар’єрів, зрівнюючи його самого й інших представників вищого класу з найнижчими прошарками населення. Або ж, повторюючи його власні слова, неприйняття «системи, яка, позбавивши мене належності до аристократії, зрівняє мене з покидьками суспільства та бидлом усіх мастей і зрубає на кореню мої обґрунтовані сподівання на подальший прогрес і добробут»[147].

Відверто кажучи, ідеї, які народилися у 1817 році, не вмерли й після отримання політичної незалежності країни. Згадуючи 1847 рік та революцію Прайера[148], коли люди вели справедливу, хоча й нерезультативну боротьбу проти гнітючого домінування деяких родин латифундистів у Пернамбуку, Набуку ді Араужу зміг мудро зазначити, що небезпечний антисоціальний дух, який утілювали ці родини, був пороком, «породженим застарілою організацією, яку наші революції та наша цивілізація так і не змогли подолати. — І відразу додає: — Ви підносите до небес ці благородні ідеї, аби здобути популярність і перемогти, але пізніше на практиці ви поважаєте та захищаєте власний феодалізм, борючись лише з феодалізмом ваших ворогів. Ви поділили провінцію на завойовників і завойованих. Ваші зусилля були спрямовані на те, щоб дати своїм те, у чому ви відмовляли іншим. Ви породжуєте й розбурхуєте тільки пагубні, реакційні почуття. Ви діяли з одіозною запеклістю й огидністю банди, а не з патріотизмом і обачливістю, притаманними політичній партії»[149].

Цей суто зовнішній, не глибинний характер багатьох заворушень, які відбулися протягом кількох років перед і після проголошення незалежності, показує, з якими труднощами долалися кордони, встановлені у нашому політичному житті деякими специфічними умовами, породженими португальською колонізацією. Один із наслідків майже вимушеного процвітання певної частини міської буржуазії Бразилії полягає в тому, що деякі характерні риси, притаманні доти сільській аристократії, стали спільними для всіх класів як ідеальний стандарт поведінки. Перетворившись на еталон протягом тривалих років життя у сільській місцевості, менталітет мешканців маєтку заполонив міста й охопив представників усіх професій без винятку, у тому числі самих непрестижних. Досить цікавим є випадок, свідком якого став Джон Луккок[150] у Ріо-де-Жанейро, коли простий ремісник теслярської майстерні одягався на кшталт ідальго, у трикутний капелюх і черевики з пряжкою, та відмовлявся власноруч налаштовувати обладнання майстерні, доручаючи зробити це негрові[151].

Багато з цих помічених іще з давніх часів труднощів у функціонуванні державних установ Бразилії, безсумнівно, можна пояснити тими самими причинами. У країні, яка протягом більшої частини свого існування була землею господарів і рабів, де торгівля була зосереджена у руках амбітних чужинців, які прагнули багатства та статусу, було неможливо відшукати багато представників середнього класу, придатних для державної служби.

Ці умови стають іще зрозумілішими, якщо взяти до уваги той факт, що у Бразилії, як і в більшості країн з нещодавнім колоніальним минулим, майже не існувало осередків, мешканці яких були б посередниками між містами та сільськими угіддями, займаючись при цьому виробництвом товарів на вивіз. Це твердження передусім справедливо для Бразилії та й всієї Латинської Америки, де стабільність сільськогосподарського виробництва завжди напряму й винятково залежала від природної родючості землі. Насамперед там, де виснаження оброблюваних земель обумовлювало часті перенесення сільських населених пунктів і появи на їхніх місцях великих неродючих пустищ або розсіяного й неприв’язаного до землі населення[152][153].

У результаті різниця між міським центром і «фазендою» у Бразилії та, можна сказати, й у всій Америці цілковито відповідає класичній і типовій європейській різниці між містом і селом. За винятком дуже рідких випадків, власне, слово «село» у його найпоширенішому значенні, так само як і слово «селянин», яке позначає людину, укорінену в своєму рідному домі протягом незліченних поколінь, не відповідає реаліям Нового Світу[154]. Саме тому із зростанням міських центрів процес поглинання сільського населення зустрічає тут менше опору, ніж, наприклад, в європейських країнах, якщо тільки неподалік не існує цілинних земель, які треба розчистити та розорати.

У цьому розділі ми намагалися показати, як, принаймні на початковому етапі, цей процес у дійсності відповідав традиційній залежності, в якій опинилися міста щодо великих сільських господарств. За відсутності незалежної міської буржуазії кандидати на знову створені посади набиралися зазвичай з-поміж тих самих колишніх великих землевласників, носіїв притаманної цьому класові ментальності та переконань. Тому вся адміністративна верхівка у країні протягом доби імперії та навіть пізніше, вже за часів республіканського ладу, складалася з людей, тісно пов’язаних зі старою системою великої земельної власності.

Ці умови викликані одним досить реальним й відчутним чинником, який переважав протягом усього колоніального періоду. Тривалий час, певним чином до прибуття португальського королівського двору до Ріо-де-Жанейро, ми являли собою певну структуру sui generis[155] навіть порівняно з іншими американськими країнами, де економічне життя, як і в Бразилії, майже повністю спиралося на рабську працю.

У всьому світі та за всіх часів спостерігалося зовсім протилежне: міста процвітали за рахунок центрів сільськогосподарського виробництва. Без постійного зростання міст і формування нових класів, не пов’язаних із селом, земля поступово концентрувалася в руках представників цих класів, які, як правило, мешкають у містах і споживають продукцію, вироблену сільськими працівниками, не віддаючи, проте, останнім грошовий еквівалент за те, що вони одержують[156].

Якщо не зовсім точним є твердження про те, що в Бразилії ми бачимо протилежний бік медалі, так це тому, що зростання наших міст протягом усього колоніального періоду було хитким і відносним. Проте слід пам’ятати про той значущий чинник, що в зазначений період бразильські міста ніколи так і не позбавилися потужної диктатури латифундій. Важливо наголосити на цьому фактові, оскільки він допомагає визначити власний характер наших колоніальних міст. Найвищі посади в них дійсно завжди посідали володарі землі. Спільними для всієї нашої колоніальної історії є скарги комерсантів — мешканців міст на потужну монополію латифундистів у муніципальних радах. Намагання торговців рівнятись із землевласниками вважалося недоречним і, зрештою, було розкритиковане як абсурдне не ким іншими, як лісабонськими кортесами, оскільки титул власника великої цукрової плантації, зазначає автор літопису, міг вважатися настільки ж високим, як і аристократичні титули грандів португальського королівства.

Тому не дивно, що вони були практично єдиними справжніми «громадянами» колонії, де виникла ситуація, притаманна скоріше класичній античності, якої Європа — навіть середньовічна — ніколи не переживала. Типовий громадянин класичної античності завжди від самого початку був людиною, яка споживала продукцію власної землі, оброблюваної його рабами. Він майже ніколи не мешкав за містом. У деяких місцях Середземномор’я, наприклад на Сицилії, як зазначає Макс Вебер[157], сільськогосподарські робітники за жодних умов не проживали поза міськими стінами через невпевненість і крайню небезпеку, на яку вони постійно наражалися у сільських угіддях. А римські «вілли» були насамперед розкішними спорудами, які слугували не для постійного проживання їхніх власників, а для відпочинку[158].

У колоніальній Бразилії господарі, навпаки, зазвичай проживали на території своїх земельних угідь. Вони наїжджували до міських центрів лише з метою відвідування свят і урочистостей. У містах мешкали деякі співробітники адміністративних органів, ремісники й усілякі торговці. Бідність мешканців Піратінінги у XVII столітті описує отець Хусто Мансілья ван Сурк у листі до керівника Ордену єзуїтів, присвяченому нападу на Гуайру, поселення індіанців, навернених до християнства. У цьому документі причини бідності Піратінінги пояснюються постійною відсутністю мешканців, «оскільки за винятком 3 або 4 головних свят дуже мало чоловіків або жінок знаходяться тут. Майже завжди вони або в своїх маєтках, або шукають індіанців по лісах і полях, де останні проводять своє життя». Як повідомляє Капістрану ді Абреу[159], в Баії, адміністративному центрі країни більшої частини колоніальної доби, будинки були зачинені майже цілий рік і заповнювалися мешканцями лише під час офіційних свят. «Місто, — каже він, — виходило зі сплячки лише кілька разів на рік. Ґабріел Суареш розповідає про одну охайну площу, на якій у призначений день проводилися бої биків. Регулярно проходили церковні свята з відповідними ходами та виставами й співами просто неба. У церквах давали комедії, і трохи прибравшись і причепурившись, як каже один із очевидців, можна було навіть сісти на вівтар. У таку пору обезлюднювали плантації, можна було виставляти напоказ свою розкіш, причому це могла собі дозволити не тільки одна стать, як сьогодні...»[160]. В іншому місці, розповідаючи знову-таки про місто Салвадор, але XVI сторіччя, той самий історик зазначає: «[...] вишукане місто з будинками без мешканців, оскільки власники більшість часу проводили у своїх заміських маєтках і відвідували місто лише під час свят. Міське населення складалося з ремісників, які займалися своїми справами, торговців, юристів, економістів, військових, які вимушені були там постійно проживати»[161].

Згідно з іншими свідченнями, ідентична ситуація спостерігалася в переважній більшості міст і селищ колонії. Траплялося так, що власники часто недбало ставилися до своїх міських помешкань, із завзятістю й старанністю доглядаючи за заміським житлом, де перебувала переважна частина їхнього майна та предметів розкоші та де вони могли з помпезною величчю приймати гостей і відвідувачів. Як у Флоренції доби Відродження, де, за словами Джованні Віллані[162], «вілли» багатих людей, розташовані у тосканських полях, були гарнішими за міські будинки й на них витрачалося набагато більше коштів, аніж це вимагав здоровий глузд.

Щойно процитовані свідчення в основному стосуються першого та другого століть колонізації. Уже в третьому столітті міське життя у певних місцевостях, здається, набуває самостійного характеру завдяки процвітанню комерсантів королівства, які оселялися в цих містах. У 1711 році Антоніл[163] заявляв, що постійно тримати дітей у маєтку означало «виховувати їх як простолюдинів, які тільки те й уміють, що говорити про собак, коней і волів. Залишити їх самих у місті та надати їм свободи — це перетворити їх на порочних людей, хворих на всі ганебні хвороби, які не можна легко вилікувати»[164].

Утім, порівняння між міським і сільським життям було за тих часів не на користь міста, якщо правдою були слова першого віце-короля Бразилії графа да Куньї[165] у листі, надісланому королю Португалії в 1767 році, де він описує Ріо-де-Жанейро як місце проживання тільки ремісників, рибалок, моряків, мулатів, неотесаних голих негрів і деяких негоціантів, причому лише дуже незначну частину останніх можна назвати таким словом, і місце, де немає людей, які могли б працювати депутатом або посідати владні посади, бо визначні та благородні люди мешкали у своїх маєтках або фазендах.

Це свідчення підтверджує, що протягом другої половини XVIII століття чітко зберігався той стан речей, який був притаманний нашому колоніальному життю від самого початку. Швидкий розвиток сільських угідь порівняно зі злиденною убогістю міста становить собою феномен, який закріпився тут разом із португальськими поселенцями ще від тих часів, коли вони влаштувалися на цій землі. І ця особливість виглядає ще більш рельєфно у порівнянні з тим, що голландці робили в Пернамбуку. Як уже наголошувалось у попередньому розділі, Вест-Індська компанія протягом завоювання бразильського північного сходу, попри докладені надзусилля, так і не спромоглася залучити достатню кількість мігрантів із сільської місцевості. Єдине, що їй вдалося, — це збільшити приплив міських поселенців. Зростання міст було неприродним і передчасним. У 1640 році, у той час як у капітанствах півдня, заселених португальцями, захист міст інколи розглядався як серйозна проблема внаслідок браку мешканців, у Ресіфі спостерігалася цілком протилежна картина: очевидний брак помешкань, в яких могли б розташуватися нові мешканці, що прибували безупинно. У голландських документах зазначалося, що повсюди встановлювали імпровізовані ліжка для щойно прибулих до колонії. Інколи на одному койко-місці на нестерпній спеці розташовувалися три, чотири, шість, а бувало й вісім осіб. Оскільки нідерландська влада не вживала суворих запобіжних заходів задля забезпечення житлом усіх цих людей, то у них залишався лише один вихід: заселятися у портові нічліжки. «А вони, — зазначається в голландському звіті, — є не чим іншим, як вульгарними будинками розпусти. Борони Боже гарному хлопцеві опинитися тут! Він приречений потрапити в справжню халепу»[166].

Тотальна перевага руралізму за всіма ознаками була радше типовим явищем, притаманним нашим колонізаторам, ніж чимось нав’язаним ззовні. І варто наголосити на цьому, оскільки здається цікавішим і, ймовірно, лестивішим для національної гордості декого, вірити у певну таємничу «відцентрову силу» американського середовища, яка змусила нашу сільську аристократію покинути місто заради ізоляції на плантаціях і заради простого сільського життя на полях і пасовиськах.