Коріння Бразилії

1

Під цією схожістю ієрархій маються на увазі теологічні погляди Жоана ді Сан-Томас, португальського філософа, який, на думку багатьох сучасних томістів, є найкращим тлумачем Доктора Анжеліко (Фоми Аквінського). – Jean de Saint Thomas. Trad. de M. Benoit Lavaud, O.P. Paris, 1928. p. 91 e seg.

2

Благодать не знищує природу, а вдосконалює її (св. Фома Аквінський) (лат.). — Тут і далі примітки редактора, крім зазначених окремо.

3

Жіл Вісенте (1470—1536) — португальський поет, драматург, композитор, актор, режисер, родоначальник португальського театру. Викривав соціальні пороки та вади церкви.

4

Gil Vicente, Obras Completas de... Reimpr. fac-similada da ed. de 1562 (Lisboa 1928), fol. CCXXXI.

5

Алберту Сампайу-да-Кунья (1841—1908) — видатний португальський історик, бакалавр права Університету Коїмбри, особливо відомий своїми дослідженнями в галузі економічної історії.

6

Alberto Sampaio, Estudos Históricos e Económicos, I. (Porto, 1923), p. 248.

7

Авіський орден (Орден Святого Бенета Авіського) — католицький військовий орден, що існував у XII—XIX ст. у Португалії; король Жуан І за часів свого правління був його Великим Магістром.

8

Жуан І Добрий, або Жуан І Великий (1357—1433), — король Португалії, родоначальник Авіської династії.

9

Пелагіанство — теорія богослова Пелагія (V ст. н.е.), згідно з якою перворідний гріх не впливає на людську природу, а людина здатна вибирати добро чи зло без допомоги Бога; призвела до першої великої богословської кризи й боротьби серед західних латиномовних християн.

10

Моліністи — послідовники Луїса де Моліни (1535—1600) — іспанського єзуїта та богослова, автора книги, де робилася спроба поєднати вчення Фоми Аквінського з доктриною єзуїтів. Ця книга спричинила розкол між моліністами-єзуїтами та домініканцями.

11

Трентський (Тридентський) собор — XIX Вселенський собор Католицької церкви, скликаний папою Павлом III у 1545 р. з метою дати відсіч Реформації. Вважається відправною точкою Контрреформації.

12

Франсішку Родрігеш Лобу (1580—1622) — португальський поет, творив у стилі бароко (еклоги); оспівував красу природи. Його творчість має повчальний характер.

13

Повітря таке гаряче, що забирає у людини жар її душі й розпорошує його; а тому люди теплі лише зовні й холодні всередині (фр.).

14

...утримують і концентрують жар душі всередині через зовнішній холод, що робить їх дужими й хоробрими, адже сила й працездатність усіх членів тіла залежать саме від цього природного жару душі (фр.).

André Thevet, Les Singularitez de la France Antarctique (Paris, 1879), p. 408 e seg.

15

Протистояння могло відбуватися лише у тому разі, якщо вони належали до однієї духовної родини. Тоді зворотнім боком типу робітника буде, ймовірно, дрібний рантьє. Аналогічно протилежним полюсом відчайдуха, очевидно, може бути антисоціальний волоцюга, злочинець чи звичайнісінький нероба. Наведена тут різниця нагадує розмежування між рантьє і спекулянтами, запропоноване Вілфредо Парето. У порівнянні з популярною теорією «чотирьох основоположних бажань» В. І. Томаса, що знайшла застосування в різних областях соціології, можна стверджувати, що тип відчайдуха відповідає головно «бажанню нових відчуттів», а також «бажанню народного визнання». «Прагнення безпеки» та «прагнення відповідності» мали б бути представлені переважно у типі робітника. — Прим. авт.

Robert. E. Park e Ernest W. Burgess, Introduction to the Science of sociology (Chicago, 1924), pp. 488 ss.; William I. Thomas e Florian Znaniecki, The Polish Peasant in Europe and America, I (New York, 1927), p. 72 e seg.

16

Томас Ман (1571—1641) — англійський економіст, меркантиліст, фахівець із теорії грошей. Цитований твір вийшов друком майже за 25 років після смерті автора.

17

«Englands’s Treasure by Forraigne Trade, or the Ballance of our Forraigne Trade is the Rule of our Treasure. By Thomas Mun 1664», J. R. McCulloch (ed.), Early English Tracts on Commerce (Cambridge, 1954), p. 191 e seg.

18

Вільям Ральф Індж (1860—1954) — англійський письменник, англіканський священник, професор богослов’я у Кембриджі й настоятель собору Св. Павла, а також президент Товариства Аристотеля у Кембриджі.

19

William R. Inge, England (London, 1933), p. 160.

20

James Murphy, Travels in Portugal, through the Provinces of Entre-Douro e Minho, Beira and Além-Tejo in the years 1789 and 1790 (London, 1795), p. 208.

21

Вільгельм Людвіг барон фон Ешвеге (1777—1855) — німецький армійський офіцер і гірський інженер, архітектор-аматор. Оселився у Португалії, на замовлення корони збудував готичний Палац де Пена. Втік від французького вторгнення до Бразилії, де здійснив перше комплексне геологічне дослідження її надр.

22

Мезологія (екологія життєвих середовищ) — термін, запропонований А. Бертійоном у 1877 р. для вивчення довкілля.

23

Ґабріел Суареш ді Соуза (1540—1591) — португальський мореплавець і натураліст. Протягом 17 років життя у Бразилії написав трактат «Опис Бразилії» (1587 р.), де в енциклопедичній формі виклав відомості про флору і фауну країни, описав технологію вирощування бавовни та тютюну, а також докладно дослідив місцеві племена.

24

Вашку Фернандес Коутінью (1490—1561) — засновник бразильського штату Ешпіріту-Санту. Був одним з дванадцяти перших відкривачів-португальців, які досліджували та захоплювали землі, що пізніше стали Бразилією. Незважаючи на військовий фах, проявив себе талановитим управлінцем, будівничим і негоціантом.

25

Або були пристосовані до цих «цивілізованих» норм тільки поверхово, не занурюючись в їхню сутність, щось схоже на те, як, наприклад, актор, що грає роль, яка йому дісталася, або дитина, що декламує завчений напам’ять урок. Щось подібне відбувалося й у місцях розташування єзуїтських місій, де після вигнання священників індіанці в переважній більшості поверталися до своїх колишніх умов існування. — Прим. авт.

26

Недоброзичливий погляд для дикуна — неначе биття, бити його — означає його вбивати. Натомість бити негра — значить його виховувати (фр.).

Jean B. du Tertre, Hisíoire générale des Aniilles, n (Paris, 1667), p. 490.

27

Дуарте Коелью (1485—1554) — один із військових і адміністративних португальських керівників Бразилії, капітанства Пернамбуку. Йому приписують походження назви м. Олінда: начебто, піднявшись на плато, він скрикнув «Òlinda situacam para se fundar uma villa!» (Яке чудове місце для нового міста!).

28

Ніколас Кленардо (1495—1542) — фламандський філолог і мандрівник, один із найвідоміших гуманістів епохи Відродження, знавець і викладач грецької, арабської та івриту, прихильник мирного діалогу з арабським світом.

29

Себастьян Мюнстер (1489—1552) — німецький учений епохи Відродження. Був францисканським ченцем, пізніше став прибічником Реформації. Викладав єврейську мову, богослов’я та математику. Найвідоміша його праця «Cosmographia» (Базель, 1544) — чудове зведення історико-географічних і біологічних даних, взірець для тих, хто створював космографічні дослідження після нього.

30

Даміан ді Ґойш (1502—1574) — португальський мислитель-гуманіст, дипломат, перекладач, історик, композитор, мандрівник, зберігач Королівських архівів. За свої передові праці переслідувався інквізицією.

31

M. Gonçalves Cerejeira, O Humanismo em Portugal. Clenardo (Coimbra, 1926), p. 271.

32

«Офіційне повідомлення намісника Дона Фернанду Жозе ді Португал Дону Родрігу ді Соуза Коутінью, в якому йдеться про використання биків і плугів у культурі обробки землі, а також про використання відходів цукрової тростини без вмісту цукру як палива для печей і на цукрових заводах. Баія, 28 березня 1798 р.». – Anais da Biblioteca Nacional do Rio de Janeiro, XXXVI (Rio de Janeiro, 1916), p. 16.

33

Inventários e Testamentos, X (São Paulo, 1912), p. 464.

34

Граф Оейраш Себастьян Жозе ді Карвалью-і-Мелу, маркіз ді Помбал (1699—1782) — найвпливовіший португальський політик епохи Відродження, найяскравіший представник «освіченого абсолютизму». Фактично керував Португалією під час правління Жозе I (1750—1777) і очолював відновні роботи після жахливого Лісабонського землетрусу.

35

Documentos Interessantes para a História e Costumes de São Paulo, XXIII (São Paulo, 1896), p. 3 e seg.

36

Dr. Ernst Wagemann, Die deutsche Kolonisten in brasilianischen Staate Espírito Santo

(München, Leipzig, 1915), p. 72 e seg.; Otto Maull, Vom Itatiaya zum Paraguay (Leipzig, 1930), p. 98 e seg, Dr. Hans Porzelt, Der deutsche Bauer in Rio Grande do Sul (Ochsenfurt am Main, 1937), p. 24 e. seg.

37

Див. примітку «Стійкість хижацького способу землекористування» наприкінці розділу. — Прим. авт.

38

Rev. Ballard S. Dunn, Brazil, the home for the Southeners (New York, 1866), p. 138.

39

Узуфруктуарій — встановлене законом або зазначене в угоді на певний період часу право користування майном, що належить іншій особі, з привласненням плодів, проте зберіганням права власності тієї особи.

40

Frei Vicente do Salvador, História do Brasil, 3.a ed. (São Paulo, s.d.), p. 16.

41

Dr. Hans Günther, Rassekunde Europas (München, 1926), p. 82.

42

Costa Lobo, História da Sociedade em Portugal no Século XV (Lisboa, 1904), p. 49 e seg.

43

Ґарсія де Резенде (1470—1536) — португальський поет, полеміст, видавець, музикант і архітектор. Також зробив дипломатичну кар’єру.

44

Garcia de Resende, «Miscellanea», Chronica dos Salerosos, e Insignes feitos del Rey Dom Ivoam II de Gloriosa Memoria. Coimbra, 1798, p. 363.

45

M. Gonçalves Cerejeira, op. cit., p. 179, n. 273 e seg.

46

J. Lúcio de Azevedo, Novas Epanáforas (Lisboa, 1932), p. 102 e seg.

47

Філіппо Сассетті (1540—1588) — флорентійський мандрівник і негоціант, знавець ботаніки, географії, астрономії, космографії, філології. Відомий своїми розлогими листами з усього світу до патриціату Флоренції, опублікованими після його смерті.

48

Filippo Sassetti, Lettere (Milano, s.d.), p. 126.

49

Мануел Северін ді Фаріа (1583—1655) — католицький ченець, історик, археолог, нумізмат, фахівець з генеалогії, письменник, зокрема, біограф Камоенса. Вважається першим португальським журналістом.

50

Хода Пассуш — традиційна хресна хода.

51

José Pedro Xavier da Veiga, Efemérides Mineiras, I (s.l., 1926), p. 95.

52

Капітанства Бразилії — спершу одиниці адміністративно-тери­торіального поділу Португалії, спочатку спадкові володіння, згодом почали переходити під королівське управління. Після успішної експедиції Мартіна Афонсу ді Соузи 1530 року португальською короною були засновані постійні колонії на американському континенті. Через брак фінансових і людських ресурсів їх передали в управління приватним особам, які ставали власниками і адміністраторами. Паралельно екватору було виділено 15 капітанств, що належали 12 власникам.

53

Подібним чином майже на два століття раніше муніципалітет Сан-Вісенте видав наказ, відповідно до якого жоден християнин не мав права оговорювати перед місцевим язичницьким населенням інших людей чи їхню власність. Аби зафіксувати порушення цього закону, було достатньо присяги будь-якого іншого християнина, який став свідком наклепу. Очевидно, що в цьому разі переважала економічна вигода завойовника, а не почуття расової відмінності. Чернець, брат Ґаспар, використовує цей аргумент серед інших фактів, покликаних довести «недобросовісність португальців у виконанні умов контрактів із місцевими жителями», фактів, що пізніше викликали осуд першого генерал-губернатора Бразилії. — Прим. авт.

Frei Gaspar da Madre de Deus, Memórias para a História da Capitania de S. Vicente (Lisboa, 1727), p. 67.

54

Жуан V (1689—1750) — король Португалії з роду Браганса з 1706 року.

55

«Про обрання доктора Антоніу Феррейри Кастру на посаду королівського адвоката та про його належність до мулатів, що не є цьому завадою», Anais da Biblioteca Nacional do Rio de Janeiro, XXVIII (Rio de Janeiro, 1908), p. 352.

56

Поет Ґонсалвес Діас (1823—1964) і романіст Жозе де Аленкар (1829—1877) — представники романтизму, вихідці з поміщицької інтелігенції. Для їхньої творчості характерні як пишномовні фрази й умовні образи (наприклад, індіанці говорять високоінтелігентною мовою), так і чудові романтичні описи бразильської природи.

57

Кабокло — презирливе прізвисько метиса від шлюбу індіанки та європейця.

58

João Francisco Lisboa, Obras, III (São Luis do Maranhão, 1866), p. 383 e seg.

59

Вікунья (Vicugna vicugna) — вид парнокопитних ссавців родини верблюдових. Зовні нагадує гуанако, проте має менші розміри і більш струнка. Домашня худобина альпака, яку розводять у гірських районах, походить від вікуньї.

60

Хіпіхапа, або пальма токільї (Сarludovica palmata), — дерево, переважно поширене у гірських вічнозелених лісах Південної Америки, чиє листя використовують для виготовлення брилів.

61

Франсіско де Толедо-і-Фігероа, граф де Оропеса (1515—1584) — іспанський воєначальник і політичний діяч, віце-король Перу (1569—1581). Створив систему правил і настанов у економіці, політиці, армії й торгівлі, що проіснувала 300 років.

62

J. de la Riva-Aguero, «Lima Española», El Comercio (Lima, 18.1.1935), l.a sección, p. 4.

63

Afonso d’E. Taunay, História Seiscentista da Vila de São Paulo, IV (São Paulo, 1929), p. 325.

64

Martim Francisco Ribeiro d’Andrada Machado e Silva «Jornaes das Viajens pela Capitania de S. Paulo (1803-4)», Revista do Institito Histórico e Geográfico Brasileiro, XLV, l.a parte (Rio de Jameiro, 1882), p. 18.

65

Берімбау — однострунний ударний музичний інструмент бразильського походження, пов’язаний з бойовим мистецтвом капоейра.

João Francisco Lisboa, op. cit., p. 382.

66

Gustavo Beyer, «Notas de Viajens no Brasil, em 1813», Revista do Institito Histórico e Geográfico São Paulo, XII (São Paulo, 1908), p. 287.

67

Здається, що єдиний виняток (навіть у найважливіших міських центрах) становили ті, хто за природою свого ремесла потребував майстерності та істинного художнього пізнання. Один іспанський мандрівник, що у 1782 році опинився в Ріо-де-Жанейро, захоплювався прогресом, досягнутим шліфувальниками коштовного каміння, срібних справ майстрами, а також теслярами, зазначаючи, що їхні товари вже користуються значним попитом у районі річки Прата. На його думку, з часом це могло стати потужним джерелом збагачення. Кількома десятиліттями пізніше Спікс і Марціус також звертали увагу на те, що роботам цих майстрів не бракує смаку та довговічності. — Прим. авт.

68

«Diario de Juan Francisco de Aguirre», Anales de la Biblioteca, IV (Buenos Aires, 1905), p. 101; Dr. J. B. von Spix e C. F. Ph. von Martius, Riese in Brasilien, I (München, 1823), p. 133.

69

Йоганн Баптист Риттер фон Спікс — німецький теолог, філософ, а також фахівець з медицини та природничих дисциплін. У 1817—1820 роках приєднався до австрійської експедиції у Бразилії, у тому числі мандрував Амазонкою, разом з молодим ботаніком, натуралістом і етнографом Карлом Фридрихом Філіпом фон Марціусом. Результатом стало тритомне видання «Подорож до Бразилії».

70

Spix e Martius, op. cit., I, 132.

71

Ernesto Guilherme Young, «Esboço histórico da fundação da cidade de Iguape», Revista do Institito Histórico e Geográfico São Paulo, II (São Paulo, 1898), p. 89.

72

«Documentos Inéditos», A Esperança, Itu, 27.III.1867.

73

Томе ді Соуза (1503—1579) — перший генерал-губернатор Португальської колонії Бразилії. Зробив військову кар’єру в Африці та Португальській Індії. Зміцнив тодішню столицю Салвадор в умовах військової загрози від іспанських колоній.

74

Documentos Interessantes, XLIV (São Paulo, 1915), p. 196.

75

Margaret Mead, Cooperation and Competition among Primitive People (New York, 1937), p. 16.

76

Калдас Барбоза (1740—1800) — бразильський поет, спочатку робив військову кар’єру, потім став ченцем. У вищому світі Лісабона мав великий успіх як поет-імпровізатор меланхолійного спрямування.

77

Viola de Lereno: Coleção das suas cantigas, oferecidas aos seus amigos, II (Lisboa, 1826), n.º 2, p. 5 e seg.

78

Герберт Інґрем Прістлі (1875—1944) — північноамериканський історик, завідувач бібліотеки Бенкрофт у Берклі, видатний фахівець з дослідження колонізації Латинської Америки та історії Мексики, педагог.

79

Цікаво порівняти цю думку з ідеями португальського есеїста Антоніу Сержіу, котрі він висловив у передмові до книги Жілберту Фрейре «Світ, який створили португальці» (Ріо-де-Жанейро, 1940) як заклик до співвітчизників усвідомити своє колонізаторське покликання. На його думку, з давніх-давен погане функціонування будь-якої основної галузі промисловості Португалії змушувало португальців шукати на морі та закордоном тієї економічної рівноваги, якої не вистачало батьківщині. І саме в Бразилії португальці вперше знайшли сприятливе середовище для тих сільськогосподарських культур, що мають першочергове значення для підтримання життя. Такою культурою в усі віки була пшениця, а в нас у XVII столітті нею стала цукрова тростина. — Прим. авт.

Herbert I.Priestley, The Coming of the White Man (New York, 1930), p. 297.

80

Назва низки торговельних товариств у європейських країнах колоніальної доби (існували Голландська, Данська, Французька та Шведська Вест-Індські компанії). Основними напрямками діяльності була работоргівля, торгівля золотом, сріблом, хутром, кавою, цукровою тростиною, а також піратство.

81

Каспар Барлеус (Каспар ван Баарлє) (1584—1648) — нідерландський учений і письменник, перекладач, автор віршів латиною та голландською мовою, проповідей, історичних праць, зокрема, описів голландських колоній у Бразилії.

82

Hermann Wätjen, Das hollandische Kolonialreich in Brasilien (Gotha, 1921), p. 240.

83

Кшиштоф Арцішевський (1592—1656) — польський шляхтич, голландський генерал і адмірал Голландської Бразилії, згодом, після повернення до Польщі, — генерал коронної артилерії Речі Посполитої.

84

Раціоналістична течія у протестантизмі, яка дістала назву від імені свого засновника італійця Фаусто Паоло Соццині (1539—1604).

85

Мауріцштад (Cidade Mauricia) — місто, засноване Йоганом Мауріціусом ван Нассау-Зигеном, який у 1637—1644 роках був генерал-губернатором голландської колонії Бразилії — штату Пернамбуку. Пізніше Мауріцштад було поглинуто містом Ресіфі, а острів Антоніу Ваз із палацом Фрайбург, про який згадує автор, став районом Санта-Антоніу міста Ресіфі.

86

Віллєм Пізо (1611—1678) — голландський лікар і натураліст, у 1637—1644 роках брав участь у бразильських дослідницьких експедиціях під керівництвом Мауріціуса ван Нассау-Зигена.

87

Ґеорг Маркґрейв (1610—1644) — німецький математик, астро­ном, лікар і натураліст. Разом із Пізо опублікував перші дані з географії та біології Бразилії. Заснував першу обсерваторію у Латинській Америці.

88

Франс Пост (1612—1680) — нідерландський художник епохи бароко. Його брат Пітер — архітектор і містобудівник, зокрема спроектував Мауріцштад. На запрошення Мауріціуса ван Нассау-Зигена у 1636—1644 роках перебував у Бразилії, малював пейзажі та картини побуту місцевого населення. Першим серед європейських художників писав південноамериканські краєвиди як уособлення нового раю. Ілюстрував «Історію бразильської природи».

89

Принаймні на той момент поселенці Нової Голландії особливо не відрізнялися менталітетом від населення Бразилії португальської. З давніх хронік, з листів єзуїтів та інших документів, зокрема документів, що належать до часів першого візиту Святої Інквізиції (частково вже опублікованих), відомо, яка свобода звичаїв панувала серед бразильського населення протягом перших століть колонізації. Картина, змальована Паулу Праду в його «Портреті Бразилії», є досить промовистою щодо цього. В Європі XVII століття побутувала віра в те, що за лінією екватора не існує жодних гріхів (Ultra aequinoxialem non peccari). Барлеус, який згадує вищенаведену цитату, коментує її так: «Як лінія, що ділить світ на дві півсфери, вона також відокремлює гідність від пороку». — Прим. авт.

90

Статхаудер (гол.), штатгальтер (нім.) — посадова особа, що здійснювала державну владу й керування на певній (іноді віддаленій) території держави; намісник. Рівнозначно венеціанському терміну «дож».

91

Hermann Wätjen, op. cit., p. 240.

92

Eugen Fischer, Rasse und Rassenentstehung beim Menschen (Berlin, 1927), p. 32. Cf. A. Grenfell Price, White Settlers in te Tropics (New York, 1939), p. 177.

93

Spix e Martius, op. cit., p. 387.

94

Hermann Wätjen, op. cit., p. 224.

95

Лінгва-жерал (língua-geral (португ.)) — букв. «загальна мова», суміш португальської та тупі-гуарані.

96

Англійський історик Арнольд Дж. Тойнбі є палким захисником теорії походження (особливо протестантського) сучасних расових забобонів і расистських теорій загалом. Не вдаючись у цілковите схвалення позиції чи висновків автора, варто зазначити, що умови, в яких виникали расові забобони — тепер більш помітні серед протестантських народів, — жодним чином не можна вважати випадковими або не пов’язаними з низкою чинників, які супроводжували ці народи на шляху до Реформації в певний період своєї історії. — Прим. авт.

Arnold Toynbee, A Study of History, I (London, 1935), p. 211-27.

97

Jean B. du Tertre, op. cit., II, p. 489.

98

Мається на увазі звіт санітарного інспектора Р. Клірі «Record of Facts and Observations of Brazil Under the Monarchy» (1886).

99

Тубал-Каїн (бібл.) — перший майстер з роду Каїна, якого вважають першовідкривачем мистецтва обробки металів.

100

«Хроніки Лажеса, або Запис фактів і спостережень за традиціями та звичаями у Південній Бразилії, вилучених із нотаток на місці, протягом більш як двадцятирічного періоду», by R.Cleary A.M. ... M. D., Lajes, 1886 Ms. da Library of Congress, Washington, D.C., fl. 5 e seg.; Dr. Hans Porzelt, op. cit., p. 23 n.

101

Герберт Вільгельмі (1910—2003) — німецький географ, який зробив значний внесок у латиноамериканську регіональну географію, а особливо у кліматичну геоморфологію та морфогенетичну географію міст.

102

Herbert Wilhelmy, «Probleme der Urwaldkolonisation in Südamerika », Zeitschrift der Gesellschaft für Erdkunde zu Berlin, nº7, 8 (Berlin, X, 1940), p. 303-314. Prof. dr. Karl Sapper, Die Ernährungswirtschaft der Erde und ihre Zukunftsaussichten für die Menschheit (Stuttgart, 1939), p. 85.

103

Спостереження Вільгельмі можна доповнити висновками відомого американіста доктора Карла Саппера, на думку якого, інтенсивне використання плуга на теплих вологих територіях може призвести до поширення малярії. «У багатьох випадках я був свідком необхідності відкласти плуги подалі, і це допомогло покращити здоров’я самих землевласників та їхніх робітників». — Прим. авт.

Herbrt Wilhelmy, op. cit., p. 313.

104

Карл Теодор Саппер (1866—1945) — німецький мандрівник, фахівець з природничої історії та лінгвіст, дослідник культур і мов Центральної Америки. Протягом дванадцяти років здійснив безліч експедицій, результатом яких став великий обшир наукових робіт — від вулканології до мов Мезоамерики й археологічних досліджень культури майя.

105

Карл Саппер стверджує, що бачив у 1927 році неподалік від Куско, як використовували мотику, що заходила в ґрунт приблизно на 20-25 см. — Прим. авт.

Karl Sapper, op. cit., p. 84; К. Sapper, Geographie und Geschichte der Indianischen Landwirtschaft (Hamburg, 1936), p. 47-8.

106

У цитованій праці мається на увазі аргентинська вара, що дорівнює 867 мм.

107

Флоріан Бауке (Пауке) (1719—1779) — сілезький і чеський місіо­нер-єзуїт, відомий своїми працями з тубільних традицій Південної Америки.

108

Florian Paucke, S. J., Hacea Allá y para Acá (Una estada entre los indios Mocobies, 1749–1767) , III, 2.a parte (Tucumã-Buenos Aires, 1944), p. 173.

109

Луіш Антоніу ді Соуза, граф Прадо, маркіз Мінаш (1644—1721) — португальський генерал і капітан-генерал колонії Португалії у Бразилії.

110

Documentos Interessantes para a História e Costumes de S. Paulo, XXIII (São Paulo, 1896), p. 4 e seg.

111

Еузебіу ді Кейрош Коутінью Матозу да Камара (1812—1868) — бразильський політик і суддя. Під час перебування на посту міністра юстиції у 1848—1852 роках став автором одного з найважливіших законів імперії, згідно з яким було заборонено ввіз рабів до Бразилії (хоча він й тривав нелегально).

112

Жоан Пандіа Каложерас (1870—1934) — інженер, геолог і бразильський політик. У різні роки був міністром сільського господарства, торгівлі та промисловості, фінансів, військовим міністром. Автор робіт з історичного розвою Бразилії та зовнішньої політики імперії.

113

Pandiá Calógeras, A Política Exterior do Império, III Da Regência a Queda de Rosas (São Paulo, 1933), p. 362.

114

Джордж Гамільтон-Гордон Абердін (1784—1860) — англійсь­кий політичний діяч, один з лідерів партії торі. За різних часів — міністр закордонних справ і прем’єр-міністр Великої Британії. Автор Конвенції між королевою Британії та імператором Бразилії з регулювання й остаточної ліквідації африканської работоргівлі. Конвенція давала право англійському флотові обшукувати будь-яке бразильське судно й у разі наявності рабів арештовувати та притягувати посадових осіб до відповідальності у британських судах. Конвенція викликала обурення у Бразилії  як така, що порушувала вільний ринок і перешкоджала зростанню Бразилії як провідної світової держави.

115

Іринеу Еванжеліста ді Соуза, барон і віконт ді Мауа (1813—1889) — бразильський промисловець, банкір і судновласник, один із власників Банку Бразилії. Засновник першого металургійного заводу та першої судноверфі у країні, першої залізниці та пароплавства на Амазонці. Проклав перший телеграфний кабель до Європи, запровадив газове освітлення у столиці. Один із головних супротивників рабства та работоргівлі у Бразилії.

116

Visconde de Mauá, Autobiografia (Rio de Janeiro, 1942), p. 123.

117

Звертаючи увагу на значне зростання у сфері торгівлі в Ріо-де-Жанейро після заборони торгівлі людьми, Феррейра Суареш зазначає, що у звітні роки 1850/51 та 1851/52 загальна сума імпорту перевищила дані за попередні 1848/49 та 1849/50 звітні роки на 59 043 конту. Те ж саме, хоча й у меншому масштабі, сталося з експортом, який виріс в загальному підсумку на 11 498 конту. — Прим. авт.

118

Sebastiao Ferreira Soares, Elementos de Estatística, I (Rio de Janeiro, 1865), p. 171-2.

119

Anais da Assemblèa Legislativa Provincial de São Paulo, 1854 (São Paulo, 1927), p. 225.

120

Жоакін Ауреліо Баррето Набуку ді Араужу (1849—1910) — бразильський письменник, державний діяч і лідер аболіціоністського руху в Бразилії.

121

Joaquim Nabuco, Um Estadista do Império, I (São Paulo, 1936), p. 188.

122

Закон Сілви Ферраза 1860 року, підтриманий імператорським урядом, жорстко регулював діяльність банків та дозволив знизити імпортні мита на ввіз обладнання, інструментів і двигунів до Бразилії, що усунуло монополію та завдало нищівного удару по фінансовій імперії барона Мауа й призвело до збанкрутіння останнього.

123

Ґаспар да Сілвейра Мартінс (1835—1901) — бразильський політик і суддя, міністр фінансів, сенатор Імперії Бразилії у 1880—1889 роках.

124

Герберт Гантинґтон Сміт (1851—1919) — американський дослідник флори та фауни Бразилії, автор книги «Бразилія, Амазонка та узбережжя», 1879 рік.

125

Herbert Smith, Du Rio de Janeiro a Cuiabá (São Paulo, 1922), p. 182.

126

Різниця між «вільними» і «повинними» рільниками полягала в тому, що перші працювали на власній чи орендованій землі, без зобов’язання надавати вирощену тростину якомусь конкретному цукровому заводові, тоді як другі працювали на землях цукрового заводу і, відповідно, зобов’язувалися працювати на нього. — Прим. авт.

«Discurso Preliminar, Histórico, Introdutivo, com Natureza de Descrição Econômica da Cidade de Bahia», Anais da Biblioteca Nacional, XXVII (Rio de Janeiro, 1906), p. 290.

127

Луї-Франсуа Толленаре (1780—1853) — священник, мандрівник і дослідник, відомий своєю книжкою «Нотатки домініканця під час перебування у Португалії та Бразилії у роки 1816, 1817 та 1818».

128

Жилберту Фрейре ді Меллу (1900—1987) — бразильський соціолог, антрополог, історик, письменник, художник, журналіст і конгресмен. Автор концепції «расової демократії», що постулює відсутність расизму та расової дискримінації у бразильському суспільстві. Його дослідження вважаються класикою сучасної культурної антропології та соціальної історії.

129

Gilberto Freyre, «A Cultura da Cana no Nordeste. Aspectos de seu desenvolvimento histórico», Livro do Nordeste, comemorativo do 1.º centenário do Diário de Pernambuco

(Recife, 1925), p. 158.

130

Вісенте ду Салвадор (Вісенте Родрігес Палья; 1564—1635) — францисканський місіонер у Португальській колонії Бразилії, автор першої історії країни, якого називають «батьком бразильської історії».

131

Мається на увазі Філіп III Благочестивий, король Іспанії, Португалії та Алгарве (під ім’ям Філіпа II; 1578—1621), правив у 1598—1621 роках, через свою недалекоглядну політику сприяв занепаду Іспанії, росту зовнішнього боргу та зубожінню населення.

132

Fr. Vicente do Salvador, op. cit., p. 16.

133

Melo Morais, Corografìa histórica, cronográfica, genealógica, nobiliária e política do Império do Brasil, II (Rio de Janeiro, 1858), p. 164.

134

Жозе да Сілва Лішбоа, барон і віконт Кайру (1756—1835) — економіст, історик, юрист, публіцист, борець за незалежність Бразилії. Вважав економічне зростання колонії передумовою політичної незалежності, зробив значний внесок у створення міцної економіки країни.

135

Як може здатися, саме слово «розум» стоїть в одному ряду зі словами «skill» (вміння), «dexterity» (вправність) і «judgement» (судження, авторитетна думка) з англійського оригіналу. Жодне з цих слів, разом чи окремо, не може мати такого значення. — Прим. авт.

136

José da Silva Lisboa, Estudos do Bem Comum, I (Rio de Janeiro, 1819), p.XII.

137

Thorstein Veblen, The Theory of Business Enterprise (New York, 1917). p. 310. Cf. G.Tarde, Psychologie Economique, I (Paris, 1902), p. 124.

138

Протилежної думки дотримується сеньйор Алсеу Аморосу Ліма, який виступав на конференції, присвяченій Кайру, матеріали якої опубліковано 1 листопада 1944 року в «Jornal do Comércio» в Ріо-де-Жанейро. Посилаючись на «Дослідження суспільного блага», відомий мислитель зазначає таке: «Оскільки неможливо проаналізувати визначну працю належним чином, я б дозволив собі нагадати одну ключову рису теорії економічного виробництва, щоб довести актуальність економічних ідей Кайру і, з іншого боку, її незалежність щодо його вчителя Адама Сміта. Саме фізіократи зробили землю головним елементом виробництва. А потім Адам Сміт підкреслив важливість такого елемента, як праця. За доби манчестеріанізма, базовим елементом виробництва стає капітал. І зрештою, наш видатний Кайру в своєму трактаті за 1819 рік, хоча й згадав про функціонування кожного з вищезазначених елементів, надав перевагу іншому чинникові, котрий лише тепер, після боротьби між соціалізмом і лібералізмом, що точилася протягом усього ХІХ століття, став очевидним, — розум». І в підтримку цієї думки додав: «Кайру — попередник Форда, Тейлора, Стаханова, який випередив їх на ціле століття». — Прим. авт.

139

Princípios de Economia Política para servir de Introdução à Tentativa Econômica do Autor dos Princípios de Direito Mercantil (Lisboa, 1804), pp. 39, 42.

140

José da Silva Lisboa, Observações sobre a Prosperidade do Estado pelos Liberais Princípios da Nova Legislação do Brasil (Bahia, 1811), p. 68.

141

Джеймс Медісон молодший (1751—1836) — 4-й президент США (1809—1817), «батько американської Конституції». Про перипетії життя, політичної діяльності та боротьби докладніше див.: Еліс Дж. Брати-засновники: Революційне покоління. — К.: Ніка-Центр, 2014. — 296 с.

142

Apud Charles A. Beard, An Economical Interpretation of the Constitution of the United States (New York, 1944), p. 152-188.

143

Іполіту Жозе да Кошта Перейра Фуртадо де Мендоса (1774—1823) — бразильський журналіст і дипломат, уважається «батьком бразильської преси».

144

Протоколи кортесів Ламегу — копія документа XII ст., історичність якого піддається сумнівам багатьма дослідниками, начебто знайдена в цистерціанському монастирі у Ламегу. Документи описують зустріч кортесів, дворянства, духівництва, прокурорів і заможного люду з королем Афонсу Енрікесом, під час якої були вироблені й зафіксовані правила престолонаслідування, управління та незалежності Португалії.

145

«Paralelo da Constituição Portuguesa com a Inglesa», Coreio Brasiliense, III (London, 1809), p. 307 e seg. Про кортесів Ламегу, чиї акти вперше були опубліковані в Португалії в 1632 році, за часів правління Філіпа ІІІ (IV), отцем Антоніу Бранданом у Monarquia Lusitana см. A. Herculano, História de Portugal, 7.a ed., II (Paris-Lisboa, 1914), 286. Про політичний вплив цього документа див. A. Martins Afonso «Valor e significação das atas das cortes de Lamego no movimento da Restauração», Congresso do Mundo Português. Publicações, VII (Lisboa, 1940), p. 475 e segs., а також Henrique da Gama Barros, História da Administração Pública em Portugal, 2.a ed., III (Lisboa, s.d.), págs. 301-303 n. e 410-411.

146

Антоніу Карлус Рібейру ді Андрада-і-Сілва Мачадо (1773—1845) — суддя і бразильський політик, непримиренний борець проти деспотії. За участь у революції 1817 року в Пернамбуку був ув’язнений протягом чотирьох років, у той час як багатьох інших її лідерів було страчено.

147

Dr. Francisco Muniz Tavares, História da Revolução de Pernambuco em 1817, 3.a ed. (Recife, 1917), p. 115.

148

Революція Прайера, відома також як Прибережне повстання, охопила бразильський регіон Пернамбуку й тривала від 1848-го до 1849 року. Розпочалася під впливом європейських революцій через нерозв’язні конфлікти, що залишилися від часів Регентства та місцевого спротиву консолідації Бразильської імперії. Рух очолили радикальні члени Ліберальної партії Пернамбуку проти консерваторів при владі. Головні події відбувалися біля редакції журналу «Diário Novo», що знаходилася на вулиці Прайя (Портовій) у столиці Пернамбуку Ресіфі. Свою назву революція отримала від назви цієї вулиці.

149

Joaquim Nabuco, Um Estadista do Império, I (São Paulo, 1936), p. 63 e seg.

150

Джон Луккок (1770—1826) англійський дослідник, негоціант і винахідник, автор книжки «Notes on Rio de Janeiro and the southern parts of Brazil taken during a residence of ten years in that country, from 1808—1818» (1820 р.) (Опис Ріо-де-Жанейро та південної частини Бразилії, зроблений протягом десяти років проживання у цій країні з 1808-го по 1818 рік).

151

John Luccock, Notas sobre o Rio de Janeiro e partes meridionais do Brasil, tomadas durante uma estada de dez anos nesse país, de 1808 a 1818 (São Paulo, s.d.), p. 73.

152

Детально вивчивши справу, американський географ Престон Джеймс дійшов висновку, що на території всієї Латинської Америки існує лише чотири чітко визначені зони з дійсно експансивним заселенням, тобто зони, де після зайняття нових територій, не відбувається зменшення кількості місцевого населення, а саме: плоскогір’я Республіки Коста-Ріка; Антіохійське плоскогір’я в Колумбії; центральна частина Чилі і три штати на півдні Бразилії. — Прим. авт.

153

Preston James, Latin America (New York – Boston, s.d.), p. 828 e segs.

154

Leopold von Wiese, «Ländliche Siedlungen», Handwörterbuch der Soziologie (Stuttgart, 1931), p. 522 e seg.

155

Sui generis — своєрідний (португ.).

156

З іншого боку, думка прихильників урбаністичного прогресу про те, що протягом апогею свого розвитку між XV і XVІІІ століттям, міста створювали сприятливі умови для сільських мешканців, «звільняючи» їх від повинностей, рабства й інших форм гніту, більшою мірою необґрунтована. Як зазначали з цього приводу Сорокін і Ціммерманн, «нерідко дух свободи міст означав для селян дух неволі». — Прим. авт.

Pitirim Sorokin e Carle E. Zimmermann, Principles of Rural-Urban Sociology (New York, 1928), p. 88.

157

Максиміліан Вебер (1864—1920) — німецький соціолог, філософ, історик, політичний економіст. Ідеї Вебера мали значний вплив на розвиток суспільних наук, особливо соціології.

158

Max Weber, Wirtschaft und Gesellschaft, II (Tübingen, 1925), p. 520 e seg.

159

Капістрану Жуан ді Абреу (1853—1927) — історик, класик бразильської історіографії, учнем якого, зокрема, вважається й Сержіу Буарке ді Оланда.

160

Primeira Visitação do Santo Oficio às Partes do Brasil. Denunciações da Bahia (São Paulo, 1928), p. 11 e seg.

161

Fr. Vicento do Salvador, op. cit., XI.

162

Джованні Віллані (1280—1348) — флорентійський хроніст, історик і державний діяч, італійський банкір, дипломат і літописець. Автор «Nuova Cronica» («Нова Хроніка») — одного з найзначущих творів флорентійської культури XIV ст.

163

Джованні Антоніо Антоніл, або Жуан Антоніо Андреоні, прий­няв ім’я Андре Жуан Антоніл (1649—1716) — італійський єзуїт. Викладав у римській семінарії, а у 1681 році на запрошення отця Антоніо Вієйри переїхав до Бразилії, де прожив усе життя. У 1711 році опублікував дослідження з соціальних і економічних особливостей країни, яке вважається найретельнішим і найкращим описом Бразилії початку XVIII ст.

164

João Antônio Andreoni (André João Antonil), Cultura e Opulência do Brasil, текст за виданням 1711 (Sao Paulo, 1967), p. 165.

165

Антоніу Алваріш-да-Кунья, перший граф Кунья (1700—1791) — капітан Королівського флоту, губернатор і капітан-генерал Мазагана у Марокко (1745—1752), губернатор Анголи (1753—1758) і віце-король Бразилії (1763—1767) під час правління короля Жозе I Реформатора, переніс столицю країни до Ріо-де-Жанейро у 1763 році.

166

Hermann Wätjen, op. cit., p. 244.

167

Max Weber, op. cit., II, p. 713.

168

Recopilación de Leyes de los Reynos de Indias, II (Madrid, 1756), fls.90-92.

169

Cardo, decumanus — тут: стрижень, розділювальна лінія, що проведена з півночі на південь і заходу на схід відповідно (лат.).

170

Посох (лат.).

171

Утім, не виключається гіпотеза про безпосередній вплив греко-римської моделі на планування іспано-американських міст. У нещодавніх дослідженнях також було виявлено близьку спорідненість указу іспанського короля Філіпа II (1573) щодо правил зведення міст Нового Світу до класичного трактату Вітрувія. — Прим. авт.

172

Dan Stanislawski, «Early Town Planning in the New World», Geographical Review (New York, January, 1947), p. 10 e segs.

173

...звук дзвоника серед ночі закликав індіанські пари кохатися (лат.).

Cf. A. Bastian, Die Kulturländer des Alten Amerika, II, Beiträge zu Geschichtlichen Vorarbeiten (Berlin, 1878), p. 838.

174

Див. примітку 1 «Інтелектуальне життя в іспанській Америці й у Бразилії» наприкінці розділу. — Прим. авт.

175

Генрі Костер (1793—1820) — англійський виробник кави, дослідник і письменник, більшу частину свого короткого життя провів у Бразилії. Його книжки присвячені власним мандрівкам і дослідженню проблем рабства.

176

Bernhard Brandt, Südamerika (Breslau, 1923), p. 69.

177

Cf. «Regimento de Tomé de Sousa», História da Colonização Portuguesa do Brasil, III (Porto, 1924), p. 437.

178

Сертан — посушливий степ у внутрішніх районах Бразилії.

179

Hist. da Col. Port., cit., III, p. 310.

180

Ґаспар Тейшейра ді Асеведу, більш відомий як брат Ґаспар Мадрі ді Деус (1715—1800) — чернець-бенедиктинець, філософ, теолог і бразильський історик.

181

Марселіно Перейра Клету — Королівський суддя Сантуша у 1779—1787 роках і Уповноважений з прав людини у Ріо-де-Жанейро у 1787—1791 роках.

182

Мартін Афонсу ді Соуза (1498—1571) — португальський мореплавець, командувач першої офіційної португальської експедиції до Бразилії. Через іспанську та голландську загрозу очолив португальський флот. Здійснив суходільну військову експедицію, заснував місто Санту-Андре (зараз передмістя Сан-Паулу). Служив Королівським Губернатором Бразилії, заселяв північний схід країни.

183

Жуан ІІ Досконалий (1455—1495) — 13-й король Португалії. Продовжував колоніальну політику попередників, шукав шлях до Індії, особливими здібностями не відзначався.

184

Fr. Gaspar da Madre de Deus, Memórias para a História da Capitania de S. Vicente (Lisboa, 1797), p. 32. Marcelino Pereira Cleto, «Dissertação a respeito da Capitania de S. Paulo, sua decadência e modo de restabelecê-la» (1782), Anais da Biblioteca Nacional de Rio de Janeiro, XXI (Rio de Janeiro, 1900), p. 201 e seg.

185

Бандейранти (від порт. «прапороносці» ) — «мисливці за індіанцями», учасники експедицій XVI—XVIII ст. на віддалені від узбережжя ділянки португальських колоній в Америці. Спочатку їх цікавили винятково раби, але згодом їхні мандри мали на меті передусім розвідку покладів золота, срібла, алмазів тощо. У вказані століття бандейранти забезпечили економічну міць Бразилії.

186

Амадор Буено (1584—1649) — землевласник і колоніальний адміністратор капітанства Сан-Вісенте у колоніальній Бразилії. Брав активну участь у конфлікті між іспаномовним і португаломовним населенням Сан-Паулу, якого з королів визнавати сюзереном через династичний союз між Іспанією та Португалією. Підтримав нового короля Португалії Жуана IV і зберіг єдність колонії.

187

Див примітку 2 «Лінгва-жерал у Сан-Паулу» наприкінці розділу. — Прим. авт.

188

João Antônio Andreoni (André João Antonil), op. cit., p. 304.

189

Spix & Martius, op. cit., II, p. 436.

190

Dr. Joaquim Felício dos Santos, Memória do Distrito Diamantino da Comarca de Serro Frio (Rio de Janeiro, 1924), p. 107.

191

Не випадково основні центри іспанської колонізації на Американському континенті — Мексика, Гватемала, Богота, Кіто та ін. — розкинулися на значних висотах. Виняток становить лише Ліма, що розташована на висоті 140 м над рівнем моря, неподалік від узбережжя. Найімовірніше, цей виняток можна пояснити не так тим фактом, що сучасна перуанська столиця потребувала зручного місця для торговельних зв’язків з метрополією, як низкою історичних випадків під час Конкісти. Відомо, що першим місцем, обраним для іспанської адміністрації, було місто Хауха, що знаходиться на висоті 3300 м. А Ліма, яка врешті-решт отримала перевагу, на думку одного сучасного дослідника, має завдячувати цим тому фактові, що спочатку коні конкістадорів не були пристосовані до життя на такій висоті. Оскільки успіх іспанського війська значною мірою залежав від того, як впливала на свідомість індійців сама лише присутність коней, це й зіграло вирішальну роль у виборі місця для майбутньої столиці. — Прим. авт.

Cf. Karl Sapper, «Über das Problem der Tropenakklimitization von Europaern», Zeitschrift der Gesellschaft fiir Erdkunde zu Berlin, Hft. 9/10 (Berlim, XII, 1839), p. 372.

192

Arnold J. Toynbee, A Study of History, II (London, 1935), p. 35 e seg.

193

Клод д’Абевіль (?—1632) — французький місіонер-франциска­нець, один з чотирьох ченців, відряджених Марією де Медичі на землі Мараньян. Прославився публікацією своїх нотаток, а також як фахівець-ентомолог.

194

Альфред Метро (1902—1963) — швейцарський антрополог, відомий своїм новаторським внеском у етноісторію Південної Америки, а також дослідженнями африканської культури у Гаїті. Два його твори з етноісторії вимерлого племені тупінамба у Бразилії (1927—1928) вважаються класичними.

195

A. Métraux, Migrations Historiques des Tupi-Guarani (Paris, 1927), p. 3.

196

Перо де Маґалаес на прізвисько Ґандаву (означає «з міста Ґент», завдячує батькам, що народилися у фламандському Ґенті) (бл. 1540—1580) — португальський історик і хроніст, найвідоміший твір (1576) має назву «Історія провінції Санта-Крус, яку ми зазвичай називаємо Бразилія».

197

Ця схожість здається тим незвичайнішою, що на сьогоднішній день нам відомо про здатність народностей тупі-гуарані асимілювати риси чужих культур до своєї, а також «тупінізувати» інші народи. Отець В. Шмідт у своїй праці, присвяченій циркуляції та особливостям культур на Південноамериканському континенті, зазначає, що цей факт не дозволяє «визначити, що є власне культурою тупі-гуарані». — Прим. авт.

Р. Wilhelm Schmidt, «Kulturkreise und Kulturschichten in Sudamerika», Zeitschrift fiir Ethnologie (Berlin, 1913), p. 1108.

198

Жуан Рамальйо (1493—1580) — португальський авантюрист і мореплавець, велику частину життя прожив серед корінного населення Південної Америки, сприяв португальській колонізації континенту.

199

Годфрид Генрих Хандельманн (1827—1891) — німецький історик, професор Університету Кіля та директор Музею старожитностей Шлезвіг-Гольштейна. Його праця «Історія Бразилії» опублікована у 1860 році німецькою.

200

Ґвідо Томас Марльєре (1737—1836) — французький військовий, капітан кавалерії, чиновник. Заснував багато населених пунктів. Усупереч практиці колонізації відзначався гуманністю до корінного населення. Після закінчення військової кар’єри обіймав різні пости у колоніальній адміністрації. Присвятив життя захистові індіанців од свавілля білих колонізаторів.

201

Фернан Кардін (бл. 1549—1625) — португальський єзуїт, мандрівник. У 1598 році обіймав посаду прокурора Бразилії. Під час повернення до Португалії у 1601 році був захоплений англійським капером під командуванням Френсиса Кука й три роки провів у в’язниці. Після звільнення повернувся до Бразилії, де працював у місії. Залишив по собі кілька дослідницьких праць і листів, описи природи, історії та побуту тих часів.

202

Мануел да Нобреґа (1517—1570) — португальський місіонер-єзуїт, голова першої єзуїтської місії в Америці, відомий діяч раннього періоду історії Бразилії, співзасновник багатьох міст, а також багатьох єзуїтських колегій і семінарій. Його листи є цінними історичними документами раннього етапу колонізації Бразилії та діяльності у ній Товариства Ісуса.

203

Manuel da Nóbrega, Cartas do Brasil, 1549–1560 (Rio de Janeiro, 1931), pp. 131 e 134.

204

Fr. Vicente do Salvador, op. cit., p. 16.

205

Філіп ІІ — він же Філіп III Благочестивий, див. примітку в розділі 3.

206

L. G. de la Barbinais, Nouveau voyage au tour du Monde, III (Paris, 1729), p. 181.

207

У листі, надісланому Томе ді Соузою королю 1 червня 1553 року, йдеться про таке: «[…] ці два поселення — Сан-Вісенте і Сантуш — необ­городжені, а будинки розташовані у такий спосіб, що обгородити їх без величезних зусиль і втрат для жителів — неможливо, бо у них і будинки з каменю та глини, і величезні сади, і все зроблено настільки хаотично, що нам не залишається нічого іншого, крім як на кожній вулиці на найбільш вигідному та зручному для оборони місці спорудити для її захисту по укріпленню, тож будуть враховані особливості землі й невдовзі це себе виправдає з огляду безпеки, бо по-іншому нічого не вийде». — Прим. авт.

Hist. da Col. Port., cit., III, p. 365.

208

Луїш душ Сантуш Вільєна (1787—1817) — португальський військовий, після відставки — професор грецької мови у Бразилії, також інженер-винахідник, поліпшувач двигунів. Опублікував свої знамениті листи, присвячені історії та побуту Баії, Салвадора, Ріо-де-Жанейро.

209

Luís das Santos Vilhena, Recopilação das Notícias Soteropolitanas Brasílicas, I (Bahia, 1921), p. 109.

210

Обрі Белл (1881—1950) — португальський та іспанський учений, мандрівник, дослідник мови, звичаїв і побуту, флори, фауни та сільського господарства Бразилії.

211

Aubrey Bell, Portugal of the Portuguese (London, 1915), p. 11.

212

Софус Руге (1831—1903) — німецький педагог, географ і етнограф.

213

Ахмад ібн Маджид (бл. 1421—1500) — арабський мореплавець, географ і письменник, автор масштабного зводу теорії та практики морської справи — «Корисної книги», де використав як свої багаторічні спостереження, так і старі арабські джерела та лоції. Вважається, що у 1498 році був лоцманом португальської ескадри Васко да Ґами й успішно провів її від Африки до Індії.

214

Взяття Сеути — битва між військами Королівства Португалії під проводом Енріке Мореплавця та військами марокканської династії Ваттасидів під проводом Бен Салаха під час першої експедиції португальців до Марокко 14 серпня 1415 року, результатом якої стало захоплення північноафриканського міста Сеути. Вважається початком ери європейської експансії.

На противагу перебільшеному захвату Олівейри Мартінша щодо взяття Сеути варто прочитати «Есей про неромантичне тлумачення тексту з Азурари» Антоніу Сержіу (Antônio Sérgio, Ensaios, I (Rio de Janeiro, s.d. [1920])), де автор намагається показати, що ця подія відбулася радше через потреби буржуазії з космополітичним світобаченням, аніж завдяки умонастроям лицарства.

215

Жуан ді Барруш (1496—1570) — португальський історик і письменник на прізвисько «Португальський Лівій», автор першої граматики португальської мови, діалогів повчального змісту, рицарських романів і багатотомного ґрунтовного дослідження «Азія».

216

Луїс де Камоенс (Луїш Ваш ді Камойнш) (бл. 1524—1580) — португальський поет-імпровізатор, драматург, режисер і актор у виставах під час придворних свят. Найвідоміша поема — «Луізіади».

217

Діоґу ду Коуту (1542—1616) — португальський історик, друг Луїса де Камоенса. Після смерті Жуана ді Барруша продовжив роботу над дослідженням «Азія».

218

Династія португальських королів (1385—1580), відгалуження Бургундської династії, Капетинги.

219

Див. примітку 3 «Відраза до економічних чеснот» наприкінці розділу. — Прим. авт.

220

Diogo do Couto, О Soldado Prático (Lisboa, 1937), p. 144 e seg.

221

Diogo do Couto, op. cit., p. 219.

222

D. João I, Livro da Montaria (Coimbra, 1918), p. 8.

223

Diogo do Couto, op. cit., p. 157.

224

Антоніу Феррейра (1528—1569) — португальський поет, яскравий представник класичної школи, заснованої Франсішку ді Са ді Мірандою. Його найвідоміший твір «Кастро» вважається першою трагедією португальською мовою.

225

Франсішку ді Са ді Міранда (1481—1558) — португальський поет-класик епохи Відродження.

226

Дуарте (Дуарті) I Красномовний (1391—1438) — король Португалії у 1433—1438 роках. Син Жуана І. Був рішучим, розумним державотворцем, проте у військових справах йому не таланило. Також відомий своїми віршами й трактатами.

227

D. Eduarte, Leal Conselheiro (Lisboa, 1942), p. 15.

228

D. Eduarte, op. cit., p. 27.

229

Амадіс Гальський — герой середньовічних іспанських романів Ґарсі Родрігеса де Монтальво та багатьох наслідувачів, над якими сміявся, зокрема, Сервантес. Буарке ді Оланда згадує епізод, коли Амадіс захопив острів Бідний Бескид і повернув його власниці, принцесі Бріолані. Кохана героя Оріана повірила у зраду, й Амадіс повернувся на той острів, щоб відчаєм і постом наблизити свою смерть.

230

Хорхе де Монтемор (бл. 1520—1561) — португальський письменник і поет, що писав іспанською. Найвідоміший пасторально-романтичний твір «Діана» (1559).

231

Bernardim Ribeiro e Cristóvão Falcão, Obras, II (Coimbra, 1931), p. 364.

232

Антоніо Вієйра (1608—1697) — португальський і бразильський місіонер-єзуїт, проповідник, дипломат філософ і письменник, який уважався одним з найбільших інтелектуалів свого часу. Король Жуан IV, котрого підтримала Бразилія, призначив Вієйру королівським проповідником. Також відомий своїми працями з філософії, економіки, реформи церкви. У ході боротьби за свої погляди зазнав репресій.

233

Див примітку 4 «Природа й мистецтво» наприкінці розділу. — Прим. авт.

234

Мориски — у Іспанії та Португалії мусульмани, що прийняли християнство (як правило, насильницьким шляхом) і їхні нащадки. Мали низький соціальний статус.

235

Ґаспар де Гусман-і-Піментель, граф Оліварес і герцог Санлукар-ла-Майор, відомий як граф-герцог Оліварес (1587—1645) — іспанський державний діяч, фаворит Філіпа IV.

236

Філіп IV (1605—1665) — від 1621-го до 1640 року король Іспанії, а також, як Філіп III, король Португалії та Алгарве. З династії Габсбурґів.

237

Henri Hauser, La Préponderance Espagnole (Paris, 1940), p. 328.

238

Паоло Джовіо (1483—1552) — італійський ерудит, історик, письменник, філолог і філософ, якому протегували папа Лев X і папа Климент VII. Твори відрізняються гарним стилем, проте малою історичною достовірністю, бо, за визнанням автора, писав він їх для задоволення.

239

Юлій ІІІ, Джованні Марія Чоккі дель Монте (1487—1555) — папа римський від 1550-го до 1555 року.

240

Praeclara calissimi — булла, що розширювала повноваження Товариства Ісуса (Ордену єзуїтів) і трактувала низку дрібних питань.

241

Джуліо Марія делла Сомалья (1744—1830) — кардинал італійської курії, протягом життя обіймав зо три десятки найвищих посад церкви.

242

Інструмент управління, знаряддя влади (лат.).

243

«Carta do Bispo do Salvador (1552)», Hist. da Col. Port, cit., III, p. 364.

244

John Tate Lane, «The Transpalntation of the Scholastic University». University of Miami Hispanic – American Studies, I (Coral Gables, Florida, XI, 1939), p. 29.

245

«Estudantes Brasileiros na Universidade de Coimbra», Anais da Biblioteca Nacional do Rio de Janeiro, LXII (Rio de Janeiro, 1942), p. 141 e seg.

246

Джованні Паолі (Хуан Паблос) (бл. 1500—1561) — ломбардієць, перший засвідчений документально друкар в Америці, розпочав діяльність у 1539 році у Мексиці.

247

Як відомо, ця друкарня була першою, відкритою в Бразилії. Утім, нещодавно, збираючи невидані документи Товариства Ісуса (Ордену єзуїтів), Серафін Лейті з’ясував, що серед книжок бібліотеки Єзуїтської колегії Ріо-де-Жанейро були «деякі видання, надруковані там же й датовані приблизно 1724 роком»… Отже, нібито встановилася хронологічна першість єзуїтів у принесенні поліграфії до португальської Америки. Але цій першості не варто надавати надто великого значення, якщо, згідно з коментарем видатного історика, ці книжки виготовлялись «для приватного користування колегією та священиками». — Прим. авт.

Serafim Leite, História da Companhia de Jesus по Brasil, IV (Rio de Janeiro, 1945), p. 26.

248

Хосе Торібіо Медіна (1852—1930) — чилійський бібліограф, письменник та історик.

249

Букв. «на підставі побаченого»; висновок, опис, зроблений після безпосереднього огляду (лат.).

250

Хосе Мігель Торрес Ревельйо (1893—1964) — аргентинський історик, письменник, журналіст, художник, фахівець з європейської філософії. Досліджував історію друкарства, преси та журналістики в Америці. Президент аргентинської Комісії з питань музеїв та історичних пам’яток.

251

Федеріко Ґомес де Ороско (1891—1962) — історик, бібліофіл, член Мексиканської академії, фахівець з новоіспанського мистецтва, а також дослідник доіспанських кодексів Мезоамерики та рукописів XVI ст.

252

Фридрих Вільгельм Генрих Александр фон Гумбольдт (1769—1859) — німецький учений-енциклопедист, фізик, метеоролог, географ, ботанік, зоолог і мандрівник.

253

Текст наказу, надісланого губернаторові провінції Гран-Пара, можна знайти у примітці Р. Ґарсіа до третього видання «Загальної історії Бразилії» віконта ді Порту-Сегуру (Visconde de Porto Seguro, V, História geral do Brasil (São Paulo, s.d., págs. 93-95)), а також у замітці про подорож Гумбольдта, яка була опублікована в газеті «Gazeta de Lisboa» 13 травня 1800 року і послугувала мотивом для заборони.

254

Антоніу ді Араужу-і-Асеведу, перший граф да Барка (1754—1817) — португальський дипломат, політик, учений і письменник. Уважається засновником декількох художніх і наукових закладів, а також португальського суду в Ріо-де-Жанейро.

255

«Бразильський Плутон» (лат.). Назва книжки Вільгельма Людвига барона фон Ешвеге про надра та копалини Бразилії, див. примітку в розділі 2.

256

Великим хрестом Імперського Ордена Троянди нагородили 31 березня 1855 року барона фон Гумбольдта, який тоді саме представив урядові спогади про північні кордони імперії. — Прим. авт.

Barao do Rio Branco, Efemérides Brasileiras (Rio de Janeiro, 1946), p. 184.

257

Julius Löwenberg, «Alexander von Humboldt. Sein Reiseleben in Amerika und Asien», Alexander von Humboldt. Eine Wissenschaftliche Biographie, bearbeited und herausgegeben von Karl Bruhns, I (Leipzig, 1872), p. 463.

258

Теодоро Фернандес Сампайу (1855—1937) — бразильський географ, історик, інженер і письменник.

259

P. Antônio Vieira, Obras Várias, I (Lisboa, 1856), p. 249.

260

«Ordens Régias», Revista do Arquivo Municipal, XXI (São Paulo, 1936), p. 114 e seg.

261

Артур ді Са-і-Менезіс (?—1709) — губернатор Ріо-де-Жанейро під час відкриття золотих копалень, забезпечував постачання золота та срібла португальській короні.

262

«Cartas de Artur de Sá e Meneses a el-Rei...», Revista do Instituto Histórico e Geográfico de São Paulo, XVIII (São Paulo, 1913), p. 354.

263

Антоніо Паіс ді Санді (1621—1695) — португальський колоніальний чиновник, учасник збройних походів Реставрації, постачальник зброї для Корони, губернатор Португальської Індії (1666—1678) і член Тимчасової правлячої Ради Індії у 1678 році. У 1692—1694 роках — очільник губернаторства Ріо-де-Жанейро. Командор Томарського Ордену.

264

«Relatório do Governador Antônio Pais de Sande...», Anais da Biblioteca do Rio de Janeiro, XXXIX (Rio de Janeiro, 1921), p. 199.

265

Фелікс де Асара (1742—1821) — іспанський мандрівник і натураліст, бригадний генерал. Доклав зусиль до розмежування іспанських і португальських колоній шляхом встановлення кордонів. Опублікував кілька робіт із зоології, що вважаються класичними.

266

D. Félix de Azara, Viajes por la América del Sur (Montevideo, 1850), p. 210.

267

Жан де Лае (1593—1649) — французький історик і етнограф.

268

Діти португальців, що народились і з перших днів мешкають у цих землях, знають її [мову тупі], неначе свою рідну, особливо у губернаторстві Сан-Вісенте (фр.).

Jean de Laet, Histoire du Nouveau Monde ou Description des Indes Occidentales (Leide, 1640), p. 478.

269

Inventários e Testamentos, X (São Paulo, 1921), p. 328.

270

Домінґус Жоржі Велью — бандейрант, португальський найманець і польовий командир. Разом із двома іншими військовими з’єднаннями захопив і знищив «республіку Пальмарес».

271

«Республіка Пальмарес» — унікальне утворення, що виникло від 1630 до 1697 року в Бразилії — незалежні громади рабів-утікачів, які вільно мешкали разом з індіанцями у пальмових лісах, обробляли землю, що перебувала у суспільній власності, та відбивали напади колоніальної влади.

272

«Carta do bispo de Pernambuco...» Ernesto Ennes, As Geurras dos Palmares, I (São Paulo), p. 353.

273

Бартоломеу Буено молодший (1585—1638) — бандейрант, один із представників португальських переселенців роду Буено, бразилець у першому поколінні, мисливець на індіанців. Володів фермою у районі Парнаіба.

274

Педру Такеш де Алмейда Паїш Лімі (1714—1777) — військовий, інтелектуал, фахівець із генеалогії та бразильський історик. Відповідав за золотовидобування, безпеку та стягування податків у провінції Гояс. Залишив кілька робіт з історії колоніальної Бразилії.

275

Франсішку Піреш Рібейру (1656—1726) — один із піонерів-колоністів Сан-Паулу, бандейрант, дослідник внутрішніх районів Бразилії, шукач срібла та мисливець за рабами, мав прізвисько «Сертаніста» (мешканець Сертану).

276

«Sumário dos Senhores Generais que têm governado a Cäpitania», Ms. da Biblioteca Nacional do Rio de Janeiro, 1-7, 4, 10.

277

Антоніу ді Албукеркі Коєлью ді Карвалью (1655—1725) — губернатор Мараньяну та Ріо-де-Жанейро на початку XVIII ст. Воював з французами за переділ кордонів.

278

Белхіор ді Понтеш (1644—1719) — місіонер-єзуїт, що відіграв значну роль у колонізації внутрішніх районів Бразилії, заснував школу свого імені.

279

P. Manuel da Fonseca, Vida do Venerável Padre Bechior de Pontes (São Paulo, s.d.), p. 22.

280

Отець Мануел да Фонсека (1703—1772) — місіонер-єзуїт, який у 1752 р. опублікував біографію Белхіора ді Понтеша.

281

Антуан Еркюль Ромуальд Флоранс (1804—1879) — франко-бра­зильський художник, натураліст і винахідник, зокрема, відкрив процес фотографування. Брав участь у трирічній експедиції Г. Лангсдорфа у басейні Амазонки як художник і дослідник.

282

Георг Генрих Лангсдорф (1774—1852) — російський дослідник, натураліст і етнограф, академік Петербурзької Академії наук. У 1812 році був призначений російським консулом у Ріо-де-Жанейро. У 1821—1828 роках очолював російську експедицію у внутрішні райони Бразилії, вивчав природу та життя корінного населення, ботаніку та зоологію.

283

Hércules Florence, «Expedição Langsdorff», Revista do Instituto Histórico e Georráfico Brasileiro, XXXVIII, 2.a parte (Rio de Janeiro, 1878), p. 284.

284

Рікарду Гумбелтон Даунт (1894—1977) — відомий бразильський юрист, експерт-криміналіст, адвокат, історик і письменник.

285

Ricardo Gumbleton Daunt, «Reminiscências do Distrito de Campinas », Almanaque Literário de S.Paulo para 1879 (São Paulo, 1878), p. 189.

286

Франсішку ді Ассіш Вієйра Буено (1816—1908) — бразильський історик і письменник.

287

Francisco de Assis Viera Bueno, Autobiografia (Campinas, 1899), p. 16; José Jacinto Ribeiro, Cronologia Paulista, II, 2a parte (São Paulo, 1904), p. 755 e seg.

288

Тордесільяська угода — міжнародний договір між Іспанією та Португалією (1494) підписаний у м. Тордесільяс (Вальядолід), який розділяв усі «нововідкриті» землі між двома країнами меридіаном, що проходить за 370 ліг на захід від Островів Зеленого Мису, розташованих біля західного узбережжя Африки. Лінія розділу була перенесена на 270 ліг на захід порівняно зі встановленою роком раніше буллою папи Олександра VI і проведена посередині між португальськими на той час Островами Зеленого Мису й островами Вест-Індії, відкритими Христофором Колумбом під час першої подорожі, на які претендувала Іспанія.

289

Ричард Генрі Тоуні (1880—1962) — британський економічний історик, християнський соціаліст, лейборист, прибічник фабіанства.

290

R. H. Tawney, Religion and the Rise of Capitalism (London, 1936), p. 72.

291

Франсішку Жозе ді Ласерда-і-Алмейда (1753—1798) — один з найвидатніших дослідників і мандрівників XVIII ст., доктор математики Університету Коїмбри, член Королівської Академії Лісабона, офіцер Королівського флоту, капітан фрегата, губернатор провінції Замбезія у Мозамбіку, організатор і учасник однієї з перших наукових експедицій уздовж Африканського континенту.

292

Карл Ґеорґ Єдуард Фридерічі (1866—1947) — прусський офіцер, військовий аташе Німеччини у Вашингтоні. Після закінчення військової служби вивчав географію та історію, здобув ступінь доктора філософії, відомий своїми дослідженнями з етнології та колоніальної історії.

293

Georg Friederici, Der Charakter der Entdeckung und Eroberung Amerikas durch die Europäer, II (Stuttgart, 1936), p. 220.

294

Жуліу ді Мешкіта Філью (1892—1989) — бразильський журналіст, власник часопису «O Estado de S. Paulo», політичний діяч, один із засновників Демократичної партії.

295

Енріке Мореплавець (1394—1460) — португальський інфант, син короля Жуана I, організатор багатьох морських експедицій вздовж африканського узбережжя, учасник захоплення Сеути. У португальському м. Сагріш заснував навігаційну школу, де викладали найкращі математики та картографи.

Júlio de Mesquita Filho, Ensaios Sul-Americanos (São Paulo, 1946), p. 139 e seg.

296

Андре Зігфрид (1875—1959) — французький географ та історик, піонер електоральної соціології, журналіст, письменник-публіцист, відомий своїми коментарями до американської, канадської та британської політики.

297

Альфред Рюль (1882—1935) — німецький геолог, географ, океанолог, історик, фахівець з суспільних наук.

298

Alfred Rühl, «Die Wirtschaftpsychologie des Spaniers», Zeitschift der Gesellschaft für Erdkunde (Berlin, 1922), p. 95.

299

Анрі Сее (1864—1936) — французький історик, досліджував взаємозв’язок економічних, політичних і соціальних чинників у історії.

300

Побоюються вести торгівлю з португальцями, оскільки не довіряють їм; та якщо португальці не викликають довіри, то вони будуть ненадійними для всіх націй; проте голландці успішно ведуть торгівлю з португальцями, а також англійці мають із ними різноманітні й напрочуд дивовижно вигідні оборудки; тож це провина французів, що вони не можуть встановити на справедливих засадах надійні торговельні зв’язки з Португалією (фр.).

Enrique Sée, Nota sobre el Comercio Franco-Portugués en el Siglo XVIII (Madrid, 1930), p. 5.

301

E. Sée, op.cit., p. 4.

302

Benedetto Croce, La Spagna nella Vita Italiana durante la Rinascenza (Bari, 1941), p. 27.

303

Мається на увазі «Життєпис Гусмана із Альфараче, спостерігача життя людського» іспанського письменника Матео Алемана, один із перших зразків шахрайського роману.

304

Mateo Alemán «Guzmán de Alfarache», La Novela Picaresca Española (Madrid, 1943), p. 168 e seg.

305

Педру ді Сантарен — португальський юрист і дипломат XVI ст. За часів правління короля Мануеля I був консулом і торговельним представником Португалії у Флоренції, Пізі та Ліворно.

306

Ріхард Еренберґ (1857—1921) — німецький історик економіки та господарства, професор, засновник «Інституту точних економічних досліджень» (1909). Найвідоміша серед численних праць «Епоха Фуґґерів» (1897) — дослідження торгово-економічних відносин і капіталу в Німеччині XV—XVI ст.

307

Фуґґери — найбільший (нарівні з Вельзерами) купецький і банкірський дім Німеччини у XV—XVII ст., який діяв на території всієї Європи та за її межами.

308

Dr. Richard Ehrenberg, Das Zeitalter der Fuggers (Jena, 1896), I, págs. 359-360. R.W. Tawney, op. cit., p. 80

Також на сторінці 80 вищезгаданої праці Р.Г. Тоуні (R.H. Tawney, Religion and the Rise of Capitalism) сказано, що іспанські купці були «класом без зайвої схильності до докорів сумління», однак їхня шаноб­ливість до церковної влади змушувала їх доправляти своїх духівників до Парижа, аби проконсультуватись у вчених-теологів з університету стосовно того, чи не суперечать ті чи ті спекуляції канонічним законам. Лихварська практика вже була звичною для давньоіспанських ярмарків, однак найбільшого розквіту досягла за часів правління Карла V і його наступників, набуваючи такої форми, яка «важко приживалася в інших країнах», як зазначає історик сучасності. Franz Linder, «Das Spanischemarktkunde und Borsenwesen». Ibero-Amerikanisches Archiv, III (Berlin, 1929), p. 18. — Прим. авт.

309

Diogo do Couto, op. cit., pp. 105, 192 e 212.

310

Francisco Rodrigues Lobo, Corte na Aldeia (1.a ed., 1619) (Lisboa, 1945), p. 136 e seg.

311

Padre Antônio Vieira, Sermoens, 1.a parte (Lisboa, 1679), fl.41.

312

Генрих Фридрих Карл фон Штайн (1757—1831) — прусський державний і політичний діяч, який відмінив кріпосне право у країні та впровадив низку важливих реформ, які забезпечили економічне зростання та соціальну стабільність Пруссії після війн з Наполеоном. Після відставки займався історичними дослідженнями. Заснував «Monumenta Germaniae Historica» — німецький інститут досліджень середньовіччя.

313

Св. Ігнасіо де Лойола (1491—1556) — католицький святий, заснов­ник Товариства Ісуса (Ордену єзуїтів).

314

Бальтасар Ґрасіан-і-Моралес (1601—1658) — іспанський прозаїк, філософ, теоретик літератури, єзуїт. Один з найвідоміших представників літератури бароко.

315

Baltazar Gracián, «Criticón», Obras Completas (Madrid, 1944), p. 435.

316

...які існують між їхніми рухами та пом’якшують їхній вплив (лат.).

317

F.Stuart Chapin, Cultural Change (New York, 1928), p. 261.

318

Knight Dunlap, Civilised Life. The Principles and Applications of Social Psychology (Baltimore, 1935), p. 189.

319

Margaret Mead, Ruth Shoule Cavan, John Dollard and Eleanor Wembridge «The Adolescent World. Culture and Personality», The American Journal of Sociology, July, 1936, p. 84 e seg.

320

«Втрата матері в дитинстві, — як ідеться далі, — фундаментальна подія в житті, одна з таких, що змінюють людину, навіть якщо вона не усвідомлює втрати. Від цього дня вже було вирішено, що Набуку належатиме до сильної родини тих, хто всього досягає сам, хто прагне полишити тісний затишок дому й шукає прихистку в широкій пустелі світу, на відміну від тих, хто завдяки материнській турботі набуває потяг до рідної домівки. Як розповідає нам Епіктет, Геракл не переймався через те, що залишає дітей сиротами, оскільки знав, що у світі не буває сиріт». — Прим. авт.

Joaquim Nabuco, op.cit., I, p. 5.

321

Семюел Джонсон (1709—1784) — англійський письменник, поет, есеїст, мораліст, літературознавець, біограф, редактор, лексикограф. Багато років працював учителем. Автор коментарів до Тори та словника англійської мови Джонсона.

322

Джеймс Босвелл (1740—1795) — шотландський письменник, юрист, мемуарист. Друг і біограф Семюела Джонсона, його прізвище в англійській мові стало синонімом слова «біограф».

323

Max Weber, op. cit., II, p. 795 e seg.

324

Вираз належить письменникові Рібейру Коуту і з’являється у листі до Альфонсу Рейєша, тому і був включений до його публікації «Монтерей». Здавалося зайвим повторювати те, що уже зрозуміло з підтексту, тобто що слово «сердечний» у цьому випадку повинне розумітися у своєму точному та строго етимологічному значенні, а не як воно зовсім по-іншому тлумачиться у нещодавній праці пана Касьяну Рікарду, який, розповідаючи про люб’язну людину, пише про світські раути та «сердечні вітання», якими закінчуються або починаються «як дружні, так і гнівні лиси», і протиставляє такому розумінню сердечності «головну рису» бразильців, якою він уважає доброту й навіть певну «техніку доброзичливості»: «доброта більш всеосяжна, більш політична, більш тямуща». Це роз’яснення робиться, щоб виразніше підкреслити різницю, насправді суттєву, між ідеями, висунутими у творі, на який посилаємося, та поглядами, яких дотримується автор цієї книжки. Досить сказати, що виразом «сердечність» тут навмисно відкидаються будь-які етичні погляди та апологетичні наміри, до яких, схоже, схиляється Касьяну Рікарду, коли віддає перевагу мові про «доброту» та «добру людину». Також варто наголосити, що така сердечність, з одного боку, далека від будь-якого соціального формалізму та соціальних умовностей, з другого ж — не охоплює винятково й обов’язково позитивні почуття та злагоду. Ворожнеча прекрасно може бути такою ж сердечною, як і приязнь, оскільки обидві народжуються у серці і йдуть, отже, від особистого, від рідного, від приватного. Послуговуючись сучасним соціологічним терміном, можна сказати, що вони належать до «первинних груп», які, згідно зі спостереженнями автора концепції, об’єднує «не лише гармонія та любов». Дружба, коли виходить за рамки, обмежені особистими або інтимними почуттями, перетворюється максимум на доброзичливість, хоча це неточне визначення потребує більш розширеного тлумачення. Так само й ворожнечу, якщо вона є політичною, чи соціально обумовленою, а не сердечною, слід точніше називати неприязню. Розмежування між ворожнечею та неприязню чітко формулює Карл Шмітт, звертаючись до латинського лексикону: «Hostis is est cum quo publice bellum habemus […] in quo ab inimico differt, qui est is quocum habemus privata odia…» (Супротивник — це той, з ким ми публічно ведемо війну [...] він відрізняється від ворога, до якого ми відчуваємо особисту ненависть (лат.)). Carl Schmitt, Der Begriff des Politischen, Hamburg, s.d. [1933], p. 11, nota. — Прим. авт.

325

Friedrich Nietzsche, Werke, Alfred Kröner Verlag, IV (Leipzig, s.d.), p. 65.

326

Подібну схильність до зменшувальних форм помітили й фолькло­ристи, граматики та діалектологи на іспаномовних землях, особливо в Америці, і навіть у деяких регіонах Іспанії (Андалузія, Саламанка, Арагон тощо). Амадо Алонсо слушно звертає увагу на те, що численні свідчення, які подібні, але властиві якнайбільш різним зонам, стають на заваді намірові пояснити зловживання зменшувальними формами як особливу рису кожної з них. Отже, залишається визнати, що таке зловживання — радше регіональна риса, притаманна мовленню регіонів, а не загальна. І оскільки більш явний контраст спостерігається радше у сільських місцевостях, аніж у містах, то загалом димінутив є рисою сільських говірок. «Величезна кількість цих форм, — пише Алонсо, — розкриває культурний характер, соціально сформовану модель поведінки в неофіційних відносинах, а саме — постійний вияв дружнього тону мовця та його запит на взаємність. Сільські та діалектні середовища, які створили та культивують такі соціальні моделі спілкування, зазвичай протиставляють себе більш дисциплінованим типам міжособистісних стосунків у містах або серед інтелігенції, оскільки вважають їх більш умовними й менш щирими й експресивними, ніж свої» (Amado Alonso «Nocion, Emoción, Acción y Fantasia en los Diminutivos», Volkstum und Kultur der Romanen, VIII, l.º (Hamburg, 1935), págs.117-18). У Бразилії, де ця риса залишається навіть у середовищах, куди найбільше проникає прогресивна урбанізація, її наявність може означати пам’ять або виживання серед стількох інших стилів людського співіснування, сформованих середовищем сільським і патріархальним, відбиток якого досі не згладився сучасним космополітизмом. Можна сказати, що це яскрава риса тієї ж сердечності, незалежно від або ж і всупереч правилам міської цивілізації, які невипадково називають правилами людяності та ввічливості. Спробу вивчення впливу схожих психологічних мотивів на наші синтаксичні форми можна знайти у Жоана Рібейру. (Joao Ribeiro, Língua Nacional (São Paulo, 1933), p. 11.) — Прим. авт.

Amado Alonso «Nocion, Emoción, Acción y Fantasia en los Diminutivos », Volkstum und Kultur der Romanen, VIII, l.º (Hamburg, 1935), págs. 117-18.; Joao Ribeiro, Língua Nacional (São Paulo, 1933), p. 11.

327

Фердинанд Тьонніс (1855—1936) — німецький соціолог, заснов­ник «формальної соціології», один із засновників професійної соціології у Німеччині.

328

Інакше кажучи, це категорії: 1) спорідненості; 2) сусідства; 3) дружби. — Прим. авт.

329

André Siegfried, Amérique Latine (Paris, 1934), p. 148.

330

Prof. Dr. Alfred Von Martin, «Kultur Soziologie des Mittelalters», Handwörterbuch der Soziologie (Stuttgart, 1931), p. 383.

331

Джон Генрі Ньюмен (1801—1890) — англіканський священник, який прийняв католицтво у 1845 році, пізніше зведений папою Львом XIII до сану кардинала. Важлива постать Оксфордського руху, який намагався повернути англіканську церкву до католицьких витоків. Залишив багато праць з розвитку християнської доктрини.

332

Вітал Марія Гоншалвез ді Олівейра (1844—1888) — священник-капуцин, 20-й єпископ Олінди.

333

Клеменс Венцель Лотар Меттерніх (1773—1859) — німецький і австрійський політичний діяч, князь, герцог Порталлу. Найвідоміший дипломат свого часу.

334

Fernão Cardim, Tratados da Terra e Gente do Brasil (Rio de Janeiro, 1925), p. 334.

335

Огюстен Франсуа де Сент-Ілер (1779—1853) — французький мандрівник і ботанік. Після бразильських експедицій написав багато наукових праць.

336

Auguste de Saint-Hilaire, Voyage au Rio Grande do Sul (Orléans, 1887), p. 587.

337

Даніел Періш Кіддер (1815—1891) — американський пастор методистської церкви.

338

Reverendo Daniel P. Kidder, Sketches of Residence and Travels in Brazil, I (London, 1845), p. 157.

339

Thomas Ewbank, Life in Brazil or a Journal of a Visit to the land of the Cocoa and the Palm (New York, 1856), p. 239.

340

Мета того, хто діє (лат.).

341

Мета самої дії (лат.).

342

Поняття покликання (Beruf, або calling) ретельно проаналізоване Максом Вебером у його досить відомій праці про протестантську етику та дух капіталізму. Можна з обережністю обійти тенденції, до яких схиляється великий соціолог, щоб у поясненні певних явищ виразно підкреслити значення суто моральних та інтелектуальних чинників, не звертаючи увагу на інші фактори, можливо, навіть більш вирішальні, наприклад економічні. У цьому випадку «протестантський дух» впливав на формування капіталістичної ментальності всупереч економічним рухам, наслідки чого спостерігаються, зокрема, у північних країнах, де мало успіх протестантське віросповідання, головно кальвінізм. У такому сенсі виглядають логічними деякі обмеження, які такими істориками, як Брентано і Тоуні, були протиставлені основній тезі праці М. Вебера, цитованої вище. Утім, ці обмеження не спростовують того твердження, що протестантські народи стали носіями трудової етики, яка особливо відрізняється від тієї, що сформувалась у переважно католицьких державах. Там, як помітив Вебер, слова на позначення професійної діяльності позбавлені чітко релігійних відповідних конотацій, за винятком германських мов. Отже, у португальських перекладах Біблії концепт «праці» постає етично знебарвленим, тоді як у протестантських версіях використовуються слова «Beruf» та «calling». І лише у випадках, де треба експресивно виразити ідею заклику до вічного спасіння, як, до прикладу, у Першому посланні Коринтянам, VII:20, у португальських версіях з’являється термін «покликання», семантично еквівалентний до Beruf та calling у своєму початковому значенні. У випадку з протестантами така умова добре відображає пуританську мораль, чудово пояснену Тоуні, згідно з якою праця — не просто щось нав’язане природою або Господня кара, а передусім вид аскетизму, «більш суворого, ніж у будь-якого жебракуючого ордену, діяльність, дана волею Господньою, якою ми повинні займатися не в самотності, але вірно й належно виконуючи свої світські обов’язки». «Йдеться не лише про економічні засоби, які можна полишити, тільки-но фізичні потреби будуть задоволені. Мова йде про духовну мету, яка одна дарує здоров’я душі, і моральний обов’язок — це працювати на неї, навіть коли вона припиняє бути матеріальною потребою». Справжній християнин повинен присвятити себе колові своїх справ і уникати будь-якого неробства, тому що той, хто марнує час, нехтує власною душею. Він повинен надавати перевагу заняттю перед спогляданням, яке є виявом поблажливості до самого себе. Виправдань для припинення праці у багатого не більше, ніж у бідного, різниця лиш у тому, що він повинен своє багатство використати на користь суспільства. Жадібність небезпечна для душі, але ще більшу небезпеку несуть лінощі. Розкіш, вихваляння та необмежені розваги неприйнятні для поведінки справжнього християнина. Навіть надмірної прив’язаності до друзів і родичів почасти слід уникати, щоб у серці лишалося досить місця для святої любові до Бога. «Коротше кажучи, життя християнина має бути систематичним і організованим: продуктом залізної волі та чистого здорового глузду». — Прим. авт.

Cf. Max Weber, Die Protestantische Ethik und der Geist des Kapitalismus (Tübingen, 1934), p. 63 e segs.; також cf. R. H. Tawney, op. cit., págs. 242 e seg.

343

Карл Герман Конрад Бурмайстер (1807—1892) — німецький натураліст. Працював як географ, геолог, ботанік, орнітолог, морський біолог, ентомолог, теріолог, палеонтолог, метеоролог і опублікував понад 300 робіт.

344

Можливо, є перебільшенням твердження Макса Вебера про те, що мало в якій країні було більше graduates (випускників), ніж у Новій Англії в перші роки її існування. Принаймні якщо включати до цього числа тих власників дипломів, на яких чекала служба не духовного характеру. Що ж до адвокатів і власне суддів, достовірно відомо, що в Новій Англії, як і в усіх британських колоніях Північної Америки, попервах і майже до середини XVIII їхню роботу виконували люди без фахової освіти (див. James Truslow Adams, Provincial Society (New York, 1943), p. 14). Приблизно в 1754 році політичний престиж адвокатів лише починає встановлюватися, тоді ще попри значний спротив більш консервативних кіл, і досягає своєї кульмінації вже у передреволюційний період. З цього приводу див. Adams, op. cit., p. 313; Evarts Houtell Greene, The Revolution Generation (New York, 1943), p. 80. — Прим. авт.

James Truslow Adams, Provincial Society (New York, 1943), p. 14. J. T. Adams, op. cit., p. 313; Evarts Houtell Greene, The Revolution Generation (New York, 1943), p. 80

345

Чарльз А. Бірд, який наголошував на цьому у своїй, що стала класичною, праці, присвяченій економічній інтерпретації Конституції США, водночас зауважував, що ніхто з учасників Конвенту своїми особистими економічними інтересами не представляв дрібних землевласників і робітничий клас. — Прим. авт.

Charles A. Beard, op. cit., p. 189.

346

Воррен Гамаліел Гардинґ (1865—1923) — двадцять дев’ятий Президент США (1921—1923).

347

Герберт Кларк Гувер (1874—1964) — тридцять перший Президент США (1929—1933).

348

Спенсер Персиваль (1762—1812) — двадцять перший прем’єр-міністр Великої Британії (1809—1812).

349

Герберт Генрі Есквіт (1852—1928) — п’ятдесят другий прем’єр-міністр Великої Британії (1908—1916).

350

Zechariah Chafee, Jr., «The Law», Civilization in the United States, An Inquiry by Thirty Americans (New York, 1922), p. 53.

351

«Arte de furtar» («Мистецтво шахрайства») — книжка авторів

352

Огюст Конт (1798—1857) — французький філософ, родоначальник позитивізму, засновник соціології як самостійної науки.

353

Miguel Lemos e R. Teixeira Mendes, Bases de uma Constituição Política Ditatorial Federativa para a República Brasileira (Rio de Janeiro, 1934).

354

Хосе де ла Крус Порфіріо Діас Морі (1830—1915) — мексиканський державний і політичний діяч, президент країни у 1877—1880-му і 1884—1911 роках.

355

Бенжамін Констан Ботелью ді Магальяенс (1838—1891) — бразильський державний і політичний діяч. У 1889 році — один з організаторів повалення монархії у Бразилії, брав участь у написанні декрету, що проголосив країну республікою. У 1889—1891 роках — військовий міністр у тимчасовому республіканському уряді.

356

R. Teixeira Mendes, Benjamim Constant, Esboço de uma apreciação sintética da vida e da obra do Fundador de República Brasileira, I (Rio de Janeiro, 1913), p. 88.

357

R. Teixeira Mendes, op. cit., I, p. 87 e seg.

358

Арістід да Сілвейра Лобу (1838—1896) — адвокат, політик і журналіст, борець за республіканську Бразилію.

359

15 листопада 1889 року імператор Бразилії Дон Педру II був позбавлений влади військовими, а маршал Діодору ді Фонсека проголосив створення республіки — Сполучених Штатів Бразилії.

360

A. de Saint-Hilaire, op. cit., p. 581.

361

Альфред де Мюссе (1810—1857) — французький поет, драматург і прозаїк, один із видатних представників романтизму.

362

Хосе Ігнасіо Хавьєр де Еспронседа-і-Дельґадо (1808—1842) — іспанський поет епохи романтизму, вважається найвизначнішим представником байронізму в Іспанії.

363

Машаду ді Ассіс (1839—1908) — письменник і поет-романтик, один із класиків бразильської літератури, перекладач.

364

Жункейра Луїш Жозе Фрейре (1832—1855) — талановитий бразильський поет-романтик.

365

Плотін Александрійський (204/205—270) — античний філософ-ідеаліст, засновник неоплатонізму. «Плотін соромився, що у нього є тіло» (Життя Пл. 1.1) — початок опису життєвого шляху філософа його учнем Порфирієм. Людина почуває себе в’язнем власного тіла та матеріального світу, душа має відділитися від того тіла через свою спорідненість із вічними Ідеями, наше справжнє «я» повністю духовне — ось головні постулати цього вчення.

366

Бенжамін Франклін Раміз Ґальван (1846—1938) — лікар, учитель, філолог, письменник, біограф, оратор. Був вихователем останнього принца Імперії Бразилії до проголошення Республіки та вигнання королівської сім’ї.

367

«Constribuições para a Biografìa de D.Pedro II», Revista do Instituto Histórico e Geográfico Brasileiro, tomo especial (Rio de Janeiro, 1925), p. 119.

368

Gilberto Freyre, «A propósito de Dom Pedro II», Perfil de Euclides e outros perfis (Rio de Janeiro, 1944), p. 132.

369

Mário Pinto Serva, О enigma brasileiro (São Paulo, s.d.), pp. 12 e 57.

370

A. J. Todd, Theories of social progress (New York, 1934), p. 522 e seg.

371

Анрі-Бенжамен Констан де Ребек (1767—1830) — французько-швейцарський письменник, публіцист, політичний діяч часів Французької революції, бонапартизму та Реставрації.

372

З іншого боку, пильний спостерігач застерігає від, на його погляд, надмірного вживання слова «революція» в тих випадках, коли південноамериканський генерал зі своїм військом скидає президента і призначає себе — чи надовго? — на його місце. Відтак він пояснює, що часто-густо такі події повторюються регулярно й є складовими загального процесу — справді революційного — перетворення колоніальних територій на сучасні цивілізовані суспільства. — Прим. авт.

W. Mann, Volk und Kultur Lateinamerikas (Hamburg, 1927), p. 123.

373

Франсишку Жозе ді Олівейра Віана (1883—1951) — бразильський юрист, історик, соціолог, професор. Член Бразильської Академії літератури.

374

D. H. Lawrence, Studies in Classic American Literature (London, 1924), p. 88.

375

H. Handelmann, História do Brasil (Rio de Janeiro, 1931), p. 361.

376

Caio Prado Júnior, «Distribuição de Propriedade Fundiária no Estado de São Paulo», Geografia, I (São Paulo, 1935), p. 65.

377

C.F. Van Delden Laerne, Rapport sur la Culture du Café en Amérique, Asie et Afrique (La Haye, 1885), p. 254 e seg.

378

Жозе Мануел да Фонсека (1803—1870) — бразильський адвокат, журналіст і політик, землевласник, віце-президент провінції, сенатор Бразильської імперії.

379

Anais do Senado, IV (Rio de Janeiro, 1858 – Sessão de 26 de agosto), p. 253.

380

Автор має на увазі відміну рабства у Бразилії, декларовану «Золотим законом» регентші Ізабель від 13 травня 1888 р. Вважається, що цей закон підірвав політичні основи монархії і призвів до її падіння.

381

Жозе Лінш ду Регу Кавальканті (1901—1957) — бразильський письменник, один з класиків бразильської літератури. Найбільш відомий його напівавтобіографічний «Цикл цукрової тростини», за яким було знято кілька фільмів, що мали світовий успіх.

382

Мануель ді Олівейра Ліма (1867—1928) — бразильський письменник, критик, посол у низці країн, член-засновник Бразильської академії літератури, власник однієї з найбільших бібліотек у країні.

383

Oliveira Lima, Aspectos da História e da Cultura do Brasil (Lisboa, 1923), p. 78.

384

Alberto Torres, O Problema Nacional Brasileiro. Introdução a ùm Programa da Organização Nacional (Rio de Janeiro, 1914), p. 88.

385

Хосе Пабло Торквато Батльє-і-Ордоньєс (1856—1929) — уругвайський державний і політичний діяч, президент — реформатор країни у 1903—1907-му та 1911—1915 роках.

386

Томас Гоббс (1588—1679) — англійський філософ-матеріаліст, один із засновників теорії суспільного договору та теорії державного суверенітету. Відомий ідеями, які поширились у таких царинах, як етика, теологія, фізика, геометрія та історія.

387

Мануель Хосе де Росас-і-Лопес-де Осорніо (1792—1877) — аргентинський військовий і політичний діяч, генерал-капітан Буенос-Айреса, фактичний диктатор-каудільо аргентинської конфедерації до усунення та втечі у 1852 році.

388

Мануель Маріано Мельгарехо Валенсіа (1820—1871) — болівійський політичний діяч, президент країни у 1864—1871 роках. Період його правління вважається найтрагічнішою сторінкою історії країни.

389

Див. примітку в розділі 6.

390

Можливо, сучасне співвідношення між консерваторами і радикалами в Чилі — не більше, як просто тимчасове рішення у надзвичайній ситуації. Між іншим, варто зазначити, що реформи 1925 року мали два конкретних результати: знищення майже необмеженої влади поміщиків і адміністративної олігархії. — Прим. авт.

George McCutchen McBride, Chile: Land and Society (New York, 1936), p. 214-231 e passim.

391

Саме цим, безсумнівно, пояснюється перемога робочих мас на останніх виборах в Аргентині й Бразилії, хоча реакційні сили — представники старої влади — неодноразово розпалювали чвари в їхньому середовищі й користувалися з цього. Це були сили, що, своєю чергою, змогли заявити про себе без особливих перешкод, завдяки поштовху й умовам, що їх уможливили тоталітарні моделі влади в Європі. — Прим. авт.

392

Антоніу Франсішку ді Пауло ді Оланда Кавальканті (1797—1863) — бразильський військовий, землевласник і політик.

393

Lisandro Alvarado, «Los Delitos Políticos en la Historia de Venezuela», Revista Nacional de Cultura, 18 (Caracas, V. 1940), p. 4.

394

Дієґо Хосе Порталес Паласуелос (1793—1837) — чилійський політик, комерсант і міністр внутрішніх справ, одна з ключових постатей в організації політичного устрою країни.

395

Єремія Бентам (1748—1832) — англійський соціолог, юрист, один із теоретиків політичного лібералізму, засновник доктрини утилі­таризму.

396

Написані й уперше опубліковані в 1935 році, ці слова, здається, вже не відповідають сучасній реальності. Лишається гадати, що є причиною таких змін: раціональне й свідоме дотримування марксистських принципів чи той надзвичайно сентиментальний запал, з яким незліченна кількість наших комуністів сьогодні слідує за своїм вождем, «що ніколи не помиляється». — Прим. авт.