Коріння Бразилії

6. Нові часи

• Finis operantis

• Смисл поняття «бакалавризм»

• Чим можна пояснити успіх позитивістів

• Витоки демократії у Бразилії: непорозуміння

• Етос і Ерос. Наші романтики

• Візантійська любов до книжок

• Марево письменності

• Розчарування реальністю

Схильність до життя у суспільстві зовсім не є важливою ознакою колективізму. Тому ми не сприймаємо принцип організаційного надіндивідуалізму, а характер релігійного культу серед бразильців стає надзвичайно приземленим і суто людським. Дуже часто наша звичайна поведінка свідчить про надзвичайну прихильність до особистісних цінностей у рамках домашнього середовища. У подібній ситуації кожна людина зазвичай стверджується серед собі подібних, нехтуючи загальним законом у тих сферах, де цей закон суперечить емотивним симпатіям особистості, та звертаючи увагу лише на те, що відрізняє її від усіх інших, від усього світу.

Тож лише дуже рідко ми душею й тілом віддаємося чомусь, що належить зовнішньому світові. І робимо це лише тоді, коли втікаємо від правил, відступаючи просто, навдогад і без будь-якого контролю, в жодному разі не дотримуючись правил вільної ініціативи. Ми є очевидними супротивниками докучливої й монотонної діяльності, починаючи від художньої творчості й закінчуючи грубою ручною працею, де людина свідомо підкорюється відмінному від неї світові: індивідуальна особистість із великими труднощами виконує накази вимогливої та дисциплінуючої системи. Часто бразильці, які вважають себе інтелектуалами, з легкістю одночасно підживлюються положеннями найрізноманітніших доктрин і черпають із цілком протилежних і відмінних переконань, які нерідко суперечать одне одному. Достатньо, щоб і доктрини, й переконання вражали уяву яскравою оболонкою, тобто гарними словами й спокусливими аргументами. Суперечності, які можуть існувати між ними, здаються нашим інтелектуалам настільки нормальними, що деякі з них могли б навіть занепокоїтись і щиро обуритись, якби нам здалася протиприродною їхня здатність сприймати ці протилежні доктрини з однаковим захопленням. Мабуть, не буде перебільшенням сказати, що майже всім нашим видатним і талановитим людям хоча б незначною мірою, але притаманна ця властивість.

Ми не шукаємо в роботі власного задоволення. Її кульмінацією є ми самі, а не предмет творіння: тобто finis operantis[340], а не finis operis[341]. Професійна діяльність видається нам чистою випадковістю в житті людей на противагу іншим народам, у яких навіть слова, що позначають ці види діяльності, можуть набувати майже релігійного звучання[342].

Ще й сьогодні у Бразилії рідко можна зустріти лікарів, адвокатів, інженерів, журналістів, викладачів або службовців, які обмежуються винятково своєю професією. Ми постійно стикаємося з фактами, які спостерігав Бурмайстер[343] іще у перші роки після проголошення незалежності: «Тут ніхто не хоче слідувати природному курсові обраної кар’єри, навпаки, кожний прагне досягти високих і прибуткових посад якимись дивними стрибками. І нерідко їм це вдається... Лейтенант-прикордонник, — зазначає він далі, — несподівано стає майором або полковником армії, а потім подумуває повернутися до прикордонних військ уже в новому чині. Державний службовець докладає неймовірних зусиль аби влаштуватися на посаду інженера, а найталановитіший військовий інженер полишає свою кар’єру, аби обійняти посаду збирача податей на митниці. Морський офіцер мріє одягти форму командувача ескадри. Обіймати одночасно п’ять або шість посад і не робити нічого на жодній із них є цілком звичайним явищем».

Наші академії щороку випускають сотні нових бакалаврів, які у подальшому житті дуже рідко використовують практичні знання, отриманні під час навчання. До речі, загальна схильність до «вільних» професій, яку в попе­ред­ньому розділі ми намагалися пов’язати з нашим колоніальним і сільським вихованням та різким переходом від заміського середовища до життя в мегаполісах, не можна назвати винятково бразильським феноменом, як уважають деякі публіцисти. Мало знайдеться країн, настільки заражених «чумою освіти», як Сполучені Штати після Війни за незалежність. Престиж фахівців із вищою освітою в Новій Англії був очевидним, незважаючи на упередження пуритан проти законників, які прагнули поставити прості земні закони понад законів Бога[344]. А тим, хто звинувачує нас у тому, що ми є країною адвокатів, де тільки випускники правничих факультетів зазвичай обіймають найвищі посади та державні пости, можна було б зауважити, що й у цьому аспекті ми не унікальні: більшість членів Філадельфійської конвенції були адвокатами за професією[345]. І сьогодні адвокатами є половина членів місцевих законодавчих органів і Конгресу США. Адвокатами й генералами були всі президенти Сполучених Штатів за двома лише винятками в особі президентів Гардинґа[346] й Гувера[347]. Так само як і серед нас. Там цей факт критикують майже так часто, як і тут, згадуючи про яскравий контраст із Великою Британією, де протягом усього століття від Персиваля[348] до Есквіта[349] жодний адвокат не обіймав посаду прем’єр-міністра[350].

Однак нам у Бразилії не варто забувати, що якщо економічні й соціальні чинники (спільні для всіх американських країн) й повинні були посприяти престижеві «вільних» професій, то й у метрополії ці професії традиційно були так само престижними. Майже за всіх часів португальської історії ступінь бакалавра важив практично стільки ж, скільки рекомендація на найвищі державні посади. У XVII столітті, якщо вірити авторові «Arte de furtar»[351], понад ста студентам щороку таки вдавалося «одержати» диплом Університету Коїмбри, аби влаштуватися на державні посади, хоча вони ніколи навіть і не бували в Коїмбрі.

В усякому разі навіть у цьому хворобливому прагненні вищої освіти також виявляється наша схильність ставити понад усе окрему особистість як цінність саму по собі, вищою за всі інші обставини й можливості. Гідність і авторитет, які надає звання доктора, дозволяють індивідууму стримано й скромно йти по життю, а іноді може звільнити його від необхідності постійного полювання на матеріальні блага, яке поневолює й принижує особистість. Хоча за наших часів суспільне середовище вже не дозволяє стовідсотково мати це привілейоване становище і хоча авторитет бакалавра є передусім ностальгією за матеріальними благами, які сьогодні вже не так доступні, то правдою є й те, що більшість бразильців, здається, думає про цей статус трохи не так, як наші дідусі й бабусі. Тут треба підкреслити, що витоки спокусливості «вільних» професій тісно пов’язані з нашою майже всепоглинальною любов’ю до особистісних цінностей. Цим пояснюється стійка популярність таких професій і сьогодні, попри те що їхня матеріальна спокусливість помітно знизилася. До речі, по-іншому не можна пояснити жадання отримання надійного доходу, що надає безпеку й стабільність, вимагаючи від індивідуума водночас мінімум особистих зусиль, старанності й покірності, як це часто відбувається на певних державних посадах.

Неприхована любов до усталених форм і місцевих законів, які вибудовують комплексну й складну реальність у рамках наших бажань, — ось найукоріненіша й найбільш значуща риса бразильського характеру. Подібні розумові конструкції забезпечують уяві той самий спокій і гармонію, які можна порівняти з реакцією танцівника на правильний і розмірений музичний ритм. Престиж написаного слова, лапідарної фрази, непохитної думки, страх чогось невизначеного, непевного, плинного, котре примушує до співпраці, до зусиль і, зрештою, до певної залежності й навіть зречення особистості, — це визначальні чинники нашого духовного формування. Усе, що передбачає будь-яку наполегливу й виснажливу розумову працю, чіткі, яскраві, окреслені думки, які сприяють певному заспокоєнню розуму, на наш погляд, становлять саму сутність мудрості.

Цілком зрозумілим виглядає успіх позитивізму серед нас і серед інших близьких нам за духом народів, як, наприк­лад, у Чилі й Мексиці, саме завдяки цьому спокою, який дозволяє розумові сприймати непорушні й імперативні постулати системи Конта[352]. Для прибічників цієї системи її велич і значущість пояснюються саме її здатністю протистояти плинності й рухливості життя. Надзвичайно повчальною є та впевненість, з якою ці люди борються до остаточної перемоги нових ідей. Зрештою, світ обов’язково прийме їх тільки тому, що вони раціональні, що їхня довершеність не може бути поставлена під сумнів і буде сприйнята всіма людьми доброї волі та зі здоровим глуздом. Ніщо не зможе затримати й тим паче скасувати невідворотне поширення нового світогляду, якого прагне сукупність людських потреб. Усіх наукових та інтелектуальних здобутків, яких Творець заповів людству, вистачило б, аби задовольнити подібні потреби у будь-який час і у будь-якій країні. І наша історія, наша традиція були відтворені відповідно до цих непохитних принципів.

Дійсно, у своїх політичних конструкціях позитивісти наїв­но намагалися поважати наш «споконвічний стан», наш власний характер, наше надзвичайне минуле. Так, наприклад, у документі, датованому 102-м Гомера, тобто коли республіка існувала лише два місяці, міститься пропозиція про розподіл країни на два типи штатів: «Бразильські Західні Штати, які представляють собою системну конфедерацію та є результатом поєднання європейців з африканцями та з корінними американцями», та «Бразильські Американські Штати, які представляють собою фактично утворену конфедерацію, яку становлять умовно-однорідні етнічні спільноти, розкидані територією всієї республіки. Їхня федерація повин­на обмежуватися підтримкою дружніх відносин, які сьогодні визнані як обов’язок для відмінних, але союзницьких націй, з одного боку, а з іншого боку, гарантувати їм захист федерального уряду в разі будь-якої агресії тощо»[353].

А може, основа цієї віри у дивовижну силу ідей ґрунтується на таємному побоюванні нашої реальності? У Бразилії позитивісти, хоч би як це видавалось парадоксальним, завжди були нігілістами. Можна сказати, що вони не були позитивними в жодному зі значень, які цьому слову надавав Огюст Конт у своїй роботі «Дух позитивної філософії». Вони були одурманені впертою вірою в істину своїх принципів і переконані в тому, що майбутнє судитиме їх та їхніх сучасників за те ставлення, якого вони, індивідуально та колективно, дотримувалися щодо зазначених принципів. Вони захищали ці переконання перед рештою мешканців країни зі своїх затишних кабінетів, бо були вони всі великими любителями читати. А всі інші зрештою неминуче (прикметник, який з надзвичайною наполегливістю вони використовують у своїх творах) прийдуть до них, приймуть їхнє вчення, сприймуть їхні істини. У певний момент вони сформували аристократію бразильської думки, нашу інтелігенцію. Вони були улюб­леними радниками деяких правителів і відігравали ту ж саму роль, що й відомі вчені, якими любив оточувати себе диктатор Порфіріо Діас[354].

Але їхній глибоко заперечливий інстинкт постійно забороняв їм наділяти наші державні справи яким-небудь конструктивним, позитивним духом. Ті чесноти, які вони обстоювали — чесність, щирість, особиста незацікавленість, — не були тією силою, за допомогою якою можна було б боротися з політиками, більш активними й менш совісними. Відомо, що Бенжамін Констан Ботелью ді Магальяенс[355], якого часто називають засновником бразильської республіки, ніколи не брав участі у голосуванні, за винятком останнього року існування монархії. І те лише тому, що хотів допомогти другові сім’ї, раднику муніципалітету міста Андраде Пінту, який висунув свою кандидатуру на посаду сенатора. Він постійно казав, що його нудить від нашої політики[356]. В одній з найінтимніших розповідей про його власну поведінку напередодні проголошення нового політичного режиму наближена до нього особа зізналася, що в ті часи він навіть газет не міг читати, таку відразу викликала в нього наша політика. І далі цей свідок зазначає: «Йому було байдуже, хто буде правити — Педру чи Мартінью, ліберал чи консерватор. На його думку, всі вони ні на що не годилися. А я часто дивувався цією байдужістю чи незацікавленістю Бенжаміна нашим політичним життям, яке зазвичай так приваблює кожного більш-менш освіченого бразильця. Я намагався пояснити цей дивний факт, запевнюючи самого себе, що його дух був настільки високим, що він не переймався такими мізерними й незначущими речами, та й часу на них не мав, бо витрачав його майже до останку на серйозне вивчення математики, якому він завжди віддавався з великим захопленням і пристрасністю»[357].

Але позитивісти були лише найхарактернішими зразками тієї нової людської раси, яка швидко почала створюватися в нашій країні незабаром після її оформлення як такої. З усіх форм втечі від реальності магічна віра в силу ідей здавалася нам найгіднішою у непрості часи політичного й суспільного отроцтва нашої країни. Ми принесли з чужих земель складну й завершену систему правил, не знаючи, наскільки вона підійде до умов життя в Бразилії, й не роздумуючи над змінами, до яких ці умови можуть привести. У дійсності ж безособова ідеологія демократичного лібералізму ніколи не прижилася серед нас. Ми по-справжньому засвоїли ці принципи лише в тому, в чому вони збігалися з чистим і простим запереченням неугодної нам форми влади, підтверджуючи наше інстинктивне побоювання ієрархії та дозволяючи спілкуватись із владою на рівних. Демократія у Бразилії завжди була жалюгідним непорозумінням. Напівфеодальна сільська аристократія завезла й за можливості намагалася пристосувати її до своїх прав або привілеїв, тих самих привілеїв, які у Старому Світі були предметом боротьби буржуазії з аристократією. Отже, їм вдалося пристосувати до традиційної ситуації, принаймні як фасад або зовнішню декорацію, кілька гасел, які здавалися найслушнішими для тієї епохи та які постійно лунали в книжках і промовах.

Цікаво зазначити, що в Бразилії вочевидь реформаторські рухи майже завжди розвивались у напрямку з верху до низу. Якщо можна так сказати, вони надихались як розумом, так і серцем. Ми отримали незалежність і здобутки лібералізму як результат політичної еволюції країни майже випадково. Велика частина народу сприйняла їх з незадоволенням, ба навіть вороже. Вони не були логічним наслідком духовної й емоційної прихильності або повністю доспілої й чітко визначеної концепції життя. Носії нових ідей часто забували про те, що форми суспільного життя не диктуються чиїмось персональними судження та їх не можна впроваджувати або скасовувати певними постановами. Широко відомий лист Арістіда Лобу[358] про події 15 листопада[359] є яскравим свідченням того, наскільки неочікуваним для всіх нас, усупереч зухвалій пропаганді та популярності серед студентів, було втілення республіканської ідеї. «Наразі, — казав авторитетний лідер нового режиму, — наразі уряд є суто військовим і надалі він повинен бути таким. Це їхня, винятково їхня заслуга, бо цивільне населення майже не брало участь у процесі. Народ спостерігав за усім цим, немов череда худоби, вражена, здивована, не розуміючи, що це все означало».

Ліберальні бродіння напередодні проголошення незалежності поширилися лише з-поміж екзальтованої меншості населення. Їхній відголос у народі був досить обмеженим, безсумнівно, набагато обмеженішим, ніж це намагаються довести автори наших підручників з історії країни. Сент-Ілер, який за тих часів занотовував свої враження від подорожі внутрішніми районами Бразилії, зазначає, що в Ріо-де-Жанейро до 12 січня за ліберальні ідеї агітували винятково європейці, а у провінції ініціаторами революції були деякі багаті родини, в руках яких була зосереджена влада. «Народні маси, — писав він, — були байдужі до всього цього. Здавалося, вони ставили перед собою те ж саме запитання, що й віслюк з байки: чи повинен я все життя тягнути в’ючне сідло?»[360]

У перший раз серйозна загроза над споконвічними колоніальними порядками у нашій країні нависла внаслідок подій, які супроводжували вимушений приїзд португальської королівської сім’ї до Бразилії у 1808 році. Зростаючий космополітизм деяких міських центрів не становив безпосередньої й неминучої загрози верховенству сільськогосподарських баронів, верховенству, яке спиралося на традиції та підтримку суспільної думки. Але цей процес дійсно відкрив шлях до нових обріїв і для нових амбіцій, які з часом почнуть руйнувати звичний перебіг сільського життя з його старовинними радощами й традиціями. Захоплені зненацька правилами іншого трибу життя, насамперед після проголошення незалежності та кризи регентства, багато людей не змогли погодитися з усіма змінами, що сталися в країні. Від тих саме часів стає очевидною відстань між «свідомими» елементами та широкими масами бразильського населення, та сама відстань, яка яскраво виявилася пізніше, в усі найзначніші й вирішальніші моменти національної історії. У книжках, у пресі, у промовах реальність неминуче починає супроводжуватися такими епітетами, як складна й сумна. Перехід від життя в оточенні елементарних природних речей до більш регульованого й абстрактного існування в містах повинен був породити серед нашого народу всепоглинальну внутрішню кризу. Найкращі й надзвичайно чутливі люди почали відверто ненавидіти це життя, або ж «довічну тюрму», використовуючи тогочасні метафори. Наш романтизм — навіть копіюючи Байрона, Мюссе[361], Еспронседу[362] і створюючи умовний індіанізм, витоки якого майже з усіма найменшими дрібницями були запозичені в Шатобріана та Купера, навіть перебираючи дзвінке слово Гюґо для своїх романтичних строф, — тільки в деяких окремих випадках був штучним і нещирим.

Як і в будь-якій іншій країні, бразильські романтики силкувалися позбавитися класичних умовностей і заскнілості, тобто всього того, що намагалося перетворити нашу тропічну природу на жалюгідну й смішну карикатуру пейзажів Аркадії. Зосереджуючись на особистості — на її інстинктах й інтуїції, романтизм міг би відігравати набагато помітнішу роль, і певною мірою він її відігравав. Для цього йому не потрібно було занурюватись у темні глибини існування, достатньо було обмежитися своєю щирістю та прямодушністю. Відверто кажучи, він не привніс нам нічого по-справжньому нового: песимізм, любовні страждання, ба навіть слізлива сентиментальність, притаманні романтизму, — ось, по суті, головні риси ліричної традиції нашої метрополії. Нас не може не турбувати це чіпляння до жіночої, екстатичної й флегматичної сентиментальності у той час, коли після нещодавнього проголошення незалежної держави ми мусили б зосередити всі наші зусилля на протистоянні нігілістичним проявам.

Нас не повинні вводити в оману його зовнішні ознаки, які змушують побачити у депресивних і екзальтованих напрямах романтичної літератури дещо набагато важливіше, ніж перебільшене зображення реалій бразильського життя, незважаючи на незмінну щирість його типових представників. Дозволяючи створити новий світ поза вже наявним, любов до словесності дуже швидко сприяє створенню зручного притулку, де можна втекти від жахливої реальності нашого щоденного буття. Романтизм не мав здорової та дієвої відповіді на цю реальність, не намагався виправити її чи подолати її вади. Він лише забував про неї або ненавидів її, породжуючи поспішні й передчасні розчарування й ілюзії щодо власної зрілості. Головною квіткою цієї тепличної рослини був Машаду ді Ассіс[363].

Уся бразильська думка згаданої епохи позначена тією ж крихкістю, тією ж внутрішньої ламкістю, тією ж глибокою байдужістю до суспільства в цілому. Будь-який естетичний привід перетворюється на тему для творчості. До неї можна застосувати слова Жункейри Фрейре[364] про філософію, які містяться в його автобіографії: «Це була надзвичайно розкішна нова мова, якою описували ті ж самі речі. Нічого істинного, одна краса, радше мистецтво, ніж наука, радше купол, аніж фундамент».

Навіть коли наші ідеологи беруться вирішувати питання суспільної організації чи займаються іншими практичними речами, вони зазвичай залишаються прихильниками слів і книжок. Вони не бачать нічого, крім власного «я», крім своїх мрій і фантазій. Усе це сприяло створенню штучної книжкової реальності, де наше справжнє життя помирало від ядухи. Сторонні статисти у світі, в якому живемо, ми прагнемо відтворити інший світ, покірний нашим бажанням чи фантазіям. Це був спосіб не принижуватися, не жертвувати нашою особистістю під час контактів із дріб’язковими й огидними речами. Немов Плотін Александрійський, який соромився власного тіла[365], ми так само, зрештою, забуваємо всі прозаїчні чинники, з яких головно складається справжня канва щоденного існування, аби віддатися більш благородним заняттям: словесності, риториці, граматиці, формальному праву.

Візантійська любов до книжок дуже часто вважається запорукою мудрості й ознакою розумової зверхності, як перстень доктора чи диплом бакалавра. До речі, варто наголосити на надмірній цінності, яку ми надаємо цим конкретним символам. Можна навіть сказати, що всілякі ідеї були б нам недоступні, якби вони не мали свого помітного матеріального втілення. Король Дон Педру ІІ, який свого часу став попередником нашої офіційної інтелігенції, довів поклоніння перед книжкою до такого ступеня, що про нього почали говорити (хоча й дещо несправедливо), буцімто він більше часу й зусиль докладає до читання, аніж до служби на користь державі. Один із його шанувальників пропонує нам незлобне й одночасно мальовниче свідчення щодо цього: «Імператор, — зазначає наш шановний доктор Раміз Ґальван[366], — казав, що любить задовольняти за допомогою книжки всі п’ять відчуттів, а саме:

зір — завдяки поліграфічному оформленню або зовнішньому вигляду книжки;

дотик — завдяки м’якій або шорсткій поверхні сторі­нок;

слух — завдяки м’якому потріскуванню під час перегортання сторінок;

нюх — завдяки різкому аромату друкованих сторінок чи тонкому аромату шкіряної обкладинки;

смак, а саме інтелектуальний, ба навіть фізичний смак книжки, який відчуваєш, коли злегка зволожуєш кінчики аркушів, аби їх було легше перегортати»[367].

Цей імператор, якого хтось порівняв з протестантським пастором, котрий читає проповідь у католицькому храмі[368], насправді не був надто рідкісною пташкою в Бразилії другої половини ХІХ століття. Багато рис його характеру чудово збігаються з властивостями вже згаданих нами раніше позитивістів, які також дуже любили друковані сторінки, від яких вони вчилися відтворювати дійсність відповідно до власних смаків і суджень. Немає нічого по-справжньому надзвичайного у подібному ставленні: Педру ІІ є типовим представником свого часу й своєї країни. Причому настільки типовим, що він, хоч би як парадоксально це звучить, став одним із піонерів цього перетворення, в результаті якого стара колоніальна аристократія, аристократія великих сільськогосподарських баронів — прибічників домашнього вогнища — поступилася своїм місцем на користь іншої, суто міської, аристократії, що складалася з прихильників талантів і книжності.

Так сталося тому, що разом із занепадом старого сільського трибу життя й утратою його найвидатнішими представниками свого панівного становища цілком природно порожнє місце посіла нова еліта, або ж аристократія «духу». Жодне угруповання не було настільки підготоване для збереження за можливості глибинного аристократизму нашого традиційного суспільства, як люди з уявою, вихованою творами французьких письменників. Сама наявність подібних рис, які зазвичай набуваються ще в дитинстві й юнацтві, позбавлених насущних матеріальних проблем, була достатньою для появи цілої плеяди «щасливих володарів» (beati possidentes).

Утім, є й інші риси, що притаманні нашій інтелектуальній еліті, які дозволяють їй виконувати свою суто консервативну й самовладну місію. Одною з них є припущення, ще вельми поширене й у наші дні, згідно з яким справжній талант повинен бути спонтанним, уродженим, як і справж­ній аристократизм, бо наполеглива праця й навчання дають змогу здобути знання, але завдяки своїй монотонності та повторюваності уподібнюються низьким ремеслам, від яких людина деградує. Іншим проявом є добровільне відчуження від навколишнього світу, а також осягання недоступних досвідному пізнанню найтиповіших його проявів. Також слід пам’ятати про поширену, хоча й не завжди очевидну тенденцію до досконалого оволодіння певним інструментарієм або знаннями, що може поставити людину вище решти простих смертних. Рушійна сила знань у цьому разі має не так інтелектуальну, як суспільну спрямованість, бо дозволяє відповідним особам досягти бажаного піднесення й звеличення. Цим іноді можна пояснити певний різновид суто формальної й зовнішньої ерудиції, яка виявляється у використанні дивних найменувань, псевдонаукових епітетів, цитувань іноземними мовами. Усі ці засоби, немов колекція блискучих дорогоцінних каменів, повинні засліпити звичайного читача.

Популярність окремих теорій, переобтяжених невимовними іноземними прізвищами й складними словами, обумовлена саме цими прізвищами й цими словами самими по собі. Їхня мета — донести спрощенні знання та світоглядні концепцій у такий спосіб, аби вони завжди були доступні лінивому розумові. Складний світ вимагає ретельної й наполегливої розумової праці, яка не дозволяє людині спокушатися майже надприродними словами або формулюваннями, які здатні вирішити все миттєво, немов за помахом чарівної палички.

У нас існує безліч вельми успішних педагогів, які, чіпляючись за певні теорії, котрі у найкращому разі лише частково правдиві, проголошують їх обов’язковими й єдиними умовами будь-якого прогресу. Як приклад можна згадати характерну ситуацію, що спостерігається навколо примари всезагальної письменності народу. Скільки марних слів було вимовлено, аби довести, що всі наші негаразди можна вирішити негайно, якщо повсюди відкрити початкові школи, де дітей навчали б абетки. Деякі з цих горе-знавців навіть стверджують, що якби ми розв’язали це питання так само, як у Сполучених Штатах, то «за двадцять років Бразилія була б повністю письменною і саме через це перетворилась якнайменше на третю, ба навіть на другу велику державу світу»! «Припустимо таку гіпотезу, — кажуть вони, — що в 21 штаті Бразилії колишні уряди випестували б культурне населення із такою самою шкільною підготовкою, яка існує в кожному зі штатів США завдяки передбачливості американців. У такому разі у кожному зі штатів Бразилії зараз спостерігався б небачений, уражальний прогрес. Усі вони були б забезпечені мережею залізних доріг, прокладених завдяки приватній ініціативі, в усіх них були б розбудовані багатющі міста з чудовими спорудами, заселені расою міцних, потужних і здорових людей»[369].

Багатьох із цих проповідників прогресу було б важко переконати в тому, що масова письменність не обов’язкова умова навіть для високотехнічної капіталістичної культури, якою вони так захоплюються та яскравим взірцем якої вважаються США. А також у тому, що зі своїми 6 мільйонами неписьменних дорослих Сполучені Штати у цьому сенсі цілком можна порівняти з іншими, менш «прогресивними» країнами. За словами одного з американських чиновників-освітян, в одному лише місті на Середньому Заході, в якому мешкає близько 300 тисяч душ (до речі, це місто дуже пишається своїми культурними здобутками й навіть уважається другим Бостоном), налічується більше дітей, які не відві­дують і ніколи не відвідували школу, аніж у всьому третьому райху[370].

Слід додати, що незалежно від цього культурного ідеалу саму по собі масову письменність навряд чи можна вважати аж надто незрівняним благом. У відриві від інших основних елементів освіти, які її доповнюють, письменність у деяких випадках можна порівняти з вогнепальною зброєю в руках сліпого.

Ця та інші подібні панацеї, з одного боку, здається, висвітлюють брак розуму в їхніх палких послідовниках, а з другого — допомагають викрити нездоланне розчарування справжніми умовами нашого життя. Зміст і масштаби їхнього дискурсу можуть відрізнятися, але завжди вони мають той самий сенс і ті самі таємні коріння. Багато з тих, хто критикує імперську Бразилію за поширення так званого національного боваризму, часом гротескного й вульгарного, забувають про те, що це зло з часом не зменшується. Єдине, що, мабуть, і притупляється, так це наше сприйняття його наслідків.

Під час широкого пропагування республіканських ідей цілком слушно вважали, разом із новим режимом слід запровадити систему, яка більше відповідала б імовірним прагненням нації: країна нарешті збиралася жити власним розумом, припинивши демонструвати всій Америці застарілі й примхливі політичні форми. У дійсності ж, однак, пропагандисти черпали натхнення з суто нігілістського чинника: Бразилія, мовляв, повинна була обрати новий курс, бо вона «соромилася» самої себе, своєї ледь не біологічної реальності. Борці за нове життя, імовірно, ще більше за своїх попередників були провідниками ідеї, згідно з якою країна не могла зростати й розвиватися, опираючись на власні сили: її треба формувати ззовні, вона повинна заслужити схвалення інших.

Не буде перебільшенням сказати, що саме в цьому аспекті наша республіка пішла набагато далі, аніж імперія. В імперії королівська влада, основу якої становила політична організація й уособлення ідеї нейтральної влади (pouvoir neutre), котру європеєць Бенжамен Констан[371] визначав як справжню роль голови конституційної держави, дуже швидко загрузла у корупції через відсутність досвіду в народу та перетворилася на різновид опікунської й цілком зрозумілої монархії, де панувала патріархально-аграрна система. Розподіл за британським зразком політичного сектора між двома партіями, які представляли не так ідеї, як окремих людей або клани, цілком задовольняв нашу фундаментальну потребу в солідарності й боротьбі. Зрештою, головна функція парламенту полягала у створенні в національному масштабі видимість цієї солідарності й боротьби.