Корабель приречених

ПРИРЕЧЕНІ

Із сірих хвиль, що котилися повільно, мов сонні, піднімався на сході світанок. Рожевий відблиск упав на темні клуби диму, на вершини щогл, на труби і капітанський місток.

Боксхолл прийняв вахту від старшого офіцера.

— Усе гаразд, Мардок?

— Все йде як по маслу, — відповів той, позіхаючи. — Таке плавання, такий рекорд викликає страшенну нудьгу, бо перемога вже з самого початку в наших руках.

Боксхолл подивився на ніжну блакить ранку.

— Вас уже абсолютно ніщо не може зацікавити? — спитав він.

— Чому ж, кілька годин спокійного сну… — Мардок торкнувся пальцем кашкета і пішов.

Засунувши руки в кишені плаща, Боксхолл крокував по пустинній верхній палубі. Повівав ранковий вітрець, стиха скрипіли троси важких рятувальних шлюпок.

У безлюдних коридорах від тьмяного нічного освітлення залягли сутінки. Вздовж темно-червоної оксамитової доріжки тяглися ряди білих дверей з блискучими номерами. Жоден звук не проникав із-за цих подвійних дверей. Чути було тільки глухий стукіт невтомних машин.

Аліса злякано кинулася зі сну. Крізь ілюмінатор пробивалося кілька тремтливих сонячних зайчиків^ Жінка відчула на своїй шиї тепле глибоке дихання Едварда. Він спав міцно й спокійно. Вона обережно звільнилася з його обіймів, відкинула шовкову ковдру, встала.

Деякий час місіс Гарднер стояла нерухомо, пильно вдивляючись в обличчя Едварда. В напівтемряві її тіло здавалося алебастровим. Рот був напіввідкритий. Розпущене золотисте волосся, в якому сяяла діадема, вираз напруження на обличчі, схилена постать робили її схожою на німфу, що підслухує. В ній не лишилося й сліду від тієї статечної, холодної леді, яка, може, через деякий час прогулюватиметься по палубі з своїм чоловіком, шелестячи сукнею і суворо розглядаючи в лорнет кожного зустрічного.

Впевнившись, що Едвард не прокинувся, Аліса швиденько відшукала свої туфлі, підняла з підлоги пальто, яке все ще лежало там, де впало, накинула його на плечі і обережно відчинила двері. Прислухалась і, ще раз глянувши на Едварда, швидко вийшла.

Двері грюкнули, і це розбудило Едварда. Позіхаючи, він остаточно прокинувся і все пригадав. Аліса! В зім'ятій постелі ще зберігалося тепло жіночого тіла. Навколо все пахло нею. Він відчував її гарячі поцілунки, її нестримну палку пристрасть. Простяг руку. Аліси не було поряд. Підвівся. Значить, вона потихеньку втекла. Едвард посміхнувся. Під час сніданку в салоні він знову побачить її. Але це вже буде не та Аліса. «Доброго ранку, місіс, як ви спочивали?» скаже він їй. Містер Гарднер, який їстиме ложечкою яйце, приязно кивне йому і відповість за дружину: «Дякую, ніч ми провели прекрасно».

Регочучи, Едвард відкинувся назад на подушечки, потім зіскочив з ліжка, подзвонив і звелів приготувати ванну.

Насвистуючи пісеньку, він з насолодою простягся в гарячій пахучій морській воді. В такт руху судна вода у ванні рівномірно колихалася. І здавалося дуже дивним приймати ванну серед океану, за тисячі метрів від морського дна.

Плавання триватиме ще трохи більше ніж два дні, міркував Едвард. Потім на горизонті з моря підніметься сіра смуга — Америка! Країна надій для багатьох пасажирів судна і для нього теж. Як же називають її? Країна безмежних можливостей. Безмежних можливостей будувати своє щастя чи гинути? Це була сувора молода країна, яка приваблювала людей з усього світу своїми природними багатствами й просторами, країна, де право на боці сили, країна жорстокої боротьби за більший шанс на життя. Але чого йому, знатному лордові, турбуватися про це? Для нього Америка могла стати лише ареною нових авантюр та розваг. Робота? Слава богу володіння Хакслі на Рокі Гроунд чималі. А хіба Кашбарн не казав, що при сприятливому завершенні «гри» дещо перепаде і йому, Едвардові? Отже, журитися нічого! Тільки треба буде спочатку добре роздивитися в Нью-Йорку. Знайомства вже зав'язані. Життя триває!

Коли після старанного ранкового туалету Едвард попрямував у ресторан поснідати, на судні вже панувало пожвавлення, йому весь час зустрічалися групи пасажирів. Одні з них стояли, інші йшли до салонів. Коридор сповнився сміхом і гомоном. Бігали стюарди, виконуючи найрізноманітніші бажання вибагливих пасажирів. Двоє з них несли величезну корзину червоних троянд до апартаментів синьйори Пассери. Обмінюючись багатозначними поглядами, стрічні судачили з цього приводу, знову перебираючи подробиці пікантної сцени під час вчорашньої вистави. Кожен поспішав висловити свою догадку відносно нового поклонника Пассери. До чого все ж таки цікава ця подорож!

У салоні Едвард побачив Гарднера.

— Доброго ранку, містер Гарднер! Сьогодні ви снідаєте самі?

Він пильно й насторожено вдивлявся в обличчя мільйонера. Але той спокійно намазував щось на підсмажений хліб.

— Що поробиш, лорд Хакслі? Моя дружина погано спала. Мігрень чи щось таке. Вона висловила бажання снідати в каюті. Яке щастя, що ви не одружені. Жінки — це наш хрест, мушу вам признатися!

Едвард схилився до нього, висловлюючи співчуття.

— Не треба так думати, містер Гарднер. Сподіватимемося, що здоров'я місіс після доброго сніданку поліпшиться. — Він повернувся до мосьє Домержа, який підходив до них.

Після сніданку Едвард пішов до магазинів, йому потрібно було купити деякі дрібниці, зокрема запонки. Одягаючись, він загубив одну. У нього не вистачало терпіння знайти її.

Проходячи повз магазини, Едвард мимохідь розглядав кожну вітрину. В магазині голландського ювеліра він побачив містера Коннора, який по-приятельськи кивнув йому крізь скло вітрини. Едвард увійшов і, вітаючись з Коннором, одразу ж помітив у того в руці невелику жіночу прикрасу, в якій пізнав браслет Мерджері.

— Чудова річ! Ви купили, чи що? — здивовано запитав лорд Хакслі.

— Я не настільки багатий, щоб витрачатись на такі прикраси, мілорде, — посміхнувся містер Коннор.

Ювелір Ван-Хуфт підвів голову.

— Цей браслет мені дали для ремонту замка. Він справді міг би коштувати цілого багатства.

Едвардові здалося, що він не дочув.

— Ви сказали міг би? — перепитав він.

— Авжеж, мілорде. Брильянти фальшиві. Скло! Імітація прекрасної шліфовки, але все ж імітація.

— Неймовірно! — пробурмотів Коннор і повернув браслет до світла, від чого фальшиве каміння заблищало червоно-зеленими іскрами. — Якщо я не помиляюсь, браслет виготовлений з золота і платини. Для чого ж фальшивим брильянтам така коштовна оправа?

— Ви маєте рацію, сер! — підтвердив Ван-Хуфт. — Це дивно. За зразком коштовних ювелірних виробів нерідко виготовляють численні дублікати. Такі точні копії охоче носять, а оригінали зберігають у надійному сейфі. І все-таки мені ще ніколи не доводилося бачити дублікатів з масивного золота й платини, до того ж оздоблених, крім фальшивих, кількома дрібними справжніми камінцями.

Едвард мовчки пильно дивився на яскраво сяючу прикрасу.

— Тоді треба думати, — сказав замислено Коннор, — що над цією річчю в даному разі попрацювали, замінивши в ній найкоштовніші камені на фальшиві, а брильянти, можливо, вставили в іншу прикрасу.

Пан Ван-Хуфт знизав плечима.

— Можливо, — відповів він, і на обличчі в нього з'явився вираз байдужості. Розмова набрала напрямку, який йому не подобався.

Коннор поклав браслет на прилавок, покритий склом, посміхнувся і сказав, звертаючись до Едварда:

— Виходить, мілорде, щоб купити цей браслет, не потрібні великі гроші.

— А я зовсім не мав наміру купувати браслет, містер Коннор, — відповів Едвард і, неуважливо вибравши те, що йому було потрібно, швидко вийшов з магазина, в той час як Коннор усе ще торгувався за срібний сувенір.

Випадок у магазині Ван-Хуфта надзвичайно стурбував Едварда. Що сталося з браслетом Мерджері? Кашбарн оцінив його в п'ятдесят тисяч доларів. Хіба ж можливо, щоб такий досвідчений спеціаліст, як Кашбарн, помилився? Навряд. Але ціна браслета, яку визначив Кашбарн, не відповідала тому, що сказав про нього Ван-Хуфт, а не вірити голландцеві не було підстав. Значить, коли Кашбарн брав прикрасу, вона коштувала дуже дорого, а коли повернув її, вона вже не була такою.

Едвард ішов як у сні. Він нічого не бачив і не чув. Ноги самі принесли його до каюти № 286. Він постукав і, почувши голос Кашбарна, відчинив двері.

Маленький чоловічок здивовано підвів брови, побачивши Едварда.

— Я просив вас не приходити сюди, доки я не покличу, — промовив Кашбарн незадоволено.

Едвард не звернув уваги на роздратований тон ювеліра.

— У мене до вас питання, містер Кашбарн.

— І його необхідно розв'язати негайно, всупереч всякій обережності?

— Так, негайно. Для чого взагалі ця обережність, ця таємничість?

— Ви не хочете робити того, що я від вас вимагаю, мілорде?

— Ні, хочу, але… Містер Кашбарн, браслет міс Кеннеді дуже коштовний?

Кашбарн примружив очі.

Звичайно, він коштував щонайменше п'ятдесят тисяч доларів. Чому ви питаєте про це?

Він коштував стільки?

— Боже мій, коштує, якщо вам так хочеться! — Кашбарн нетерпляче стукнув рукою по столу. — Чому ви питаєте про це?

— Я тільки-но бачив браслет у ювеліра Ван-Хуфта.

— Як він потрапив туди?

— Там потрібно відремонтувати замок.

— Так, це справді було потрібно. Ну й що?

— Містер Ван-Хуфт сказав, начебто брильянти в ньому несправжні.

Пальці Кашбарна швидко забігали вздовж годинникового ланцюжка. На обличчі в нього з'явилася поблажлива посмішка.

— Несправжні? Я бажаю містерові Ван-Хуфту, щоб усі його брильянти були такими ж фальшивими, як у браслеті міс Кеннеді.

— Виходить, Ван-Хуфт помилився? — невпевнено запитав Едвард.

Кашбарн хитнув головою.

— Помилився! Але облишмо це, лорд Хакслі. А втім… яка ваша думка?

Едвард одвів очі від допитливого погляду Кашбарна.

— Ви мовчите? — наполягав той.

— Коли б я не знав, що ви шанована й багата людина, містер Кашбарн…

— То що?..

— Тоді я подумав би, що за вашою «грою» криється нечиста справа. Зрозумійте мене правильно, прошу вас, ця думка мусила з'явитися неодмінно.

Кашбарн голосно засміявся.

— Ви говорите про нечисту справу? Ви, мілорде?

— Пробачте, містер Кашбарн!

Той заспокійливо кивнув.

— Я знаю, ви знатний лорд Хакслі. В мої наміри не входить робити вам неприємності. Проте варто нагадати: поки що ми перебуваємо на британській землі і, отже, підвладні британським законам.

Слова ці, немов батогом, стьобнули Едварда. Він здригнувся і опустив очі.

Кашбарн почав ходити по каюті, даючи йому час отямитись.

— Ну, вже одумалися? — нарешті запитав він. — Ви мусите ще раз допомогти мені. Завтра відбудеться великий бал на честь закінчення плавання, після якого ви принесете в мою каюту кольє місіс Хорткліф, і тоді ми квити. Ви одержите свої векселі. В очах Едварда блиснула впертість.

— Це вже занадто! Я повинен виставляти себе на посміховище з цією підстаркуватою вдовою?

— Ви досить розумний для того, щоб запобігти будь-якій образі й глузуванню з боку ваших супутників, — цинічно відповів Кашбарн. — Навіщо знову повертатися до старих помилок і сумнівів? Я ж не вимагаю нічого неможливого. До того ж місіс Хорткліф ще досить приваблива жінка, навіть для ваших років, мілорде.

Едвард стиснув кулаки.

— Ви користуєтесь моїм становищем, сер! Ви силуєте мене!

Кашбарн посміхнувся.

— Які страшні слова! Я думав, ви вдячні мені.

— Вдячний! Моя вдячність повинна виявитися у сприянні підозрілим справам?

Ці слова увірвали терпець Кашбарну.

— Вгамуйтеся, лорд Хакслі! Одне моє слово — і ви сядете під замок. Ви — дурень, я помилився у вас!

Едвард злякано відступив.

— Пробачте мою нестриманість. Але я не розумію…

— Не розумію, не розумію… — буркнув Кашбарн. — Сподіваюсь, ви все зрозумієте, коли залишите судно і вашому безтурботному життю настане кінець. Я ж даю вам можливість одержати гроші, стати незалежним. Хіба треба довго роздумувати над цим?

— Що сталося з браслетом міс Мерджері, з діадемою Аліси Гарднер? Що станеться з коштовностями місіс Хорткліф? — спитав Едвард.

— З ними щось сталося? Що-небудь станеться? — насміхався Кашбарн. — Цей Ван-Хуфт зробив вас божевільним. Раджу вам тримати свої нерви на мотузці!

— А якщо Ван-Хуфт розповість про все старим Кеннеді?

— Хай спробує! Та він побоїться торкнутися розпеченого заліза, щоб не позбутися пальців. А дочка ніколи не признається батькові в тому, що віддавала браслет як запоруку кохання.

— Міс Кеннеді зовсім не хотіла цього! — запротестував Едвард. — Вона дала мені обіцянку наступного панку прийти на тенісні корти точно в умовлений час.

Губи Кашбарна насмішкувато здригнулися.

— Хто повірить цьому?!

Едвард не знайшов, що заперечити. Він нічого не знав, але догадувався про все. Цей, на перший погляд, простодушний добряк з посмішкою на вустах, із спокійно складеними на череві руками насправді був дияволом. Він управляв людьми, які були йому потрібні, наче маріонетками. Ця думка збентежила лорда. Він вкладав у слова Кашбарна свій смисл, а не той, якого хотів надати їм цей старий негідник. Едвард повернувся і повільно пішов до дверей.

— Подумайте про місіс Хорткліф! — пролунав за його спиною холодний голос.

Теплий морський вітер гуляв на залитій сонцем палубі, де пасажири коротали час перед концертом. Довгими рядами вишикувалися шезлонги, запрошуючи відпочити й помилуватися чудовим весняним днем.

— Мілорде! — звідкись здалеку долинуло до Едварда. Він не звернув уваги і пішов далі. Але його покликали ще раз. Едвард обернувся, йому махав із свого крісла Домерж. Підсунувши складаний стілець, він приязним жестом запросив Едварда сісти поруч.

— Ви бліді, мов смерть, — сказав Домерж… — Хворіли на морську хворобу в цю чудову погоду чи одержали погану звістку, як майор Батт?

— Як майор Батт? — неуважно запитав Едвард.

— Хіба ви не знаєте?.. — вигукнув здивований Домерж.

Едвард заперечно похитав головою. Він думав, що йдеться про одну з пліток, які зараз його зовсім не цікавили.

— Наша радіостанція прийняла повідомлення про замах на президента США Тафта, — сповістив художник. — Усі на судні тільки про це й говорять. Можете уявити собі, як хвилювався містер Батт, доки, нарешті, не одержав радіограму, що з президентом нічого не трапилось. Майор Батт — ад'ютант Тафта.

— А той, що робив замах?

— Він арештований.

— Певно, божевільний.

— Це охоче стверджують в таких випадках, бо не хочуть називати справжньої причини. Якими безглуздими й безнадійними не були б акти насильства, вони все ж свідчать про те, що вогонь розгоряється. А він розгоряється в усіх куточках світу. Газети підтверджують це кожного дня. В Ірані знову розстріляли чотирьох «бандитів». «Бунтівники»-солдати підпалили Шанхай, і він охоплений пожежею. На Ленських золотих приїсках повстали робітники. Там таке напружене становище, що кожного дня може статися катастрофа. На прохання англійських концесіонерів російський уряд послав туди великий загін жандармів. Всюди страйки небачених досі розмірів. Скрізь напруженість, нервозність. Та ще й оця конкуренція в озброєнні між великими державами. До чого це призведе?

— Великобританії і великим націям нічого боятися, доки між ними існує угода, — зауважив Коннор, що підійшов до них.

Домерж скептично запитав:

— Ви вважаєте, що дипломатія — всемогутній засіб проти криз, містер Коннор? Боюсь, дипломатичним шляхом ми не зможемо врятувати того, що підлягає знищенню.

— Це звучить не дуже оптимістично, мосьє. Що ж, на вашу думку, поставлено на карту?

— Лад, при якому ми живемо. Не сьогодні-завтра він усе одно буде знищений.

Коннор збентежено кашлянув.

— З деякого часу у Франції захоплюються революційними ідеями.

— Не тільки у Франції, сер! Скрізь нове прокладає собі шлях, бо підвалини нашого старого суспільства підгнили, вони загрожують обвалитися. І обваляться, коли нове досить визріє. Погляньте навколо себе, придивіться критично до людей на цьому судні. Що ви бачите? Декаданс, пересичення, холодне честолюбство, тваринний егоїзм — і все це криється за силуваними посмішками. Винятки тільки стверджують правила. З такою ж божевільною посмішкою на устах був знищений ущент світ могутнього стародавнього Риму, з такою ж посмішкою слухали в 1789 році стук молотка на ешафотах.

— Буря 1848 року розсіяна. Паризька комуна повалена. Російська революція 1905 року потоплена в крові, — сказав містер Коннор.

— Ваша правда, — погодився Домерж. — Але що коли це були тільки етапи розвитку, сигнали, які ми повинні були зрозуміти? Кажіть, що хочете, а я певен: одного чудового дня ті, що внизу, наведуть порядок у житті. — Старий художник показав униз, в глибину корабля, де в задушливих, темних приміщеннях скупчилися понад тисячу чоловік. — Так, ті, що внизу, — це люди, які шукають кращого життя. І вони завбачливо віддалені од поглядів леді й джентльменів, що ніжаться на сонячній палубі, віддалені настільки, ніби їх і зовсім нема на світі.

Едвард не брав участі в розмові. Він дивився вдалину на сяюче море, проте прислухався до кожного слова сивого француза. Коли той закінчив, лорд Хакслі сказав:

— Світ ще належить нам, мосьє, і цей корабель — прояв нашої сили й могутності.

Домерж похитав головою.

— Це — корабель приречених. Поживемо — побачимо. Ви ще молодий, мілорде, і будете свідком цього. Однак досить невеселих пророцтв. Пробачте старому. Гляньте, місіс Хорткліф! Вона вітається з вами. Остерігайтеся таких жінок. Вони міцно тримають те, що потрапить їм до рук. — І він підморгнув Коннору.

Едвард не підтримав розмови.

— Я не зовсім добре почуваю себе і хочу трохи відпочити до обіду, — несподівано підвівся він і, злегка вклонившись, швидко пішов.

— Цікава людина, цей лорд Хакслі, — промовив містер Коннор, дивлячись йому вслід.

— Ви так гадаєте? — запитав Домерж і задумливо подивився на ясне небо, де, наче паруси, пливли білі хмаринки.

Едвард замкнувся в своїй каюті і кинувся на ліжко. Заклавши руки під голову, він спробував розібратися в безладних думках. Лорд Хакслі розумів, що потрапив у невидимі тенета, в яких дедалі більше заплутується. Тепер він уже не сумнівався в тому, що допомагає Каш-барну у злочині. Так, у злочині! Історія з браслетом Мерджері доводить це, хоч Кашбарн і не признався. Що йому робити? Він у руках цього негідника. Сьогодні Кашбарн сказав йому про це досить ясно. В збудженій уяві Едварда постала жахлива картина: в Нью-Йорку його зводять з корабля закутим у кайдани; він проходить повз Мерджері, Алісу і всіх тих, хто ставився до нього, бездоганного лорда Хакслі, з безмежним довір'ям і повагою.

«А Бетті? — Думка про те, що вона про все знає і, можливо, співучасниця брата, з блискавичною швидкістю пронизала його мозок. — Ні, ні, Бетті не здатна на такі ганебні вчинки». І сильніше, ніж будь-коли, Едвард відчув у цю мить, що вона — його підтримка в житті, що ЇЇ чисте кохання зігріває йому душу. Він повинен бачити її. Сьогодні ж! Увечері, коли Кашбарн гратиме в карти, він знайде Бетті. А що буде завтра? В останню ніч плавання? Кашбарн сказав: ще тільки один раз! Потім — Америка, де почнеться нове життя… з Бетті!..

Після вечері у коридорі було порожньо. Едвард нерішуче глянув на двері поряд з каютою Кашбарна. В цю мить підійшла стюардеса.

— Це каюта міс Кашбарн? — запитав він дівчину, яка, зробивши кніксен, зупинилася перед елегантним пасажиром.

— На жаль, не можу вам сказати, сер, — відповіла вона, зашарівшись. — Містер Кашбарн не бажає цього.

Едвард дістав гроші з жилетної кишені і поклав їх дівчині в руку.

— Дякую, сер! Прошу, міс Кашбарн займає каюту № 288. Але зараз її там немає.

— А де ж вона?

— Після обіду міс Кашбарн завжди гуляє на палубі, сер. — І дівчина побігла.

Едвард повернувся, щоб піти. Назустріч йому прямувала Бетті. Він кинувся до неї.

— Бетті! Люба!

— О Едді! — шепотіла вона під його поцілунками, його руки ніжно гладили її волосся, обличчя, плечі.

— Бетті… Моя кохана маленька Бетті!

— Боже мій, що коли Френк побачить нас тут! Він так розгнівається! Ходімо на хвилинку в мою каюту. — Вона потягла його за собою і швидко зачинила двері.

— Ти так боїшся брата? — запитав він, допитливо дивлячись їй в очі.

— Він усе ще вважає мене школяркою і не дозволяє самій виходити з каюти на довгий час, — поскаржилась вона. — Краще ми поїхали б не на такому розкішному судні! Це було б чудово!

— Ти думаєш?

— Я вчора сказала Френкові, що це ув'язнення мені набридло. Кінець кінцем, я вже не дитина, за кожним кроком якої треба стежити. Він може не турбуватися, що ти або я станемо предметом пересудів. Але Френк нагримав на мене, сказав, що знає, чому так робить, і я не повинна втручатися в його справи. Він, мовляв, хоче нам тільки добра, а я невдячна, неслухняна. Ти ж знаєш, який дивний мій брат!

— Він справді сказав це? — В Едварда наче гора з плечей спала. Очі його заблищали. Юнак схопив Бетті в обійми і закружляв з нею по каюті. — Я ж знав це. Інакше й бути не могло!

Сміючись, вона спробувала звільнитись.

— Едді! Облиш!

— Ще дві ночі, люба, і ми в Америці, — вигукнув він щасливо. — Потім ми вже ніколи не розлучимося!

Вона обхопила його шию руками і глянула на нього серйозними очима.

— Дві довгих ночі і один довгий день, Едді… Під час цієї подорожі я багато думала про тебе. Раніше я зовсім не знала світу, в якому ти живеш. Хоч Френк тримає мене, ніби полонянку, я все ж багато бачила й чула. Твій світ не такий прекрасний, як я уявляла собі. Цей блиск і розкіш, ці елегантні фраки й вечірні туалети здаються мені несправжніми. Знаєш, мов у театрі. Дивишся з залу, все як в житті. А за куліси краще не дивитися. Можливо, Френк тому і не випускає мене нікуди, щоб я зберегла прекрасну ілюзію. Він набагато старший за мене і краще знає життя. Пробач, Едварде, я не хотіла завдати тобі болю. Але я боюся, коли бачу цих людей, просто боюся. Не дай мені втратити віру в тебе, любий! Чуєш? Я не переживу цього!

— О Бетті! — прошепотів Едвард. А перед його очима стояв Кашбарн, цинічно посміхаючись: «Ще один раз, Едварде Хакслі, і ми — квити!»