Корабель приречених

А ПОТІМ НАСТАЛА ТИША…

П'ять хвилин трималася над водою величезна корма «Титаніка», потім… поволі опустилася в воду, немов рука мертвого капітана востаннє послала наказ у машинний відділ: малий вперед! Курс — морське дно! Всього два з половиною кілометри глибини. Там можна кинути якір. На вічні часи.

«Титанік» занурювався повільно, гордий в своїй величі, як і личило «Королю морів». Він ішов на дно в супроводі великого почту під салют вибухів, що гриміли всередині, під свист і шипіння повітря, під шум високо злітаючих фонтанів. Краї водяного кратера, покриті піною, піднялися вгору. За ними зник червоний вогонь на щоглі «Титаніка».

В тремтливому світлі факелів і ліхтарів ця картина здавалася фантастичною. Ті, що сиділи в шлюпках, на деякий час забули про своє лихо. Вони не чули криків, хрипіння, клекоту води, не бачили людських тіл поміж уламками криги й корабля. Але коли незбагненне сталося і на місці велетенського корабля утворився пінистий вир, в якому кружляли дерев'яні уламки, пухирі повітря і мертві тіла, тоді знову почалися ридання й жалібні зойки за чоловіками, батьками, матерями, дітьми, бо ніхто не знав, урятувалися вони чи разом з судном поринули в пучину моря.

Тільки найбільш завбачливі налягли на весла, щоб відвести шлюпку якомога далі від небезпечного виру. Та незабаром їх спіткало нове лихо.

Скрізь з води тяглися руки, чіплялись за борти переповнених шлюпок, мертвою хваткою впивалися в руль і весла. Ось одна з шлюпок накренилась і попливла догори кілем. Потопаючі з останніх сил намагалися стягти на неї свої закляклі, мокрі тіла. Знову і знову простягали вони руки, ковзали по слизькому дереву, аж поки не тонули або гинули від паралічу серця; потім покійники пливли геть на рятувальних поясах. На вільне місце пробивались інші, хапали за ноги людей, які видряпалися на кіль, а ті безжально відштовхували їх назад у воду.

Серед уламків криги тихо пливла ще одна шлюпка. Край борту ледве піднімався над водою. Тремтячи від холоду і нервового напруження, в ній тісно стояли п'ятдесят жінок: сидіти не було де. Вони тупо дивилися перед собою. Поміж ними стояли діти. Деякі матері умовляли дітей заспокоїтися. Але як безпорадно звучали ці умовляння серед плачу й ридань! «Любий мій! Любий мій чоловіче!» — закричала жінка. Ніхто не звернув уваги на цей вибух нелюдської скорботи.

Кілька жінок, що відчували в собі силу, змінили втомлених гребців. Місіс Кеннеді стягла з плечей норкове манто.і кинула його гребцям, мокрим від поту.

— Прикрийтеся, інакше ви помрете. Мені все одно буде тепло. Берись, Мерджері!

Мати й дочка взялися за весла. Шкіра на їх ніжних руках, які ніколи не знали важкої праці, вкрилася пухирями. Піт струмками збігав по обличчях, очі горіли. Повітря з хрипом виривалося з грудей. Але напруження глушило думки. З сухих потрісканих уст матері й дочки не вийшов жоден жалібний звук.

Шлюпка описувала кола. Не можна було віддалятися далеко від інших. Ось вона знову наблизилася до місця катастрофи. Звідти долинали зойки, стогін та ридання тих, що боролися з смертю. Жінки затулили вуха й заплющили очі, хоч при тьмяному світлі ліхтарів усе одно нічого не можна було побачити.

— Вони тягнуть нас під воду! — раптом пронизливо закричала одна з жінок і вказала на білі, безкровні руки, що вчепилися за борт.

Переповнена шлюпка захиталася.

— Геть! — заревли жінки. — Нікого не можна взяти. Ми перевернемося! — . І вони, мов божевільні, били по руках потопаючого.

Почалася жорстока боротьба. Одні боялися знову втратити життя, яке їм пощастило тільки-но врятувати. Інші намагались повернути вже втрачене. Бліді руки трималися міцно. Їх могли бити, давити, обдирати до крові — вони не випускали краю борту. Кожен судорожно стиснутий палець треба було розчіпляти окремо. Місіс Кеннеді побачила близько перед собою сіру овальну пляму обличчя. Потім дві руки вхопилися за борт. Шлюпка накренилася. Вода хлюпнула через край. Місіс Кеннеді пойняв жах. Вона вирвала важке весло з кочета і щосили вдарила ним по голові. Сіра пляма зникла.

Матрос підняв ліхтар.

— Знову хтось біля борту? Геть звідси, а то силою відкинемо!

В цю мить над водою з'явилася голова. Місіс Кеннеді впізнала цього чоловіка. Скуйовджене волосся злиплося над раною, що зяяла на лобі. Двоє великих очей пильно дивилися на міс Кеннеді. Несамовитий крик вирвався з широко відкритого рота чоловіка за бортом: «Мерджері!» Потім голова зникла, наче сховалася під водою з переляку.

Місіс Кеннеді перехилилась за борт. Вона схилялася все нижче і нижче, доки не втратила рівноваги і не впала в воду. Бідолашна жінка потонула відразу, майже одночасно з своїм чоловіком. Оптимізм обманув містера Кеннеді. Його надія справдилася тільки наполовину. Так, життя триває, триває, незважаючи ні на що, але вже без Майка Кеннеді!

У вухах Мерджері довго дзвенів голос батька. Вона, мабуть, чутиме його протягом усього життя. Нерухомим поглядом дівчина дивилась на те місце, де сиділа її мати і яке тепер зайняла інша жінка. Шлюпка пішла далі. Настирливі, небезпечні руки були відкинуті. Люди, які ще раз пробували врятувати своє життя, були відштовхнуті назад, в обійми смерті.

Навколо ставало дедалі тихше. Боротьба закінчилась. Мов привиди, посувалися шлюпки. Тихо сплескували весла. Інколи чулися тільки плач, вигук сонної дитини, стогін пораненого.

В тьмяному світлі гаснучих ліхтарів на одній із шлюпок заблищали золоті букви «Титанік» — все, що лишилося від судна, про яке завтра похоронний дзвін у всіх церквах Лондона сповістить: пароплав компанії Вайт-Стар-Лайн «Титанік» вантажопідйомністю сорок п'ять тисяч тонн загинув у морі.

В шлюпці лежала молода жінка. Здавалося, вона спала. Груди її здіймались і опускалися, глибоко дихаючи. Іноді струнке тіло здригалося. Жінка розплющила очі, глянула на нічне небо, де, оповиті легким серпанком туману, блискотіли зірки. Зелені, блакитні, червоні — вони здавались іскрами діамантів. Жінка довго не відривала погляду од того далекого безмежного всесвіту, потім повернула голову вбік і задумливо подивилася на офіцера, що, смертельно втомлений, лежав поруч, його форма, як і її сукня, наскрізь промокла. З волосся на руку жінки капала вода. Кожні п'ять секунд — краплина… Жінка не прийняла руки і знову заплющила очі.

Літній чоловік зняв з плечей ковдру і дбайливо прикрив нею молоду жінку й офіцера. Він уже зігрівся. Та й що станеться з ним, старим Домержем? Його життя минуло. А у цих двох, у лейтенанта Лайтолдера і маленької Бетті, воно ще попереду. Домерж посміхнувся. Так, очі художника — гострі очі…

В іншій шлюпці на колінах перед старшим радистом стояв Брайд. Він був такий радий, що, нарешті, знайшов товариша. Філліпс був у дуже тяжкому стані, його витягли з води непритомного і пораненого. Уламок корабля, що з великою швидкістю виринув на поверхню, вдарив його в груди і потрощив ребра. Брайд намагався вгамувати біль медикаментами з аптечки, що була в шлюпці. Філліпс лежав на дні шлюпки блідий і мовчазний. Брайд підсунув йому під голову свою куртку. Більшого він не міг зробити.

— Ковтніть рому, Філліпс. Ви змерзнете в мокрому одязі і вмрете. — Мабуть, уже вдесяте Брайд підносив йому до рота фляжку.

— Наплювати, дай мені спокій! — нарешті буркнув Філліпс, який досі ні на що не реагував.

Він одвернувся, зітхнув і сконав. Небалакучим, грубуватим, мужнім, яким був у житті, таким і пішов з нього Джек Філліпс…

Море спало. Повітря не рухалось. На небі мерехтіли зірки. Здавалось, час зупинився, мов і не було на світі вчорашнього дня і не буде завтрашнього.

Слабкі удари весел. Шлюпки ходили по колу. На банках сиділи стомлені, байдужі до всього люди. Думками вони були десь глибоко на дні моря разом з тими, що затонули. Але життя не зупинилося. Крізь великі страждання пробивався паросток нової надії.

На горизонті займалася зоря нового дня. Високий небосхил потроху синів. Туман розходився, повітря було прозоре. Сріблом виблискували невеликі морські хвилі, на яких плавали світлі крижини і темні уламки корабля — останні сліди страшної ночі. Айсберги потяглися на південь. Один з них, схожий на казковий замок із зеленкуватого мармуру, здіймався високо над морем…

— Судно! Судно! — від шлюпки до шлюпки полетів крик матроса, який першим помітив чорну цівку диму.

Люди підвели голови і глибоко запалими, обведеними тінню очима дивилися на горизонт, куди показував матрос. Справді, до них наближалося судно. Чорна цятка швидко росла, і незабаром стало ясно видно смугу білосніжної піни на хвилі, яку розрізав ніс корабля.

Судно підходило все ближче. Це була «Карпатія». З шипінням, з свистом, що йшли від розжарених котлів, вона лягла в дрейф на місці загибелі «Титаніка». Біля поручнів, з'юрмившись мовчки стояли вражені пасажири й команда. Капітан Рострон і офіцери піднесли руки до кашкетів, віддаючи останню шану загиблому кораблю. Прапори поповзли вниз.

Побачивши рятівників, люди відчули ще більший біль. Вони ридали, затуляючи руками скорботні лиця. Занадто пізно, хоробра «Карпатіє»! Занадто пізно! Лишилося підібрати тільки те, що не загинуло в цю жахливу ніч: кілька шлюпок, на яких було шістсот сімдесят п'ять охоплених відчаєм, зломлених фізично й морально людей, і небагатьох покійників.

Сонце піднялося високо над блакитним сяючим морем, коли «Карпатія» взяла на борт останніх живих і з своїм сумним вантажем рушила на захід. «Каліфорнія», де, нарешті, довідалися про трагедію, що сталася поблизу них, теж відвідала місце нещастя. На борту «Карпатії» склали список урятованих. Не вистачало багатьох, дуже багатьох! Бідних і багатих, юнаків і старих, чоловіків, жінок і дітей.

Накинувши матроський бушлат, старий Домерж стояв на кормі і дивився в світле весняне небо.

— Ви бачили лорда Хакслі? — запитав він інспектора Томпсона, що був поряд і дивився на пінисті буруни.

Ні, його немає тут.

Значить, він теж…

— Так, він теж.

— Цікава була людина.

— Приречений.

Домерж скоса глянув на інспектора.

— Ви гадаєте?

— Я думав про нашу розмову на палубі. Пам'ятаєте? Це корабель приречених, сказали ви. Поживемо — побачимо! Ми живемо, і ми пережили це.

Що сказали б ці два чоловіки, коли б почули дивну розмову, яка велася в ефірі між Європою і Америкою? На обох континентах в цей час біля «Останніх телеграм», обведених червоними рамками, зібралися юрби народу.

Телеграми нічого не говорили про мертвих на дні океану, а живі ще перебували у відкритому морі. Одне тільки було ясно: золоті лаври, які мало принести компанії Вайт-Стар-Лайн найшвидше в світі судно, залишилися мрією.

Перед лондонською біржею зустрілися два буржуа.

— Хелло, як справи?

— Дякую. А ваші?

— Не ремствую. Ви вже були на біржі?

— Ні.

— Ну й курс, скажу вам! Такого підвищення цін давно вже не було.

— Вугілля чи сталь?

— Звичайно. Знаєте, говорять про воєнні замовлення…

— Непогане діло.

— Ну, звичайно. Вірна справа, шановний!

— Гм… вірніша, ніж акції судноплавної компанії.

— Ви маєте на увазі Вайт-Стар?

— Зрозуміло. Ви ж бачите… «Титанік»… Я повертаю акції Вайт-Стар.

— Дякую, друже, тільки не мені. І все-таки я порадив би вам притримати їх! Точно ще нічого невідомо. Можливо, втрати не такі вже й великі.

— Ви гадаєте, що «Титанік» зможе повторити свій рейс на рекорд?

— Я маю на увазі падіння курсу Вайт-Стар.

— Ага! Значить, ви вважаєте, що не слід занадто поспішати з продажем?

— Думаю, не слід! Але мені час. Завжди поспішаєш! Що подієш, таке життя! Бувайте здорові.

Тільки через два дні після катастрофи в північній Атлантиці земну кулю облетіло перше офіціальне повідомлення: «Титанік» затонув. Загинуло понад тисячу п'ятсот пасажирів, офіцерів і матросів». Понад півтори тисячі!

Минуло три тижні.

Лакей вказав на відчинені двері кабінету з гіпсовими ангелами на стелі і розкішними золотими рамами на стінах між книжковими шафами.

— Екселенц запрошує!

Елегантно одягнений чоловік втомлено і невпевнено ступав по паркету. Волосся в нього було біле, наче сніг.

Екселенц сидів біля письмового столу і читав. Він підвів очі, пильно глянув на відвідувача і вказав на стілець.

— Історія з «Титаніком» не принесла мені нічого, крім неприємностей, сер Брюс. Не кажу вже про матеріальні збитки. Я дуже невдоволений, надзвичайно невдоволений.

— Я хотів тільки добра для нас усіх.

— Ви хотіли, не маю сумніву. Але як невміло була поставлена справа! Все було зроблено похапцем, необдумано, починаючи з занадто крикливої, багато обіцяючої реклами про пароплав і кінчаючи заходами безпеки, про які ми говорили з вами перед виходом «Титаніка» в море. Ви вважали їх чистісінькою формальністю, хоча я застерігав вас проти цього! — екселенц вставив монокль і відкрив справу «Титаніка».

Президент Вайт-Стар-Лайн втупив очі в свій манікюр.

— Якби можна було передбачити…

— Передбачати треба завжди, любий Ісмей. Розгляд справ слідчою комісією пошкодив нам більше, ніж провал з рекордом. Як ви могли бути таким легковажним, щоб примушувати командора Сміта та інших офіцерів після того, як…

— Я ніколи не примушував капітана. Я був тільки пасажиром. На капітанові лежала цілковита відповідальність, — захищався сер Брюс.

Екселенц насупився.

— Офіцер Лайтолдер і старший інженер Белл показали проти вас. — Він ляснув рукою, по папці. — Ваші виправдання перед комісією викликали осуд і хвилю незадоволення. В очах громадськості справжній винуватець — ви. Не капітан Сміт, а ви — представник судноплавної компанії! Такого ще не бувало. Цю помилку вибачити не можна. Крім того, згадали, як ви врятувалися…

— Що ж, я повинен був потонути? Монокль екселенца блиснув.

— Кажуть, що на борту лишалися ще діти й жінки, коли ви сіли в шлюпку.

— Вам доводилося коли-небудь переживати аварію на морі, екселенц?

— Ні. Подробиці мене абсолютно не цікавлять.

— Але я теж тільки людина!

Екселенц одвернувся і глянув у відчинене вікно. В Лондоні була весна. На деревах і кущах уже розпукувалися бруньки. На вітах весело співали пташки.

— Ви теж тільки людина? Це не виправдання для сера Брюса Ісмея перед світом. Ви високо літали… та низько сіли. В цьому ваше лихо, шановний! — Він похлопав рукою по справі «Титаніка».

Обличчя сера Ісмея посіріло.

— Я розраховував на вас, екселенц. Кінець кінцем, у нас спільні інтереси.

— З тими, хто програв, нема бажання вести справи.

Запала важка мовчанка. Сер Брюс дивився на чоловіка за письмовим столом, який, не звертаючи на нього ніякої уваги, знову поринув у роботу. Президент промовив:

— Я розумію.

Прощаючись, екселенц хитнув головою і взяв нову справу.

Ісмей підвівся, зачекав трохи, але екселенц не поворухнувся. Сер Брюс злегка вклонився і, спотикаючись, вийшов.

Він одіслав екіпаж, що чекав його, і повільно пішов уздовж вулиці, його постать розпливлася в сутінках, стала безформною тінню, такою, як і постаті тих, ща лишилися на дні океану. Освітлені фосфоресціючими морськими потворами, вони тихо погойдувалися в залах і коридорах величезного корабля, прекрасного, найшвидкохіднішого корабля світу. На його капітанському містку все ще стояв старий чоловік з нерухомими очима і, здавалося, вів судно до нової далекої мети. Це Джон Едвард Сміт, командор Вайт-Стар-Лайн, капітан «Титаніка». За законом його визнали винним у загибелі корабля і в смерті півтори тисячі чоловік…

Над кам'яними ущелинами британської столиці розкинувся купол золотих вогнів. Полум'я ліхтарів тремтіло від теплого морського вітру. А над глухим гомоном не-завмираючого життя самотньо лунали удари дзвонів поважного Біг-Бена.