Корабель приречених

ЗАГАДКОВИЙ БУДИНОК НА РАЙТОН-СТРІТ

По безлюдній нічній Райтон-стріт гуляв вологий холодний вітер. Він хитав полум'я газових ліхтарів, від його поривів здригалися шибки, двері, жалюзі. Міський квартал, до якого належала Райтон-стріт, не був ні кращим, ні гіршим у Лондоні. Старі будинки, сірі й похмурі, стояли на Райтон-стріт, щільно притулившись один до одного.

На сусідній вулиці почувся цокіт копит. На розі зупинився екіпаж. Лорд Едвард зійшов, наказав кучерові чекати його, а сам, глибоко засунувши руки в кишені і похиливши голову, не поспішаючи пішов униз по вулиці. Він дивився під ноги на вологий від туману брук і думав про Бетті. Як вона зраділа, що брат сьогодні вночі покликав його до себе. Наївне дитя. Він, звичайно, не поділяє її радощів. Це важкий для нього крок, остання спроба. Едвард не вірив, що цей чоловік допоможе йому. Марна трата часу, а завтра!.. Мороз пішов поза шкірою. Швидко, немов хто переслідував його, Едвард пробіг повз темні, похмурі будинки. Що чекає його? Едвард заскреготів зубами, його майбутнє було безпросвітне. І все ж час від часу в душі спалахували проблиски надії.

Хто цей Френк Кашбарн? Едвард знав його дуже мало, і то більше із слів Бетті. Це був зведений брат Бетті, майже на двадцять років старший за неї, маленький лисий чоловічок. Його нервові пальці постійно перебирали, мов чотки, довгий золотий годинниковий ланцюжок, що звисав на кругле черевце. Кашбарн мав звичай давати іноді батьківські поради Бетті, але в її стосунки з молодим лордом не втручався, здавалося, навіть не помічав їх.

З дрібного годинникаря Френк Кашбарн перетворився у відомого ювеліра і власника магазина. Як це вдалося йому зробити за такий короткий час, не знав ніхто, навіть Бетті: з нею він взагалі не любив говорити про діло. «Бог милостивий до мене», зводячи очі до неба, завжди відповідав він, коли його питали, як справи. У всякому разі Кашбарн, очевидно, був досить заможною людиною.

На Бонд-стріт він мав ювелірний магазин, добре відомий у вищих колах, але жив на Райтон-стріт як підмайстер, тихо і самотньо. Тут у нього була годинникова крамничка.

Едвард незчувся, як опинився перед будинком Каш-барна, глянув на освітлені вікна нижнього поверху, прислухався. На вулиці було тихо, тільки свистів вітер та з ресторанчика доносилися монотонні звуки оркестру. Едвард зайшов у темний, старовинної архітектури під'їзд і подзвонив.

Клацнув замок. Стара служниця висунула голову.

— Містер Кашбарн чекає мене, — сказав Едвард. Незграбно вклонившись, жінка посторонилася.

— Прошу, мілорде, йдіть за мною.

Вона провела його через коридор і відчинила двері у невеличку контору.

— Будьте ласкаві, мілорде, почекайте трохи. Містер Кашбарн зараз прийде, — сказавши це, стара служниця зникла.

Едвард оглянувся навколо. Контора Кашбарна була схожа на тисячі інших небагатих ділових контор: прокурені стіни, прикрашені дешевими гравюрами, сейф, стіл і стільці, біля вікна бюро, на якому купою звалені конторські книги й папери.

У сусідній кімнаті почувся шепіт. Едвард був неприємно здивований. Невже в будинку є ще хтось?

Увійшов Кашбарн, єлейним голосом привітався з Едвардом, запросив його сісти. Потім сам усівся на гвинтовому стільці, рвучко повернувся до гостя і деякий час, немов чогось чекаючи, дивився на нього, граючись ланцюжком від годинника.

— Чим можу служити, мілорде? — запитав він нарешті. Для молодого лорда це прозвучало дуже самовпевнено, просто чванливо.

Едвард злегка провів по обличчю напаханою хусточкою і відкашлявся.

— У мене деякі труднощі, містер Кашбарн…

— Ви хочете сказати борги, — діловито виправив той.

— Так, борги.

— І ваш батько не хоче більше сплачувати їх. Правда?

«Мов на допиті», подумав обурений Едвард і насупився. Але хіба він не прийшов сюди як прохач?

— Завтра строк зобов'язанням, для сплати яких мені потрібна значна сума, — пояснив він, ухиляючись від прямої відповіді. — Це справа честі, містер Кашбарн, і вона не може бути відкладена.

— Якщо ця справа честі буде уладнана, ви поїдете в Америку?

— Ви й це знаєте?..

— Мені сказала Бетті.

Едвард опустив очі.

— Для мене буде непогано залишити на деякий час Лондон.

Очі Кашбарна заблищали.

— Я теж так думаю.

— Що ви сказали? — зніяковів Едвард.

— Я згоден з думкою, що вам треба якомога швидше залишити місто, де є чимало свідків ваших легковажних витівок…

— Легковажних витівок?

— Ви хочете, мілорде, щоб я пред'явив вам докази, як це звичайно роблять на суді?

— Мені незрозуміло, про що, власне, йде мова?

— Про деякі папірці.

Едвард підхопився, блідий, як крейда, і швидко озирнувся, наче боявся, що хтось може почути слова Кашбарна.

— Що ви знаєте про цю історію? Завтра я хочу погасити ті векселі.

— Дуже добре, що хочете. Але чи зможете ви це зробити? І якщо ні, то чи захоче ваш батько сплатити таку величезну суму? Та навіть коли б він і погодився, йому все-таки не вдалося б примусити світ забути той факт, що син його… видавав фальшиві векселі.

Едвард був приголомшений. В нього перехопило подих.

— Я… хотів… сам уладнати всі свої справи. Як ви довідалися про це.? Адже мої векселі в надійних руках — у банкіра Протема!

— Були.

— Де ж вони зараз?

Кашбарн показав на сейф.

— Тут!

Едвард розгублено глянув туди, куди вказував Кашбарн.

— Значить, векселі у вас?

— Я купив їх.

— І… що ж тепер? — через силу вимовив Едвард. Страх скував його душу. Молодий лорд знав: тепер кінець! Може, тихі голоси, які він чув за дверима, належали полісменам, що готові на перший поклик увірватися сюди і арештувати його, лорда Едварда Хакслі, дурисвіта й злочинця! Очі Едварда забігали по кімнаті, наче в зацькованого звіра. В одну мить він зважив усі можливості втечі. Яке безумство! Його знайшли б усюди. Лорд був у розпачі.

Кашбарн поклав руку йому на плече.

— Дякуйте богові, мій хлопчику, що за його вказівкою я вчасно втрутився у ваші справи. Заспокойтеся і випийте віскі. — Він спокійно дістав з бокового відділу бюро пляшку й склянку. — Бачите, — говорив він, — вже кілька місяців я спостерігаю ваше життя, стежу за ходом ваших справ. Ви зацікавили мене. Думаєте, через Бетті?.. О, ні, вона вже досить доросла, щоб знати, як їй треба поводитись. Мені просто хотілося знати, чи довго людина вашого кола зможе вести такий спосіб життя, доки вона — прошу вибачити — ходитиме по краю безодні. Так чи інакше, а кінець неминуче настав би. Це було зрозуміло з самого початку… — Він помовчав, здавалося, рахував кільця ланцюжка. — Моє улюблене заняття, так би мовити, примха, — спостерігати хід людського життя. Раніше в своїй майстерні я з таким самим задоволенням стежив за ходом годинників, — говорив Кашбарн. — А люди дуже схожі на годинники. Коли до дрібниць знаєш їх механізм, можна примусити їх ходити, як тобі забажається. Але для цього треба мати справжній талант. — Він беззвучно засміявся.

Едвард пильно дивився на маленького чоловічка. Що, власне, він задумав? Не може бути, щоб цей лихвар поставив на карту такі гроші тільки заради примхи.

Кашбарн підвівся і став позаду Едварда.

— Тепер, я думаю, ви можете заспокоїтись. Векселі лежать у моєму сейфі, в надійнішому місці, ніж у містера Протема.

— Ви не заявите на мене в поліцію? — недовірливо запитав Едвард.

— Я не збираюся губити ваше життя. А воно б, звичайно, загинуло, коли б я заявив у поліцію. Принаймні хоч це ви розумієте?

Сили зовсім покинули Едварда. Мов непритомний, він мішком упав на стілець.

— Ви наче дорогий годинник, мій друже, — дзижчав у нього у вухах голос Кашбарна. — Коли він зупиняється, його не викидають, а лагодять, роблять для нього новий футляр з оксамиту й шовку. Ви розумієте мене? Життя заманило вас у лабіринт, з якого ви неспроможні вибратися. Чи ваша це вина? Зовсім ні, адже ви тільки те, що з вас зробили. Чому ж ви повинні гинути? Це нікому непотрібно. Досить тільки стати на правильний шлях, показатися в іншому світлі, і тоді все піде так, як слід, навіть краще, ніж раніше. Чи, може, ви не хочете? Може, ви вже вдовольнилися життям? Звичайно, з ним легко покінчити, обірвати його силоміць. Це у ваших руках. Проте я знаю, ви цього не зробите. Ви любите життя, його блиск і розкіш. Ніколи ви не відмовитесь од нього. Та й не повинні робити цього.

Затамувавши подих, Едвард слухав голос, що висловлював його власні думки. А Кашбарн вів далі:

— Ви будете жити, якщо робитимете так, як я вважатиму за потрібне. Ви ще молодий і тому помиляєтесь. Я керуватиму вами.

— Що я повинен робити?

— Викинути за борт усі свої сумніви.

— Всі сумніви?

— Усі! Для вас тут немає нічого складного. Зробіть ще один крок.

— Але ж тоді я лишусь у лабіринті.

— Нізащо! Світ, в якому ви живете, не терпить нерішучих. Він стоїть на брехні. Але обдурювати його треба з розумом, а не так безрозсудно, як робили ви. В майбутньому дійте хитріше.

Маленький чоловічок знову сів. Він спостерігав, граючись ножем для паперів, як вплинули його слова на молодого лорда.

Поблискування леза вивело Едварда з задуми.

— Можливо, ви маєте рацію, містер Кашбарн, — зітхнув він. — Я послухаюсь вашої поради.

Кашбарн посміхнувся.

— Я допомагатиму вам. Не щодня зустрічаєш людину, яку є для чого захищати… від в'язниці.

— Але що примушує вас робити це? — занепокоєно спитав Едвард. — Мене весь час переслідує думка, що в першу-ліпшу мить ви можете відмовити мені в своїй великодушності. Моя доля все-таки у ваших руках. Адже з ваших слів можна зробити висновок, що й ваш принцип життя — не обтяжувати себе муками совісті. Чому ж ви жалієте людину всупереч своїм інтересам?

— У вас залізна логіка! — зареготав Кашбарн. — Але хто сказав вам, любий друже, що я роблю це всупереч своїм інтересам? — Він ще раз наповнив склянки. — Я ж розповідав вам про своє заняття. У кожного є своя улюблена справа. Один має пристрасть до колекціонування, інший захоплюється спортом. Ви, можливо, закохані в коней благородної породи, а я… так, я збираю не метеликів, а людей, справжніх людей. Вітаю вас як один з нових експонатів у моїй колекції, лорд Хакслі! — І він знову зареготав.

Уперше на губах Едварда з'явилася посмішка. Він начебто протверезився, позбувся гнітючого страху. Життя повернулося до нього!..

— Ви так багато хочете зробити для мене, містер Кашбарн, що я не знаю, як навіть дякувати вам?

— Тільки без подяк, — відмахнувся Кашбарн. — Я нічого не збираюся вам дарувати. Облишмо розмову про це. Вернімося краще до справ. Коли ви думаєте виїхати в Америку?

— Щонайпізніше через місяць. Так хоче батько.

— Чудово! Але ви поїдете не через місяць, а вже десятого квітня на «Титаніку», на цьому новому судні Вайт-Стар. За квиток у каюту першого класу плачу я. Влаштовуйте свої справи і будьте напоготові.

— Я… не розумію, — пробурмотів Едвард розгублено.

— Потім зрозумієте, — запевнив його Кашбарн. — Я теж буду на судні. І Бетті також! — додав він з усмішкою.

— І Бетті? Боже, невже це сниться мені?

— Проте було б краще, якби ви на деякий час забули про неї.

— Я не розумію, містер Кашбарн, не можу всього охопити розумом, занадто багато для| одного разу… все так неймовірно.

— Ви вірите мені?

— Як я можу не вірити вам, своєму рятівникові!

— В такому разі не запитуйте мене зараз більше ні про що і, не відкладаючи, готуйтеся до подорожі. Ми обов'язково повинні потрапити на «Титанік». Зрозуміло?

— Цілком!

— Гаразд! — Кашбарн підвівся і подав гостеві руку. Едварда здивував міцний потиск цієї блідої руки. Кашбарн провів лорда до дверей.

Тепер Едвард подивився на світ зовсім іншими очима, йому здавалося, що кам'яні леви біля старовинного під'їзду посміхаються, газові ліхтарі святково сяють, нічний вітер лагідно обвіває його гаряче чоло.

Швидко і легко він пішов назад тією самою дорогою, якою недавно проходив без всякої надії. Візник спав. Едвард нетерпляче розбудив його.

— До міс Кашбарн. Швидше!

Старанно замкнувши двері за своїм гостем, містер Кашбарн не повернувся в контору, а пройшов у розташовану поряд крамничку.

Він змінив піджак на білий халат, сів до столика і, вставивши в око лупу, заходився ремонтувати старовинний настільний годинник. Така робота на самоті вночі стала для Кашбарна потребою, від якої він відмовлявся лише тоді, коли цього вимагали дуже важливі обставини.

Обережно і впевнено виймав він з майстерно зробленого годинника одне коліщатко за одним, як хірург заглиблював блискучий пінцет у тендітний механізм годинника.

Коли робота була закінчена, Кашбарн відсунув годинника і задоволено глянув на нього. Крихітне серце механізму жваво стукотіло і мелодійним срібним дзвоном сповіщало про початок свого нового життя.

Дивна посмішка пом'якшила нерухоме обличчя Кашбарна. Він нахилився до годинника, наче до людини.

— Ну, як ви почуваєте себе, мілорде, після невеличкої операції? Звичайно, добре. Що я вам дав і що забрав у вас, ви не знаєте. Поки що не знаєте. Ви знову відчули в собі життя і щасливі цим. Але чого варте ваше жалюгідне життя? Чи не в тисячу разів воно мізерніше за життя цього годинника, бо не має ні смислу, ні мети, крім однієї: виблискувати в світі, наскрізь пройнятому брехнею. Тепер це життя в моїх руках. Я використаю його. Пускатиму то швидше, то повільніше, як мені буде потрібно… Ви послужите моїм планам, мілорде, — Кашбарн тихенько засміявся. — Ах, ви не знаєте моїх планів? Біда невелика. Ви ще узнаєте їх. Але стережіться вставляти мені палиці в колеса. Вам довелося б скрутно, занадто скрутно! Терпіти не можу непокірних. Мій план повинен бути здійснений. Він побудований з точністю годинника. А коли його пощастить здійснити!..

Чоловік, що самотньо сидів у кімнаті, підвів очі. В них світився фанатизм. Чоловік прислухався. В крамничці — на стінах, на полицях — стукотіли численні годинники! їх серця то билися в такт, то перебивали одне одного.

— У кожного свій хід… у годинників… у людей… у долі, — тихо промовив ювелір.

У цей час в жалюзі постукали, Кашбарн здригнувся, заспішив до дверей крамнички і відчинив їх. З нічної темряви виринула постать полісмена. Козирнувши, полісмен ніяково провів рукою по вусах.

— Пробачте, сер. Я подумав… Крізь жалюзі пробивалося світло, і я подумав: може, там не містер Кашбарн, а хтось інший. Безпека насамперед, правда ж? На світі ще немало злодіїв!

— Так, звичайно, є такі. Але в мене усе гаразд. Я ще мушу попрацювати в крамниці. Щиро вдячний!

— Тоді на добраніч, сер!

Козирнувши, полісмен пішов, його кроки поступово віддалялись, тонули в слабких звуках оркестру, які все ще линули по тихій нічній вулиці.

В цей час містер Уорридж, шеф-інспектор Нью-Скотленд-рду стояв біля вікна свого кабінету і дивився на темні, мов дьоготь, води Темзи, що протікали під Вестмінстерським мостом. Він, здавалося, забув про молодого помічника, який з дивовижним терпінням позирав на нього.

Тільки раз Майєрс повернув гоову до стінного годинника. Скоро північ! Він тихо кашлянув.

Невеличкий акустичний натяк зробив свою справу. Висока постать біля вікна поворухнулася. Містер Уорридж вийняв руки з кишень і повернувся.

— Що показала перевірка списків пасажирів?

— Нічого підозрілого, сер. Усі пасажири «Титаніка», про яких уже подані відомості, мають бездоганні характеристики.

— А як з екіпажем судна?

— Поза всякою підозрою.

— Продовжуйте перевірку, Майєрс, продовжуйте! Перевірте кожного, хто виявив бажання пливти на «Титаніку». Крім того, візьміть під нагляд усіх спеціалістів, яким довірені відповідні роботи на судні. Виясніть їх зв'язки, а також стосунки з екіпажем, з майстрами, з чорноробами. Ми повинні з самого початку стати хазяями становища, щоб не довелося потім нарікати.

Містер Уорридж сів у крісло і в роздумі потер скроні, йому доручили відповідальну справу, і всі службовці Скотленд-ярду, цього великого відомого будинку на Вікторія-Ембанкмент, знали, що він не склепить очей, доки не виконає її як слід.

— Тих, кого ми повинні мати на увазі, — зауважив Майєрс, — буде небагато. Хто захоче рискувати? Адже кожному відомо, що під час першого рейсу «Титанік» кишітиме детективами.

— Злочинці не дуже бояться детективів пана Ісмея. Про нашу ж участь у грі ніхто навіть не догадується. Але ця перевага не дає нам права помилятися відносно серйозності ситуації. Можу з певністю сказати, що вже зараз якийсь авантюрист сушить голову над тим, як добути ті казкові скарби, що за кілька днів будуть в океані.

— Крім плану, треба ще мати значну суму для його здійснення, — зауважив Майєрс.

— Згоден. Ця умова справді обмежує кількість тих, що здатні піти на злочин. І все ж таки вона не має дуже великого значення, бо висока ставка в даному разі повинна виправдати себе. Злочинець може завдати удару з будь-якого темного кутка несподівано і дуже вміло. Як тільки судно підійде до пристані, ми мусимо з усією серйозністю непомітно почати копітку роботу, щоб забезпечити охорону пасажирів. Коли судно вийде у відкрите море, тоді все залежатиме від пильності інспектора Томпсона та його людей. Власні органи безпеки Вайт-Стар-Лайн під час плавання підлягатимуть йому. Словом, інспектор Томпсон повинен завтра вранці бути в мене. Будь ласка, запишіть це. І на сьогодні досить!

Вони вийшли з кімнати.

— Тут треба мати хист ясновидця, — зауважив Майєрс, стоячи на порозі.

Містер Уорридж посміхаючись кивнув головою.

— Тоді ми, працівники кримінальної поліції, дуже швидко позбулися б свого шматка хліба.

— Я маю на увазі тільки незвичайний випадок, такий, наприклад, як перший рейс «Титаніка», — уточнив Майєрс.

— Перший рейс «Титаніка»… Так, Майєрс, думаю, що для даного випадку мати хист ясновидця було б непогано.