КОЛО ЗМИКАЄТЬСЯ


Коли Едвард повернувся в ложу місіс Хорткліф, там було так багатолюдно, наче на прийомі в княгині. Серед чорних фраків і прикрашених брильянтами манишок сяяла розшита золотом форма капітана, який тримався, мов досвідчений світський лев.

Помітивши Едварда, місіс Хорткліф обірвала розмову і мило посварилася на нього віялом.

— Тільки двадцять хвилин! — вибачився він і доторкнувся губами до унизаних дорогоцінним камінням пальців.

— Що з вами вдієш? Сідайте вже. Змінимо гнів на милість. Як ви думаєте, командоре?

— Я теж за милість, — відповів Сміт посміхаючись. — Чоловіки завжди відстоюють один одного.

— Щиро дякую вам, за підтримку, містер Сміт, — промовив Едвард. — Я дуже засмутився б, якби місіс Хорткліф прогнала мене.

У відповідь місіс Хорткліф обдарувала Едварда багатозначним поглядом.

— Можу вам поспівчувати, мілорде, — весело підморгнувши, вигукнув галантний морський вовк. — Я зараз пригадав одну цікаву історію, яка трапилася зі мною в молодості. Був шторм. Ми курсували біля мису Горн і ніяк не могли обійти цей клятий виступ. Раптом…

Але закінчити капітанові не вдалося. До нього підійшов ординарець і щось зашепотів на вухо. Сміт підвівся.

— Капітан завжди на службі! Пробачте, мадам! Лорд Хакслі, звичайно, знає цікавіші історії для милих вушок.

Поцілувавши місіс Хорткліф руку, він попрощався і швидко вийшов, мимохідь люб'язно відповідаючи на численні поклони й привітання.

Відчинивши двері своєї каюти, Сміт побачив містера Коннора, який, зручно вмостившись, сидів у кріслі. Він навіть не зробив спроби підвестися, коли ввійшов капітан.

Сміт стурбовано глянув на гостя.

— Ну-ну, інспекторе, що сталося? Мені сказали, ніби ви хотіли поговорити зі мною про надзвичайно важливу справу.

Коннор підняв вказівний палець.

— Насамперед не кричіть так, містер Сміт. Для чого людям знати, що я інспектор Томпсон із Скотленд-ярду? Я повинен до самого Нью-Йорка лишатися тільки почесним пасажиром першого класу Коннором. Сподіваюсь, це буде можливим. Ми мусимо зробити все для того, щоб уникнути скандалу.

— Скандалу? Ви висловлюєтесь загадками, інспекторе? Не завдавайте мені неприємностей! У мене досить клопоту з цією препоганою погодою. — Сміт узяв з стінної шафи пляшку й склянки. — Вип'ємо! Хочете сигару?

Інспектор Томпсон, він же Коннор, відкусив кінець пахучої сигари.

— Річ у тому, шановний командоре, що я, бачте, все-таки не можу позбавити вас деякого клопоту. Тому й просив приділити мені кілька хвилин. Є факти, які дають підстави припускати, що на судні перебувають злісні злочинці.

Капітан Сміт стояв, широко розставивши ноги, забувши про запалений сірник у руці. — Злочинці? На моєму судні?

Томпсон задумливо дивився на синю цівку диму.

— Цього треба було чекати. Казкове багатство ваших пасажирів — всесильний магніт для кримінальних елементів.

— Тоді прошу вас, любий Томпсон, не піддавати мене далі тортурам. Кажіть, що трапилось? Ми вжили всіх можливих заходів безпеки.

— Цього разу вони виявилися недостатніми. Їх обійшли дуже спритно. Таких випадків при всьому бажанні ми не могли передбачити. Уявіть собі пасажира першого класу, зверніть увагу — першого класу, який залицяється до дам, крутить їм голови, що, безперечно, зовсім неважко, потім просить у них як запоруку кохання якусь коштовну прикрасу…

— …і не віддає її? — швидко закінчив Сміт. Інспектор похитав головою.

— Ні. Коли б справа стояла так, це менше турбувало б мене. Кожного разу він обов'язково повертає річ.

Капітан сів.

— Ну? Що ж у такому разі викликає у вас професіональний інтерес?

— Мене цікавить та обставина, що речі, коли їх беруть, коштують дуже дорого, а коли повертають назад, уже нічого не варті. Коштовне каміння за короткий час хтось замінює шліфованим склом. Таємно, похапцем досвідчені руки замість коштовного каміння вставляють скло.

Пальці капітана почали вибивати по столу барабанний дроб.

— Ви знаєте злочинця?

— Одного з них, принаймні помічника, думаю, що знаю. Це… Тільки не дуже дивуйтеся! Це… лорд Хакслі!

Капітан Сміт відкинувся назад і голосно зареготав.

— Ні, любий Томпсон! Ні, ні… Я не згоден з вами! Це вже занадто. Хіба ви не знаєте, хто такий лорд Хакслі? Один з найпочесніших моїх пасажирів, нащадок старовинного, глибокошанованого аристократичного роду. Ваші підозри можуть викликати тільки сміх.

— А чому, власне, він їде в Америку? — запитав Томпсон, не звертаючи уваги на веселий настрій капітана.

— Я чув від графині Розес, ніби він хоче оглянути американські володіння Хакслі.

— Можливо, тут має місце розрив з батьком, бо молодий лорд вів надзвичайно дорогий спосіб життя в Лондоні. Не турбуйтеся, капітане, деякі відомості у мене вже є. Думаю, до прибуття в Нью-Йорк ми матимемо й докази, що підтвердять мою підозру.

— Докази? — Сміт усе ще сміявся. — Як взагалі у вас могла виникнути така… пробачте… така… дивна підозра?

— Признаюсь, наштовхнув мене на це один випадок. Він спрямував мою увагу на окремі, здавалося б зовсім невинні, подробиці як на факти, що могли допомогти зрозуміти всю справу. Вчора ополудні в ювеліра Ван-Хуфта я побачив браслет міс Кеннеді, який принесли для невеличкого ремонту. Я відразу пізнав його, бо ще в перший вечір він привернув мою увагу своєю красою й коштовністю. Саме в цю мить у магазин увійшов лорд Хакслі, і ми почали разом милуватися браслетом, оздобленим брильянтами. Мені здалася дивною та обставина, що лорд не пізнав його чи, може, не захотів пізнати, хоч у нього був флірт з маленькою Кеннеді, і в перший день плавання Хакслі цілий вечір не розлучався з нею. Мені пригадалася при цьому одна сценка, свідком якої я став зовсім випадково. Лорд Хакслі зустрівся з міс Кеннеді на тенісних кортах і разом з букетом квітів вручив їй браслет.

Знизавши плечима, капітан Сміт перервав Томпсона:

— Можливо, вона загубила його або десь залишила. На судні вже не раз траплялися такі випадки.

Інспектор Томпсон кивнув.

— Це так і виглядало. Проте могло бути й інакше: лорд Хакслі віддав браслет, що тримав у себе як заклад за виконання обіцянки. Я не сушив собі голови справами двох закоханих і забув цю історію. Тільки коли випадково потрапив до моїх рук знайомий браслет, вона знову зринула в пам'яті. Я, звичайно, й цього разу не надав би їй ніякісінького значення, коли б не слова Ван-Хуфта, які страшенно вразили мене. Він сказав, що прикраса коштувала б цілого багатства, якби каміння було справжнє, але воно, на жаль, фальшиве.

— О! Це ще ніяк не доводить вини лорда Хакслі.

— Не доводить, правильно. Але чому Хакслі так злякався, коли ювелір висловив свою думку про браслет? Купивши якусь дрібницю, лорд швидко пішов з магазина. Я замислився над цим і згадав ще одну історію. Незабаром після події з браслетом дуже діяльний молодий лорд почав залицятися до місіс Гарднер. І не без успіху. Ввечері на третій день плавання я зустрів цю даму відразу після її розмови з Хакслі. Мені впало в очі, що на голові місіс Гарднер нема діадеми, яку зовсім недавно я бачив у неї. Я висловив своє здивування. Знітившись, вона відповіла, що в цей день взагалі не надівала діадеми, — тобто сказала неправду! Дивно! Два випадки, і обидва стосуються коштовних прикрас, і в обох замішаний лорд Хакслі.

— Ви не могли помилитися у випадку з місіс Гарднер? — запитав Сміт. На його обличчі не лишилося й сліду від посмішки.

— Звичайно, ні, — замислено відповів Томпсон і струсив попіл з сигари об край кришталевого бокала. — Помилятися — властиво людині. Але щоб бути цілком упевненим, мати підстави для підозри, я запропонував містерові Гарднеру — з ним я в добрих стосунках, і він знає мене як Коннора — показати діадему Ван-Хуфту.

Маленька хитрість вдалася. Звичайно, я не сказав Гарднеру про свою підозру, а Ван-Хуфа проінструктував, наскільки цього вимагала необхідність. Капітан нетерпляче підвівся.

— І що сказав ювелір?

— Він зробив так, як я просив: сказав Гарднеру, що діадема являє собою велику цінність. Насправді ж…

— … брильянти були…

— … замінені шліфованим склом. Майстерно виконана імітація.

Сміт кинув сигару в попільничку.

— Не розумію! Це просто неймовірно!

— Не може бути, щоб мультимільйонер Кеннеді і відомий промисловець Гарднер прикрашали своїх дам фальшивими оздобами.

— Отже, лорд Хакслі?

Інспектор підвівся і став перед Смітом.

Ви часом не знаєте, де зараз лорд Хакслі?

Він на балу, упадає біля місіс Хорткліф.

— Іншого я й не чекав. Місіс Хорткліф, незважаючи на свої роки, безумовно, ще досить приваблива жінка. В неї багато поклонників. Ви, звичайно, подумали, що й лорд Хакслі — один з таких розбещених бонвіванів?

— Інспекторе, в мене мороз іде поза шкірою. Я розумію: справа стосується славнозвісного кольє місіс Хорткліф!

— Так! Можна з певністю сказати, що вже сьогодні вночі воно буде в лорда Хакслі. Випадок з Кеннеді й Гарднер — це тільки перші спроби. Справжній злочинець насамперед накинув оком на коштовності Хорткліф. Проста крадіжка могла б викрити його. Тому він завербував собі в помічники одного із знатних, на якого не може впасти підозра. Як йому вдалося це зробити, важко сказати. Це поки що загадка. У всякому разі ми ніколи не викрили б цей злочинний план, якби на браслеті міс Кеннеді не зламався замок.

— Отже, ви припускаєте, що за спиною лорда ховається якийсь солідний інкогніто?

— Так. Брильянти були вийняті і замінені фальшивим камінням дуже досвідченою рукою. Лорд Хакслі не зумів би цього зробити. Без сумніву, злочинець — прекрасний майстер — ювелір.

— Хіба не можна відразу розпізнати фальшиве каміння?

— Ні в якому разі. Коли ви бачите коштовне кольє на шиї американки, що володіє мільйонами, вам навіть і на думку не спаде, що в масивній золотій оправі блищить скло. На цьому злочинець і побудував свій план. Він розраховує, що на судні ні в кого не виникне підозри, а як тільки пасажири зійдуть з корабля, всі сліди загубляться. Надзвичайно хитрий супротивник!

— Хто ж це може бути? На борту немало ювелірів, — розмірковував капітан.

— Можливо, цього інкогніто треба шукати серед них, — промовив Томпсон. — Я ще раз переглянув списки пасажирів. Мою увагу привернув містер Кашбарн. Ви добре знаєте його?

Похмурий Сміт потер підборіддя.

— Заможний торговець з Лондона. Він тримається на судні дуже відособлено, весь вільний час присвячує своїй значно молодшій сестрі, яка майже не виходить з каюти. Я ніколи не бачив, щоб він розмовляв з лордом Хакслі.

— Це правда.

— Що ви думаєте робити? Тільки ніяких арештів на судні! Коли ми прибудемо в гавань, тоді робіть усе, що вважаєте за потрібне. Хай йому чорт! Така неприємна історія!

— Що доведеться робити далі, покаже розвиток подій; містер Сміт. Не треба забувати: у нас поки що немає ще однієї дуже важливої дрібниці — точного доказу. Найскладнішим у цій справі є те, що все відбувається в інтимній обстановці. Нелегко було б умовити місіс Гарднер дати докладні показання. Вона абсолютно все заперечувала б, щоб не скомпрометувати себе. Якщо Хакслі вдасться прибрати до рук кольє місіс Хорткліф, тоді лишається вирішити тільки одне питання: куди він його діне, кому віддасть коштовність? Отже, треба не зводити очей з Хакслі, і я вже потурбувався про це. Коло круг нього зімкнулося.


Галоп скінчився. З розпаленими обличчями, з блиском в очах пари розійшлися по залу. Місіс Хорткліф, важко дихаючи після швидкого танцю, обмахувалась віялом.

— Ходімо на палубу, Едварде. — Жінка притисла його руку до свого серця. Воно швидко стукало. — Ох, ця духота! Я не виношу її. Ходімо, прошу вас!

— Ви розігрілися, місіс, а на палубі прохолодно, — сказав Едвард.

— Ви боїтеся лишитись зі мною на самоті? — запитала вона, кокетливо зиркнувши на Едварда, і сперлась на його руку.

На палубі справді віяло зимою, хоч вітрозахисні щити були підняті. З моря тягло крижаним холодом.

Місіс Хорткліф не помічала цього. Збуджена танцем і присутністю молодого чоловіка, вона говорила голосно й швидко.

— Ви будете моїм гостем в Нью-Йорку, Едварде. Я і мій дім у вашому розпорядженні. Чуєте? Чому ви стали такий мовчазний? Ви замерзли? Зайдімо в приміщення! Але тут так гарно, тихо. Ми подорожуватимемо з вами на яхті. Поїдемо кудись на південь. Це буде незвичайна подорож. Що ви скажете на це?

Він опустив очі. Його обличчя ховалося в тіні.

— Так, це було б прекрасно, місіс. Вона пристрасно стисла руку Едварда.

— Для тебе я Барбара. Тільки для тебе, любий! Поцілуй мене. Тут нікого немає. — Вона лежала в його обіймах з заплющеними очима, чекаючи поцілунку. Але раптом щаслива посмішка збігла з її уст. Обличчя спалахнуло і відразу ж вкрилося мертвотною блідістю. — Боже! — зітхнула місіс Хорткліф і провела рукою по чолу. — В мене паморочиться в голові. Проведіть мене в каюту, Едварде. Тільки трохи відпочити, і все знову буде добре.

Спочатку Едвард подумав, що це жіноча хитрість. Звичайно жінки проробляють такі штуки без особливих труднощів. Але, придивившись уважно, він впевнився, що місіс Хорткліф справді бліда. Едвард провів її в каюту. Застогнавши, вона впала на ліжко.

— Вам краще, Барбаро? Я зараз покличу стюардесу, — хрипко сказав Едвард.

Жах раптом охопив його. Чи не зірветься його план через цю подію? А може, навпаки, завдяки зовсім непередбаченій обставині його вдасться здійснити і все скінчиться добре?

Місіс Хорткліф мовчала. Здавалося, спала. На грудях, що важко дихали, іскрилось кольє, яке коштувало мільйони. Едвард дивився на нього, наче зачарований.

«Ще один раз! — почув він насмішкуватий шепіт: — Цей Ван-Хуфт зробив з вас божевільного. Тримайте себе в руках!» Як зацькований звір, Едвард глянув на двері каюти. Вони були не причинені. Проходячи мимо, можна було б заглянути в щілину.

Місіс Хорткліф ворухнула губами, не розплющуючи очей:

— Зачиніть, будь ласка, двері, Едварде, і сядьте, біля мене.

Він нерішуче виконав її прохання. Вона все ще лежала, заплющивши очі. Яким дряблим стало враз її обличчя, яка воскова блідість розлилася на ньому! Тепер видно було всі зморшки, — сліди жорстокого руйнування зів'ялої краси.

Раптом юнак відчув на собі погляд місіс Хорткліф. Жінка обняла рукою його голову й дивилась на нього пристрасно і злякано, ніби прочитала на його обличчі затаєні думки.

— Я стара, правда? Занадто стара для тебе, мій хлопчику, — прошепотіла місіс Хорткліф. Голова її безсило впала на подушку. Жінка затулила обличчя руками.

— Ну, що ви кажете, Барбаро! — пробурмотів він, а думка, наче молотком, стукала в мозку: «Кольє… кольє…»

Кольє зсунулося набік і потрапило жінці під плечі. Рука Едварда потяглася до нього. Він дивився на свою руку, мов на чужу.

— Кольє, Барбаро… заважає вам, — почув він власний голос.

Не дивлячись на Едварда, вона розстебнула ланцюжок і простягла йому дорогу прикрасу.

— Візьміть, Едварде, — втомлено сказала місіс Хорткліф. — Це дуже цінна, фамільна коштовність, вона переходить із роду в рід. Кольє весь час зберігалось у містера Модлі. Тільки сьогодні… Але я погано почуваю себе і зовсім самотня. Тому краще, коли воно знову лежатиме в сейфі. Нікому не можна довіряти. Лише вам, Едварде, вам я вірю. Передайте кольє містерові Модлі. — Вона зблідла і замовкла. Кольє випало з її рук на підлогу. Місіс Хорткліф знепритомніла.

— Барбаро! Місіс Хорткліф! — Едвард тряс її за плечі, але свідомість не поверталася до неї.



Тремтячими пальцями Едвард схопив кольє, поклав його в кишеню. «Як несподівано обернулася справа, яке диявольське щастя!» блискавкою пронеслося в голові. Потім він підбіг до дзвінка, подзвонив стюардесі і навстіж розчинив двері, щоб покликати когось на допомогу. Він побачив містера Коннора, що саме проходив по коридору.

— Містер Коннор! — вигукнув Едвард. — Покличте, будь ласка, лікаря! Місіс Хорткліф знепритомніла.

Інспектор Томпсон враз опинився поряд з лордом. Він побачив на ліжку мертвотно бліду американку. Кольє на ній не було!

— Ради бога, як це сталося? Місіс Хорткліф хвилювалась?

Едвард знизав плечима.

— Я не знаю, містер Коннор. Вона танцювала. Потім раптом відчула слабість… Ви покличете лікаря?

— Звичайно, мілорде. Я бачив лікаря в курильному салоні. Я зараз же пришлю його сюди.

Містер Коннор швидко пішов.

Прибігла стюардеса і заметушилася біля місіс Хорткліф. Незабаром надійшов і лікар. Едвард чекав його в коридорі і коротко розповів, що сталося.

Вийшовши незабаром з каюти, лікар сказав Едвардові, який схвильовано ходив перед дверима:

— У неї занепад сил. Бачите, мілорде, місіс Хорткліф уже не дівчинка. Святкові хвилювання, танці і таке інше. Цього було занадто багато. Авжеж, і для вас настане час, коли ви відчуєте, що молодість безповоротно минула. Буде трохи боляче, але нічого не вдієш. Ну, та вам ще далеко до того часу… Після маленького уколу, який я зробив, місіс Хорткліф добре засне, а завтра все забудеться.

У глибокій задумі Едвард повільно йшов по коридору. «Завтра все забудеться»! Ці слова добре запам'яталися йому, вони були острівком спокою серед хаосу, що наповнював його душу. Едвард піднімався і спускався по трапах, проходив мимо чоловіків у фраках, які стояли біля входу в приміщення першого класу і пильно стежили, щоб жоден недостойний не проник у «святилище» мільйонерів. Він ішов мимо затишних куточків, де шушукалися парочки, мимо сповнених метушні салонів, мимо всіх цих місць розваг, де серед ситого сміху, закличного хихотіння, шелесту шлейфів, дріботіння жіночих ніжок лунали веселі звуки скрипок та голосистих труб і де він завжди почував себе, як удома.

Едвард скрізь шукав Кашбарна, але ніде не знаходив його. Не було ювеліра і в маленькому барі. Одразу ж, як тільки Лайтолдер став на вахту, він разом з сестрою пішов.

Крок за кроком наближався лорд Хакслі до каюти Кашбарна. І чим ближче підходив, тим нерішучішим ставав. Кілька разів Едвард швидко озирався. В нього було таке відчуття, немов за ним хтось стежить. Дурниця, хто може цікавитись ним? Певно, Кашбарн уже давно чекає його. Едвард знову сповільнив ходу. Страх перед невідомістю стиснув йому горло. Хакслі помацав кольє. Може відступити? Ще є час. Десять кроків лишилось для того, щоб вирішити, чи йти прямо, не оглядаючись, чи постукати в двері Кашбарна і тоді вже не звертати з шляху, який, кінець кінцем, приведе його до безодні.

Лишилось вісім кроків… Звідкись здалеку долинув голос батька: «Ти мав усе необхідне для того, щоб підтримати честь роду Хакслі як це годиться, мій сину!.. Але відразу ж у пам'яті постали інші слова. «Ви — дурень!» кричав Кашбарн. А очі Бетті благали: «Не дай мені втратити віру в тебе, любий. Я не переживу цього…»

— Лорд Хакслі!

Страх, мов удар у серце, зупинив Едварда. Він обернувся. На нього весело дивився Модлі.

— Де ви пропадаєте, мілорде? — запитав квартирмейстер.

— А… це ви, Модлі! Я… хотів трохи подихати свіжим повітрям.

— В такому разі ви не туди йдете, — добродушно промовив товстун. — І взагалі, для цього буде досить часу завтра. Сьогодні свято. Краще вихилимо ще пляшечку в барі «Атлантика». Там таке робиться!

— Дякую, але… я… у мене немає настрою. Едвард з мукою глянув на радісне, розчервоніле від вина обличчя Модлі. Рука його міцно стиснула в кишені кольє.

— Немає настрою? О, він з'явиться! — наполягав квартирмейстер.

— Справді… я не можу.

Модлі був здивований.

— Ну, як хочете, мілорде! — пробурмотів він з деякою образою і похитуючись пішов геть.

Едвард дивився йому вслід, доки той не зник з очей, потім рушив далі.


Загрузка...