Корабель приречених

41° НОРД, 50° ВЕСТ

Океанський велетень мчав уперед крізь ніч і туман. Лишилося пройти останні кілька сотень морських миль. Перемога вже була забезпечена, але сер Брюс Ісмей хотів, щоб вона стала ще значнішою, ще більш вражала. Всюди, де б він не з'являвся, пасажири зверталися до нього з похвалами та вітаннями, висловлювали подив з приводу незвичайної швидкості корабля, пророкували перемогу. Сер Брюс вислухував їх з удаваною байдужістю. Він уже уявляв, який вплив матиме ця грандіозна перемога на біржі. Попит на акції Вайт-Стар відразу неймовірно зросте! Акції Вайт-Стар уже й зараз купують, як ніколи. Сер Брюс задоволено посміхнувся: в нього був товстий пакет акцій. Це означало: гроші, гроші!..

А вогонь під котлами палав, чорні наче дьоготь, клуби диму виривались із чотирьох труб, а між ними з клапана вилітав білий струмінь пари.

В машинному відділі інженер Белл, обливаючись потом, важко дихаючи в чадному повітрі, безперервно поглядав на різноколірні стрілки манометрів, які піднялися майже до червоної контрольної риски.

— Божевілля! Просто ідіотство йти з такою швидкістю в туман! — роздратовано лаявся він.

На бал Белл взагалі не пішов. Він не одходив від своїх машин. Коли молодший інженер запитав, чому він пропускає таку сенсаційну подію, як бал у відкритому морі, Белл сердито буркнув:

— Що мені робити серед тих вилощених мавп? Хто ми — моряки чи балетні шаркуни? — І, лаючись, спустився в котельню.

Між американськими береговими станціями мису Код і «Титаніком» налагодився радіозв'язок.

— «Титанік»… «Титанік»… я мис Код… прийом… прийом… продовжуємо передавати радіограми…

У тісній радіорубці велетенського корабля, згорбившись, сидів Джек Філліпс, старший радист. Він цілу ніч працював і був страшенно стомлений, блідий, очі його заплющувалися самі собою. Та коли другий радист Гарольд Брайд пропонував змінити його достроково, сердито відмагався. Трохи відпочити було б непогано! Філліпс байдуже слухав те, що тріщали навушники.

— «Титанік», я мис Код… «Титанік», я мис Код… містерові і місіс Леан… крапка… Раді вашому приїзду… щире вітання Дедді крапка… Містерові Нет Шумейкеру «Титанік»… крапка… Конференція переноситься… Їдьте відразу в Бостон… крапка… Містерові Кодерт «Титанік»… крапка… Потрібні негайні розпорядження… не можна чекати до прибуття… Ендрюс… крапка… Міс Мод Поуелл «Титанік»… крапка… Тисячу поцілунків в останню ніч на морі… Джонні… крапка…

Мис Код замовк. Філліпс витер чоло і сьорбнув кофе. Він завжди замовляв собі під час нічного чергування цей міцний напій. Людині, слабішій за Філліпса, такий напій швидко вкоротив би життя.

У навушниках знову затріщало, хтось викликав радиста. Філліпс поставив чашку, щоб продовжити прийом! Цього разу «Титаніка» викликав не мис Код.

— «Титанік», я «Люсьєн»… «Титанік», я «Люсьєн»… пропливло багато великих айсбергів… будьте обережні…

Філліпс уже не раз зв'язувався з «Люсьєном» і знав, що це судно знаходиться від «Титаніка» за сто п'ятдесят миль і держить курс на Європу. Радист увімкнув передавач.

— «Люсьєн», я «Титанік»… дякуємо за попередження… Дивіться не відморозьте носа… А тепер звільніть хвилю… Хелло, мис Код… Хелло, мис Код… прийом…

Апарат мовчав, не чути було навіть тріску. Філліпс піднімав і опускав ключ, крутив вимикач, вистукував контакти.

— Прокляття! — Він швидко підвівся, зірвав з голови навушники і почав шукати пошкодження. Двері радіорубки тихо відчинилися, на порозі стояв Брайд. Захоплений роботою, Філліпс, мабуть, не помітив би його, якби не потягло холодом.

— Знову пошкодження, Філліпс?

— Ні, шукаю торішнього снігу, — роздратовано відповів той, навіть не глянувши на другого радиста. — Чого ви ходите тут, мов привид? Зміна ж тільки опівночі.

— Мені не спиться. Я й подумав: зміню бідолаху Філліпса раніше, це йому не завадить.

— Ви справжня нянька, Брайд. Коли б мені дізнатись нарешті, що сталося з цим клятим ящиком! — Він відкинув інструмент і випростався. — Вони не шкодували мільйонів, аби тільки панам з товстими гаманцями було зручно. А для пристойної радіорубки мільйонів, видно, невистачило. Це ж, бач, не так важливо! Нехай дурень радист повзає в цій мавпячій клітці, доки не натре собі мозолі на заду, а коли цей ящик, що зветься радіоприймачем, остаточно розпадеться, склеїть його власною слиною. Все на цій блюзнірській посудині підпорядковане рекорду: швидкість, розкіш. А безпека судна — дурниці, про це нікому турбуватися. Все для реклами, друже!

— Що ви, Філліпс! — Брайд намагався заспокоїти товариша. — Ви просто перевтомились. Ідіть спати! Я наведу тут порядок.

— Перевтомився! Від чого? Від цієї балаканини? — Філліпс показав на аркуші паперу, що вкривали маленький столик, схопив кілька з них і подав Брайду. — Все те саме! Цілу пачку радіограм треба передати на мис Код: «Щире вітання від Гаррі й Маусі». — «Радіємо зустрічі». — «Великий привіт з веселого балу на борту найшвидшого в світі корабля. Меммі і діти». І так протягом довгих годин. Забагато втіхи, приятелю! Але коли вже вам так хочеться мені допомогти, то віднесіть оце на капітанський місток. Ще кілька попереджень. Біля Ньюфаундленду, здається, море покрите льодом.

Брайд посміхаючись узяв повідомлення з рук Філліпса.

— Вони скоро протуркотять нам вуха цими айсбергами.

— Тут немає абсолютно нічого смішного.

— Ну, ну, Філліпс! Ми так стукнемо ці крижинки, тільки затріщать.

— А ви бачили коли-небудь айсберги?

— Ні.

— Тоді не говоріть так вельмирозумно, юначе. Якщо така «крижинка» виступає над водою метрів на десять, то підводна її частина має метрів дев'яносто. Тільки дев'ята частина крижаної маси виступає над поверхнею. Візьміть це, будь ласка, до уваги, перш ніж «стукати».

— Отже, айсберг краще обійти, — розмірковував Брайд трохи розгублено.

— Краще, якщо його своєчасно помітять. Інакше…

— Інакше?

— … пани-мільйонери бенкетуватимуть на дні моря. В стюарда Уілтона з'явилося б тоді багато нових турбот. А тепер — ідіть, щоб я вас тут не бачив! Ви заважаєте мені працювати.

При світлі затемненої лампи Мардок прочитав радіограму, яку приніс Брайд, і зсунув кашкета на потилицю.

Його старанно поголене обличчя нервово сіпнулося. Примруживши очі, «старший» стежив за яскравим промінням двох прожекторів, що прощупували клуби туману. Видимість була дуже поганою при такій швидкості — всього якихось двісті метрів.

Підійшов Лайтолдер. На грудях у нього погойдувався бінокль.

— Знову попередження?

— Так, — «старший» подав радіограму.

— Коли б чергував я, ця штука давно вже задзвонила б. — Лайтолдер. показав на телеграф, що. зв'язував місток з машинним відділенням. — А ви, бачу, не насмілитесь. Принаймні хоч покажіть повідомлення капітанові.

Холодний тон, яким це було сказано, зачепив Мардока, але він стримався. Поставивши на радіограмі великий знак запитання, він одіслав її Сміту.

Капітан був на балу. Він прочитав радіограму, сховавшись у ніші. Поблизу чекав ординарець. Раптом перед командором з'явився Ісмей.

— Щось трапилось? — запитав він, помітивши заклопотаність на обличчі Сміта.

— Нові попередження про айсберги.

— Їх слід брати до уваги всерйоз?

Сміт здивовано глянув на президента.

— Ви що, сер Брюс, гадаєте, такими речами жартують.

Ісмей поквапливо вийняв з рота сигару. Зауваження капітана йому не сподобалось.

— Ось що, шановний Сміт, мене це не обходить. Я ні в що не втручаюсь. Ви капітан і повинні розпоряджатись як годиться.

— Я знаю це вже багато десятків років, сер, — відрізав командор.

— Ні, шановний, ви не зовсім зрозуміли мене. Я маю на увазі ту особливу ситуацію, в яку ви потрапили. Можливо, виконати доручення компанії не зовсім просто. Кінець кінцем, йдеться про те, щоб узгодити ваш службовий обов'язок, ваші власні інтереси з інтересами компанії. Але, думаю, одне ні в якому разі не виключає другого.

— Думайте, що вам завгодно! — сказав Сміт і пішов. Ісмей деякий час не зводив з нього впертого погляду, а потім, знизавши плечима, попрямував до своїх гостей.

Розгонистим крупним почерком капітан накидав кілька слів на радіограмі з «Люсьєна». Через дві хвилини Мардок читав: «При найменшій ознаці наближення криги стишити хід! Сміт». Ясний письмовий наказ!

— Гм… — старший офіцер засунув папірець за обшлаг рукава і, спершись на телефон, тривожними очима почав вдивлятися удалину, де шугали промені прожекторів.

Як хвилювався туман в їх матовому світлі! Під натиском корабля він розходився в сторони, клубочився і знову змикався за кормою над пінистим морем. На густій неспокійній завісі туману танцювали відблиски святково сяючого корабля. Іноді на капітанський місток, де серед виблискуючого скла височіли довгі нерухомі тіні вахтових, вітер доносив звуки оркестру, сміх і вигуки.

— Підла погода! — пробурмотів старший офіцер. Він протер очі, глянув на хронометр. — Цій ночі не буде кінця. Ще тільки пів на дванадцяту. Жахлива ніч! Правда, Лайтолдер? Найлютіший шторм був би куди приємнішим. Тоді принаймні хоч видно було б, що діється навколо. А тут очі продивишся, а нічого не побачиш.

Лайтолдер опустив бінокль і провів пальцями по повіках.

— Давайте кинемо якір, доки зійде сонце, — єхидно сказав він.

— Тут майже дві тисячі триста метрів глибини, — заперечив Мардок. — Щоб виконати вашу пропозицію, треба опинитися на дні моря.

— На жаль, наш корабель не підводний човен.

— Звичайно, ні. Це туман примушує говорити дурниці.

— Щиро вдячний за відвертість.

— За що дякувати? Ми ж розмовляли вдвох.

— Так, це правильно.

Після недовгої мовчанки Мардок запитав:

— Що там на балу, Лайтолдер? Не так приємно, як тут, га? Ці манірні жінки завжди псують мені нерви. Викручуєш собі мозок весь вечір, забавляючи їх. Мила пані, знаєте це, мила пані, а знаєте оте!.. А кінець кінцем, усі вони без винятку прагнуть одного. Нудота! Чому ви нічого не говорите? О, ви поринули в спогади! Тоді я не заважатиму вам.

Лайтолдер дивився на гру світла і тіней, на химерні образи, створені туманом. Так, він думав про бар, про Бетті. Йому знову чулися скрипки, він відчував в своїх обіймах Бетті, танцював з нею, дивився їй в очі…

Раптом він здригнувся, мрії розвіялися. Перехилився через поручні. Від сірої стіни тягло крижаним холодом.

— Мардок, відчуваєте, як стало холодно? — крикнув він. — Певно, десь поблизу лід!

— Вигадки! — сердито проскрипів старший офіцер і сильним ривком підняв вітровідбійник.

Лайтолдер глянув на термометр.

— Температура знов упала на три градуси.

— Квітневі ночі часто бувають холодними. Мабуть, ви ніколи не відзначались особливою спостережливістю?

— Не говоріть, Мардок, так, наче про айсберги не було й мови! — вибухнув Лайтолдер. — Що відповів капітан на повідомлення «Люсьєна»?

— Нічого.

— Отже, і далі з найбільшою швидкістю?

Тверде, коротке «так» зірвалось з губ старшого офіцера. Він дивився прямо на щупальця прожекторів і не повернув голови навіть тоді, коли Лайтолдер підійшов до нього впритул.

— Мардок! Судно зараз у ваших руках, — почав Лайтолдер, — велетенське судно. На його борту багато пасажирів. Ніхто не дорікав би вам, якби ви наказали зменшити швидкість. Ніхто! Навпаки, це було б честю для вас. Небезпека нависла над нами. Хіба ви не помічаєте цього? Небезпека зіткнення з кригою. Мардок! Чи вартий того проклятий рекорд!

— Та ви збожеволіли!

— Ви більш нічого не скажете?

— Я не знаю, що сказати ще.

Лайтолдер дивився на байдуже, нерухоме обличчя старшого офіцера. На ньому не було й сліду хвилювання. Рухливі промені прожекторів відбивалися в сірих очах Мардока. Раптом вони примружились, впилися в одну точку. Обличчя в Мардока стало напруженим, і в цю ж мить згори пролунав сигнал. Далі все відбулося за кілька секунд.

Лайтолдер підскочив до поручнів. За неспокійною смугою туману він помітив якийсь блиск. Спочатку це була тільки цятка. Ходовий вогонь? Невже ще якесь судно прямує курсом «Титаніка?» Але ні! Блискуча цятка збільшувалася надзвичайно швидко. Вона була прямо перед судном, що мчало вперед! І ось уже в тумані з'явилася гора зеленкуватої криги. Над її химерними зубцями й шпилями клубочився туман. Обриси вершини губилися в темряві нічного неба. Крижаний колос піднімався з чорних океанських хвиль більше ніж на тридцять метрів угору.

— Право руля! — різко пролунав на містку голос Мардока.

І з блискавичною швидкістю надійшла відповідь:

— Єсть право руля!

Одночасно клацнула ручка машинного телеграфу: повний назад!

Море біля носової частини корабля враз заспокоїлось. А біля корми вода клекотіла шаленими бурунами. Судно здригалося від кіля до верхівок щогл.

Люди на містку, не відриваючи погляду, дивилися на стіну, що невпинно наближалась. Між «Титаніком» і крижаною горою було метрів чотириста!

Судно все ще йшло з великою швидкістю. Коли ж нарешті «Титанік» почне відходити назад?! Вже лишилося тільки двісті метрів! Як повільно повертається судно! Нарешті воно змінило курс… нарешті! Але недосить швидко… Сто метрів… п'ятдесят… тридцять… Занадто пізно! Блискуча стіна… підійшла впритул!

Інстинктивно офіцери затулили обличчя руками і пригнулись. Від поштовху вони захиталися. Серед глухого дзенькоту й шуму на верхній палубі пролунав скрегіт. Великі багатопудові шматки криги пролетіли в повітрі разом з дерев'яними уламками корабля, розбитим склом, розірваними стальними тросами. Одну мить здавалося, що над кораблем занесено велетенський кулак. Тріск, брязкіт чулися по всьому судні. Потім усе затихло.

Наче привид, крижана гора повільно пропливла мимо штирборту і поринула в темряву.

Лайтолдер підвів голову й побачив Мардока, який пересував ручки машинного телеграфу. Застопорити машини! Несамовиті удари корабельного серця стихли. Зашипіла пара, вилітаючи з випускного клапана.

Офіцери переглянулись і, затамувавши подих, прислухалися. На верхній палубі продовжували веселитись. Оркестр грав «Віденський вальс». Крізь відчинені двері доносилися сміх і аплодисменти.

— Ну, на цей раз, здається, обійшлося, — промовив Мардок.

У приміщенні третього класу музиканти вже об одинадцятій годині склали свої інструменти. Здебільшого це були літні пасажири, які вважали за краще йти спати, ніж дудіти всю ніч. Як не умовляла їх молодь, а, проте, не змогла переконати. Нарешті в кают-компанії залишилися тільки молоді чоловіки та жінки. Вони співали й жартували. Один з них знайшов гармошку — морське піаніно — і грав для бажаючих танцювати.

Десь близько пів на дванадцяту якийсь незвичайний звук примусив танцюючих насторожитися. Гармоніст перестав грати. Щось проскриготіло вздовж штирборту. Цей скрегіт пасажири чули лише кілька секунд.

— Що б це могло бути?

— Немов провели ножем по консервній банці.

— А в цій банці — «Титаніку» — сидимо ми… Дуже приємно!

— Поштовх теж був. Ви відчули?

— Може тебе хтось стукнув, любий!

— Ні, ні. Це правда. Я теж відчув поштовх.

— Можливо, то був морський дідько. Він бродить тільки в такий час.

— Кинь жартувати!

Один з танцюристів притяг транспарант, що висів над дверима.

— Ось вам і морський дідько. Наше розкішне привітання зірвалося з гака. — Він поставив раму до стола.

Усі полегшено зітхнули і засміялися. Хтось широким жестом показав на плакат.

— Вітаємо нову батьківщину! Оркестр, грай туш!

— Браво! Браво! — закричали з усіх боків і захоплено зааплодували. Знову почалися танці.

Раптом біля дверей пролунав крик:

— Тікайте! Вода!

Із стогоном обірвалася музика. На порозі, притулившись до одвірка, стояв матрос. Нерухомим поглядом дивився він на тих, що веселилися. Волосся на голові в нього злиплось, по обличчю текла кров, штани до колін промокли. Не встигли матроса запитати, що, власне, сталося, як він зник.

Юнак з гармошкою все збагнув перший. Він кинувся до виходу, за ним побігли інші. На блідих обличчях пасажирів застиг вираз розгубленості, безпорадності і страху перед невідомою ще загрозою.

В коридорі вони зустріли матросів, які швидко піднімались по трапу. Одні розмахували руками і кричали, інші поспішали наверх мовчки, з перекошеними від жаху обличчями. Серед них були поранені, в крові. Спираючись на товаришів, вони насилу йшли, напіводягнені, босі, без курток і кашкетів.

Здивованим поглядом проводжали їх пасажири третього класу. З одягу й черевиків матросів текло, під ногами хлюпала вода.

— Що сталося? Кажіть же! — закричали пасажири, перебиваючи одне одного.

Блідий, як смерть, юнак зупинився і, важко дихаючи, насилу вимовив:

— Наверх! Швидше наверх! У судні пробоїна… Зруйнована передня частина… Є мертві… Внизу… все затоплено! Тікайте! Будіть інших!

Хитаючись, він побрів далі.

Інші! Їх багато сотень, тих, що, нічого не підозрюючи, сплять тут, унизу, на койках!

Охоплена жахом молодь кинулася до своїх.

— Виходьте! Вставайте! Вода!

На койках попідводились голови. Напівсонні люди, нічого не розуміючи, дивилися на метушню.

— Заткніть пельки! Ідіть к чорту з своїми жартами, п'яні свині! — лаялись деякі і знов укривалися ковдрами.

Навколо гармоніста з'юрмилися сяк-так одягнені чоловіки й жінки. Розпатлані, застібаючи нашвидку накинуті блузи й піджаки, вони все щільніше обступали юнака, намагаючись нічого не випустити з його схвильованої розповіді. Але більшість не розуміли слів, бачили тільки перекошене страхом обличчя, судорожні рухи рота, швидкі помахи рук. Йому задавали питання щонайменше п'ятьма мовами, кричали і лаялись. Наче степова пожежа, тривога раптом охопила всіх, і приміщення враз стало схожим на розворушений мурашник.

Дехто в нерішучості сидів на койці, спостерігаючи метушню, інші, вже зібравши свої мізерні пожитки, прямували до дверей. Матері похапцем одягали дітей, а ті плакали і терли очі. Між койками стояли чоловіки й сперечались. Тепер уже ніхто не мав сумніву в тому, що сталося нещастя, але жоден не вірив у серйозність небезпеки.

Учитель Ротер, загорнувшись у ковдру, підійшов до чоловіків. Похитуючи головою, він начепив пенсне і прислухався до розмов.

— Але ж, панове, — сказав він, — навіщо ці хвилювання? Ми ж достовірно нічого не знаємо. Можливо, невелика аварія здалася матросам з переляку катастрофою.

— Ви смієтесь! — зло вигукнув якийсь чоловік. — Невеличка аварія — і закривавлені, голови!

А, проте, Ротер усе ще мав добрий намір застерегти людей від необміркованих вчинків.

— Що б там не було, ми повинні чекати. Якщо судну загрожує небезпека, нам дадуть вказівки.

— Вказівки про те, щоб топитися! — кинув йому прямо в обличчя левантієць з чорною шевелюрою. — Ви, німці, дивний народ. Навіть для смерті вам потрібні вказівки. Це не для мене!

— Хто говорить про смерть? — захищався Ротер.

— У всякому разі жоден черв'як не турбуватиметься про нас. Ви хоч раз бачили тут, унизу, когось з офіцерів? Нікого, крім Лайтолдера! Вони обтирають кутки наверху, біля мільйонерів. Для нас у них немає часу.

— То що ж робити?

— Чекати. Пан Ротер має рацію.

— Божевілля! Наверх, кажу вам! Негайно наверх!

— Я залишаюсь.

Думки висловлювалися найпротилежніші. Тим часом біля дверей зібрався великий натовп людей з майном. Пасажири стояли в нерішучості. Вони ніяк не могли вирішити, що їм робити: підніматися на палубу чи лишатися внизу. Дехто посадив дітей на плечі, щоб під час штовханини їм не заподіяли шкоди.

З сусідніх приміщень прийшли чоловіки вияснити становище. Вони сповістили, що в них теж ніхто нічого не знає, всі розгублені й знервовані. Перед трапом у кубрик стоять пости, які нікого не пропускають і не дають при цьому ніяких пояснень. Машини застопорені!

Раптом, перекриваючи галас, різко пролунав набат.

Перший удар дзвону припинив усі суперечки. Перелякані люди слухали, затамувавши подих. Кожен знав, що означають тривожні удари, які лунали один за одним. Біля дверей і трапів висіли таблички з виразним червоним написом: «За першим сигналом тривоги негайно звільнити приміщення. Зберігати спокій! Чекати вказівок».

Майже одночасно широко розчинилися двері. Матроси під командою унтер-офіцера зайняли всі виходи. З жахом дивилися пасажири на їх нерухомі обличчя і пістолети біля пояса.

Унтер-офіцер зупинився біля головного трапа.

— Всі, хто має рятувальні пояси, — наверх! — вигукнув він, перекриваючи гамір та удари дзвону. — Речей не брати. Додержуйтесь порядку і спокою! Немає ніяких підстав для тривоги.

— Немає ніяких підстав для тривоги? Що ж сталося? — закричали йому.

— Нічого не сталося! Незабаром судно піде далі.

— Чому ж тоді нам треба підніматися наверх з рятувальними поясами?

— Це заходи безпеки, і більш нічого.

— Брехня! Ми хочемо знати правду! Правду!

— Я не можу сказати вам нічого іншого. Будьте розсудливі! Вперед! Піднімайтесь групами!

Люди розгублено стояли біля трапа. Вони збентежено дивилися на майно, яке мусили залишити. Якийсь старик не хотів розлучатися з клунком, благав, щоб йому дозволили взяти речі — все, що він має. Сусіди з лайкою відштовхнули старого.

Набат не стихав. Загубившись у натовпі, члени сімей кликали одне одного, діти пронизливо верещали, жінки гукали на допомогу, чулася суперечка.

— Швидше! Швидше! — підганяв унтер-офіцер. — Як багато часу треба, щоб вивести таку юрбу!

Ротер дбайливо допомагав одягатись переляканій дружині.

— Тільки спокійно, Матільдхен, спокійно! Ти ж чула: це просто заходи безпеки.

— Ох, Егоне… я не знаю… я боюсь. Хоч би це плавання швидше скінчилося! — ридаючи, вона впала йому на груди.

Ротер погладив її по голові.

— Ходімо! Не можна гаяти часу. Можливо…

Дикий багатоголосий крик біля трапа: «Вода! Вода!» примусив усіх в залі заніміти.

Люди відсахнулись. Наче божевільні, передні дивилися на потік, що вируючи піднімався з матроського кубрика, перегороджуючи шлях.

— Уперед! Вище! — шаленів унтер-офіцер. — Не зупиняйтесь! По воді!

Знову пролунав крик, цього разу десь у глибині залу. Молода жінка показувала на палубу. Що їй треба? Вона збожеволіла? Але ні! Наче дерева в бурю, стогнали й тріщали товсті дошки — під ними шуміла й вирувала вода. Раптом з страшним гуркотом палуба проломилась, і з-під неї ринула вода.

Люди у відчаї кричали, метушилися, шукаючи порятунку. Вода була скрізь! Вона безупинно піднімалася. Біля трапа утворилося місиво з людських тіл. В цю мить все втратило своє значення — думки, почуття. Над людьми панував тільки темний тваринний інстинкт самозбереження. Старих і кволих збивали з ніг, штовхали у воду, розплющували на перебірках. Сотні ніг топтали тих, що хрипіли, конаючи.

Ротер тримав пенсне біля короткозорих очей, шукаючи дружину… Вона потрапила в людський вир, і той потяг її за собою.

— Матільдо! Матільдо!

Але крик губився в галасі збожеволілих людей.

Нарешті Ротер побачив дружину. Недалеко від трапа промайнуло її бліде обличчя, Матільду стискали ті, що напирали ззаду, і вона крутилася, наче тріска.

Ротер відчайдушно почав пробиратися вперед.

— Матільдо! Матільдо! — гукав він і не міг зрушити з місця.

— З дороги! — загорлав на нього якийсь громило.

— Пропустіть мене! Там моя дружина.

— Йди к бісу!

Хтось ударив його кулаком в обличчя. Із стогоном Ротер опустився в крижаний потік.

Вода з страшним гуркотом прорвалася ще в одному місці. Вона клекотіла, пінилася, шуміла, заливаючи приміщення третього класу. Тепер для сотень тих, що лишилися внизу, не було порятунку.

Багато пасажирів залізли на верхні койки. Забившись у куток, нещасні плакали, молилися, проклинали, заходились істеричним сміхом. І все-таки в їх серцях ще жевріла іскорка надії.

Люди пильно дивилися на воду: вона більше не піднімалася. За кілька сантиметрів під ними вона плескотіла і тихо хлюпалась. Якою чистою була морська вода! Палубу було ясно видно навіть крізь півтораметрову глибину. Слабка течія несла чемодани, пляшки, стільці і серед них — мертві тіла. В неприродних позах, з осклілими очима і відкритими ротами, вони повільно крутилися в проходах: ось пропливли два матроси, маленька дівчинка й жертви боротьби за шлях з цієї дірки — старик з розтрощеним черепом та жінка в пошматованому одязі з розпущеним волоссям, що тяглося за нею по спокійній воді. Обличчя жінки спотворене до невпізнання. Це була Матільда Ротер…

«Титанік» мирно погойдувався на слабкій зибі. Зеленкуваті крижані гори пропливали мимо, поблискуючи в світлі вогнів, які сяяли на пароплаві. З тихим скреготом вони човгали по бортах і зникали так тихо, мов примари. Але холод їх крижаного дихання лишався.

На верхній палубі свято було в розпалі. Там ніхто не звернув уваги на те, що стих шум машин. Ніхто не знав, що на сім поверхів нижче, в тремтливому світлі ламп, які вже почали гаснути, по коридорах і залах плавають трупи, що під натиском води одна за одною падають перебірки, що на зруйнованому баку з'юрмилися напівроздягнені, закоцюблі пасажири третього класу. Матроси, самі охоплені жахом, охороняли їх.

Тимчасом Філліпс, намагаючись надолужити час, згаяний на ремонт приймача, передавав: «Сердечний привіт, з Атлантики. Настрій чудовий». — «Привіт тобі, кохана Дезі. Плавання спокійне. Палко бажаю обняти тебе». — «Подорож переношу добре. Фіфі трохи простудилась, але їй уже краще». — «Зустрінемося, напевне, двома годинами раніше, ніж передбачалось. Потім без зупинки їдемо в Чікаго».

Понад п'ятдесят трансатлантичних пароплавів перебували у водах північної Атлантики в ніч з 14 на 15 квітня 1912 року. Багато з них обережно обходили крижану армаду, яка повільно рухалася від Гренландії на південь. Деякі лягли в дрейф. Вони вирішили продовжувати плавання тільки ранком. До таких суден належала і «Каліфорнія».

Радист цього пароплава закінчив роботу. Після довгого трудового дня він дуже втомився, а змінити його було нікому. Судноплавна компанія вважала зайвим наймати ще одного радиста. Коли капітани протестували проти цієї невиправданої економії, їм завжди відповідали, що двом радистам нічого буде робити, вони битимуть байдики та задиратимуть перед іншими носа.

Перш ніж піти спати, радист «Каліфорнії» вирішив прогулятись по ефіру. Особливо його цікавив «герой дня» — корабель-велетень, курс якого проходив зовсім близько від «Каліфорнії». Радист викликав «Титаніка». Між ним і Філліпсом зав'язалася розмова.

— Хелло, «Титанік»! Як справи з рекордом? Ми вирішили дрейфувати серед криги до ранку. Бачимо ваші вогні. Щасливого плавання!

— Дякуємо. Продовжуйте тремтіти перед темрявою й туманом. Дивіться, не перекиньтеся від нашої хвилі.

— Чому так зневажливо, приятелю? Ми теж вийшли не з іграшкової крамниці. Ну, й дурниці ви передаєте в ефір! Вашим пасажирам нічого більше робити?

— Нічого. Що ви ще хочете сказати нам?

— Більше нічого. На добраніч, великий брате! Радист «Каліфорнії» вимкнув радіо, потягнувся, позіхаючи, і поліз на койку.

— Хто це нас викликав? — запитав Брайд.

— «Каліфорнія», — буркнув у відповідь Філліпс. — Вони дрейфують зовсім близько. Бажають нам щасливого плавання. Радистові, мабуть, нудно, схотілося побазікати. Наче нам нема чого робити.

— Та-ак, — зітхнув Брайд і подивився на пачку невідправлених радіограм. — Кінець кінцем, весь світ повинен знати про те, що Фіфі трохи простудилась.

— І що їй, слава богу, вже стало краще. Ні, Брайд, коли мені доведеться ще раз вирушити в плавання, я нізащо не служитиму на «Титаніку»! Ну, за роботу, треба передавати далі!

Незабаром після цієї розмови в радіорубку зайшов капітан Сміт.

— Будьте напоготові передавати сигнали нещастя, — сказав він хрипко.

Філліпс, не відриваючись од роботи, кивнув. Сміт одразу зник, нічого не пояснивши.

— Ви чули, Філліпс? — запитав зблідлий Брайд. Перший радист закінчив вистукувати радіограми. Потім відклав навушники.

— Звичайно, чув, — відповів він. — Здається, пан капітан зволили полякати нас запізнілим першоквітневим жартом. SOS від «Титаніка»! Уявляю, як вся північна Атлантика реготатиме з цієї не зовсім вдалої вигадки.

Але Брайду було зовсім не до сміху, його обличчя стало мов крейда. Схопившись з місця, він вибіг на палубу і відразу ж повернувся.

— Машини не працюють, Філліпс! Напевне, крига.

— Більш нічого?

— Нічого, все спокійно. Пасажири веселяться.

— Гм… машини, кажеш, не працюють? Мабуть, перегрівся циліндр. Зупинка на кілька хвилин.

— А нещодавній поштовх?

— Ну й що з того? Штовхнуло в один бік, штовхнуло в другий. Приберіть оцю гидоту, — Філліпс показав на приватні радіограми. — Нехай панство почекає. Про мене, то вони можуть завтра особисто вручити свою писанину адресатам.

— Ви тільки що розмовляли з «Каліфорнією». Чи не слід було б зараз спробувати…

— Хай вам чорт, Брайд. Ви так поспішаєте. Капітан же наказав тільки бути напоготові.

— Я не бачу нічого поганого в тому, що ми зв'яжемося з «Каліфорнією», доки надійдуть дальші розпорядження.

Філліпс знизав плечима, але надів навушники і увімкнув передавач.

— «Каліфорнія»… «Каліфорнія»… я «Титанік»…

Радистові «Каліфорнії» снилося в цю мить, що казковий корабель з нечуваною швидкістю мчить прямо на нього. В його вухах гриміло: «Стережись! Перекинемо хвилею!» І ось уже гострий ніс судна навис на ними. Уславлений капітан, перегнувшись через поручні, прокричав: «Ви найбільший ідіот на всі сім морів!».

Обливаючись холодним потом, бідолаха важко дихав, мов риба без води, і ховав голову під ковдру. Страшний сон раптом змінили приємні видіння.

Філліпс більше не викликав «Каліфорнію».

— Мабуть, уже хропе. Нічого не вдієш, — лаконічно зауважив він.

На містку зібралися майже всі офіцери. Вони купкою стояли осторонь. Ніхто не наважувався підійти до капітана. Сміт, важко ступаючи, ходив туди й назад, наче маятник. Обличчя його скам'яніло. Про справжнє становище речей поки що мало хто знав. Судно оглядали. Помпи працювали на повну потужність, перебірки були закриті.

Офіцери тихо обговорювали становище.

— Це викличе великі неприємності.

— Хто винен?

— Козлом відпущення, звичайно, буде капітан.

— Ще нічого не можна сказати. Можливо, пошкодження не таке вже й велике.

— У мене в машинному відділенні загинуло двоє. Цього досить!

— Очевидно, під час тривоги внизу виникла паніка.

— Не вигадуйте. Що ж робити далі?

— Не уявляю. Телефонний зв'язок з третім класом перервано.

— Чому Боксхолл нічого не повідомляє?

— З рекордом, звичайно, кажи пропало. Час, який ми тут втрачаємо, вже не надолужиш до самого Нью-Йорка.

— Уявляєте, як американці кепкуватимуть з нас, коли судно прийде з запізненням та ще й з понівеченою фізіономією!

— Нехай собі кепкують! Головне, прийти взагалі.

— А ви сумніваєтесь у цьому? Ви думаєте, що ми підемо на дно? Адже всім відомо: «Титанік» не може затонути.

— Ця невеличка перевірка досить цікава. Шкода тільки, що не обійшлося без людських жертв.

І немов нарочито в цю мить надійшла фатальна звістка.

— Виявлено пробоїну завбільшки сто метрів. Усі приміщення бака затоплені! Помпи не справляються з водою, — повідомив по телефону інженер Белл.

— Що ви говорите, Белл? Не може бути пробоїни такого розміру! — тремтячим голосом промовив Сміт.

— Як це не може бути? — гримів інженер. — Треба мати на увазі розмір «Титаніка» і швидкість — я підкреслюю — швидкість, містер Сміт! Судно дістало удар величезної сили, що дорівнює потужності тридцяти семи експресів. Я розмірковував над цим раніше. При такому зіткненні у нас не вискочив мозок з голови тільки тому, що кіль, наче полозок, ковзнув по льоду. Але сили було досить, щоб розкраяти корабель, наче банку сардин. Повірте, цілком досить!

Сміт знав про величезну міць гострих, мов ніж, підводних крижаних рифів, що наводили жах на всіх моряків відтоді, як люди навчилися перетинати океан. Як міг він наважитися на рекорд?.. У нього запаморочилося в голові, і старий моряк зібрав усі сили, щоб не показати свого переживання.

— В машинному відділенні все гаразд?

— Так, поки що все гаразд.

Капітан повільно поклав трубку. Невже його чудовий корабель має загинути? Ні. Навіть коли рани від криги жахливі, перебірки затримають воду, адже вони зроблені з найкращої сталі… Натиск води не зможе прорвати їх.

На місток піднявся Боксхолл. Вираз його обличчя не віщував нічого втішного.

— Пане капітан… — стоячи перед Смітом, Боксхолл насилу знаходив потрібні слова. — Приміщення третього класу затоплені! Чотири перебірки проломлені. Там нічого вже не можна врятувати!

Офіцери розгублено глянули на капітана, який дивився кудись поверх Боксхолла, наче думав про щось зовсім стороннє.

— Внизу лишилися пасажири? — глухо, майже пошепки запитав він.

Молодий офіцер кілька разів судорожно ковтнув слину, перш ніж зміг відповісти.

— Так точно, капітане… Дуже багато. Вода, прорвавшись, загнала їх назад у зали.

Знову задзвонив телефон. Центральне машинне відділення сповіщало, що вода проникла в котельню і загрожує поламати перебірки. Вода в котельні! Це був кінець.

Сміт метнувся до телефону.

— Загасити топки! Сирену! Увімкнути аварійне динамо!

Кинута трубка дзвякнула об вилку. Капітан віддавав офіцерам короткі, чіткі накази.

— Рятувальну команду на шлюпки! Пасажирів з рятувальними поясами на палубу! За борт у першу чергу жінок та дітей! Діяти швидко й рішуче, не звертати уваги на осіб, не попускати ніякої паніки! Пасажирам говорити, що провадиться навчальна тривога. Вони ні в якому разі не повинні знати правди. Якщо люди втратять розум, не можна буде врятувати більше ніж одного з трьох. Таке становище!

Старий моряк обвів поглядом обличчя офіцерів. Чи зрозуміли вони його, чи зрозуміли ту страшну небезпеку, яка загрожує судну?

Один за одним офіцери опускали очі. Вони були приголомшені такою раптовою катастрофою і не хотіли вірити, що судну може загрожувати щось серйозне. Надто глибоко вкоренилося в свідомості навіть офіцерів переконання, що «Титанік» сильніший за морську стихію.

Але один з них відразу зрозумів усе так само добре, як і капітан. Це був Мардок. Він стояв осторонь. Лише на одну секунду очі його зустрілися з очима капітана. Сміт одразу ж відвернувся і втупився прямо перед собою.

— Ми повинні спробувати врятувати все, що тільки можна, — хрипко сказав він. — Що можна ще врятувати!

Капітан підняв руку до козирка, відпускаючи офіцерів, і на його рукаві заблищали широкі золоті нашивки. Потім він швидко повернувся і кинувся до радіорубки.

— Філліпс, посилайте SOS! Пароплав «Титанік», 41° північної широти, 50° західної довготи; наскочили на айсберг, перебірки не витримали, потопаємо.

Старший радист деякий час дивився на потемніле обличчя капітана, наче не міг збагнути цих фатальних слів. Потім нахилився над апаратом Морзе. В одну мить судна в морі і берегові станції узнали приголомшуючу звістку: невразливий «Титанік» потрапив у біду!

Після того, як Сміт залишив місток і офіцери поспішаючи розійшлися по своїх місцях, Мардок ще трохи постояв біля вахтового. Він у задумі дивився вниз, на бак, де скупчилися пасажири третього класу, що лишились у живих.

— Бідолахи! — промовив він.

На судні почалися рятувальні роботи. Лунали накази, вигуки.

Мардок доторкнувся пальцем до кашкета.

— Ну, добре… Бувай здоров, друже!

Вахтовий здивовано глянув на «старшого», але не встиг нічого відповісти, бо в цей час задзвонив телефон.

Заклавши руки в кишені плаща, Мардок пройшов у штурманську. Він зупинився біля столу, де лежала велика морська карта. Вказівним пальцем простежив курс «Титаніка» — від Саутгемптона через Атлантичний океан до місця південніше Ньюфаундленду… Тут!..

Без будь-яких думок у голові він дивився на карту. Крізь двері доносилися свистки, накази, тупіт ніг на палубі.

«Не більше ніж одного з трьох», пригадалося йому. Не більше ніж одного з трьох! Навіть коли б прийшла допомога… мертві на баку… вони на його рахунку. Як це розцінять! Ні… він винен… Винен!

Старший офіцер згадав про маленький клаптик паперу за обшлагом рукава. Остання радіограма з вказівкою Сміта: «При найменшій ознаці наближення криги стишити хід!» Якби він зараз вийняв цей документ і поклав на стіл, тоді принаймні хоч була б врятована честь старого капітана.

Мардок дістав з кишені невеличкий револьвер, оглянув його, провів рукою по стволу, наче стираючи з нього порох. Клацнув запобіжник. Серед сум'яття, що зчинилося на палубі, як тільки-но заревла сирена, ніхто не звернув уваги на звук пострілу.

Тіло похилилося на стіл. З маленької дірочки на скроні повільно стікала кров. Вона капала на карту і утворила калюжу саме на тому місці південніше Ньюфаундленду, де палець Мардока закінчив нещодавно шлях «Титаніка».